1. Конфіската церковних маєтків.
З давнього часу завівся на Сході такий звичай, що богобійні люди, особливо бездітні, помираючи, часом дарували свої маєтки Церквам та манастирям. З бігом часу церковні маєтки сильно побільшувалися й стали муляти очі всім царям.
Іще з XIV віку помалу збільшується думка, що Церквам та манастирям краще б не мати земельних маєтків, бо вони тягнуть їх до світського, до гріху. Таку думку стали висловлювати ще т. зв. ожидоватілі, потім Заволзькі Старці й інші.
Але була й друга протилежна думка, — давати Церквам і манастирям повну матеріяльну спроможність робити добродійства: провадити школи, шпиталі, притулки, лічниці й т. ін., бо цим тоді світський уряд не займався, а скрізь панувала темнота.
Церква й манастирі вели всю освіту й всю харитативну працю в державі ще з XI віку, а на це все потрібні були великі кошти.
Багато жертводавців дарували якісь свої маєтки, більші чи менші, на певні цілі: на школи, на притулки й т. ін. Хто ж може знищити волю цих жертводавців і відняти подаровані землі? Правно держава такого зробити не може.
За царя Петра І ця справа стала дуже гострою. Петро провадив безконечні війни, імперіялістичні та колонізаційні, на що потрібні були великі кошти. І Петро заздрим оком дивився на церковні маєтки.
За Петра II справа церковних маєтків стала на ввесь свій зріст: цей цар став відкрито чавити Церкву, у всьому взоруючись на протестантстві. Згодом він вирішив відібрати від Церкви її владу, а це його скоро привело й до питання секуляризації (відібрання на світські цілі) церковних земель.
Першим приводом до цієї секуляризації було те, що церковне господарство не було належно впорядковане, бо т. зв. церковні селяни, з погляду світських, мали завелику волю, тоді як у державі панувала жорстока панщина.
Справа закінчилася тим, що року 1701-го Петро І відновив т. зв. „Манастирський Приказ" (Міністерство), і доручив йому завідування церковними маєтками. Такі маєтки були головно при манастирях та при Архиєрейських Домах. І з 1701-го року, завідування церковними маєтками було відняте від Духовенства й передане світським міністерством урядникам.
Незабаром Церква була позбавлена своїх маєтків, і стала сильно бідувати, і вже не могла провадити ані шкіл, ані шпиталів. Це вже був важкий удар по праці Церкви і по всьому народові, бо як Церква вона це провадила ще з X—XI віків.
Відношення уряду до церковних маєтків увесь XVIII вік мінялося. Року 1701-го Петро І, як вище сказано, відновив старий Манастирський Приказ, і той взяв церковні маєтки під свою контролю. Року 1732-го церковні й манастирські маєтки були віддані в управління „Колегії Економії", яку створено при Сенаті. Незабаром, року 1744-го відібрані церковні маєтки були повернуті Церкві, але поставлено умову, що Церква платить державі належні податки з них.
Петро III у березні 1762-го року видав був наказа про секуляризацію церковних маєтків і приєднання їх до маєтків державних, але Катерина II, зайнявши престол, спинила виконання цього наказу, хоч ненадовго. Церква вільно зітхнула, бо Катерина в своєму першому маніфесті обіцяла вернути землю Церквам і манастирям.
Але це був тільки обман, — щоб міцніше сісти на російський престол.
Так незабаром і сталося.
Серпня 8-го 1762-го року цариця Катерина наказала скласти Комсію для розгляду справи церковних маєтків. Справа пішла скоро, і 29-го листопада 1762-го року заснована була „Особлива Комісія", дано їй відповідну технічну інструкцію.
Цей наказ від 29-го листопада подавав сильну критику російського Духовенства, в старому стилі Петра І. Катерина пише, що „Божественне Писання наказує їй, як опікунці Церкви Святої, робити всі порядки й закони, які зміцнюють Православіє". І вона мусить робити так, „щоб совість опікунки не падала під тяготою скрухи, бачучи скрізь непорядки в цьому".
„Простий народ невіжа, і його треба навчати в дусі Віри і християнського Благочестя. На жаль, багато Священиків не тільки не знають правдивої дороги до освіти народу, але часто самі малограмотні, і часто власним прикладом псують народ" ...
Через усе це цариця хоче „робити такі порядки, які допомагали б правдивій освіті народу", і закликає Св. Синод приступити до цієї справи з ревністю і беззастережно.1
Як бачимо, вже цим наказом цариця поставила справу так, що не могло бути й мови про повернення Церкві маєтків: Церква не справилася зо своїми освітніми завданнями, то сам уряд тепер бере їх у свої руки.
В наказі з 12-го серпня 1762-го року Катерина II писала про церковні маєтки, щоб заспокоїти Духовенство: „Ми не маємо ані наміру, ані бажання присвоїти собі церковні маєтки, а маємо тільки владу, від Бога нам дану, видавати закони про краще їх уживання на Славу Божу й користь батьківщини" .2
Духовенство вірило цьому, але цариця грубо обманула його, — і це всі запам`ятали.
Нарешті, 26-го лютого 1764-го року Осібна Комісія покінчила свої справи, і цариця Катерина видала наказа про конфіскату всіх церковних та манастирських маєтків.
Згідно з наказом цариці про конфіскату церковних маєтків 1764-го року від Церкви віднято було всі церковні землі разом з селянами на них, яких було 992.000 душ 3 чоловічої плоті, і все це було передане „Колегії Економії" при Сенаті, і ці селяни стали зватися економічними. Ця земельна церковна революція була проведена в Великоросії і в Сибіру, а України покищо не торкнулась, — в Україні це пророблено через 22 роки, року 1786-го.
Конфіската церковних земель була проведена дуже нерівно, і були міста, де Церкві позоставлено було трохи земель, а були й міста зовсім пограбовані. Урядники, що провадили цю секуляризацію, творили неймовірні надужиття й брали великі хабарі. Усе так, як пізніше це було зроблено й року 1861-го, коли наділяли землею селян.
Усе Духовенство було сильно незадоволене ділами Катерини, і глухо хвилювалось. Цар Петро II року 1762-го підписав був уже наказа відбирати церковні маєтки, і їх частинно забрали. Але Катерина їх повернула Церкві, і своїм першим маніфестом подала Духовенству великі надії, — і зараз таки грубо зламала їх...
Духовенство хвилювалося, і головою їхніх сподівань став Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич. Мало цього, — Митрополит Арсеній об`єднав російський Єпископат до спільної дії проти урядового грабування Церков.
В основу своєї оборони церковних маєтків Митрополит Арсеній поставив віковічний Канон, що „посвячене Богові не може бути відібране". А власне ж усі церковні землі так і склалися, — це добровільні пожертви на віки вічні благочестивих людей. Мало цього, — жертводавці звичайно ставили й свої умови: поминання душ, побудова школи, шпиталя і т. ін.
Вищий світський уряд був відкрито протестантський, тому „поминання душі" відкидав. А освіта, опіка, шпиталі — за прикладом Европи уряд бере тепер у свої руки.
Відібраними церковними та манастирськими маєтками завідувала царицина Колегія Економії. Через 22 роки, року 1786-го були конфісковані церковні землі і в Україні, і з того часу Колегія Економії стала зайвою, тому того ж 1786-го року вона була ліквідована, а поконфісковані землі були приєднані до земель державних.
Це мало бути, ніби перше розкріпощення селян, ніби перше знесення панщини. У Церкви забрали все, але з забраним належно не поступили, — селянам нічого не дали ...
1 А. Карташев, II, ст. 453.
2 А. Карташев, том II, ст. 449.
3 За „Большая советская энциклопедия", том 38, ст. 402, 1955 р. Раніші джерела подавали: 911.000, 910.866 (Знамен-ський: Руководство ст. 406) і інші.
2. „Особлива Комісія".
Справа секуляризації (відібрання) церковних земель того часу була дражливою й актуальною по всій Европі, де відбувалася протестантська революція. Закривали манастирі, конфіскували їхні маєтки, особливо тому, що тоді був закритий орден єзуїтів і позосталися величезні поєзуїтські маєтки.
Задумала відібрати церковну землю і Катерина II. Вона 28-го червня 1762-го року, задушивши свого чоловіка Петра МІ, стала царицею, і мусіла щедро нагородити всіх своїх помічників, а державної землі було тоді вже мало.
З другого боку, Катерина обіцяла Духовенству повернути йому ту землю, яка вже була конфіскована в нього за час її мужа Петра III.
Виходу не було, цариця мусіла конфіскувати церковні маєтки. І 29-го листопада 1762-го року Катерина призначила для підготовки цієї справи „Особливу Комісію" з 5 осіб світських і 2 Архиєреїв, але підібрала таких, що всі були за конфіскату церковних земель. На чолі Архиєреїв призначений був царський угодовець Митрополит Новгородський Димитрій Сеченов. І він зрадив Церкву, -— і продав церковні маєтки.
Звичайно, ця Комісія одноголосно ухвалила відібрати церковні маєтки від манастирів, Архиєпископських Домів та від Церков. Це була велика церковна революція, і її Катерина спокійно виконала... Вона писала в Наказі до Комісії, що „величезні церковні маєтки появилися через фанатизм і суєвіря ",4 — при такому наставлені цариці годі було чекати від неї доброго вирішення.
Комісія своєї волі не мала, — вона все робила, як наказувала їй цариця.
4 Проф. А. В. Карташев: Очерки по истории Русской Церкви, Париж, 1959 рік, том II, ст. 455.
3. Митрополит Арсеній боровся за волю та авторитет Церкви.
Відомий історик А. Трачевський високо оцінює Митрополита Арсенія, але разом з тим пише, що він „боровся за застарілий пережиток — за владу Церкви, а особливо за її тлінне багатство, проти передань таких ідеалістів, яким був Нил Сорський".5
Це явне непорозуміння. Отже, Трачевський твердить, що Митрополит Арсеній був другим Никоном. Ми б до цього додали — був українським Никоном. Трачевський підкреслює, що Арсеній боровся за владу Церкви. І це так. І ця „влада Церкви" була основою української церковної ідеології, і основою церковної християнської ідеології взагалі, — це була пошана та авторитет Церкви.
Митрополит Арсеній був людина високоосвічена і розумна, і невільницький стан Духовенства в Росії він глибоко розумів, — воно було жалюгідне! Сам українець, від дитячих літ звиклий на Волині до боротьби за права Православної Віри й Церкви. А довге перебування в Києві (1715—1730) навчило його, що Церква — провід народу. Що це Українська Церква спасла українську націю від загибелі, що Церква — душа народу!
Що ж він побачив у Росії? Пониження Церкви на кожному кроці! Так, Патріярх Никон програв свій бій з московським царем, — таки запанувала світська влада над Церквою. Але хіба ця програ визначає Правду? Никон програв, бо влада тоді, з царем Олексієм Михайловичем на чолі, була вже проти Церкви, занадто була заражена протестантською думкою панування царя над Церквою.
І з часу поразки Никона авторитет Церкви падає. Безбожний Петро І ударив Церкву до основ, -—
він виставив її на посміховище, він навів німців -протестантів до влади, і всі разом — сміялися з Церкви ... Цариця Анна з Біроном били Церкву, як хотіли ...
Усе це знав розумний Митрополит Арсеній, усе це бачив і глибоко розумів, до чого такий глум веде. Цариця Катерина спочатку всім усього наобіцяла, але обіцянок Церкві не виконала, — глум над Духовенством ішов далі, російська інтелігенція відкрито сміялася з Духовенства, як із відсталої класи ... Не влади Церкви, як влади, хотів Митрополит Арсеній, — він був борцем за людяне ставлення до Духовенства, за те, щоб Духовенство в державі поважалося, а не дошкульно переслідувалося та висміювалося ... Лютий Петро її залякав російське Духовенство до самих основ його, і воно не позбулося цього страху, цієї заляканости і до сьогодні!...
Не за якусь світську владу боровся Митрополит Арсеній, — він боровся тільки за людяне ставлення до Церкви й Духовенства, як таких, і за невмішування царської влади у справи Церкви.
І справді, по упадку Патріярха Никона московський цар захопив церковну владу в свої руки. Говорилося, що Москва — це III Рим, але це так тільки говорилося. Основою Риму ІІ(греків) була повна гармонія церковної і світської влади, і це стало ідеологією Православної Церкви. А в Москві жодної гармонії не було: тут був беззастережний примат світської влади над Церквою, тут Церква стала звичайним департаментом царської влади.
Ось проти цього боровся Митрополит Арсеній, і хотів повернути Церкві її колишню незалежність від світської влади, або хоч гармонію праці з нею.
Митрополит Арсеній сильно стояв на тому, що господарем церковних земель являється сама Церква, а світська влада не може порушити право надання жертводавцями. Чому поміщики землю і далі мають? Чому цариця не відбирає землі від них? А вони ж мали безліч землі...
Сильно впадало в очі всім те, що Катерина багато відібраної церковної землі роздала навіть католицьким єзуїтам...
У манастирів і Церков землю забрали, і на цьому виграли „тільки дворяни, знатні пани та єзуїти"...6
5 А. Трачевскій: Исторія Россіи, том II, ст. 224.
6 Попов, 589.
4. Відібраних від Церкви земель Катерина селянству не дала.
А. Трачевський пише (II. 314): „Митрополит Арсеній постраждав не за високі ідеали, а за тлінне багатство: він проклинав хижаків церковних маєтків". Оце частий погляд світських істориків на подвиг Митрополита Арсенія, — такий погляд, як я вище вияснив, зовсім неправдивий.
Те саме вказує багато інших дослідників: буцімто Митрополит Арсеній боровся за самі церковні маєтки. Так, боровся за них, але ж не тільки за них. Найперше він боровся за авторитет Церкви і Духовенства, бодай такий авторитет, який був тоді в Україні. Російське Духовенство було бідне, а тому й темне, — цариця Катерина продовжувала це саме й надалі. Церква мала вже сильно розграбовані владою маєтки, і на них удержувала багато шкіл для народу, і для дітей Духовенства. Усі школи утримувала сама Церква, сама мусіла оплачувати освіту й їжу тисяч кандидатів на будучих Священиків і місіонерів. А на все це треба було безконечних коштів, яких держава ніколи не давала.
Крім цього, Церква і манастирі мали т. зв. шпиталі-притулки, мала лічниці й т. ін., і було їх довгі сотні. І на це треба було величезних коштів.
Панувала ще стара ідея, що всякі школи, шпиталі, лічниці, притулки й т. ін. утримує сама Церква. Ідеї другої, що це повинна б утримувати світська влада, тоді ще не було, а де вже це починалося, там була сама крадіжка та урядниче розбійництво.
Народ без кінця повставав, селянство гинуло від панщини, і цариця Катерина мусіла латати й лікувати цю болючу застарілу рану. Але як? Катерині очі кололи церковні маєтки, і вона їх силою відібрала. І кому віддала, як їх поділила? Селянам нічого не дала, а вони ж, власне, мали на це бодай Божі права...
На той час було вже велике число дворян і в Росії, і в Україні, які держали в своїх руках безмежні маєтки. І цих дворянських земель з затурканими кріпаками Катерина II не зайняла. Більше того, вона на самому початку свого царювання, року 1762-го видала була маніфеста „про вольності дворян", а цим самим безмежно посилила панщину, віддавши в руки панів усю землю з селянами.
А відібрану від Церкви землю Катерина II пороздавала своїм безчислённим коханкам та тим генералам, що виконували імперіялістичну та колоніяльну царицину політику, і збройно приєднували до Росії маленькі й тихі сусідні держави та чужі племена ...
Ось на основі таких думок латання грізного селянського стану відібранням самих церковних земель не виглядає розумним і належним. Таки Духовенство мало велику підставу бути незадоволеним!
І мусіла появитися така людина, якою був Великомученик Арсеній Мацієвич: сміливий борець за авторитет Церкви!
Дослідник питання секуляризації церковних маєтків у Росії подає такі висновки: „Секуляризація в Росії визначала тільки перехід земельної власности з одних рук у другі. За рахунок такої секуляризації збагачувались дворянство та буржуазія, а народні маси не одержали від неї жодних матеріяльних вигод".7 Хоч це думка з зовсім чужого лагеря, але правдива: Катерина II відібраної від Церкви землі селянам не дала!...
Боротьба бояр проти церковних маєтків дуже давня, і була сильною аж до часу Петра І, коли її перейняв на себе сам цар і його наслідники аж до Катерини ІІ включно. І ця боротьба ніколи не мала на увазі добро селян, — бояри та дворяни просто боролися за землю з селянами, щоб усе забрати в свої руки. „Дворянські претензії і були головною побудкою відняти землі від Духовенства",8 про селянство в цій справі зовсім не думано.
Катерина II, забравши церковні маєтки, ніби „визволила селян", — але це був акт явно односторонній, бо вона не визволила селян від поміщиків та від фабрик. Поміщики за Катерини II просто душили селян, а цариця про волю панщизняним селянам навіть питання не ставила.
„Катерина II пильнувала замаскувати своє безпричинне відібрання від Церкви земель. Вона врочисто оголосила, що це не секуляризація їх, що Духовенство позостанеться власниками усіх доходів з цих маєтків, — і своїх обіцянок не додержала! Це вже характерна риса її політики, а не державного чи церковного права. Цариця виявила хитрість знайти середники для нагороди дворянам, що могли підтримати її на престолі".9
Через сто років, 19-го лютого 1861-го року уряд забрав частину земель від поміщиків і передав таки селянам. Але забрав і передав за великий викуп, більший, як вартувала сама земля... Цебто, пани поміщики на реформі 1861-го року багато виграли, а цариця Катерина відібрала церковну землю без викупу, а що обіцяла — не виконала: селяни й надалі позосталися рабами ...
7 Большая Советская Энциклопедія, том 38, ст. 402, 1955 Р-8 М. Попов, ст. XV. » М. Попов, ст. XV.
5. Поміщики грабували церковні землі.
Реально земельна справа Церкви стояла тоді дуже ненормально, бо поміщики самі здавна і скрізь кидалися на церковні землі й відбирали їх всіма способами. Судових справ про землю в той час було надто багато, і справи ці дуже зле свідчать про світських панів, — вони поступали з Священиками, як зо своїми підданими кріпаками.
Ось одна характерна така справа 1754-го року.
Час був такий, що багато робилося взагалі невідповідного. У цьому відношенні показна справа майора Матвія Обрізкова (Обрізкова), поміщика села Пазушина. Місцева Церква мала свою землю так, що до неї не було доступу через поміщичі землі. Суд таки став на бік поміщика, 10 і справу зовсім заплутав. Розгнваний Митрополит Арсеній відлучив від Церкви поміщиків Обрізкових, і батька, і сина, — на той час така кара вживалася не рідко.
Розгнівався й поміщик, і втягнув у цю неприємну справу всіх своїх дворових людей, — Обрізков, видно, хотів таки заволодіти церковною землею, а Священик і дяк позоставалися без хліба і надокучали Митрополитові. Той був безрадний: Обрізков нікого не слухався і суду на нього не було ... Тоді Митрополит Арсеній року 1754-го скликав Церковний суд, і той присудив: „Майорові Матвієві Обрізкову та синові його, жінкам та домашнім їхнім, і того Пазушинського приходу дворовим їх людям, і селянам, і домашнім, — усім оголосити Боже й його Архиєрейське неблагословення, і всіх їх відлучити від входу до Церкви, і не допускати їх уходити в Церкви Божі, а також до Сповіді та Причастя Святих Таїн.
А коли б хто з них, Обрізкових, чи інших жінок, або їхніх домашніх чи дворових людей і їхніх селян і їх домашніх увійшов силою в Церкву під час якої Служби, а особливо Літургії, то Службу спинити і не служити аж доти, поки вони з церкви не вийдуть".
А коли хто з них помре, „то ховати їх у полі без жодного Похорону". І про все сповістити всю Єпархію.11
Справа була мало приємною, але її докладно розібрав консисторський Церковний Суд і склав постанову, — і Митрополит Арсеній її затвердив. Не можна цю справу сприймати за розумінням сьогоднішнього дня, — такі були тоді звичаї. У справі докладно описано, що витворяли пани Обрізкови церковникам, щоб не допустити їх до належної їм землі, чи просто щоб допекти Церкві...
А таких справ було тоді повно скрізь по всій Росії! Це не випадки, а система, яку підтримувала світська влада. І система ця все більше та більше перекидалася і в Україну.
Є багато фактичних доказів, як М. Арсеній сильно боровся з поміщиками, які кривдили селян, 12 і завжди боронив селянство.
10 А. Карташев, том II, ст. 456.
11 Н. Заозерський, ст. 424—427.
12 М. Попов, ст. XV.
6. Селянські повстання.
Року 1764-го всі церковні маєтки відібрали від манастирів, Архиєрейських Домів та від Церков. Цариця Катерина ограбувала всю Православну Церкву! ...
Але годі було кричати про те, бо крикунові зараз таки закляпували рота, як державному зрадникові ... Сьогодні кажуть: „ворогові народу" ...
На церковних землях сиділи селяни, їх було 911.000 чи й більше, а всіх їх тепер записали як селян державних, а не церковних. Стан їх сильно погіршав, бо держава перевела їх просто в кріпаків -рабів, тоді як на церковних землях вони були у більшості вільними арендарями церковних земель.
Знялися кругом селянські бунти та й великі повстання селян. Селяни кріпаки відразу зрозуміли, що царицина революція була зроблена не для них, а для самої Катерини, цебто, що їх обманено. Панщина в Росії була жорстока, але Катерина не зробила того, чого чекав і домагався ввесь закріпачений народ: одібрати землі в першу чергу від поміщиків...
Коли тільки пішла чутка 1762-го року, що церковні землі заберуть, селяни не стали далі чекати: кинулися самі забирати хліб, сіно, дрова, стали розтягувати й належний інвентар та худобу.
Селянські повстання в деяких місцях були такі сильні, що довелося посилати туди військо. Коли 1762-го року військо прибуло в маєток Донського московського манастиря, селяни кинулись на військо, те стало стріляти, селяни повтікали в ліс... Цього часу на повстання виступало близько 100.000 селян.13 Бо всі чекали, що Катерина, відібравши землю від Церков та манастирів, передасть їх селянам, — це всі добре б зрозуміли й сприйняли, і селянське безземелля було б добре полатане.
І повстання все збільшувалось, повставало обманене селянство, а вкінці, з року 1773-го появився і всеросійський повстанець Омелян Пугачов. До цього довела Катерина своєю обманною секуляризацією церковних земель!
Цариця Катерина оточила себе любимчиками, які за неї готові були хоч на смерть, — і цариця му-сіла їх нагородити ...
І всі конфісковані землі в своїй більшості Катерина пороздавала своїм коханцям, яких у неї було без кінця ... Пороздавала як у Росії, так і в Україні...
А знищення панщини так і не відбулось, — воно наступило тільки аж через сто літ, а саме: 19-го лютого 1861-го року, але так само обманне: селянам дали аж надто обмаль потрібної землі, та до того за надто високу викупну ціну ... Та й саму землю пильнували давати якнайгіршу ...
13 А. Карташев, ст. 450—451.
7. Пограбована Церква.
Забрали від Церкви не тільки її землі, — забрали й золоті та срібні освячені речі, цебто Церковний Посуд. Церква осталась без маєтків, без прикрас.
Пограбованій Церкві та манастирям Катерина ласкаво зволила призначити до смішного малі „ш тат и", — державні кошти, на які вже нічого не можна було робити ...
Скажемо, в одній Росії було тоді 1000 манастирів, — „штати" (допомога) призначені були тільки для 200 манастирів, а 800 мусіли закритися, бо не було з чого утримуватися, раз не стало землі...
Коли від манастирів і Архиєрейських Домів року 1764-го цариця Катерина відібрала церковні маєтки всі духовні школи та Духовні Семінарії надзвичайно сильно зубожіли, — і вже ніколи до нормального стану не приходили. А письменники і російські (напр. „Очерки бурси" 1863 р. Н. Помяловського), і українські (напр. А. Свидницький „Люборацькі" 1901 р.) жорстоко висміювали недостачі бурсаків, що всі випливали головно через саму бідність школи та самого Духовенства ...
Замість відібраних земель уряд став видавати „штатне утримання", аж надто мале. Напр. року 1765-го на всі 28 духовних шкіл в Росії уряд дав... 38.000 рублів, а тоді вже навчалося 6000 учнів, цебто по 5 р. на учня на рік. І вже ніколи духовні школи з біди не вирвались... Це головно на більші духовні школи, а на менші... нічого не дали ...14
Того ж часу заснували „Главное народное училище", світське для панства, і на нього, на одну школу, видали 14.000 р. на рік .. . Звідси ясно видно, як уряд ставився до освіти дітей Духовенства, і дітей панів-дворян ...
І позакривалися всі духовні школи, шпиталі, притулки й т. ін., які були при манастирях, Архиереях та при Церквах. І без того мала освіта в Росії стала гаснути ще більше ... Це зменшення освіти найбільше вдарило селянство, — воно ж шкіл зовсім не мало ...
Звідси видно, які не слушні нарікання Ол. Кошиця на духовні школи в його „Спогадах" 1947—1948 років!
А спогади В. Приходька про Подільську Духовну школу світлі й об`єктивні.
Цікаво, що коли молодий А. С. Пушкін (|1837 р.) проживав на засланні у м. Кишинові, то він переко-
нався там на свої очі, що відняття церковних маєтків нанесло сильний удар народній освіті в Росії. 15
Проф. П. Знаменський подає, що цариця Катерина, відібравши церковні землі, „по штатах давала приблизно 1/3 того, що відібрала, а 2/з дісталися державі під її керівництво. А відібрані землі пішли царициним коханцям та вельможам.16
Славний російський історик В. О. Ключевський, говорячи про економічні справи Катерини, і згадуючи про її домове „маленьке господарство", яким вона хвалилася, що вміє добре вести, розповідає, що ця цариця „платила 500 рублів за п`ять огірків для свого коханка, і в неї виходило на вугілля на щипчики придворного парикмахера 15000 рублів на рік" ...17
Оце на такі речі пішли відібрані церковні й манастирські землі...
Ані манастирям, ані Архиєрейським Домам, ані Церквам не було чим жити, бо віками вони держалися на своїх маєтках — пожертвах. Уряд ударив Церкву жорстоко, і тим змусив її похилитися під світську владу, — і брати гроші від неї... Фактично, з того часу, з часу Катерининської Церковної революції Церква в Росії стала Великомученицею, а Духовенство кинено в матеріяльну залежність від своїх парафіян.
І все це з Росії пересунулося і в Україну, бож Церква була тоді силою поєднана ...
Малі наділи землі для приходства Церков ще позосталися, і цариця почала роздавати їх з 1765-го року. Приділено було по 36 десятин на приход (парафію), — для Священика, Диякона, дяка і псаломщика, а то й сторожеві. Цієї землі аж надто було мало!
Землі мали давати Церквам нові землевласники, а вони стали систематично саботувати цю справу, або приділювати землю невідповідну.18
Посол Карла IX Петрей свідчить ще р. 1615-го, що в Росії тільки міське Духовенство жило добре, але сільське Духовенство було дуже бідне та нещасне, — убоге, завжди зайняте своїми фізичними роботами.19 А по Катерининих „реформах" стан Духовенства ще й далі значно погіршав.
Коли Катерина року 1764-го відняла церковні маєтки від манастирів, вона тоді ж заборонила відкривати нові манастирі без її згоди.20 І на цьому пішло багато різних зловживань, і Церква убожіла і матеріяльно, і духово ...
Конфіската церковних земель і протести Митрополита Арсенія мали в Церкві величезне значення. Вони ясно всім показали, що Російська Церква, як і сама держава, знаходиться в чужинному полоні, що Нею володіють німці чи півнімці з протестантською ідеологією панування світської влади над Церквою.
14 П. Знаменскій: Руководство..., 1876 р., ст, 475,
15 Е. Поселянин, 1905 р., ст. 119. Див. „Рус. Архивъ" 1866 р. ст. 1141.
16 Отношеніе ..., ст. 127, 129.
17 Курс русской истории, том V, ст. 370 за виданням 1958 р.
18 П. Знаменскій, ст. 135—138. 19 Рущинський, ст. 138, 139. 20 Е. Сумароков, т. II, ст. 232.