Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

 

Архиепископ Новгородський Амвросій Юшкевич був близький до цариці Анни Іванівни і потім до Анни Леопольдівни. Але їхній режим упав 24-го листопада 1741 року, проте Архиепископ Амвросій скоро зійшовся і з наступною Єлисаветою. Певне він був з нею в добрих стосунках ще й до 1741-го року. Він був призначений коронатором цариці Єлисавети, і він коронував її самим церковним церемоніялом. Це він уніс у число Архиєреїв, що будуть на коронації, і Митрополита Тобольського Арсенія.

Коронація цариці Єлисавети була призначена на 25-го квітня 1742-го року, і до того сильно всі готувалися. Архиепископ Арсеній, як голова Св. Синоду, вистарався урядове зарядження, щоб вернути всіх духовних засланців. 1 їх вернули, — і ніхто не сподівався, що їх було так багато, що вони всі так сильно постраждали!... Бо Бірон і Остерман 11 літ (1730—1741) завзято й жорстоко нищили і Православіє, і Православну Церкву, і породили сотні мучеників та ісповідників ... Біронщина — це жорстокий час для православних на Сході...

Архиепископ Новгородський і головуючий Св. Синоду Амвросій Юшкевич високо оцінив Митрополита Арсенія. Він переконався, що Арсеній — глибокий богослов і всяку церковну справу зможе належно вияснити й вирішити.

Але Митрополит Арсеній був поважно хворий, його запущена морська недуга („цинга") сильно давалася в знаки. Вертатися йому в Сибір — це свідомо вбивати себе.

І 18-го травня 1742-го року А. Амвросій подав цариці Єлисаветі листа, щоб Митрополита Арсенія перенести з Тобольської на Ростовську Єпархію, і призначити його членом Синоду. Якраз тоді в грудні 1741-го року Архиепископ Ростовський Яким упокоївся, і Ростовська Єпархія була вдовою.

Цариця Єлисавета глибоко шанувала Владику Арсенія, і на все погодилася, і 28-го травня М. Арсеній був переведений на велику й сильну Ростовську Єпархію і став членом Св. Синоду.

Здавалося, покінчилися всі тяжкі блукання по холодній півночі, і настав час для спокійної праці. Але це так тільки здавалося, а насправді так не було.

28-го травня 1742-го року цариця Єлисавета дала усний наказ: „Перевести Арсенія, Митрополита Тобольського, в Ростовську Єпархію, і бути йому Св. Синоду членом". Синод зробив про це свою постанову 31-го травня того ж 1742-го року. 1

І Митрополит Арсеній до м. Тобольська вже й не вернувся. У всьому цьому допомогли йому Архиепископ Амвросій Юшкевич та граф Олексій Розумовський.

Повторювалася доля Митрополита Димитрія Туптала: і той не міг витримати Сибіру і був переведений на Ростовську Катедру. Цією дорогою, як бачимо, ішов і Митрополит Арсеній. Але мало він виграв, бо Ростовська Земля стояла на мочарах, і для слабкого здоров`я була сильно шкідлива.

Митрополит Димитрій Туптало упокоївся в Ростові 27-го жовтня 1709-го року, а через 33 роки на його місце прийшов його земляк Митрополит Арсеній. Прийшов Митрополит, який його сильно шанував.

Митрополит Димитрій багато зробив для Ростовської Митрополії, слава про нього скрізь тут була живою. Традиція Митрополита українця була тут сильна, і нею й пішов новий Митрополит Арсеній Мацієвич. Дорога була вже втоптана, треба було тільки ширити ЇЇ.

Багато працював у Ростові Митрополит Арсеній, і за 20 літ своєї праці (1742—1763) зробив дуже багато, -— він власне організував Ростовсько-Ярославську Митрополію. Тут він написав і свої праці проти розколу, проти протестантів. І тут же він написав і 12 томів своїх проповідей, що дійшли й до нашого часу, але не видруковані.

 

1 Постановленій, том І, ст. 131.

 

 

 

Християнство на Сході перше появилося в Україні, у Києві, а вже звідси воно дуже й дуже помалу сунуло на північ, у Московію. На півночі було багато різних не слов`янських племен, яких слов`яни ступнево освоювали, але вони міцно стояли при своїй поганській вірі, і Християнства вперто не приймали. Це впливало і на вірування слов`янських племен.

Ростовська земля, де працював Митрополит Арсеній, аж надто багато мала чужого населення Мері, яке з слов`янами ще не злилося остаточно.2 Ясно, що християнізація йшла тут дуже поволі і глибоко не сягала.

А що було найтяжче, це те, що стан самого російського Духовенства був аж надто низький, мало придатний до тяжкої місіонерської праці.

На Москві було багато перешкод, що завжди ставали на дорозі до культурного розвою. Шкіл було зовсім мало, та й на науку там завжди поглядали скоса, а то бувало, що вважали її за дияволів плід.

Відомий Архиепископ Новгородський Генадій Гонозов (1484—1505) так скаржився на темноту Духовенства в Москві: „От — пише він — приведуть мені мужика на висвяту: я дам йому читати Апостола, а він і ступити не вміє. Я дам йому Псалтиря, а він і тут насилу бреде. Я його прожену, а на мене за це скаржаться: „Земля — кажуть — така, не можемо дістати людини, щоб грамоти знала" ... І б`ють мені чолом: „Пожалій, господине, звели навчити". Я накажу йому проказувати Ектенії, а він і до слова пристати не зугарний ... Ти йому одне, а він тобі друге ... Накажу вчити його азбуки, а він посидить трохи, та й тікає геть" .. ,3

Письменники, розповідаючи про освіту на Русі в XVI і XVII віках, часто твердять, що на 1000 москвинів насилу один умів читати й писати.4 Це насліддя сильно вдарило і початок XVIII століття.

Російський письменник І. Наживин так свідчить про грамотність старої Московії взагалі: „Не тільки багато бояр, але часом і великі князі не вміли писати. А коли треба було їм підписатися, то ставили свою печатку. А інші, намазавши руку чорнилом, робили відбиток долоні на папері: „Руку приложив"!5

Як свідчать чужинці, християнізація народу скрізь у Росії була дуже мала, — простий народ і молитов не знав, навіть „Отче наш". На запит про молитви звичайно відповідають: „Це знають тільки пани!"6

Чужинці, що побували в Росії, одноголосно твердять, що там за XVI—XVII віки не було живої усної проповіді, — звичайно Священик чи Диякон читав з книжки науку Св. Отців. Навіть Па-тріярх Никон не давав живої проповіді, а тільки читав з книжки сам, або читав за нього Диякон.7

А це все опинювало глибшу християнізацію народу. Сама Віра замінялася обрядністю, і ця обрядність панувала.

Чужинці свідчать: „Грубість характеру, п`янство та темнота — оце характерні риси московського Духовенства XVI і XVII віків".

Про аж надто велике п`я н с т в о свідчать багато - хто з подорожніх, напр.: Олеарій, учений подорожній (ї 1671 р.), що був у Росії в роках 1633— 1636, про це пише, що в великі Свята над вечір завжди можна було бачити в Москві п`яних Священиків, що валялися в болоті. Коли їх будили, вони казали: „Сьогодні Свято, тому я п`яний!"...8

Той же Олеарій свідчить, що в Московії насилу десятий монах знає „Отче наш" .9 Звичайно, це перебільшене, але загально було мало освіченого монашества.

Отаких і подібних прикладів можна було б подавати довгими десятками, і всі вони однозгідно свідчать: темна була Московія!

Видатний письменник Д. С Мережковський пише: „Цар Петро І скасував Патріяршество, і, за прикладом протестанських князів, оголосив самого себе Верховним Єпископом, цебто Патріярхом Російської Церкви. Коли він вернувся з подорожі по чужих краях, він зараз же став диспутувати зо своїм Духовенством, і переконався, що в справах Віри воно мало що розуміє. І він став закладати для них школи, щоб вони добре навчались, бо до цього вони насилу вміли читати".10

А все це показує нам, як тяжко було українським Ієрархам працювати в Московії. Вони звикли до зовсім іншої культури добре християнізованої України, самі мали високу освіту, а в Росії на кожному кроці бачили темноту, великі сліди поганства та постійне чавлення російської влади — вищої і нижчої — на Церкву і на Духовенство взагалі.

Бачили і знали, що церковна ідеологія українська й московська — сильно різняться між собою!

 

2 М. Іларіон: Святий Димитрій Туптало, 1960 р., ст. 99 - 104.

3 Н. Костомарові»: Русская исторія въ жизнеописаніяхь, Спб. 1888 р., вид. З, ст. 329.

4 Рущинський, ст. 176.

5 И. Наживин: Кремль, 1932, ст. 12.

6 А. Р у щ и н с ь к и й, ст. 169.

7 А. Р у щ и н с ь к и й, ст. 54.

8 А. Р у щ и н с ь к и й, ст. 119. 0 А. Р у щ и н с ь к н й, ст. 173.

10 Д. С Мереж ков скій: Петръ и Алексей, Спб. 1905 р., ст., 143. Це виписка з німецької книжки, яку подає Д. Мереж -ковський.

 

 

3. Правний стан українського Духовенства.

 

Історія Української Православної Церкви ясно показує, що українське Духовенство виховувалося в пошані, а тому вміло дбати про свої права і знало їх. Наше Духовенство було завжди свідоме, що воно в державі веде велику основну працю, за яку йому належиться і честь, і права.

Важливо тут підкреслити, що ще згідно з привілеями Люблинської Унії 1569-го року та Литовського Статуту українське Духовенство було прирівняне у своїх правах до світського шляхетського стану.11 В історії Духовенства це мало велике значення й підносило його авторитет.

Катерина II ламала всі історично набуті права Духовенства в себе в Росії, почала ламати його і в Україні. Гірше було те, що часом це робила й українська старшина. Так, року 1765-го введений був в Україні податок на манастирських людей, — по карбованцю з кожної хати.12

Цариця Катерина помалу підбиралася до прав і українського Духовенства, — вони сильно муляли їй очі, і вона їх касувала, але ступнево, помалу. Усе Духовенство ревниво боронило свої права, голосно кричало про це, творився неспокій, і Москва мусіла з цим рахуватися. Українське Духовенство таки не допустило до повного скасування своїх прав, як класи церковної, і всіма способами боронило авторитет і свій, і всієї своєї Церкви.

Здавна уклалося вияснення класів людности в Україні і в світі, і Духовенство виводилось від Ноєвого сина Сима. У XVII ст. про це проповідував славний наш проповідник Іоаникій Галятовський; напр. у своєму „Ключі Розуміння" 1663-го року, Львів, на л. 213 він писав: „Троякий єсть стан людський: єден посполитий, другий панський, третій духовний. Призначали тиі три стани три сини Ноеви: Сим, Хам і Афет. Сим презначал стан духовний, Афет презначал стан панський, Хам презначал стан посполитий, бо Хам служил двом братом своїм, Симові і Афетові. Так люди посполитиї служать паном і Духовенству".

Ця теорія заснована на Книзі Буття 9. 18—27. Але в Україні вона йшла головно від католицького польського Духовенства, і була в нас чужою, бо українське Духовенство завжди єдналося зо своїм народом.

Кожен Духовний в Україні виховувався в атмосфері повного авторитету і пошани до Духовенства, а вже до Церкви найперше. Це була істота кожного українського Священнослужителя, і власне цієї ідеології багато з них не тратили, перебравшись і в Московію.

Про права Духовенства докладніше розповідаю далі, в розділі: „Пункти Київського Духовенства".

 

11 Діани н, ст. 6 і 10. Нове видання. Минськ, 1960 р.: „Статут Великого Княжества Литовського 1529 года".

12  Д і а н и н, ст. 45.

 

 

 

Зовсім не те бачимо в Московії, — там стан Духовенства можна окреслити тільки одним словом: безправ`я!

Багато чужинців, що побували в Московії, ясно свідчать, що в ній священний сан дуже мало поважався, і Духовенство, як стан, не мало жодних привілеїв, які надавав би йому державний закон. Священики, а особливо Диякони, це були безправні раби: офіційно існувала кара на тілі Духовенства, їх били й карали, хто хотів, — і держава, і поміщики.

За царя Олексія Михайловича сильно вдарено Духовенство новими законами, „Уложенієм" 1649-го року.13 Проти „Уложенія" рішуче пішов Патріярх Никон, а йому допомагало все сильніше Духовенство. Але цар був упертий, і добилися мало: року 1667-го — за постановою Собору Єпископів, Архиєреї, Священики і монахи таки були звільнені від світських судів, — їх міг судити тільки суд духовний. Був закритий і ненависний т. зв. „Манастирський Приказ", що почав помалу тиснути та грабувати маєтки церковні. А цар Петро І всі попередні уступки Церкві покасував, а „Манастирський Приказ" знову відкрив 1701-го року, і той став сильно тиснути Церкву та манастирі, накладаючи контролю на церковні землі.14

Авторитету Духовенство не мало. „На основі „Уложенія" 1649-го року за образу Священика накладалась кара всього 5 рублів, цебто стільки ж, як за образу черемиса чи якогось там мордвина, або за вбивство собаки. Тому тодішні бешкетники хвалилися: „Бий Попа як собаку, та й кинь п`ять рублів!"15

Справді, за образу Духовенства „Уложеніє" 1649-го року накладало різні кари, залежно від сану ображеного. Скажемо, пункт 89-ий цього „Уложенія" наказував платити ображеним „повітовим і без-приходним Попам — по п`ять рублів".16 Цебто, державні московські закони авторитету Духовенства, особливо нижчого, не боронили.

В Росії, вразі якого переступу, Священика арештовували, доставляли в Консисторію — і тут його часто били й катували, надягали на нього кайдани-колодки на руки й на ноги, і довго тримали в консисторській тюрмі (перше яма, згодом тісне помешкання). Нерідко Духовних карали публічно батогами, як розбійників.17

Російське Духовенство було залякане та затуркане, постійно принижуване, безавторитетне. Такі царі, як Петро І, Петро III, Цариця Катерина II багато й обдумано працювали, щоб принизити своє Духовенство, і зробити з нього послушного раба. Пам`ятаймо, що кара на тілі для Священиків в Росії відмінена тільки 1801-го року.

А вже Святіший Синод остаточно і вдарив, і поневолив Церкву й Духовенство, бо був тільки покірливим знаряддям у руках царів та їх дорадників.

П. В. Верховський, глибокий дослідник історії Св. Синоду, писав: „Панування турків на православному Сході з 1453-го року не поневолило так Віру й Церкву, як їх поневолив в Росії синодальний режим".18

І Росія, і заграниця добре знали, що цар Петро І заснуванням свого Синоду сильно вдарив Церкву. Відомий французький дослідник нового часу писав: „В Росії після Никона Церква більше не існує!"19

 

13 „Уложеніе" — основні державні закони Московії. Нове видання його М. 1957 р. 504 ст., див. „Памятники русского права", вип. VI.

14 Проф. Н. М. Никольский: Исторія Русской Церкви, вид. 2, 1931 рік, ст. 120.

15 И. Ф. Наживинъ: Козаки, 1928 р., ст. 232. Рущинс ь к и й, ст. 146.

16 Памятники русского права, випуск VI. ст. 89, М. 1957.

17 П. Знаменскій: Отношеніе..., ст. 148—149.

18 „Учрежденіе Духовной Коллегіи и Духовный Регла-ментъ. Томи І-ІІ, Ростов на Дону, 1916 рік.

 

 

 

Ієромонах Арсеній був хіротонізований в Митрополита Тобольського 26-го березня 1741-го року за час цариці Анни Леопольдівни. Але він мав уже з самого початку неприємність, — він зрікся присягнути всемогутньому Бірону, як регентові.20 Безумовно, з цього була б велика неприємність, але з 25-го листопада цього року зацарювала цариця Єлисавета, а Бірон упав.

Року 1741-го 25-го листопада на царський престол вступила дочка Петра І, Єлисавета, і пізніше зарядила, щоб усі „патенти", одержані в два попередні царювання, були повернені уряду для виправлення. Це торкалося і Митрополита Арсенія, бо він був хіротонізований за правління Анни Брауншвейг-Люнебурської. Синод написав Митрополиту Арсенію прислати свою Грамоту Висвячення.

Митрополит налякався, і відписав, що він віддав свою Грамоту на збереження келейникам, а ті загубили її...

Року 1744-го 16-го лютого Св. Синод знову написав Арсенієві, що вернути Грамоту — це воля цариці, і він це мусів сам зробити „по вірності своїй її імператорській Величності", і виправдати себе перед нею. А щодо Грамоти, то „вони повинні постійно зберігатися в самого Архиерея, а по смерті бережуться в Ризницях".21

Це була справа неприємна, і Митрополит мусів таки знайти свою Грамоту і представити її Св. Синодові. І той 26-го жовтня 1744-го року звелів: „З наказу її імператорської Величности попалити присяги, які складалися принцеві Іванові, Грамоту, видану Митрополиту Арсенію, спалити. Але перше виписати з неї до справи для відома час хіротонії і інші відомості, які мусять бути в синодальній канцелярії".22

Цариця Єлисавета поважала Митрополита Ростовського, і завжди виявляла йому свою пошану, як і він їй. За цієї цариці Митрополит Арсеній працював і почувався більш-менш спокійно. Власне, вся праця Митрополита Арсенія відбулася головно за цариці Єлисавети, яка 20 літ царювала (25. XI. 1741 24. XII. 1761) і особливо не переслідувала М. Арсенія.

Св. Синод наказом цариці і своїм з 25-го січня 1744-го року був переведений з Петербурга в Москву, а в Петербурзі позоставлена тільки Синодальна Контора.23

Як видно з офіційного листування, Св. Синод зве нашого Митрополита так: „Синодальний член Преосвященний Арсеній, Митрополит Ростовський". Так підписується і сам Митрополит.

Року 1743-го 18-го травня в Св. Синоді переглядалися присяги новохіротонізованих Архиєреїв, і запримітили, що Митрополит Арсеній зробив до присяги власною рукою вставку неясного змісту. А саме, до речення: „І в усьому буду слідувати й завжди коритися Святішому Правлячому Синодові, як правильній владі" появилося поза друкованим текстом на полі рукою його Преосвященства приписано так: ,,Від Христа і від Апостолів походить через Хіротонію".

Св. Синод наїжився, і написав Ростовському Митрополитові подати повне вияснення, „нащо і за чиїм дозволом те зроблено, чи за своїм бажанням і з яким розумінням" те вставлено в друкований примірник і т. ін.24

Року 1753-го Митрополит Арсеній, за звичаєм свого часу, підніс цариці Єлисаветі дві свої друковані книжки: 1. „Обличеніе на книгу роскольническую" і 2. „Возраженіе на пашквіль лютеранскій". Цариця позосталася цим дуже задоволена і взамін послала авторові венгерського вина, з наказом лікувати ним свій докучливий скорбут (цингу).

Митрополит відписав і сердечно подякував за дарунка, і сповістив, що він уживає вино з салволятилем за порадою лікаря.25

Але різні непорозуміння й прикрощі виникали не раз у праці Митрополита Арсенія.

Так, цариця Єлисавета через Св. Синод наказала переписати і зревідувати матеріяльний стан Священно і церковнослужителів. Для цього були призначені, звичаєм часу, відставні військові. При цьому перепису чинилося багато прикрощів та кривд Церкві, і про ці кривди Митрополит Арсеній поскаржився Св. Синодові.26

 

19 Ріеіте Разсаі: Аууасшп. Рагіз, 1938. Див. „Современ-нпыя Записки", Париж, 1939 р., том 69, ст. 410.

2о С. Соловьев, XXV, 1445.

21 Постановленія ..., том II, № 534.

22 Постановленія ..., том II, № 755.

23 Постановленія ..., том II, № 518.

24 Постановленія..., том І, ст. 350. Див. вище ст. 34.

25 С. Соловьевъ, том XXV, ст. 1445.

 

 

 

Патріярх Адріян упокоївся в Бозі 15-го жовтня 1700-го року. Цар Петро І виховувався в протестан-ських ідеях, і сильно перейнявся однією з них — ідеєю одновластя, і то — світського. Тому цар Петро І постановив не допускати Церкви до влади, а забрати її в свої руки. І він постановив більше ніколи не відновляти Патріярхату. Правда, у цій думці довго хитався.

Спочатку, коли справа не була остаточно вияснена, Петро І замість Патріярха призначив його заступника, Митрополита Стефана Яворського (1700—-1722), а з року 1721-го зовем скасував Патріяршество, і встановив замість нього управління „колегіяльне", — Святіший Синод. Канонічно — це ніби безперервно діючий Собор Російської Церкви, а фактично — це справді колегіяльний Синод, але всіх членів призначає сам цар, призначає й голову його. Мало цього, — усі важливіші постанови Св. Синоду набувають силу тільки тоді, коли їх затверджує цар. Іншими словами, цар ставав Головою Церкви, і без нього нічого почати було невільно. Це було чисте протестантство !

Духовенство було проти цієї церковної революції, але виступити відкрито ніхто не смів, а хто виступав — той був знищений. Цар Петро І був жорстокий диктатор-тиран, який закатував навіть рідного сина свого. І Св. Синод постав року 1721-го царським насиллям та нечуваним застрашуванням.

Ідея двох влад, ідея, що панувала від початку Христової Церкви в Греції і до 1700-го року і в Росії, була тепер остаточно вбита, і запанувала зовсім чужа Православній Церкві протестанська думка — Церква підпорядковується світській владі, цар — за прикладом протестанських держав — є Головою Церкви.

Мало цього, Духовенство помалу все більше й більше зневажалося, авторитет його все більше й більше падав. Інтелігенція скрізь піддержувала царя, в Росії в уряді появилося безліч німців-проте-стантів, і всі разом валили Православіє і Православну Церкву.27

По Єпархіях скрізь були засновані Духовні Консисторії. Вони напочатку були дорадчими органами Архиєреєві, але незабаром — через свого секретаря — стали органами догляду за Архиереями.

Цар Петро І не довіряв Св. Синодові, і поставив у ньому „государеве око" — Обер - Прокурора Св. Синоду, який мав завданням пильно доглядати за дяльністю Синоду. І сталося так, що з бігом часу Обер - Прокурори забрали церковну владу в свої руки, і стали над Синодом, як поліційна влада. 1 вони призначали і своїх секретарів у кожну Консисторію.

Усі царі й цариці всі 218 літ (1700—1918) були: рішуче проти відновлення Патріяршества, й завзято його поборювали. І за ввесь цей довгий час ніколи не було в Росії ані одного царя, який би висловився за необхідність Патріярхату. І навіть цар Микола И, коли Архиепископ Антоній Храповицький сильно став ширити думку за відновлення Патріяршества, року 1902-го осудив його і заслав Архиепископа на глуху й далеку провінцію — на Волинь.28 Патріярх Никон свого часу (1652—1658—1666) ясно поставив високе значення Церкви в державі, але був за це осуджений 1666-го року і скинений з Патріяршества. З того власне часу значення Церкви в Росії було відсунене на друге місце.

Краще Духовенство добре розуміло шкідливість і неканонічність Св. Синоду, але мусіло мовчати. Українське Духовенство XVIII в. займало в Росії вищі посади, та все таки чулося в Росії чужим, а російське Духовенство було вкрай залякане ...

І все таки українські Ієрархи час від часу підносили свій голос за відновлення Патріяршества, ■— заговорив про це і Митрополит Ростовський Арсеній. ї власне це характеризує його, як Ієрарха й людину. Час був відповідний: Два Владики — Амвросій Юшкевич і Арсеній Мацієвич дружилися, обидва були приятелями царициного чоловіка гр. Олексія Розумовського, до обох них цариця Єлисавета була прихильна.

Цариця Єлисавета, як ми вже вище писали, справді шанувала М. Арсенія. Рукопис Б. Л. Модзалевського подає, що цариця мала намір невідмінно поставити М. Арсенія Патріярхом усієї Росії.

І ось 15 квітня 1742-го року ці два Ієрархи, обидва члени Синоду, подали цариці записку — про відновлення в Росії Патріяршества. Записку складав Митрополит Арсеній, але підписали обоє, — дав свого підписа і Архиепископ Амвросій Юшкевич.

Записка основана на канонічних приписах та церковній Традиції, — на чолі Церкви мусить стояти одна особа. Розкольники чи старовіри сильно агітують проти Православія власне тим, що Патріяршество знищене, а поставлена чисто протестанська установа — Синод. А це все розбиває чистоту Православія і тим не дає Церкві бути справді єдиною.

Відновлення Патріяршества — це була улюблена ідеологія Митрополита Арсенія, яку він ісповідував і ширив усе життя своє. Він ясно бачив і знав, що Патріяршество сильно підносило б авторитет Церкви, бо спинення Патріяршества било найперше цей авторитет.

Цариця Єлисавета хоч як була прихильна до Духовенства, проте не погодилася на відновлення Патріярхату. Не погодилася, бо проти цього були й байдужі до Православія вищі урядники, які нагадали Єлисаветі, що відновленням Патріяршества вона знищить ідею свого великого батька Петра І. А для неї батько був усе!

У цей час трапилася ще й така важлива подія: Митрополит Арсеній, призначений членом Синоду, зрікся скласти присягу в тій формі, в якій тоді її складали: присягнути, що Головою Церкви й Синоду є цариця Єлисавета ... Така форма присяги була неканонічна, і Митрополит Арсеній не присягнув, але цим дав сильну підставу своїм ворогам не відновлювати Патріяршества.

Такий чин Митрополита, — як він сильно характеризує його! Його відмова блискавкою рознеслася по всій Росії та по всій Україні, і вдарила по авторитету світської влади, але підняла Духовенство!

 

26 Постановленій ..., том II, № 602.

27 М. І л ар іон: Іконоборство, 1954 рік, ст.. 186—217- Іконоборче протестанство в Росії.

28 Єпископ Никонъ Р к л и ц к і й : Жизнеописаніе Блаженнішого Антонія (Храповицького), 1957 р., том III, ст. 5-201: Труди Антонія для відновлення Патріяршества.

 

 

 

Митрополит Арсеній був людиною сильного розуму й гострого ока, — він добре бачив непорядки в Церкві, і добре розумів, чому вони постають. Трапилося так, що він від належного впорядкованого церковного життя в Україні попав у російський Сибір, а по ньому ще й на північ Росії, де церковне життя було аж надто ненормальне. І Митрополит добре бачив причину цього всього: за останній час, а особливо від Петра І починаючи, Православна Церква в Росії сильно понижувалася й сильно переслідувалась світською вищою владою. Правлячий світський провід Росії на довгий час попав у протестантські німецькі руки, які відкрито руйнували Православіє. Зверху в уряді сиділи люди, які ненавиділи Православну Церкву.

Реформи царя Петра І і його „Духовний Регламент" уважалися непомильними. Сама цариця Єлисавета шанувалася найбільше тому, що була донькою Петровою, і вона намагалася сліпо йти за ідеологією свого руїнного батька, який був дуже схильний до протестантизму.

Митрополит Арсеній здавна обдумував непорядки й недуги Російської Церкви. Йому, як українцеві, вони сильніше кидалися в вічі, і він, ще бувши Ієромонахом, не раз обдумував про способи направи її. У місто Тобольськ Митрополит їхав р. 1741-го 8 місяців, вертався назад — 1 1,2 місяці, і мав часу усе глибоко насамоті обдумати, а може й проекта Записки про все це написати.

Через 17 день по приїзді в Петербург, 15 квітня 1742-го року Митрополит Арсеній подав цариці Єли-саветі свою знамениту Записку: „О благочинії церковном". Цю Записку першим підписав його приятель і однодумець Архиепископ Новгородський Ам-вросій Юшкевич, але склав Записку сам М. Арсеній.

Записка велика й глибока змістом.29 На початку М. Арсеній розповідає, як постала Церква Христова, і що Апостоли передали справи Церкви керівництву тільки самих Архиєреїв. Світський суд і світські уряди не повинні вмішуватися в церковні справи, а то Бог їх покарає ще гірше, як покарав був Да-тана й Авірона. Усі благочестиві царі боронили Церкву та її права, напр. імператор Юстиніян. І цар Петро виявляв „від грабителів і рушників церковних маєтків оборону". Давні царі все шанували думку Архиєреїв.

Коли настав час, постали п`ять Патріярхів, і Вселенські Собори це затвердили. А пізніше постав і шостий Патріярх, московський, — йому місце по Патріярхові Єрусалимському, — і на це всі Вселенські Патріярхи погодилися. Костянтинопольський Патріярх Єремія казав тоді в Росії цареві: „Патріярше-ство в Росії — це велике діло!" І справді: Старий Рим упав через Аполінарієву єресь, другим Римом володіють турки, а Російське царство стало третім Римом, який „своїм благочестям усіх перевищив", і цар руський — один під Небом правдиво християнський цар.

Ось ради всього цього тоді й постановлено, щоб у Москві був Патріярх на віки вічні. Через таку свою важливість і через участь у ньому всієї Вселенської Церкви, Патріяршество в Росії має таку ж силу, як постанови Вселенських Соборів, і його не можна було відміняти.

Цар Петро — для ліпшого керівництва Церквою й порядку в ній — запровадив Син о д замість Патріяршества. Свою справу про Синод цар Петро так само посилав на затвердження четверопрестольним Патріярхам. Але Синод має дуже слабенькі підстави свого існування: Грамота про Синод має силу тільки тому, що її підписав цар Петро І.

Найголовніше, — Грамота про Синод не була соборною постановою , вона протирічить основі російського Патріяршества, що було закладене „на віки вічні". Вселенські Собори ніколи не відміняли давніше постановленого, бож Дух Святий перечити Собі не може, а постановою про Синод знищена соборна постанова про російське Патріяршество, — Патріярх завжди скликав Собори для вирішення важливих справ.

По-друге, за Канонами справа законна тільки тоді, коли на неї добровільно погодиться більшість Архиєреїв. На запровадження в Росії Патріяршества „на вічні віки" погодилися всі 4 східні Патріярхи зо своїм Єпископатом. А на запровадження Синоду погодився і підписав один тільки Костянтинопольський Патріярх. І справді, Олександрійського Патріярха не було тоді в живих, не підписався ніхто і з заступників цієї Церкви. Патріярх Єрусалимський відмовився підписати ніби через недугу, і заборонив підписати замість себе кому іншому. Підписався тільки Патріярх Антіохійський, але ,,з великим крючком" (застереженням): „якщо ця справа не противна Канонам Апостольським і Соборним". Ось тому постанова про Синод зовсім слабенька!

Цар Петро не любив Патріяршества, бо на це його схилили „злоковарні люди", і він повірив лицемірним слугам. Автор „Духовного Регламенту" (Ар-хиєпископ Феофан Прокопович) і цар Петро вважали, що Синод для церковного управління буде ліпший, як Патріяршество, ліпший тому, що цар зможе за всім доглядати.

Але в історії своїй це зовсім не так, — подає в своїй Записці М. Арсеній.

І. Автор „Регламенту" ставить наперед, що Синод буде як стародавній Синедріон. Цебто, підно-

ситься жидівська синагога, а вона ж — за Наукою Христа — нам не потрібна, в Новому Заповіті зайва.

2. Синод ніби буде керувати Церквою, як Афин-ський ареопаг. Але таке управління взяте тільки від протестантів, а в православних є різниця між Ієрархією й мирянами. „І зо всього знати, що Автор (Ф. Прокопович), який трудився над „Духовним Регламентом", був не іншого духа, а тільки протестантського, або ще гіршого": він не посоромився зразком церковного управління поставити жидівську синагогу або поганське судилище. За Христа та Апостолів він не згадав: забув про них!

3. Складач „Духовного Регламенту" твердить, що постанови соборні справедливіші за постанови одноособові. Таж і Патріярх діяв тільки за Апостольськими Правилами і за згодою своїх Архиєреїв!

4. Ніби Патріярх ставиться на катедру без згоди царя. Але ж такого ніколи не бувало!

5. Буцім то при одноособовому управлінні справи затягуються. Але ж і світський монарх одноособовий, — тут складач „Регламенту" виступає проти царської влади!

6. Автор „Духовного Регламенту" боїться замахів на царську владу від влади церковної, — нічим цього не довів. У турків є Патріярх, і вони його не бояться. Коли так, то треба покасувати фельдмаршалів і іншу вищу владу, як небезпечних для царя.

7. Говорить Автор „Регламенту" про папську пиху, — „а сам він який смиренний"!...

„Коли б Автор „Регламенту" краще знав був Православіє, то ліпше б написав про Єпископів, і знав би, що вони впливають на народ не своєю владою, а зразковістю для свого стада".

І з погляду світського Синод нічим не оправдується. Він — чужинне явище, у ньому „дух проте-

стантський одригаеться", а в протестантстві управління духовне від світського не відділюється. Автор „Регламенту" духовне управління так і назвав по-світському: духовна політика! Він зве синодальне управління найкращим, а на ділі воно виявляється загибельним!

Щоб не викликати гніву Божого, треба звільнити Церкву від напастей і грабунків, які робить Колегія Економії.

А найперше треба „відновити так, як було, — Патріярший Престол на Москві за Святими Правилами. Або — відновити Митрополита (всеросійського), як то було від початку прийняття Віри в Росії".

Коли вже трудно змінити назву „Синод", то не-відмінно необхідно запровадити в ньому устрій, який відповідав би канонічним вимогам. Треба, щоб був у Синоді Президент і Віцепрезидент, як вимагає сам „Регламент".30 Обер-Прокурор Синодові не потрібний, бо секретарями повинні бути тільки особи духовні.

Колегія Економії (вона наглядала за церковними маєтками) не потрібна.

Синод перейняв на себе назву Патріярха „С в я-т і ш и й", а коли так, то в ньому не можуть брати участи особи світські, або не Єпископи взагалі. А так... Бірон або Мініх з Остерманом посадив би в Синод пастора чи двох, і вони б мали титул „Святіший"! ...

Запровадження Синоду — справа ніколи в нас не чута! Воно чужостороннє, — протестантське!

А коли б тепер у Церкві воскресло давнє управління, і вона жила без різних новин, і „коли б по-давньому поставити Патріярха чи Митрополита", то й розкольники поєдналися б з нами, та й протестанти охотно переходили б на Православіє. А тепер усі сумніваються: чи той у нас Закон, що був давніше? Чи не захиталось Православіє в Російській Церкві?"

Оце короткий зміст Записки М. Арсенія про відновлення в Росії Патріяршества.31 Записка глибока й змістовна, широко оперта на Св. Писанні та на церковній історії. Записка написана сміло, а часом і різко, — в Арсенієвому стилі. В історії Православної Церкви ніхто так не боронив її ще ніколи! Ніхто так не виставляв потребу відновлення Патріяршества, як Арсеній! Цією Запискою 1742-го року „О благочинії церковном" М. Арсеній прославив себе в Російській Церкві навіки!

Цариця Єлисавета 15-го квітня 1742-го року (за 10 день перед своєю коронацією) прийняла цю Записку офіційно. Вона була особа богобійна, і схилялася до Арсенієвих думок, — ходили навіть поголоски, що вона хоче поставити самого Митрополита Арсенія Патріярхом.

Цариця Єлисавета передала Записку до свого вищого уряду, а там зчинилася „колотнеча й негодування" ... Світська влада, що була або байдужа до Віри, або й безбожна, піднесла крик: Арсеній ніби ображає пам`ять Петра Великого й ламає „Духовний Регламент"!... Стали підговорювати й Духовенство, щоб воно не піддержувало проекта Митрополита Арсенія.

І проекта провалили ... А різку Арсенієву критику запам`ятали, щоб пізніше відплатити йому при зміні обставин, бо тепер цариця Єлисавета відкрито боронила Владику Арсенія.

Ця Записка „О благочинії церковном" — це високоважливий твір українського Архиерея про тодішній стан усієї Московської Церкви. Це українська думка на всі ті насильні реформи в Церкві, які робив невіруючий Цар Петро І з протестантствуючим помічником своїм Архиепископом українцем Феофаном Прокоповичем, та їхні наслідники. Ця Записка має величезне значення в історії Церкви!

Це був протест усієї благочестивої України проти московського безбожжя!

Ця Записка „Про церковне Благочиніє" (порядок) стала відома всім Архиереям, і вона ширилася в Росії в численних рукописах ще довго й по упокоєнні Митрополита Арсенія. Власне ця Записка не давала справі відновлення в Росії Патріяршества заснути навіки, — справа ця завжди була живою, хоч про неї ніхто не відважувався голосно говорити.

Царський уряд відкинув справу відновлення Патріярхату, але Митрополит Арсеній ніколи не забував про неї. Зазначу тут, що він усе своє життя звертався до Св. Синоду, як до однієї особи, — як до самого Патріярхату...

Справа відновлення в Росії Патріяршества ввесь час була живою й дражливою, і ввесь час була пов`язана з неконечністю запровадження Св. Синоду. Справді, на запровадження Патріяршества в Росії, як ми бачили, погодилися всі чотири східні Патріярхи, і всі дали писану згоду на це.

Навпаки, Грамоту про запровадження Св. Синоду підписав 23-го вересня 1723-го року без застережень тільки один Костянтинопольський Патріярх Єремія та з застереженням Антіохійський Патріярх Афанасій. Патріярхи Олександрійський та Єрусалимський зовсім не підписали.

Року 1848-го в Москві видана була про все це цікава історична книжка: „Грамота Царская и Грамоты Вселенскихъ Патріарховь о учрежденіи Святойшаго Всеросійскаго Синода".

Починається ця книжка „Грамотою Імператора Петра І к Патріарху Константинопольскому Ієреміи" від 30-го вересня 1721-го року. Року 1723-го 23-го вересня Патріярх Єремія дав своє Благословення на Св. Синод. Того ж 23-го вересня 1723 р. дає Благословення і Афанасій, Патріярх Олександрійський, — але застереження в цій книзі 1848 р. викинули ...

Того ж 23-го вересня 1723 р. в окремій Грамоті (л. л. 7 б — 8) Патріярх Єремія вияснює, що Патріярх Олександрійський „відійшов у Вічні Оселі", а Єрусалимський Хрисанф „хворіє і лежить на одрі"...

Книга 1848 р. ясно показує, що два Патріярхи зріклися поблагословити новий Св. Синод...

 

29 Записка на 25 листків, зберігається в Московському Головному Архіві Мін. Іностранних Діл. Видрукувана у М. Попова на ст. 7-25, додаток 4, на 19 сторінок.

30 Президентом був тільки Митрополит Стефан Яворський, а далі Президентом стали цар чи цариці.

31 о. М. Попов у своїй праці дає короткий зміст Арсенієвої Записки на ст. 88-92. Я скоротив його тут.

 

 

 

Як член Св. Синоду, Митрополит Арсеній мусів неодмінно позоставатися в Петербурзі, і брати участь у його засіданнях. Спочатку М. Арсеній участь у Св. Синоді брав, і праці того сильно пожвавішали. Бувало не раз, що — за відсутністю Арх. Амвросія — він і головував у Синоді.

Але незабаром виникла постійна жива в Синоді справа: де саме М. Арсеній має сидіти, бо в Синоді панувало стародавнє місництво. Ще 15-го липня 1726-го року урядово наказано було членам Синоду сидіти за ступенем своєї Єпархії. А Єпархії ішли так: найперша — Київська, а далі — Новгородська, Казанська, Астраханська, Тобольська, Ростовська, Псковська, Смоленська і Крутицька. Ростовська Єпархія стояла на 6-му місці, і Митрополит мав би сидіти нижче Архиепископа. Крім того, М. Арсеній відкрито підняв високо дражливу справу Московської Митрополії. Цю велику й давню Митрополію займав завжди сам Патріярх. Останній Патріярх Адріян упокоївся 1700-го року. Патріяршество цар Петро скасував, а з тим від того часу овдовіла і Московська Єпархія, — нею заволоділа світська т. зв. Колегія Економії, і рядила, як Митрополит ... Виходило велике й розкладове непорозуміння і дошкульний сором та спокуса, Митрополита Московського не відновлювали!

Митрополит Арсеній своєю Запискою 15-го травня 1742-го року „О благочинії Церковном" сильно вказав на неканонічний стан стародавньої Єпархії Московської. І він же пропонував, коли не можна відновити Патріярхату, то треба відновити Митрополита Московського, як Всеросійського, цебто — по стародавньому.

Тепер таки відновили Єпархії Московську і Петербурзьку, як ніби нові, і Св. Синод 3-го вересня 1742-го р. запитався цариці, яке місце дати цим новим Єпархіям? Синод постановив, що першою мала б стати Єпархія Московська. Вищий світський провід сильно налякався, що це тихо йде Арсенієва думка, щоб відновити Митрополита Московського, як Всеросійського, і цариця наказала: Першою Єпархією і надалі бути Єпархії Київській, а другою — Новгородській. А нові Єпархії поставити: третьою — Московську, а Петербурзьку — четвертою...

Як бачимо, уряд боявся самої тіні Патріяршества!... Але все таки пошанована була Митрополія Київська, як найстарша на Сході!

Митрополита Арсенія не випускали з Петербургу, потім з Москви по призначенні його на Ростовську Катедру, — він мав невідмінно пробувати в столиці при Синоді. Два попередники Арсенія, Архиєпископ Георгій Дашков і Яким керували своєю Ростовською Єпархією, сидячи в столиці. А це дуже зле впливало на стан Єпархії, — вона не мала провідника й була віддана в руки консисторських урядників.

Бачачи такий тяжкий стан, М. Арсеній став знайомитися зо своєю Ростовською Єпархією з Петербургу. Рвався він 8 місяців до своєї Єпархії, але офіційно вирватись від Синоду не міг.

Ростовська Єпархія була дуже велика й ніби багата, але через те, що два попередники Арсенія, Архиєпископи Георгій Дашков та Яким, не жили в ній, вона була зовсім запущена й ограбована.

При Архиєрейському Домі в Ростові розвелося велике число непотрібних „служачих", аж 300 чоловіка. До цього ж Дому було приписано шість чоловічих манастирів та один жіночий з 52 черницями. При Домі був і шпиталь-богадільня на ЗО чоловіка, було й семеро „митрополичих дворян". Було багато ще й інших — зовсім зайвих служачих.

На удержання Архиєрейського Дому було 500 десятин землі, 300 квадратових верст лісів, та луки на 7160 кіп сіна.32 На цих землях сиділо 16796 селян зо своїми землями.

Здавалося б, що прожити було б з чого. Було б, якби все це було в порядку. Усе це вже чотири роки знаходилося у керуванні урядової Колегії Економії, яка забирала собі все, що можна було забрати. Крім цього, все на місці розкрадалося, що тільки можна було потягнути ...

Сама Колегія Економії виплачувала на утримання Архиєрейського Дому 2014 рублів річно, — сума зовсім мала на удержання величезного штату Архиєрейського Дому.

Митрополит Арсеній 8 місяців мусів пробути в столиці, і протягом цього часу кілька разів скаржитися на тяжкий матеріяльний стан Ростовської

Єпархії і Св. Синодові, і Сенатові, і самій Колегії, і нарешті цариці. Усім писав, і писав своїм Арсенієвим стилем, і скрізь сильно ганьбив Колегію Економії. І вкінці подав цариці Єлисаветі простору Записку з проханням закрити цю обдиральну Колегію (міністерство)! ...

Звичайно, зо всього цього нічого доброго не вийшло. Усі вищі урядники разом намовляли царицю, що добре так, як є, а тому Церкву й манастирі на всякі урядові потреби до нитки обдирали, а світських поміщиків і пальцем не займали... А головних Митрополитів та Єпископів до своїх Єпархій рішуче не пускати, — держати їх у столицях. Так легче розкрадати церковне майно ...

Митрополит Арсеній нераз писав, що це велика кривда, що держава обіднює Церкву, але потурає поміщикам...

Та й у Св. Синоді Архиєреї сміялися з цих Арсенієвих скарг, бо їхні Єпархії були менші, а їх грабували ще більше ...

Крім цього всі манастирі були тоді наповнені відставними солдатами, військовими каліками та іншими такими, і уряд наказував, щоб монахи потіснилися й поділилися хлібом з військовими ...

Перемогти державний хаос та загальні заздрощі М. Арсеній, звичайно, не зміг, зате нажив собі серед вищих урядників багато сильних ворогів, які шкодили йому скрізь, де могли. Митрополит переконувався, що він не в силі перемогти напади вищого уряду на Православну Церкву, бо той вже десятками літ сильно скрізь розпаношився в своїх нападах на Церкву та її майно. А Св. Синод звичайно всьому потурав, бо був безсилий що зробити ...

У грудні місяці 1742-го року настала перерва в засіданнях Св. Синоду, — він перебрався назад з Москви в Петербург, — і Митрополит Арсеній вирішив виїхати в свою Єпархію, в Ростов. Перед від`їздом він завітав до цариці Єлисавети, розповів їй, чому мусить їхати в Ростов і попрощався з нею. А присяги на членство в Св. Синоді так і не підписав ... І не взяв офіційної відпустки на виїзд.

 

32 М. Попов, ст. 99.

 

 

 

Ростовська Єпархія дуже давня, і здавна вона впливова й важлива. Перед Владикою Арсенієм на Ростовській Катедрі було 58 попередників, — Єпископів, з кінця XVI ст. — Архиєпископів та від 1689-го року — Митрополитів.33 Повний титул Ростовських Владик був: „Єпископ Ростовський, Ярославський і Устюзький".

По впокоєнні Єпископа Досифея, якого скатували - четвертували з наказу царя Петра І, була відмінена Митрополія Ростовська, — Петро 1711 року наказав: „У Ростові бути тільки Єпископу, а не Митрополиту".34 І так було 33 роки, — і тільки 28-го травня 1742 року в Ростові знову була відновлена Митрополія, і на неї був призначений Митрополит Арсеній Мацієвич.

Коли був заснований року 1721-го Св. Синод, то Ростовські Владики входили в нього членами, — і вони до Ростова рідко коли їздили, а звичайно му-сіли сидіти в Петербурзі, а в Ростові їх заміняв (або й ні) їхній заступник. Через це Ростовська Єпархія була в великому безладі. Митрополит Арсеній порвав з цією примусовою традицією, і, без дозволу Св. Синода, порішив їхати на свою Єпархію.

Поперед себе Митрополит Арсеній послав у Ростов свого економа, Ієродиякона Амвросія, і той став готовити своєму Митрополитові велику врочисту зустріч. І пишна зустріч відбулася 21-го грудня 1742-го року, а по цьому Владика Арсеній приступив до праці.

А праці скрізь було повно, бо вся Єпархія була в безладі!

 

33 „Ієрархи Ростовско-Ярославской Епархіи", див. „Яро-славскія Епархіяльньш Ведомости" 1862 р.3 число 24, ст. 340-341.

34 С. Соловьев, том IV, ст. 269.

 

 

 

Центром усього духовного і церковного управління Ростовської Єпархії був т. зв. „Архиєрейський Дім" у Ростові. Про цей Дім ходили давні перекази, як про Дім пишний та багатий, що зовсім не відповідало дійсності вже за Митрополита Димитрія Туптала (х 1709 р.).

Дім був звичайний і зовсім бідний, бо завжди стояв без належного догляду, — не ремонтований, мало пристосований до постійного життя. Пізніше, у своєму донесенні Св. Синодові 6-го березня 1763-го року Владика Арсеній писав: „У тому й горе наше, що всі вважають Архиєрейський Дім за дім царський, як то й було колись, а в нас — нічого того нема!" ...

Економічний стан не тільки Архиєрейського Дому, але і всієї Ростовської Єпархії був бідний, бо бездоглядний, скрізь порозвалюваний. Тепер Митрополит Арсеній узявся все це направляти.

Але ця справа була аж надто тяжка, бо причини зубожіння Ростовської Єпархії були глибші, — державний урядовий церковний напрям: грабунок усієї Церкви. Добрий дослідник цієї справи подає: „Арсеній бачив причину убогости своєї Єпархії не в управителях, а в стосунках уряду до Церкви".35 А це все сильно обтяжувало всю справу направи матеріяльного й духовного стану Єпархії.

 

35 М. Попов, ст. 129.

 

 

За того часу манастирі мали велику вагу в житті Церкви, особливо в такій Єпархії, як Ростовська, де християнізація защіплювалася дуже поволі. Манастирі провадили християнізацію, утримували школи, лічниці, шпиталі й т. ін.

Матеріяльний стан манастирів Ростовської Єпархії був тепер просто жалюгідний, і Митрополит Арсеній не міг не хвилюватися. Усі манастирі були аж надто переобтяжені державними податками натурою, і в них жило „не стільки монахів, скільки солдатів", — уряд щільно набивав манастирі своїми ветеранами, каліками, божевільними, а в кінці став набивати їх і засудженцями (колодниками). Військових ветеранів та всяких калік по Петрових війнах було безліч, і уряд не міг дати їм ради, тому погнав їх усіх у манастирі.

Ростовська Єпархія мала 562 офіційні т. зв. „порції", цебто річні приділи на одного монаха. Ці приділи уряд скоротив до неможливого: порції були від 5 рублів до 1-го рубля річно на одного монаха. І де ж можна було утриматися на таких більш як мізерних порціях? Монахи поділили між собою 306 порцій, а 256 своїх порцій змушені були просто відірвати від рота свого і віддати ветеранам солдатам .. .36 Чим було ділитися? І манастирі голодували й руйнувалися...

Арсеній багато свого труду вклав, щоб визволити манастирі від державного насильства, але вся його праця при тодішньому стані не могла дати добрих наслідків, — навпаки: вона його самого звалила...

В Ростовській Єпархії було 34 манастирі і пустині, а в них — 342 монахи. Але самостійних манастирів було тільки 15, а решта були т. зв. приписні, цебто були відділами більших манастирів.

У своїй більшості монахи були без освіти, бо в манастир приймали кожного, хто просився і міг працювати. Утримання монахів було таке бідне (1-8 рублів на рік на особу), що в монахи мало хто хотів іти. Уряд посилав по манастирях військових інвалідів і наказував постригати їх у монашество. Звичайно, такі „монахи" тільки шкодили Церкві й валили манастирі... Взагалі, Петро І і його наслідники сильно поруйнували манастирі, і багато з них уже більше не піднялися ...

 

З6 М. Попов, ст. 130, 128.

 

 

 

Ростовсько-Ярославська Митрополія була дуже велика, неспокійна, і звичайної буденної адміністративної праці Митрополит завжди мав тут без кінця. Арсеній уже застав у Ростові зорганізовану Консисторію, але вона працювала і невміло, і невідповідно. Митрополит віддавав на Консисторію увесь свій час, щоб належно пустити її в рух. Консисторія на своїм початку в Росії взагалі була карою Божою і для Архиєреїв, і для Духовенства, і для вірних. Такою була Консисторія й Ростовська, — трудно було її організувати належно в часи її народження.

В Ростовській Єпархії було 800 парафій, і трудно було до всіх дати Священиків. Школи тоді тільки но починалися, освіченого Духовенства було зовсім мало.

Крім цього, Духовенство було аж надто бїдне, жило з самої землі, яку обробляло своїми руками.

У своєму Донесенні Св. Синодові 6-го березня 1763-го р. М. Арсеній писав: „Парафіяльні Священики у більшості знаходяться у великій бідності. Вони обтяжені податками не менше, як селяни, і обробляють землю, щоб прожити".

Ростовська Митрополія була дуже велика, і всякої церковної праці було тут аж надто багато. Митрополит працював, не покладаючи рук, і за 20 літ (1742—1763) добре зорганізував свою Митрополію, яка була взагалі одною з найтяжчих для християнізації.

У м. Ростові М. Арсеній заклав головну Консисторію, при Архиєрейському Домі, чому вона часом зветься Домова Консисторія. А в чотирьох більших містах: Ярославлі, Угличу, Пошехонні і в Романові заклав Духовні Правління.

Попередник М. Арсенія звичайно сидів в м. Москві, а урядники Ростовського Архиєрейського Дому звикли всі справи вирішувати самим. Тепер усе це треба було направляти, бо таке попереднє управління, як казав М. Арсеній: „було злодійське й безпутне".

Св. Синод своїм наказом від 22-го червня та 9-го липня 1744-го року наказав, що „донині по всіх Єпархіях в Домах Архиєрейських, де чиняться духовні діла, вони звалися різно, а надалі зватися їм тільки Консисторія".37 Досі вони звалися „в деяких Єпархіях Консисторіями, в інших домовими Канцеляріями" .38 Цебто, справа з Консисторіями була нова, і вони потребували багато праці. Уряд сильно тиснув на них, щоб відірвати Консисторії від рук Єпископату і підпорядкувати собі.

Духовенство Ростовської Митрополії у більшості своїй було малоосвічене, бо духовні, ліпше організовані школи тільки но починалися. Багато було Священиків, які своїх обов`язків глибше не знали, а тому в практичній пастирській діяльності часто робили великі недотягнений.

Духовенства було багато, і певний відсоток його був малочеснотний і жив не по-пастирському. Як то звичайне між людьми.

Усе це потребувало великого догляду за Духовенством. Ось тому рано появилися в Росії так звані „старости поповські" (або „заказні старости поповські"), і власне на них був покладений реальний догляд над Храмами та Духовенством. Докладного Статута праці „поповських старост" склав ще Патріярх Адріян (х| 1700 р.), але в життя він уходив і помалу, і невідповідно.

Старости поповські пізніше звалися „десятоначальниками" або „десятильниками", а наприкінці XVIII ст. вони були переіменовані в „благочинних" (декани).39

Кожен поповський староста мав під собою 10-15-20, а то й ЗО приходів (парафій), і обов`язаний був доглядати, щоб і Церкви були в доброму стані, і самі Священики провадили належне чеснотне життя. Але так не було. Духовенство було аж надто темне та вбоге, тому годі було чекати від нього належного пастирського життя. Час був такий, що п`янство в Росії було загальне й звичайне, і коли приходив Празник чи взагалі яке Свято, то п`яні покотом лежали по всіх дорогах напівмертві, починаючи від поповських старост ...

Ці старости поповські звичайно обдирали і Духовенство, і вірних, і доставляли Архиєреєві безмежні клопоти. І всі крали: вся Консисторія, всі члени Духовного Правління, всі старости поповські. Через це адміністративної праці та різного клопоту в Митрополита Арсенія було завжди надто багато, і справлятися з нею було трудно.

У великому й важливому місті Ярославі був відділ Ростовської Консисторії, який звався Духовним Правлінням. Він звичайно багато допомагав у справах своєї Ярославської округи.

Крім цього у Митрополита Арсенія була й „домова Канцелярія економічеського і казначейського правління" (Н. Заозерський 423), — для всіх господарських справ. Звичайно, і вона вимагала аж надто багато догляду за собою, бо державні урядовці тягли з неї, скільки можна було.

Є передання, ніби Митрополит Арсеній сильно кохався в конях, яких у нього було дуже багато, і любив виконувати біля них найпростішу роботу.40 Це хіба був відпочинок поза працею.

А взагалі Митрополит Арсеній господарство знав і любив його, але на це не було в нього потрібного часу. А взагалі треба сказати, що Архиєрей-ські Доми мали тоді великі, господарства, але порядку в них не було, а це и давало державній владі притоку вмішуватися в. них, цебто тягнути з них.

Консисторія і всі єпархіяльні установи в Росії, звичайно, урядували російською мовою, а Архиереї описуваного часу часто були українцями, які російську мову знали мало. Це приносило Архиєреєві українцеві багато найрізніших клопотів, і він мусів підбирати собі працівників, особливо відповідальних, які добре знали б російську мову. І вже зовсім трудно було підібрати працівників відданих, і серед них часто бували й такі, що косо дивилися на Архиерея „хохла" чи „черкаса", чи — „черкасішка"...

У писаній російській мові Митрополита Арсенія завжди багато українізмів, але значно менше, як у такій же мові, скажемо, Митрополита Димитрія Туптала. А в устній мові Арсенія було багато виразних українізмів, на що великої уваги тоді ще не звертали. Взагалі, Єпископи українці, що працювали в Росії, російську мову таки знали, писали й говорили нею, хоч з частими виразними українізмами, особливо в живій мові.

Митрополит Арсеній Мацієвич був українцем свідомим, і любив оточувати себе також українцями. ,,Дуже сильний український елемент був у Ростовсько-Ярославській Єпархії при Митрополиті Арсенії Мацієвичі, де українці були на становищах членів Консисторії, екзаменаторів, секретаря Владики, економів Архиєрейського Дому, скарбників, суддів Архиєрейського Приказу".41 Але часто свої українці російської мови належно не знали, і тому не могли займати в Консисторії керівних становищ, — доводилось брати таки росіян.

Митрополит офіційно в своїх консисторіяльних актах підписувався так: „Святъйшаго Правительствующаго Синода членъ, Великій Господинъ Преосвященный Митрополитъ Ростовскій и Ярославскій".42

Кожен Акт, що офіційно виходив із Консисторії, виходив іменем цариці, і починався так: „Указъ Єя Императорскаго Величества, Самодержицы Всеросійскія". Так було наказано, так і починалося. Духовенство легко прийняло цю разячу й нецерковну форму, бо вона надавала його зарядженням більшої урядової сили. А по суті своїй це показувало, що Церквою рядить цариця... Це був наслідок знищення Патріярхату.

Як і кожний Єпископ того часу, Митрополит Арсеній мав своїх дворян, які так і звалися: „Дому його Преосвященства дворянин". Митрополит давав їм найрізніші зайняття та доручення. Напр. року 1744-то Митрополит Арсеній призначив такого свого дворянина Пересвітова „для догляду над монахами й Священнослужителями, які являються в непристойних їх званню та в підозрілих місцях" (Н. Заозерський 417), і він вишукував п`яних Священиків чи монахів, і приводив їх на суд до Консисторії. Клопоту з цим було завжди більше, як користи.

Багато було праці з новими Священиками. Ставленики прибували в Ростов із зовсім малою освітою, і був окремий екзаменатор, який їх трохи готував. Напр. Митрополит Арсеній 4-го листопада 1743-го року висвятив кандидата в Ієреї, і новий Священик „Священнослуженню і чиненню церковних Треб навчався братом його рідним, Попом Михаїлом, неділь з десять". Навчався у тому ж селі, куди був призначений Священиком.43 Така наука мало приносила користи.

Звичайно, від кандидата в Священики вимагалося, щоб це була „особа достойна, що вміє добре читати".44

Уся ця праця вимагала великих сил, щоб її провадити належно. Митрополит Арсеній усім керував, до всього приглядався, — на це він віддавав увесь свій час.

Великою й святою працею Митрополита Арсенія було ще й те, що року 1752-го він відкрив нетлінні Мощі свого попередника, Святителя Димитрія Туптала. І не тільки відкрив, але й допровадив до Канонізації Святителя Димитрія. Чотири роки тяглася ця

Канонізація й була справою дуже тяжкою, і тільки сильна енергія Митрополита Арсенія перемогла, щоб українець був канонізований. 45

 

37 Постановленій ..., том II, числа 667 і 685. 38 Постановленій ..., том II, № 667.

39 Н. З а о з є р с ь к и й, ст. 417.

40 Сумароков, II. 233.

41 Проф. І. Ф. В л а с о в с ь к и й, Очерки, том III, ст. 142-143.

42 Проф. Н. Заозерскій: О церковной власти, 1894 р., ст. 417.

43 Н. Заозерський, ст. 418.

44 Там само, ст. 423.

45 М. І л ар іон: Святий Димитрій Туптало, 1960 рік, ст. 156—164. Тут докладно описано всю цю справу.

 

 

 

Церковний Консисторський Суд у Росії ніколи не стояв на належній висоті. Справ було безконечно багато, а відповідних працівників дуже мало. І ми бачимо, що сам Митрополит Арсеній працює над судовими справами дуже багато, бо хоче поставити Суд на належний ступінь.

Консисторіяльні Митрополичі акти за час М. Арсенія завжди довгі, стиль цвітистий і зовсім туманний, взагалі „високого консисторського стилю". Коли це акти обвинувачення, то звичайно подаються винному довгі духовні наставления, як ніби церковні проповіді.46

Власне цю богословську чи канонічну резолюцію завжди писав сам Митрополит Арсеній, часом вона дуже довга й важлива, й завжди відповідальна, бож вона ставала основою церковного присуду.47

Подам тепер для прикладу кілька судових справ.

Яке було російське Духовенство в Митрополії Арсенія, яскраво показує справа Священика Демен-тія Іларіонова. Минулого 4-го листопада 1743-го року Митрополит Арсеній висвятив його в Ієреї, і він пізніше, 23-го березня 1744-го року прибув до Ростова за Ставленичою Грамотою. Митрополичий дворянин Пересвітов знайшов цього Священика „в кабака (в шинку) мертво пьянаго, безпамятно лежащаго". Сталося це у Великий Піст у Страсну п`ятницю ... Слідство показало, що о. Дементій Іларіонов прибув до Ростова ще четвертого тижня Великого Посту, але в Ростові загулявся, „знатно в піянственных поступках обращался", і можливо, що він „в том же кабакъ нерідко ночует і повсегда обращается".

За все це о. Дементій був позбавлений сану, про що було оповіщено наказом по всій Єпархії.48

Був такий випадок. Сільський Священик Яким Никифоров написав одному церковнику фальшивого пашпорта, — і за це був позбавлений сану. Він позостався палячем печей в домі його Преосвященства при Одігітріївській Церкві. Він був сильно бідний, і Архиерей купив йому одежу, кожуха, сорочку, „а он то все пропил і от пьянства умер, с душею і тілом погиб" ... А що він помер без Сповіді й Св. Причастя, то „був позбавлений християнського Похорону" ...49

Ось справа Священика Павла Аникити, — він року 1746-го охрестив дитину багача й купця Балашова, а кумами були: дружина герцога Бірона і її старший син, засланці в Ярославль, не православні! Це був канонічний переступ, бо в православних кумами можуть бути тільки православні. Священик оправдувався тим, що йому всесильний багач Балашов наказав, і він мусів виконати, — зо страху...

За звичаєм часу Священика тяжко покарали, постановили: „Наказать єво, Аникиту, цепками с про-читаніем 50 Псалма". Цебто, розтягнути Священика на землі, і бити ціпком стілки часу, поки перечитається 50-ий Псалом... А сам Священик був звільнений зо служби і записаний в запасові („кресцові") Священики.50

А всьому Духовенству наказали, щоб „надалі іншовірних кумів до православних не допускали".51

Ось іще жива життєва справа Священика Матвія Іванова, що судиться за три справі: 1. Прикажчика свого села записав за 1760- ий рік, що ніби він не був у Сповіді та Св. Причастя. 2. Не охрестив немовля (боявся, що воно помре в нього на руках), і те померло, і 3. Коли хрестив свою дочку, то закликав дві парі кумів.

Дослід показав, що прикажчика таки висповідав інший Священик, а о. Матвій його до Причастя не допустив. Про конечність Охрещення Священик знав, але Хрещення таки не виконав.

Крім цього Митрополит Арсеній свого часу зробив зарядження, „щоб при Хрещенні двох кумів не було, а тільки один кум. А він, піп Матвій допустив при Хрещенні цілу череду кумів, догоджуючи не Богові, а пристрастям людським, і наш Архипастирський наказ зневажаючи".

На основі всього цього церковний суд постановив, а Митрополит його затвердив: „Одного Попа Матвія, яко убійцю і душегубителя, наказуємо: остригти йому голову й бороду, відібрати Ставленичу Грамоту. І хоч треба було б відіслати його в світську команду, проте ми, з уваги на його домашніх сиріт, позоставляємо його в Причті і наказуємо підшукати йому дячківське місце".62

І на кожен пункт переступу Митрополит подає цілий богословський трактат, як має бути, — трак-

тат докладний, навіть з посиланнями на канонічні джерела.

Ось ніби звичайна справа, — жінка 1756-го року подала скаргу в Консисторію, що чоловік постійно з неї знущається і смертельно її б`є, а тому вона просить вплинути, щоб чоловік ЇЇ не бив або дати їй розвід. І пішла консисторська тяганина на цілий рік: докладно допитали чоловіка й жінку і всіх свідків. Відбувся церковний суд, який присудив посадити мужа на півроку обов`язкової праці в манастирі. А через цей час обидві стороні — безконечно поналякувані Консисторією — охоче примирилися й зійшлися .. .

У справі є цілий богословський трактат Митрополита Арсенія з приводу розводу. Сама справа займає в оригіналі 31 аркуш, а в друку 26 сторінок. 53

Справи Вінчання займали в XVIII ст. в Архиєреїв багато часу та сил. Давно були запроваджені осібні акти, так зв. „Вінечні пам`яті", які мав здобути кожен, хто вінчався. Без цього акту жоден Священик не мав права повінчати молодих. „Вінечна пам`ять" приносила Консисторії силу всяких клопотів та безконечної тяганини.

Проф. Н. Заозерський у своїй праці 1894 р. „О церковной власти" подає два зразки „Вінечної пам`яті" 1745 і 1747 років з Консисторії Митрополита Арсенія.

„Вінечна пам`ять" наказувала Священикові докладно вияснити всю справу молодих і їх стан, чи можна їх вінчати, а це, звичайно, вимагало безлічі праці і доводило до різних обманів, а ще більших хабарів. З кожного шлюбу платився в Консисторію певний податок. І тільки року 1765-го ці „Вінечні пам`яті" були скасовані, — на слізне прохання і Духовенства, і народу ...

Року 1744-го в Ростовській Єпархії Священик повінчав молодих, що були в родстві, але обманили Священика. Церковний Суд присудив „так повінчаним учинити при зборі народу на площі публічно батогом належну кару".

Митрополит постанови Суду не виконав, а запитався Св. Синоду, „що з ними робити". Синод відповів: „Чинити за Святими Правилами та за наказом її Величности". А „таких кривавих кар не призначати". Коли ж такі кари належаться, то винних передавати світським установам, а ті зроблять своє ...54

Стурбована совість Митрополита змусила його звернутися до Св. Синоду, а той відписав по-поліційному...

Року 1741-го, коли Арсеній був Митрополитом Тобольським і Сибірським, то він заборонив у Свя-щеннослуженні Священика Антонія Єрмакова, — було підозріння, що Священик видав світській владі почуте на Сповіді. Священик оправдався, що він не винен, і вже року 1743-го з Ростова Митрополит Арсеній писав у Тобольськ до свого наступника, Ми-трополвта Антонія, що коли той Священик „поправився, то він не проти того, щоб вернути йому Священство", але про те треба написати до Св. Синоду.

У цій справі Синод постановив ще раз добре перевірити всю справу, і коли він не винний, то дозволити йому Священнослуження, але взяти з нього таку підписку: „Якщо він почуте на Сповіді осмілиться кому виявити, то не тільки буде позбавлений Священства, але й — по жорстокому в світському суді мордуванні — засланий буде на вічне ув`язнення".55

Це принципова справа, яка збиває зовсім, буцім того часу дозволялося видавати світським урядам почуте на Сповіді.

В адміністраційній праці Митрополита Арсенія дещо кидається нам, як ніби жорстоке. Воно не характеризує самого Митрополита, бо час був тоді саме такий, — жорстоко карали батогами й за невеликі переступи, батогами карали й саме Духовенство. Час був такий!

Крім цього, Ростовська Митрополія взагалі була низька своєю християнізацією, повно було пересту-пу, повно старовірів, а серед них багато розкладового елементу.

Усе це вело до того, що суди, у тому й церковні, судили дуже суворо. Це був суд стародавній, не впорядкований, — таким він був тоді і в Европі.

Року 1744-го 20-го лютого в м. Ярославі в Соборі від недогляду трапився пожар, і згоріли Мощі Святих князів Василія і Костянтина. Мощі стародавні, — в соборі вони були ще з 1501-го року. Розслід справи показав, що Мощі, згоріли через недогляд ключара, бо той був п`яний ... А це все великі клопоти Митрополитові!

І таких випадків було багато!

За час Митрополита Арсенія ще тримався давній звичай, що Священик, овдовівши, служити Богослужб не може, — хіба піде в манастир, де служити міг. Старі вдові Священики звичайно постригалися в монахи, а про решту вирішував свій Архиєрей. Цікаво, що М. Арсеній часто позволяв удовому Духовенству служити. А взагалі вдові Священики приносили Владиці повно клопоту.

 

46 Пор. наприклад у Н. З а о з є р с ь ко го, ст. 418—419.

47 Коли б позбирати постанови Митрополита Арсенія по всіх духовних судових справах, вийшов би повний збірник богословія та церковного права. Жаль, що цього не зроблено.

48 Усю цю справу подав проф. Н. Заозерський у своїй праці: „О церковной власти", ст. 417—420.

49 Н. Заозерський, ст. 419.

50 Н. Заозерський, ст. 420—424.

51 Там само.

52 Н. Заозерський, ст. 427—431.

53 Н. З а о з є р с ь к и й, ст. 433—458.

54 Постановленій ... Том II, № 749.

55 Постановленій... Том III, № 646. Тут цей наказ.

 

 

 

За час Митрополита Арсенія в його Єпархії було дуже багато розкольників, які при кожній найменшій нагоді підкреслювали й висміювали невідповідне поведения Духовенства. Ось тому в ростовських консисторських наказах часто це підкреслюється Духовенству.

„Наш край — пише Консисторія 1744-го року — такий, що в ньому дно розкольниче ". Тому треба берегтися „спокус і на Віру Православну, і на Духовенство від багато-кого, а найбільше насмішок від розкольників". 56

Ростовська Єпархія була повна розкольників, які розкладали її. А по манастирях було так само багато засланих туди розкольничих монахів та монашок, яких понасилали з півночі.

Це все глибоко непокоїло й клопотало М. Арсенія.

Багато було таких розкольників, яких уряд наказав держати вдень у кайданах, а вночі приковувати до стіни. Був наказ взагалі обернути яку кімнату при манастирі на в`язницю ...

На це все Митрополит Арсеній не погоджувався, але уряд стояв на своєму і був сильніший за нього.

Уряд суворо чавив старовірів, а ті впадали в фанатизм і вважали себе мучениками за стару Віру.

М. Арсеній рішуче не хотів чавити старовірів, бо це було проти його совісти. І Св. Синод кілька разів виговорював М. Арсенію, що він потурає розкольникам. 57

М. Арсеній уважав, що побожне життя самого Духовенства та порядок церковний найбільше б спиняли розкол. Він часто проповідував проти старовірства.

М. Арсеній склав Катихизиса, і розіслав його Духовенству, і в ньому звернув більшу увагу власне на розкол. Це було дуже корисне для його Єпархії. Як знаємо, так робив і Святитель Димитрій Туптало. Прославлення Святителя Димитрія Ростовського і чуда від його Мощів сильно вдарили по старовірах. — Господь прославляє Церкву, а це було проти науки розкольників, які твердили, що після Патріярха Никона не може бути Святих. Тому розкольники пробували навіть викрасти Мощі Св. Димитрія, але це не вдалося їм. 58

 

56 Н. Заозерський, ст. 419.

57 М. Попов, ст. 176.

58 М. Іларіон: Св. Димитрій Туптало, ст. 115.

 

 

 

Паства Ростовська була дуже тяжка, і М. Арсеній писав цариці Єлисаветі, що цю паству треба знову хрестити. Християнізація була тут зовсім слабенька. Взагалі, північ Росії була тоді мало християнізована.

Правильно писав про духовний стан Ростовської Єпархії ще Св. Димитрій Туптало: „Окаянний наш час! Не знаю, за кого братися перше: за сіячів чи за землю, за Ієреїв чи за людські серця? ... Сіяч не сіє, а земля не приймає... Ієреї байдужі, а люди помиляються" ... „Зо всіх боків зле: Ієреї нерозумні, а люди дурні" ...59

Такий стан Ростовської Єпархії вимагав шкіл, і духовних, і світських, але вони тоді тільки но починалися.

Митрополит Арсеній ревно працював над заснуванням духовної школи в Ростові, і за нього вже була добра Духовна Семінарія, яка мала біля 500 студентів. Він цю Семінарію переніс в м. Ярославль, відповідніше центральне місто. І завжди віддавав своїй Семінарії багато сил і коштів; Взагалі тоді більшість Єпископів, особливо українці, уже відкривали школи в Росії, і цим були там піонерами нового шкільництва. Це мало велике значення в історії освіти в Росії.

При Митрополичому Домі в Ростові були дві школі: школа латинська та школа слов`яноросій-ська. Учителем у цих школах був Ієромонах Києвобратського манастиря Іоаникій Григорович.

Ця школа не йшла добре, бо не мала належного утримання: церковні землі аж надто „контролювались" урядом, а манастирі змушені були годувати „відставне та ранене солдатство", якого тодішня Пруська війна дала аж надто багато.

Року 1745-го Митрополит Арсенїй змушений був скоротити свою школу. Було в школі 39 учнів, серед них багато відсталих у науці. І Митрополит зарядив; тих учнів слов`яноросійської школи, що нічого не вміють, або вміють мало, відпустити додому, — нехай учаться на свій кошт. А тих учнів, що читають добре або середньо, тих позоставити, і навчати їх правильного читання та Катихизису, щоб приготовити їх чи до Священства, чи до причетничёства, ,,хто чого буде достойний".

Учитель Ієромонах Іоаникий перебрав учнів Семінарії, і позосталося: гідних навчатися латинської мови —- 11 семінаристів, а таких, що добре читають по-слов`яноросійському, з 39 осіб, було тільки 5 семінаристів.

Митрополит мусів перебрати учнів своєї школи „через велику бідність Архиєрейського Дому", про що офіційно засвідчили економ та казначей цього Дому.

Митрополит Арсеній писав Св. Синодові, що ,,не тільки Семінарію, але з часом і Академію можна б утримувати в його Єпархії, а саме — в Спасо-Ярославєькому манастирі, „ежели бы тот монастырь от Колегій Экономіи и от солдатства был освобожден.

Коли Св. Синод довідався, що Митрополит Арсеній скоротив свою Семінарію, то 11-го вересня 1745-го року написав йому цього не робити, а таки удержувати Семінарію, — хоча б на кошти власні келейні та Архиєрейського Дому. Звичайно, це була порада аж надто мало реальна ...

А разом узята ця справа показує, з якими труднощами провадив Митрополит Арсеній свою школу. І не було ради, — коли матеріяльний стан ніби трохи покращав, Семінарія була перенесена в м. Ярославль, і там добре розвинулась: учнів зібралося до 500 осіб. Звичайно, Семінарія утримувалась тільки на власні церковні кошти, а цих коштів було аж надто мало.

Митрополит Арсеній скоро переконався, що закласти добру школу він ніяк не зможе, бо коштів на утримання її нема, а в Ростові й приміщення на більшу школу не було. Св. Синод вимагав від М. Арсенія побільшити школу, а він відписував, що Колегія Економії забрала від Ростовської Єпархії все, що тільки можна забрати, і тому він не встані провадити школу. Та й місця в Ростові не було, — в Ростові при манастирі уряд своїм наказом помістив 88 жонатих відставних солдат та 61 нежонатих. Де ж тут було помістити ще й школу?

І М. Арсеній 21-го лютого 1747-го року відкрив школу в Ярославі, при Спаському манастирі. І школа працювала, хоч і дуже бідно.

М. Арсеній запровадив у цій школі, серед інших предметів, також навчання „Православного Ісповідання Віри" (складеного в Києві ще за Митрополита Петра Могили) та й свого Катихизиса.

Катихизис, якого склав М. Арсеній, вивчався в Ярославській школі і був поширений серед Духовенства. Він видрукуваний не був, — уживався рукописний (М. Попов, ст. 217).

Ярославська школа пізніше перетворилася в Духовну Семінарію, й існувала аж до наших часів. Навчали в школі учителі з Києва, які звичайно російську мову знали мало. Були випадки, що такі вчителі навчали напів по-українському...

Митрополит Арсеній, коли міг, виписував собі працівників з України, або навіть із польської Волині, але вони часто завдавали йому багато клопоту.

Ректорами Ярославської Семінарії були звичайно українці, вони часто вели себе не відповідно, і були аж надто горді, а це доставляло М. Арсенію дошкульні клопоти. Таким Ректором був напр., Архимандрит Варфоломей Любарський, який 12 літ ректорував, але все неспокійно. Із Ярославля о. Любарського було призначено Єпископом у м. Вятку. Це був перший ректор Ярославської Семінарії.

Ще більше клопоту було з Архимандритом Іларіоном Завалевичем, який сіяв тільки нелад і в Семінарії, і в самому Спаському манастирі, при якому Семінарія була.

Дуже багато клопоту доставив М. Арсенієві Архимандрит Володимир Калліграф. Це був „вихрест з межибозьких жидів". Він покінчив Київську Академію, але був такого тяжкого характеру, що Київський Митрополит Тимофій Щербацький не захотів держати його в своїй Митрополії, але відіслав його професором в Московську Академію.

Архимандрит Калліграф дружив тоді з нашим філософом Григорієм Сковородою, і вони вдвох подалися в Москву, а там спинилися в Троїцькій Лаврі, в о. Кирила Флоринського, мужа високовченого, Настоятеля Лаври.

У Москві Архимандрит Калліграф, добрий проповідник, сказав проповідь, — і всіх сильно здивував, — він на проповіді сказав, і доводив це прикладами, що ті не спасуться, „хто покладається на самих Святих, на Ікони їх та на Божу Матір". Безумовно, у цій проповіді був сильний вплив Григорія Сковороди, бо це була його тодішня наука, яку збільшив о. Володимир.60

Про цю проповідь стали всі говорити, і в кінці о. Володимир не був прийнятий професором Московської Академії, але Синод послав його Архимандритом до М. Арсенія, у Спассько-Ярославський манастир і Ректором тамошньої Семінарії.

І 25-го вересня 1759-го року о. Архимандрит прибув у Ростов, а потім оселився в Ярославському манастирі. Зараз же в Ростові й Ярославі появилися копії його московської підозрілої проповіді, і М. Арсеній написав до Св. Синоду, що Архимандрит Калліграф — „жид і кальвініст", і просив його забрати...

Синод не поспішав, і М. Арсеній мав від цього Архимандрита повно різного клопоту, поки той сам не виїхав назад у Москву, де незабаром, у серпні 1760-го року, і помер.61

 

59 Сочиненія Св. Димитрія Ростовського. М. 1858 рік т. II, ст. 576.

60 У роках 1754—1759 Григорій Сковорода учителював, з перервами. Отже, десь р. 1759-го він приїхав у Москву з о. В. Калліграфом і жив у Троїцькій Лаврі. Це високо цікавий, зов-, сім незнаний випадок, протестантського впливу Гр. Сковороди на проповідника О. В. Калліграфа. Того часу Гр. Сковорода виявляв неоправдані протестантські нахили.

61 Про о. В. Калліграфа див. Н. І. Барсов: Малоизвестные проповідники XVII в., див. „Христ. Чтеніе" 1874 р., ч. І, ст. 269—286, 575—608.