Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

І. ЧОМУ ПОЧАЇВСЬКИЙ МАНАСТИР ТАКИ БУВ ПОВЕРНЕНИЙ ПРАВОСЛАВНИМ.

 

 

 

Як я вище показав, ще з 1772-го року, року першого поділу Польщі, російський уряд сильно підтримував єзуїтів та католиків з уніятами, і робив це відкрито. Православна Церква зо своїми потребами опинилася на другому місці, але мусіла мовчати: Катерина II, Павло І і Олександер І до Православної Церкви ставилися холодно, а тому Почаїв-ський манастир і по 1793-му й 1795-му роках, коли все спонтанно повернулося до своєї Православної Церкви, позостався за уніятами. Усі заступства за православних Св. Синоду ці царі звичайно відкидали, і вони не мали тоді сили.

Справа повернення Почаївського манастиря Православній Церкві ввесь час була пекучою й дражливою справою на Волині ще з часу захоплення його уніятами 1721-го року. При кожному поліпшенні політичної ситуації зараз же починали говорити про повернення православним манастиря. На жаль, український народ не мав тоді своїх сильних оборонців, які могли б реально заступитися за свою Святиню, за Почаївського манастиря.

Рік 1795-ий, коли всі насиллям загнані в унію на Волині, на Поділлі і Києвщині спонтанно вернулися до Віри своїх батьків, сильно вдарив православних і вони побачили й переконалися, що свій уряд не радіє з цього, і цього повернення не хоче!!7.

Цариця Катерина явно стояла по стороні уніятів, і публічно, на ввесь світ підтримала розв`язаних Папою єзуїтів, і взяла їх під свою державну юшку. Вищі правлячі кола Росії були більш як байдужі до Православія, явно підтримували атеїстку царицю, і робили те саме, що й вона, а багато з них прийняли навіть католицтво. І Почаївський манастир мусів і далі через це все позоставатися в уніятському полоні.

 

 

Але народ, що страждав і тепер у польському рабстві - панщині, усе жив живою надією, що правда таки переможе, що Сам Господь заступиться за свою Святиню. Року 1767-го по всій Волині й по всій Галичині пішли були сильні чутки, що польський король Станислав Понятовський, один із найближчих царициних приятелів, вертає православним Почаївського манастиря. Це викликало радість по всій Західній Україні і велику тривогу єзуїтів та василіян Почаївського манастиря. Зберігся лист графа М. Потоцького від 24 жовтня 1767-го року до генерального Протоархимандрита Почаївського манастиря Білинського, в якому він сповіщає, що в Варшаві йде сильний натиск на польську владу, щоб вона не переслідувала Православну Віру, і що Почаївський манастир — захоплений уніятами — вертається православним. Потоцький сповіщає, що через це він не переїхав на життя в манастир, щоб потім не виходити з нього.

Відповідаючи графу Потоцькому на його другого листа від 2 листопада 1767-го року, почаїв-ський Протоархимандрит Білинський просить графа, щоб він на всі подаровані Почаївському манастиреві суми видав від себе офіційного акта, в якому засвідчив би, що ці гроші він подарував не Почаївському манастиреві, а тільки монахам тим, що поєднані з Римською Церквою, цебто уніятам василіянам. І коли б Почаївський манастир справді вернувся "до схизматиків", то ці суми повинні перейти на користь іншим уніятським манастирям.1

Як бачимо, уніяти василіяни турбуються тільки про гроші, а інше їх не цікавить!

Народ придивлявся і прислуховувався до всього, що тільки творилося в манастирі. Ще й року 1831-го мало хто вірив, щоб уніяти були переможені, коли за ними стоїть найвища російська влада. І ось у травні 1831-го року трапилася подія, яку всі прийняли за пророчу. Усі василіяни стояли в Успінському Соборі, правилась Утреня. І раптом страшно загриміло, ніби з найбільшої гармати вистрілено. Перестрашені василіяни кинулись з Собору, хто куди міг... Виявилось, що це тріснула стеля Печерної Церкви ...

Цей випадок блискавкою рознісся по всій Волині, і всі прийняли його, як Боже попередження: кінець унії, кінець уніятському пануванню над чужою Святинею!

 

 

Почаївські василіяни були національне чужої орієнтації, і тільки й думали, як шкодити Православній Вірі. Вони добре знали, що т. зв. с т а р о-обрядці — це рана на Православії в Росії, і вирішили роз`ятрювати цю рану. І почаївські василіяни ще перед 1782-м роком злигалися з старообрядцями, і вже року 1782-го передрукували їм книжку 1649-го року, Катихизиса: "Собраніє краткія науки о артикулах ВірьІ". Старообрядці сильно шанували цю книжку, а тепер її мали.2 Це була велика підтримка старообрядцям, а шкода для Православія!

Трохи пізніше, року 1784-го з Чернігівщини, з Климцівського посаду, прибув до Почаєва старообрядчий провідник Василь Желізняк; він приніс зразки давніх старообрядових видань, і склав з василіянами умову на друк цих книжок. Василіяни раділи: тепер вони насолять православним! Василіяни відлили нові букви, зовсім такі, які були в старих виданнях, і все потрібне видрукували старообрядцям. Робили все це в глибокій таємниці.3

Та нема таємниць, щоб вони не відкрились. Хоч пізно, але російська влада таки довідалась аж 1800-го року, чим займаються василіяни Почаїв-ського манастиря. Вийшов великий скандал, бо влада уніятів на руках носила!...

Почаївський манастир підлягав тоді т. зв. "Латинській Колегії", на чолі якої стояв католик Митрополит Станислав Сестринкевич, який був у близьких стосунках з царем Павлом І, а потім Олександром І. І Митрополит Сестринкевич негайно таємно повідомив почаївського Архимандрита, що манастиреві загрожує велика біда, бо уряд довідався, що манастир друкує старообрядчі видання, і що про це його тихо повідомив у царських покоях jeden antiguissimus senator (це був міністр Ісповідань князь А. Н. Голіцин) . . .

І почаївські василіяни відразу позамітали всі сліди своєї підступної праці. Уряд наказав через Кременецький Земський Суд повідомити його, які саме книжки видрукувала Почаївська василіянська друкарня від 1797-го року. Треба сказати, що в цьому Крем`янецькому Суді сиділи самі поляки, приятелі почаївських василіян. Манастир відповів, що він друкує тільки польські книжки, і видрукував такі: Brevia et Decreta Pontificum, Indulgentiae, Wyklad Liturgii Greckiej popolsku, Katechizm Missyonarski.4 Така була праця почаївських василіян для свого українського народу!

І вся справа закінчилася самою відпискою, — уніяти мали в Петербурзі при царі своїх сильних заступників, які все покривали ...

Більше того, — василіяни виграли. За діло взявся уніятський Луцький Єпископ Стефан Левицький, який сильно боронив своїх почаївських василіян. Він звернувся через Митрополита Сестринкевича до царя Павла І, щоб той дозволив Почаївській друкарні друкувати духовні книги під особистим доглядом його, Єпископа. І цар Павло І дозволив це 4 травня 1800-го року.

Василіяни дістали "Височайший" дозвіл, і справді стали передруковувати духовні книжки, але конче все перероблюючи на католицьке.

 

 

Єзуїти й уніяти набрали при російських царях такої сили, що могли робити, що хотіли. Спину їм не було. Ще за Катерини II єзуїт Занович підроблював російські сторублівки, при арешті його поліція знайшла в нього багато тисяч фальшивих сторублі-вок, але цариця наказала спинити справу, бож вона опікувалася єзуїтами .. .5

Уніяти були всесильні! Року 1821-го згоріла в м. Острозі жидівська дільниця, а з нею Острізький манастир і Єпископська Катедра. Бо православному проводу тоді було місце — в жидівській дільниці! Тоді Єпископ Острозький Стефан, виконуючи волю Волині, що вся вимагала правди — повернення Почаївського манастиря православним, написав про все це до Св. Синоду. Св. Синод підтримав прохання свого Архипастиря, і Міністр Ісповідань князь Голіцин — атеїст і великий ворог Православія — "представив справу" цареві Олександру І на затвердження, усе перекрутивши по-своєму.

І 2 серпня 1823-го року Міністр кн. Голіцин повідомив заінтересовані сторони, а саме: Св. Синод та "Митрополита Київського й Галицького" уніята йосифа Булгака таке: "Його Імператорському Величеству не угодно було виявити на прохання Синоду свою Височайшу згоду, з уваги на те, що в Почаївському манастирі перебуває велика кількість монахів базиліянського ордену, і вони провадять школи".. .*

Почаївські василіяни зараз же того ж 1823-го року записали до кременецьких актів цю волю царя Олександра І. Вони сміялися з православних!... Бо вони мали одну тільки школу, і то польську . . .

Року 1823-го наприкінці жовтня, вертаючись з-за кордону, в Острозі спинився цар Олександер І. Була субота. Острізький Єпископ Стефан належно стрів царя, а другого дня, в неділю цар прибув на Літургію. Єпископ служив і проповідував надхненно, хор прекрасно співав, але церковця (цвинтарна) зовсім була вбога, — бо була православна... Цар сильно був задоволений, але запитався, чому Церква така вбога ... Йому розповіли про пожар, і про прохання всіх на Волині, — вернути православним їхнього Почаївського манастиря.

У Петербурзі нагадали цареві про прохання православних. Справу цю докладав цареві знову той же міністр Ісповідань князь Голіцин, сам ворог православних і сильний прихильник уніятів.

Цар знову відмовив православним ...

 

 

 

Щоб ліпше зрозуміти всі ці події, розповім хоч коротко про князя Олександра Голіцина (1773— 1844). Він виховувався при царському дворі, і був товаришем Олександра І. З бігом часу Ол. Голіцин набув собі величезної сили в Росії, як перша по цареві особа. Але він був відкритий вольтер`янець і безбожник. Року 1805-го цар Олександер І призначив оцього Голіцина Обер-прокурором Св. Синоду. Голіцин посаду прийняв, але добився царської згоди, що по справах Синоду буде особисто докладати цареві не Голова Синоду, як було досі, але він сам. Голіцин відіпхнув Св. Синода на задній план, і багато шкодив Православній Церкві, і зовсім явно підтримував уніятів-василіян.

Ставши Оберпрокурором Св. Синоду, безбожник Голіцин почав знайомитися з церковними справами. Як він сам признався, він ніколи в руках не мав Євангелії, і ніколи її не читав. А тепер він перечитав увесь Новий Завіт, який зробив на нього величезне вражіння. Князь Голіцин цілком переродився, і став глибоким містиком, — ухилявся від усяких розваг, зрікся оженитися. Явно був неприхильний до Православія, бо воно було — на його думку — засуворе й не гнучке, і скрізь боронив єзуїтів та уніятів, і підпав під їхній вплив, і вони його навчали . . .

Року 1810-го Голіцин став Головноуправляючим іншовірних ісповідань, позостаючись Обер-прокурором, року 1816-го став і Міністром Освіти. Наступного 1817-го року всі ці три установі поєдналися разом, — засноване було Міністерство Ісповідань (Духовних Справ) і Освіти, і з цього часу кн. Голіцин був фактичним керівником справ православних, католицьких, уніятських і протестантських. Явно всім іншовірним допомагав, відпихаючи православних.6 І це князь Голіцин спинив повернення решти уніятів до Православія, яке могло наступити аж тоді, коли він утратив силу, 1839-го року.

 

 

 

Проти князя Голіцина, як безбожника, сильно й сміливо виступив Архимандрит Юр`ївського манастиря в Петербурзі Фотій (1792—1838). Фотій був глибокий аскет, на тілі носив залізні тяжкі вериги (ланцюги), багато постив і молився, і народ уважав його Святим. Молода графиня Анна Олексіївна Орлова-Чесменська підпала його сильному впливові, і навіки віддалася службі Богові. Фотій увійшов до вищих кругів, і мав там великі впливи. Він, гарячий проповідник, усіх кликав до Православія і картав за схильність до католицтва та унії. І це Архимандрит Фотій добився того, що цар Олександер І року 1824-го 15-го травня звільнив графа Голіцина від міністрування в Духовних Справах, позо-ставивши його тільки міністром пошти. Православні могли вільніше зідхнути!

І до своєї смерти 26-го лютого 1838-го року Архимандрит Фотій не переставав виступати проти безбожжя вищих російських кругів, яке тоді сильно розпаношилося. Року 1824-го Фотій публічно кинув анатему на кн. Голіцина, і той був забраний від керування церковними справами. І це Фотій переломив байдужі настрої царських верхів, і цим підготовив акта 1839-го року, — повернення уніятів до Православія, чого вищі царські круги ніяк не хотіли дозволити.

Ось цей кн. Голіцин був покровителем Почаївських уніятів василіян, і не допускав повернення манастиря православним. Коли б ці василіяни не займалися польською політикою, вони змогли б ще довго спокійно сидіти в Почаївському манастирі, бо й наступник царя Олександра І, цар Микола І так само в усьому допомагав кн. Голіцину аж до його смерти в 1844 році.

І тільки з року 1826-го, коли Головноуправляючим справами іншовірних Ісповідань став Димитрій Блудов, людина релігійна й православна, православні змогли голосніше говорити про свої потреби.

 

 

Та почаївські василіяни не могли спокійно працювати для самого Бога, бо всі вони були польські патріоти, і серед них було чимало монахів польського походження. Говорили вони тільки по-польськи, писали тільки цією мовою. Офіційна їхня мова в манастирі була латинськопольська. Служби правили вони по Служебниках, переписаних латинкою, бо церковнослов`янське письмо вже мало хто з них знав. І манастирі мали пару василіян, які часом могли зладити слов`янську проповідь по-слов`янськи, але звичайно до народу проповідували польською` мовою. А народ виразно оминав їх!

Поляки, які підготовляли польське повстання 1830-го року, були в тісних зносинах з Почаївським манастирем. Слава про мільйони графа Потоцького, пожертвувані манастиреві, ходила по всій Польщі, і повстанці повно використали ці мільйони.

Ігуменом Почаївського манастиря був тоді о. Ян Скивський, сильний полонофіл і папіст. Таким же був і його казначей Постанкевич, та й сам про-вінціял Білинкевич, який усе бачив і мовчав, мріяв про відродження Польщі. Які суми видавали всі вони польським повстанцям, відомостей не маємо, бо все робилося таємно. Але пізніше Військова Комісія вияснила, що Ігумен Ян Скивський від року 1826-го припинив — з відома своєї вищої влади -— усякі записи манастирських прибутків і видатків, і завжди ховалася готівка з пожертв графа Потоцького. Це все показує, що почаївські василіяни передали на польське повстання величезні суми, і були в тісному зв`язку з волинською групою польських повстанців. Повстання розпочалося 17(29)листопада 1830-го року в Варшаві, і скоро поширилось по Польщі. Російський уряд, засліплений вищим католицьким проводом та його прихильниками серед себе, не чекав повстання, і його армія зовсім не була готова.

Коли піднялося повстання, уніяти василіяни в кількох місцях приєдналися до поляків. Католик з гордістю пише: "Уніяти базиліяни не були байдужими глядачами повстання, а допомагали польським відділам харчами, одежею, а часом і вступали в польське військо".*

На весну 1831-го року на Волинь прибув зо своїм військом польський генерал Дверницький. У Почаївському манастирі була видана відозва до народу вставати на Росію. Чекали, що Волинь підійметься боронити Польщу, але селянство ані рушилось, а де було можна, вступало в полки проти Польщі. У квітні 9-го дня Дверницький стрівся з російськими військами генерала Редигера, і держався тут аж до 14 квітня, коли був розбитий. Дверницький подався на Берестечко, щоб тут перейти річку Стир і прямувати на Поділля. Дверницький направився на Крем`янець, але ген. Редигер випередив його. Тоді Дверницький повернув на Почаїв і Колодно.

 

 

 

У Почаєві генерала Дверницького врочисто й відкрито стріли почаївські василіяни, відслужили Молебня з колінопреклонінням, щедро гостили повстанців, і передали на повстання велику суму грошей від себе і від сусідніх панів, дали провіянту й коней.

Коли Дверницький наближався до Почаєва, василіяни на галерії розклали огнище, щоб сміло йшов до Почаєва. Манастир запалився польським патріотичним духом, і зараз же до війська Дверницького з манастиря вступило: 8 монахів, 2 новики і 45 мапастирських кріпаків, останніх змусили. Василія-ни монахи сіли на коні, привісили поверх монашої одежі шаблі, і подалися до Почаєва, а там їздили вулицями й вигукували:

— Panowie, za Ojczyzne!

Другого дня генерал Редигер нагнав поляків із Вишгородка. Тоді Дверницький засів біля Люлин-ської коршми, але й тут був 15-го травня розбитий, і перейшов у Галичину, де був розброєний. Більша частина його війська втекла назад у Польщу, а Дверницький був оселений в м. Лайбах.

Наприкінці 1831-го року польське повстання, Ідо перейшло в війну, було розбите.

 

 

Почаївські василіяни, не знаючи загальної ситуації, загналися задалеко, і відкрито показали, хто вони насправді були. Головнокомандувач І армії генерал граф Сакен та Волинський і Подільський Губернатор Левашов були "сильно здивовані" поведінкою почаївських монахів, і зараз же донесли цареві Миколі І, що Почаївський манастир відкрито допомагав повсталим полякам . .. Цар не повірив, і призначив осібну Військову Комісію для слідства й присуду, а це зволікання дало змогу василіянам вивезти з манастиря або поховати те, що треба було ...

Військова Комісія розпочала своє слідство аж у травні 1831-го року. Слідство відразу показало явну активну участь Почаївського манастиря в польському повстанні. Знайдено й польську прокламацію Дверницького, яку василіяни видрукували і яка розкидалася скрізь по Волині, Поділлі` й Київщині. Комісія відразу зібрала багато матеріялу, який доводив активну участь василіян у повстанні. Військова Комісія зараз таки арештувала Архимандрита Яна Скивського та його казначея Ієромонаха Постанкевича й інших, і всіх посадила в київську військову фортецю (т. зв. "Косой Капанір").* Провінціял Билинкевич не потерпів, бо ще минулого 1830-го року помер.

Військова судова Комісія7 постановила: арештувати головних винуватців з василіян, а Почаївського манастиря вернути православним, про що вони просять уже 35 літ.

 

10. КАТОЛИКИ ЗАПОБІГАЮТЬ, ЩОБ УРЯТУВАТИ ВАСИЛІЯН.

 

Усі католики старанно забігали в Петербурзі, оббиваючи царські пороги, і навіть князь Ол. Голіцин приєднався до них (з року 1824 він уже не був Міністром Ісповідань). Та тепер уже нічого не допомогло, — всі побачили, хто такі були почаївські василіяни!

Довго тягнув справу цар Микола І, явно не хотячи затверджувати присуду, але вкінці змушений був покласти свою резолюцію: Почаївського манастиря вернути православним . . .

Це було 10 жовтня 1831-го року.

Католики й уніяти в своїй нерозбірливій пропаганді звичайно пишуть, буцім то участь василіян у польському повстанні 1830-го року російський уряд використав, і знищив унію. Ні, — по 1830-м році позостале ще уніятське Духовенство зовсім пересварилося з василіянами, а це й довело його до полоцького Собору 1839-го року, коли й рештки уніятів добровільно повернулися до Православія.8

Польський історик Єпископ Ліковський про цю справу пише: "Думка, ніби тільки революція 1830-го року змусила царя Миколу І приступити до знищення унії через участь у ній певної частини уніятів, цілком невірна й помилкова".9 До цього довели інші причини, про які ми вже розповідали.

 

 

II.ПЕРЕДАЧА ПОЧАЇВСЬКОГО МАНАСТИРЯ ПРАВОСЛАВНИМ.

 

 

Виявилося, що перебрати Почаївського мана-стиря від василіян — це справа трудна. Головно-уповноважений іншовірними ісповіданнями гр. Дм. Ник. Блудов ще в кінці вересня 1831-го року дав докладну інструкцію, як і що треба перебрати від василіян, а Св. Синод 2-го жовтня прислав Волинському Єпископу Амвросієві свої накази про це. Обер-Прокурор Св. Синоду кн. П. С. Мещерський наказав скласти Приймальну Комісію, яка має все перейняти, і до цієї Комісії призначив свого урядовця Войцеховича. Єпископ Волинський Амвросій призначив від себе таких осіб: Ректор Волинської Семінарії Архимандрит Флавіян, Ключар його Собору Наркис Новицький, Крем`янецький Протоієрей Григорій Рафальський, Намісник Дерманського Ма-настиря Ієромонах Іоаникій, Намісник Загаєцького манастиря Ієромонах Маврикій, Диякон Білецький, а крім цього: Секретар Консисторії Карашевич та Протодиякон Красницький, а від Генерал-губернатора — поручик Киреїв.

Російська влада зробила значну помилку, що не перебрала манастиря відразу й без розголосу, а справа аж надто затяглася, бо все були католицькі натиски на владу. Почаївські василіяни про все легко й своєчасно довідувались і належно готувались, а часу мали до підготовки аж забагато. Влада звернулася і до греко-уніятської Консисторії з цією справою, і запропонувала їй прислати в Почаїв двох своїх представників, щоб радили в справі повернення манастиря православним.

Нарешті Комісія від Волинського Єпископа Ам-вросія прибула 6-го жовтня в Старий Почаїв, і оселилася в місцевого Священика, а два світських члени не прибули, не прибули і представники від уніятської Консисторії. Чутка про прибуття Приймальної Комісії зараз таки донеслася і до манастиря, і василіяни сильно захвилювалися, і стали явно вивозити з манастиря позостале.

І тільки аж 8-го жовтня ввечері прибув представник генерал-губернатора, а з ним і відділ війська. Опівночі на 9 жовтня поставили військову сторожу при входах у манастир, щоб із нього нічого не вивозилось. А 9-го о годині 2-ій дня прибув і представник Обер-прокурора Войцехович. Представники від уніятської Консисторії й тепер не прибули, і постановлено приступити до праці.

 

 

О годин 4-ій дня того ж 9-го жовтня Комісія прибула в манастир, і по всіх коридорах розставила військо, і наказала всім василіянам зібратися в трапезній кімнаті. Зібралися, але "майже всі вони були п`яні", твердить автор докладного опису повернення манастиря.1 Зібраним василіянам перечитали царського наказа про повернення манастиря православним, і запропонували кожному розписатися, що наказа чули. Усі підписатися відмовились, і стали вимагати, щоб показати їм царського оригінала, а також заявили, що передати манастиря не можуть до наказу своєї Консисторії.

До 8-ої години вечора вовтузилися з василіянами, та "з п`яними нічого не можна було зробити",1 — вони частували горілкою Комісію, але справа не йшла. Тоді Комісія позапечатувала скарбові схованки, а монахів відпустила, а в манастирі на ніч збільшила військову сторожу.

Другого дня рано, жовтня 10-го, Комісія стала вимагати від помічника Ігумена Ієромонаха Вишатицького здати за описами все манастирське майно. Справа ускладнялася тим, що Архимандрит Ян Скивський та казначей Ієромонах Постанкевич були арештовані і знаходились у київській військовій фортеці. Ієромонах Вишатицький відповів, що Архимандрит нічого йому не передавав, — нехай Комісія бере те, що знаходиться на руках Ієромонахів, — казначея Шавурського, прокуратора Дзілинського та ключаря Іллясевича.

Комісія перебрала: збіжжя 6.600 кіп, коней 97, рогатої худоби 360, вівців 999, свиней 192, уликів 157. Манастиреві належали села: Новий і Старий Почаїв, Рудки, Березина, частина Комарівки, Красна Лука, присілок Вигода; на цих селах було забезпечено 1.242.333 злотих, та 100 червінців, але запасо-вих грошей не було. При цих селах був бровар, ґуральня і 5 корчем. Землі було 20 волок (біля 200 десятин), надання ще з 1597 р. Анни Гойської, а на цих землях сиділо 237 душ чоловічої статі.

 

 

З нерухомим майном покінчили легко, але з рухомим ради не дали. Були великі суми з мільйонів графа Потоцького, але де вони? Комісія прийняла готівкою 12.508 р. і 75 коп. сріблом, 18 червінців золотом, 187 руб. міддю і 40 руб. асигнаціями. Оце і все!

Те саме було і в Ризниці, — тільки вбогі остат-ки, старі речі, усе інше повиношено ... І взагалі мало позосталося за описом 1823-го року. Комісія виявила, що василіяни повиносили і невідомо де поховали гроші, золоті й срібні речі, дорогоцінне каміння з Ікон. Установлено, що в день приїзду Комісії три василіяни, о. о. Дзілинський, Данилевич і Ча-плинський, вивезли вночі дві скрині, дві коробки й валізу з срібним посудом. У мурашнику в лісі василіяни закопали два гарнці срібних грошей, — їх пізніше знайшли. Пізніше знайдено було також більше 3000 рублів сріблом, які Ієромонах Галинський передав знайомому почаївському селянинові Турченюкові закопати ... У кімнаті Архимандрита Яна Скивського при трусі знайдено понад 8000 рублів.

І довго ще по тому, як Приймальна Комісія 25 листопада виїхала з Почаєва, все знаходили по різних місцях дорогі срібні та золоті речі та церковний Посуд: Чаші, Дискоси, дорогоцінне каміння й т. ін. У замкненому склепу при гробі фундатора графа Потоцького 28 грудня знайдено: 16 Чаш, 2 Дарохранильниці, 15 Дискосів і т. ін., усе срібне. Року 1832-го 5 лютого в келії о. Настоятеля знайдено багато срібних речей, замурованих у стіні. Місцеві селяни охоче показували, де поховані речі, коли знали про це.

І значно пізніше часто знаходили найцінніші церковні речі в різних недоступних місцях, бо василіяни мали час усе повиносити та поховати. Скажемо, в червні 1833-го року випадково знайдена в Ризниці вгорі в коробці Риза на Чудотворну Ікону, з дорогоцінним камінням. — і її зняли василіяни, та не встигли вивезти.

Архимандрит Ян Скивський ще до свого арешту мав час повивозити скарби Почаївського манастиря, і позамітати всі сліди по них. Коли Військова Комісія питала його, де ділися гроші, він уперто твердив, що нічого не знає, і все складав на покійного провінціяла Билинкевича, померлого в серпні 1830-го року, і Комісія переконалася, що гроші були віддані на польське повстання. Бракувало з готівки 785.051 зл., але Архимандрит не вияснив, де вони поділись ... Це гроші графа М. Потоцького...

Почаївська Ризниця була надзвичайно цінна, багато золотих та срібних речей було ще з XVII віку, — усе це позникало, або, як каже дослідник, "дорожчу Ризницю василіяни покрали або поховали".2 З Чудотворної Ікони Божої Матері винятий був великої ціни золотий Хрестик з сімома рубинами, що виявилося 1832-го року.3

Приймальна Комісія шукала векселі, видані різними особами на позичені від манастиря гроші, але їх не знайшла, хоч векселі були записані. Виявилось, що василіяни повертали векселі боржникам католикам, аби тільки вони не попали в руки православних. Таких векселів було роздано на 400.000 злотих. Цікаво, що три дідичі самі вернули векселі Комісії, заявивши, що вони довгу по цих векселях не заплатили.

 

 

Пізніше Приймальна Комісія ніби покінчила свою працю 25 листопада 1831-го року. Звичайно, Комісія ця зробила свою працю аж надто поверхово, бо сам склад Комісії був розрахований на добру волю василіян, які мали повернути манастирське майно за описом. Через два дні по виїзді Комісії, 27-го листопада 1831 р. прибули і два делегати від уніятської Консисторії. Звичайно, вони спізнилися навмисне.

Греко-уніятська Консисторія забрала з Почаїв-ського манастиря 35 своїх монахів: 21 Ієромонах, 4 Ієродиякони, 9 монахів й 1 послушник; один монах вернувся в Православіє, і позостався в манастирі, а решта виїхали в Барській, Володимирській, Загоровський, Любарський і Кре`янецький манастирі. Кожному монахові видано потрібні на проїзд гроші та провізія, а тих, хто перебирався до Крем`янця, то відвезли манастирськими кіньми.

 

 

Що для православних було непотрібне, а також уніятські й католицькі видання друкарні, усе це манастир передав уніятській Консисторії.

Усі манастирські прислужники, усі робітники, слуги, селяни, — усі заявили, що вертаються в Православіє, і всі позосталися на своїх місцях у манастирі, — їхати з уніятами зреклися.

Військова судова Комісія признала, що в польському повстанні від Почаївського манастиря завинили найбільше Архимандрит Ян Скивський та казначей Ієромонах Постанкевич, і їх двох і засудила: уніятська влада зняла з них обох духовний сан, а суд наклав свою кару: Скивського заслано в далекий манастир, а Постанкевича — в Сибір. Провінціял Билинський пішов на суд Божий: помер ще в серпні 1830-го року, а він то і був головним зв`язковим з польськими повстанцями волинської групи.

 

6. ПРОВОКАТОР КСЬОНДЗ ЯН НАВРОДСЬКИЙ.

 

Справа продовжувалася й далі, і ще довго манастир не міг заспокоїтися. Василіяни й єзуїти не забували про нього. У лютому 1832-го року до Єпископа Волинського Амвросія, що жив у Почаївському манастирі, прибув боніфратський провінціял ксьондз Ян Навродський, і попросив прийняти його в Православіє і в манастир. Це була освічена людина, і Єпископ його прийняв у сущому сані, і в монашестві назвав Павлом. Це була людина, яка скоро втерлася в довір`я і Єпископа, і всього манастиря. Єпископ доручив о. Павлові (чужому!) впорядкувати ... архіви, а також матеріяльні й судові справи. П. Навродський пильно всім цим зайнявся. Пробув він у манастирі 5 літ.

Але року 1837-го о. Павло став надокучливо просити Єпископа призначити його ключарем Собору, і це кинулося в вічі Єпископові, — нащо йому потрібні ключі? Пізніше о. Навродський пробував не раз підкупити тих, хто мав ключі від Собору, і про це сповістили Єпископа. Помітивши за собою догляд, о. Павло втік за кордон, у Галичину, до своїх єзуїтів . . .

 

 

Стали робити слідство, і виявилось, що о. Навродський був підісланий від єзуїтів нашкодити манастиреві, скільки можна, а головно: понищити важливі акти та викрасти Чудотворну Почаївську Ікону Божої Матері. Виявилось, що о. Павло повикрадав і понищив в Почаївськім архіві, якого він "упорядковував", що було єзуїтам треба. Крім цього, він викрадав з актів розписки та векселі різних манастирських боржників і продавав їх заінтересованим, а гроші брав собі. . .

Чудотворної Ікони провокатор єзуїт не викрав, але вперто пішла чутка, ніби він переніс її до католицького манастиря в Підкамінь, біля кордону австрійського. Буває, що ще й тепер ширять цю неправдиву поголоску. Так, року 1947-го в Мюнхені вийшла книжка: "Поклін Марії", яку "з доручення церковної (уніятської) влади зредагував Теодор Курпіта". І ось у цій книзі на ст. 29-ій о. Дам`ян Богун ЧСВВ свідомо й безсоромно пише таку неправду: "Року 1831-го москалі відібрали василіянам Почаївський манастир. Василіяни забрали при відході Чудотворну Ікону, а на її місці лишили вірну копію. Де зложили вивезену Ікону, про те заховали тайну. Ясно, що віддали її в добрі й певні руки. Та Господь Святий знає, чи потомки тих, кому повірений був цей дорогий скарб, вірні заповітові, ненарушно його бережуть".

Це нечесне й провокаційне повідомлення, недо-стойне правди . ... Коли б Ікона була викрадена, то вже давно була б десь виставлена, бо викрадають для виставлення; пор. долю Чудотворних Ікон т. зв. Володимирської, Ченстоховської та інших.

 

 

Року 1833-го 23 червня знайдена була в мана-стирі на горищі, засипана в грузах, книга секретних записів манастирських маєтків. Василіяни підкупили свого приятеля Мартина Погорілецького, щоб він на горищі там то відкопав "секретну книгу". Погорілецький про все це повідомив манастиря, і справді знайшли книжку з записами, яких так бракувало Приймальній Комісії. Книжка показала, як багато по-чаївські василіяни видали на польське повстання 1830—1831 років, У книжці готівки було записано 1.473.453 злотих. Де поділися ці гроші, не встановлено.

Деякі особи добивалися, щоб Приймальна Комісія ще раз перевірила свою справу, але католики в Петербурзі до цього не допустили. Так і загинули величезні викрадені почаївські суми . . .

Як я вже вище подавав, василіяни не провадили доброї господарки, а все занедбали, бо не почували, що це їхня власність назавжди, бо вони забрали чуже. Усі дахи на манастирських будівлях були погнилі, вози, упряж і інше — старе та вбоге, хоч у касах дармували величезні суми . . .

І правду писав Архимандрит Амвросій, дослідивши акти передачі Почаївського манастиря православним: "Василіяни зберігали великі капітали, життя вели дуже широке, але манастиря передали надзвичайно запущеного" . . .4

Почаїв потрібній був василіянам тільки як центр і засіб унійної агітації, а зовсім не для хвали Божої і не для праці для народу.

 

 

III.РАДІСНЕ ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ СВЯТИНІ.

 

 

Святіший Синод ще 1823-го року просив царя Олександра І вернути Почаїв православним, але цар не виконав його прохання, бо був засліплений католиками та уніятами. І нарешті всі дочекалися всеволинського Свята: повернення до своїх Почаївського манастиря!

І зараз же Св. Синод наказав Єпископу Волинському Амвросію Мореву 2-го жовтня 1831-го року виконати таке: 1. Якнайскоріше почати Богослуження в Соборі. 2. Перед Богослужбою освятити всього Собора через окроплення освяченою водою, а потім покласти на Престолі Антимінса й відправити Св. Літургію. 3. Поки що Престола позостави-ти того самого. 4. Подати описа, що треба в середині Собору змінити. 5. Помістити в манастирі, крім Єпископа з його управлінням, 12 Ієромонахів та вдових Священиків, усі з доброю освітою, а монахів брати з інших манастирів.

Освячення манастиря і перша Служба Божа в Соборі відбулася ще Приймальною Комісією, — 25 жовтня 1831-го року, у присутності ближчих людей. Це був величний момент і в історії Волині, і в історії всієї України: велика українська Святиня вернулася з тяжкого полону!

До Почаївського манастиря переїхав Єпископ Волинський Амвросій, а з ним Консисторія та Духовна Семінарія. У недовгому часі з Києва прибув перший Ієромонах, Феодосій Карбила, українець-полтавець. Ф. Карбила закінчив у Києві Духовну Академію, був видатним проповідником. Він став першим Намісником Почаївського, манастиря, і був цілком достойний своєї посади. Число монахів відразу побільшувалось, І вже в 1833 році був затверджений новий штат манастиря: Ієромонахів 20, Ієродияконів 10, монахів 10, але це число з бігом часу все зростало та зростало.

 

 

А місцеві поляки, — вони тоді мали все в своїх руках на Волині, — повели 1831 і 1832 р. р. шалену агітацію проти манастиря. Пустили чутки, ніби уніяти тихо повивозили з манастиря все, вивезли й Мощі Преподобного Іова. Агітували, буцім то Чудотворна Ікона Божої Матері ненавидить православних, і Сама перейшла в Австрію, в домініканський католицький манастир в Підкамені (10 верст від Почаєва).

Сіяння злих чуток про манастиря мало помагало. Тоді польські дідичі заборонили своїм кріпакам селянам ходити до Почаєва; були й такі, що завертали з дороги, хто йшов до Почаєва. Поляки мали тоді велику силу, і могли робити, що хотіли. Шаліла панщина, і всі українці були в руках польських дідичів їхніми рабами ...

Вороги доходили аж до того, що почали по ночах нападати на Лавру та обкрадати її. Із року 1834-го при Лаврі була поставлена військова сторожа, яка була тут довгий час, бо між обома польськими повстаннями 1831—1863 років спокою на Волині взагалі не було.

Домініканський польський манастир у Підкамені (біля Брод) взагалі ввесь час провадив велику агітацію проти Почаївського манастиря. Він невідомо звідки став оголошувати, буцім то і в ньому є Стопа Божої Матері, видовбана в скелі, аби баламутити місцеву людність.

Містечко Підкамінь лежить зараз же біля австрійської границі недалечке Почаєва. Воно зв`язане і з українською історією. Восени 1689-го року поляки таки схопили славного фастівського полковника Семена Палія і засадили його в тяжку в`язницю, що була при манастирі. Тут С. Палій промучився до весни 1690-го року, і втік назад до Фастова.5

 

 

А народ прокинувся, і великими товпами поспішав до свого манастиря. Відбулися нові чуда і від Образу Пресвятої Богородиці, і від Мощів Преподобного Іова, і чутки про них попливли по всій Волині.

А 15 березня 1832-го року окрема комісія оглянула Мощі Св. Іова, — вони були цілком цілі.

Року 1833-го1 13-го жовтня Почаївському манастиреві Св. Синод надав велику привілею: дозволено Йому зватися Лаврою (як звуться великі заслужені манастирі), четвертою в Росії (по трьох уже існуючих у Києві, Москві й Петербурзі). Своїми великими заслугами в обороні Православної Віри в XVII віці та тяжкими терпіннями від уніятів Почаївський манастир цілком заслужив цієї почесної назви. Тоді ж Волинському Архиєреєві надано звання Священно-Архимандрита Почаївської Лаври. Цією високою назвою сильно піднявся дух усієї Волині.

Щодо назви Почаївського манастиря Лаврою, то Св. Синод, власне кажучи, тільки затвердив стару назву. Здається, що Почаївський манастир звав себе Лаврою вже й до 1721-го року, за православних часів. Тому й уніяти, захопивши манастиря звичайно звали його по-старому Лаврою. У першому почаївському друці, у Служебнику 1735-го року подається "обитель Почаєвская", але в "Народов`Ьщаніє" 1768-го року вже подано в наголовку "иждивенієм Монаховь Святьія чудотворньїя Лаврьі Почаєвскія".

Того ж 1833-го року 30-го жовтня Синод наказав Почаївській Лаврі про головного Успінського Собора Престола й Іконостаса позоставити. Бокові Престоли поздіймати, а на їхньому місці поставити лямпади. Ікони східніх Святих, намальованих стилем латинським, перемалювати. Сповідальниці повиносити, але не продавати, а спалити. Вхід до могили фундатора Потоцького замурувати.

Року 1834-го поблагословлено всім Намісникам Почаївської Лаври носити шовкову Мантію з зеленими Скрижалями.

 

 

Відразу ж, як Почаївський манастир вернувся до православних, знялося поважне питання про Богослужбовий Устав. Якого Уставу триматися? Українська Церква за час довгої перерви (1721—1831) остаточно була приєднана до Церкви Російської.

Українська Церква замовкла, всім керував тепер Святіший Синод. Звичайно, і Почаївський манастир мусів схилитися не до рідного Києва, а до чужої столиці, до Петербургу.

Але волинське населення звикло до своїх стародавніх українських звичаїв, і Провід манастиря мусів поважно рахуватися і з цим. Дещо таки позосталося зо старого і в самому манастирі.

Унія жорстоко вдарила українську церковну культуру: вона перервала її на 110 років (1721—-1831). Церковну українську культуру уніяти василіяни замінили польсько - латинською, якої народ не прийняв, і яка була чужа Україні. Манастир через 110 років воскрес, — але чого йому тепер триматися? Куди хилитися? Де той Київ?. . .

І вже відразу, з 1832-го року Єпископ Волинський Амвросій розпочав чисто православні Богослужби в манастирі, став складати прекрасного хора. Склалися тісні зв`язки з Олександро-Невською Лаврою в Петербурзі, — і туди Почаївський манастир і похилився ... Заводиться порядок Олександро-Невської Лаври".1

Усі Волинські Єпископи відразу звернули велику увагу на почаївський хор, переймали все таки київський напів. І ввесь час Почаївська Лавра славилася своїм прекрасним співом.

Богослужби правилися в Лаврі від 4-ої години ранку щоденно. Рано було запроваджено, що на час від Покрови до Вербної Чудотворну Ікону переносили в Теплий Собор, і де була Ікона, там служилася головна Літургія щоденно.

Але це була новина, щоб на зимовий час в Успінському Соборі не було Богослужб, — у давнину цього таки не було, і в Києво-Печерській Лаврі Богослужби правилися і зимою. І з року 1890-го почали були провадити повні Служби Божі в Успінському Соборі і зимою, але пізніше знову спинили.

Почаївська Лавра вславилася своїми пишними Літургіями, яких навіть буднього дня правилося на 3—5 Престолах денно. А по Святах часто служили Літургії на всіх 10 Престолах по всіх Церквах. З року 1868-го щосуботи, від Великодня до Покрови, у Цвинтарній Церкві правилася поминальна Літургія за спочилих монахів.

Почаївський манастир сильно розвинув Акафісти, а до Діви Марії найбільше. У середу 23-го липня 1675-го року відбулося в Лаврі чудо врятування манастиря від нападу татар та турків, — і з того часу щосереди по Літургії в Соборі служився і служиться врочистий Акафіст перед спущеною Чудотворною Іконою.

А з 1832-го року Єпископ Іннокентій установив правити врочисті Акафісти Божій Матері по Літургії на пам`ятку повернення манастиря православним з уніятського полону.

І аж до останнього часу Почаївський манастир славився власне своїми пишними Богослужбами, і ці Богослужби помалу ставали свого віковічного українського характеру.

 

 

IV.БЕЗУПИННЕ ПРИКРАШЕННЯ ПОЧАЇВСЬКОІ ЛАВРИ.

 

 

Почаївський манастир, як ми вище казали, був повернений православним у повному запущенні, — зо всього було видно, що в манастирі правдивого господаря ніколи не було, бо ясно було, що нові господарі, уніяти, прийшли сюди тільки на час. І ніколи не було правдивого бажання належно заопікуватися манастирем.

А тепер скрізь закипіла любовна робота, особливо за перших Волинських Єпископів, що жили в Лаврі: Амвросія (1831—1832), Інокентія (1832— 1840) та Никанора (1840—1848). Усі вони багато зробили за час свого управління, усі вони віддали себе на належне прикрашення волинської Святині.

Гонта на всіх будинках та Церквах, і на дзвіниці зовсім погнила, і все кругом текло, а це приносило клопоти. І за Єпископа Інокентія покрили залізом і помалювали всі Церкви, Братський Корпус і всі будинки. Так само скрізь були гнилі віконні рами. — вставлено нові.

Усе стояло обдерте та пооббиване, брудне, — і всі будинки, а також Братський Корпус, дзвіницю та всі Церкви, а також Собор обтинкували та побілили. Манастир помалу приймав образ Святині!

Коли почали приводити Почаївську Лавру до порядку, то місцеві купці, — жиди та поляки, — боючись своїх панів, відмовлялись продавати потрібні матеріяли, а це викликало багато клопоту. Відкрито страхали: буде нове польське повстання!

Почаївська Лавра стояла майже розгороджена зо всіх боків, бо все погнило та попадало. Взагалі Почаївська Лавра в 1831-м році виглядала пусткою, ніби десятки літ тут ніхто не жив ... І в вересні 1833-го року почали класти кругом Лаври товстого мура, перше з північної сторони. Будова муру йшла три роки, її покінчено 1836-го року. Довжина муру 97 сажень, з каміння та цегли. Фундамент муру на 1% аршина, а далі мур на три цеглині. Це той мур, про якого свого часу так просив граф Потоцький, і гроші дав, але василіяни не зробили!

Багато клопоту приносила т. зв. г а л е р і я при Соборі, бо вона текла й загрожувала впасти. Тепер, року 1834-го її цілком перебудували, а це була дорога робота.

Входова до манастиря брама впала за васи-ліян . . . Тепер поставили велику й пристойну браму, з двома прибудівками: мешканням для монаха воротаря, і помешканням під книгарню.

Скрізь, де було можна, насаджені були садки та квітники, бо за василіян усе стояло голим. Належно була перероблена й палата для Єпископа.

На дзвіницю куплено ще одного дзвона, вагою 213 пудів. Не забуто і про прочан: поставлено нову гостинницю.

На всі перерібки, добудови та поправки за самого Єпископа Інокентія (1832—1840) витрачено 174.578 рублів, — дуже велика сума на той час. Почаївська Лавра змінила свій вигляд до непізнання, — відразу відчулось, що в Лаврі є господар, вона знаходиться в любовних руках!

 

 

Перше десятиліття пішло на початкову працю, щоб бодай позакривати безсоромні дірки, які світили при уніятах. На це пішло багато праці та безліч коштів. А далі Почаївська Лавра стала розростатись усе більше та ширше. Укажу тут тільки на дещо головніше.

Року 1841-го при Лаврі заснований був шпиталь для старих та калік, чого ніколи не мали ва-силіяни, хоч володіли мільйонами.

Старий колодязь, на 27 сажень, був зовсім запущений за уніятів, — тепер його переробили, і він став давати чисту питну воду. За Єпископа Антонія (1862—1866) поставлено й другого колодязя, на 19 сажень глибокого, при новій бані (за уніятів не було й бані).

З глибокої давнини при Почаївськім манастирі зберігалися часточки 17 Святих, а саме: Апостолів Филипа й Варфоломея, Св. Василія Великого, Св. Амвросія Медіоланського, Св. Великомучениці Варвари, Мучеників: Якова перса, Бонифатія, Віктора, Вікентія, Олександра, Юста, Крискентія, Мучениць: Юліянії, Христини, Марти, Преподобного Венедика. Була й часточка Животворящого Хреста. Усі ці Мощі здавна знаходяться в манастирі, але не почиталися за уніятів, були заховані в Ризниці. А тепер, року 1856-го, для всіх цих Мощей зроблена срібна мистецька трунка вагою 11 фунтів, і належно поставлена за правим крилосом. Трунка (рака) мистецька, коштувала 975 рублів.

Того ж 1856-го року зроблена була срібна Риза на Образа Великого Архиерея, який висів у Вівтарі на Запрестольній стіні над Чудотворною Іконою; вага цієї срібної Ризи — 110 фунтів.

Року 1867-го в Почаївській Лаврі поставлена триповерхова гостинниця для простого народу. На неї пішло 14.000 рублів. А в роках 1867—1868 побудована свічкарня за 9.000 рублів, і справа постачання свічок була розв`язана.

Галерія при соборі, що все приносила клопоти, бо була зле побудована ще М. Потоцьким, у роках 1867—1874 була перебудована зовсім, на що знов пішло 10.000 рублів. Пор. мал. 32.

Року 1869-го Почаївська Лавра відкрила в себе нормальну народню школу для селян, з ремесничим відділом. Див. мал. 55.

А року 1873-го забруковано манастирського двора, і він засаджений був тоді липами.

Як бачимо, праця над прикрашенням та над поширенням Почаївської Лаври ніколи не спинялася. Лавра стала не тільки всеволинською, але й всеукраїнською Святинею.

 

 

Не оминула Почаївська Лавра і бича свого часу, — пожару. Року 1869-го вересня 10 дня трапився пожар Собору, — загорівся у Вівтарі запре-стольний Кивот. Пожару не запримітили своєчасно, і тому він поширився, і для його погашення довелося розібрати Іконостаса. Погоріло багато церковних речей, потемніла середина Собору, не кажучи про Вівтар.

Це сильно вдарило Почаївську Лавру. Собор був закритий, і Єпископ Агатангел (1866—1876) усі свої сили приклав на відновлення Святині. Постановили робити все величніше, як було досі. Справа відновлення пішла скоро, але забрала п`ять літ праці та великих коштів.

Престол був давній, дерев`яний з камінною дошкою, — тепер поставили металевого. А над Горнім Місцем зробили нового Кивота, а в нього вставили нову Ікону, — явлення Богородиці монахові в огняному стовпі на Почаївській Горі. Цю Ікону намалював академік мистецтва Васильїв, а Кивота зробив у Петербурзі іконостасник А. Прокоф`їв.

Зо всіма роботами поспішали, і наступного року Вівтар був відновлений, тому 15-го серпня 1870-го року, при великому здвизі народу, Собор був освячений по пожарі.

 

 

А далі взялися за відновлення середини Собору. Поставили Іконостаса, а року 1872-го побудували два Кивоти, справа та зліва, у стилі Кивоту На-горнього. Велику увагу звернули на розмалювання Собору, яке розпочалося 1874-го року. Малював академік Васильїв, малював у чисто православному стилі; з кожної Ікони чи малюнка перше робився начерк, якого перевіряв Єпископ Агатангел, і тільки по цьому малювався. Малювання Собору вийшло високо мистецьке й релігійно повчальне, — "в іконопису стін подана історія Церкви Божої на землі, від сотворення світу починаючи і кінчаючи чудами на Почаївській горі".1

Кидається в очі високо мистецьке, з додержанням історичних і етнографічних подробиць українського життя, малювання всіх чуд на колонах та стінах. А їх багато в Успінському Соборі, в Печерній Церкві, в Козацькому Скиту і ін. місцях. І велика шкода, що не маємо (і не було його) повного альбома всіх Почаївських малюнків та Ікон.*

Цей розпис Собору був такий. У внутрішній бані — Св. Тройця, оточена Херувимами й Серафимами, Ангелами та Архангелами. Нижче хор Пророків, а під ними Різдво Ісуса Христа та Анголи, що звіщають про Нього. На парусах бані намальовані Євангелисти, а під арками Апостоли, а далі — Учителі та Святителі Церкви. А ще нижче — праведні мужі та жінки, а також Святителі й Пастирі України-Руси. На перехрестях Собору намальовані величезних розмірів Хрещення киян за Св. Володимира справа, і чудесне врятування Почаївського манасти-ря від нападу турок 1675-го року зліва. Ще нижче на стінах намальоване життя Ісуса Христа, починаючи від проповіді Ісуса Юнака в юдейському Храмі й кінчаючи його Вознесенням. А на базах під колонами намальовані чуда, які відбулися в Почаївському манастирі.

Малювання Собору вийшли надзвичайно сильні, ясні, природні, а підбір і розміщення їх дали всю історію Божої Опіки на землі. Почаївську Лавру рік-річно відвідували десятки тисяч прочан не тільки з України, але й з усієї Росії, і вони, часто неписьменні, навчалися на ясних малюнках про справи Божі, а цим і християнізувалися. Слава про малюнки Почаївської Лаври котилася далеко по Україні.

Автором розмалювання Почаївського Собору був академік мистецтва Михайло Миколаєвич В а-сильїв (1826—1900), фаховий професор церковного Іконопису та історичного мистецтва. Він закінчив петербурзьку мистецьку академію, де трохи перед ним навчався Т. Г. Шевченко. Васильїв довго навчався і закордоном, спеціялізуючись на Іконопису. Він відвідав: Німеччину, Париж, Лондон, Костянтинополь, Афон та Італію, скрізь вивчаючи Ікони. Малюнки й Ікони Васильєва дишуть "шляхетністю твору, ретельністю малюнка, лагідністю фарб і повною додержаністю стиля в православному дусі".2 М. Н. Васильїв розмалював кілька церков, і набув цим розголосу, напр. у церквах: посольській у Парижу, в Севастополі, у Житомирі, у Ризі й ін. містах. У Почаєві Васильїв працював біля двох років, і цими малюнками прославив себе.

Року 1875-го Успінський Почаївський Собор був приведений по пожарі 1869-го року до повного порядку. На це витрачено великі суми, у тому й цар Олександер II пожертвував на це 15.000 рублів.

Але пожар 1869-го року дещо таки зовсім понищив. У Соборі були прекрасні фрески, робота

Пренятицького, — пожар їх цілком понищив, а позостале ушкодив, а тому їх усі затинкували, а Собор побілили.

 

V. ПРЕПОДОБНИЙ ІОВ ПОВЕРНЕНИЙ ПРАВОСЛАВНИМ.

 

Історія не стояла, — у роках 1830—1831 знялося польське повстання, і Почаївський манастир узяв у ньому відкриту активну участь грішми, друком маніфестів та збройне. Усе це окрема Військова Судова Комісія відкрила, і суд постановив вернути Почаївського манастиря назад православним. І 10 жовтня 1831-го року Преподобний Іов позбувся свого уніятського полону. І з цього часу почалося вільне й правдиве почитання Преподобного Іова, і правдива опіка над його Мощами православних монахів свого манастиря.

Перший православний Єпископ Волинський Ам-вросій Морев (1828—1832), оглянувши Почаївську Лавру, повідомив Святіший Синод, що Мощі Преподобного Іова спочивають у Печерській Церкві, і вони зовсім цілі й нетлінні.

А року 1833-го, з доручення Св. Синоду, відбулося врочисте відкриття Мощів Преподобного Іова, за Єпископа Волинського Інокентія Сельнокринова. До Почаївського манастиря приїхав і Архиєпископ Кам`янець-Подільський Кирил. Урочистості відкриття Мощів почалися 27-го серпня 1833-го року, а закінчилися 28-го. Два Архипастирі своїми руками відкрили гріб Преподобного Іова, у присутності Духовенства та безлічі народу, — і тіло о. Іова Желізо було нетлінне. Це була друга офіційна канонізація Преподобного Іова.

Печерну церкву значно поширили (печера Преподобного Іова була маленька), і стали щоденно правити Служби Божі при гробі Святого. З цього приводу Печерна церква набула свого правдивого значення, і за нею належно доглядають, щоб дати повну змогу прочанам вільно молитися при гробі Преподобного Іова.

Мощі Преподобного Іова стали предметом усе більшої та ревнішої опіки церковного проводу Почаївської Лаври. Василіяни ховали Мощі Святого, як православного, тепер же вони були виставлені на загальне почитання. Народу приходило так багато, що з 1841 року став призначатися окремий "Гробовий Ієромонах", який безпереривно знаходиться при гробі Преподобного Іова, як вартовий доглядач його. Призначений був і другий Ієромонах, — записувати всі чуда, які були від Мощів Преподобного Іова.1

Того часу, року 1842-го прислала Почаївському манастиреві відома церковна добродійка, графиня Анна Олексіївна Орлова-Чесменська, мистецьку срібну труну (раку) для Мощів Преподобного Іова. До труни додано все потрібне, — малинове покривало і срібну позолочену лямпаду. Труну різьбив мистець Верховців. Вага труни 3 пуди 37 фунтів і 69 золотників, а вага лямпади -—- 4 фунти 12 лотів срібла.

На труні (раці) мистецьки вирізані такі малюнки. Зверху, — Преподобний їов у Мантії і в Схимі. А на боках труни дано: Божа Мати в хмарах, а перед нею молиться Преподобний Іов Желізо спасти манастиря від турок і татар, попередній Собор, явлення Богородиці на скалі, її Стопа на скалі, пастух, що сподобився бачити це явлення, та китиці квітів. Таким чином для Мощів преподобного була вже й достойна труна.

І 14 серпня 1842-го року Єпископ Анатолій переклав Чесні Мощі Преподобного Іова в нову раку (труну).2

Року 1844-го в печері над гробом Преподобного Іова поставлений був розкішний балдахин, покритий листовим золотом. Робота А. Прокофієва.

А року 1858-го Печерну церкву поділено на дві: церкву Преподобного Іова та церкву Св. Великомучениці Варвари, поставлено й нового вирізьбленого позолоченого Іконостаса. Але пізніше це виявилось незручним для вірних, і дві церкві знову поєднані в одну, Іовську, велику й простору.

Почаївська Лавра ніколи не спинювала своєї ревної опіки над Мощами Преподобного Іова. Пізніше над його домовиною поставлений був величний балдахин з білого, каварського мармуру. Зробив його (за 6000 рублів) італійський мистець Леопольд Менціоне. Балдахин високо мистецький, поставлений був у Почаєві 13 листопада року 1889-го. Цей балдахин замінив попередній, позолочений дерев`яний з 1875-го року.3

Року 1882-го законовчитель Ніженського Ліцею кн. Безбородка, магістер Богословія Прот. Андрей Хойнацький (1836—1888), сам волиняк з походження, склав Акафиста й дві Службі на честь Почаївської Божої Матері та Преподобного Іова. Св. Синод перше двічі відмовляв поблагословити їх (бо Святий Іов — українець!), але 27 липня 1883-го року таки поблагословив.4 Акафист Іову складений церковно-слов`янською мовою, душевно поетичний і переповнений описом чеснотности Преподобного та згадками про тодішні історичні події.

І з того часу стали щоденно, по Св. Літургії, читати Акафиста Преподобному Іову, і самі Служби Божі вже були для Святого пристосовані.

До цього треба додати, що о. проф. Андрей Хойнацький усе наукове життя своє присвятив своїй рідній Почаївській Лаврі, і написав про неї багато праць, чому й прозвали його: "Співець Почаївської Гори".

Року 1901-го жовтня 28 дня Почаївський манастир врочисто святкував 250-ліття з дня упокоєння Преподобного Іова. А року 1951-го припадала 300-літня річниця цього, але відсвяткувати цей ювілей всенародньо не було змоги під безбожною владою в СССР.

За нового часу встановлено тричі до року святкувати Преподобного Іова: 1. День Ангола 6 (19) травня, 2. День знайдення Мощів 28 серпня (10 вересня) і 3. День блаженного упокоєння 28 жовтня (10 листопада). На ці Свята завжди збирається дуже багато народу не тільки з близьких міст, але й найдальших сторін.

 

VI.МАТЕРІЯЛЬНИЙ СТАН ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ. 1. ЩЕДРІ ЖЕРТВОДАВЦІ.

 

З бігом часу Почаївська Лавра набирала собі великої слави через свої історичні Святині та через ті чуда, які творилися від них. Прочани сотнями відвідували Лавру щоденно, а в Свята — тисячами. Пожертви пливли зо всіх закутий Росії, і манастир багатів, а з того й сильно прикрашувався. Жертводавці давали грішми, давали й церковними речами, — коштовні церковні речі, як дарунки віруючих, не спинялися ніколи.

Року 1839-го волинський дідич князь Володимир Святополк-Четвертинський, з роду стародавніх Єпископів Луцьких, вернувся з Католицтва в Православіє, і подарував Лаврі дорогу Ікону Св. Володимира з Ризою.

Року 1839-го була нарешті розбита шкідлива нехіть до повернення в Православіє серед царської верхівки, яка все позоставалася байдужою до Віри свого народу, і тоді вернулися до Віри батьків усі уніяти. Це відразу сильно зміцнило Почаївську Лавру.

Того ж 1839-го року посипались до Лаври щедрі пожертви. Дружина державного радника Наталія Амосова дала багато церковного Посуду та церковних речей; те саме робить і графиня Кудашова. Полковниця Марія Единг дарує Лаврі свої брилянти, — на них зроблено церковного Посуду на 2.873 рублі.

Вищі особи й царі ніколи не забували про Почаївську Лавру. Року 1842-го 25-го вересня в Лаврі побував цар Микола І, і поклонився всім Святиням Ті, а наступного 1843-го року він пожертвував Лаврі прекрасну Ризницю, — облачення для Архиєрея, шість священичих і інше. Це облачення береглося окремо, як Ризниця царська.

Року 1845-го серпня 24-го Лавру відвідав намісник Царства Польського, світліший князь Паскевич-Ериванський. А 3-го жовтня 1859-го року в Лаврі побував цар Олександер II, і пожертвував їй 1000 рублів.

Архиєпископ Волинський Никанор (1840—1848) завжди щедро жертвував на Лавру.

Звичайно, Лавра спорядила Пом`яника, куди записала на вічний спомин своїх добродіїв: Анну Гойську, Федора й Єву Домашевських, Анну Орлову, і багато-багато інших осіб, як з України, так і з Росії.

 

 

Того ж 1839-го року в місяці серпні Почаївську Лавру відвідала графіня Анна Олексіївна Орлова-Чесменська (1785—1850). Вона була дочкою відомого Чесменського героя, була фрейліною царського двору, мала незчисленні багатства. Ще молодою вона підпала під сильний вплив відомого аскета Архимандрита Фотія (1792—1838), і відмовилась від світу, присвятивши себе службі Богові та добродійству. Побувши в Почаївській Лаврі чотири дні, вона полюбила манастиря, і позоставила тут свої дарунки, заповівши молитися за покійного Архимандрита Фотія.

Графіня Орлова не забула про Почаївську .Лавру, і року 1842-го подарувала їй мистецьку срібну труну (раку) для Мощів Преподобного Іова, вагою 147 фунтів, а також срібні лямпади, вагою 4 фунти.1 І 14-го серпня 1842-го року, при безчи-сленнім здвизі народу, Мощі Ііова переложили в нову труну.

Чудотворна Почаївська Ікона Божої Матері містилася в Кивоті на Запрестольній стіні у Вівтарі, містилася в простій посрібленій дошці. Уніяти, володіючи мільйонами Потоцького, цього Кивота не прикрасили, а він займав усю Запрестольну стіну. Графіня Анна Орлова-Чесменська року 1850-го подарувала Лаврі мистецьки виробленого нового срібного, але густо позолоченого Кивота, робив мистець Полтавців у Москві. Кивот важить 188г/2 фунтів, коштував 7.586 рублів і 67 коп.

Орлова-Чесменська своїм завіщанням 1850-го року позоставила Почаївській Лаврі на вічній спомин своєї душі 30.000 рублів, позоставила з тим, щоб Лавра користала тільки з відсотків (їх було 1.200 рублів річно), а стовп щоб позоставався непорушним. Щедру жертводавцю Лавра споминає чотири рази річно.

Графіня Анна Орлова померла 1850-го року.2

 

 

Була ще одна висока особа, що завжди всім серцем любила Почаївську Лавру, — це графіня Антоніна Дмитрівна Блудова. Особа високої освіти

Антоніна Блудова була донькою високоосвіченого й високовпливового сановника графа Димитрія Миколаєвича Блудова (1785—1864). Блудов перше працював на дипломатичній службі, — у Швеції та в Англії. А вернувшись до Петербургу, скоро досяг високих посад: Головноуправляючий справами іншовірних Ісповідань з 1826 р., Міністр Внутрішніх Справ з 1832 р., 1837—1839: Міністр Юстиції. Року 1842-го дістав звання графа. Вкінці був Головою Державної Ради та Ради Міністрів.

Дмитро Блудов був високоосвіченим і подавав великі надії стати видатним письменником. Близько дружився зо славним істориком Н. М. Карамзиним (редагував останній XII том його "Історії Государства Російського"), з письменником В. А. Жуковським і т. ін. Він з іншими заснував відоме літературне Товариство "Арзамас", куди належав Ол. Пушкин.

Д. Блудов багато працював для визволення селян від панщини, і стояв за відпущення їх із землею.

Року 1855-го Дм. Блудов став Президентом Російської Академії Наук.

Помер 19-го лютого 1864-го року.

Блудови походили з стародавнього українського роду, що йде ще з XI віку, — від Блуда.

Антоніна Блудова народилася 1812-го року в Стокгольмі, де батько був радником російського посольства. Батько дав своїй доньці прекрасне виховання й освіту. У домі панувала глибока релігійність, Православіє, і Антоніна полюбила його ще з дитячих літ, — і все життя своє віддала на службу йому.

У домі Блудових у Петербурзі завжди збирався видатний літературний салон, і молода Антоніна Дмитрівна сильно полюбила літературу, бо й сама мала літературний талант.

Блудова мала на Волині біля Острога свій маєток, і час-від-часу приїздила в Остріг, і часто бувала в Почаївській Лаврі. Молода Антоніна вся віддалася на службу Богові, зріклася вийти заміж, і дуже багато допомагала Почаївській Лаврі. Вона дивилася на Почаївську Лавру, як на фортецю Православія на Волині і на Заході України.

Коли настав час визволення Почаївської Лаври з уніятських рук, то в Петербурзі власне один Дмитро Блудов найбільше про це реально старався. Був він тоді Головноуповноваженим по справах іншовір-них Ісповідань, отже справа Почаївської Лаври належала йому, і він багато для неї зробив. І пізніше, як Міністр Внутрішніх Справ та Міністр Юстиції,, і як Голова Ради Міністрів він багато й реально допомагав Почаївськй Лаврі, де тільки міг.

Антоніна Блудова, як і батько її, постійно багато жертвувала на Почаївську Лавру, хоч і не великими сумами. Року 1864-го її батько Дмитро Блу-дов помер, усі маєтки його перейняла донька Антоніна, і стала жертвувати на Почаїв ще більше: грішми, церковним Посудом, Іконами і т. ін.

Року 1865-го графіня Блудова (з року 1863-го її призначено фрейліною царського двору) заснувала в м. Острозі на Волині високо цінну фундацію, — заснувала Кирило - Мефодіївське Братство, а при ньому з 1866-го року жіночу гімназію. При Братстві заснувала також школу з бурсою для здібніших селянських дітей. При Братстві заснувала й шпиталя для одиноких бідних стариків. Заснувала й гостин-ницю для відпочинку тим, хто пішки ішов у Почаївську Лавру, а таких завжди було багато.

Антоніна Блудова відома як добра письменниця, написала багато цінних статтей. Року 1868-го вона написала цінну працю: "Спомини про Почаївську Лавру", ця праця вийшла в Острозі 1881-го року другим виданням. А року 1871-го вона ж випустила книжку: "Сказаніє о Преподобном Феодорі Острожскомь". Взагалі вона любила Волинь, і для неї працювала.

Антоніна Блудова часто приїздила й жила в м. Острозі, часто бувала в улюбленій Почаївській Лаврі. І багато складала на неї пожертв.

Померла 7-го квітня 1891-го року.*

І ось ці дві графіні, Анна Орлова та Антоніна Блудова, обидві віддалися на службу Богові, як колись Преподобна Анна Всеволодівна Київська ( 1113 р.), обидві дуже багато служили й Почаївській Лаврі.

А до них додаймо ще й третю, — Анну Гойську, що року 1597-го дала Почаївському манасти-реві основоположного вікового фундуша.

 

 

Але російський уряд, що ще від часу Петра І був або атеїстичним, або ворожим до Православія, у кращому випадку байдужим до нього, завжди кривим оком дивився на маєтки Почаївської Лаври. І вкінці сильно пограбував її. Року 1841-го грудня 25-го вийшов царський наказ, щоб усі подаровані землі на Волині й інших місцях були передані Міністерству Державних Маєтків, за що буде заплачено від казни належне утримання. І за всі землі Почаївської Лаври їй було присуджено платити 6.414 рублів річно. Це був відкритий грабунок, від якого Лавра сильно потерпіла. Лаврі не плачено навіть присудженого, вона позбавилася лісу й дров, у неї забрали млини, рибниці й т. інше ... А ліс був винищений ще уніятами.1

Сама Лавра відзивалася на потреби держави, і року 1854-го пожертвувала від себе 10.000 рублів на видатки Кримської війни.

Але Лавра все-таки була порівняно багата. Року 1839-го вона мала в банку 64.946 рублів, а 1857-го — 25.000 рублів. Року 1876-го Лавра мала запасового капіталу 241.315 рублів. Вернули їй і частину земель та лісу, так що фундуш А. Гойської з 1597 р. знов був відданий Почаївській Лаврі, а це понад 200 гектарів землі.

Волинський Єпископ звався Священнонастоятелем Почаївської Лаври, і звичайно брав з неї дуже великі податки. Архиєпископ Євлогій свідчить, що Манастир ділив свої прибутки так: на утримання Церков — третина, на монахів — третина і на свого Єпископа — третина, і що Єпископові плачено по 20—25 тисяч рублів на рік.2 А пізніше Митрополит Діонисій ніби2 брав на своє утримання навіть 4/5 усіх прибутків.

Священнонастоятелями Почаївської Лаври були Архиєреї Волинські: Амвросій Морев 1831—1832 р., Інокентій Сельно-Кринов 1832—1840, Никанор Кле-ментьївський 1840—1848, Арсеній Москвин 1848— 1860, Антоній Павлинський 1860—1866, Агатангел Соловйов 1866—1876, Димитрій Муретов 1876— 1882, Тихон Покровський 1882—1885, Паладій Ган-кевич 1885—1889, Модест Стрільбицький 1889— 1902, Антоній Храповицький 1902—1914, Євлогій Георгієвський 1914—1919, Георгій Ярошевич 1921— 1923, Діонисій Валединський 1923—1944, Макарій Оксіюк ЗІ948 року.

 

VII.ЖИТТЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ ЗА ОСТАННІХ ЧАСІВ.

 

 

Останніми часами Почаївська Лавра сильно розвивалася, і стала великою церковною й культурно-освітньою установою на Волині. Число братії, — монахів і послушників, — перевищувало 300. Лавра провадила на свої кошти: 1. Трирічну учительську школу для підготовки учителів для церковно-парафіяльних шкіл, 2. Була своя добра малярська школа, звідки виходили фахові іконописці, 3. мала свою робітню мистецьких Іконостасів, 4. Заклала свою позолотню церковних речей, і 5. Була своя друкарня й палітурня, які постачали Богослужбові Книжки для всієї Волині. Була при Лаврі й добра початкова богословська школа, яку проходили послушники та монахи.

А число малих Церков при Почаївській Лаврі все збільшувалось, і дійшло аж до 16-ти, було два Скити, де жили окремо монахи старшого віку, т. зв. скитники.

Офіційний опис 1936-го року подає, що в Почаївській Лаврі було 80 Ієромонахів, 20 монахів і 70 послушників, разом 170 братії, не рахуючи Скитів. Вони обслуговували: два Собори, вісім Церков, чотири Приділи та три Каплиці. Було два Скити.*

 

 

Як ми вище подавали, василіяни цілком зруйнували десь зараз по 1773-му році давнього мурованого Троїцького Собора, якого поставили року 1649-го побожні дідичі Федір та Єва Дамашевські. Це був нічим неоправданий варварський вчинок чужих українському народові почаївських уніятів василіян.

Успінський Собор графа М. Потоцького мало українського має в собі, але він оправданий бодай історичним ходом і насиллям: такий Собор не в одному Почаєві! Цей Собор виразно латинського стилю, тому на православних він робить враження чужого або мало зрозумілого. Але мистці оцінюють його інакше.

Коли року 1902-го Архиєпископом Волинським став Антоній Храповицький, він зараз таки почав відкрито виявляти своє гостре незадоволення стилем і архитектурою Успінського Почаївського Собору. Він прилюдно таки кричав: "Не буду служити в католицькому Храмі", "Не можу Службу правити лицем на Захід" і т. ін. І все настирливо домагався, щоб поставити нового Собора, уже чисто православного.

Думка була ніби й добра, — відновити стародавнього Троїцького Собора, якого року 1649-го побудував був Федір Домашевський, а василіяни уніяти його знесли, як православного. Але Архи-єпископ Антоній знехтував українським стилем, а вибрав собі на нового Собора стиля чисто московського.

Архиєпископ Антоній був характеру тяжкого, справді московського, і все домагався будови нового Собору, хоч коштів на це Почаївська Лавра не мала. Монахи відкрито скаржились на свого Архиєпископа і голосно нарікали: "У нас і старих Церков досить!"1 Але А. Антоній "почистив" манастиря, як міг, навіть податок на монахів наклав, а таки зібрав 120.000 рублів на будову.

Нового Собора будували п`ять літ (1906—1911), біля дзвіниці, — там, де раніше стояв палац графа М. Потоцького. Будував архитект академік Щусьев. Як писав сам А. Антоній, "новий теплий Собор на честь Животворящої Тройці, побудував академік Щусьєв в стилі XV віку, як точна копія Троїцького Собору Сергіївської Лаври (під Москвою), але вчетверо більша".2

А. Антоній вибрав собі подобу Собору Сергіївської Лаври під Москвою, бо він був ректором московської Академії, і звик до цієї Лаври ... Уподобання чисто суб`єктивне.

Розмальований Собор тільки частинно, бо на докінчення нехватило коштів. Малював мистець В. С. Щербаков, — "в Ярославському стилі XVII століття".3 Собор двопрестольний, є другий малий Престол Почаївської Божої Матері, що святкується 23 липня. Іконостас двоповерховий, Ікони списані головно з Ікон XVI віку, робота складна й багата. Іконостаса зробила московська майстерня Чирико-вих.

Собор будувався як теплий, для зимових Відправ, на 2.000 люда. Обійшовся він в 250.000 рублів, і матеріяльно сильно вдарив манастиря. Високоврочисто був освячений 9 січня 1912-го року.

Архиєпископ Євлогій (Георгієвський) року 1914-го заступив на Волинській Єпархії Архиєписко-па Антонія, і в своїх спогадах згадує і про цю будову Троїцького Собора: "Почаївська Лавра була багата, — згадує він. Владика Антоній трохи захитав був її економічний стан будовою Храма. Довелося навіть продати недалекий від Лаври ліс. Братія була дуже незадоволена цією побудовою, та й не без причин: звала цю побудову розтратою. З такими коштами, витрачаючи їх по-господарському, можна було поставити більше культурних установ". . .3

Про самого Антонієвого Собора А. Євлогій пише: "Троїцький Собор, якого побудував Архиєпископ Антоній, був новгородського стилю, і дуже не гармонював зо стилем головного Почаївського Храму".4

Новий Троїцький Храм, т. зв. "Антоніївський", побудований в старомосковському стилі XV віку, який цілком не гармоніює зо всіма іншими будовами на Почаївській Горі. "Своїм понурим виглядом він різко контрастує з Успінським Собором і рештою будівель Лаври. Ці два стилі — то два світогляди".5 Малюнок старого Троїцького Собору 1649-го року знаємо з малюнку Домашевських, — він величний і мистецький, і власне такого, за цим малюнком, і треба було ставити. Коли б справді такого А. Антоній був поставив, він дійсно зробив би був добру прислугу манастиреві, і був би направив ту тяжку і варварську кривду, яку манастиреві нанесли унія-ти василіяни. А так він тієї кривди не направив, а тільки побільшив її.

Крім цього, Антоніївський Собор виразно розбиває істотну єдність Святинь Почаївського Манастиря. Тут усі Святині поєднані в одне історичне ціленерозірвальне й істотне. І раптом чуже, московсько-новгородське, рішуче нічим з історичним Почаєвом не пов`язане!... Монахи протестували, але були безсилі...

Біограф Митрополита Антонія Храповицького даремно пильнує виправдати його в побудові такого чужого Собору, і пише: "Через те, що при композиції Собору був узятий на увагу загальний силует лаврських почаївських Церков, як цілости, нова Церква (Собор) в`яже всю Лавру в одне органічне ціле, наближуючи загальний вигляд Лаври до типового обличчя манастирів центральної Росії"...6

Отже, біограф відкрито сам признається, що М. Антоній свідомо пильнував зрусифікувати загальний вигляд Почаївського манастиря ...

Новий Троїцький Собор у Почаївському манастирі — це яскравий і жорстокий символ усієї праці Митрополита Антонія Храповицького в Україні, — на Волині, на Харківщині, на Київщині: він був тут скрізь повним чужаком і духовним, і мистецьким ... М. Антоній був людиною розумною, але і на чужій землі все позоставався запеклим росіянином політиканом, не спосібним зрозуміти національні чуття іншого народу і пошанувати їх ...

 

 

З давнього часу до Почаївського манастиря належало кілька малих манастирів, якими він опікувався й посилав своїх Намісників для провадження їх. І це позосталося аж до нових часів.

Так, до Почаївської Лаври була приписана Дубенська Хрестовоздвиженська пустинь (скит). Скиток цей був заснований ще в кінці XIV віку, а заснували його князі Острозькі на продовгастому острівці, в одній верстві від міста Дубна. Манастир (Скит, пустинь) носив ім`я Чесного Хреста.

У XVI ст. князь Костянтин Костянтинович Острозький сильно полюбив Лубенського манастиря і багато своїх пожертв зложив на нього. Він же випросив в Угорницького манастиря схимонаха Іова (Іоана) Желізо, який і став Ігуменом цього Лубенського манастиря. Ігумен Іов мав вплив на кн. Острозького, і той 15 липня 1599-го року окремою своєю грамотою записав на Лубенського манастиря щедрі свої пожертви. У цьому манастирі, як ми бачили вище, Іов пробув близько 20 літ.

Але Іов перевівся до Почаївського манастиря, а року 1608-го князь Костянтин помер. Лубенський манастир набув собі великої слави, і народ товпами відвідував його. Це сильно не подобалось тим, хто насиллям запроваджував унію на Волині, а головно єзуїтам. Лубенський Хрестовоздвиженський скит мав мале вузеньке сполучення з містом, і єзуїти з уніятами вирішили замкнути манастиря на острівці. Підговорена ними багачка Анастасія Чарнецька року 1660-го набула від міста кусок землі при вході на дорогу до Чеснохресного манастиря й поставила тут жіночого Кармелітського манастиря. Доступ до манастиря на острові був цілком закритий, — треба було йти через Кармелітське подвір`я, а воно завжди було замкнене ...

Крім цього, католики помалу розхоплювали манастирські землі, пожертви князя Острозького Манастиреві прийшлося зовсім скрутно, і вкінці його затягли таки в унію ...

Коли манастир став уніятським, то українці стали його бойкотувати, і ще недавно славний манастир, де працював Святий Іов, зовсім занепав... Дослідник про це пише: "Лубенський манастир на час приєднання Волині до Росії (1795 р.) був зовсім поруйнований і запустів: Православіє в ньому було знищене, і замість монашої братії в ньому знаходився тільки один сторож; що завідував манастирським садочком та пасікою" .. .6

Славну українську Святиню уніяти знищили, як вони понищили в Україні десятки інших манастирів .. .

Коли Волинь нарешті могла вернутися з уніятського полону до Православія, вернувся тоді і Лубенський манастир. Але уніяти зовсім зруйнували його, і самостійно він жити не міг. І 2 червня 1860 року Лубенський скит переіменований був на манастир і приписаний до Почаївської Лаври. Лавра хороше впорядкувала манастирка, народ почав масово відвідувати його, але сестри-кармелітки часто закривали свій двір і нікого не пускали. Було їх тільки сім, і утримання давав їм російський уряд. Усі скарги православних нічого не помагали, — Москва явно була на сторожі кармеліток, і православна Святиня Преподобного Іова поневірялась.

І тільки 8 березня 1890-го року російський уряд таки закрив цього католицького кармелітського манастирка, і його семеро кармеліток перейшли у м. Сандомир. Але виходячи, кармелітки дощенту поруйнували свій манастирець, навіть підлоги та стіни .. .7 Лубенський манастир і тепер опинився в скрутному стані, — давати йому допомогу уряд зрікся. Кармелітському манастирку російський уряд давав по 1.455 рублів річної допомоги, а давати яку суму на Чеснохресний манастир уряд зрікся . . .8

Тоді Почаївський манастир узяв Лубенського Чеснохресного манастиря на своє утримання. І рік-річно робить церковні Процесії до нього (з Почаєва до Дубна 50 верст), як до манастиря, де колись був Ігуменом Святий Іов Желізо.

Така була тяжка доля цього славного манастиря, — його вбили уніяти ...

А він же зв`язаний з пам`яттю кн. К. Острозького!

У місті Житомирі в роках 1896—1897 постав малий Богоявленський манастир, і він так само був приписаний до Почаївського манастиря.

 

 

Волинь помалу прокидалася від свого віковічного сну й помалу набувала національної свідомо-сти. Робилося це спонтанно, і жодні поліційні сили не могли спинити цього національного пробудження.

У трьох верствах від Почаєва лежить історичне тяжкої пам`яти містечко Берестечко. Тут, під цим селом 20—22 червня 1651-го року зійшлися дві армії: малоозбро.єних козаків гетьмана Богдана Хмельницького 80.000, і добре озброєних поляків 300.000. Татари в останній мент зрадили козакам, арештували гетьмана Богдана, і козаки були доноги розбиті ...

Різанина виникла неймовірна, — з обох боків накладено гори трупів. .. Надто лютував князь Ярема Вишневецький, — зрадник Православію густо полив козачою кров`ю берестецькі поля .. .

Усі ці поля віки були встелені козачими кістками ... Минав довгий час (1651—1908), але ніхто цими лицарськими кістками не заопікувався, їх гризли вовки та мили дощі. . .

Року 1908-го великий Хресний Хід, на чолі з Архимандритом Почаївської Лаври Віталієм Максименком, проходив мимо Берестечка. На полі валялися людські кістки, і селяни й один Священик звернули увагу Архимандритові, що це козачі кістки, і додали: "Злодії — і ті мають могили, а ці наші діди поклали життя своє за Православну Віру, але ще й досі не поховані!" .. .9

І справді, — про бої Богдана Хмельницького такі ясні спогади на Волині. Тут усі знають, що гетьман підняв усю Україну найперше в обороні Православної Віри, — проти унії з Римом та проти католицтва, що тоді мордували Україну. А тіла лицарів навіть належно не поховані...

Тисячна Процесія спинилася й відправлено було на полі під голим Небом першу Панахиду за десятки тисяч наших козаків, що життя своє поклали в обороні Православія ... Тоді ж тут поставлено дубового Хреста.

За справу взявся Архимандрит Віталій і вся Почаївська Лавра. Усі підбадьорювали манастиря й радили конче поставити Церкву на місці страшного бою 1651 р. під Берестечком. Коли Архимандрит розповідав про Берестечко, його слухав управитель маєтку "Берестечко", який належав гр. Граббе. Управитель, сам данець, сказав: "Ви, українці, дивний і невдячний народ! Коли б у нас, у Данії трапилось щось таке, коли б наші діди так по-лицарському вмерли за нашу Віру та батьківщину, то ми давно б уже позолотили місце їхнього упокоєння, давно б поставили там пам`ятника, достойного цього великого подвигу!... Кожен із нас, навіть останній школяр, знав би, де те місце знаходиться і яка історична дія там відбулася".. .10

У м. Берестечку поляки своїх побитих давно вшанували: тут був побудований гарний костьол, а в ньому поставлена гробниця з останками Яреми Вишневецького, що зрадив Святій Вірі батьків, Православію, і під Берестечком наклав тисячі козачих трупів. Тут же при гробі висіла й шабля зрадно-го Вишневецького, уся в "схизматицькій" крові на страх православним .. 11

Задум Почаївської Лаври поставити Скита на "Козачих Могилах" усім припав до вподоби, і праця закипіла. Зрозумів велич цього діла і цар Микола II, і подарував на це 25.000 рублів, а це заохотило й підбадьорило всіх. Захопився цим особливо директор Морозівської мануфактури Іван Колесников, і дав на справу 50.000 рублів.12

Для побудови Церкви-пам`ятника потрібне було поле, і біля с. Пляшева куплено 25 десятин землі. А 2 десятині, де знаходився острівець Журавлиха, славний з лицарської оборони козаків, подарувала дідичка, графіня Граббе, донька відомого слов`янофіла Олекси Хом`якова.

Під час боїв 1651 р. був забитий посланець Єрусалимського Патріярха Митрополит Йоасаф, а тепер Єрусалимський Патріярх прислав своє Благословення і два Образи.

Взагалі, була безліч дарунків, і великих і дрібних. Військові подарували велизечного дзвона на 855 пудів, — щоб козачу славу розносив по світу.

Будівля Церкви - пам`ятника продовжувалася п`ять років (1908—1912). Церкву побудовано на Пляшівських болотах, на славному острові Журавлиха. Малярські праці прекрасні, — їх малювали Іван їжакевич (* 1864) та Г. Шнайдер. Особливо гарні Образи І. їжакевича і малюнки на мурі.

Два дні, 17 і 18 червня 1910 р. відбувалася врочиста закладка Церкви-пам`ятниха, прибула безліч народу. Храм ставився за проектом архітекта Щусева, виконував архітект Леонтович. Захопила тиха українська ніч, — і вночі відправили всенародню Панахиду, — десятки тисяч наших селян стали на коліна й відспівали "Вічная пам`ять" загинулим козакам, що життя поклали за Православну Віру та за Україну...

Заклали тоді ж і пам`ятну дошку: "У Ім`я Отця, і Сина, і Святого Духа ... закладений цей Св. Храм на честь Св. Великомучениці Параскеви-П`ятниці, Юрія Переможця і князів Страстотерпців Бориса й Гліба на Могилах православних козаків, полеглих за Православну Віру й Святу Русь (Україну) у бою під Берестечком, Дубенського повіту, і освячений Преосвященним Антоніем, Архиєпископом Волинським, року від Різдва Бога Слово 1910, місяця червня 18 дня".

За врочистим Богослуженням Архиєпископ Антоній (Храповицький) виголосив сильну проповідь,, яку закінчив так: "Нехай знають київські нащадки православних козаків, що труд, боротьба й смерть за Батьківщину не вмирають, але — рано або пізно — воскреснуть!"

Побудова цього історичного Храму-пам`ятника набрала великого розголосу, — усі пильнували допомогти, хто чим міг.

Храм п`ятибанний і має особливу свою побудову, — на два поверхи. Долі були складені козачі черепи та кості і вміщені під шклом, щоб їх було видно. Тут же й великий Берестецький музей: багато різної козачої зброї: шаблі, мушкети й т. ін.

А верхній поверх був зроблений як Вівтар величезних розмірів, — він уміщував 200 Священиків. Вівтар був відкритий на всі боки, і народ стояв кругом на майдані, — народу тут уміщалося до 10.000 люда.

Нарешті 25 травня 1912-го року Скит на "Козачих Могилах" був посвячений при десятках тисяч народу.

Недалеко звідси, у селі Пляшова стояла мала трибанна Церковця Св. Михаїла, — її поставив ще гетьман Богдан Хмельницький року 1650-го. Є передання, що в цьому Храмі напередодні Берестецького бою, 15-го червня 1651 р. молився гетьман зо своєю старшиною, а Службу Божу правив Єрусалимський Митрополит Йоасаф. Зарубаний поляком, Митрополит був похований у цій же Церковці.

Тепер оцю історичну Церкву перевезли до Скиту на Козацьких Могилах. Сам Скит почали обводити муром, а на мурі писалися патріотичні картини з Берестецьких боїв 1651-го року.

А 5 червня 1914-го року був освячений великий дзвін на 855 пудів, — була знову величезна маніфестація. Дзвін — дар війська, і його освятив Діонисій, Єпископ Кременецький.13

Козацькі Могили — це слава Почаївського манастиря. Національний український дух переміг, і біля Почаєва постала найбільша свята могила всього українського народу! Місцеве населення й манастир свято берегли пам`ять загинулих своїх прадідів, і таки достойно їх шанували. Шанували й острів Журавлиху, де в червні 1651-го року 300 молодих козаків засіли, й по-лицарськи билися до останку, відмовившись здатися.. ,14

Довго-довго, цілих 257 років (1651—1908) чекали лицарі-козаки належного поховання, і таки дочекалися, — манастир узяв їх під свою опіку.

Цим лицарям, що полягли на Журавлисі, Митрополит Іларіон присвятив свого вірша. Подаємо його тут, —- це вірш про тих юнаків-лицарів, що життя своє віддали за Православну Віру, і загинули всі до одного:

 

Маленький острівець на Стирі,

Хоробра молодь там засіла:

"Не можна з ляхом жити в мирі, —

Нам позосталась лиш могила!" ...

 

Вони кривавились у шалі,

Й з-під Берестечка відступили,

І щоб не ждать кінця на палі,

Набрались знову люті й сили.

 

На острівці було їх триста,

Усе хоробрі юнаки:

"Рятуй нас, Матінко Пречиста,

Від помсти ляської руки"...

 

І шлють бучні ляхи загони,

І ті летять на них у гніві, —

Завзятці всіх кладуть без спони,

Й співають Гімни Чистій Діві...

 

Здуміли з дива можні дуки,

Й до Журавлихи шлють посла;

"Здавайтесь сміло на поруки, —

Не буде жодного вам зла!"

 

— "Не можна жить з ляхами в мирі,

— Не можна вірить їх словам, —

— Ми тут загинемо на Стирі,

— Живий ніхто не здасться вам!"...

 

Усе своє майно багате

Завзятці кидають у воду:

"Прийди й візьми маєтки, кате,

Шукай до нас мілкого броду!...

 

Не знає лях ні в чому міри,

Й віки із ним у нас незгода, —

Не хочем римської ми Віри,

Над все козакові Свобода!...

 

Усі поляжемо тут триста,

Козаки, лицарі, соколи, —

За Праву згинемо дочиста,

Не приймем унії ніколи!"...

 

I два полки ляхи послали,

Привести смілих королеві,

Та в тих козацькі Ідеали,

Й самі вони, немов сталеві!

 

Й наклали ляських трупів гори,

І привели всіх до розпуки,

Самі ж стоять, як осокори, —

Не йдуть панам ясним у руки!...

 

Два дні юнаків люто брали,

Рознесли острів ввесь дочиста, —

І за народні Ідеали

Життя своє поклали триста!14

 

Праця на Козацьких Могилах усе йшла далі невпинно. Празник цього Скиту був призначений на дев`яту п`ятницю по Великодні, — і зо всієї Волині, а почасти й з Галичини збиралися на цей день десятки тисяч прочан: усі поспішали молитися за українських лицарів, що життя віддали за Право-славіє! Слава про лицарські Козачі Могили рознеслася по всій Україні. У Скиту помістилося до 50 монахів, які доглядали за порядком Могил.

Але знову прийшов кінець Козачим Могилам, — аж надто вони підносили духа козачих нащадків, підносили й Віру Православну. Насувалася війна. Австрійські війська зайняли Святу Почаївську Лавру, і все поруйнували . ..

Прийшла незабаром Польща, і при ній розпочалося поліційне винищування старих пам`яток. Козачі кості наказано було позабивати в скриньки, щоб їх видно не було. Поліція нагаями розганяла прочан ... І заборонено дальшу розбудову ...

А як Волинь "визволили" Совєти, вони так само не дозволили відновити Скита на "Козачих Могилах", — вони конфіскували його й помістили там про людське око військових ветеранів ...

 

 

Перша Світова Війна сильно вдарила Св. Поча-ївську Лавру. Перед німцями був смертельний жах, і все з Лаври вивозилось на схід. Року 1915-го в липні місяці вивезено на схід і все рухоме з Почаївського манастиря зо всіма його Святинями, — до Ніжина, Харкова, Св. Гори на Харківщині, на ст. Борки Севастопільської залізниці. Чудотворний Образ Божої Матері та Мощі Преподобного Іова ще за кілька днів до війни перевезені в Житомир. У Почаївській Лаврі з своєї волі позосталися ЗО найкращих монахів, які мали належно провадити манастиря.

А 24 серпня 1915-го року Почаїв зайняло австро-німецьке військо. І зараз же це військо розсілося в манастирі й силою спинило Богослуження. Усіх почаївських монахів арештували й вивезли до концентраційного табору біля м. Васерґени на Угорщині. Два монахи були аж надто старі, — їх викинули з манастиря до м. Почаєва. І все православне в Почаївській Лаврі щоденно осквернювалось, австрійці католики нічого не шанували ...

Архиєпископ Волинський, Священнонастоятель Почаївської Лаври так пише про цей час: "Австрійці стали хазяйнувати в Лаврі без жодної церемонії. У головному Соборі поставили свого Престола, і почали служити Месси (католицькі). Теплий Храм обернули в синема, а кінематографічну електричну машину поставили на місці Престола. Глядачі офіцери сиділи в шапках, курили, приходили п`яними, держали себе розбещено. З моєї маленької Церкви при архиєрейському домі викинули Іконостаса й зробили кантину, — офіцерський ресторан. Стіни Церкви вкрили брудними порнографічними малюнками — я їх бачив пізніше на власні очі... Коли вони з Лаври вийшли, уся Церква була завалена пляшками ... ..

I як віруючі християни, носії західньої культури, могли дійти до такого безсоромного блюзнірства! До такого варварства!" .. .13

Але в травні 1916-го року наїздники були вигнані, і до Почаєва помалу стали вертатися монахи. Богослужби відновилися. Життя було дуже тяжке. Наприкінці 1918-го року вернулися з Житомира до Лаври її Святині, помалу поверталися монахи з різних місць, і Лавра почала потроху приходити до свого нормального життя. Але зо всього видно було, що наступають нові, зовсім інші часи. Манастир ішов на Голготу!

Року 1919-го Лавру зайняли совєтські війська. Вони пограбували все цінніше, що тільки попалось в їхні руки. Свята Почаївська Лавра була розп`ята...

А 8-го вересня 1920-го року Волинь зайняли польські війська. Для Почаївської Лаври почалася нова доба, — польська, знову католицька доба (1920—1939). Це була тяжка доба, бо помалу відновлялося все те католицьке насилля, яке Лавра переживала в XVII—XVIII віках, тільки вже в іншій формі, — уніятів заступили поляки католики. За польських часів Почаївська Лавра ввесь час була на Голготі...

I ввесь час католики намагалися тим чи іншим підступом знову захопити Святу Лавру в свої руки. Обмеження йшли за обмеженнями, і життя монахам у Лаврі за поляків було невимовно тяжке. І коли б Польща не спинила свого існування в 1939-м році, то Св. Лавра вже була б знищена, — була б захоплена католиками.

Польський уряд відразу ж повів насильну полонізацію всієї Православної Церкви. Робив це послідовно, уперто й обманно: перше викидав російську мову, як справді зовсім чужу, заступаючи її мовою українською, — і в цьому йому дружно допомагали українці. Але. міцно сівши, польський уряд став скрізь у Церкві й церковному управлінні запроваджувати мову державну, цебто польську, — цим викидалася мова українська з церковних урядів. Захопило це і Почаївський манастир.

Дрібні дошкулювання для Почаївської Лаври були в Польщі на порядку щоденному, як звичайні. Так, року 1938-го у місті Вільні склалася була група в 140 осіб, яка захотіла поїхати в Почаївський манастир на день Преподобного Іова, на 28 серпня. Був закон для польських залізниць, щоб давати відповідну знижку й окремі вагони груповим поїздам. Але залізнича станція повідомила про це, куди треба, і Міністерство наказало не давати цій віленській групі знижкових білетів.13

Такі дошкулювання були звичайними й щоденними. Православні сприймали їх з великим озлобленням на Польщу.

Щоб приподобитись православним, року 1929-го Почаївську Лавру відвідав президент Польської Республіки, проф. Ігнатій Мосціцький.

 

 

Року 1920-го 8 вересня Польща окупувала Волинь, а з нею й всеукраїнську Святиню — Почаївського манастиря. Свята Лавра знову опинилася в тяжкій католицькій неволі, яка все збільшувалася. Католицьке Духовенство відразу розпочало ширити свою ідеологію, що все, що коли належало уніятам, а вернулося було православним, тепер має бути передане католикам.

Але яким правом? А це тому, що в історії унії уніяти ніколи не були суб`єктом права, — вони були тільки пасивним об`єктом його. Господарями в унійній справі завжди були самі поляки католики, це вони творили унію, а уніяти-русини тільки мусили приймати її. Ось тому все колишнє уніятське церковне майно мусить бути повернене тільки полякам католикам.14

Папський нунцій Мармаджі року 1929-го повідомив польський Єпископат, що Папа поділяє вищеподану думку, і тому благословляє йому через суд домагатися поунійного майна.

І чотири польські католицькі Архиєреї, а саме: Митрополити Віленський і Львівський та Єпископи Луцький і Пінський у серпні 1929-го року внесли до своїх судів 664 позви (потім їх збільшили на 774) на Церкви, манастирі та всі маєтки, — усе це "вернути" їм, бо то російський уряд відібрав у них.

Усі 774 позви були однакового змісту, — вернути католикам полякам поунійне церковне майно.

А найголовніше було — католики всіма силами накинулись, щоб захопити Почаївського манастиря зо всіма його маєтками. Над всеукраїнською Святинею насувала чорна католицька гроза ...

Уся Православна Церква в Польщі попала в розпач. Де рятунок? Католицька Церква вимагає 774 Парафії, цебто 40% усіх (усіх було 1918 Парафій), а до того ще всі манастирі, всі Катедри, всі маєтки... Коли б сповнилась ця загроза, то два мільйони православних позостануться без Храмів Божих... А в Польщі все може бути!

А до того наступ на Почаївського манастиря все зростав. Так, б. Митрополит католиків у Росії Ропп відкрито в пресі закликав польський уряд узяти всю цю справу в свої власні руки, бо православні самі цих Церков не віддадуть. Ропп найбільше нападав на Почаївську Лавру й писав, що вона православною ніколи не була, бо "трудно точно зазначити момент, коли східній обряд у Польщі відділився від західнього" .. ,15 От воно що!

Церковний православний Провід, з Митрополитом Діонисієм на чолі, нарешті встав з прибиття, і скликав на 13 лютого 1930-го року до Варшави Православного Собора, — польський уряд відразу Собора зоборонив. Це підлило оливи в огонь.

При Митрополії в Варшаві склався великий Комітет Оборони Церков, у тому й Почаївської Лаври. Комітет складався із православних професорів, адвокатів, діячів і т. ін., які глибоко зайнялися вивченням правно-канонічної сторони унії.

І православна оборона своїх Церков у Польщі обернулася в суд на унію 1595—1596 років. Комісія глибокими правно-канонічними доказами довела: 1. Берестейський уніятський Собор 1596-го року, як і сама унія 1595-го року, були неканонічні. 2. Постання уніятської Церкви було неканонічне. 3. Поуніятське церковне майно належить тільки православним. 4. Уніяти вернулися до Православія добровільно, навіть проти бажання російського уряду. 5. Сам уніятський Собор 1839 р. добровільно постановив вернутися до Православія.

Православна правно-канонічна оборона була подана судові, і зробила там замішання і переполох, її довго студіювали. І нарешті 20 листопада 1933-го року у Варшаві зібрався Найвищий Суд і всі позви відкинув... Справу програв і Папа, і всі католики...

П`ять літ (серпень 1929 — 20. XI. 1933) точилася ця страшна й безсоромна справа... П`ять літ уся Церква жила в глибокому страху, що відбудеться католицьке насилля ... П`ять літ Почаївська Лавра чекала нового полону ...

Грекокатолицький Церковний Провід з Митрополитом Андреєм Шептицьким на чолі офіційно так і не виступив, щоб по-уніятські Церкви та майно повернули йому, як ніби господареві того. Не виступив, бо 1. Папа заборонив це устами нунція Мармаджі, і 2. довести ніяк і нічим не можна, щоб ці Церкви та майно колибудь п р а в н о належали уніятам. Насилля — не право!

Католицький Провід у своїх позвах писав, що історія доводить, що унію творили поляки католики, тому й майно належить їм. Уніяти тут тільки об`єкт, а суб`єктом були поляки.

Суд одноголосно на це відповів: унію творили поляки, але церковне майно і належало, і належить тільки православним . ..

Так Почаївська Лавра була звільнена від Дамоклового меча, що п`ять років на тоненькій волосинці висів над нею ...