Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

І. ПОЧАТКИ УНІЯТСТВА В ПОЧАЇВСЬКОМУ МАНАСТИРІ.

 

 

Коли Почаївський манастир "підліг силі підступів і перемозі"1 і став уніятським, то спочатку його життя не займали, — усе оставалося ніби по-старому, а Ігуменом був той же о. Гедеон Левицький. Не займали уніяти спочатку й православних обрядів, щоб не дратувати благочестивих ченців та народу. Частина монахів розійшлася, не бажавши визнати унії, але куди було йти, коли в Польщі скрізь творилося те саме польсько-уніятське насилля? І з цього часу вже більше ніколи не було правдиво монашого життя в Почаївському манастирі, бо уніяти його вбили, а монахів розклали.

Так само й народ поставився дуже дражливо до захоплення уніятами його улюбленого манастиря, і покищо — перестав до нього ходити. Цебто так, як то було по всій Україні, коли влізали уніяти. Це било унію, тому уніятський церковний провід на початку нічого назовні не міняє, щоб цим обманом притягнути народ до унії. Але манастир виразно втратив побожне життя, і народ це відчув відразу.

Року 1728-го в уніятські руки таки попав і Крем`янецький манастир, і уніятський провід переніс туди з Почаєва Ігумена Гедеона Левицького, а до Почаєва на Ігумена (уже без виборів) поставив о. Феодосія Рудницького. Для василіян православна, візантійського стилю, стародавня Святиня, Собор Пресвятої Тройці 1649-го року, був відразу не до вподоби. Ліпше б його таки зруйнувати, а поставити нового, — щоб про Православіє і згадки не позосталося. Про це стали думати зараз же по захопленні Почаївського манастиря. Для цього Суперіор Гедеон Козубський наготовив був багато цегли. Була думка позносити в манастирі всі Церкви, а поставити тільки свої, римського стилю, але з цих задумів нічого не вийшло, — їх стримували спокійніші василіяни, щоб не все відразу руйнувати.

 

 

Феодосій Лубенецький-Рудницький був Архимандритом Канівського манастиря і ректором православної Колегії в Гощі на Волині, Острізького повіту. Це був освічений монах, який так само не з своєї охоти мусів прийняти унію. Він почаївських монахів зовсім не займав, бо східні звичаї вважав основою унії, які заґварантував Папа року 1595-го. Через два роки, року 1730-го о. Рудницький був призначений уніятським Луцьким Єпископом, і пробув тут 18 літ (1730—1748).

Енергійний і добре освічений, Єпископ Рудницький багато спричинився до злагіднення унії на Волині, і в Почаївському манастирі. Східні обряди він любив, і ніде в себе не ламав їх. Поза визнанням Папи Головою Церкви він іншого публічно не проголошував.

З іменем Єпископа Феодосія Рудницького зв`язане заснування друкарні в Почаєві, про що він дуже старався перед королем польським, і вкінці, 18-го жовтня 1732-го року одержав на це грамоту від короля Августа II, — на друк церковних книжок "диялектом руським".2

А року 1736-го Єпископ Рудницький склав першу свою візиту в Почаївський манастир, і докладно описав його манастирський стан, — манастир був багатий, і всього мав подостатком. І власне ці великі маєтки манастирські сильно тягли уніятів до нього, і вони були причиною великих заздрощів уніятів та католиків.

Але належного суворо-монашого життя, яким віки так славився Почаївський манастир, Єпископ Рудницький запровадити не зміг, і воно за уніятів ніколи тут і не відновилось. Побожність монахів за уніятів сильно падала скрізь.

Почаївські василіяни належали до польської монашої провінції, а по розділах Польщі — до російської. На Лубенській капітулі (зборах) 1743-го ку постановили, щоб Протоархимандрит польської монашої провінції жив у Почаївському манастирі. А трохи пізніше вся уніятська вища церковна влада, разом з Єпископом Луцьким, жила в Почаївському манастирі, а це зовсім змінило характер його.

 

II. ГРАФ МИКОЛА ПОТОЦЬКИЙ.

 

1.ЖИТТЯ ГРАФА МИКОЛИ ПОТОЦЬКОГО.

 

У житті Почаївськог.о манастиря уніятської його доби вирішальну ролю відіграв його безмежно щедрий жертводавець, граф Микола Степанович Потоцький. Це був видатний польський магнат, який мав величезні маєтки в Галичині та на Волині, і тому був сильно багатий. Народився він десь у 20-х роках XVIII століття, як старший син Белзького воєводи Степана Потоцького, зо старого шляхетського православного роду. Освіту одержав в о. о. єзуїтів, знав добре латинську мову. Вирісши, став старостою Канівським, а це давало йому великий дохід, бо до цього староства належало 39 православних сіл на Київщині.

За молодого віку граф Потоцький вів розпусне гуляще життя, багато пив та гуляв. Це про нього співає відома українська пісня: У містечку Богуславі в Канівського пана, Там гуляла бондарівна, як пишная пава.1 Кохався у всяких причудах, любив безпричинно знущатися з жидів, в яких навіть стріляв, як у звичайну дичину. Взагалі жидів сильно ненавидів, може через те, що в роді графів Потоцьких трапилася велика трагедія власне через жидівство.

 

 

У одного з графів Потоцьких був дуже талановитий син, який навчався в Парижу. У цьому місті він познайомився з одним старим жидом, підпав під його вплив, вивчив старожидівську мову, і став дуже скептично ставитися до католицтва. По цьому молодий Потоцький поступив у духовну академію в Римі, але незабаром побачив на свої очі фарисейське життя католицького проводу, і остаточно відвернувся від нього. Потім юнаком поїхав в Амстердам, і прийняв там юдейство. Пізніше, по довгих блуканнях, молодий Потоцький, що тепер звався вже Ґер-Цедек (праведний чужак), оселився в містечку Ілля під Вільною. Один ображений жид видав його, -— і Потоцького арештували, відвезли у Вільну, і довго вговорювали покинути юдейство й вернутися до католицтва. Потоцький рішуче не погодився, і був спалений у Вільні 1749-го року (інші подають — 1719 р.). Один жид за гроші дістав пальця з тіла Потоцького та трохи попелу з його спаленого тіла. Головна віденська синагога сильно почитає ці останки, де вони зберігаються й тепер, бо від них ніби відбулися чуда. І ще й тепер другого дня Кучок усе жидівство м. Вільни святкує пам`ять Гер-Цедека.2 Ця трагічна подія не тільки поставила гр. М. Потоцького проти жидів, але й кинула його проти католицтва, що ще й тоді легко палило тих, хто кидав його.

 

 

Десь біля 1759—1760-го року з М. Потоцьким сталася дивна подія, яка цілком переродила його, і цілком змінила його світогляд. Одного разу Потоцький їхав зовсім рівною дорогою, спереду вид-нівся Успінський Почаївський Собор. І раптом коні невідомо чого налякалися й скажено понесли, повіз раптом перекинувся, граф і візник-раб випали на дорогу . . . Розлючений граф схопився за пістолю, направив її на ошалілого візника і кричить:

— Гинь, собако!...

Візник знає натуру свого жорстокого пана, закам`янів і тихо молився до Почаївської Божої Матері: "Матінко Божа, Ти сяєш чудами, — рятуй мене"...

Потоцький, насолоджуючись помстою, вистрілив . ..

Потоцький в горіха попадав здаля, а пістолю мав першорядну. І все таки — пістоля не вистрілила ...

Розлючений польський граф, що все життя ні в чому спину не знав, цілиться в свого раба вдруге, спокійніше ... Візник стоїть, як задубілий, і знов просить рятунку від Почаївської Божої Матері. .. Бож хіба тільки Вона тепер порятує ...

Потоцький вдруге стріляє, — пістоля мовчить...

Візник-раб витягає руки до Божої Матері, і вже кричить:

— Мати Божа Почаївська, рятуй мене!... Безміри розлючений польський магнат уже зовсім спокійно оглядає свою пістолю. Усе в порядку.

Витягає пістолю знов і втретє стріляє "в собаку", що осмілилась вивернути його, ясновельможного графа.

Пістоля і втретє мовчить ...

Обоє, нестриманий польський магнат і його останній хлоп зачудовані стоять на дорозі і поглядають на Почаївський Собор ... В обох блискавкою несеться в голові одна думка:

— Це Почаївська Божа Мати врятувала . ..

Урятувала раба візника від наглої смерті, від наглого осирочення бідної родини, а розбуялого магната від гріху смертовбивства ...

І ясно й для дикого магната, — це ж чудо!...

Збіглися люди, що працювали в полі, привели налякані коні, і всі тихо стоять, поскидавши шапки ... І люди, і чудом урятований візник, і гордий польський магнат, усі поскидали шапки й тихо моляться, дякуючи Почаївській Божій Матері за чудесне врятування невинного ...

— До Почаївської Божої Матері, — кидає Потоцький візникові наказа.

А приїхавши в манастир, і пан, і його візник довго й ревно молилися на колінах перед Почаївською Чудотворною Іконою ...

Явне чудо сильно вплинуло на гр. Потоцького. Цього часу він мав уже понад 50 літ, а все попереднє життя його було аж надто гуляще та розпусне. Усього граф повно вже спробував, і ніколи й ніде правдивого щастя не бачив ... І Потоцького прошила думка, що не в земному тимчасовому щастя людині ... І він вирішив віддати своє дальше життя на службу Богові.

Згадав Потоцький і свого вченого родича, що покинув католицтво й пристав до жидівства, і був спалений у Вільні... Він теж шукав щастя, і не знайшов його в католицтві...

У житті мислячих людей буває один такий день, одна така хвилина, коли Правда Божа огнем прони-

зує їх, палить минуле й освітлює дальшу путь, — путь Правди Божої...

Класичний приклад цього — Апостол Павло в час його подорожі з Єрусалиму до Дамаску (Дії 9. 1-8).

Цього ж самого часу сталося огненне переродження Григорія Сковороди в Києві: усе земне — марне, а вічне тільки небесне! . . .

І Потоцький міцно прив`язався до Почаївського манастиря, і сильно полюбив його. Здається,

в роду Потоцьких були вже православні, тому Східня Церква була їм мила. Донька господаря молдавського Єремії (1595—1606) Анна Могилянка була замужем за Потоцьким, але позоставалася православною. Це цій Анні з Могилів Потоцькій Іоаникій Галятовський присвятив своє славне "Небо Новоє" 1665-го року, бо вона дала кошти на його видання.

 

 

Є й друге оповідання про причину духового переродження графа Потоцького. Одного разу в Свято Потоцький переїздив біля Почаївського манастиря. Біля церкви він побачив кілька хороших повозів, і зацікавився, хто б то міг бути? Увійшов він до Собору, а там якраз монах виголошував по-польському проповідь про Боже милосердя. Ця проповідь сильно заговорила до сумління Потоцького, і він побачив себе в дійсному світлі. І Потоцький кинувся навхрест перед Чудотворною Іконою Божої Матері, і тут склав обітницю, що надалі житиме чеснотно.3

Звичайно, обидва ці оповідання цілком можливі в житті графа Потоцького.

 

 

Про графа Потоцького яскраво оповідає Дунін-Карвіцький у своїй праці: "Подорожі по Волині". Він оповідає, що "Потоцький був щирим прихильником українського народу, любив його мову, пісню, звичаї, закоханий був в українські безкраї степи і вважав їх за свою батьківщину. Добросусідські зносини підтримував Потоцький тільки з тими нечисленними представниками польської шляхти, які так само, як і він, не цурались українського народу. Особливо шанував він князя Августа Яблоновського із Стеблева, що на Росі між Каневом і Богуславом".

Цікаве нам оповідання про цього Яблоновського, як приятеля Потоцького. Яблоновський "так покохав українські народні звичаї, українську одежу, що цілковито опростився. Під грубою сорочкою й поношеною свиткою годі було пізнати потомка гетьманського роду. Мешкав він у простій хаті, сам орав плугом, і чумакував, поганяючи власноручно мажу, запряжену сивими українськими волами. Особисто ходив у Крим по сіль зо своїми підданими, ходив по рибу на Дін і на Чорноморські лимани, і сам розвозив свій крам по околишніх, дальших і близьких, ярмарках. Жив тільки з простолюддям, уживаючи виключно його мови. З людьми свого роду, з панами польськими, ніколи не приставав. Одного тільки старосту (Потоцького) охоче відвідував, приїжджаючи до нього в селянському вбранні, кінно, на гарному коні східньої раси, оточений своїми вірними козаками, які його обожували".

Чи й Потоцький був таким, трудно сказати, та певне товаришували вони тому, що мали однакові уподобання. Але листи свої до почаївських василіян Потоцький писав тільки по-польському, а в одному з них признається, що він не вміє ані читати, ані писати "по-руськи". Коли б Потоцький був такий прихильник українців, то бодай читати "по-руському" таки навчився б.

У всякому разі Потоцький зріс серед православного люду, його маєтки оброблялися православними, і всі його багатства були православного походження.

 

 

Православних манастирів на той час уже майже не було, і тому Потоцький прив`язався до манастиря уніятського, а вкінці — покинув зовсім розложе-не тоді католицтво і перейшов на унію. Незабаром продав своє Канівське староство й оселився в місті Бучачі в Галичині, де мав свої великі маєтки, і де його піддані так само були православні.

І Потоцький з того часу повів чеснотне життя, мріючи стати монахом. І часом приїздив до Почаєва, і подовгу жив у манастирі, як монах.

Чутка про чудесне врятування візника скоро оббігла всю Волинь, а далі і всю Україну. Вона стала крилатою, і всі про неї розповідали.

Ігуменом Почаївського манастиря був тоді уніят Іпатій Білинський (1751—1778), Генерал Протоар-химандрит. З ним близько зійшовся Потоцький, і граф нічого не жалів для манастиря. У Почаївсько-му манастирі в Архіві переховується 39 власноручних листів Потоцького до Ігуменів Почаївського манастиря, писаних з м. Бучача польською мовою. Листи ці з 1761—1778 років5, і вони повно малюють нам переродженого графа і його велику закоханість до Почаївського манастиря. У своїх листах Потоцький часто пише, що готується стати монахом і жити в Почаївському манастирі.

Уже в листі з 19 червня 1761-го року Потоцький виразно заявляє, що хоче конче вступити монахом до Почаївського манастиря. Про те саме пише й 29 січня 1764-го року, але просить це його бажання держати — поки що — в таємниці. А в листі з 25-го травня того ж 1764-го року сповіщає, що розвід зо своєю жінкою він уже одержав, а тому канонічних перешкод стати монахом він більше не має; додає до цього, що він "по-руському не вміє ані читати, ані писати". І в листах з 12. V. 1765, 9. V. 1767, 9. VIII, 8. X. 1767, — усе те саме, — хоче конче вступити послушником до манастиря, хоче назавжди оселитися в манастирі, і просить приготовити йому помешкання. А в одному листі 1767-го року пише, що світа він не любить і прагне жити в манастирі, але пише, що йому потрібний ще один рік, щоб дати лад зо своїми великими маєтками, і питається, чи зможе тримати при собі в манастирі своє майно.

І все граф турбувався поступити в манастир послушником, та так цього й до смерти зробити не зміг. Здається, що й його "коханий брат", Ігумен і Архимандрит Білинський та інша манастирська влада охотно брали від графа великі й щедрі пожертви, але взяти його самого монахом у манастир — не поспішали й не хотіли. Граф часом таки приїздив до манастиря, і довго в ньому проживав, як щедрий жертводавець. Свого часу так робив і старий князь К. Острозький, — довго жив по своїх манастирях, особливо в час Великого Посту.*

Чутка про величезні пожертви графа Потоць-кого ходила по всіх манастирях, довідався про них і Папа. Року 1764-го Папа Климент XIV розвів По-тоцького з жінкою, з якою граф прожив 15 літ, але дітей не мав. А року 1779-го Папа Пій VI прийняв Потоцького в число членів ордену Івана Єрусалимського, і призначив його в ньому Великим Магістром, і Потоцький часом підписувався: Каwуа1ег Маltаnskі.

Пошана до православних манастирів у гр. Миколи Потоцького безумовно була. Так, року 1764-го він подарував Скиту Манявському в Галичині, славному своєю твердістю в Православній Вірі, добрий кусок землі.6

В особі графа Потоцького Почаївський манастир набув собі найщедрішого добродія, який коли був на Волині. Манастир не шукав його, — чудо По-чаївської Божої Матері привело графа сюди. Він справді щиро шанував усі Святині Почаївського манастиря, не звертаючи уваги, що вони Святині православні. Потоцький глибоко вірив, що в унії ще позосталося Православіє, і це привело його до уніятів.7

 

Ш. ГРАФ ПОТОЦЬКИЙ ПЕРЕБУДОВУЄ ПОЧАЇВСЬКОГО МАНАСТИРЯ.

 

 

Граф Потоцький дітей не мав, зо своєю жінкою розвівся, а володів багатомільйоновими маєтками. І він задумав віддати своє майно на побудову й перебудову Почаївського манастиря, — щоб замість звичайного поставити великого й величного, який своїм розміром та мистецтвом затьмив би все досі існуюче. До думки такої приходить поволі, і його власні листи свідчать про це.

Ще року 1761-го 12 квітня Потоцький пожертвував Почаївському манастиреві 260.000 злотих на нові будівлі. Пізніше, 29 січня 1765-го року граф сповіщає листом, що вислав гроші на поставлення мура кругом манастиря та входових воріт до нього, а вразі потреби додасть іще. Із листа видно, що подаровані гроші лежали, і василіяни нічого на них не робили: хотіли ліпше мати готівку.

А листом з 4 травня 1765-го року граф сповіщає, що жертвує на нові будови манастиря 1.500.000 злотих, — аж надто величезна сума на той час!... Зараз по цьому Потоцький прислав дві великі бочки меду, відповідно запечатані, але в них був не мід, а золото ... Усе це треба було не розголошувати, і бочки замурували в стіну в погребі і пізніше їх розбили, — в них було 68.794 золотих червінців, цебто бракувало 1,609 червінців, які Потоцький пізніше додав. Крім цього, граф дав 331.500 злотих на забезпечення музикантів, потрібних для заманювання вірних до манастиря. Виявилося, що разом граф Потоцький дав манастиреві 2.244.000 злотих, — казкова сума на той час!1 А взагалі граф Потоцький часто давав гроші манастиреві не рахуючи. І граф просив, щоб про його пожертви нікому не відкривати, — про це знає одна Божа Мати, що помагала йому це зробити. Свої пожертви Потоць-кий призначив головно на три речі: на побудову нового величного Собору, великого помешкання для монахів (т. зв. "Братський Корпус") і на величну коронацію Ікони Божої Матері.

 

 

Але Потоцький усе давав та давав, а манастир не приступав до жодної праці, а час ішов. Листом своїм від 2 листопада 1767-го року граф ще раз просить повідомити його, що постановлено зробити з подарованими його грішми. Іще раз нагадує, ще» він дав грошей і на коронацію Ікони Божої Матері, і на канонізацію Папою Преподобного Іова Желізо, Але це нагадування не помогло, — уніяти василіяни купалися в золоті, самі жили магнатами, удержували уніятський провід, гроші вживали на всякі другорядні, але власні справи ...

І ще раз, 30 листопада 1768-го року своїм листом граф грозить василіянам Страшним Судом Божим, якщо вони не вживуть доцільно пожертвувані гроші.. .2 А то бувало, що Потоцький грозив забрати свої гроші назад, бо монахи не вживають їх на вказану ціль.

Правда, час був неспокійний, Москва напирала. Року 1767-го пішли кругом поголоски, що Почаївський манастир ... вертається до своїх православних господарів. Монахи хвилювалися, бо всі добре знали, як підступно уніяти захопили в свої руки Почаївського манастиря ... Відповідаючи графові на його листа від 2-го листопада 1767-го року, Ігумен Білинський просив Потоцького, щоб той "на всі пожертвувані Почаївському манастиреві суми видав від себе акта, і зазначив, що він подарував свої гроші тільки тим монахам, що знаходяться в унії. А коли б Почаївський манастир вернувся до "схизматиків", то його капітали мусять перейти до інших уніатських манастирів" .. .3

Що на це відповів граф Потоцький, сліду про це немає, але такого акту він не дав! Зате василія-ни-уніяти за цього часу сильно "почистили" Почаївський Архів, і понищили все, що свідчило на користь Православія або було проти унії. Понищили вони і ті акти, які показували страшну правду, — як справді вони захопили під себе Почаївського манастиря!...

Так само уніяти василіяни задумали перебудувати в манастирі все, і всі попередні Церкви повикидати, — щоб від православного й сліду не позо-сталося!.. . Страшний задум, з яким вони довго тягнули, усе всебічно обмірковуючи його.

Багато листів графа Потоцького позосталося в Почаївському Архіві, і їх дослід ясно показує, що граф зовсім не турбувався тим, що манастир може вернутися православним. М. Потоцький українське життя добре знав, знав і бачив, як православні Церкви та манастирі захоплювалися уніятами. Знав Потоцький, як і Почаївський манастир став уніятським. Змінившись у своєму характері, він мусів стати дражливішим на відбирання православних Святинь, і тому не турбувався чутками, що наступає час, коли манастиря вернуть православним, — він хотів будувати хоч і для православних, бож і самі гроші були православні, — з його православних підданців.

З цією думкою гр. Потоцького василіяни рішуче не годилися, тому й не бралися за будову нового манастиря, а вважали за ліпше тримати гроші готівкою.

 

 

Граф Потоцький не дочекався василіянської ініціятиви, і вкінці вирішив самому діяти, тому звернувся до уніятського Луцького Єпископа Сильве-стра Любінецького-Рудницького поблагословити йому ставити нову велику Церкву в Почаєві. Своїм листом від 22 квітня 1771-го року граф повідомив манастиря, що Єпископ дозвола на будову дав. І з того часу розпочалися будови, які тривали 12 літ (1771—1782), — власне довго, п`ять літ, тривало заложення самих фундаментів.

Але чутки, що Почаївський манастир буде повернений своїм попереднім господарям, православним, не вгавали, і вони довели до того, що стародавня Успінська Церква, і прекрасний Собор 1649-го року, якого поставили Федір та Єва Домашевські, були по-варварському зруйновані, — щоб від православного й сліду не позосталося .. .4 Поруйновано й багато іншого, аби не стояло православне! I найкращі стародавні пам`ятки українського мистецтва позникали ...

І розпочалася величезна праця. Фундатор Потоцький давно вже переконався, що уніятський провід не захоплюється його мрією будувати нові величні будови, бо хотіли б мати готівку, а тому вирішив узятися до справи самому. Він був дуже добрий господар, умів належно провадити будову,, а тому сам перебрався до Почаївського манастиря, і став сам усім керувати, бо добре бачив, що без цього справа не рухнеться, а він готов був працювати хоч і для православних! Біля Почаєва було село Ситне, володіння Потоцького, і він мешкав то тут, то в манастирі, де побудував собі біля дзвіниці окремого будинка з балконом на схід.

Потоцький задумав ставити разом і нового Собора, і нового "Братського Корпуса" — історична праця в Церкві. Біля Почаєва було багато потрібного каменю, земля добре надавалася на виріб цегли. На підготову до праці пішло багато часу, — покликано майстрів, цеглярів, каменярів, ковалів, столярів, слюсарів, малярів і ін., і з кожними складено контракта на його працю, бо все постановлено робити домовим способом. Потоцький мав на Волині великі маєтки, тому викликав для помочі в роботах своїх селян та коні. — Контракти складав сам Потоцький, сам до всього доглядався. Василіяни допомагали йому мало й неохоче, бо ввесь час не спинялася страшна їм думка: манастир вернеться

православним! . . .

Але треба тут підкреслити, що при цій будові

щоденно безплатно працювали сотні українських православних селян, кріпаків гр. Потоцького, — нова Почаївська Лавра ставилася православними

руками!

 

 

Справу запрошення архитекта так само взяв на себе Потоцький, бо Собор мусить бути величний. І 20 лютого 1771-го року підписано контракта з ар-хитектом Готфридом Гофманом, — він складе плани, розрахунки, він обов`язаний бути при будові завжди не відступне, за що має по 864 зл. річно, а також помешкання й продукти на їжу.

Праця йшла помалу, і року 1775-го був закінчений фундамент для всіх будинків, для Собору й Братського Корпусу. Виявилося, що тепер, коли на фундаменті піде вже будова самого Собору, одного архітекта мало, — треба сильнішого. І Потоцький законтрактував Ксаверія Кульчицького, архітекта зо Львова, доброго знавця величних будівель, щоб він вів будову далі, за 1600 злотих річно. Усе робить сам граф Потоцький, роботи ж василіян не видно.

Того ж 1775-го року обережний Потоцький запросив зо Львова королівського архитекта Полієв-ського, і доручив йому перевірити все зроблене, — чи міцний фундамент. Собор ставився на стрімкій горі, попередні Церкви були знесені (за намовою ваєиліян), — чи витримає фундамент? Поліевський багато поправив і в фундаменті, і в плані, — будова має бути велична.

На виріб цегли Потоцький звернув велику увагу: її випалювали тут же, за чим сам граф доглядав. Платили майстрові по 1 карб. 5 коп. за тисячку з привозкою до місця будови. Дерево бралося з ма-настирського лісу, а часом докуповувалось і на стороні. Камінні плити на підлогу привозилися своїми кіньми з Галичини, з Застінківських гір. Усі залізні матеріяли привозилися з Станиславова, бо на місці вони були задорогі.

 

 

І так рік-у-рік зростав Собор та Братський Корпус, і деякі інші будинки. Року 1780-го майстер зробив гонтяного даха на Соборі за 1700 зл. Року 1781-го зроблено 8 бокових Престолів, по 300 рублів кожен. Року 1782-го робляться дві бокові бані за 1500 злотих. І т. д., — помалу все йде вперед, іде до закінчення.

Року 1781-го 18 червня трапилась трагедія: упала в середині Собору одна колонна, а через те завалилася й частина стелі. У Соборі працювало 200 робітників, які звичайно йшли на обід на 11 годину дня. А це явився монах, і без наказу згори всіх робітників випросив із Собору о годині 10-ій. І тільки робітники повиходили, завалилася колонна, а за нею й частина стелі... Люди оніміли: явна опіка Божої Матері в її Храмі!. ..

Наляканий граф Потоцький негайно запросив шістьох архітектів, які все оглянули й усе поправили.

Разом з головною будовою — Собору й Братського Корпусу — ішла й інша побудова, — за всім доглядав сам Потоцький, на все давав нові та нові пожертви, бо взятих грошей уніяти легко з рук не віддавали. Року 1774-го поставлена була Церква на честь Св. Варвари, поставлена на самому краю гори. Це т. зв. цвинтарна Церква, бо тут у садку мо-наше кладовище. Року 1776-го на полі помурована Церква Різдва Пресвятої Богородиці.

А року 1773-го відбулося величне Свято коронації Почаївської Ікони Божої Матері. Була побудована з року 1771-го й дзвіниця, мурована на два поверхи. Повішено 4 дзвони, найбільший з них мав 200 пудів ваги. Дзвіниця була глуха, без вікон, нестильна, — на її будову не звернули уваги, бо дзвіниць у католиків нема.

Року 1780-го Суперіор Єроним Калитинський освятив велику соборну Церкву для тимчасового служення в ній, освятили й інші Церкви та будинки. Це було велике Свято в Почаївському манастирі!

А найбільше Свято було це для самого старого графа Потоцького. Десять літ (1761—1771) надаремно розогрівав він уніятів василіян, щоб поставити величного Собора й інші нові будинки, але спочатку ті не палилися до праці, і подаровані на будову гроші лежали. А далі 12 літ (1771—1782) ішла спішна будова, якою керував сам граф. Справді, заслуга Миколи Потоцького, як фундатора, була дуже велика: уся робота не тільки ним оплачена, але ним і зроблена!... Ним, і тисячами його православних кріпаків! . ..

 

 

Польща падала, і це всі добре бачили. Росія все більше й більше втручалася в польські захват-ницькі справи, приглядалася до життя Православної Церкви. Час від часу ширилися поголоски, що Почаївський манастир таки вертається до православних. А по 1772-му році, по першому розділу Польщі, усі такі чутки значно побільшилися. Оце були головні причини, чому уніяти василіяни явно не хотіли будувати нового Собора, — їм вигідніше

було мати мільйони графа Потоцького в готівці, — з нею можна легко втекти в разі потреби!...

Але граф Потоцький настоював на своєму, — таки будувати! Будувати навіть тоді, коли б усе мало перейти православним, бо він до них не мав упередження, а до католиків не палився. Ось тому нові будови в Почаївському манастирі — це заслуга не уніятів василіян, а тільки самого графа Потоцького.

Ще перед освяченням Собору, року 1779-го Папа Пій IV прислав графу Потоцькому, як фундаторові Почаївському, повне відпущення всіх його гріхів, заборон та кар.

Ще два роки жив Потоцький по освяченні свого Собору, і перед смертю прийняв черничий постриг. По цьому 12-го квітня 1782-го року він помер, і був похований у побудованій ним катедрі. Склеп для його труни зроблений зліва при вході в Собор, при західній стіні, і щедрий фундатор спочиває там, де таки хотів спочити. Тіло Потоцького було належно набальзамоване. Одяг на ньому світський, а зверху чернеча мантія.

Через два місяці по цьому василіяни роздали з подарованих сум 22-м василіянським манастирям 324.000 злотих на вічний спомин душі їхнього фундатора. Хоч цим прислужилися для закріплення унії...

 

IV. КОРОНАЦІЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ.

 

 

Року 1773-го, за ініціятивою, старанням і коштами графа Миколи Потоцького, відбулася в По-чаєві Коронація Божої Матері та її Сина так гучно, що це Свято надовго позосталося в людській пам`яті на Волині. Для такого агітаційного розголосу воно й робилося.

Обряд Коронації Божої Матері й її Сина — це стародавній католицький звичай, який ніби походить ще з IV віку.1 В Европі він відомий часто й скрізь,2 але в Візантії він значно рідший, а по слов`янських землях звичайно не відомий. "Коронація" -— це, властиво, канонізація чудотворности тієї чи іншої Ікони.

У XVII віці обряд Коронації Божої Матері відродився з більшою силою за Папи Урбана VIII (1623—1644). Власне тоді, року 1630-го італійський магнат, граф Олександер Сфорцо Паллавіціні поклав у Ватикані велику суму грошей на те, щоб на відсотки від них коронувати чудотворні Ікони Божої Матері. Року 1631-го в Ватикані була коронована одна така Ікона.

Тоді ж у Ватикані була установлена осібна комісія, яка стала старанно досліджувати прохання про Коронацію Чудотворних Ікон. Ця ж комісія виробила й надзвичайно урочистий Чин такої Коронації Корони вироблялися в Римі, і з осібними посланцями посилалися до місця Коронації.

До Польщі цей звичай Коронації Божої Матері зайшов з початку XVIII ст., і вже року 1717-го 8 серпня на Ясній Горі в Ченстохові була коронована українська Ікона Белзька, що свого часу була силою перенесена в Ченстохів і названа Ченстохівською. Коронація була надзвичайно гучна, і зібрала до Ченстохова безліч народу. Так само була коронована Ікона Божої Матері в августинському костьолі в Луцьку 1749-го року.3 Року 1756-го 16-го липня була Коронована Ікона Божої Матері в Кармелітському кляшторі в Бердичеві.4

Уніяти не відстали від поляків, і стали й собі робити такі Коронації, пильнуючи, щоб вони були якнайгучніші, цебто, щоб приманювали до них народ, бо народ явно оминав захоплені уніятами ма-настирі. Так були короновані Чудотворні Ікони Божої Матері Жировицька 1730-го року, Холмська 1765-го й т. ін. Коронованими малюються Ікони Богородиці Коденська, Ліснянська, Пригорілівська, Тарногородська, Турковицька й ін. на Холмщині.

В інших місцях Українська Православна Церква за цим відновленим католицьким звичаєм не пішла, і своїх Чудотворних Ікон не коронувала. І справді, Коронації звичайно оберталися в штучні видовища й агітаційні затягування в унію, а не в молитви до Богородиці. Аж забагато було світського в Чині Коронації.

Але сам звичай малювати Ікони Божої Матері, особливо Чудотворні, в коронах, в XVII—XVIII стол. був не рідкий в Україні. Ось у мене "Акафисть" 1693-го року, видані в Києві, і в цьому стародруці знаходжу кілька коронованих ікон.

 

 

Граф Потоцький рано задумав коронувати Почаївську Божу Матір. Так, про це він писав уже року 1760-го в Почаїв. А року 1764-го 10-го грудня він пише до Почаївського Ігумена Білинського, і питається, як стоїть ця ним порушена оправа. Пише, що це його давнє бажання, і що потрібні на це кошти він уже дав манастиреві, а 2 листопада 1767-го року він ще додавав, щоб вистаралися в Папи також і канонізацію Преподобного Іова Почаївського. Ігумен відписав графові, що вже кілька разів писано про це Папі, але жодної відповіді нема.

Перше, ніж коронувати Ікону, Рим доручив Луцькому Єпископові Сильвестру Рудницькому дослідити всю справу чудотворности Ікони на місці. І 14-го червня 1717-го року Єпископ Рудницький прибув до Почаївського манастиря, і особисто зайнявся дослідом чуд від Ікони. Усіх свідків заприся-жено, і вони розповідали про чуда. Випитавши всіх, Єпископ Рудницький склав про це акта, і відіслав його до Ватикану.

І нарешті справа закінчилася аж року 1773-го,— Папа видав свою буллу 23-го квітня 1773-го року, і дозволив коронувати Почаївську Ікону Божої Матері (а цим визнав її чудотворність), а всі пов`язані з цим витрати взяв на себе граф Потоцький. Коронацію Богородиці призначили на 8 вересня 1773-го року, цебто на Свято Народження Богоматері. Свято призначено як октава, цебто на 8 день,

— від 8 по 15 вересня.5 Про канонізацію Преподобного Іова, борця проти унії, Папа змовчав.

 

 

Уніяти вирішили відсвяткувати Коронацію Почаївської Ікони якнайгучніше, добре розуміючи, що це прехороша нагода для агітації переходу на унію. Людність явно оминала уніятського манастиря, нехтуючи насиллям. Єпископ Луцький Сильвестер Рудницький випустив відповідне своє Послання, в якому повідомив про святкову октаву (8—15 вересня) та про те, що Папа Климент XIV дає індульгенцію, — повний відпуст гріхів кожному, хто прибуде на це Свято. Єпископ наказав, щоб його Послання було перечитане по всіх волинських Церквах, і також було прибите на всіх церковних дверях. Послання це було перечитане і по інших уніятських єпархіях.

Осібний папський посланець привіз з Риму від Папи дві золоті короні, — для Божої Матері та її Сина.

 

 

Підготова в Почаєві кипіла, за всім доглядав сам граф Потоцький. Він запросив на Свято все панство, і ніхто не посмів відмовити вельможному магнатові.

Стара Троїцька Катедра, побудована Домашевським 1649-го року, досі ще не була зруйнована, — у ній над Царськими Братами стояла Чудотворна Ікона Божої Матері. Собор був малий для такого Свята, тому на скору руч до нього приробили ЗО малих Престоликів для Відправи на них "Тихої .Мші". Усі стіни в середині Собору були оббиті червоним сукном, а на них були порозвішувані портрети Папи Климента XIV, короля польського Станислава Августа, коронатора Єпископа Рудницького та фундатора манастиря графа Потоцького.

Місце для Коронації вибране на полі, у відлеглості одної верстви від манастиря на схід. Тут поставлено тимчасову Каплицю на 8 стовпах, відкриту на всі сторони, щоб народ усе бачив. Посеред Каплиці поставлений був Престол, а над ним балдахин (шатро).

Дорога від манастиря до Каплиці була обсаджена зеленими деревами. На дорозі поставлено п`ять тріюмфальних воріт, — вони були чотириповерхові, кожні мали по троє проходів. Фронтони цих тріюмфальних воріт з двох сторін були розкішно поприкрашувані. На цих воротях були різні малюнки, а також герби польських магнатів католиків: Потоцьких, Ржевуських, Осолинських і інших. По обох сторонах дороги були порозставлювані картини різних чудес від Почаївської Ікони Божої Матері. На стінах воріт порозвішувана безліч різнокольорових каганців.

За два дні до Свята, цебто 6-го вересня прибули два Єпископи: коронатор — Єпископ Луцький Сильвестер Рудницький та помічник йому, Єпископ Холмський Максимиліян Рилло, який був коронатором Холмської Ікони Божої Матері року 1765-го. Єпископи все оглянули й дали останні зарядження.

 

 

У суботу 7-го вересня над вечір розпочалася церемонія Коронації. При кожних тріюмфальних воротях розставлена була незчисленна музика з барабанами, сурмами, тимпанами й т. ін. По обох сторонах дороги від Собору до каплиці стало військо: артилерія та піхота, які прибули на приказ короля. Були тут: полк кавалерії з України під командою графа Ігнатія Стемповського та сотня піхоти з гарматами з Лубенського замку князя Яна Сангушка. Біля кожних воріт поставлені гармати, гаківниці й т. ін., усе в великому числі.

Церемонія Коронації розпочалася врочистим перенесенням Ікони Божої Матері з давнього Троїцького Собору до Каплиці, — простороні одна верства. До Собору з Галичини з Брод прибула велика процесія з Хоругвами, Хрестами та Іконами зо всім своїм Духовенством, і тут, при Соборі, поєдналася з процесією Почаївською. Спереді процесії йшов у мантії й омофорі з жезлом у руках та з митрою на голові Холмський Єпископ М. Рилло, а Чудотворну Ікону несли два Архимандрити, а балдахина над нею держали чотири польські магнати.

Гармати заревіли, музика загриміла, війська взяли "струнко". І тихо-тихо пливла Божа Мати, високо піднята.. . Тисячі різнокольорових запалених каганців стрічали сяйвом Божу Матір при кожних воротях. Чудотворну Ікону таким чином принесли в Каплицю, де її чекав Єпископ Луцький у повному архиєрейському облаченні. Він поставив Ікону на високому підвищенні. Усі почали: "Під Твою милість прибігаємо, Богородице, Діво", а ввесь народ підхопив цю знану йому пісню. Зачали служити Вечірню, яку закінчили на восьму годину вечора. І знову, при поверненні до Собору таким же чином Духовенства, гриміла музика й ревіли гармати.

 

 

Уставні Служби не спинялися в Почаєві цілу ніч. О годині 2-ій ночі гармати звістили, що починається Утреня. І до ранку скрізь правились Бого-служби, а на ЗО Престоликах уніятське й католицьке Духовенство відправляло читані Літургії.

У неділю 8-го вересня о годині 7-ій ранку до Каплиці приїхав пишною каретою коронатор Єпископ Рудницький, і став чекати принесення корон. Від Собору вийшла процесія: спереду Єпископ М. Рилло в повному архиєрейському облаченні, за ним несли корони провінціял Братський і Почаївський суперіор Яновський. Балдахина над ними держали поляки католики, магнати волинські. Так само гриміла музика, стріляли гармати. Усе поле на всі боки аж до лісу було вкрите цікавим народом, який збігся на стрілянину та голосні музики.

Корони взяв коронатор Єпископ Рудницький у повному облаченні. Знову заревли гармати, загриміла музика, забили барабани. Урочисто Єпископ поблагословив корони, і одну поклав на голову Божої Матері, а другу на її Сина. Гармати, музики і барабани подвоїли свою працю.

 

 

По цьому прочитали папське Послання про індульгенцію гріхів усім, хто буде на Почаївських Святах, і понесли короновану Чудотворну Ікону назад до Собору. Спереду йшли рядами Духовенство та монашество, за ними два Архимандрити несли короновану Ікону, а за нею йшли два Єпископи, усі в повному облаченні. А за ними йшли польські магнати, польське панство та високі польські військові, усе католики. При кожних тріюмфальних воротях Чудотворну Ікону високо підіймали на чотири боки, щоб бачив народ. А гармати стріляли, музика гриміла, барабани били ...

Чудотворну Ікону внесено в Собор і поставлено на Престолі, а по цьому Єпископ Рудницький відправив Св. Літургію. Було кілька проповідей, були подяки Папі, королю і всім іншим, а в тому й графу Потоцькому, фундаторові всього. А народові роздано, як індульгенцію від гріхів, 11.000 Іконок Чудотворної Почаївської Ікони та 5.000 медальйоників.

А ввечері в неділю, тогож 8-го вересня, врочисту Вечірню служив соборно Єпископ М. Рилло. І так само стріляли гармати й гриміла музика з барабанами.

А по Вечірні показав усе своє мистецтво інженер-майор Готфрид Дейбель, посланий польським урядом з Варшави на прохання графа Потоцького. Скрізь грали музики, горіли тисячі різнокольорових каганців та факелів. Інженер Дейбель привіз з Варшави велике число штучних огнів, ракет та такого іншого, — усе це літало в повітрі, розривалося, горіло, гриміло. Угорі складалися огненні цифри, іні-ціяли. Своє мистецтво інженер показував дві годині, а граф Потоцький заплатив йому за нього 20.000 злотих.

 

 

Отак минула вся октава 8—15 вересня. Кожен день правились Служби Божі, кожен день ревіли гармати, грала музика та били барабани. Десятки ксьондзів по різних місцях розповідали в своїх проповідях про силу папських індульгенцій та закликали народ до унії. І кожного дня приходили все нові процесії зо своїми Священиками, щоб поклонитися коронованій Божій Матері. На ЗО Престоликах усе правились Богослужби. Правда, обидва Єпископи чомусь не дочекалися кінця, і виїхали з Почаєва ще в п`ятницю 13-го вересня.

А 15-го вересня був кінець святкової октави. Увесь церемоніял був збільшений, — Ікону Божої Матері понесли до Каплиці й назад, процесія була так само врочиста, так само стріляли гармати й грала музика. А ввечері інженер-майор ще побільшив своє мистецтво, іллюмінація була небачена: усе повітря горіло, стріляло й розривалося, а начудований народ збігався зо всіх сторін

Народу зібралося безліч, — польсько-уніятські джерела подають його ніби 100.000. Священиків латинських і уніятських було ніби до 1000, а православних — нікого ... Була польська магнатерія, були польські пани, була польська шляхта світська й військова, усе — поляки. Уся Коронація мала виразно польський характер. Народ ночував усі ночі під відкритим Небом, бо всі дні стояла добра погода. Священики — латинські й уніятські — сповідали не тільки по Церквах, але й поза ними, де тільки можна було. Польські джерела подають, ніби сповідалось людей грецького обряду 24.000, а латинського 9.300. Цифри для тодішніх стосунків сильно перебільшені, але й вони зовсім малі для 100.000 присутніх.

Граф Потоцький щедро приймав 10 день усе Духовенство і всіх польських панів, і багатьом ще й дарунки давав. І за все, що робилося на Коронації, усі ці видатки щедро оплатив сам фундатор граф М. Потоцький.6

 

V. БАГАТСТВА ВАСИЛЇЯН УНІЯТІВ І ЇХНЄ ЖИТТЯ ТА ПРАЦЯ.

 

Уніяти василіяни року 1721-го забрали Поча-ївського манастиря багатим, — він мав земельні маєтки, мав і гроші. Року 1736-го Єпископ Луцький уніятський Сильвестер Рудницький звізитував По-чаївського манастиря, і в окремому акті списав його майно: 62 коней, 36 волів, ЗО дійних корів, худоби 60 штук, овець 150, кіз 40, у пасіці 200 вуликів. Крім цього мав корчемної аренди 1600 злотих річно, а за-пасових грошей було 148.942 зл. і 26 гр. Мав великі села з селянами, мав повно робітників.1

Як ми бачили вище, граф М. Потоцький сипав Почаївському манастиреві величезні суми без ліку, тому манастир відразу уславився своїм багатством. Навіть пізніше він має цих грошей подостатку, напр. року 1802-го він виявив, що має 956.892 злотих, або року 1814 має 1.186.166 злотих запасових грошей, та річного доходу 71.773 зл., а розходу 67.595 зл.2 До цього треба додати нові Крем`янецькі села: Москалівка, Ванжулів та Волиця, набуті від графа Потоцького.

Уніяти василіяни роздавали свої гроші в борг польським панам, а в застав за них брали їхні села. Дослідник цієї справи, Архимандрит Амвросій (Лотоцький), що мав у своїх руках увесь Почаївський Архів, пише про це: "Срібло й золото постійно пливло до василіянської скарбниці, але куди воно вибувало, слідів про це в Архіві дуже мало".3 Взагалі належної контролі

манастирських сум не було, і при візитаціях манастиря їх звичайно не виявляли. А останні 11 літ (1720—1831) і візитацій жодних не було, не було й жодної контролі манастирських грошей, — їх явно ховали та передавали на сторону, бо все чекали Суду Божого: повернення манастиря православним.

По освяченні Успінського великого Собору 1789-го року (освятив суперіор Єроним Калитин-ський), роботи йшли далі, бо в ньому багато дороблювали: ішло розмалювання, писання Образів. Іконописцем був Лука Долинський, що виготовив також портрети й малюнки. У Вівтарі на Запрестольному місці був зроблений мистецький Кивот, великий аж до стелі, і в нього року 1791-го вставлений був Чудотворний Образ Божої Матері. Року 1784-го майстер Злотницький зробив і поставив головну баню. Води завжди не було в манастирі, тому ще року 1773-го був викопаний і обмурований глибокий колодязь. За все платив фундатор та й ініціятор граф Микола Потоцький.

Оце все головніше, що було зроблене по 1780-му році. Щедрий жертводавець помер 12 квітня 1782-го року, і завжди за все платив, що робилося. Коли жив фундатор Потоцький, він сам виявляв велику й постійну ініціятиву, сам дбав про все, і сам за все платив. А по смерті його "уніяти ніколи нічого цінного для прикраси манастиря не набували, хоч гроші на те мали".4 Мали аж забагато, але їхньої праці в манастирі не було видно. Фундатора Успінського Собору, графа Миколу Потоцького василіяни поховали з лівого боку при вході, поховали в монашій мантії, — знак, що перед смертю Потоцький став монахом. У цьому склепі поховані й інші особи, а також і уніянський Єпископ Левинський. А пізніше тут же похований був і Волинський Архиєпископ Паладій. У Почаївській Лаврській Ризниці і дотепер зберігається в спірту серце Миколи Потоцького.5

Для утримання себе манастир мав повно всього, — були свої пасіки, медоварні, броварні, ґуральні, рибниці, була своя й свічкарня. При манастирі трималося аж ЗО музикантів; скажемо, року 1804-го були: орган на 22 голоси, 6 скрипок, 2 баси, 4 флейті, 4 кларнети, 4 трубі, 2 гобої, 1 віоля й ін. Усі ЗО музикантів були на повному манастирському удержанні, і повинні були завжди грати, щоб люди охотніше ходили до уніятського манастиря. Музиканти жили в окремому великому домі, тут же містилися й хористи. Гроші на їх утримання дав гр. М. Потоцький.

Була своя ґуральня в Старому Почаєві та свої броварі, і манастирські погреби за уніятів василіян були повні вин, лікерів, меду, пива та іншого. Коли року 1831-го монахи уніяти (василіяни) вертали манастиря православним, то в манастирських погребах знайдено: 74 бочки питного меду, різного вина, головно угорського — 20 бочок, старого угорського й іншого вищих гатунків — 415 пляшок, горілки 10 великих куф, різних наливок — кілька бочок, а також багато пляшок рому, портеру, старого меду і різного лікеру . . .6 А число монахів увесь час було дуже мале. Так, року 1831-го їх було 35.

За уніятської доби взагалі монахів ніколи не було багато, монаші келії стояли порожніми. Напрям життя був цілком польський, якоїсь свідомої національної "руської" роботи не робилося, крім деяких друків для агітації серед народу за унію. По-слов`янському монахи насилу читали, а в "Богослужбах робили великі помилки в читанні, напр. навіть Євангелії.7 І граф Потоцький сповіщав манастиря, наміряючись іти в монахи, що він ані читати, ані писати "по-руському" не вміє.

У Почаївській друкарні був виданий "Wyklad Liturgyi Greckiej po-polsku", бо монахи уніяти вже мало її розуміли. Року 1819-го василіяни видали в Почаївській друкарні:Zbior roznych nabozenstw z slowianskiego na polski przetlomaczonych.8 І навіть року 1830-го василіяни видали: Officium codziene z roznymi nabozensstwowami,9 — це вже для "домашнього" вжитку василіянам.

Цей список видань польською мовою можна б ще багато поповнити, — для свого домового вжитку василіяни все видавали по-польському, напр.: "Збір правил Св. Василія Великого" 1751 р., "Роздумування на Євангелії" 1754 р., "Короткий Катихизис історичний" 1756 р., "Денничок або коротка Відправа" 1801 р., "Євангелії й Апостоли на неділі та на урочисті Свята" 1807 р., "Щоденна Богослужба" 1809 р., Псалтир 1819 р., Катехизм 182? р. і т. ін., — усе видали по-польському. Офіційною мовою у василіян стала мова польська, і вони ширили її скрізь. Так, року 1772-го вони випустили вказівки для Духовенства: Informacia o zapisywaniu Metryki.10

Щоденно перед Утренею василіяни читали, "Роздумування" (медитації), читали 15 минут,

і тільки польською мовою. Уведені були ці медитації за польським єзуїтським впливом.11

Уніяти монахи мільйони одержали від графа Потоцького, але їх не використали, — чи не вміли, чи не хотіли. Починаючи з 1823-го року василіяни нічого не ремонтували, хоч було багато непорядку в манастирі, і все валилося. За станом свого великого Собору вони не дивилися. Манастиря так і не обнесли муром, хоч сам Потоцький починав цю працю і дав на це окремі гроші. За лісом не було належного догляду, і василіяни його нищили. Коли року 1831-го комісія приймала від василіян мана-стиря, виявилося, що ґонтовий дах на Соборі й на інших будинках був гнилий, а сам Собор отинкова-ний і побілений тільки з одного боку, — з переднього, а решта так і позосталася не скінченою.12

Це власне така господарка була тоді по всіх манастирях, які уніяти повідбирали від православних: вони ніде нічого не поправляли, але все нищили та виносили, бо вже чулося, що все треба буде вертати православним.

Для т. зв. новіціятів, цебто тих новиків, що вступали до манастиря, василіяни заклали трирічну школу, в якій викладалися оці предмети: математика з аритметикою, філософія, риторика, римські класики, латина, польська мова й ін. Викладовою мовою була мова латинська, а "руської" мови не було. Богослужбовою мовою була мова церковно-слов`янська, але її в школі не навчали. Латинізація новиків була повна.

Пізніше, вже за російських часів, василіяни заклали в себе трирічну "Повітову школу", і в ній навчалися діти довколишньої польської й іншої шляхти. Це вони зробили виключно для

"самооборони" супроти Росії, і цією школою боронили своєіснування. Викладовою мовою в цій школі була виключно мова польська. Географія викладалась так, що Польща — це самостійна окрема держава.

У Почаївській "Повітовій Школі" викладали головно василіяни. Навчання католицької Віри провадив василіянин, і цього навчав ... і православних дітей. Православні батьки протестували, але російський уряд не звертав на це жодної уваги, бо явно був по стороні уніятів. І тільки перед кінцем уніятського панування був призначений до цієї школи окремий православний Законовчитель для православних дітей .. .13

За уніятського часу Суперіорами (Ігуменами) в Почаївськім манастирі були такі особи: Гедеон Козубський (1730—1736), Гавриїл Познаховський (1737—1739), Самуїл Юркевич (1740—1743), Вар-лаам Кокайлович (1743—1763), Іларіон Шостаковський (Намісник, 1764), Юстин Ільчилевич (Намісник), Єроним Камський (Намісник), Дометіян Яновський (1773), Єроним Калитинський (1780), Симплитій Дзєржановський (1822), останній — Іоан Скивський (по 1831 рік).

Остаточне освячення Успінського Собору василіяни зробили аж ЗО серпня 1822-го року, — уже за російських часів, і пристосували його до дня іменин царя Олександра І, про що й була видана того ж року окрема книжечка польською мовою ...

 

 

 

Спочатку уніяти нічого не змінювали ані в Догматах, ані в Богослужбах, ані в церковних обрядах, ані в своїй зовнішності, бо це було першою умовою Берестейської унії 1595—1596-го року. Так само й по манастирях спочатку монахи нічого не міняли, та й такий був наказ згори із Риму, — щоб по церковних обрядах народ не бачив ніякої зміни, крім одної: за Службами поминають Папу, та й то спочатку тільки один раз.

Але з часом стали аж надто нетерпеливитися всі, — і Папа, і католики, і єзуїти, особливо місцеві бундючні польські пани: їх сильно муляли східні обряди, і всі вони разом кидалися на уніятів, щоб міняли свої обряди на загальні католицькі, а поляки вимагали, щоб скоріше ставали взагалі поляками, приймаючи і польську мову, і польські звичаї. Iі всі православні манастирі, позахоплювані уніятами, скоро почали ополячуватись. Та вони легко приймали в свій склад і просто поляків, а ті вступали, щоб робити своє з середини.

Перша назва для відступників була: "православні, з Римом поєднані", або коротко: "Греко- ... уніяти". Пізніше Австрія сильно нетерпеливилася, бо була фанатично католицька, і скоро стала випирати первісну назву "греко-уніят", бо вона "нічого не говорила про католицтво, і урядово, року 1774-го запровадила назву нову: "греко-католики". З того часу уніяти стали забувати, що в основі своїй вони православні, і покотилися до католицтва. Стало мінятися на католицьке все, — і наука, і обряди, і монаше життя. Це вже не була стара унія з Римом, а просто: католицтво східнього обряду. Цебто, — унія розкрила свою правдиву ціль.

Цього часу Папа призначив "київським" уніятським Митрополитом Льва II Кишку (1714—1729). Час був дуже сприятливий для уніятів, і Лев Кишка добув собі владу заганяти на Волині в унію церкви та манастирі. Він дружився з папським нунцієм у Варшаві, і робив для Риму все, що звідти наказували. У листах до нунція чи до Риму він підписувався: "підніжок папських ніг". І Митрополит Кишка повів сильну атаку на православного Почаївського манастиря, щоб таки нарешті захопити його остаточно.

Року 1720-го з наказу Папи Климента IX, старанням нунція польського Єронима Ґрімальді уніят-ський Митрополит Лев Кишка скликав уніятського Собора в м. Замості. Головною справою Собору було остаточне запровадження унії на Волині та в Галичині. На Собор зібралися Ігумени всіх манастирів, які вже були загнані в унію, але на ньому нікого від.Почаївського манастиря не було, — року 1720-го він був ще православним, і на уніятський Собор їхати не вважав потрібним.

Але уніятська пастка вже близько наблизилась до волинського серця, — до Почаївського манастиря. Не з бажання його, а тільки з насилля ворогів.

У змінах східнього обряду на латинський велику ролю відіграв власне Замойський уніятський Собор 1720-го року. Собор увесь час радив про уніятські справи, і постановив помалу міняти і науку, і книжки, і східні обряди на наближені до латинських. У цьому відношенні Замойський Собор 1720-го року був гробокопателем східнього православного обряду, а також гробокопателем українства: з унії вже сунуло ополячення.1

Пригадаю тут, що того ж 1720-го року 5-го жовтня цар Петро І видав свого смертоносного на-каза, щоб у друкарнях в Києві та в Чернігові нічого не друковано без дозволу Москви .. .*

Україна і Східня і Західня національне й духово нищилася ...

 

 

Скажемо, Почаївський манастир, попавши року 1721-го в руки уніятів, спочатку ішов загальною :уніятською дорогою, — нічого не міняв, щоб не лякати хоч тих небагатьох, хто ходив до манастиря. Але по Замойському Соборі все помалу стало мінятися на латинське та польське. І "Ігумен" переробився на "суперіора", а "василіянин" на "базиліянина", бо так їх звав польський суд, влада, ксьондзі й пани, так називав їх і Митрополит Йосип Рутський, свідомий руїнник українських манастирів.

Єпископ Луцький спочатку керував Почаївським манастирем, і від нього багато залежала зміна східнього обряду на латинський. Перший уніятський Єпископ Луцький Феодосій Рудницький (1730—1748) явно противився зміні східнього обряду, як противного старій унії, і робив проти цього, що міг. І до кінця життя свого він не міняв крою своєї східньої ряси, не голив бороди й вусів, не вистригав тонзури посеред голови. На Волині було передання, що глибокі старики розповідали, як Єп. Рудницький пильнував своєю зовнішністю бути православним, і за це його вірні поважали.

Час ішов, а правдивої латинізації "рутенців" не було. Були постанови Замойського Собору 1720-го року, було Послання Афанасія Шептицького 1738-го року, але "рутенці" були "тверді русини", і не приймали латинізації. Та вже був такий латинізатор, як Афанасій Шептицький, — він один міг виконати бажання Риму, та й мав уже своїх доглядачів, — Ігуменів василіян по манастирях та о. о. Протопресвітерів по дієцезіях.

А Рим усе вимагав провадити його латинізацію, особливо манастирів. Так, Почаївський манастир почав відкрито латинізуватися, і вводити новини, за постановою Замойського Собору 1720-го року. Багато було прийнято від латинян, в життя ввійшла польська мова, східній православний обряд був зламаний, прийнятий був обряд латинський польський, і Почаївський манастир почав ширити новий обряд поміж вірними на Волині. Року 1768-го Луцьким уніятським Єпископом став Сильвестер Рудницький, який поставив собі життєвим завданням запроваджувати латинський обряд, ламаючи український східній, почав скрізь вводити польську мову.2

Папа Бенедикт XIV (1740—1758) звернув свою особливу увагу на "руських" уніятів. Він нетерпеливився, і став вимагати скорої їх латинізації, і легко присилав свої індульгенції ("відпусти"), аби тільки затягувати ними православних до унії.

Року 1744-го 11-го травня Папа Бенедикт XIV написав уніятському Митрополитові "totius Russiae" (всієї Руси) Афанасію Шептицькому Послання,3 в якому закликає всіх уніятських василіян до посиленої праці. Папа твердить, буцім то "руський" народ завжди був поєднаний з Римом; Патріярх грецький Михаїл Керуларій (1054 р.) ніби роз`єднав був Грецьку й Римську Церкви, але буцімто Київський Собор 1146-го року це відкинув, а Берестейський Собор 1596 р. знову все поєднав. Усе це — викривлення й повне фальшування української історії, усе це видумане на шкоду України, але все це було підхоплене уніятами й держиться аж до сьогодні. Коли Аф. Шептицький перечитав це папське Послання почаївським уніятам, то вони смиренно постановили по-польськи: "Декрет Папи Бенедикта XIV досить свідчить проти благочестивих (православних), що "Руська" Церква давно вже поєднана з Церквою Римською".4

Папський декрет прийшов як відповідь на Дубенську Конгрегацію 26-го травня 1743-го року. Цього року в м. Дубні відбулися збори уніятських Єпископів та Ігуменів манастирів, і тут постановили, щоб ті манастирі, яких переведено в унію, точно й без зміни берегли східні обряди, священнодії та звичаї. На зборах був Єпископ Луцький Феодосій Рудницький, і своєю думкою вплинув на всі збори.5

Постанови Лубенського Соборчику 1743-го року надзвичайно цінні для нас, — виявляється, що серед уніятського Духовенства були ще розважні люди, які ясно бачили, що унії ніхто не приймає, крім самого церковного Проводу. Оці "рутенці" сильно бережуть свій східній православний обряд і міняти його на латинський не хотять. Духовенство вказувало, що східній обряд забезпечений в умовах унії з Римом 1595-го року.

Але Рим стояв на своєму, і на постанови Дубен-ського Соборчику 1743-го року не звернув уваги.

Митрополит уніятський "Київський і всієї Руси" Афанасій Шептицький (1729—1746), що підписувався: "підніжок ніг папських", думав зовсім по-іншому, і нищив східній обряд. Це він ще року 1738-го 5 травня видав своє Послання, і в ньому зарядив виправляти Богослужбові Книжки на латинське, а особливо додати "і Сина" до слів Символу Віри: "Від Отця ісходящого". При цьому багато старих українських книжок просто понищили. Цей Шептицький, як і всі інші, були ревними служками Папи, самі були поляками, і завжди винищували все, що було українське.

II дійшло до того, що приймалося все, що з католицької й польської гори наказувалося, — уніятський церковний Провід приймав усе сліпо й послушно. Приймали все першими уніятські василіяни, і міцно обстоювали новини. У Почаївському багатому манастирі оселився ввесь церковний уніятський провід, і тому він скоро латинізувався та полонізувався. Широкого кола "руського" монашества за цього часу в Почаївському манастирі вже не було.

Латинські новини були противні самому духові українського народу, як народу православного. Ламання Православної Віри й східніх обрядів цього народу ламало йому душу, і він міняв свій давній лицарський гарт княжих та козачих часів на ідеологію "послушного хлопа", — це нам несла унія ...

Року 1742-го папський нунцій у Варшаві Фабриціо Сарбеллоні заборонив Почаївському манастиреві мати свою друкарню, а особливо — друкувати "руські" книжки. Латинянам ходило, щоб приспішити повну латинізацію уніятів, а полякам — ополячення їх. І нунцій суворо наказав: "Почаївському манастиреві забороняється провадити друкарню, і друкувати книжки рутенським наріччям".6 Наказав, бо "руські" книжки самим своїм зовнішнім виглядом пахли всім католикам Православієм ... І на довгий час Почаївська уніятська друкарня мусіла все спинити, а монаша бібліотека поповнялась латинськими та польськими книжками.

Цього мало, — єзуїти та католики вимогли, і в Почаївському манастирі року 1757-го були прийняті постанови, що забороняється мати з православними якібудь зносини, а особливо з "попами".7 З Києвом був перерваний усякий зв`язок, — головним стає Рим та Варшава. Українське серце, Київ, давно вже перестало битися у василіян, — треба було робити це і в народі...

Стародавнього монашого Устава василіяни не вживали, — вони пішли за латинниками базиліянами. В половині XVIII віку в Італії базиліянин Петро Менніті склав Устава для Василіян, і року 1764-го його переклали й видали по-польськи: "Школа базиліянська". І ось за цим латинським Уставом і жили почаївські василіяни. Устав переповненій латинства, зовсім чужого українським монахам. За переступи монахів карали фізично т. зв. "дисципліною", — рамінною трійчаткою. За молитви за Папу і за навернення "схізматиків" (братів українців) давалося відпущення гріхів.

 

 

VII. ВИНАРОДОВЛЕННЯ ПОЧАЇВСЬКИХ ВАСИЛІЯН І ЇХ РОЗКЛАДОВА ПРАЦЯ.

 

 

Почаївський православний манастир був багатий, і тому, коли його захопили уніяти, то його прибрали до своїх рук виключно провідні василіяни, і тут створили свій центр агітації за унію. І Почаївський манастир, світлий Осередок Православія на Волині, став осередком протиукраїнської розкладової унійної агітації. Почаївські василіяни належали до Польської монашої Провінції, злилися з польським монашеством, і скоро стали правдивими базиліянами. Почаїв став осередком усієї унійної праці, і йому щедро допомагали всі творці унії: Папа та його нунцій у Варшаві, польський король та ввесь його уряд, а також католицьке Духовенство та все польське панство.

Василіяни не знали жодної своєї рідної ідеології, -— належали до Польщі, яка обома руками їх піддержувала, і тому вони дуже скоро ополячились і облатинщились. Почаївські василіяни були не тільки вірними слугами Папи, але були й його суворими наглядачами розросту унії серед українського народу.

 

 

У Польщі унійні василіяни XVIII віку знаходилися під найбільшим впливом польських єзуїтів, —- поділяли їхню ідеологію, бо служили одній цілі. В єзуїтів не було батьківщини, крім Риму, — те саме ісповідували і наші василіяни XVII—XVIII віків.

Року 1717-го в Польщі появився "Projekt na zniszczenie Rusi", --- твір, безумовно ЯКОГОСЬ ПОЛЬСЬКОГО єзуїта.1 Цей твір "поширював серед польської шляхти думку про латинізацію церковного обряду, як засобу для полонізації уніятського населення на українських і білоруських землях. З ідеєю цього "Проекту" польська шляхта й Духовенство не розставалися навіть після І розподілу Польщі. Польський демократ і герой у боротьбі за незалежність Речіпосполитої, Тадей Костюшко` був також тієї думки, що уніятів треба ополячити. Адже ж унія й була подумана, як кладка на католицький беріг. Йшлося тільки про час і пригожі зовнішньо-політичні обставини".2

Папа поставив василіянам завдання окатоличити всю Русь-Україну, Польща — сполонізувати їх усіх, І цю працю винародовлення українців почаївські василіяни поставили ціллю своєї праці, і провадили її завзято.

Наслідки цієї "праці" були страшні для України, Галина Журба розповідає про це: "Польща під час розборів, сама в агонії, не переставала переслідувати Православної Церкви на українських землях, ведучи свою винародовлюючу історичну акцію супроти України, силоміць насаджувала унію, як перехідний місток до римо-католицтва по полонізації. У час цілковитого занепаду тієї злощасної держави з кінцем XVIII сторіччя Православна Церква на Правобережжі була майже зовсім витиснена унією, знищена. Церкви та манастирі здебільшого поперевертані були в римо-католицькі польські костели, а православне українське населення в уніятів".3

Отакі наслідки в Україні дали унія та василіяни!

Та ж письменниця пише: "Унія Берестейська 1596-го року, що забрала Україні раз на все Любельщину, частину Підляшшя, всю аристократію, виплатилася Польщі навіть після її розборів" ... А це тому, що "сотні тисяч родовитої української шляхти, значнішої й дрібнішої, старокозацьких, боярських, княжих родів українських перейшли тоді з унії в римо-католицтво, кидаючи також свою національність" . . .4 Це відкрите свідчення про смертоносність унії для України!. ..

 

 

Історик літератури академік Михайло Возняк, сам греко-католик, пише про поміч уніятів у вина-родовленні українців: "Коли Східня Україна денаціоналізувалася під московською рукою, тоді щ е більше польщилася Західня Україна під польською владою",5 і в цьому польській владі багато допомагали провід уніятської церкви та почаївські й інші василіяни. Вищі верстви Західньої України власне через унію цілком попольщились, освічені провідні уніятські верстви були тоді "наскрізь спольщені".6 Православні зо зброєю в руках боронили свою Православну Віру, уніяти ж навпаки, — нога в ногу йшли з поляками на українську Віру.

"При українській нації в Західній Україні лишилися селяни й (нижчі) Священики, і то останні не всі, бо міське Священство й василіяни були нерідко наскрізь спольщені".7 Василіяни звичайно тісно співпрацювали з поляками не тільки в справах релігійних, але і в політичних. Далі я докладно розповім, як почаївські василіяни збройно допомагали полякам в їх повстанні 1830—1831 років, але це не був виняток. М. Возняк подає, що василіянський провінціял, Ігумен Святоюрського манастиря у Львові Доротей Михальський був активним членом польського "народового уряду" в Галичині в 1809-м році, який ставив собі завданням повалити Австрію і відновити в Галичині Польщу.8 Цей же василіянин усе доносив полякам на свого Митрополита Михаїла Левицького.9

Католик пише: "Уніяти базиліяни не позоставались байдужими глядачами (польського повстання 1831 р.), а допомагали польським відділам харчами, одежею, а часом вступали і в польське військо".10

 

 

Як сильно був сполонізований уніятський церковний провід, показує врочисте свято у Львові, — інтронізація першого Митрополита Галицького Антона Ангеловича (1807—1814).и Це було велике

історичне свято, але на ньому "ніхто не дочувся українського слова: урядові промови виголошено по-латинському, проповідь у Церкві відбулася в польській мові, новий Митрополит видав своє Послання по-польському, а вихованці Духовної Семинарії привітали Митрополита польським панегіриком" .. ,12 І це повне спольщення було і за час Австрії, яка забрала Галичину при першому поділі Польщі 1772-го року.

I далі пішло те саме, — свої писання й Послання Митрополит Ангелович звичайно видавав по-польському або по-німецькому, але ніколи "по-руському". І до цього дослідник додає: "Тому не диво, що не знайшлося вдячне серце серед українців, — навіть слід не лишився, де цей Митрополит похований" ,. ,13

Але тепер появились нові "історики", які виправдують Митрополита А. Ангеловича, — буцім то він був "заслужений Архипастир", "був гарячим українським патріотом, і одним із тих, які українській католицькій (уніятській) Церкві дали підвалини національної свідомости" .. ,14 Таке твердження рішуче нічим не підтверджується!

Так було у самому Львові, а на Волині та в Почаївському манастирі було значно гірше, — там уніяти василіяни провадили відкриту полонізацію і латинізацію українського народу.

 

 

Дослідник історії галицького життя М. Возняк докладно спиняється на освітньому й матеріяльному стані уніятського Духовенства в Західній Україні, і підкреслює його повну темноту та глибоку

нужду, — до цього довела унія. "У крайній матеріяльній нужді, темноті й без ознак свого окремого національно-культурного життя перейшли українці Галичини з польської неволі під панування Австрії",15 — оце були наслідки примусової Берестейської унії...

Австрійський уряд ревно взявся за своїх уніятів, щоб їх більше окатоличити, бо бачив темноту та нужду їх. І року 1774-го за цісарової Марії Терези наступила зміна душі уніятів, — досі вони звалися "греко-уніятами", цебто православними уніятами, і це відповідало історії та істоті унії з Римом, тепер же австрійський уряд змінив стару назву на "греко-католики", цебто "православні католики", а це з богословського погляду повна невідповідність. Але Папа прийняв цю нову назву, бо так хотів голова католицької держави.16

Уніятське Духовенство знаходилося по всій Західній Україні в повній панщизняній залежності від своїх поляків дідичів, — відробляло панщину й двірські роботи нарівні з простим селянством.17 Але року 1777-го австрійський уряд зніс цю панщину з Духовенства.

Року 1783-го австрійський уряд призначив окремого свого референта, щоб він дослідив стан Галичини. І цей референт доносив своєму урядові, що в уніятській Галичині "хіба один на ЗО Священиків має таку-сяку науку, а багато з них не вміють навіть писати. Вони не в силі говорити проповідей, ані вчити дітей катихизиса".18

Сам Митрополит Лев Кишка писав про своє уніятське Духовенство, що "ледве сотий Священик розумів церковно-слов`янськку мову".19 Це все були наслідки розкладової й насильної Берестейської унії...

Року 1806-го крилошанин Михайло Гарасевич на Соборику так змальовував уніятське Духовенство: "Наше світське Духовенство було в найбільшій темноті, парохи ледве вміли читати й писати, та жили в загальному пониженні. І дійсно, яку пошану могло мати Священство у світських людей вищих верств, коли воно ледве одягом різнилося від простонароддя? Який вплив воно могло мати на нього, коли само ледве знало перші основи релігії?"20

"Щоб стати Священиком, треба було тільки вміти по-польськи, та читати й писати кирилицею". У Перемиській єпархії кандидати на Священиків приходили до Єпископа, який проживав у с. Валяві, і тут готувалися на Священика. Тулилися по селянських хатах, удень помагали селянам молотити, а вечорами вчилися "пацуру й казусів", і їх висвячувано ... А "сусідні Єпископи в Холмі та в Луцьку просто продавали рукоположення. Перший ліпший дячок або писар, що навчився читати кирилицю й заплатив сто злотих, одержував висвячення".21

Оце до такого стану довела унія своє Духовенство, як свідчить уніятський же історик.

А простий народ під уніятами зовсім отемнів і про Віру мало що знав. Року 1839-го до Правосла-вія вернулися уніяти, і вони були в найтемнішому стані. Через 16 літ, року 1855-го про це селянство писав білоруський генерал-губернатор: "Більша частина селян не тільки не знає ані одної молитви, але й на питання, якої він Віри, відповідає: нової. І при дальшому виясненні додає: перше були ми польської віри, а тепер, здається, руської" .. ,22 Так народ розумів унію, — це "польська віра" ...

"І тільки пізніше — пише католик — проявляються тут благородні ідейні люди, — православні Священики, які навертають в Православіє цих нових язичників".23 Так зве католик тих, що виховались під уніятським Духовенством!

 

 

Час ішов, а уніятське Духовенство полонізувалося все більше і в Галичині, і по всіх інших землях, а особливо василіяни по манастирях. Те саме робилося і в Почаївському манастирі, — його василіяни наскрізь сполонізувалися, і полонізували й своїх вірних. Я подам тут довшу виписку з характеристики уніятського історика свого Духовенства в XVIII—XIX віках, — таким було тоді все уніятське Духовенство. "Серед уніятського Духовенства витворився своєрідний псевдо-аристократизм", — пише академік М. Возняк. "Духовенство звичайно відбилося від народу, говорило по-польськи, і нарівні з дідичем і жидами використовувало народні маси".

І вічні були скарги селян до уряду на обдирання їх Священиками, бо народ уперто до унії не приставав.

"Звичайно, не багато варта була священикова наука в приложенні до потреб його парохіян. Раз був випадок, що селянин обвинуватив свого пароха перед Консисторією, що той не хоче видати йому метрики його батька. І! обвинувачений парох боронився тим, що він не вміє перечитати давньої метрики, писаної по-руськи, бо в школах учився він по-польськи, а по-руськи його ніде в Галичині не вчили" ...

"Були часи, що українські богослови щойно в останніх роках своїх наук починали вчитися трохи читати по-церковнослов`янськи й по-руськи, щоб бодай могли відчитати Службу Божу з церковних книжок. Молоді парохи говорили проповіді або сповідали такою каліченою мовою, що їх парафіяни або мало що, або цілком їх не розуміли. Деколи український (уніятський) Священик не знав ні говорити, ні читати по-руськи. Щоб могти відправити Службу Божу, давав увесь Служебник переписати латинськими (польськими) буквами, а проповідь у церкві говорив по-польському".

Були уніятські Священики, що зовсім не вірили в богослужбову силу церковно-слов`янської мови, і через це, виголосивши: "Прийміте, ядіте, сиє єсть Тіло Моє"... тихо зараз додавали по-латині Латинізація таких уніятських Священиків була така сильна, що вони вірили, що тільки латинська мова є справжня богослужбова мова ...

"Нечисленні урядники українського походження боялися признаватися до своєї народности. По школах ніхто з учителів і професорів не говорив ані словечка "по-руськи". Українські адвокати, професори університету, учителі й інші хіба тим заявляли приналежність до своєї народности, що в великі Свята заходили до Волоської Церкви, а на Великдень поздоровляли Митрополита з святом, — по-польськи. Польська бо мова панувала скрізь по домах освічених українців, у Консисторії, Семінарії, навіть по священичих домах. Таким робом у громадському житті все було по-польськи".24

Я навмисне дав ширший опис національного стану уніятського Духовенства в Галичині, — воно з 1772-го року було під Австрією, і могло легко націоналізуватися. Тим часом цього не ставало, бо тоді вже сильно защепилася польська ідеологія: бути уніятом — то бути поляком! Звичайно, василіяни Почаївського манастиря сполонізувалися ще більше, бо були під Польщею аж до 1795-го року, а власне Польща на Волині керувала й мала все в своїх руках аж до 1830-го року, до І повстання. Тут усе польщилось, а перед у цьому вели почаївські василіяни.

 

 

Уніятські історики звичайно підкреслюють, буцім то почаївські василіяни провадили українську культурно-освітню працю через свою друкарню, випускаючи книжки і руською мовою.25 Це повне непорозуміння. Почаївські василіяни видавали книжки не з якихсь національних переконань, а тільки для того, щоб вести через них свою уніят-ську агітацію, бо без цього вони не дісталися б ані до Духовенства, ані до народу. Так, вони часом видають такі книжки, як "С`Ьмя слова Божого" 1772-го року, видають "простьім. язьїком простійшаго ради иже по весех народа сложенноє", але ця їхня "проста мова" випливала не з національної душі їхньої, — вона була польська й латинська, — а тільки як агітаційний засіб поширення унії. Ще більше жива "руська" мова панує тоді в виданнях, напр., львівських, — це не було ознакою самих почаївських видань.

Усе, що видавали почаївські василіяни, — чи то проповіді, чи Богослужбові книжки, чи катихи-.

зиси, чи курси Богословія, — усе це старанно повиправлюване на латинський копил, усе це переповнене чужим українському народові латинським духом, усе це ламало й нищило багатовікову українську церковну й культурно-освітню традицію. Віра, освіта й культура України від такої "праці" почаївських василіян тільки падала, зразки чого подані вище.

Ось у мене під рукою "Народов`Ьщаніє или слово кь народу кафоліческому чрез монаховь Чина Св. Василіа Великаго вь Провинціи Полской" 1768-го року. Книжка видана "тщаніємь й ижди-веніємь монаховь Святьія Чудотворньія ЛаврьІ Почаєвскія". І ось у цій книжці на листі 5 б передмови сильно підкреслюється, що "книга сія таяжде содержить вь себі поученій,. яже й вь Римскихь Катехизмахь Обрітаются". Ясно і відкрито!

Тут же серед джерел подаються й постанови Флорентійського унійного Собору 1439-го року, і тут же зазначається: "Святая мати наша Вселенская Церковь Римская". Звичайно, Символ Віри тут подається: "От Отца й Сьша исходящаго" (л. 46).

А наука подається чисто латинська, напр. на ` л. 49 читаємо: "Вірую, же Церковь или собраніє всіхь в`ЬрньІх`ь под Главою Єпископа Римскаго ПапьІ єсть Святоє, Апостольскоє, Кафоліческое, й кром`Б того собранія или Церкви никтоже спасена бьіти не можеть".

Оце була праця почаївських василіян: сіяння чужої народові латинської науки!

А ось "Богословіє нравоучителное" 1751-го року, і тут на л. л. 1266—128 наказується святкувати як рокові Свята: Свято Божого Тіла, Состраданіє Пресвятьія БогородицьІ та Іосафата, бо так наказав Замойській Собор 1720-го року. Цікаво, що при слові "Іосафат" нічого не добавлено, — ще здержувалися ...

Ось почаївський "Богогласник" 1790-го року, збір церковних пісень, які співалися по всіх Церквах України. Почаївські василіяни видали й ці пісні, але поперероблювали їх, бо всі були православні, на латинську науку. Дослідник "Богогласника" подає: У виданому Богогласнику 1790 року "де уніятська Церква різниться чим від Православної, пісня подає річ в уніятському дусі".26

Усі подані приклади ясно показують, що почаївські василіяни держали друкарню тільки для агітації латинства, зовсім чужого українському народові, а через це він і не зростав духово.

 

 

Простий народ рішуче бойкотував уніятські Церкви та манастирі, І йти до них не спішив. Почаївські василіяни вживали найрізніших хитрих способів, щоб таки затягувати українських селян до своїх церков, а коли це не допомагало, то зверталися "до двору", цебто до пана, а той велів силою гнати своїх підданих до уніятських Церков та манастирів ...

Видавши своє "Народовіщаніє" 1768-го року, почаївські василіяни добре знали, що їх латинських наук народ слухати не захоче, а тому вони вмістили в передмові (л. 56—6) таке вияснення до Священика: "Аще (яко нігдє случаєтся) препростьш народь, нев`Ьдущій нуждьі поученія й ползьі вь немт душевньія, не восхощеть собиратися, сицевьіхь различньїми образьі й хитростми привлачати подобаєгь. Си єсть: вь первьіхь малихь дтугєй собирати й учити, да родителіє, зряще діти своя душеполезная уміющія, стидятся" ... А потім, коли їх зберуть на яке Свято, то треба лякати їх Судом Божим і за себе самих, і за дітей, і за домову челядь, і що за все це вони "отвіт Богу, Судій страшному воздати ймуть" ...

"Єгда же й сицевая словеса затвердились не умягчають, достоит казнію церковною или д в о р с к о ю сицевьіхь принуждати", бо й Бог наказував силою приводити на його вечерю. "Сице й парохь или катихиста не хотящихь прійти й отрицающихся должень принуждати". Але Дух Святий подасть і "инньїя различнія образьі ко уловленію душ челов`Ьческих`ь".27

Оце методологія затягування в унію: хитрощами, ані, то й карами "дворовими", цебто панськими батогами та киями! Так навчали й так поступали почаївські василіяни ...

Львівська братська друкарня завжди дуже багато друкувала книжок, але нічого в них не виправляла, і через це почаївські василіяни, як папські сторожі, постійно доносили в Рим на схизматичну львівську друкарню ...

Отже, Почаївський манастир за час його перебування в уніятських руках жодним культурним осередком не був, — це був осередок латинського Риму відданого папського ополяченого василіян-ства.

 

 

Вищий церковний провід уніятський аж по кінець ХІХ-го віку ніколи національним не був. Коли 1815-го року в Перемишлі Духовенство задумало закладати Товариство Священиків, то вкінці аж сам Папа прислав виговір за це ... Про цей виговір уніятський історик пише: "Це дуже цікавий документ мачушиного (щоб ужити лагідного слова) трактування уніятської Церкви з боку Риму цілими віками".28

Отже, почаївські василіяни ніколи не були носіями рідної культури на Волині, —- навпаки, вони

нищили віковічну тут церковну традицію та православну культуру. А наслідком цієї їхньої праці був великий заник освіти на Волині та зміцнення польськости.

Там же, де в Україні унії не було, або де вона була вигнана повстанням Богдана Хмельницького, напр. на Лівобережжі, там український народ розвивався більш нормально, творячи свою власну українську культуру. І коли серед уніятів панувала ще єгипетська тьма, тоді православні українці творили високі культурні пам`ятки.

Уніятська ж Галичина відродилася національне тільки в XX віці, і тільки тому, що в проводі цього відродження стала головно українська світська інтелігенція. Відродила не уніятська Церква, а саме живе політичне життя. І це уніятська ідея ввесь час копала духовий Збруч поміж Києвом та Львовом, бо так хотів Рим, так хотіла й архикатолицька Австрія.

 

 

Уніятський полон (1721—1831) Святої Почаїв-ської Гори — це була тяжка рана на українському тілі. Рана страшна й трагічна, і тим болючіша, що була ніби від своїх же "братів"... Уніятський полон спинив віковічну працю Почаївського манасти-ря, як це було і з іншими манастирями, які тільки захоплювали уніяти. Спинив і понищив, що понищити міг. І почав нову працю, але зовсім чужу українському народові і змістом, і формою, тому чужу й незрозумілу.

Унія спинила майже 500-літню працю Почаїв-ської Гори, а народ зо страхом дивився на непоша-

нування нових господарів, василіян. Чекав грому Господнього на них, а поки що мусів оминати свої Святині, захоплені в полон поляками. За час уніят-ського полону (1721—1831) народ згубив свою близьку й рідну школу Віри й морального життя ...

Почаївські уніяти василіяни заклали нову друкарню, яка довго (1732—1831) існувала під ними. Але василіянська Почаївська друкарня не була заснована для народніх потреб, а тільки для унійної агітації та для грошевих заробітків. Якоїсь національної української ідеї почаївські василіяни ніколи не знали і не виставили.

Здержливий у тяжкому, проф. Д. Дорошенко таки змушений був сказати гірку правду: "Василіяни почаївські були патріотами польської держав-ности . . . їх симпатії до повстання 1831-го року послужили російському урядові мотивом для передачі Почаєва в руки православного Духовенства".1

І не забуваймо того, що Почаївському православному манастиреві польський уряд жодним способом не дозволяв друкарської справи, — це була річ на той час просто не до подумання. Навпаки, своїм слугам уніятам польська влада легко дала дозвіл на друкарню. І василіяни всіма своїми дру-ками вели пильну уніятську агітацію, усі книжки виправляли на латинський копил. Крім цього самі ополячились докраю, пильнували полонізувати й своїх вірних. І навіть виступили в польському повстанні, як своєму...

Почаївські василіяни чужі були для українського народу...

Почаївських видань навіть рівняти не можна до видань не тільки київських, але і львівських: вони були найскромніші перед ними, хоч у василіянських руках були на це мільйони графа Потоцького! Але в чужу справу живої душі не вдихнеш!...

Почаївські василіяни вславилися тільки як слуги латинства, і ввесь час доносили і варшавській папській Нунціятурі, і самому Папі на Львівську Братську друкарню, що вона випускає невиправлені на латинське православні книжки ...

Які почаївські василіяни були чужі й ворожі українському народові, показує їхній останній намір: викрасти Чудотворну Почаївську Ікону! Ця Чудотворна Ікона — це віковічна Православна Святиня не тільки всієї Волинської Землі, але й всієї України, і василіяни в своїй безмежній запеклості пробували позбавити ввесь український народ цієї Святині, — вкрасти її й передати її полякам...2

І хоч як це неморально чинити таке блюзнірське святотатство, але, видно, уніятські василіяни втратили почуття, що й православні мають Святині. Ва-силіянин уніят о. Дам`ян Богун ще й тепер, року 1947-го, кидає камінем на всеукраїнську Святиню і плете казку, як викрали василіяни Чудотворну Почаївську Ікону...3

Свята Почаївська Лавра пережила тяжкі проти-лравославні бурі, пережила зрадливий уніятський полон, але таки вернулася на свою звичайну всеукраїнську путь. І як віки була вона чистою й ясною зорею Православія, такою позостається й сьогодні, і такою позостанеться і на віки вічні!