26.1. Хресний хід Господа на Голгофу
Коли назнущалися і насміялися над Господом, зняли з Нього багряницю, одягнули Його в одежу і повели на розп’яття (Мт. 27. 31, Мр. 15. 20).
Від палацу прокуратора Понтія Пілата, де допитували і бичували Ісуса Хреста, до місця розп’яття на Голгофі шлях був неблизький. Ісус дуже ослаб, стомлений, зморений ледь-ледь тримався на ногах. На Нього виснажливо вплинули безсонна ніч у Гетсиманському саду, допити у Анни, Каяфи, синедріону, Ірода, Понтія Пілата. Дуже вибило з сил Ісуса жорстке бичування. Цей болісний і виснажливий обряд бичування за традицією завжди передував розп’яттю.
Сонце стояло ще високо. З висоти кам’яної тераси біля палацу прокуратора, готуючись зійти вниз, Ісус востаннє глянув на загачені народом вулиці Єрусалиму. Він, напевно, згадав, що ще зовсім недавно проїжджав вулицями, засипаними квітами, під час тріумфального входу. Народ приязно, дружньо, люб’язно зустрічав Його. І цей же народ тільки-що по-звірячому вигукував «Розіпни Його, розіпни!» і зараз із жорстоким нетерпінням чекає Його страти.
Коли Ісус в супроводі воїнів зійшов вниз, то немов злючі оси накинулися на Нього злобні, гнівливі вигуки, насмішки, свари розлюченого народу. Ісуса підвели до хреста, що лежав на землі.
Хрест ввели римляни для розп’яття злочинців, бандитів, розбійників, грабіжників, лиходіїв. Хрест вважався ганебним і найстрашнішим, найболіснішим знаряддям смерті у великих муках. Римляни застосовували хрест і в захопленій ними Палестині. До розп’яття засудженого катували, мучили, знущалися з нього, а потім він повинен був сам нести свій хрест до місця страти. Місце розп’яття повинно було знаходитися за межами міста і біля великої дороги для повчання подорожуючих, попутників, мандрівників. Перед стратою на хресті з засудженого знімали одяг і розпинали. Смерть в приблизно наступала через 12 годин, інколи для її прискорення розіп’ятому перебивали гомілки.
Ісус підійшов до хреста, що був грубо сколочений із колод. Хрест був набагато вищий від людського росту і неймовірно важкий навіть для сильної людини.
Воїни злегка підняли хрест від землі й погрузили його під кутом на плече Ісуса.
Ісус Христос, хитаючись від непомірно важкого хреста, вийшов на вулицю. Він знав, що до Голгофи не дійде, бо хрест на плечах був неймовірно тяжкий. На плечах Ісуса посмуговані бичами рани кровили. Ісус ледь-ледь помітно переставляв ноги, низько нагнувши голову. Через сукровичний піт і сльози Господь інколи піднімав очі, шукаючи у натовпі учнів, але нікого не було видно.
Христос пройшов цілком небагато, до міських воріт, і впав. Натовп з єхидною радістю зареготав.
Римське воїнство побачило, що Ісус не донесе хреста. І тут з поля повертався один перехожий Симон Киринейський. Цей чоловік був батьком синів Олександра та Руфа, які стали відомими першими християнами. Симон був переселенцем із міста Киринеї, що в Лівії.
Не з жалю чи співчуття, а щоб швидше дійти до Голгофи і звершити свою злющу справу, вороги Ісуса Христа схопили Симона Киринейського і заставили його нести хрест Господа. Звісно, Симон був з тих, хто співчував Ісусу Христу, і тому на нього випав вибір нести хреста. Адже, ні правовірні юдеї, ні римляни не несли б цього хреста.
Незліченна кількість народу йшла за Ісусом під час хресної ходи. Не тільки вороги, а й прибічники, шанувальники Ісуса Хреста йшли за Ним. Люди плакали і ридали за Ісуса супроти тодішньому звичаю, бо за законами заборонялося злочинцю, якого вели на страту, виражати співчуття. Жінки, що йшли за Ісусом голосними ревними риданнями проявляли своє співчування Господу. Вони так голосно і щиро жалкували Христа і співчували Йому, що в той момент, коли призупинилася хресна хода і хрест Господній перекладали на Симона Киринейського, Ісус Христос звернувся до народу з цілою промовою:
– Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, – за собою ридайте й за дітьми своїми! Ось дні настають, коли скажуть: «Блаженні неплідні та утроби, які не родили, і груди, що не годували»… Тоді стануть казати горам: «Попадайте на нас», а узгір’ям: «Покрийте нас!». Адже, коли зеленому дереву таке (як зараз Мені – В.М.) роблять, то що з сухим буде! (Лк. 23. 28 – 31).
Господь якби забуває про свої муки й страждання і спрямовує свій погляд на майбутнє вибраного народу, до тієї жахливої кари, яку чекає народ за те, що відвернувся від Месії, не прийняв Його і страчує.
Словами «За собою ридайте й за дітьми своїми!» Господь попереджає про страшні біди цих людей та їх дітей і всього єврейського народу. Адже так хотіли самі юдеї, кажучи Понтію Пілату: «На нас Його кров і на наших дітей!» (Мт. 27. 25).
Біди будуть настільки страхітливі, жахливі, непереносні, моторошні, що ви проситимете: хай краще гори чи узгір’я покриють вас.
У алегорії «Коли зеленому дереву таке роблять, то що з сухим буде!» під «зеленим деревом», молодим, повним життя Ісус розуміє Себе, під «сухим деревом» – народ юдейський. Отже, якщо Йому – Господу не дали пощади, то що буде з «сухим деревом», тобто з народом. Іншими словами, якщо зелене дерево згоріло, то з якою силою горітиме сухе дерево.
Безумовно, тут мова йде про жахливе руйнування Єрусалиму Титом 70 року після Різдва Христового.
Не встигнувши закінчити Свою промову римські вояки бичем змусили Христа продовжити ходу. Ісус і без хреста ледь йшов, але побиттям вороги заставляли йти швидше, бо квапилися.
Разом з Ісусом Христом на Голгофу на смерть вели ще двох розбійників.
26.2. Розп’яття і смерть Ісуса
Пройшовши тяжкий шлях, Господа привели на Голгофу. Голгофа (з єврейського – череп, лобне місце) – це узвишшя, пагорб, що має деяку схожість із голим людським черепом. Тоді Голгофа знаходилася біля самого Єрусалиму, неподалік від північно-західних міських воріт. Голгофу називали так не тільки тому, що вона мала вигляд черепа, а й тому, що там знаходилася незчисленна кількість черепів людей, яких там умертвляли. На цьому ж місці, на Голгофі була похована перша людина – наш прародич Адам.
Коли Ісуса привели на Голгофу, то він був дуже втомлений і спраглий. Але Йому не дали води, а вино зі смирною. Цей напій переважно давали злочинцям перед стратою, щоб одурманити їх, зменшити відчуття болю і страждання. Це «снодійний» напій. Переважно до кислого, як оцет, вина додавали смолу смирну, яка додавала вину дуже їдкий і гіркий присмак, як жовч. Через те цей напій ще називали «оцет змішаний із жовчю» (Мт. 27. 34).
Ісус відмовився пити «оцет змішаний із жовчю» (Мр. 15. 23).
Господа Ісуса прибили до хреста між двома розбійниками «хрест підняли і розіп’яли тут Його та двох злочинців, – одного праворуч, а одного ліворуч» від Ісуса (Лк. 23. 33).
Переважно хрести були різної форми і розпинали по-різному. Інколи прибивали цвяхами до хреста, що лежав на землі. Опісля хрест піднімали вертикально і закопували в землю. Інколи спершу закопували хрест, а потім піднімали засудженого і прибивали його до хреста. Інколи розпинали головою вниз, як, наприклад, за власним бажанням пізніше був розіп’ятий апостол Петро. Руки і ноги інколи прибивали цвяхами до хреста, а інколи тільки прив’язували. Щоб руки в ранах передчасно не розривалися, то під ноги розіп’ятого підбивали підставку-перекладину, на яку розіп’ятий міг встати. На верхньому вільному кінці хреста над головою прибивали поперечну дощечку, де писали провину розп’ятого.
Розп’яті терпіли непереносні муки. Тіло розп’ятого немічно звисало з хреста у страшенних конвульсіях, судомах. Всі м’язи зводили корчі, судороги. Рани від цвяхів на ногах і руках роздиралися під вагою тіла. Розп’ятого турбувала неабияка спрага. Він відчував жар. Страждання мученика були настільки великі та неймовірно нестерпні, тривалі. Бували випадки, що розп’яті висіли на хрестах до трьох діб й більше і не помирали, хоча, найчастіше, вони гинули через півдоби. Тому розп’яття на хресті вважалося найстрашніше, найбезчесніше, найсоромніше зі всіх видів смертних кар.
Ісуса прибили до хреста і звели хрест догори. Понтій Пілат наказав написати на дощечці гебрайською, грецькою і римською мовами таку провину: «Ісус Назарянин, Цар Юдейський». Юдейські первосвященики різко противилися і відмовляли Пілата, щоб не писав «Цар Юдейський». Але Пілат не послухався юдеїв, мовивши, що «Він Сам говорив: Я – Цар Юдейський» і з решту, «Що я написав – те написав!» – настояв на своєму прокуратор (Ів. 19. 19 – 22).
Всупереч звичаям, напис був зроблений не на одній, а на трьох мовах: гебрайській (єврейській) – місцевій, національній мові; грецькій – найпоширенішій тоді мові; римській – мові переможців. Так, що багато юдеїв читали ці написи, бо місце, де Ісус був розп’ятий, було близько міста. Завдяки цим написам, в останні хвилини Свого життя Господь Ісус Христос на весь світ був оголошений Царем.
І таким чином Пілат ще раз уразив членів синедріону й показав їх неправду.
Над Ним вороги продовжували словесно знущатися, опоганювати, ображати, зневажати, скривджувати. Вони дошкуляли Йому різними принизливими викриками. Перебуваючи на хресті, Ісус страждав, терпів.
Серед цих страждань, які й неможливо описати, Господь наш не залишався мовчазним. Перші слова, які вимовив Христос:
– Отче, прости їм, – бо не знають, що чинять вони! (Лк. 23. 33).
І в передсмертних муках Ісус показав Себе як Месія, що прощає. Він просив Отця пробачити тим, що присудили і завдали Йому ці страждання. Помираючи, Ісус продовжував звершати справу, задля якої Він прийшов на землю.
Воїни, котрі розіп’яли Ісуса Христа, почали ділити Його одежу. Вони кинули жереб, щоб цей одяг із хітону, який виткала Сама Матір Божа Марія, і в якому був зодягнений Ісус перед розп’яттям, дістався одному воїну цілком. (Мт. 27. 35). Розділивши одяг, воїни продовжували стерегти Ісуса на хресті.
Ті вороги з народу, що проходили поряд, вояки, юдеї, особливо первосвященики, книжники, старійшини, фарисеї, продовжували глузувати над розп’ятим Ісусом, глумитися з Нього. Ті, хто обабіч проходив, лихословили і кивали своїми головами, кепкуючи над Ісусом. Вони казали: «Ти, що храм руйнуєш і за три дні будуєш, то спаси Самого Себе! Коли Ти Божий Син, то зійди з хреста!».
А первосвященики з книжниками і старійшинами, насміхаючись, говорили: «Він інших спасав, – а Самого Себе не може спасти! Коли Цар Він Ізраїлів, нехай зійде тепер із хреста, – і ми повіримо Йому! Покладав Він надію на Бога, – нехай Той Його тепер визволить, якщо Він угодний Йому. Адже Він говорив: «Я – Син Божий»… (Мт. 27. 39 – 43).
Звичайно, ніхто з тих вояк, що розпинали, ні юдеї, котрі засуджували, не знали істини про Христа. Все, що Ісус говорив і повчав, вони не вірили. Вони не знали, що Він – Син Божий. І в незнанні засудили Христа юдеї та язичники під натиском юдеїв. Ніхто з них не знав і не думав, що страчують Месію свого. Але незнання не виправдовує цього злочинного вчинку.
Серед загального видовищного глузування в насмішках над Ісусом взяв участь і розбійник, що був розіп’ятий поруч з Господом. Один із розп’ятих злочинців став зневажати Ісуса, кажучи:
– Якщо Ти Христос, то спаси Себе і нас!
Потім обізвався й другий розіп’ятий, докоряючи Ісусові:
– Чи не боїшся Ти Бога, коли й Сам засуджений як розбійник? Інша річ ми, ми справедливо засуджені, і належну кару за свої вчинки маємо. А Ти ж, жодного зла не вчинив.
Тоді попросив Ісуса другий розп’ятий: «Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!» (Лк. 23. 39 – 42).
Ісус вступив у розмову: «По-правді кажу тобі: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» (Лк. 23. 43).
Розп’яті розбійники виявилися різними. Один став на бік ворогів і разом з ними хулив Господа. Другий, очевидно, меншою мірою зіпсований, бо у нього заговорила совість, він проявив почуття релігійності і увірував у Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа, будучи розіп’ятий на хресті. Він не просив багато, а покаявшись, благав, щоб Господь хоч згадав його у Царстві Своєму.
І Господь, простивши цьому розбійнику, пообіцяв йому найвищу нагороду, яку тільки можна собі уявити. Сьогодні розіп’ятий увійде разом з Ісусом в рай і віднині для всіх людей світу відчиняться двері раю через покаянну смерть Христа. Через те для кожної земної людини з цих хвилин появилася мета в житі, досягнення якої треба кожному із нас заслужити своїми вчинками.
Коли злісні вороги, наситили свою злобу, трохи, але не цілком, угамувалися й почали помалу відходити від хреста, то до хреста, де був розп’ятий Ісус, змогли наблизитися Його мати Пресвята Богородиця Пречиста Діва Марія, сестра Його матері Марія Клеопова, учні Його Марія Магдалина та апостол Іван, які до цього стояли поодаль.
Ісус усвідомлював, що з відходом з цього світу Мати Його залишалася одна й нікому буде піклуватися про Неї. І коли побачив Ісус Матір та улюбленого учня, то й каже до Матері: «Жінко, оце син Твій!»
Потім каже до учня: «Оце мати твоя!». Цими словами Господь доручає Свою Пречисту Матір улюбленому учневі. І з цих пір Іван взяв Богоматір до себе (Ів. 19. 25 – 27).
Пречиста Мати Божа до самої Своєї смерті жила у св. Івана Богослова. Він опікувався про Неї, як улюблений Її син.
Тут я хотів би застерегти вас, дорогі читачі, від лжеучнів, які, можливо, намагатимуться втягнути вас у свої секти, спекулюючи на цьому факті. Протестанти і деякі сектанти, помиляючись, не визнають, що Матір Божа була Вседівою. Вони вигадують, що після Ісуса у Богоматері були інші діти, що буцімто народилися від Йосипа природним людським шляхом, що це нібито були «брати Господні», про яких згадується в Євангелії.
Справді, у Євангелії зустрічається звертання «брати Господні», під яким розуміються брати у вірі. Адже, якби у Пресвятої Богородиці були інші діти – кровні брати Ісуса, то, безсумнівно, рідні діти піклувалися б про Неї як про Свою Матір. Навіщо б тоді Господь зобов’язував св. Івана Богослова піклуватися про Богоматір? Де ж логіка? Отже, брати і сестри Господні, вдумайтесь у ці слова, у цю логіку! І не піддавайтеся лженаукам!
Пресвята Діва Марія і св. Іван Богослов залишалися на Голгофі біля Ісуса до звершення Божого замислу. Люд продовжував ґелґотіти, викрикувати на адресу Ісуса, висміювати Його. На Голгофі панував людський шум і гомін, як у бджолиному вулику.
Після розмови Господа з Богоматір’ю та Іваном смертельні муки Ісуса Христа наближалися до кінця. О шостій години темрява покрила всю землю аж до години дев’ятої. Померкло сонце. На небі з’явилися зірки. Ця темрява була на всій нашій Земній кулі водночас, а не у якомусь окремому місці.
Зважаючи на те, що єврейську Пасху завжди святкують 14 Нісана, а тоді завжди повня – повний Місяць. Сонячне затемнення, як зазначають вчені, може бути тільки при новому Місяці, а не при повному Місяці. То якщо це й було сонячне затемнення, то це було чудесне сонячне затемнення, це було чудо Боже. Це була незвична подія, яка передувала смерті улюбленого Сина Божого.
Раптова пітьма, що покрила нашу грішну землю, припинила людський шум і гам на Голгофі. Це було страшне видовище, яке заставило багатьох людей призадуматися про свої погляди і вчинки. Деякі люди били себе в груди і каялися, згадували Бога, наверталися до Нього. Інші злякалися й почали залишати Голгофу й тікати додому. Серед людей з’явився панічний страх.
У тьмі на Голгофі настала тиша…
О дев’ятій годині Ісус скрикнув гучним голосом: «Елої, Елої – лама савахтані?», що в перекладі означає «Боже Мій, Боже Мій, – навіщо Ти Мене залишив?» (Мр. 15. 34).
Цей оклик був висловом надзвичайної скорботи душі Боголюдини. Ці жалобні слова, однак, для багатьох невидющих і невдячних людей послужили поводом до нових насмішок над Господом. Глузуючи, вони казали:
– Іллю кличе.
Ця уїдливість полягала в тому, що перед пришестям Месії юдеї очікували приходу Іллі. Тому юдейські вороги спотворено думали, мовляв, Він – розіп’ятий і ще уявляє Себе Месією і кличе на допомогу Іллю.
Ісус вже знав, що життя Його налічує хвилини, і як зазначено у Писанні, мовив: «Прагну! Хай збудеться Писання!» (Ів. 19. 28).
Почувши це, один із воїнів, що стеріг Ісуса, взяв губку, намочив її «оцтом» (кислим вином), який завжди мали при собі римські солдати, настромив губку до трості з ісопу й підніс до уст Ісуса. Воїн, мабуть, не перший раз розпинаючи, знав, що розп’яття на хресті спричиняло неймовірну велику і не виносну спрагу й допоміг Господу.
Ісус прийняв оцту і мовив: «Звершилось!»… (Ів. 19. 30), «Отче, в руки Твої віддаю Свого Духа» (Лк. 23. 46), «І, голову схиливши, віддав Свого Духа…(Ів. 19. 30).
… … …
У слові «Звершилось!» треба розуміти, що здійснилась справа Месії, яке визначена Господом Богом, звершилася спокута людського роду й примирення його з Богом через смерть Ісуса на хресті. Мученицька смерть на хресті – це власна воля Ісуса задля нашого спасіння і спасіння світу.
У цей момент смерті Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа в Єрусалимському храмі «завіса роздерлась надвоє – від верху аж додолу» (Мр. 15. 38). Тобто без всякого людського втручання сама собою розірвалася надвоє та завіса, яка відділяла в храмі Святилище від Святого Святих.
Було тоді біля трьох годин пополудні за нашим часом. У цей час в юдейських храмах приносили вечірню жертву. Священик, що правив тоді в Єрусалимському храмі та люди бачили це диво. Чудне роздирання завіси символізувало, що з цього моменту на зміну Старому Завіту приходить Новий Завіт. Новий Завіт відкриває людям вхід у Царство Небесне, який до цих пір був зачинений для людства.
У момент смерті Ісуса на хресті відбувся сильний землетрус, рознеслися камені по землі, розторощилися скали. Це був знак гніву Божого на тих, хто стратив Сина Його Улюбленого.
У момент смерті Ісуса на хресті печери і могили, в яких були захороненні покійні, відкрилися. Багато покійних святих у ту мить воскресли. Воскресали їх тіла. Воскреслі люди пізніше ходили містом, з’являлися в Єрусалимі людям, котрі їх знали. Це був знак перемоги Господа Ісуса Хреста над смертю.
Всі ці дива, чудесні знаки, що супроводжували смерть Господа, настільки вразили римського сотника, що він вигукнув: «Він був справді Син Божий!» (Мт. 27. 54), «Справді Цей Чоловік був праведний!» (Лк. 23. 47).
Язичники, римляни визнали Ісуса Христа – як Бога. І цей римський сотник на ймення Логін став пізніше християнином і навіть мучеником за Христа.
Зворушливий був весь народ, що зібрався на Голгофі. Повертаючись додому, юдеї били себе в груди, багато з них навернулися до Господа.
Свідками смерті Господа були Марія Магдалина, Марія Богоматір, Соломія – мати синів Заведеєва та багато жінок, які йшли за Ісусом з Галілеї, служачи Йому.
Ісус Христос помер у п’ятницю – напередодні суботи, яка була великим святим днем для іудеїв і, до того ж, збіглася з першим днем Пасхи.
Щоб не залишати на хрестах тіла трьох розіп’ятих (Ісуса і двох ще живих розбійників) у цей великий день, юдеї, члени синедріону попросили Пілата перебити їм гомілки, щоб вони швидше померли, і казали, що вони їх знімуть і ще до вечора похоронять. Адже ввечері їм вже треба було споживати Пасху. Пілат дав на це дозвіл.
Римські солдати потрощили гомілки у обох ще живих розбійників, що були розп’яті обабіч Ісуса.
Коли вояки підійшли до Ісуса, то переконалися, що Він уже мертвий, то й вирішили не перебивати Йому гомілок. Але один з воїнів «списом проколов Ісусові бік і звідти витекла кров і вода» (Ів. 19. 34).
Оскільки від смерті Господа пройшло менше години, коли проткнули Йому ребра, то кров ще не сильно згорнулася і виділилася з рани разом із плазмою. Кров і вода, як зазначав св. Іван Златоуст, символізують те, що з води (навколоплідних вод) ми народжуємося, а Кров і Тіло ми споживаємо. Це таїнство започатковане Ісусом на Тайній вечері.
26.3. Поховання Спасителя
За тодішніми звичаями тіла розп’ятих залишалися на хрестах, аж поки їх не скльовували птахи. Після смерті Ісуса Христа до Понтія Пілата прийшов Йосип з юдейського міста Аримарії, що поблизу Єрусалиму. Йосип Аримарійський був членом синедріону, але не брав участі у засіданні синедріону й засудженні Ісуса. Він був людиною благочестивою і потаємним учнем Христа. Прийшовши до Пілата, Йосип попросив прокуратора віддати тіло Христове для поховання.
Пілат здивувався, що Ісус так швидко помер і не повірив, бо розіп’яті, як правило, по-декілька днів висіли на хрестах і чекали своєї смерті. Тоді Пілат переконався через сотника, що Ісус вже помер, і дозволив Йосипу Аримарійському видати тіло Ісуса.
Йосип купив і приніс плащаницю (довге і цінне полотно), Никодим, який колись вночі приходив до Ісуса, приніс пахощі (смирну і алое). Вони зняли з хреста тіло Ісуса, за звичаєм, помастили його пахощами, огорнули плащаницею і положили у новій погребальній печері в саду Йосипа, що знаходилися неподалік від Голгофи. Вони привалили камінь до дверей гробу і пішли. Все це робилося вельми ретельно, але дуже квапливо, бо була п’ятниця перед вечором і залишилося, можливо, півтора-дві години до заходу сонця. З заходом сонця вже починалася субота у юдеїв і всілякі дійства вже були заборонені, бо порушували закон.
За всім цим спостерігали жінки, які були на Голгофі, й прийшли за тілом Ісуса до входу печери.
Коли Пілат дозволив поховати Ісуса, до нього прийшли первосвященики і фарисеї та просили дати охоронців гробу до третього дня після смерті. Це мотивували вони такою заявою:
– Ми згадали, що обманщик Він, бо як ще був живий, то сказав, що після трьох днів воскресну. Тому накажи пильно охороняти гріб до третього дня, щоб учні Його не прийшли вночі й не викрали Його. А потім скажуть народові: воскрес із мертвих. І цей останній обман буде гірший від першого.
А першим обманом первосвященики і фарисеї називали те, що Господь Ісус Христос навчав про Себе як про Сина Божого, Месію. Останнім обманом вони називали оповідь про Ісуса, що встане з гробу, як про Переможця пекла і смерті.
На це прохання Пілат відмовив їм: «Маєте стражу, охороняйте, як знаєте».
Річ у тому, що у святкові дні у розпорядженні членів синедріону була стража з римських воїнів. Ці стражники підтримували порядок і спокій у свята, коли зі всіх країн у Єрусалим приїжджало багато народу. Пілат запропонував їм використати цю свою стражу і робити все так як вони хочуть, щоб потім вони нікого не звинувачували.
Первосвященики довкола і зі всіх боків печери й саду поставили силу-силенну воїнів і стражників, щоб охороняли печеру, де був похований Ісус. Вони поставили й безпосередньо біля гробу охорону і у присутності вартових вороги Ісуса запечатали Його гріб з допомогою шнурка і печатки.
Стража римських язичників залишилися, щоб охороняти гріб Ісуса та його околиці, а вороги, члени синедріону пішли додому вкушати паску.
Зробивши ці міри застороги, найзліші вороги Ісуса, не відаючи і не гадаючи, підготовили безсуперечні, цілком певні докази Світлого Воскресіння Христового.
† † †