Слава про гарячого молитвенника та твердого православного о. Іова докотилася й до князя Острозького й Дубенського Костянтина. У його Дубні, у Дубенськім Хрестовоздвиженськім монастирі на острові дуже освічений був проповідник, який сильніше провадив би браттю Христовою дорогою.
І князь Костянтин звернувся до ігумена Угорницького монастиря відпустити до Дубна Іова для керівництва монастирем, "щоб показати зразок монаших подвигів братії Дубенського монастиря серед життя, повного попсування звичаїв через впливи папістів", цебто уніатів. Угорницький ігумен спершу не погоджувався відпустити високо освіченого Іова, вказуючи, що він і в Угорниках дуже потрібний. Але вкінцо таки погодився і поблагословив Іову відійти на нове місце служби.
І десь року 1584-го Іов був обраний ігуменом Дубенського монастиря - перед ним стелилося широке поле для більшої праці на Божій ниві, бо цей монастир був одним з великих монастирів. і 20 літ Іов правив Дубенським монастирем, навчаючи братію свою чеснотного спільножитного монашого життя і собою показуючи їм найвищі приклади до православного подвигу. Ігумен сильно впливав на всіх, і Дубенський монастир духово високо виріс, і став міцною фортецею православія. А Польща свої переслідування православія все збільшувала та ширила на всю Україну.
Лубенський Чеснохресний монастир на острові знаходився під пильним доглядом свого патрона й фундатора князя Костянтина Острозького. Ще року 1547-го князь щедро наділив свій монастир, а за часу ігуменства Іова завжди не забував про нього. Так, 15 червня 1599 року князь Костянтин дав Лубенському монастиреві села Горбачин та Пантелеймонт-Климент «з грунтами, полями й городами, що лежать на сіножатях коло болот Горбчинських і річки Іванівської, на яких лежить Вижанка й ін.»
Час Великого посту князь Острозький звичайно перебував у Лубенському монастирі. Скидав з себе світську одежу, а зодягав монашу і цілий піст жив з монахами. Звичайно, цього часу князь давав монастиреві щедрі пожертви1. Духовником його був Преподобний Іов2.
Ігуменування в Дубні було тяжке, бо й час був такий, але праця полегшувалась постійним заступством кн. Острозького.
Прийшов страшний 1596 рік з його ще страшнішою нечуваною зрадою, — Берестейською унією. На всю Україну прогремів голос Православного собору і всіх кращих синів України з князем Костянтином Острозьким на чолі: «Не визнаємо унії, не визнаємо тепер і на віки вічні, бо це зрада Україні»... Уся Україна, усі українські православні монастирі серцем і душею сприйняли наказ свого собору і при унії була тільки купка відступників.
1 Максимовичь М. Сочиненія. К. Т. 1. С. 33—34.
2 Хойнацький А. С. 56.
І Іов перетворився в правдиве Желізо православія, і став ревно навчати, як берегти й боронити православну віру. Він виголошував проповіді та слова і скрізь і завжди він кликав «берегти свою совість та честь» і відкидати підступну унію, не чинити Україні зради, бо вона й без того знеможена від поляків...
Як розповідає біограф о. Досифей, преподобний Іов Желізо «більше 20 років добре керував ченцями з неба даним йому розумом, скромністю та частим навчанням, а найбільше своїм власним добрим прикладом подвигів та праці». Єзуїти з уніятами зо всіх сторін нападали на Дубенського монастиря, о. Желізо вмів відбиватися.
Але ті, хто творив унію: фанатик король Сигизмунд III, польська влада, єзуїти та ксьондзи разом з панами-дідичами, — усі разом накинулися найперше на монастирі, як фортеці Православія та української культури, щоб їх захопити й передати уніятам. Робити це ґвалтом не все було зручно, тому пішли в рух єзуїти та їхня розкладова тактика, щоб помалу всіх загнати в унію, а потім у католицтво, а вкінці — усіх поробити поляками, і тоді кінець Руси!
І пішла настирлива єзуїтська праця, а всім православним українцям не було життя. Україна стогнала від католицько-уніятських переслідувань...
А Іов Желізо з Лубенським монастирем стояв як залізо, і всім світив, як провідний світильник. Злоба уніятів не знала меж — вони вривалися в Лубенський монастир зо всіх сторін, але ще живий був князь Костянтин Острозький зо своїм численним козацьким військом, якого боявся навіть польський король, а тому Дубенського монастиря уніяти захопити ніяк не могли.
А слава про залізного оборонця української віри проти унії все росла та росла і ширилась не тільки по всій Волині, але й по всій Україні. І всі раділи, що милосердний Господь послав Україні стовпа й скелю православної віри, а уніяти кипіли злобою. До Дубенського монастиря приходили й приїздили православні зо всіх сторін порадитися, як боронитися проти зрадливої унії, приїздили часом з найдальших країв. І всіх ігумен Іов підтримував на дусі, усім давав поради міцно боротися проти унії, кріпко стояти за єдину, святу, соборну й апостольську віру України, — віру православну.
Преподобний Іов добре розумів, що для корисної боротьби з латинниками та уніятами найбільше потрібна належна освіта. І він, бувши ігуменом Дубенського монастиря, завжди пильнував, щоб у монастирі були потрібні книжки. А того часу їх можна було мати тільки рукописні.
І ось ігумен Іов заклав у монастирі гуртка письменних ченців і дав їм переписувати книжки не тільки для своєї потреби, але й для поширення по інших монастирях. Для свого часу це була велика культурна робота.
Іов Желізо, як ігумен Лубенський, багато зробив для свого монастиря, і монастир зріс на силах. Акафист на честь преподобному Іову каже про це: Іов «прославив Дубенського монастиря своїми великими трудами» (Ікос 1), і що він «у Дубенському монастирі був на відігнан-ня єретичних затій» (Кондак 2), цебто затій уніятських.
Ігумен Іов Желізо близько знався з князем Костянтином Острозьким, був його духовником, і мав його собі плечима, на нього спирався в своїй праці, як на непоборну скелю. Князь Острозький добре бачив церкву православну «от-всюду враги противящимися попираєму і нащадними волки без милосердія пожираєму»1, і допомагав Українській церкві всім, чим міг. Та 13 лютого 1608 року, у першу суботу Великого посту благочестивий князь упокоївся в Бозі, а Дубенський монастир позостався сиротою...
Бідна віро українська — хто тепер тебе боронитиме?
Зараз по смерті князя Костянтина Острозького настало пекло на Волині. Славний історик православної церкви архієпископ Филарет Гумилевський подає:
«Поки жив був князь Костянтин Острозький, він, скільки міг, боронив православіє навіть за межами своїх володінь. Але року 1608-го він помер. Уніят єп. Потій, перше єпископ Володимирський, потім уніятський митрополит, поводився з православними як кат. Єзуїти, його наставники, поводилися ще більш жорстоко. За їхньою наукою недостойний, напівбожевільний син великого батька, князь Януш Острозький став фанатиком папізму: року 1615-го — за намовою єзуїтів — він позбавив наслідства своїх племінників, князів Костянтина й Івана, за те, що вони не погоджувалися прийняти католицтво. І ось так місто Дубно попало в пазурі єзуїтів»2...
А по цьому уніяти силою захопили й Дубенського православного монастиря.
І з бігом часу становище православних усе гіршало. Українська шляхта покинула свій народ — відцуралася його православної віри й прийняла католицтво та приставала до поляків. Ці «поляки»-перекинчики гнали український народ в унію ще сильніше, як правдиві поляки. Часто бувало, що коли наші селяни не хотіли
1 Слова князя з передмови до Біблії 1581 року.
2 Житія Святыхъ. Кн. Х. С. 247. 1900.
приймати унії, то їхню церкву передавали в аренду жидам, а ті податками таки змушували його до унії1.
На Волині, ховаючись від уніятів, поставала навіть таємна підземна православна церква, бо відкрито молитись православному не було де...
Через тяжкі утиски католиків та уніятів Іов Желізо змушений був відійти з Лубенського монастиря. Житгєписець Дисофей подає, ніби о. Желізо пішов з Дубенського монастиря, нікому нічого не сказавши. Це твердження неясне. Костянтин Острозький ще з 1592 року одержав від короля Сигизмунда III право патронату на Волині, знав монастирі добре, і, може, це він піддав думку о. Желізу дати належний устрій і новозаснованому Почаївському монастиреві. Сам же о. Іов хотів перейти до цього монастиря, як спокійнішого.
Наступником ігумена Іова в Дубні став ієромонах Віталій2.
Можна припускати, що Анна Гойська, фундаторка Почаївського монастиря, а з нею, може, й князь К. Острозький вговорили о. Іова Желізо перейти на ігуменство до нового Почаївського монастиря. Ігумен погодився, і десь незабаром по році 1597 перейшов до Почаєва3, і став першим його Ігуменом. У всякому разі, історія не знає жодного іншого ігумена в Почаєві перед Іовом.
Іова, певне, здавна вже тягнув до себе монастир Почаївський, де він міг молитися спокійніше, бо там були навіть печери для самітнього життя.
1 Див.: «Історія Русів». Нью-Йорк, 1956. С. 59.
2 Хойнацький А. С. 50.
3 Дослідники подають часом роком переходу Іова до Почаєва 1602, 1604 і інші.
А Почаївський монастир тоді вже скрізь був відомий, а особливо через свою чудотворну ікону Божої Матері, що принесена до нього 1597 року, від якої розпочалися славні чуда.
Лубенський монастир позостався без свого довголітнього ігумена. Але монастир набрався від Іова сталевого порядку, і напади вовків належно відбивав1.
Іов мріяв пожити в Почаївськім монастирі хоч спочатку спокійно, згадати затишний Угорницький монастир і цілком віддатися молитвам до Господа. Ще з 1597 року він мріяв про Почаївського монастиря, вже тоді «світлістю чудес премногих сіяючого», коли туди була перенесена чудотворна ікона Божої Матері. Іов оселився на Почаївській горі, вибравши собі відповідну печеру. Тут можна було молитися на самоті. Усі Іова добре вже знали і прийняли його в Почаєві з радістю.
Та недовго міг Іов Желізо заживати спокою в своїй печері на горі, яку він уже полюбив, — братія обрали його незабаром на свого ігумена, а Анна Гойська сильно його про це просила. І хоч як відмовлявся Іов, а проте вкінці змушений був погодитися, — і став ігуменом Почаївським, де сяяла своїми чудами Божа Мати. 1 відтепер Іов віддався їй всією душею, як найріднішій матері своїй.
1 Але десь у другій половині XVII віку, вже по смерті Іова Желізо, таки був затягнений в унію.