1. „Комісія нового Уложенія".
Щоб глибше змалювати той час, коли жив і працював Митрополит Арсеній Мацієвич, і щоб глибше зрозуміти стан Православної Церкви в Росії, і в Україні за цариці Катерини II, я коротко розповім тут про т. зв. „Комісію нового Уложенія", цебто про Комісію укладання нових законів, бо вона сильно захвилювала і Росію, і Україну, і була пов`язана з ідеологією Митрополита Арсенія.
Було два окремі світи — Росія та Україна, які сильно різнилися між собою по всіх ділянках життя, у тому й ділянкою церковною. Цариця Катерина — озброєна до зубів, — хотіла російський спосіб життя поширити і на Україну. А Митрополит Арсеній Мацієвич — старий та безсилий, але сильний духом своїм -—- намагався стан українського церковного життя перенести в монархічно-імперіялістичну Московію. Сили були не до порівняння, і тому Митрополит Арсеній упав, правильніше: його повалили. Так, упав він у Московії, але народився в „Пунктах Київського Духовенства" 1767-го року.
Дух Митрополита Арсенія переслідував Катерину ІІ на всіх її задумах, які вона хотіла робити супроти України, — щоб і Козакія з своєю Церквою були покірні її наказам. Цариця робила це вміло, вперто і послідовно, — і свого досягала.
Але з царицею Катериною були пов`язані найкращі сподівання ще від самого початку її царювання, — підставою для цього був її перший Маніфест. Сподівання ці зростали все більше, й досягли часу „Комісії нового Уложенія", коли всі сподівалися волі. Але воля ця зів`яла, як квітка на морозі: цариця просто обманула всіх, і своїх обіцянок не виконала.
Жертвою цих всіх неоправданих сподівань найперше була Православна Церква, а з нею ЇЇ славний син, Митрополит Ростовський Арсеній, мученик за права і волю Церкви.
Року 1766-го цариця Катерина II покінчила складати свій відомий „Наказ", якого вона думала покласти в основу реформ у Росії. „Наказ" був складений на основі кращих свободолюбних ідей Европи, і коли б справді був проведений у життя, то Росія перетворилась би на одну з вільніших держав у світі. Але цього не сталося, бо не могло статися.
Свого „Наказа Комісії укладання нового Уложенія" („Уложеніє" — збірка державних законів) цариця Катерина дала на розгляд багатьом своїм видатним державним мужам, — і всі вони осудили його, усі визнали, що Росія не готова ще до такої великої волі. „Наказ" був сильно обскубаний, і був таким і виданий. І все ж таки, і такий „Наказ" був заборонений, скажімо, у Франції, — там його цензура не допустила до поширення. Щоб не бунтував народу!
То ж 1766-го року грудня 14-го Катерина видала маніфеста, яким скликала до Москви делегатів зо всієї Росії, приблизно по одному з кожного повіту, якого мали вибрати на вільних зборах. І кожен депутат мав привезти написаного наказа від своїх виборців про місцеві потреби.
І по всій широкій Росії розпочалися вибори депутатів до „Комісії". Справа була зовсім нова, — цариця кличе в столицю представників народу сказати їй правду про всі важливі державні справи й місцеві потреби. Мало того, — делегати мають привезти з собою писані накази своїх виборців.
І вся Росія та Україна закипіли, — іде воля, та ще з наказу самої цариці! Дозволено було вільно обмірковувати державні справи. І відразу появилося дві течії: консерватори, що ніякої волі не хотіли, і вільнолюбці, але їх було зовсім мало.
Усі покривджені зарухались і стали кричати про свої болячки. Особливо захвилювались кріпаки селяни, — стало відомо, що в „Наказі" було звільнення селян від панщини. По деяких місцях пішли селянські повстання: давайте волю відразу!
Депутати мали з`їхатися в Москву на кінець липня 1767-го року, — на вибори й на виготовлення місцевих проектів давалося сім місяців.
Скликалися депутати від дворянства, купецтва й вільного селянства. Від кріпаків депутатів не кликали, — і це була загибель Комісії і всієї справи. Ненависниця Православія, атеїстка Катерина не покликала в Комісію також і Духовенства, — його мав заступати відомий угодовець, голова Св. Синоду Митрополит Новгородський Димитрій Сеченов. Духовенство було цим глибоко ображене, але Св. Синод сам запропонував йому подати свої побажання. Звичайно, це образи не заспокоїло: Духовенство й селяни-кріпаки громадянами не вважаються!
Україна сильно закипіла, — скрізь стали обмірковувати справу, дискутувати, виставляти свої побажання. Генерал-губернатор України (з 1764 р.) граф Петро Рум`янцев - Задунайський (х 1796) розіслав свого наказа про вибори, але спочатку вся справа викликала саму критику. Рум`янцев доносив Катерині 2-го березня 1767-го року, що „малоросіяни свавольні, вони питають: чого нам їхати в Москву? Наші закони хороші". Це важливе свідчення, що українці не вважали себе пов`язаними з Росією, і мали свої закони.
Пізніше П. Рум`янцев писав цариці, що „малоросіянці" вияснюють її „Наказа" так, що їх, як більше учених і більше культурних, кличуть у Москву складати закони для москалів. Цариця насилу ховала свій гнів та злобу ...
Щодалі, Україна кипіла все більше. Помалу відбувалися вибори депутатів, і не все добрі для влади, тому П. Рум`янцев, як генерал-губернатор, скрізь чавив на них. Повсюди у своїх наказах послам українці вимагали: 1. Підтвердження стародавніх прав і привілеїв, 2. Скасування великих податків, 3. Забрання московського війська з України. Крім цього, в багатьох містах виставили вимогу, яка перелякала царицю: дозволити вибрати Гетьмана!
Губернатор П. Рум`янцев кидався по всій Україні, але заспокоїти її не міг. По всій Росії вибори відбувалися вільно й спокійно, але не було цього в Україні.
Подратований П. Рум`янцев доносив цариці: „Ваша імператорська величність й уявити не можете, до чого дійшли в Малоросії підступність та свавільство ... Усі засліплені, — як ті, хто побував у чужих краях, так і ті, хто народився тут і ніде не бував. Дивніше всього, що ці люди (українці) інакше не кажуть про себе, як те, що вони найкращі на всьому світі, і що нема над них сильніших, нема хоробріших, нема розумніших. Ніде нема нічого хорошого, нічого вільного, що могло б надаватися їм. І все, що вони мають, то найкраще... Не зле було б через гвардійських офіцерів позакладати тут Комісії для досліду непорядків, — цим можна б спинити всі їхні навіженства та республіканські думки, а також обмежити тут панство та шляхетство, шкідливі державі".1 Це високоцінне свідчення про українців, — як вони — у порівнянні з росіянами — високо себе ставили!
У Чернігові послом обрали генерального осавула Івана Михайловича Скоропадського, і про нього П. Рум`янцев писав Катерині: „Скоропадський при всіх своїх науках, хоч і в чужих краях побував, але позостався к о з а к о м". У складеному наказі для посла чернігівці вишмагали „закласти в Малій Росії дворянський корпус, а для вищих наук — університет і академії, а також жіночу школу". Чернігівці все були високо культурні!
Шляхетство Ніжинського й Батуринського повітів вимагали, щоб цариця „наказала нам разом з Січчю Запорозькою вільними голосами обрати Гетьман а".2
Язва України, що так сильно роз`ятрилась за час Руїни (1657—1687), це були доноси. 3 Вони не спинялися й далі, — українці наввипередки доносили московському губернатору в Києві один на одного, а особливо на свою старшину. Генерал-губернатор України граф П. Рум`янцев був засипуваний такими українськими доносами. На Запоріжжі вибори до Комісії провадив полковник Милорадович, і здавалося, все відбулося спокійно.
Але це так здавалося тільки Рум`янцеву, — всередині Запорозька Січ кипіла, як і вся Україна, — усі хотіли додержання своїх стародавніх прав, у тому й виборів Гетьмана, але виборів вільними голосами.
У жовтні 1767-го року кошовий отаман Кальни-шевський їздив у справах виборів і Січових домагань до губернатора П. Рум`янцева. Розмова в них не була спокійна.
Війська Запорозького Низового полковий старшина Павло Савицький подав цариці Катерині широкого доноса на свого кошового Кальнишевського. Савицький доносив: „Коли року 1767-го в місяці жовтні кошовий вернувся від Рум`янцева, то замкнувся в своїй спальні, і став казати своєму писареві: Як видно, нема чого покладатися на москалів, а треба писати до Турецького султана. Треба вибрати з війська добрих 20 чоловіка та й послати їх з проханням, щоб султан прийняв нас під свою опіку. А до Війська напишемо, щоб усі готові були до походу. І напишемо, що коли регулярна чи гусарська московська яка команда „увійде в Запорозькі оселі (дачі), то щоб не впускали ані одного чоловіка, а якби вони стали входити силою, то чинили б, як з неприятелем".
„Чи писали Турецькому султанові чи ні, того не скажу, — доносив Павло Савицький — а до Війська дійсно моєю рукою писано, перше через полковника Антона Красовського минулого 1766-го року в місяці серпні, а потім через осавула. Писали, щоб усі були готові в похід проти Росії, і щоб не пускали в свої границі ані одного росіянина ні за чим".4
Цариця Катерина не зарядила слідства на цей донос, але глибоко затаїла в собі ненавість до Січі, і через 8 років, року 1775-го пригадала все кошовому Кальнишевському, і Січ зруйнувала, а Кальнишевського замкнула на Соловках, як і Митрополита Арсенія.
Нарешті депутати з`їхалися в Москву, і відкриття Комісії відбулося надзвичайно врочисто 30-го липня 1767-го року. З`їхалося 460 послів, у тому числі і від України. Порядок послів для докладів був установлений за „губерніями" такий: Московська, Київська, Петербурзька, Новгородська, Казанська, Астраханська, Сибірська, Іркутська, Смоленська, Естляндська, Ліфляндська, Виборзька, Нижегородська, Малоросійська, Слободська-Українська, Воронізька, Білгородська, Архангельська, Оренбурзька і Новоросійська. Зникла в Комісії „Малоросія", як єдине ціле, — появилися губернії в складі Росії, та ще на передостанніх місцях. Навіть Київську губернію поставили на друге місце ...
І розпочалися довгі засідання нового парламенту чи Комісії, але вся увага всіх зверталася головно на одне, — забезпечити права дворянства чи то шляхетства. Кріпацького селянства не було в Комісії, тому його голосу й не почули, зате воно незабаром саме відповіло на це сильними повстаннями, а через 6 літ — бунтом Пугачова (1773—1775).
Справа України, як такої, не прийшла на чергу зборів, але було привезено багато наказів своїм послам від виборців.5 Зате була поставлена справа Ліфляндії, і українці дружно підпирали вимоги волі для неї.
„Малоросійская Колегія" послала в Комісію свого окремого посла, Димитрія Наталинова, і дала йому свого наказа, в якому було не мало шкідливого Україні. Писанину „Малоросійської Колегії" сильно збивав депутат Лубенського полку Григорій Політика.6
Губернатор України граф П. Рум`янцев доносив Катерині II 28-го лютого 1768-го року: „Я мав змогу бачитися з деякими депутатами, що були на час звільнені і вже вернулися назад. Я переконався, що всі вони вороже успосіблені. Скоропадський керує всіма, бо мріє, що буде обраний Гетьманом. Та частина, що сліпо йде за цими невіжами, не мала. Але я осмілююсь завірити, що коли такі й подібні їм, що тепер дуже замітні, позостануться без дій і без діл, а навпаки — благонамірені і цією недугою самовладства й незалежности не заражені, коли будуть виділені милістю Вашої Величности, і ввійдуть у чини та в діла, і будуть мати прямі для себе устави, то й вони незабаром перемінять думки та поступки, бо завжди мають велике бажання до чинів, а особливо до платні" ...
Тяжка, але правдива характеристика багатьох з тодішнього українського панства ...
Цариця відписала своєму губернаторові: „Що ви пишете про Скоропадського, то все дуже справедливе: він і тут веде себе, як вовк, і ні з ким з наших знатися не хоче ".7 Це глибокоцінне свідчення про настрій українців того часу! Між іншим чернігівці в своєму наказі послам написали про Польщу, бо добре її пізнали:: „У Польщі всі бідні. Хто не набув собі шляхетства, стогнуть під ярмом рабства та муки".8 Це саме маємо і на сторінках „Історії Русів".
Року 1769-го розпочалася війна з турками, і ,,Комісія" для зложення нового „Уложенія" була розпущена, і більше вже не збиралася ніколи. Цариця Катерина охолола до задуманих великих реформ, ясно побачивши, що Росія до них не готова, а Україна сильно бунтується. її „Наказ" був таки розісланий по вищих установах, але було заборонено читати його нижчим службовцям ... Катерининська весна покінчилася не літом, а лютою зимою!
„Наказ", вибори, Комісія сильно розбурхали Україну, і чотири роки (1766—1769) вона кипіла. За цього часу всім дали змогу вільно висловити свої бажання. І тепер ясно виявилось, що українці не мають відповідної історії своєї Батьківщини, а тому не можуть належно боронитися. А власне тепер цієї оборони треба було найбільше.
І цього часу, десь року 1767-го може й написана була „Історія Русів", написана була для потреб депутатів у Катерининій Комісії.
І ось цього часу, коли по всій Росії й по всій Україні так сильно всі хвилювалися по справах „Комісії Нового Уложенія", у військовій в`язниці-фортеці у Ревелі догоряв Митрополит Мученик Арсеній Мацієвич ... І ніхто не знав, де катують Мученика ...
Цариця Катерина одною рукою складала „Наказа", а другою катувала Митрополита Арсенія, що голосно вимагав волі...
А брати українці в Комісії навіть не згадали про Митрополита Мученика...
1 С. М. Соловьевъ: Исторія Россіи, т. 26, ст. 319.
2 Там само, ст. 320.
3 І л а р і о н : Українська Церква за час Руїни, 1957 рік, ст. 389—390.
4 С. Соловьевъ: Исторія Россіи, т. 26, ст. 324.
5 Українські накази своїм послам видав В. АвсЬенко: Малоросійское шляхецтво въ 1767 г., див. „Русскій Вєстникъ" 1863 р., т. 46. Див. ще „Наказы малоросійскимь депутатамъ 1767 г.", „Кіевская Старина" 1889 р.
6 Див. „Чтенія МОДР" 1851 р., том III, — тут видрукована записка Гр. Політики: „Заперечення на наказ Малоросійської Колегії".
7 С. Соловьевъ: Там само, ст. 392.
8 Там само, ст. 391.
2. „Пункти Київського Духовенства" 1767 року.
Бажаючи поліпшити стан життя всіх класів Росії, цариця Катерина II (1762—1796), як вище подано, склала була волелюбного „Наказа", в якому подала свої думки на цю справу. Думки були дуже ліберальні, — за кращою філософською наукою тодішнього часу в Европі, а головно у Франції.
Катерина II своїм маніфестом 14-го грудня 1766-го року скликала до Москви Комісію з депутатів від усіх класів, і поставила їм завдання, — виробити „Нове Уложеніє", новий збір законів для управління Росією: Це була відома „Комісія для нового Уложенія", про яку вище розказано.
До Комісії покликані були всі класи Росії, але цариця не покликала двох найбільших станів: 1. селян кріпаків і 2. Духовенства. Цариця Катерина відкрито оминала Православну Церкву, і відкрито цим її образила, і її послів не покликала. Усі потреби Духовенства мав заступати один Голова Св. Синоду, Митрополит Новгородський Димитрій Сеченов, великий царицин угодовець, що на все погоджувався.
Митрополит Димитрій, як Голова Св. Синоду, усе таки запропонував окремим Єпархіям подати йому на письмі свої домагання. Але російське Духовенство виявило себе дуже пасивним, і ніяких домагань не виставило: сильно боялося попасти в пастку, а своєму Синоду не вірило! Усі ж знали про М. Арсенія.
Не те було в Україні. На чолі став Митрополит Київський Арсеній Могилянський (1757—1770), чи правдивіше — Київське Духовенство, і воно склало свої славні „Пункти Київського Духовенства 1767-го року в Комісію нового Уложенія". До цих Пунктів приєдналися й інші українські Єпархії, і Пункти пішли в імені всієї Української Церкви.
І ці Пункти 1767-го року були передані в Комісію. Це велика праця, — докладний опис стародавніх прав та стану українського православного Духовенства, — усіх пунктів 74. Зо всього видно, що Пункти складали високоосвічені українські духовні патріоти, які добре знали історію та потреби своєї Церкви, добре знали її права, добре знали й політичний стан України.
Загальний зміст Київських Пунктів 1767-го року 9 — це оборона стародавніх прав і вольностей українського Духовенства. Головне бажання Духовенства — позостатися на тих правах, які воно мало за часів Богдана Хмельницького. Зберегти всі свої давні права, а порушені відновити.
Пункти сильно підкреслюють, що Київська Академія зробила й тепер робить величезну державну роботу для всієї України. її вихованці позаймали, як Священики, „усі полкові міста Київської Єпархії, та й інші малі міста й містечка мало не всі, а також і деякі більші села" заповнені Священиками з Академії (Діанин ст. 82). Цебто, Пункти підкреслюють, що серед Київського Духовенства багато осіб з вищою освітою.
Сильно підкреслюють Пункти, що українське Духовенство багато служить своєму народові проповідництвом Слова Божого (Д. 11). У Київському Братському манастирі, де міститься Могилян-ська Академія, здавна й тепер славиться проповідь. На ці проповіді масами сходяться кияни та й різні прочани. В Академії для проповіді є два осібних проповідники (Д. 78). Цим Духовенство служить усьому народові.
З давнього часу Духовенство в Україні прирівнювалося в правах своїх до шляхетського стану. Пункти сильно це боронять, і доводять, що Люблинська унія 1569-го року та Литовський Статут прирівнювали Духовенство в його правах до світського шляхетського стану (Д. 6, 10).
За давнім українським правом за знеславлення Священнослужителя винний платив кару таку саму, як за знеславлення шляхтича. Це право часто підтверджували гетьмани своїми Універсалами, напр. Богдан Хмельницький в роках 1649 і 1651-м. За цим правом за безчестя Священнослужителя, а навіть ченця винний засуджувався на найвищу кару — на горло (Діанин ст. 15—16). Взагалі, авторитет українського Духовенства завжди стояв дуже високо.
Коли в Україні в роках 1730—1740-их робили кодифікацію українського права, то ця Комісія признала шляхетські права Священикам і Дияконам та їхньому потомству. Та і в своїх наказах з цю Катерининську Комісію 1767 р. шляхетство ніде не висловилось проти цього.
А за російських часів шляхетські права українського Духовенства стали сильно порушувати, але Духовенство завжди завзято їх боронить (Д. 14).
За останніх російських часів стали безчестити Духовенство безкарно. Це чуже Україні, — воно прийшло до неї за впливом російським: з Духовенством стали поводитися зле старшина й землевласники, а за ними і простий народ (Д. 17).
Росія хоче принести українському Духовенству безправ`я та панську сваволю (Діанин 19).
Українське православне Духовенство здавна мало свій становий духовний суд, що підтверджено й Литовським Статутом. Рамці цього свого духовного суду були широкі, — усі діла між духовними або на духовних судив свій суд. Але російська влада почала помалу обмежувати духовний суд в Україні, стали переслідувати Духовенство взагалі. І духовний суд розбили, особливо з 1763-го року. І Духовенство тепер вимагає привернення йому прав свого духовного суду.
Здавна церковні й манастирські землі в Україні вільні були від військової служби та від п о-датків (Д. 41). По священичих дворах не ставили військового постою (Д. 42). Але тепер українська старшина часто ламає цей привілей. Року 1765-го введено однорубльовий податок з манастирських людей, з кожної хати (Д. 45).
Київські Пункти сильно скаржаться на матеріяльне зубожіння українського Духовенства, що сталося вже за російських часів. З давніх часів за українським правом дозволялося Духовенству вільно набувати й рядити рухомим і нерухомим своїм м а й-н о м, Духовенство мало право вільно збувати його. Таке право мали як Церкви, так і манастирі (Діанин ст. 20—21).
Славної пам`яті гетьман Богдан Хмельницький багато надавав Церквам та манастирям різних земель, видав і правні акти на ці землі (Діанин ЗО—31). Тепер же поволі церковне майно все зменшують.
Так, за представленням гетьмана Данила Апостола царським наказом року 1728-го заборонено Церквам і манастирям набувати й брати в даровизну козачі землі (Д. 21—22). Цей наказ сильно вдарив українське Духовенство, — бож не заборонено було й далі скуповувати землі від Духовенства. Духовенство замкнутим станом не було, діти його часто відходили з духовного звання, і церковна земля маліла (Діанин 22). Через це Духовенство бідніло, а це вело його до пониження освіти.
Року 1735-го три українські Архиєреї, — Київський, Чернігівський і Переяславський спільним поданням просили царицю Анну Іванівну відмінити наказа 1728-го року, як дуже їм шкідливого. Цариця не тільки не відмінила наказа, але ще й прислала всім трьом Архиереям суворого виговора (Діанин 26).
Здавна Духовенству позволялося провадити деякі торгові підприємства. Напр., дозволялося як білому, так і чорному (манастирям) Духовенству провадити навіть винокурні (Д. 37), а це давало потрібний дохід. Духовенство виробляло поташ, мало ліси й т. ін. Року 1757-го та 1761-го гетьман Розумовський відібрав від українського Духовенства право винокурения (Д. 37—38).
З часом в Україну наїхало багато московських урядників, і взагалі „царських людей". Вони вільно набували собі в Україні землі та підприємства, й стали переслідувати та „виживати" Духовенство, усі вони зменшували його права особисті, матеріяльні й ін. (Д. 50).
Останнім часом стали вільно приймати в козацтво, тому багато манастирських селян попереходили в козацтво разом з землею, якою володіли від ма-настирів, а це принесло манастирям дошкульні шкоди (Діанин 32—33).
В Україні парафіяни здавна мали право самі обирати собі Священнослужителів. Це стародавнє право підтвердила й цариця Анна Іванівна, і заборонила Архиереям та Консисторіям призначати на парафії необраних Священиків та Дияконів. Це своє право українці сильно берегли, а тепер його часто ламають та зносять (Д. 84—85).
Від давнього часу нагороду Духовенства складала т. зв. роковщина: 1. Річний податок від кожної родини хлібом чи грішми. 2. Нагорода за виконання Треб. Складений договір між Священиком та вірними був правним актом, обов`язковим для двох сторін (Діанин 86). Звичайно, договір не все був однаковий, але мінявся, — залежно від особи Священика й його старання в службі. А це змушувало Священика до пильнішої праці.
Року 1765-го Катерина И знищила роковщину і встановила сталу таксу за Треби. Це, звичайно, вдарило матеріяльний стан Духовенства, бо такса була аж надто мала, і доходи Духовенства змаліли в кілька разів (Діанин 88—89).
Українське Духовенство через усе це здане було на ласку своїх вірних. А це довело до того, — як кажуть Пункти Київського Духовенства, — що Священики „принуждены во образі нищихъ по миру просить милостыни" ... (Д. 91).
Зубоження Духовенства вдарило його помітно, як стан, — видатніші люди стали оминати цей стан, шукаючи собі іншої служби, а приходили до нього часто невідповідні (Діанин 25).
Отже, як бачимо, коли за цариці Катерини II руйнували правний і матеріяльний стан Духовенства, то власне саме тільки українське Духовенство сильно боронило його, і це тільки українське Духовенство не допустило до повного обезправнення Священнослужителів, чого так хотіла цариця німка, бо вже те зробила в себе в Росії.
Коли складалися „Пункти Київського Духовенства", то Ростовський Митрополит Арсеній того часу мучився в засланні на півночі. Справу його протестів, арешту й заслання всі в Україні добре знали, його сильно шанували, і його дух вітав над усією Україною. Це ж він так люто покараний за все те, чого вимагають ці славні Пункти! Ідеологію Пунктів М. Арсеній Мацієвич увесь час боронив і ширив, і за цю ідеологію і життя своє поклав! Пункти показують, що Ростовський Митрополит Арсеній боронив не тільки свою ідеологію, — це була ідеологія всієї Української Церкви!
„Пункти Київського Духовенства" 1767-го року появилися десь водночас із „Історією Русів". Безумовно автор „Історії Русів" знав ці Пункти, і в деяких місцях своєї праці навіть полемізує з ними. Напр., автор ІР уважає, що Духовенство бере за Треби забагато, і описує непорозуміння й кривди від того (ст. 56—57). На жаль, у нас ще не вивчено цих Пунктів належно, не вказано їхнього стосунку до „Історії Русів".
„Пункти Київського Духовенства" мають свою виразну українську патріотичну ідеологію, яка перейшла в „Історію Русів". В обох цих творах один дух, одна ідеологія, бо „Історія Русів" взяла українське Духовенство в свою оборону.
Історія „Комісії складання нового Уложенія", і „Пункти малоросійського Духовенства" показують нам ясно, чому і за що загинув Ростовський Митрополит Арсеній Мацієвич, тому ми розповіли про це трохи докладніше.
9 Ці Пункти видав А. Діанин-ь: Пункты Кіевскаго Духовенства 1767 г. в Комиссію новаго Уложенія. Київ. Див. „Труды Кіев. Дух. Академій" 1904 рік.
3. Конфіската церковних земель в Україні 1786 р.
Українське Духовенство зо страхом чекало, що Катерина добереться нарешті і до їхніх церковних маєтків, про що ввесь час безупину ходили поголоски. Незадоволення росло кругом. Цариця збиралася ще року 1763-го забрати церковні маєтки в Україні, одночасно з Росією, але Київська Духовна Декасте-рія 6 жовтня 1763-го року написала в Синод сильного протеста, і цариця — під впливом протестів Митрополита Арсенія — була змушена на деякий чає спинити свої заміри, і тільки написала Митрополитові добре провчити протестантів, „дабы они впредь того чинити не отважились" ...10
Попікшись на Митрополиті Арсенії, Катерина не взялась рішуче за Україну, але почала здалека підходити до церковних та манастирських українських земель, почала підходити не простою стежкою, а підкупом вищого Духовенства ... Легша дорога!
Цариця хотіла, щоб сама козацька старшина та вище Київське Духовенство вірноподданно просили її забрати всі їхні землі...
Так, ще року 1765-го вона писала губернаторові України, гр. П. Рум`янцеву: ,,Желаю, чтобъ вы тамошнихъ несколько называемыхъ пановъ склонили къ подачъ челобитной, въ которой бы они просили, если можно, о положеній Духовенства въ штатное состояніе. Отъ духовныхъ или свєтскихъ такую же челобитную имєть, — то бъ мы уже знали, какъ починать. Мнє Николай Чичеринъ сказалъ, что Митро-политъ Кіевскій самъ не прочь отъ сего учрежденія будетъ, понеже онъ мало дохода имеетъ, а мы бъ ему, Преосвященному, если бъ склонился о штатномъ положеній просить, сделали бъ весьма выгод-ныя для него кондицій".11
А через рік, 1766 р. цариця про те ж саме підходила і до Св. Синоду. Оберпрокурор Мелісіно прислав такого листа Синодові: „Ея Императорское Величество избавить соизволила духовный чин отъ суеты мірской и отъ того зазрєнія, въ которомъ онъ долголтзтно находился, обращаясь въ мірскихъ попеченіяхъ. Св. Синодъ опытомъ уже самимъ удостоверился о блаженстві своемъ подъ державою Православной своей монархини, и не соизволитъ ли за долгъ званія своего принять и просить Ея Императорское Величество, дабы она ту же матернюю свою щедроту изліяла и на духовный, въ Малороссіи живущій, чинъ" ...12
Але всі ці підступи Катеринині були марними, бо українське Духовенство кріпко стояло на своєму, і міцно боронило свої стародавні права.
Цариця почала душити українське Духовенство, почала відбирати по-трохи старі вольности його, аби тільки примусити його віддати свої землі.
Я вже розказував, як українські монахи запосіли були московські манастирі. Роздратована упертістю українців, що стояли за свою землю, цариця 17-го лютого 1765 р. наказала: „Изъ малороссійскихъ Епархій изъ монашествующихъ въ Великороссію безъ указа Св. Синода и безъ крайней надобности отнюдъ никого не выпускать и въ великороссійскія єпархій не принимать" ...13
Тільки з помсти на українців видала цариця цього наказа. Наказ цей, — каже дослідник проф. Н. Петров — „явно отмєнилъ прежнюю монополію воспитанниковъ Кіевской Академій на занятіе іерархическихъ и даже учительскихъ мєстъ въ Великороссіи".14
Правда, наказ цей у життя проведений не був.
А до нас в Украшу цариця почала сама призначати Настоятелів в манастирі, — і все людей, що добре слухали її: призначала або москалів, або таких українців, що довго служили на Москві, і що їм було зовсім байдуже до національних інтересів України ...15 Це все були люди, що могли готовити ґрунт, щоб відібрати наші землі.
Глухі протести проти цього ламання старого виборного звичаю серед Духовенства були за ввесь XVIII вік. Так, р. 1743-го монахи Києво-Межигірського манастиря подали були скаргу до Св. Синоду; вони скаржились, що їм тепер призначають Ігуменів, тоді як раніш у них було не так: „Когда умретъ Игуменъ или Архимандритъ — писали монахи, — то змежду братіи того жъ монастыря о б е р е т ъ братія къ такому начальству згодного мужа, и поставляется Игуменомъ, а не изъ иншого монастыря, которій чинъ былъ издревлє... А нынє заслуженые присылаются Архимандритамы. Но оные Архимандриты, которій прійдетъ въ нашъ убогій монастырь, то по своей похоти поступаетъ, какъ хочетъ, и чина церковнаго и нашего уставу монастырскаго не смотритъ, и собраной братіи никогда въ совєт не призываетъ, но самъ собою всякое дєло затєваетъ и дєлаетъ по прихотяхъ своихъ".16
Довго ждала Катерина, поки попросять її з Києва зволити забрати манастирські й церковні землі, і це їй нарешті обридло, бо земля фаворитам її була дуже потрібна, — 10-го квітня 1786-го р. вона силою відняла всі манастирські землі в Україні...17 Замість цієї „суеты мірской" заведений був „милостивий штат"...
Так цариця Катерина „матернюю свою щедроту изліяла на духовный, въ Малороссіи живущій, чинъ"...
Про цю матерню ласку так писав славний Іриней Фальковський, тоді ще учитель Київської Академії:
„Мы были подобны онымъ сынамъ Израилевымъ, кои воспівали: На рікахъ Вавилонскихъ, тамо сі-дохомъ и плакахомъ" ...18
Як бачимо, цариця Катерина таки сильно злякалася протестів Митрополита Арсенія, і конфіскату земель в Україні відклала аж на 22 роки, — зробила її тільки 1786-го року. В Україні тепер уже не було кому протестувати, бо Київський Митрополит Самуїл Мисловський тільки покірливо слухався Катерини ...
Церкві в Україні належали тоді великі землі, на яких було 14111 садиб. На цю церковну землю заздрим оком дивилися і козацькі старшини, і вся панота, особливо знаючи, що Катерина цю землю... таки роздасть.
І так і трапилось!...
Року 1786-го церковна земська революція поширена була і на Україну: цариця відібрала землі від манастирів, від Архиєрейських Домів та від Церков ... Усе збідніло ... І Шевченко пізніше плакав:
Катерино, вража мати, Що ти наробила? Край широкий, край веселий Та й занапастила ...
І в Україні все селянство чекало, що землі відберуть і від панів, і панщину знищать... Не сталося, — Катерина обманила всіх!
А відібрані церковні землі так само віддала своїм фаворитам...
Тодішній широкознаний український поет Василь Капнист на початку 1780-х років написав „Оду на рабство", — те рабство, яке цариця Катерина II принесла Україні, скасувавши ЇЇ гетьманство. В. Капнист писав (по-російському):
Отчизни моєя любезной Порабощеньє воспою... Куда ні обращу зіници, Омитую потоком слез, Везде, как скорбную вдовицу, Я зрю мою Отчизну днесь.
А далі сильними словами описав, як живе Катериною прибита Україна.19
Секуляризація церковних маєтків в Україні відбулася через двадцять два роки після того, як вона була запроваджена в Росії (1764 р.). Ця секуляризація, правильніше конфіскація сильно й дошкульно вдарила Українську Церкву. І в Україні заведені були т. зв. „штати" — державна платня на утримання манастирів та Архиєрейських Домів з Катедрами. Утримання було аж надто мізерне, але уряд остаточно взяв Українську Церкву в свої руки, узяв якраз у століття заволодіння нею (1686—1786).
Двадцять два роки (1764—1786) мала Україна передишки від душіння Катерини тільки через муки Митрополита Мученика Арсенія ...
10 Н. И. П є т ро в ъ : Кіевская Духовная Академія въ цар-ствованіе Екатерины II, ст. 10 і 70. — І. О г і є н к о : Українська Культура, Київ, 1918 рік, ст. 193.
11 Листъ Катерини от 9 липня 1765 р. в Моск. Архиві Мин. Ин. Дєлъ. Лив. С.М. С о л о в ь е в ъ : Исторія Роесіи, Спб. вид. „Обществ. Польза", кн. 6. т. 26, ст. 122
12 Государственный Архивъ Див. С. Соловьевъ, там само, ст. 301.
13 „Полное Собраніе Законовъ Росс. Имперіи", т. XVII, № 12332, ст. 49.
14 Проф. Н. И. Петровъ: Кіевская Академія въ царство-ваніе Имп. Екатерины П. К. 1906 р., ст. 12. Див. ще Акты т. I, ч. I, ст. 109.
15 Проф. Н. И. Петровъ: Акты, т. III, ст. 8.
16 Н. И. Петровъ : Акты, т. I, ч. I, ст. 109.
17 Височайшого наказа про це див. „Полное собраніе зако-новъ Росс. Имперіи", т. XXII, № 16375, ст. 575 і далі.
18 Г. О. Булашев: Преосвященный Ириней Фальковскій, Епископъ Чигиринскій, К. 1883 р., ст. 118.
19 Ол. Оглоблин: Люди старої України, 1960 рік, ст. 60—65.