Найбільший творець світової культури — це Християнська Церква. Християнізація світу, цебто защеплення йому найвищої науки, Науки Христової, розпочалося ще від часу Самого Христа і продовжується без перерви аж до нашого часу, в одних місцях сильніше, в інших слабіше.
Так, Християнізація України-Руси розпочалася дуже рано, за вічно живим місцевим переданням — ще від Апостола Андрея Первозванного, і далі все збільшувалась та яснішала, ніколи не спиняючись. А з початками творення Руси як держави Християнізація України-Руси прийняла вже більші й організовані форми, що й вилились у т. зв. перше Охрещення України-Руси 860-го року за князя Аскольда Михаїла, а охрестив і Митрополита прислав славний Патріярх Царгородський Фотій (х 886 р.). Але це Охрещення не вдалося, зате друге Охрещення 988-го року, за Великого Князя Київського Володимира, було вже більше організоване 30чому і вважається загальноприйнятим: Україна прийняла Право-славіє від Візантії.
Християнізація України йшла порівняно легко й глибоко захоплювала народ. Українська Церква рано зміцніла, і відразу понесла Науку Христову й на північ, на всі ті північні землі, на яких пізніше організувалася Московія, а потім Росія.
Християнізацію Московії увесь час провадила Україна, з найдавнішого часу починаючи і до нових часів. І можна рішуче твердити, що Матір`ю Російської Православної Церкви була Церква Українська, яка для Християнізації Московії-Росії поклала безмежно багато своїх сил. А людських сил у цій Християнізації було завжди аж надто багато, — це головно українці Святителі та Мученики, які віками християнізували північ старої Руси, часто кладучи й життя своє на цій праці.
Київська Християнізація Московії-Росії була правдивим творенням нової культури, і кияни, головно Святителі та монашество, безконечно багато зробили на півночі Руси і в ділянці церковній, і в ділянці духової культури взагалі, особливо школи. Тут ця українська праця вікопомна і справді велика й велична, і справді реальна.
Православна Церква в рідній Україні, у південній іРусі, мала велику пошану і в своєї світської влади; і в самого боголюбного народу. Святителі Київські були найкращими й високошанованими дорадниками своїх князів, і ніколи якогось більшого конфлікту між владою духовною та світською в Україні не було.
Не те було в Московії, — там світська влада зав-жди: ставила себе явно вищою над владу духовну, з чим не.погоджувалась вона, рівняючись на ідеологію своєї першої Митрополії „Київської і всієї Руси". Конфлікт обох влад з бігом віків у Московії назрівав, і закінчився трагедією Патріярха Никона (народився 1605 року, Патріярхом обраний 1652 року, сам зрікся Патріаршества 1658, за це Собор позбавив його сану І666 року, упокоївся в Бозі року 1681) та знищенням самого Патріаршества в 1721-му році, що грубо зробив московський цар Петро І.
Знищення Патріаршества в Росії тяжко відчула вся Православна Церква на Сході, в тому й Україна, — вона мусіла відкрито стати під тяжку владу світську. Перед цим, з року 1685-го Українська Церква була неканонічно забрана під юрисдикцію Московського Патріярха, і по знищенні Патріяршества обидві Церкві, і Українська і Московська, опинилися під тяжкою владою московсько-російських царів та імператорів. Церква помалу втрачала свою реальну владу та авторитет, належних шкіл зовсім не було, і Духовенство втрачало на своїй пошані. А Українська Церква, опинившись під Московською — Мати під Дочкою — помалу втрачала свою віковічну ідеологію, хоч тиха боротьба між Церквами ніколи не спинялася і не спиняється.
Але духовна Ієрархія та Духовенство таки не забували і не забули свого віковічного авторитету й своєї пошани в державі, як віковічних реальних творців духової культури, освіти та науки, і таки мріяли про відродження Патріярхату, бо світська влада, з царем на чолі, завжди сильно чавили й зневажали Церкву, а до того ще й систематично грабували її, так що Церква й Духовенство сильно обідніли.
Одним із тих світлих Ієрархів, що — за прикладом Патріярха Никона — повів сильну боротьбу за відновлення віковічної церковної влади й авторитету Церкви, був Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич, родом українець волиняк, який сильно боронив авторитет Православної Церкви в Росії і в Україні.
Митрополита Арсенія (1697—1772) знала і знає вся Росія та вся Україна. Митрополит Арсеній — це знаменитий, сміливий та відкритий оборонець волі та авторитету Церкви супроти утиску її російських царів та цариць. Це оборонець усього Духовенства, що сильно стояв за збереження церковної влади та пошани його. Це відважний оборонець повної неза-
лежности Церкви від світської влади, захисник ідеології Української Церкви в Росії, де творилася ідеологія своя, — царської влади над Церквою.
Це був оборонець також і стародавніх прав Церкви на освіту, школи та харитативну опіку над народом, а тому голосно боронив права Церкви на ті подаровані маєтки, які вона вдавнину мала для цього, згідно з волею жертводавців. Року 1764-го цариця Катерина II грубо відібрала маєтки від манастирів та Церков, і тільки один Митрополит Арсеній мав сміливість і мужність голосно це назвати грабежем і святотатством...
І з того часу Церква була відкинена від освіти народу, а Росія покривалася темнотою.
Україна вже тоді була міцно пов`язана з Росією, і що робила цариця Катерина II своїй Росії, те все великим тягарем спадало і на Україну. І вся лицарська оборона волі Церкви, яку провадив в Російській Церкві Митрополит Арсеній, вся вона боронила й волю України.
Митрополит публічно протестував, а за все це цариця Катерина посадила Митрополита — оборонця прав Церкви — в Ревельську військову в`язницю-каземат, а пізніше замурувала його там, і Митрополит-Ісповідник 28-го лютого року 1772-го Богові духа віддав у тяжких муках!...
Це український Никон, — по ньому вже не було таких відважних оборонців прав Церкви, щоб за це вони клали життя своє ...
Церква в Росії на 200 літ (1721—1918) насильно стратила свою соборноправність, — Соборів не скликала, — нею стали керувати московські царі при допомозі своїх Обер-Прокурорів та Св. Синоду, що волі ніколи не мав ...
І з того часу Українська Церква похилилася і не могла належно працювати, щоб служити й народові... Бо служити народові — то служити Богові!
Бо то цариця Катерина замурувала на смерть у Ревельському військовому казематі не Митрополита Арсенія, а волю України і Українську Церкву...
Довга низка Святителів українців поклали всі свої сили, а то й життя на Християнізацію Росії і на створення Російської Церкви, часто в таких місцях, як тоді смертоносний Сибір ... Зів`яв у Ростові Митрополит Димитрій Туптало (х 1709), згинув і Арсе-ній Мацієвич (х 1772), але позоставили по собі віковічну славну пам`ять, і обоє ввійшли до Хору Святих (Димитрій 1752 р., а Арсеній 1918 р., хоч Канонізація й не закінчена).
Моя монографія про Митрополита Димитрія Туптала вийшла 1960-го року, а оце виходить і монографія про Митрополита-Мученика Арсенія Маціє-вича. Обидві вони — про стан Православної Церкви в XVIII ст. в Росії і в Україні, про те, як українські Святителі та десятки Ігуменів та Архимандритів творили Церкву Російську. Обидві праці — головно з церковної ідеології Української Церкви. Так творили Російську Церкву і десятки інших Святителів, і гинули на своїй праці, не відновивши Патріяршества і не добившись Автокефалії Української Церкви ...
Усі вони творили Російську Церкву в глибокому переконанні, що цим самим творять і рятують і свою рідну Церкву Українську. Вийшло не так: обидві Церкві попали в хижацькі лапи московського уряду, що однаково смертельно чавив і ту, і другу!...
Цю свою книжку, написану з гарячою любов`ю до справи, я присвячую всім тим Архиереям і всьому тому Духовенству з України, що тяжко працювали в Московії і в Росії по холодних Сибірах, християнізуючи їх, і там на Божій Ниві і життя своє склали ...
Ця моя монографія вже кілька років лежала в мене нерухомо. „Інститут Дослідів Волині" та його „Видавнича Комісія" тепер видають її, за що складаю їм сердечну подяку. Особливо щиро дякую Достойним Головам цих установ, — п. п. М. Боровсько-му та І. Онуфрійчукові.
Багато людей доброї волі допомогли в виданні цієї праці, — усім їм сердечна подяка! 1964.
Автор.