1. Митрополит Арссній зрікся присягнути.
Справа присяги членів Св. Синоду відразу стала справою політичною і мало приємною`. Спочатку члени Св. Синоду складали й підписували присягу таку саму, як і всі високі урядники світські. Така присяга була зрозуміла.
Але за цариці Анни Іванівни її німецький протестантський уряд сильно бив Православну Церкву", і скрізь почував, що його ненавидять. Тоді цей уряд став підозрівати православний Єпископат, що він не лояльний до уряду цариці, і вговорив царицю, щоб вона наказала впровадити для вищого Духовенства осібну форму присяги. І тоді додали до звичайної присяги таке: „Ісповідую з присягою, що Найвищим Суддею є сама всеросійська монархиня". Це була підступна справа царициного коханка Бірона, — цілком за протестантським зразком.
Такої присяги світські вищі особи не складали, і вона була і неканонічна, і образлива. Духовенство ще від початку було проти такої присяги, але мусіло мовчати.1 Та не змовчав Митрополит Арсеній, — він зрікся підписати присягу в такій протестантській формі...2
Мало цього* М. Арсеній склав на руки цариці Єлисавети свою окрему Записку проти змісту такої присяги. Митрополит писав, що такого змісту нема в світській присязі, то тим більше не може його бути в присязі Духовенства. А особливо для членів Св. Синоду, — бо для них не може бути іншого Верховного Судді, крім Ісуса Христа. „Чим же тепер різниться наше Ісповідання від католицького, в якому Найвищим Суддею признається римський Папа?" М. Арсеній додав, що про все це пишеться у книзі „Камінь Віри" Митрополита Степана Яворського.3
Цариця не дозволила виправити тексту присяги, але М. Арсеній такої неканонічної протестантської присяги таки не склав...
Для ідеології Митрополита Арсенія це все високо важливе, — він відрікся присягнути цариці, як член Св. Синоду. Він уважав „неправильним підхлібством" називати царицю в присязі „Верховним Суддею", бо це неправда, — Головою нашої Церкви і Верховним Суддею для Неї є тільки Сам Ісус Христос!
Митрополит доводив, що це зовсім нова вставка в присягу, якої ще й за царя Петра І не було. Додаток цей був придуманий протестантствуючими тільки для самого православного Єпископату, — у присязі світських сановників її нема.
Митрополит Арсеній мав сміливість по-лицарському це голосно боронити, а присяги він так і не підписав. Усе це тепер йому промовчали, — відклали до відповідного часу...
Цікаво, що ця форма присяги для членів Св. Синоду, хоч і не православна в своїй істоті, дійшла аж до падіння дому Романових у 1918 році.
1 М. Попов, ст. 97.
2 Протест цей видрукуваний в „Чтенія ОДР" 1862 р., кн. III, ст. 145.
3 Але протестантський уряд свого часу заборонив цей „Камінь Віри". Див. М. І л ар іон: Іконоборство, 1954 р., ст. 186— 217.
2. Непорозуміння Митрополита з Колегією Економії. Виговір Митрополитові.
„Колегія Економії" була заснована ще р. 1701-го й мала завданням доглядати за церковними маєтками та стягати з них належні податки. Вона кілька разів закривалася і кілька разів міняла свої завдання. У всякому разі це була образлива й дуже непопулярна для Духовенства державна установа, що в своїй праці вживала поліцийних методів і сильно докучала манастирям та Церкві, а особливо т. зв. Архиєрейським Домам.
Ростовська Митрополія на папері мала ніби великі маєтки, але їх позабирав був ще цар Петро І за Митрополита Димитрія Ростовського і довів його до повного бідацтва, так що Димитрій мусів і свою школу закрити, бо не було чим утримувати її. Коли Святитель Димитрій упокоївся, то не було на що й поховати його.4
Митрополит Арсеній саму цю установу справедливо вважав образливою, тому й сильно відбивався від неї.
Президентом Колегії Економії був Мусин - Пушкін, якого Митрополит звав турком. „Горе нам, бідним Архиереям, — писав він, — бо ми терпимо таку муку не від поган, а від своїх ніби правовірних овець"...5
Ще року 1742-го Митрополит писав до Колегії Економії, що „Божа Церква вже з минулих часів терпить велику злобу та руйнування від багатьох хижих вовків, що руйнують і нищать церковні маєтки, на зразок ославленого гонителя й мучителя Церкви, безбожного й законопреступного царя Юліяна".
Колегія прийняла це на свою адресу й образилась, і подала на Митрополита до Сенату скаргу, що Ростовський Митрополит пише „не за силою Генерального Регламенту і Указів, і з немалим наріканням речі уразливі... У листі чомусь пишеться про Юліяна Законопреступника, тоді як Колегія Економії існує з 1701-го року і ретельно працює за Ви-сочайшими наказами".6
Постійні війни Петра І породили велике число військових ветеранів та військових калік, яких держава не мала чим утримувати. Цар Петро І своїм наказом 5-го лютого 1724-го року наказав цих відставних військових розсилати по різних манастирях на повне годування. До цього ані Церква, ані манастирі не були готові і не були спроможні. Такого ж наказа повторила і цариця Єлисавета по Пруській війні.
Колегія Економії прислала тоді в Ростовський Авраамів манастир одного відставного солдата на годування. Це робилося тоді дуже часто, — відставних та калік солдатів уряд розсилав по манастирях, — годуйте! Землі від манастирів ступнево відіймали, а солдатів годуйте!
Російський уряд провадив імперіялістичні та ко-лоніяльні загарбницькі війни, а ветеранів цих війн пхав тисячами по манастирях...
Митрополит Арсеній образився, — чому перше не запиталися, „чи є в манастирях порожні місця, чи є чим годувати, а посилають у манастирі солдатів нахально. У цьому видно постійне бажання Колегії Економії винищити й викорінити все монашество, а Церкви поруйнувати" ... Щоб відважитись „на такі нахабні і безсоромні напади на Святі Доми", то треба зненавидіти Правду. „У кого ліпше взяти з порцій і дати солдатові: чи в бідного монаха, чи в члена Колегії, якому і понад удержання немало везуть із манастирів" ...
Звичайно, це був аж надто гострий лист, хоч усе це була чиста правда.
Колегія Економії відповіла тим, що прислала Митрополитові нову партію інвалідів. Арсеній не прийняв її, а Колегія поскаржилась Сенатові, але й Сенатові Митрополит відповів так само гострим листом. І дійсно це було так, — як же міг Митрополит та манастирі прийняти на своє утримання ці великі партії інвалідів, наперед не підготовившись до того?
А Уряд все таки й далі посилав у манастирі відставних військових, колодників, божевільних, навіть полонених турків,8 — на повне утримання. Будинки церковні й манастирські військові займали, де було можна. Справді, це був непосильний тягар для більшості тодішніх манастирів, що майже всі були тоді сильно обдерті урядом.
Року 1743-го Ростовський Митрополит Арсеній написав Св. Синодові донесення, а в ньому сильно скаржиться на цих військових відставних, яких йому силою насилають. Він пише, що в 15 ростовських манастирях уже знаходиться 134 військові особі, — це відставні „штаб, і обер, і унтер офіцери та солдати". На їх утримання виходить більше, „нежелі всім монахам" ...
Митрополит скаржиться, що ці відставні, хоч часом і приймають монашество, але звичайно жодного монашого послуху не несуть, багато з них пиячать, взагалі нічого не роблять, і вносять неспокій в манастирське життя. Виявилося, що серед цих відставних, що одержують від манастиря своє прогодування, чимало є таких, що мають власні маєтки та власні доми, і в них живуть, а прогодування беруть від манастиря...»
Звичайно, все це приносило незаможнім манастирям дошкульні клопоти та кривди. Митрополит Арсеній нервувався, а Св. Синод спокійно відписувався, бо сам покривав ці урядові кривди і допомагав урядові. Сенат ображався, і написав Св. Синодові, „щоб надалі Ростовський Митрополит не писав образливих слів, звернених до Сенату".
У відповідь на це, як навмисне, для спокуси, сам Синод прислав Ростовському Митрополитові божевільного колодника, -— годуй і доглядай! Арсеній не прийняв божевільного і докорив за таку присилку Св. Синодові. І справді, де діти божевільного? Хто за ним доглядатиме?
Про всі протести Митрополита несправедливо донесли цариці Єлисаветі, і в житті Владики Арсенія трапилася високо образлива й тяжка подія. Цариця піддалась намовам, і 12-го серпня 1743-го року через Єпископа Псковського Стефана усно наказала Св. Синодові зробити Митрополитові Ростовському „жорстокий виговір, з такою умовою, що коли він, Архиерей, і далі осмілиться посилати такі нечемні і образливі донесення, то за такі свої противні урядовим наказам образи він буде й Клобука позбавлений"...
Звичайно, був якийсь мстивий і свідомий донос, спрямований проти Митрополита Арсенія. Це був донос начальника Таємної Канцелярії, відомого ката Ушакова...
Виконуючи царицин наказ, Синод зробив аж надто суворий і образливий виговір Митрополитові.10 Він послав наказа Арсенієві негайно явитися в Синодальну Контору в Москві. А Конторі дано докладні вказівки, як оголосити Митрополитові виговора: зібрати всіх членів, кількох Архимандритів, а також соборян Успінського Собору. Виговора прочитає секретар. Митрополитові не дати стільця, але нехай стоїть. І Митрополит має розписатися, що виговора вислухав, а саме: „Цей виговір Митрополит Арсеній чув, і, для виконання наказу, цей виговір був йому зроблений".. .п
І на цьому не кінець, — 19-го жовтня 1743-го року Синод в іншій справі постановляє, „щоб Преосвященний Арсеній надалі образливих речей у своїх донесеннях жодним способом не вживав" ...12
Це було вже явне переслідування і явна помста ...
Мало цього, Св. Синод 15-го червня 1744-го року звернув увагу Митрополитові Арсенію, що він, у своїх листах до Колегії Економії, „пише образливі і неналежні речі, і тим ображає Колегію".13 І постановлено, — ці образи обсудити на нових зборах Св. Синоду.14
Звичайно, все це сильно нервувало недужого Митрополита, бо манастирі вносили йому щоденні докучливі скарги на бійки та п`янства військових інвалідів та відставних по манастирях. І винен був уряд, а не Митрополит.
Справу опіки над інвалідами, яку обов`язаний був робити сам уряд, він перекидав на Церкву та манастирі, не підготовивши їх до того. Крім того, всі манастирі були вже сильно пограбовані урядом, бо кожен тягнув з них, від Петра І починаючи. Росія без кінця провадила імперіялістичні та колоніяльні війни, а потрібні на це кошти здирала зо своєї Церкви... Канони Вселенських Соборів (IV. 24 і VI. 49) рішуче забороняють обертати манастирі на світські установи, а цариця Катерина (як і її попередники) відкрито нищили манастирі. Це було протиканонічне поступовання, — так писав Митрополит Арсеній.
4 М. Іларіон: Святий Димитрій Туптало, 1960 р., ст.
3 4—145.
5 Е. Поселянин, ст. 129.
6 А. Карташев, том II, ст. 457.
7 А. Карташев, том II, ст. 457.
8 М. Попов, ст. 49.
9 Про все це див. Постановленій..., том II, № 658.
10 Він повністю в Постановленія ..., том І, № 434.
11 А. Карташев: Очерки, том II, ст. 457.
12 Постановленій ..., том І, № 469.
13 Там само, ст. 138.
14 Там само, ст. 141.
3. Непорозуміння зо Св. Сонодом. Виговори.
Треба рішуче ствердити, що стиль писання Митрополита Арсенія справді був нервовий, і ця нервовість його була істотна, а не якась злобна. Та й писав він скарги до Св. Синоду, членом якого він і сам рахувався й писався, — і кому ж було поскаржитися, як не своїм сочленам Синоду? Це була скарга, а не навмисна образа. Не знав тільки Митрополит, що в Синоді відкритої підтримки він не знайде.
А Св. Синод аж надто легко ображався на це і вимагав, щоб до нього писали „в високому стилі", а якраз писати так Митрополит не міг і не вмів.
І року 1745-го знову виникла неприємна справа. Митрополит Арсеній написав Св. Синодові доклада про свою Семінарію, і в цьому докладі писав „с нареканієм на Св. Синод о якобы невнимательном дъл слушаніи". Св. Синод 11-го вересня 1745-го року нагадав Митрополитові, що йому варто пам`ятати про попередній виговір, і пам`ятати й те, що то „високославний і вічнодостойний пам`яти Імператор Петро Великий заклав Святіший Правлячий Синод для Всеросійської Церкви", а тому з великим „респектом долженствует к лицу оного представленія чинити".15
Але беручи на увагу про радість загальну, що наслідник престолу Петро Федорович побрався з Єкатериною Олексієвною, то „вина нині Його Преосвященству оставляется".
Але Св. Синод рішуче попередив Митрополита Арсенія: „Його Преосвященство надалі повинен у всіх своїх до Св. Синода донесеннях уживати мову з належною пошаною, жодних злобних і шкідливих слів не вживати. А коли надалі Його Преосвященство насмілиться знову ужити таких образ, то такими своїми поступками наживе собі того, що йому обіцяно в попередньому виговорі " ...16
Такий лист від Св. Синоду вже не віщував Митрополитові нічого доброго, а бути обережним у своєму листуванні він не міг і не вмів.
Ще року 1743-го Св. Синод мусів пригадати Ростовському Митрополитові, що ще цар Петро І наказував: „Нікому в донесеннях лайливих слів про осіб, про яких хто доносить, писати рішуче не дозволено". Тому Св. Синод зробив виговора Владиці Арсенію і наказав: „Віднині його Преосвященству таких і подібних лайливих слів у донесеннях і в усяких писаних кореспонденціях, крім дійсної справи, зовсім не вживати під загрозою штрафу".17
І Митрополит Арсеній постійно мав отакі непорозуміння за стиль своїх писань, і вони його сильно нервували і били в праці.
Треба взяти на увагу, що тоді вимагався рабський стиль у писаннях до уряду, а такого стилю Владика Арсеній, як українець, не знав. Мало цього, тоді рішуче вимагалося, щоб зарядження влади жодним словом не критикувати, а тільки приймати та виконувати.
От до цього і не міг звикнути Митрополит українець.
Року 1760-го трапився ще один зудар Митрополита Арсенія зо Св. Синодом. Зудар дуже показний, який не провіщав добра на будуче.
Року 1758-го 24-го лютого Св. Синод, „маючи на увазі, що Слова Божої проповіді Митрополита Димитрія, Ростовського Чудотворця, які він виголошував за життя свого, як відомо, в народі і тепер знаходяться, а можливо, що вони знаходяться і в Ростовському Архиєрейському Домі", послав Митрополитові Арсенію такого наказа:
„Преосвященному Арсенію, Митрополитові Ростовському, ці проповіді, скільки їх може знайтися, а особливо коли вони є власної руки Святителя, усі їх зібрати, скріпити (підписом ствердити) власноручно, і негайно переслати в Святіший Урядуючий Синод".18
Одержавши цього наказа, Владика Арсеній довго збирав проповіді Святителя Димитрія, і в січні 1760-го року відіслав їх обер-прокуророві Св. Синода кн. Василію Козловському. Синод сильно образився, що проповіді послано не просто йому, і виникла дуже показна справа.
Обер-прокурор князь Козловський написав Синодові, що „Його Преосвященство Арсеній прислав проповіді зо своїм листом йому, щоб через старання обер-прокурора ці проповіді пішли до друку", а обер-прокурор передав їх Св. Синодові.
Усім цим Св. Синод (а власне — Архиепископ, ворог Димитрій Сеченов) був сильно ображений. І писав 28-го лютого 1760-го року М. Арсенієві:
„Проповіді не скріплені не тільки власноручно Його Преосвященством, а взагалі нічиєю рукою. А найголовніше, ті проповіді треба було прислати за наказом, за порядком: запечатати, і послати зо своїм донесенням прямо в Святіший Синод. Але цього Його Преосвященство, ніби не довіряючи Святішому Синодові, не зробив".
„Оцими своїми поступками Його Преосвященство виявив Святішому Правлячому Синодові не тільки свою непокору, але й найбільшу зневагу та непослух".
„А в „Духовному Регламенті" про справи Єпископів, на листі 39 під числом 13 надруковано: „Нехай пам`ятає кожен Єпископ, якого ступеня він не був би, чи простий Єпископ, чи Архиепископ, чи Митрополит, що він підлягає Духовному Колегіюму, як Верховній Владі, наказів його повинен слухати, належати його судові і задовольнятися його вказівками".
,,На основі цього і повинно б, його, Митрополита, віддати судові. Але Святіший Правлячий Синод, зо своєї ласки, беручи на увагу його старість та слабе здоров`я, вибачає йому. Але з тим, щоб надалі Його Преосвященство поводився дуже обережно і з належною пошаною до своєї Головної Команди,19 як у 55 розділі Генерального Регламенту точно написано і іншими державними правами взаконено".
„А при тому треба пам`ятати і зроблений йому — за наказом ЇЇ імператорської Величности — минулого 1743-го року в Московській Святішого Синоду Конторі публічний виговір".
„А інакше, при противному Його Преосвященства поступкові, Святіший Синод уживе повно те, що йому державними правами взаконено і що згаданим її імператорської Величности наказом звелено".20
Цю справу підписали: Архиепископ Новгородський Димитрій Сеченов, Архиепископ Петербурзький Сильвестер Кулябка й інші.
Сама ця справа в оригіналі має такий заголовок: „О учиненій выговора Митрополиту Ростовскому Арсенію за сношеніе съ Святъйшимъ Синодомъ чрезъ Синодальнаго оберъ прокурора".
Трудно зрозуміти істоту цієї справи. Але можливо, що Владика Арсеній мав певні підстави вислати проповіді Святителя Димитрія Ростовського не Синодові, а через обер-прокурора, князя Василія Козловського. Св. Синод без кінця тягнув справу Канонізації Святителя Димитрія, і Владики Арсеній навчився не вірити йому. І видно, Архиепископ Д. Сеченов (це все його підкопи!) не боявся свого обер-прокурора, бо був близький до цариці.
А зібрані проповіді Святителя Димитрія Ростовського лежали аж 26 років, — Св. Синод їх видав тільки 1786-го року! 21
Сумніви й підозріння Владики Арсенія вже цим були оправдані!
15 Постановленій ..., том III, ст. 406.
16 Постановленій ..., том II, ст. 407. !7 Постановленій..., том II, № 342.
18 Постановленій ..., 1912 р., том IV, ст. 323.
19 Св. Синод сам зве себе „Головна Команда"...
20 Ця справа подається в „Полное собраніе Постановленій ...", 1912 р., том IV, ст. 214—215, № 1668.
21 Див „Роспись россШскимъ книгамъ А. Смирдина, Спб. 1828 р., ст. 46, ч. 598.
4. Тогочасна церковна ідеологія російська й українська.
Петро І широко відкрив російські двері для видатної української Ієрархії, і вона справді позаймала в Росії всі вищі духовні посади. І серед багатьох Ієрархів українського походження один тільки Фео-фан Прокопович повно ісповідував Петрову церковну ідеологію й сильно її боронив. Усі ж інші — в тій чи іншій мірі були проти неї, чи тихо, чи часом і відкрито. Усі вони боронили Церкву, як Божу установу, і вносили до неї найкращу українську церковну ідеологію, вироблену віками.
За цариці Лисавети (1741—1761) ця справа примату українського Єпископату в Російській Церкві стала пекучою й дражливою. Прокинулась російська національна гордість, і російське Духовенство вкінці виступило проти українського „засилля" в Церкві, і подало цариці Лисаветі відповідне прохання. Справа була важлива, ЇЇ підтримали вищі царицині дорадники росіяни, і 17-го квітня 1754-го року вийшло історичне зарядження цариці Єлисавети.
Про цю високо важливу історичну справу я розповім тут на основі самого синодального акта від 30-го квітня 1754-го року.22
Обер-прокурор Св. Синоду Львов 30-го квітня 1754-го року подав Св. Синодові своє писане предложения, в якому повідомляв, що 17-го квітня 1754-го року цариця Єлисавета устно через нього видати зволила такого наказа Св. Синодові для виконання: „Щоб Святіший Синод на ставлення на вільні вакансії в Архиєреї подавав її імператорській Величності з Архимандритів і великоросіян. Та і в Архимандрити щоб ставилися і з великоросіян".
Цариця Єлисавета сказала обер-прокуророві, що такий наказ уже був посланий Св. Синодові. І звеліла тепер цього акта конче записати в синодальні акти для виконання.
Одержавши таке предложения, Св. Синод став шукати такого акта, — але його не знайшов...
І Св. Синод 30-го квітня 1754-го року мусів постановити:
1. „Оцей її імператорської Величности наказ у Святішому Правлячому Синоді записати, і невідмін-яо виконувати його,
2. щоб і по всіх Єпархіях Преосвященні Архиєреї яа вільні архимандритські начальства ставили достойних, — в силу цього її імператорської Величности височайшого іменного наказа, — і із велико росіян невідмінно. І про це послати накази синодальним членам, в Єпархіях — Преосвященним Архиереям, а для відома і в Санкт-Петербурзьку Святішого Синода Контору".
І все таки до синодальних наказів цей акт був записаний не повно, — тільки про Архимандритів, а про Архиєреїв — опущено. Безумовно, це зроблено навмисне, бо в Св. Синоді було не мало урядників — українців .. . Але в Збірнику державних Законів цей царицин наказ був уміщений повно й докладно.
У цьому царициному наказі звертає на себе увагу оте і, — воно показує, що до цього часу так не було, що серед Архиєреїв більшість була українців, і це ще від часу царя Петра І.
З 1754-го року російське Духовенство, осягнувши перемогу, сильно підняло голову, і стало виставляти свою церковну російську ідеологію: воно повинно слухатися свого світського уряду, і повинно пильнувати, щоб між владою світською і Духовною була повна гармонія. І визнавали, що влада світська сильніша за духовну, і висловлювали це публічно ... І з цього часу вся ідеологія Патріярха Никона, за яку він життя поклав, зовсім забулася своїми ж собратами ... Це була явна зрада Церкви!
Отже, в половині XVIII віку в Російській Церкві зударилися дві ідеології: вільнолюбна українська і покірна урядові російська. Перемогла ідеологія російська, і над Російською Церквою помалу запанував атеїстичний світський уряд, підкорив під себе Церкву і такий стан позостався назавжди.
Провідником російського Духовенства став тоді сильний, волевий і добре освічений Митрополит Новгородський Димитрій Сеченов, а провідником українським був Митрополит Ростовський Арсеній.
Митрополита Димитрія вільна наука в більшості звичайно осуджує за таке пониження своєї Церкви.
Митрополит Новгородський Димитрій Сеченов — „це була особа в високій мірі загребуща, яка думала тільки про свої вигоди. За нагороду, за відзначення він готовий був зрадити всі потреби Церкви". Так характеризує Митрополита Сеченова російський історик Церкви.23
Митрополит Димитрій Сеченов (1709—1767) високо видвигнувся , бо справді був сильний проповідник. Але як людина був аж надто підлеглий цариці Єлисаветі та Катерині, і хвалив усе, що вони робили. Він відкрито ненавидів українське Духовенство, а найбільше — Митрополита Арсенія.
Російський історик Церкви проф. А. Карташев стверджує: „Трагічна доля Арсенія ілюструє глибоку різницю ідеології, яка підсвідомо залягла в психиці „руських южан", що виросли в атмосфері латинства та польщини. Церковники великороси, хоч і яка важка була їм побутова революція секуляризації, зустріли її й винесли як важку необхідність перед рідною державою і народом. Півдняків, як і Арсенія, у їхній внутрішній драмі великоруська більшість не піддержала".42
Історик Церкви А. Карташев часто виступає, як російський патріот, тому йому українці — це „русские южане". Із усього видно, що історії Української Церкви проф. А. Карташев таки глибше не досліджував, а вже ЇЇ церковної ідеології так ніби не бачить, тому так легко збуває її „латинством та польщизною". Не так це було!
Архиєреї росіяни й українці в питаннях про відібрання урядом церковних маєтків відразу поділилися на дві противні групі. Українці добре розуміли, до чого вкінці доведе конфіската земель і перехід Церкви й манастирів на державне грошове утримання, „на штати" (на етати). Українці твердили, що земля — власність Церкви, і вони удержуються церковним майном, а від державної влади нічого не мають. Хто гроші дає, від того і залежиш: перехід Церкви на державне штатне утримання незабаром доведе Церкву до повного підкорення державі. А цього українські Ієрархи й боялися!
Організованої російської групи не було, — її виявляв сам Новгородський Митрополит Димитрій Сеченов. Він цілком піддався державній владі і потягнув за собою й мовчазних росіян: краще перейти на штати, і не мати клопоту з землею! А головне: догодити цариці Катерині, бо вона вперто так хоче!
Українці ставили справу ідеологічно, оглядаючись на будуче, росіяни — матеріяльно, з погляду вигоди, а головне — від застрашення, аби відбути сьогоднішній день.
І безумовно, підтримка Митрополита Димитрія була дуже важлива й дуже цінна для уряду. Коли б не його оця підтримка в Комісії забрання церковних земель, то цариця Катерина цієї справи не виграла б, і Церква не була б поруйнована. Він був зрадником своєї Церкви, і вся Росія так його й оцінювала ... І власне ця подія, і ця зрада Митрополита Димитрія Російської Церкви остаточно встановили панування світської влади над нею.
І все це вдарило не саму Російську Церкву, але й Церкву Українську.
Року 1753-го трапилася в Українській Церкві знаменна подія, яка ясно показала напрямну лінію російського уряду, — покасувати всі стародавні привілеї Української Церкви.
Ще за царя Петра І року 1721 го 10-го листопада виданий був наказ такого змісту: „При повищенні чину кожному на кожний чин присягати, як військовим, так і цивільним та духовним". В Україні духовні цього зарядження не виконували, бо вважали, що воно до Української Церкви не стосується.
Хоч цариця Єлисавета і була прихильна до України й Української Церкви, але русифікаційна об`єднальна політика не спинялася й за неї, бо вона була оточена російськими патріотами. Так, року 1743-го була вироблена відповідна форма присяги, і Сенат послав Св. Синодові 150 друкованих примірників її, щоб Синод розіслав їх по всіх Єпархіях, у тому і по всіх українських. Що Св. Синод зробив, не відомо.
Але року 1753-го виявилося, що в Київській Єпархії Духовенство не присягає цариці. Тому Св. Синодові наказано належно виконати цю справу, і поширити її — на всю Україну.
І Св. Синод, за урядовим наказом, 28-го квітня 1753-го року наказав, щоб усі в Київській Єпархії, хто пожалуваний в якій чин, невідмінно склали генеральну присягу „без усякої проволоки", і надалі щоб таки присягали.
„А чи справді такі особи не приводилися до присяги, і чому це сталося, має про це негайно прислати вияснення Митрополит Київський Тимофій" (Щербацький).
„А чи не діється таке саме — понад сподівання — і в інших малоросійських Єпархіях, а саме: в Чернігівській і в Переяславській, а поблизу і в Білгородській, а до того і в ставропігіяльних: Києвопечерській Лаврі і в Києвомежигірському та в Новгородському Спасському Сіверському манастирях, чи нема й там такого звичаю, щоб не присягати, про що Святішому Урядуючому Синодові напевно невідомо. Але надалі обережність каже, щоб у цих Єпархіях, Лаврі та манастирях особи, в які чини пожалувані і до праці поставлені, що займають посаду (,,і в лицах состояніє"), щоб усі були невідмінно приведені до присяги, коли хто не приведений, і надалі щоб були приводжувані".
„І в ці Єпархії Преосвященним Архиереям, і Преосвященному Архиепископу Арсенію, ставропігіяль-ним —Києвопечерської Лаври та Киевомежигірського манастиря — Архимандритам з братією найсуворіше підтвердити наказами, і вимагати (коли в них дотепер того не роблено) від них того самого, як і від Преосвященного Митрополита Київського, — донесення про це все Св. Синодові".25
Це важлива принципова справа, — справа насильної урядової уніфікації двох Церков. Духовенство й різні працівники в церковних установах звичайно цареві московському досі не присягали, — тепер наказано присягати всім ...
Звичайно, Українька Церква все це добре розуміла, але вже не було Гетьманів, щоб заступилися за неї... І Українська Церква падала в мачушині руки Москви ...
Нагадую тут, що того часу, року 1762-го у м. Глухові появився цікавий твір: „Розговор (розмова) Великороси з Малоросією". Написав його перекладач Генеральної Військової Канцелярії Семен Ді-вович.
„Розмова" написана віршами. Це сильний патріотичний твір, в якому виведені Росія й Україна. Росія хвалиться своєю міццю та величиною, а Україна логічно доводить, що вона, Україна, окрема держава, освічена й культурна більше за Росію.26 Ідеї, які подає ця „Розмова", поділяли тоді всі освічені українці.
„Розмова" розходилася в копіях по всій. Україні , розходилася і серед Духовенства в Росії. Не виключене, що міг її читати і Митрополит Арсеній. У всякому разі ідеологію „Розмови" Владика Арсеній ісповідував усе своє життя. 27
Жорстокий засуд Митрополита Арсенія був і засудом та падінням усіх українських Ієрархів в Росії, — бо Катерина своїм неоправданим засудом ударила всіх Архиєреїв — українців. А разом із тим це був засуд і на всю Українську Церкву.
А року 1765-го цариця взагалі наказала: „Надалі з малоросійських Єпархій у Великоросію без наказу Синоду і без конечної потреби нікого з монахів не впускати, і до Єпархій Великоросійських не приймати".
Уже появилося своє російське вище Духовенство, а без неспокійних українців, що навіть цариці голосно нагадують про Священні Канони, можна вже легко обійтися ...
22 Цього акта подають „Постановленій" 1912 р., том IV, ст. 71 (№ 1380), і звідси я його цитую. Він поданий і в „Полное Собраніе Законов Россійской Имперіи", том XIV, ст. 58—59, № 10216.
23 Е. Су мар о ко в, II. 236.
24 Очерки по истории Русской Церкви, 1959 рік, том II, ст. 546.
25 Усю цю справу подаю за „Полное собраніе Постановленій ...", 1912 р., том IV, ст. 12—13, № 1331.
26 М. Возняк: Історія української літератури, Львів, 1924 р., том III, ст. 417—418. Ол. Оглоблин: Люди старої України, Мюнхен, 1960 рік, ст. 16—18.
27 „Полное Собраніе Законовъ Росс. Имперіи", том 17, № 12332, ст. 49.
5. Прохання звільнити „на спокій".
Ясно стало, що Митрополит Арсеній не може спокійно співпрацювати ані з Колегією Економії, ані з Св. Синодом, — вони йдуть у своїй праці зовсім іншою дорогою. Церковна ідеологія їхня — різна.
Справа зайшла в неприємний кут: церковні маєтки, власне кажучи, уже повідбирали, а манастирі наповняли сотнями військових інвалідів, яких обо-в`язаний був удержувати сам уряд, але не мав чим. Що міг робити з такими інвалідами ограбований манастир? Св. Синод усе це добре знав, але кожен навіть рота відкрити боявся ...
Уся Церква сильно страждала, але боялася кричати, — за всіх це робив один Ростовський Митрополит Арсеній ... Сміливий і послідовний!
Але Митрополит, по суворому й ганебному виговорі від влади, ясно побачив, що в Російській Церкві жодної волі нема й не буде, і що він тут загине, бо він не на місці... А до того має ще й нещастя бути „малоросіянином", „черкасишком".
Митрополит страждав тяжкою формою скорбута, якого набув під час своєї служби в Камчатській морській експедиції (1734—1735). Цей скорбут (цинга) на все життя зіпсував здоров`я Владиці Арсенію, а в цю Експедицію він пішов не добровільно, але його послали, а потім іще цілі роки й по тюрмах тягали за невдачу її. Такого скорбута (цингу) набув собі пізніше і Тарас Шевченко на засланні...
Крім цього, Митрополит сильно болів очима.
З Св. Синодом зійтися Митрополит ніяк не міг, бо там засів Головуючий зовсім іншої іделогії: Митрополит уважав Св. Синод неканонічним і агітував за відновлення Патріярхату, а Св. Синод уважав себе найвищою церковною владою, доводячи свою канонічність головно тим, що його заснував „славний Петро Великий" ... І був дуже вражливий, коли до нього писали не „високим стилем".
Митрополит Арсеній уважав Церкву не підлеглою світському урядові, а Св. Синод смиренно служив верховній владі, і їй тільки „всенижайше синодальну думку доносив",28 позоставляючи вирішення самій владі. Зрештою, Митрополит зрікся підписати свою присягу, як член Синоду, в такій формі, як вона тоді була, і тому був звільнений від обов`язків їздити в Москву на синодальні збори, хоч звання члена Св. Синоду за ним позоставили.
І Митрополит згадав свої світлі молодечі роки, коли він служив проповідником (1716—1718). і пізніше) у Новгороді Сіверському на Чернігівщині, у Спасському манастирі, де й дав обіт вернутися на старість.
1 Митрополит у листопаді 1745 р. офіційно подав Св. Синодові прохання звільнити його на спокій у Спасський манастир у Новгороді Сіверському.
Митрополит офіційно писав Св. Синодові, що він сильно хворий, і „за болізнями совершенно порученой Єпархієй править не можеть". І тому просить Св. Синод звільнити його, і він виїде в Чернігівську Єпархію, в Спасів, Новгородка Сіверського манастир, бо він дав був такий монаший обіт. Крім того просить „пожалувати його за вирішенням", і дати йому щось і на дорогу.
Св. Синод сильно зрадів, одержавши таке прохання: нарешті можна позбутися неспокійного Митрополита, — совість Св. Синода.. . Синод, знав, що Митрополит відходить головно через непорозуміння з ним.
І задоволений Св. Синод постановив докласти всю справу цариці Єлисаветі, і „всенижайше синодальну думку донести", що Ростовського Митрополита таки треба звільнити ...
І постановили щедро нагородити Митрополита: щоб у Спасському манастирі в Новгороді Сіверському давати Митрополитові „столових і погребних припасов порцію проти пяти монахів". А в келію, де він буде жити, давати дрова та свічки. І для послуги дати Митрополитові трьох манастирських служителів „с их жалованьем і пропитанієм". А коли Митрополит захоче куди поїхати з манастиря, то „давати коляску с парою лошадей" ... А поза цим на одежу і на інші потреби видавати по триста рублів на рік, „а звідки — її імператорська Величність пожалувати звелить" ...
А щодо переїзду з Ростова до Чернігова, то „видати з Ростовського Архиєрейського Дому 200 рублів". І про все це вирішення чекати царициного наказу.29
Цариця Єлисавета правдиво шанувала Митрополита Арсенія, розуміла його сміливість і окрему думку, і постановила: Преосвященного на покой не звільняє, постанови Св. Собору про це не затверджує ...
Те, що цариця не затвердила постанови Св. Собору про звільнення Митрополита, треба розуміти так, що власне вся справа не сталася через царицю, — у тяжкій цій справі був винний сам Синод. А цариця заступилася за гоненого Митрополита.
Св. Синод мусів зціпити зуби й чекати відповіднішого випадку, щоб позбутися свого ідейного ворога.
28 Постановленій ..., том II, ст. 440.
29 Про всю цю справу див. Постановленій ..., том II, № 924.