Римські воїни повели зв’язаного Ісуса Христа на суд до своїх суддів, щоб ті винесли вирок Господу Ісусу. Десь від 2 год. 30 хв. після опівночі, коли Ісус був схоплений у Гетсиманському саду, й до ранку, над Ісусом Христом відбулося шість судів.
Господа Ісуса судили релігійним судом первосвящеників Анни та Каяфи, синедріону. Його судили й громадські, цивільні особи: Пілат, Ірод і знову Пілат. Ці шість судів тривали до ранку, бо десь від 9 год. ранку до полудня Ісуса Христа розіп’яли.
Як зазначає святий євангеліст Іван, «тоді була п’ятниця перед Пасхою і година шоста», себто переводячи на наш час – біля 12 год. дня. Святий Марк пише: «Була ж третя година, як Його розіп’яли» (Мр. 15. 25), тобто година дев’ята по нашому відліку часу. А від шостої до дев’ятої години була «пітьма на всій землі».
Але річ в тому, що по старому єврейському означенні день і ніч розподіляли на чотири частини – по три години в кожній частині. Через те в Новому Завіті згадується лише про першу, третю, шосту і дев’яту години. Ось чому вираз «година шоста» можна розуміти як весь період часу між 9 год. ранку і полуднем.
Деякі дослідники вважають, що св. Іван зазначав час за римським численням, яке відповідає нашому, тобто якщо було біля шести годин ранку, то це шість годин від півночі.
24.1. Суд у первосвященика Анни
Із Гетсиманського саду воїни привели зв’язаного Ісуса Христа до старого первосвященика Анни (його ще називали Анан) для короткого суду (Ів. 18. 12 – 14). Була пізня ніч. Позаду в Ісуса був дуже довгий і важкий день. Ісус та Його учні дуже втомилися, що не у стані були перебороти сон. Учні розбіглися, а Ісус залишився Один на Один зі Своїми ворогами.
У той час Анна вже не служив у храмі через свій похилий вік й був на відпочинку. Раніше (з 6 року після Різдва Христового) Анна був первосвящеником у Єрусалимському храмі. Його призначив на цей пост правитель Сирії – Квиріній, а зняв його з поста прокуратор Юдеї Валерій Грат, хоча за юдейськими законами первосвященик повинен був залишатися на своєму посту все життя. Але римляни не хотіли, щоб влада так довго належала одній людині, бо вони знали, що влада псує людину, віднімає від неї людяність, робить її черствою до людей. З часом така людина, яка довго була при владі, обожнює себе, виставляє себе на п’єдестал і стає недоступною для народу.
Після Анни посада первосвященика перейшла до першого з п’яти синів Анни – Єлеазара (з 16 до 17 року після Різдва Христового), але титул первосвященика за Анною залишився. 18 року після Різдва Христового ця влада перейшла до Каяфи. Справжнє ім’я Каяфи було Йосиф. Анна був тестем Каяфи, а Каяфа, логічно, – зятем Анни.
Ісуса Христа привели спершу до Анни із-за поваги до старого, ще живого, первосвященика, а з іншого боку, мабуть, у їх плані було затягнути справу, щоб тим часом Каяфа міг серед ночі зібрати синедріон і винести кінцевий вирок Господеві.
Хитрий Анна почав розпитувати Ісуса Христа про Його учнів, себто про людей, які поділяли погляди Ісуса. Потім запитав Христа про суть і характер Його вчення. Цим він задав небезпечний тон всьому подальшому ходу справи, оскільки приписав підозру на Ісуса як на таємного заколотника, бунтівника з таємним вченням і таємною метою.
Ісус відповідав Анні, що не утворював жодного тайного культу, жодної організації. Щодо учнів, то Ісус визнав, що, справді, у Нього було невелике коло учнів. Все, чому Ісус навчав Своїх учнів, Він вчив їх відкрито, прилюдно. Він вчив у громадських містах, в синагозі, храмі. Його слухало чимало юдеїв і всі Його знають, знають що Він говорив. Ісус натякнув Анні, що він може запитати будь-кого з цих людей, що слухали Ісуса.
«А первосвященик запитав Ісуса про учнів Його і про науку Його. Ісус Йому відповідь дав: «Я світові явно казав. Я постійно навчав у синагозі й у храмі, куди всі юдеї збираються, а таємно нічого Я не говорив. Чого ти питаєш Мене? Поспитайся тих, хто чули, що Я їм говорив. Отже, знають вони, про що Я говорив їм» (Ів. 18. 19 – 21).
У процесі допиту в Анни одному з присутніх там службовців здалося, що Ісус грубо відповів Анні та вдарив Ісуса в щоку з словами: «Ти як відповідаєш первосвященикові?».
Це, треба сказати, було явним порушенням закону в процесі попереднього слухання у Анни.
Ісус Христос відреагував на цей удар в щоку таким чином, що привернув увагу до суті справи, кажучи: «Якщо Я зле сказав, то скажи, що зле, а коли Я добре сказав, то за що Мене б’єш?» (Ів. 18. 23).
Ісус не навчав двом істинам, а одній, тому не міг вважатися винним. І вина Ісуса не була доведена. Врешті, вже тоді суди Ізраїлю практикували допит свідків, але з Ісусом це ігнорувалося. Свідки не допитувалися.
Природно, що жодного якого-небудь звинувачення проти Ісуса не можна було висунути. І все-що залишалося «вождям» заманити Ісуса у пастку. Після попереднього допиту Анна відіслав зв’язаного Ісуса своєму зятю – первосвященику Каяфі.
Житла Анни і Каяфи були поряд, в одному великому будинку і мали загальне подвір’я, тому Ісуса вороги переправили з одного кінця подвір’я в інший.
24.2. Суд у первосвященика Каяфи
Після попереднього допиту Ісуса тестем Каяфи і колишнім первосвящеником Анною Ісуса Христа, Якого взяли в Гетсиманському саду, юрба привела до правлячого первосвященика Каяфи.
Каяфа розпочав прилюдний допит Ісуса з метою Його засудження і, зважаючи на те, що Каяфа, як правлячий первосвященик, одночасно очолював синедріон, то почав збирати синедріон вже серед ночі.
Туди почали збиратися колишні первосвященики, книжники, старійшини, саддукеї, фарисеї – майже всі члени синедріону. Синедріон – це Верховний суд в Єрусалимі, який згідно з Талмудом призначив Мойсей ще тоді, коли євреї просувалися землею обітницею. В часи Ісуса синедріон був при Єрусалимському храмі й мав величезну адміністративну та духовну владу, міг виносити смертні вироки. Очолювали синедріон Каяфа і Анна. В цю ніч, поки первосвященик допитував Ісуса, синедріон зібрався у дворі будинку Каяфи. Отже, вибрана первосвящениками Анною і Каяфою тактика «зволікання справи» дала можливість Каяфі зібрати синедріон. І так суд первосвященика Каяфи перейшов у суд синедріону.
Перед судом покидьки з юрби, члени синедріону, вороги Господа нашого шукали будь-які підстави, щоб засудити Христа на смерть. Звично, що вагомим і вирішальним для релігійних вождів, котрі судили Ісуса Христа, могло б бути лжесвідчення Юди Іскаріотського, але зрадника ніде не могли знайти. Тоді почали шукати інші лжесвідчення проти Христа. Хоч у ті хвилини ночі багато брехунів і вигадників приходило до Каяфи для лжесвідчення, проте показання їх не були переконливі.
Тоді до Каяфи прийшли ще два лжесвідки і повідомили, що Ісус три роки тому, ще на початку свого служіння, коли виганяв торгівців з Єрусалимського храму, сказав їм:
– Зруйнуйте цей храм, – і за три дні Я поставлю його! (Ів. 4. 19).
Вони ж не тямили, що це пророчі слова, й що Ісус мав на увазі не будівлю храму, а Своє тіло. Вже тоді Ісус Христос натякнув, що Його тіло зруйнують, Він помре й через три дні воскресне.
Ісус на ці брехливі й вигадані звинувачення не реагував і мовчав, бо твердо знав, що ніколи не робив жодних злочинів.
Каяфа, шантажуючи Ісуса, сказав, що буцімто всі ці свідчення проти Нього. Ісус мовчав. Це настільки дратувало Каяфу, що він вирішив силоміць заставити Христа говорити силою священного заклинання: «Заклинаю Тебе Живим Богом, щоб нам Ти сказав, – чи Ти Христос – Син Божий?» (Мт. 26. 63).
Слова «заклинаю Тебе» були тоді звичною формулою заклинання, коли суд вимагав, щоб підсудний неодмінно відповідав на запитання звинувачення і відповідав істинну правду, беручи Бога у свідки. На таке пряме запитання, ще й під закляттям, Ісус мовив:
– Ти сказав… Я навіть розповім Вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч сили Божої, і на хмарах небесних приходитиме! (Мт. 26. 64).
Це означало: «Так, це Ти сказав, що так і є… Я навіть розповім Вам: відтепер ви побачите Людського Сина, що сидітиме праворуч Господа Отця, і на хмарах небесних знову прийде на Землю!».
Ці слова переконливо довели Божественну природу Ісуса Христа і це добре зрозумів Каяфа. Він тут же роздер свій одяг і вигукнув:
– Він зневажив Бога! Навіщо нам ще свідки потрібні? Ось ви тільки-що чули Його богозневагу! Як ви вважаєте?, – запитав Каяфа юрбу.
– Він повинен вмерти!, – скаженіло вигукували у натовпі (Мт. 26. 65 – 66).
Й тоді стовпище народу почали жорстоко знущатися над Ісусом, мучити, катувати Його, піддавати тортурам. Вони плювали на обличчя Ісусове, били Його по щоках руками, кийками, чим попало. Інші варвари з цього гурту дубасили Ісуса киями та єхидно баляндрасили: «Пророкуй нам, Христе, хто тільки-що вдарив Тебе?»…(Мт. 26. 67 – 68). Це тривало довго. Знущальці, мабуть, отримували садистське задоволення від цих мордувань.
У процесі цих катувань, мученицьких випробувань Господь наш Ісус Христос мовчав, цілковито покладаючись на волю Бога Отця.
Аналізуючи ці події, слід відмітити, що у гебраїв був звичай роздирати свою одежу на знак великого смутку, болю чи обурення. Проте, якщо це робив помазаний священик, то він занечищувався, грішив, бо порушував закон (3М. 21. 10). Первосвященикам заборонялося шматувати свій одяг.
А стосовно цієї зграї людей, що була на цьому, так званому суді, то у них було два вибори:
1) або визнати, що Господь сказав істину, впасти перед Ним, поклонитися Йому як Месії;
2) або не визнати Ісуса Христа, відкинути Його як богохульника та приректи на смерть.
Цей звірячий табун людей, на жаль, вибрав друге – відректися від Того, Хто прийшов до них як Месія і Цар – Сам Господь.
На цьому «розслідування і суд» первосвященика Каяфи закінчилися. Ніхто не намагався захистити Ісуса Христа. Ніхто не згадав тих пречудових і прегарних справ і діянь Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа – надії нашої, надії світу.
24.3. Суд синедріону
Перші суди (у Анни, Каяфи) були неофіційні. Вони були зібрані вночі лиш для дотримання законності зовні щодо винесення смертної кари. Ці так звані суди відбувалися вночі під покривом темноти, а єврейський закон цього не визнавав і вимагав, щоб всі суди відбувалися вдень. Ось чому члени синедріону розуміли необхідність денного суду. Й те, що відбувалося у Анни і Каяфи у присутності членів синедріону згідно тодішніх вимог було нелегітимним, не справжнім судом, а швидше всього судовою нарадою.
Мало того, в Талмуді, де зібрані всі давньоєврейські закони, написано, що у кримінальних справах кінцевий вирок повинен бути проголошений не раніше, ніж на другий день після початку суду.
Але ні Каяфа, ні члени синедріону не хотіли відкладати кінцевий присуд Ісусові після святкування Пасхи. Вони квапилися хоч умовно зберегти форму суду. Ці так звані обвинувачі, що вороже налаштовані проти Ісуса, вирішили зізвати синедріон офіційно.
І рано-вранці на світанку синедріон зібрався вже не в домі Каяфи, а у своєму приміщенні – у Єрусалимському храмі. Склад синедріону був численніший, ніж звичайно, бо до нього приєдналися книжники.
Отже Ісуса, Який цілу ніч в нарузі від стражі та слуг перебував у дворі первосвящеників Анни та Каяфи, повели на засідання синедріону. Коли Господа вели на суд синедріону, то знову, знущаючись, не раз запитували: «Чи Ти Христос?»
Христос Господь не прямо відповідав на запитання ворогів, а, навпаки, у Своїх словах викривав їх, вказував, що Йому відомі їх помисли і замисли.
Суд синедріону був зібраний задля формальності. І так доля Господа вже була вирішена незалежно від того, щоб Він не говорив.
Судді синедріону не раз запитували: «Коли Ти Христос, скажи нам…?» і задавали різні запитання...
Ісус на запитання синедріону відповідав:
– Якщо Я скажу вам, ви все одно не повірите, а якщо Я запитаю вас, то ви не відповідатимете Мені й не відпустите Мене. Тобто Ісус дав зрозуміти членам синедріону, що говорити Йому марно.
– Якщо б Я запитав вас про те, – каже Ісус, – що могло б для вас внести ясність про Мою месіанську гідність і розвіяти вашу сліпоту, ви все одно не будете Мені відповідати й де дасте Мені можливості виправдатися перед вами, щоб відпустити Мене на волю. Але знайте, що після всього того, що має звершитися, через вашу злобу ви побачите Мене не інакше, як у славі Отця Мого: «Незабаром Син Людський сидітиме по правиці сили Божої!» (Лк. 22. 69).
Тоді всі допитувалися: «То Ти Син Божий?».
Господь підтверджує: «Ви самі кажете, що Я…» (Лк. 22. 71).
Члени синедріону на цьому задовольнилися, що буцімто Ісус Сам визнав Свою вину. Вони вважають не продовжувати подальше розслідування і засуджують Ісуса до смертної кари.
Хоч синедріон прийшов до висновку, що Ісусові треба заподіяти смерть, але підтвердити це рішення і привести вирок в дію у синедріону не було права. Для винесення смертного присуду справу повинен був розглянути римський губернатор Понтій Пілат, який десь 25 року (можливо, 27 чи 29 року) був призначений Римом на посаду прокуратора (правителя) Юдеї та Самарії. Він був п’ятим прокуратором або правителем.
Отже, рішення синедріону було присудити Ісусові смертну кару і відправити Його на суд до Понтія Пілата, який у ці святкові пасхальні дні знаходився у Єрусалимі. Члени синедріону, знаючи характер Пілата, не сумнівалися, що він підтвердить їх рішення щодо страти Господа. Переконливості в них у цьому не бракувало, тому Ісуса Христа стражники і юрба народу повели до Понтія Пілата.
24.4. Суд Понтія Пілата
Резиденція Понтія Пілата знаходилася у Кесарії, де він жив. В Єрусалим Пілат приїжджав для спостереження за збором податків або для важливих судових розглядів, особливо, коли це стосувалося смертних вердиктів, а також коли римський губернатор запідозрював якісь народні обурення чи заколоти.
А ця Пасха мала ту небезпеку, що емоції поневолених євреїв могли спалахнути при згадці про своє звільнення з єгипетського рабства. Й так юдеї могли б підняти революційний бунт, щоб звільнитися від римського поневолення.
Сьогодні важко сказати, де тоді в Єрусалимі знаходився палац Понтія Пілата. За одними даними, він міг розташовуватися на території фортеці Антонія, що була північно-західніше від Єрусалимського храму, й там знаходився римський військовий гарнізон. За іншими даними, Пілат міг зупинятися в західній частині Єрусалиму – в одному з палаців Ірода.
Понтій Пілат загалом характеризувався гордою, жорстокою, разом з тим малодушною та боягузливою людиною. Історики пишуть про його хабарництво, побори, підкуп, здирство, зловживання владою, словом, про все те, що нині називають корупцією мафіозних кланів. Він наживав на своїй посаді велике багатство.
Вранці юрма простолюдинів із первосвящениками, книжниками, старійшинами, саддукеями, фарисеями привели зв’язаного Ісуса у двір Єрусалимського палацу Понтія Пілата з вимогою стратити Господа за рішенням синедріону. Вони зупинилися на подвір’ї, бо юдеї, щоб не втратити церемоніальну чистоту, не могли зайти в Преторію, тобто в саму резиденцію, Пілата, що був язичником.
Не дивно, убивці, душогуби, екзекутори, кати думали залишитися церемоніально чистими, не опоганитися, щоб їсти паску, тому Пілат лише в цьому випадку зробив їм уступку. Він сам вийшов до них, став на кам’яний поміст двору (ліфостротон) і запитав:
– У чому ви звинувачуєте Цього Чоловіка?
– Коли б Він не був злочинцем, – відповіла юрба, – то ми б тобі Його не видавали. Ми встановили, що Він ворохобить наш народ, забороняє податок давати кесареві та й говорить, що Він – Христос Цар» (Лк. 23. 2).
Як бачимо, лукаві лицеміри, хитромудрі блюзніри, що самі ненавиділи римлян, вимудровують це наклепницьке обвинувачення, перекручуючи його на політичне, щоб легше домогтися смертної кари для Ісуса. Юдеї не хотіли нового розгляду справи Ісуса і надіялися, що він зразу виконає їх ухвалу. Але Пілат добре розумів, з якими людьми він має справу, і зразу поставив їх на належне місце відносно себе як представника римської влади.
Тут треба відмітити, що у юдеїв постійно була неприязнь, неприхильність й антипатія до Пілата як грубіяна і поневолювача, який, будучи язичником, правив ними. З іншого боку Пілат не поважав і зневажав юдеїв.
Через те Пілат дав їм зрозуміти – я не можу засуджувати, не вислухавши справи, – і сказав: «Візьміть Його та й за вашим Законом судіть Його».
Синедріон, справді, мав право без затвердження римської влади засуджувати і приводити у виконання деякі покари. Їм не можна було тільки засуджувати на смерть. Пілат й пропонує їм скористатися їх правом. Юдеї відповіли:
– Нам не можна нікого вбивати, щоб збулося пророче слово Ісусове, якою смертю Він має померти.
Адже Господь багацько раз передрікав, що його віддадуть язичникам: «Оце в Єрусалим ми йдемо, – і первосвященикам і книжникам буде виданий Син Людський, – і засудять на смерть Його… І поганам вони видадуть Його на наругу та на катування, і на розп’яття, – але третього дня Він воскресне! (Мт. 20. 18 – 19).
Побачивши, що розмова з розлютованою юрбою набирає шалених обертів, після розмови, що відбулася з ліфостротону, Пілат увійшов до Преторію і покликав туди Ісуса. Пілат наодинці, всередині Преторії, запитав Ісуса Христа:
– Чи Ти Цар Юдейський?
Тут, безумовно, важливе значення має істинна суть цього запитання: «Про якого царя йде мова? Що хоче знати Пілат?». Тому Ісус уточняє:
– Чи ти сам це питаєш, чи то інші тобі говорили про Мене.
Адже Ісус справді є Цар Всесвіту, Цар Істини. Христос не був політичним царем юдейським і не збирався ним бути, але Господь – наш Цар і Бог, Цар всіх народів і земель, Цар всього живого і неживого на Землі й у Всесвіті.
Відповідь Пілата віддзеркалює неповагу, непошану, погорду до юдеїв:
– Хіба я юдей? Твій народ і первосвященики мені Тебе видали. Що таке Ти вчинив?
Ісус роз’яснює:
– Моє Царство не зі світу цього. Якби Я був тут Царем земним, то служба моя воювала б тут, щоб не видали Мене юдеям. Але Моє Царство не звідси…
Отже, Господь ствердив, що Він воістину Цар, але не в політичному, а духовному розумінні цього слова, що Він не такий Цар, як це гадав Пілат.
Пілат урозумів це, що оповістив Ісус, себто що Ісус не політичний претендент на земне царство, і каже:
– Так Ти Цар?, – хоча Пілат, як язичник, сумнівається про можливість існування такого царства.
Ісус визнає і запевняє:
– Сам про це кажеш, що Цар. Я на те народився і прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос (Ів. 18. 36 – 37).
Тобто Господь, підтверджує, що Він Цар Царства Правди й Істини, прийшов на землю, щоб засвідчити людям про цю правду, про істину Свого Божественного Вчення.
Пілат, відаючи, що Господь не становить загрози ні йому, ні римській владі, як грубий язичник, зневажливо запитав:
– Що є правда?
Ймовірно, це запитання прозвучало, як цинічне, з сумнівом того, що правда є. Тому прокуратор не дочікувався відповіді на це запитання. Він, ймовірно, остаточно переконався в тому, що Царство Ісусове не політичне і не загрожує римському гегемонічному владарюванню, що Його Царство не насиллям і не повстанням стверджується, а покорою Богу.
Пілат був дуже здивований, що народ юдейський так настирливо хоче присудити смерть Ісусові. Правитель вирішив стати, хоч слабим, але прибічником принципів права і справедливості. Він вийшов до юдейського народу і первосвящеників й каже:
– Я не знаходжу жодної провини в Цій Людині (Лк. 23. 4).
А народ вимагав своє і кричав:
– Він бунтує народ, навчаючи його у всій Юдеї, починаючи з Галілеї та досі (Лк. 23. 5).
Пілат, почувши це, запитав:
– Хіба Він галілеянин?
Дізнавшись, що Ісус із Галілеї, яка була під владою Ірода, відіслав Ісуса на суд до Ірода Антипи. Ірод цими днями теж перебував у Єрусалимі.
24.5. Суд Ірода Антипи
Правив тоді Галілеєю Ірод Антипа. Це син Ірода Великого і зведений брат Ірода Філіпа І, того ж самого, що був жонатий на Іродіаді, яка покинула його і пішла до Ірода Антипа. Якраз їх критикував Іван Хреститель і винуватив у кровозмішуванні. Якраз цей Ірод ув’язнив Івана Предтечу, а потім піддався спокусам Соломії (дочці Іродіади від Філіпа І) і наказав відтяти голову Іванові Хрестителю.
Невідомі мотиви: чому Пілат відправив Ісуса на суд до Ірода? Щодо цього можна висунути такі версії:
а) можливо Пілат надіявся, що в Ірода є більше даних про особистість і справу звинувачуваного Ісуса, що для нього було не зовсім зрозуміло;
б) зважаючи, що Пілат з Іродом були не в дружніх стосунках, можливо, Пілат з наміром і бажанням припинити ворожнечу з Іродом направив йому Ісуса для розправи;
в) може Пілат сподівався, що Ірод позитивно охарактеризує Ісуса і це звільнить Ісуса від настирливих, знахабнілих обвинувачів.
Коли привели Ісуса, Ірод, природно, дуже зрадів, побачивши Його. Він, наслухавшись про діяння Ісуса Христа, подумав, що це Іван Хреститель воскрес із мертвих і постав перед ним.
Ірод, можливо, сподівався побачити від Ісуса Христа чудо. Ірод, мабуть, вважав Господа не то чародійником чи немислимою зверхлюдиною.
Ірод задавав Ісусові багато запитань і думав почути щось цікаве. Але Ісус мовчав і не відповідав на жодне запитання.
Натомість священики і книжники без замовчання галаголили, звинувачуючи Господа різними вигадками. Безсумнівно, вони доказували, що Його проповідь небезпечна і для Ірода, і для кесаря.
Насміхаючись над Господом і зневажаючи Його, Ірод перед всім своїм військом зодягнув Ісуса у ясно-білий одяг і відіслав Його знову до Пілата. З цього часу Ірод з Пілатом помирилися і почали приятелювати (Лк. 23. 8 – 12).
Треба сказати, що в ті часи у білий (світлий) одяг одягалися у римлян кандидатів на якусь начальницьку, керівну або почесну посаду. Саме слово «кандидат – candidus» (з латинського – білий, світлий).
Одягнувши у біле Господа, Ірод хотів виразити те, що він дивиться на Ісуса тільки як на пародію претендента на юдейський престол і не вважає Його серйозним і небезпечним злочинцем. Так це зрозумів і Понтій Пілат.
24.6. Знову суд Пілата
Від Ірода Антипи Ісуса Христа знову привели до Понтія Пілата. Перед первосвящениками, старшинами і народом Пілат каже:
– І знову привели ви мені Чоловіка Цього і звинувачуєте Його, що Він бунтує народ. Ось я вияснив все і не знаходжу в Людині Цій жодної провини такої, про яку ви говорите. Так й Ірод думає, бо відіслав Його нам. Нічого такого Він не вчинив, що заслуговувало би смерті. Отже, я покараю Його і відпущу (Лк. 23. 13 – 16). У вас є звичай, щоб я випустив вам одного на Пасху, – продовжив Понтій Пілат. Чи хочете, я відпущу вам Царя Юдейського (Ів. 18. 39). Кого хочете, щоб я відпустив вам: Варнаву чи Ісуса, що зветься Христом (Мт. 27. 17).
Якраз в ті часи під вартою знаходився розбійник Варнава, якого засудили на смерть на хресті за повстання у місті, за вбивства та інші злочинства. За юдейськими звичаями перед Пасхою завжди милували одного з засуджених на смерть. І Понтій Пілат запропонував розіп’яти Варнаву замість Ісуса. Знаючи про популярність Ісуса, Пілат гадав, що народ замість Варнави, відпустить Ісуса. Але юдейські вожді зуміли підговорити народ, який галасував відпустити Варнаву:
– Не Його, а Варнаву! (Ів. 18. 40). Візьми Цього, – відпусти нам Варнаву!
Тут сталася ще така обставина, яка вагомо подіяла на Пілата. Коли Пілат сидів на своєму відкритому, підвищеному суддівському місці (по-грецьке «ліфостротон», а по-єврейськи «гаввафа»), до нього підійшов посланник від Пілатової дружини Клавдії Прокули і тихо шепнув:
– Не роби нічого поганого Тому Праведнику, тому що я сьогодні уві сні багато натерпілася за Нього.
У той час, як посланник передавав Пілату слова його дружини, юдейські начальники стали переконувати народ, щоб він просив у Пілата відпустити Варнаву. І народ, як керований аморфний натовп, піддався цим несправедливим уловам.
Зважаючи на прохання дружини, а також на те, що, як знав Пілат, Ісуса зрадили через заздрощі, й гадав, що простий народ віднесеться до Нього по-іншому, то вдруге питає Пілат:
– Кого відпустити?
А оскаженілий натовп, підмовлений своїми верховодами, ще голосніше вторив:
– Розіпни, розіпни Його! (Лк. 23. 21).
Втретє промовив Пілат до народу:
– Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, що заслуговувало б смерті, в Ньому не знайшов. Отже, я покараю Його й відпущу (Лк. 23. 23).
Оскаженілий, натовп, озвіріле стовпище затіяли сильний крик і свого домагалися – вимагали розіп’ясти Ісуса Христа.
Юдеї самі не хотіли карати Ісуса. Бо коли юдеї страчували когось, то каменували побиттям каменями до множинних переломів кісток і смерті. Римляни страчували, розпинаючи. І юдеї привели Ісуса на суд до римських правителів, до язичників, щоб за цю смерть впала колективна вина на юдеїв і на язичників. До того ж, розп’яття вважалося більш осоромленою смертю, аніж каменування.
Заведений до нестями натовп звіряче налаштованих людей продовжував кричати:
– Розіпни, розіпни Його!
Тут вгору взяв крик первосвящеників, які вимагали розп’яття Христа. Чуючи такий дикий, кровожерливий, нелюдський, хижий крик народу, Пілат розгубився, бо такого він не очікував. Якщо б він продовжував й далі захищати Праведника, мабуть, міркував Пілат, то це могло б спричинити серйозне повстання народу. Для його придушення треба було б застосовувати збройну силу. Розлючені первосвященики могли б про це донести кесарю, звинувачуючи Пілата, що він сам призвів до бунту, бо захищав державного злочинця, яким вони намагалися виставити Ісуса Христа. Під впливом таких почуттів Пілат вирішив попробувати задовольнити жагу крові у народу і наказав Невинного бичувати. Ймовірно, Пілат таким способом хотів вгамувати народну лють, а потім звільнити Ісуса від хресної смерті. Через те Пілат «звелів бичувати Ісуса» (Ів. 19. 1), а сам вийшов до своїх покоїв.
Зібрали проти Ісуса весь полк. Для бичування воїни відвели Ісуса у Преторію, себто в середину подвір’я, бо там просторіше, а перед натовпом вже не було місця настільки багато народу зібралося. Воїни роздягнули Ісуса й почали бичувати.
Таке бичування присуджувалося римлянами за вельми важкі злочини, причому, головним чином, рабам. Бичі робили з мотузок і ременів, а на їх кінцях заправляли кістяні й металічні палички. Того, кого бичували, як заведено, прив’язували до стовпа у нахиленому положенні. Потім воїни били його по оголеній спині. Причому тіло з перших же ударів розривалося і кров струмками лилася з ран. Мордування й муки ці були настільки болісні, що багато людей під бичами вмирали. І таке страшне покарання Пілат присудив Ісусові, у Якого не знаходив жодної вини. Можливо, Пілат все ж таки хотів цим задовольнити кровожерливість натовпу і врятувати Ісуса від смерті на хресті.
Коли закінчили бичування, жорстокосерді, немилосердні воїни почали далі знущатися над Ісусом. На Ісуса одягли багряницю, тобто військовий плащ червоного кольору без рукавів. Ця багряниця символізувала порфіру для Царя Юдейського. Вони сплели з колючого терну вінок і поклали його на голову Господу. В руки дали Йому трость, яка нагадувала стовпищу царський скіпетр. Зробивши цю насмішку, воїни стали нахиляти перед Ним коліна, сварили Його, знущалися над ним, били Його по тілі, плювали на Нього, брали з Його рук трость і били нею по голові, щоб колючки тернового вінця впивалися глибоко і сильніше ранили, били Його по щоках і вигукували:
– Радій, Царю Юдейський! (Ів. 19. 1 – 3).
Пілат розраховував, що серця натовпу затремтять від такого невиданого видовища мордування Ісуса і юдеї вже не будуть наполягати, щоб закатувати Ісуса на смерть. Пілат звелів вивести Ісуса на ліфостон перед юрбою і, коли натовп утихомирився, сказав:
– Ось я виводжу Його до вас, щоб ви знали, що я не знаходжу в Ньому ніякої вини, – показавши на Нього пальцем, додав – Це, Людина!».
Остання фраза «Це, Людина!» означала: «Ось зразок Людини».
Але первосвященикам та їх слугам все це було однаково. Ледь помітили вони замученого і знівеченого Христа, як знову заволали:
– Розіпни, розіпни Його!
Тоді розгніваний Пілат з прикрістю і різкістю вигукнув:
– Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу в Ньому вини.
Вороги Ісуса продовжували вимагати смертної кари, висунувши нове звинувачення:
– Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен померти, тому що зробив Себе Сином Божим.
Почувши це, Пілат ще більше злякався, тим більше, що він згадав про сон своєї дружини. Тоді Пілат знову приводить Ісуса Христа за собою в Преторію і наодинці питає Його: «Звідкіля Ісус?, Яке Його походження – з небес чи з землі?».
Але Ісус не дав відповіді Пілату, оскільки Господь вже раніше пояснював йому дещо.
А Пілат обурливо і гордо каже з піднесеним голосом:
– Ти мені не відповідаєш…? Мовляв, я – «влада» і вирішую все, залякував Пілат.
– Ти не маєш над Мною ніякої влади, як би вона не була дана тобі зверху, – мовив Ісус. Те, що Я зараз у твоїх руках, це лиш потурання Боже. Оскільки народ Мій в рабстві язичницької римської влади, тому й Бог передав і тобі владу над Мною. Ти будеш винуватий в цьому засудженні Мене, бо проти совісті засуджуєш Мене. Але більше, аніж гріх, буде тим, кому зверху не було дано влади над Мною, хто зробив це самовільно, у злості, себто синедріон, Каяфа як зброя синедріону і Юда Іскаріотський.
Ці мудрі слова сподобалися Пілату і він шукав вихід, щоб відпустити Ісуса. Коли Пілат, вийшовши до народу, повідомив натовп про те, що відпускає Ісуса, то обвинувачі вирішили застосувати крайній засіб – погрозили звинуватити самого прокуратора Понтія Пілата як зрадника владі римського кесаря.
– Якщо ти відпустиш Ісуса, то ти не друг кесареві… – вигукували з гурту.
Це дуже налякало Пілата, бо імператором (кесарем) тоді був дуже підозрілий і вкрай жорстокий деспот Тиверій. Він дуже любив і приймав доноси, плітки, наклепи, поговори.
З цими залякуваннями для Пілата справа була вирішена. Він сів на своє суддівське місце, щоб закінчити суд, і сказав Пілат юдеям:
– Це Цар ваш! – дорікаючи народу, прокуратор Понтій Пілат продовжив, – Ви мрієте про повернення собі самостійності, про якесь найвище визнання серед всіх народів світу. Цю високу задачу ніхто так не виконав би, як ця Людина, що називає Себе духовним Царем Ізраїлю. Як це ви, замість того, щоб поклонитися перед Ним, вимагаєте Його смерті? Ви хочете, щоб я, ненависний вам римський правитель, відняв у вас вашого Царя, який може здійснити всі ваші заповітні мрії?
Але цілком по-іншому зрозумів натовп і знову люто заволав:
– Візьми, візьми, розіпни Його, смерть, смерть Йому!
Понтій Пілат ще раз звертається до юрби:
– Що Царя вашого розіпну? Якщо Він називає Себе вашим Царем, то тим самим Він обіцяє вам звільнення від влади римлян. Як же ви можете вимагати, щоб я, представник римської влади, віддав Його смерті? Одумайтесь, що ви робите?
На ці слова Пілата юдейські первосвященики у своїй божевільній злобі проти Ісуса виголосили страшні, доленосні, фатальні слова, які стали вердиктом для всієї подальшої історії єврейського народу:
– Немає у нас царя окрім кесаря. Хоча раніше вони говорили: «Немає у нас іншого Царя, крім Бога».
Аж тоді, коли юдеї сказали, що немає у них іншого царя, крім кесаря, Пілат рішився задовольнити бажання юдеїв.
«І, як побачив Пілат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стає, набрав він води і перед народом умив свої руки й сказав: «Я невинний у крові Його! Ви самі побачите»… (Мт. 27. 24).
Умивання рук на знак невинності – це старозавітній звичай. Але, помивши руки, Пілат, звичайно, не міг зняти тим відповідальності з себе. З цих пір вираз «умиваю руки» є поговіркою.
Коли Пілат умив руки і виголосив: «Я невинний у крові Його! Ви самі побачите»… (Мт. 27. 24), то весь народ відповів на те: «На нас Його кров і на наших дітей!»… (Мт. 27. 25).
«І Пілат присудив, щоб було так, як просили вони: відпустив їм Варнаву, посадженого у в’язницю за повстання та вбивство, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі…» (Лк. 23. 24 – 25).
Тоді Пілат відпустив їм Варнаву, а Ісуса засудив на розп’яття, тобто ствердив вирок синедріону. Пілат дав їм воїнів для здійснення над Спасителем і Господом Богом нашим Ісусом Христом смертної кари через розп’яття.
† † †