Коли вночі з 21 на 22 вересня 1709-го року в м. Бендерах над Дунаєм помирав славний Гетьман України Іван Мазепа, в ту ніч лив страшний дощ, сині блискавиці перерізували все Небо, і озвірілий грім -бив, немов із ста гармат. В Україні таку ніч звуть „Горобина Ніч", — ніч темна, глупа, страхітлива, яка віщує тільки велике зло та скорі нещастя ...
Мазепинці-емігранти перелякано тулилися в тісному будиночку в Бендерах, де жив Гетьман, і сумно говорили:
— Ой буде лихо в Україні!... „Горобина Ніч" — це на лихоліття ... Помер Великий Гетьман, і вже не буде кому боронити Україну...
Це помер останній реальний лицар України, що віддав за неї все життя своє...
А через п`ять тижнів, 27-го жовтня того ж 1709-го року упокоївся в Бозі і лицар духовний, довголітній проповідник Гетьмана Мазепи, його Духівник Димитрій Туптало, Митрополит Ростовський ...
Темно стало в Україні, настало тяжке лихоліття, „Горобина Ніч"...
Митрополит Ростовський Димитрій Туптало страждав1 за царя Петра І, який по Полтавській перемозі душив Україну зо всією своєю звіриною жорстокістю. А по Петрові прийшла Катерина II, жорстока атеїстка німка, і покінчила Україну ...
Т. Шевченко, — ні не Шевченко, а його устами вся Україна — з плачем розповідав:
... „Первому — Вторая". Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову — сиротину.
Вдову — бо правдивих гетьманів більше не було, бо не було кому належно заступитися за Україну... А згадуючи звірину лютість Катерини II супроти України, Шевченко плакав:
Катерино, вража мати, Що ти наробила? Степ широкий, край веселий Та й занапастила...
По смерті Гетьмана Івана Мазепи Україна, як окрема держава, як окрема нація — швидко покотилася в обійми Московії. У Москві, у Петербурзі була столиця, там були посади, гроші, були школи, чини, там був державний блиск. Москва перетворила безкласову напів світську Могилянську Колегію в Києві на класову Духовну Академію ... Учитися в Україні не було де, і українська інтелігенція валом повалила на північ, — по гроші, по чини, по таку-сяку освіту, по посади.
Петро І ясно бачив перевагу Київської освіти над Московською, і коли тільки появлявся в Україні який видатний освітою муж, зараз таки тягнув його в Московію. Це були головно особи духовного стану, ченці, — і Петро з ними не церемонився: року 1702-го відкрив на Сибіру Тобольську Митрополію і засилав туди Митрополитами наших великих духовних мужів, носіїв культури та освіти.
— Годі підтримувати мазепинство в Україні! Пожалуйте в Сибір, — нехай там сибірський холод трохи охолодить вас!...
І українці, хто охоче, а хто примусово, потягли на північ у Московію „просвіщати старшого брата" ..... І навчили!
Державна московська влада, головно вища, починаючи від Петра І, відкрито й свідомо стала жорстоко переслідувати Православну Віру та Церкву як Російську, так і Українську. Державну владу обсіли німці протестанти, і всіма силами валили Право-славіє.2
Православна Церква падала, і не було кому заступитися за неї... Святитель Димитрій Туптало, Митрополит Ростовський, упокоївся ще року 1709-го, хто ж заступиться далі?
Але знайшовся таки оборонець, що на всю Україну, на всю Росію на повний голос крикнув і заступився за Православну Церкву.
Це був Митрополит Ростовський Арсеній Мацієвич, волиняк родом, один із наступників Св. Димитрія Туптала на Ростовській Катедрі.
Здавалося, Церква падає, і ніхто за неї не заступиться. Це так тільки здавалося, бо Церква Божа вічна, і сили адові не переможуть її.
„Доки Дух Благодаті перебуває з Церквою (а Він буде перебувати з правдивою Церквою до кінця світу), то який би не був дух часу, в Церкві не може не бути подвижників Духа Христового!" писав Архиєпископ Чернігівський Филарет Гумілевський.3
Ось таким подвижником Духа Христового і був Митрополит Арсеній Мацієвич.
Вища світська російська влада за весь XVIII вік дошкульно гнобила Православну Церкву і сильно принижувала її. Це була влада головно німецька протестантська, яка Православну Віру висміювала, а її обряди зневажала. За цього часу російська влада послідовно, крок за кроком, нищила Христову свободу в Церкві, і саму Церкву послідовно підпорядковувала владі світській, бо з Петра І головою її став російський цар. І Православна Церква в Росії стала департаментом Ісповідань Міністерства Внутрішніх Справ.
До кореня була знищена сама Віра серед російської інтелігенції, і вона, російська інтелігенція, стала як не атеїстичною, то зовсім байдужою до Церкви. Мало цього, в Росії зродилося до Духовенства глибоке непошанування, висміювання, як до класи. В літературі пішло висміювання Священика, яке в Росії не переривалося ніколи.
За цариці Катерини II, німкені протестантки, правдивіше — атеїстки, Духовенство було вдарене матеріяльно, і навіки узалежнене від милости своїх парафіян. Від Церкви відібрали її маєтки, а Духовенство пустили з торбою. Цим Катерина свідомо смертно вдарила по авторитету Духовенства — і зробила його жебрущим.
Джерела російського комунізму заложені в церковній політиці царів і цариць XVII віку, — це вони приготовили в Росії родючий грунт для сприйняття комунізму.
І великим духовним лицарем, Ісповідником-Мучеником явився в Православній Церкві того часу Митрополит українець Арсеній Мацієвич, — він повів відважну боротьбу проти того церковного комунізму, що його тоді насаджували в Росії правлячі верхи. Митрополит Арсеній Мацієвич усе життя своє поклав на те, щоб світлі Ідеали Української Православної Церкви перенести до Церкви Московської. Не зміг цього зробити, бо темні сили в Росії були сильніші за нього ...
І Митрополит згинув на своїй славній дорозі, живим замурований у в`язницю. Цариця Катерина знищила Митрополита Ісповідника — і реготала, і регіт її чути в Росії і сьогодні в реготі комуністів...
Про все це читач довідається з цієї моєї монографії.
Праця Ієрархів-українців у Російській Церкві — велика й важлива праця, в українській літературі зовсім мало розроблена. А знати її ми повинні, і на прикладі Митрополита Арсенія я й хочу докладно її показати. А з нею показати й стан нашої Церкви за XVIII вік взагалі.
Крім цього, у цій праці я показую й великі ідеологічні різниці двох Церков — Російської та Української, бо ці різниці живі й тепер.
12. V. 1961.
1 I. Іларіон: Димитрій Туптало, його життя й праця. Історично-літературна монографія. Вінніпег, 1960 рік.
2 Докладніше див. І л ар іон: Іконоборство. Історично-догматична монографія, 1954 рік, ст. 186—217: Іконоборче про-тестанство в Росії.
3 „Исторія Русской Церкви", вид. 1888 року том V, ст. 214.