Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

 

Цього часу Архиепископом Тобольським в Сибіру був Антоній Стаховський, що перед тим працював у Чернігові (1713—1721). Він добре знав молодого о. Арсенія, бож поставив його в Ієродиякони. І Архиепископ намовив молодого Ієромонаха о. Арсенія їхати до нього в Тобольськ, на службу місіонером і проповідником. Нема відомостей, що о. Арсеній поїхав на Сибір зовсім добровільно, — здається, сам духовний уряд змусив його туди їхати. А взагалі в Тобольську Сибірську Єпархію рідко хто їздив добровільно, — звичайно виклики туди слав Св. Синод офіційно, і відмовитися від того не було змоги. Сама ж Тобольська Єпархія вже тоді мала гірку славу, — каторги...

Антоній Стаховський року 1721-го став Митрополитом Тобольським і Сибірським. Життя в Сибіру було неймовірно тяжке, і ті вчителі, яких він повикликував (позаманював) до себе, повтікали назад, а тому школа в Тобольську не могла бути доброю, хоч про неї Антоній сильно дбав. І так довго було: в Тобольській Єпархії, в Сибіру взагалі, учителями були українці, і навчали українською мовою, бо російської вони не знали, не знали її й учні.

Митрополит Тобольський року 1730-го викликав Арсенія до себе в Тобольськ. Власне це був наказ, бо Митрополит Антоній викликав до себе працівників через Св. Синод. Ієромонах Арсеній „погодився", і на початку серпня 1730-го року виїхав з Чернігова до Москви.

У Москві знаходився тоді Св. Синод, і о. Арсеній 4-го серпня прибув туди. Членом Синоду був тоді, крім трьох Єпископів, і Архимандрит Платон Малиновський, вихователь о. Арсенія в Могилянській Колегії в Києві. Три місяці вибирався о. Арсеній в Тобольськ, але легко виїхати не міг, бо йому мали видати утримання на дорогу, а з цим тягли. Трапився й належний супутник, — сибірський віце-губернатор А. Плещеев. І 2-го грудня 1730-го року о. Арсеній виїхав у Тобольськ, — „на проповідь Слова Божого", як вирядив його Синод. Виїхав напівхворий на тяжку працю, про що чутки ходили і він їх знав.

 

 

Митрополит Антоній Тобольський призначив о. Арсенія проповідником, як і запрошував. Крім цього, о. Арсеній був призначений екзаменатором ставлеників, цебто кандидатів на Священиків. Крім цього, в Єпархії було багато розкольників, і о. Арсеній займався і ними. У Тобольських Відомостях написано про о. Арсенія, що він „Тобольського Катедрального Дома казначей і Духівник". Як бачимо, в Тобольську праці для о. Арсенія було аж надто багато, і все це було невпорядковане, все це треба було провадити до порядку та до якоїсь форми.

Праця в Сибіру, в Тобольській Єпархії була нова й дуже тяжка. Усі тубільці сибіряки легко в руки дисципліни не давались, і з ними тут установився жорстокий спосіб поступування. Бійка, і взагалі „кулачна наука" й розправа вживалася часто і при всяких справах, чи з світськими, чи з духовними. Такого о. Арсеній в Україні ніколи ніде не бачив...

Мало цього, тут скрізь говорили, що в Сибіру без бійки нікого нічого не навчиш... Ієромонах Арсеній тяжко був усім цим здивований... А особливо кулачна розправа — з офіційного наказу — вживалася і з ставлениками в Священики, — це була звичайна тут метода навчання ... Більше того, „кулачної науки" тут уперто вимагали і від самого о. Арсенія...

Як ішла тут праця Ієромонаха Арсенія, мало знаємо, — треба тільки догадуватися, що він був і на місійній праці, бо в Тобольській Єпархії було безліч нехрещених. І взагалі вся Сибірська Єпархія була зовсім не впорядкована: Християнство було тут молоде й дуже тонке, а місцеве поганське населення косим оком дивилося на нього, — і приймати його не хотіло ...

І багато бувало прикрих непорозумінь. Напр., часто бувало, що різні місцеві люди скаржилися на Духовенство, що їх хрестять силою. І Св. Синод часто наказував Сибірській Єпархії не робити цього, а часом посилав навіть окремі комісії для перевірки таких скарг, і тоді поставали загострені стосунки з місцевою людністю.1 Але все це не помагало, — Сибірський губернатор поводився з місцевою людністю як у завойованому краї, і того самого вимагав і від усього Духовенства. Митрополит своєї влади тут не мав.

Сибірські різні урядові канцелярії, як центри світської влади, постійно грубо вмішувались у всі церковні справи, навіть часто самі судили Духовенство, самі його й призначали. І жорстоко катували кожного Духовного, хто попадався в їхні руки.

Це все сильно вплинуло на характер о. Арсенія, — нічого подібного він ніколи в Україні не бачив ...

А Митрополит Антоній Стаховський був людиною слабовільною і попускав у всьому світській владі.... І о. Арсеній по трьох роках більше не витримав, — відпросився року 1733-го в Митрополита на деякий час до свого Чернігова, наперед постановивши не вертатися більше до Тобольська.

 

1 Напр., див. Постановленій... том IV, . 1381, 1384 і 1689.

 

 

 

На Холмогорській Єпархії на півночі Росії сидів тоді товариш о. Арсенія по Київській Академії, — Архиєпископ Герман Копцевич, і о. Мацієвич подався до нього, і пробув у нього літо 1733-го року. А на зиму він виїхав у Соловецький манастир, і близько зійшовся зо всіма його монахами.

Перебування в Соловецькому манастирі багато дало до церковного досвіду о. Арсенія, — тут він докладно познайомився з церковним життям у Росії, а надто — з його т. зв. старовірством чи з розколом, а це йому потрібне було на все його дальше життя.

У Соловецькому манастирі тоді якраз був заточенець Йоасаф, Ігумен Мошенського чи Мошногорського манастиря на Київщині, Черкаського повіту. Він проповідував розкол, і повів за собою весь манастир. Власне, о. Йоасаф упав у протестантство, не визнавав навіть Христових Таїнств. Цілу зиму о. Арсеній диспутував з о. Йоасафом, але нічого не помогло, — той остався вперто при своєму переконанні, як це завжди буває з сектантами.

Весною 1734-го року о. Арсеній виїхав із Соловків знову у Холмогори.

 

 

 

Коли о. Арсеній удруге прибув до м. Холмогори, до Архиепископа Германа Копцевича, то Владика відразу запропонував йому місце Священика в морську Камчатську Експедицію. Власне тоді, весною 1734-го року складалася ця експедиція для об-сліду північних берегів. Ієромонах Арсеній погодився, і став флотським Священиком.2

Велику другу Камчатську Експедицію (вона звалася „Велика північна Експедиція") набирав саме тоді славний подорожник В. Берінґ, за вказівками Морського Міністерства (Адміралтейств - Колегія). Експедиція була дуже велика, складалася з п`яти відділів. Участь у ній брало багато науковців, у тому й члени Академії Наук.

Архиепископ Архангельський Герман уговорив о. Арсенія вступити в цю Експедицію, бо потрібні були Священики для Богослужб та для виконання Треб. Ієромонаха приділено до першого відділу, який складався з двох кораблів, під проводом лейтенантів С Муравйова та М. Павлова.

Перший відділ відплив з Архангельська 4-го липня 1734-го року, і поплив Карським морем, і добрався до 72° 35` п. ш. але далі не поїхав, бо брак провіянту та східній вітер змусили весь зголоднілий відділ вернутися в м. Печору, де він і перезимував.

Наступного 1735-го року в червні кораблі знову вийшли з Печори і подалися знову в Карське море, і дійшли до північного кінця півострова Янала. Але побоялися зимувати в льодах, і знову вернулися в м. Печору. За ці два роки Експедиція зробила багато,3 але чимало членів тяжко захворіли на гостру цингу, бо бракувало свіжої їжі. Сильно захворів на цингу і о. Арсеній, і ця недуга довго в нього не минала і сильно його мучила все життя.4

Міністерство вважало Експедицію невдалою, і заарештувало всіх її провідників.

Ієромонах Арсеній попав у неприємну справу цієї Експедиції, бо два керівники її все сварилися, і тому Експедиція не вдалася, і попала під суд. До суду потягли й о. Арсенія як свідка, а, за звичаєм того часу, держали по в`язницях і його.

О. Арсеній був посаджений в Пустозерську в`язницю, і довго в ній промучився, поки його випущено на волю. Це все сильно вплинуло на здоров`я о. Арсенія на все його життя.

І тільки в січні 1737-го року за о. Арсенія заступився його шкільний товариш Амвросій Юшкевич (1690—1745), Єпископ Вологодський, — він вирятував о. Арсенія з тяганини по в`язницях, і поставив його на рівну дорогу праці на ниві Христовій.

Уся ця флотська справа сильно вдарила о. Арсенія, — він був під судом слідства чотири роки (1736— 1740), частину того — під арештом. Звичайно, утратив багато здоров`я.

Але за цей час о. Арсеній глибше пізнав Росію і всю її адміністрацію, — її продажність, її жорстокість, її самоволю...

 

2 М. II о п о в докладно описує всю цю експедицію, ст. 14-40.

3 „Большая Советская энциклопедия", том VII, ст. 208—209, Москва, 1951 рік.

4 Нагадаємо тут, що й Тарас Шевченко за час свого заслання (1847—1857) захворів тяжкою цингою чи скорбутом, — від недоїдання та від несвіжої їжі.

 

 

 

Шкільний товариш о. Арсенія Єпископ Вологодський Амвросій Юшкевич з р. 1734-го став членом Св. Синоду і мав у Церкві великі впливи. Тому 25-го січня 1737-го року Св. Синод звільнив о. Арсенія від флотської служби. Правда, його флотська судова тяганина цим ще не покінчилася.

Цього часу, 14-го березня 1737 р. Св. Синод призначив о. Арсенія Мацієвича на добру посаду, — Священиком при російському посольстві в Лондоні, в Англію. Туди потрібний був добрий проповідник з високою освітою, — і призначили о. Мацієвича. Але його судова флотська справа тяглася й далі, і о. Арсеній виїхати до Лондону не зміг. Жив він у м. Вологоді в домі Владики Амвросія.

І нарешті аж 13-го вересня 1738-го року Св. Синод призначив о. Арсенія екзаменатором ставлеників у Священство в м. Петербурзі, а крім цього його призначили й законовчителем до Кадетського Сухопутного Корпусу. Крім цього, до о. Арсенія присилали й окремо різних Духовних осіб для перевірки їхньої науки, а то й вірувань.

Ставлеників о. Арсеній навчав Символа Віри, семи Таїнств та Десятисловія.

Треба тут зазначити, що тоді час був такий, що в науці конче вимагалося биття, а то й катування. Це було по всіх установах у Росії. Катування від учителів вимагав і сам Св. Синод. А хто з учителів цього не робив, той відповідав за послаблення.5

Ієромонах Арсеній був уже на службі в Тобольській Єпархії, де там так само вимагали від нього жорстокости в науці. Те саме було і в флоті, —- там поголовно всіх били ... Биття й катування о. Арсеній бачив на кожному кроці на службі в Росії, били й Духовенство. Звичайно, все це сильно попсувало і здоров`я, і характер Ієромонаха Арсенія. Він поважно нездужав на нервовість.

А то приводили, з доручення Св. Синоду, до о. Арсенія розкольників, на вговорення й науку, і пильно слідкували, чи він їм не попускає. І о. Арсеній мусів навчати і вговорювати розкольників, а це була Сизифова робота...

Року 1738-го капітан дворянин Олександер Возницин покинув Православну Віру й прийняв юдейство, і обрізався. Возницина довго вговорював і навчав о. Арсеній, але нічого не помогло. Св. Синод передав справу світському судові, а той — на основі Уложення 1649-го року — Возницина спалив ...

Якраз цього часу в Росії паління сектантів ще відоме. Того ж 1738-го року спалені були в Тобольську дві жінки за богохульство, — усе це на основі Уложення 1649-го року, аж надто перестарілого.

Року 1739-го 28-го вересня Св. Синод призначив Ієромонаха Арсенія на нову посаду, — законовчителем гімназії, що була при Академії Наук. Було там 70 учнів різного ісповідання, в тому й неправославні. І відразу виявилася велика перепона, — не було потрібних Катихизисів, і взагалі не було з чого навчати. Тоді був такий час, що „уряд виявляв багато турбот, щоб видрукувати протестантський та католицький Катихизис, і то на рахунок Св. Синоду, але видання православного Катихизиса сильно затягнулося"6.

Через це о. Арсеній мав багато клопоту при навчанні учнів академічної гімназії. Але він пильно й сумлінно виконував свої обов`язки. Усі звернули на нього увагу, як на високоосвіченого проповідника.

Ця академічна гімназія була відкрита ще року 1726-го, і до неї вступало багато молоді для навчання, у тому й молоді з України. Спочатку аж цілих 1/З років у цій гімназії не було навчання Релігії, і тільки тепер року 1739-го Св. Синод таки насилу досяг свого і міг призначити сюди законовчителем Ієромонаха Арсенія Мацієвича. І о. Арсеній багато тут потрудився і багато зробив. І багато навчився життєвого досвіду, і пізнав тяжке російське церковне життя.

 

5 М. Попов, ст. 44—45.

6 Попов, ст. 46.

 

 

 

Час життя й праці о. Арсенія Мацієвича був надзвичайно тяжкий для церковного служения, особливо ж у самій Росії, де Церква на довгий час попала в полон світської влади, яка свідомо понижувала, а то й руйнувала її.

Ось правдива характеристика тогочасного церковного стану.

„Час А н н и Іванівни (1730—1740) та Бірона був найтяжчим для Духовенства. Велика сила духовних осіб постраждали цілком неповинно, як жертви безпідставного підозріння з боку полохливого правительства, за найменшого підозріння їх посилано до страшної „Канцелярій розыскныхъ дель". Що за кари терпіло Духовенство, можна уявити вже з того, що й Архиепископа Феофілакта Лопатинського „били шелепами, снявъ рубаху" ...

Цариця Єлисавета Петрівна (1741—1761) була найприхильніша до Духовенства, але з прихильности її користувались лише вищі Ієрархи.

Коротке царювання П є т р а III (1761—1762) визначилось, щодо Духовенства, самими лише хлоп`ячими, вигадками: він передрочував у Церкві Священиків, висовував язика Дияконові, коли той виходив із Вівтаря з Євангелією, видав наказа, щоб Духовенство голило бороду та ходило у короткій одежі на взір протестанських пасторів...

Катерина II (1762—1796), про яку авторитетний сучасник (Щербатов) писав, що вона „законъ христіанскій ни за что почитаетъ", уважала Релігію за потрібну лише роur Іеs gens, як мораль-

ний інструмент для управління простим народом. Зовсім не в жарт називала себе в листах до Вольтера „Головою Гречеської Церкви", — і як Голова Церкви, вимагала повної слухняности од Ієрархії та жорстоко карала вияви самостійної думки та чину з боку останньої".7

Власне кажучи, це був найтемніший час у житті Православної Церкви в Росії та в Україні, і за такого часу й працював о. Арсеній Мацієвич, а трохи пізніше — Митрополит Арсеній.

Звичайно, серед правлячої верхівки, що свідомо й послідовно понижувала авторитет Церкви, були й виключення, — були таки особи, що Церкву боронили. Але їх було аж надто мало.

Був неймовірно тяжкий час, коли Ієромонах Арсеній жив у Петербурзі. Уряд Бірона сильно переслідував і світських, і Духовенство. Цариця Анна мовчала й потурала своєму коханкові. Якраз тоді судили багатьох Єпископів ніби за „політичні" справи, і їх тяжко мордували, не зважаючи на сан. ..Православна Церква в Росії була під чоботом протестантів ...

Тоді позбавили сану Ростовського Архиєпископа Георгія Дашкова, що мріяв про відновлення Па-тріяршества, розстрижений був Архимандрит Платон Малиновський, — обох їх заслали в далекий Сибір, тоді ж мордували Архиепископа Феофілакта Лопатинського, Варлаама Вонатовича, Іродіона Жураковського й ін. Взагалі за того часу дуже багато духовних осіб тягали по судах за різні „політичні" справи, цебто — за недогоду цариці чи її приятелям протестантам...

А „політичними" справами вважалися тоді кожне необережно сказане слово або не в пору відслужений Молебень за здоров’я цариці...

Тайна Канцелярія (сучасна ЧК) працювала — катувала не перестаючи, Духовенство катувала відкрито й жорстоко, „аки злодіїв": „били шелепами, батогами, кнутами, мордували всіма способами, — навіть садовили на палю" .. .8

Молоді свої роки о. Арсеній Мацієвич прожив на півночі Росії у найтяжчий час, коли церковна праця була мало можливою, і тому він так багато тоді вже, бувши в Росії, натерпівся.

Один сучасник, хоч і великий царський прихильник, Митрополит Димитрій Сеченов (у 1767 р.) так розповідав у своїй проповіді на Благовіщення про час перед царицею Єлисаветою, коли Росією правили протестанти:

„Який настав тоді час? (за Анни Іванівни й Бірона, 1730—1740 р. р.). По всій Росії порозсилано предтечів Антихристових, скрізь сіяли бур`янову науку. Християнські Догмати обернули на байки і ні в що ... Заступниці нашого спасіння, Богородиці, не кликали, і заступства її не просили ... Святих Угодників Божих не шанували ... Іконам Святим не кланялися ... З поминання померлих сміялися" ....

Як бачимо, Митрополит Димитрій описує наші різниці з протестантами, і описує, як протестанти,, вищі урядники в Росії, сміялися з нашої Православної Віри!

Далі він подає: „Скільки насміхалися й скільки зневаг чинили вороги Православія! Мужиками, грубіянами нас прозивали! Хто постив, тих звали ханжами, хто молився — звали пустосвятами! А хто кланявся Іконам, звали забобонниками" ...

„А скільки вони вчинили переслідувань на тих, хто боронив Православіє, цебто на Служителів Святих Тайн, на Духовенство! Архиєреїв, Священиків, монахів мучили, страчували, розстригали ... Безперервне відвезення і водою, і суходолом ... Куди, нащо? Це завозили монахів, Священиків, благочестивих у далекі сибірські міста, на Камчатку, в Охотське... А там вони так їх понастрашували, що навіть Пастирі, проповідники Слова Божого, мовчали, не сміли уст відкрити про Православіє" ...

„Узялись вони і за високих осіб, головно за оборонців Православія, і багато знатних фамілій понищили, багато чеснотних поморили в засланнях та тюрмах, багатьом голови повідрубували, язики повідрізували" .. .9

Ось такі жахи чинили німці протестанти за час жорстокого Бірона! І в таких умовах працював молодий Ієромонах Арсеній у 1730—1740 роках!...

Взагалі, починаючи від Петра І, що звелів „направити непорядки духовного чину", Духовенство сильно й постійно переслідували та тиснули. Часто видавались накази про „розбори" ніби зайвого Духовенства та монашества. Матеріяльним тискам кінця не було. Напр., тоді постала справа організувати конюшні („кінські заводи") для військових потреб, і коні скрізь забирали, а самі ці конюшні мало утримувати Духовенство.10 Взагалі, уряд помалу звикав дивитися на церковні й манастирські маєтки, як на джерело, яке можна без кінця грабувати й ним особисто збагачуватися.

 

7 Проф. Ол. Лотоцький: Нарис історії автокефальних Церков, Варшава, 1938 рік, ст. 430.

8 М. Попов, ст. 48.

9 Це проповідь 1742 р. Див. „Православная Знциклопедія", Спб. 1903 р. том IV, ст. 1052—1053.

10 М. Попов, ст. 49. Року 1738-го Архиєрейські Доми мали доставити урядові 2500 коней (там само, ст. 50).

 

 

 

Олексій Григорович Розум (1709—1771), простий козак з хутора Лемеші, Козелецького повіту на Чернігівщині, рано попав у Петербург до придворного хору, коли його набирали в Україні. Олексій Розум мав надзвичайно хороший голос, а сам був так само надзвичайний красунь. Цесарівна Єлисаве-та Петрівна рано сильно закохалася в співакові. Ставши царицею, Єлисавета ще ближче зійшлася з Олексієм Розумом, а десь восени 1742-го року таємно й повінчалася з ним, і жила з ним аж до своєї смерти.

І цариця, і Олексій Розум мали спокійний характер, і всі їх любили. У своїх Записках цариця Катерина II записала про них: „Я не знаю іншої родини, яку б усі так любили".

„Історія Русів", що була написана десь наприкінці життя Митрополита Арсенія українським патріотом, так описує царицю Єлисавету: „Царювання імператриці Єлисавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на щастя від неї, а згодом ті надії сповнилися безприкладною добрістю тієї государині. Вона була лагідна, побожна й людяна".11 Це була українська думка про царицю Єлисавету.

З року 1744-го Олексій Розум став графом Розумовським. Він стояв поза політикою, і ніколи в неї не вмішувався. Через усе це за двадцятилітнього царювання Єлисавети (1741—1761) при царському дворі панував „український стиль": було багато українських співаків, бандуристів, і на все це пішла мода. І трохи підтримувалась оборона історичної України. Олексій Розумовський товаришував з графом Бестужевим-Рюміним, і пізніше доручав йому багато різних справ.

Хоч граф Олексій Розумовський і стояв поза політикою, за що його всі любили, але він охоче заступався за інших, а особливо: 1. заступався за Україну й за українців, і 2. заступався за Духовенство, особливо вище.

В історії Церкви свого часу Олексій Розумовський має видатне тихе значення, — це він посадив на архиєрейських катедрах багато українців, це він їх боронив і заступався за них, і взагалі він боронив усю Українську Церкву.

Митрополит Арсеній був близько знайомий з гр. Олексієм Розумовським, і той не раз заступався за нього, коли в того виникали які непорозуміння з урядом. А їх було в нього багато!

 

11 „Історія Русів", Нью-Йорк, 1956 рік, ст. 3278 М. Попов, ст. 48.