5.1. Давньоєврейська язичницька релігія
У найдавніші часи своєї історії, в першій половині ІІ тисячоліття до Різдва Христового, предки євреїв жили патріархальним родоплемінним побутом. Їх релігія обожнювала культ духів предків. Іменами цих духів називалися давньоєврейські племена, боги. Серед них розповсюджений був і тваринницький культ, культ місяця, блискавки, грому (Ваал) та інших природних явищ.
Отже, релігія давніх євреїв не відрізнялася від інших племінних культів. Така ж язичницька релігія була й у Київській Русі до прийняття християнства. І зараз в Україні чимало язичників.
У перші біблійні часи після гріхопадіння люди втратили почуття істинного Бога. Вони боялися злих істот і щоб захистити себе від цих злих істот народи почали видумувати різних ідолів, кумирів і поклонятися їм. Поклоніння ідолам було розповсюджене серед всіх народів тодішніх часів. Різні народи поклонялися різним богам, бо не вірили в істинного Бога й таких людей називали язичниками.
Отже, язичник – це людина, яка не вірить в істинного Бога, не знає Його, не сповідує Його, а тим часом є іновірцем, бо поклоняється іншим Богам. Язичники поклоняються багатьом богам. Кожен бог у них відповідає за те чи інше дійство, буцімто захищає людину від чогось одного. Язичництво існувало й серед народів Малої Азії, Єгипту, а також й серед Палестинського народу.
Ще у Старому завіті згадується, що емафяни обожнювали божка Ашіму. В Сідонському та інших царствах кумиром був Астарта. Філістимляни поклонялися Ваалу і Дагону. У Вакаронському царстві шанували бога мух Вельзевула. Моавитяни молилися богу Хамосу. В Ефесі язичницьким богами були Діана і Артеміда. У амонітів богом був Молох, у фінікіян – Фамуз. Віруючи в різних богів, язичники виготовлювали ідолів цих богів із каменю, дерева, глини, металу.
Отже, Палестинський народ у свої древні давні-предавні часи поклонявся чужим богам та ідолам. Йому притаманна була давньоєврейська релігія, яку можна охарактеризувати як язичницька релігія.
5.2. Іудаїзм
Перехід євреїв від скотарства до землеробства сприяв формуванню рабовласницьких відносин і утворенню держави в Х столітті до Різдва Христового. В ті часи Господь Бог через пророків своїх говорив з людьми і повчав їх перейти на шлях істинний та відмовитися від багатьох богів у яких вони вірили, оскільки Господь Бог – єдиний, святий, всезнаючий та всюдисущий. Це викликало певні зміни в релігійних уявленнях юдеїв, оскільки єврейську державу називали Юдеєю.
Юдейський народ поступово почав вірити в єдиного Бога Ягве. Цар Юдеї своїм декретом 621 року до Різдва Христового запровадив релігійну реформу. Він проголосив Бога племені Іуда – Ягве єдиним, всемогутнім Богом, щоб посилити віру в Бога людей, які сповідували багатобожжя.
Революційний переворот до навернення єврейського народу на шлях істинний зробив великий пророк і законодавець єврейської давнини Мойсей. Він народився у Єгипті в 1570 році до Різдва Христового. Батьком Мойсея був Амрам (син Каафи), матір’ю – Йохаведа. До народження Мойсея в сім’ї Амрама було двоє дітей: тринадцятирічна дочка Маріам і трилітній син Арон.
Коли народився Мойсей фараон видав наказ знищувати всіх єврейських дітей у віці до 3 років. Таким немислимим, антигуманним і жорстоким способом єврейський владика (фараон) хотів зменшити чисельність єврейського населення, в основному того, що жило на землі Гесем. Ця гесемська земля раніше належала Йосифу і його братам.
Одного разу, коли фараонові стражники під час облави обшукували всі будинки, закутки і розшукували малюків, щоб їх знищити, мати Мойсея Йохаведа і його сестра Маріам поклали Мойсея у водонепроникну корзину і поставили цю корзину з Мойсеєм на воду там, де часто-густо купалася єгипетська царівна зі своїми подругами. І ось єгипетська царівна побачила малюка в кошику, змилосердилася і звеліла своїм служанкам взяти це дитя. А Маріам, сестра Мойсея, тайком спостерігала все це, сховавшись за кущами, і згодом запропонувала єгипетській царівні, що знайде їй годувальницю для знайденого малюка. Так годувальницею Мойсея стала його рідна мати Йохаведа. Маленький Мойсей потрапив у царський палац. Там він отримав прекрасне виховання, освіту і вже в юності став знатним у країні.
Коли Мойсею було близько 40 років, він побачив як на вулиці якийсь єгиптянин бив єврея, знущався над ним. Намагаючись захистити цього єврейського бідолаху, оскільки він теж був євреєм, він нехотячи вбив єгиптянина. За тодішніми єгипетськими законами, якщо єврей вбив єгиптянина, то він мав бути засуджений до смертної кари, хто б він не був за чином і рангом.
Щоб уникнути страти Мойсей втік з Єгипту і став мандрівником, подорожанином. Час від часу Мойсей наймався на різні роботи, то пастухом, то землекопом. Він тяжко у поті лиця працював різноробочим.
Одного разу Мойсей побачив як пастухи знущаються над дівчатами біля колодязя, до якого дівчата прийшли по воду. І Мойсей захистив цих дівчат. Як виявилося, це були улюблені дочки священика Йофора. В знак подяки священик запросив Мойсея до свого дому і Мойсей попросився пасти овець і виконувати будь-яку роботу священику Йофорі вдома чи на полі.
Невдовзі Мойсей одружився із дочкою священика, яку звали Сепфорі. У них був гарний і Богом благословенний шлюб, народилося два красені сина – Гірсам та Єліезер.
Часто Мойсей розмірковував про нещасну долю свого рідного, знедоленого і пригніченого народу. Коли йому виповнилося 80 років, Мойсей пішов на віддалене пасовище біля гори Хорив. Там він помітив яскраво палаючий кущ у білосніжному полум’ї. Мойсей підійшов ближче до куща, що палахкотів, і на дивину свою побачив, що кущ таки горить, як звичайне багаття, але при цьому залишається цілим і неушкодженим, листя не скручуються, не засихають, а залишаються зеленими. Із середини цього палаючого куща Мойсей почув голос Господа Бога, Який звелів йому повернутися в Єгипет і вивести свій народ із рабства на землю обітовану, де він буде вільний і щасливий.
Мойсей так і зробив як велів йому Бог. Він повернувся у Єгипет і разом зі своїм братом Ароном і сестрою Маріам вивів підневільний народ із країни єгипетського фараона. Почалося 40-літнє тяжке мандрування єврейського народу пустинею. На горі Хорив, де Мойсей почув голос Бога, євреї відсвяткували першу Пасху. На Сінайській горі Мойсей отримав від Бога скрижалі Завіту Божого. Там були записані 10 Заповідей Божих для землян. Мойсей сказав спорудити ковчег (кивот) для завіту.
Ковчег завіту – це скриня із вельми коштовного дерева завдовжки 1,25 м і завширшки та заввишки по 0,75 м. Кивот надзвичайно гарно прикрасили. Зсередини та ззовні ковчег оздобили золотом, а віко зробили із чистого золота. В цей ковчег Мойсей поклав скрижалі Божого завіту і їх несли нащадки діда Мойсея – Каафи – до рідної, обітованої землі.
Прийшов час і Мойсей привів свій народ до границі Землі Ханаанської, Землі обітованої. З вершини гори Фасги він глянув на свою рідну землю, поблагословив її, але ступити на свою землю ногою йому так і не судилося.
На основі Божого завіту (заповідей) Мойсей написав п’ять книг П’ятикнижжя. Господь говорив з народом через Мойсея і все Боже веління знайшло віддзеркалення у П’ятикнижжі Мойсея. У П’ятикнижжі Мойсей, не тільки описав історію свого народу, але й заклав моральні основи і основи законодавства для людей Божих.
На скрижалях були написані слова, які сказав Господь Бог Мойсеєві:
1. «Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів, окрім Мене! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто дотримується Моїх заповідей.
2. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.
3. Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – суботній для Господа Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах (містах – перекладач Біблії) твоїх. Бо шість днів творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.
4. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
5. Не вбивай!
6. Не чини перелюбу!
7. Не кради!
8. Не свідчи неправдиво на свого ближнього!
9. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого,
10) ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є у ближнього твого!» (2М. 20. 1 – 17).
Отже, Господь Бог дав Мойсеєві Десять заповідей Божих, себто дав народу Божий закон, який керує життям людини стосовно до Бога і до ближніх. Цей закон назавжди відкинув язичницькі погляди людей та ідолопоклонство. Він показав єдино правильні релігійні погляди людей, віру у Єдиного Бога. Цей закон через ізраїльський народ Господь Бог дав всім народам нашої Землі.
Заповіді Божі, які стали основою нового релігійного вчення, що прийшло на зміну язичництву, Господь Бог дав через Мойсея вибраному Ним єврейському народові. Оскільки цей народ жив в Юдеї (Юдейському царстві) на території Палестини, поняття «єврей», «іудей» та «юдей» вважаються тотожними, навіть частіше в літературі застосовується слово «іудей» та «юдей». Виходячи з останнього, релігія, що панувала на території Палестини і прийшла на зміну язичництву, називається іудаїзмом.
Іудаїзм прийшов на зміну давньоєврейській (язичницькій) релігії у VІІ столітті до Різдва Христового. Перші п’ять книг Біблії або П’ятикнижжя Мойсея називалися Тора (закон). Вони були оголошені віруючим у 444 році до Різдва Христового. Пізніше були написані й інші книги Старого завіту.
Іудаїзму притаманні такі характерні риси: віра в єдиного Бога, Творця неба й землі; віра в особливе заступництво Бога щодо євреїв, оскільки Господь вибрав цю землю для народження на ній Месії, Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа; віра у воскресіння з мертвих, у прихід Месії.
Вавилонський полон був, по суті, покаранням Юдейського народу за невірність і зраду цих людей Богові. Окрім того, до Вавилонського полону юдеї жили ніби ізольовано від навколишніх країн, а це обмежувало розповсюдження у світі істинної, справедливої релігії. Адже на багатьох землях, островах і континентах у ті часи панувало язичництво, що було хибною релігією.
Після Вавилонського полону не всі юдеї повернулися на свою рідну Батьківщину. Багато з них розсіялися у всіх напрямках землі, по всьому світу, де вони, безумовно, несли вістки людям про єдиного Бога на противагу язичництву. Юдеї будували синагоги, несли прогресивну культуру і релігію у язичницький світ. Правда, багато їх нащадків втратили свою рідну мову, але віра в Живого Бога, Який піклується про свій вибраний народ, була у юдеїв міцною. Цим вони відчували свою перевагу над іншими народами-язичниками. Вони твердо і свято вірили Мойсеєвому закону і сповідували його. Цей закон визначав їх кожний крок, їх побут, вчинки.
Всюди, де тільки жили євреї, вони збиралися у суботу в синагозі, де вони молилися і навчалися Закону Божого. Єрусалим був загальним центром всього юдейства, з яким євреї підтримували тісний зв’язок, де б вони не жили. В Єрусалим приїжджали євреї, котрі хотіли домогтися рішення важливих справ від первосвященика чи синедріону, котрі хотіли здобути освіту. Щороку в Єрусалимі збиралися на свята тисячі богомільних зі всіх кінців землі. А з Єрусалиму в різні країни світу розходилися книжники, які отримали освіту в школах Єрусалиму і роз’їжджалися повчати народи Слову Божому.
Євреї широко займалися торгівлею і були в основному багатими і згуртованими людьми. Це викликало незадоволення ними язичників, які ще залишилися в ті часи і сповідували цю язичницьку релігію, що невпинно занепадала.
Великі монархії сходу такі як Єгипетська, Ассирійська, Вавилонська, Персидська поступово занепадали і щезали. І владарем всього світу зробився Рим. Римська імперія простягалася від берегів Єфрата на сході до стовпів Геркулеса на заході, від берегів північної Африки на півдні до Британських островів на півночі. В цій імперії практично зіткнулися язичницькі культури різних народів і народи зрозуміли, що язичницькі боги це видумка людей. У самих римлян підірвалася віра в своїх богів. Падав моральний рівень людей без істинної релігії, без віри в Єдиного Бога, без дотримання Десяти Заповідей Божих. Багато людей, що відрікалися від язичництва почали звертати увагу на одного-єдиного Бога Ягве, у якого вірили юдеї. Вони приймали Ноєві закони і Мойсеєві закони.
Нестерпна моральна і економічна ситуація, що склалася в Римській імперії, підготовила ґрунт для приходу Месії відповідно до пророкувань Старозавітних пророків.
5.3. Релігійно-політичні течії Палестини
У часи приходу на землю Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа в Юдеї активізувалася діяльність різних релігійно-політичних течій, зокрема партій і сект (фарисеї, саддукеї, есеї, іродіани, книжники, священство, синедріон). Особливе місце в діяльності Ісуса Христа займали Єрусалимський храм та синагоги. Ісус не раз спілкувався із священнослужителями. Він не міг бути осторонь від юдейських свят. Про все це йтиметься далі.
5.3.1. Фарисеї
Фарисеї (від єврейськ. – тлумачник) – це секта вчених-книжників, що появилися після вавилонського полону. Вони були ерудитами, знавцями і тлумачниками Святого письма, його інтерпретаторами. Фарисеї добре знали творчість, фольклор, звичаї, традиції та обряди єврейського народу. З часом фарисеї створили вельми численну і впливову партію, що ґрунтувалася на іудаїзмі.
Фарисеї вважали, що спасіння юдеїв у тому, щоб якнайсуворіше дотримуватися правил своєї віри, не піддаючись язичницьким впливам. Вони оберігали основні правила своєї віри, вірили у безсмертя душі, у воскресіння праведних, в існування ангелів і демонів.
Однак, фарисеї помилялися в тому, що майбутній Месія повинен бути войовничим монархом-переможцем, який звільнить юдеїв від впливу язичників, заснує Царство Боже на землі й вижене з землі всіх грішників. Себе фарисеї вважали єдиними спадкоємцями цього Царства. Ось чому фарисеї так вороже ставилися до Ісуса Христа, бо Його Вчення не вписувалися в їхні хибні фарисейські погляди.
Фарисеї, як кажуть, багато в чому переборщили у своєму вченні, вимагаючи надзвичайної пунктуальності та ретельності. Так, за невмивання рук перед їдою фарисеї вимагали смертної кари. Задля святкування суботи вони могли залишити людину, що вмирає, без допомоги. Релігійність фарисеїв була суто зовнішньою, лицемірною. Зовні на людях фарисеї були одні, а в душі цілком протилежні.
Ісус постійно і повсюдно виступав проти цієї штучності фарисеїв. Щоб переконати їх, Він зцілював в суботу. Він не раз звинувачував їх у лицемірстві й фальші. Для фарисеїв були характерні безмірна гординя і зневажання інших, хоча зовні вони показували себе ледь не святими.
Ісус Христос не раз казав їм: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистості! Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня! (Мт. 23. 27 – 28).
Фарисеї виявилися найпослідовнішими, найбільшими і найзлішими противниками Христа. Ісус Христос говорив фарисеям: «Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда ковтаєте!» (Мт. 23. 24).
Злоба фарисеїв до Христа була задоволена тоді, коли вони побачили Господа, розп’ятого на хресті між двома розбійниками.
Незважаючи на все те, зі всіх релігійних партій або сект, що були в Юдеї, найближчими до Христа були все ж таки фарисеї. У Ісуса Христа були друзі серед фарисеїв – Никодим, Йосиф Аримафійський та інші. Із членів синедріону один лише видатний вчений, фарисей Гамалиїл, що помер десь 52 року після Різдва Христового, радив юдейським начальникам припинити переслідування апостолів (Дії. 5. 34 – 39), щоби знову не стати «богоборцями» (Дії. 5. 39). Серед першої християнської Церкви, що після Вознесіння Христа організувалася в Єрусалимі, багато християн було з фарисейської партії («Але дехто, що ввірували з фарисейської партії, устали й сказали, що потрібно поганів обрізувати й наказати, щоб Закону Мойсеєвого берегли». Дії. 15. 7).
5.3.2. Саддукеї
Противниками фарисеїв були саддукеї. Саддукеї являли собою релігійну секту, яка за суттю схожіша була на політичну партію. Саддукеї існували біля 300 літ до часів Ісуса Христа. Цю саддукейську організацію заснував нащадок первосвященика Садока, звідки й походить їх назва.
Саддукеї вороже ставилися і до іудаїзму, і до християнства. Вчення саддукеїв докорінно відрізнялося від вчення фарисеїв. Саддукеї не визнавали рай і пекло, існування ангелів, воскресіння із мертвих. Вони фактично були бездуховними людьми, що видавали себе за інтелігентів. Саддукеї не мали багато прибічників. Всі вони були представниками аристократії, багаті, знатні, високомірні, пихаті й фальшиві. Їх гроші та багатство невпинно псувало їх моральні якості. І Христа вони не любили не так через релігійні розходження, як через те, що Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос був серед бідних і убогих людей. Недарма кажуть, що багатий бідного не розуміє. Так і з саддукеями.
Саддукеї не вважали юдейський народ вибраний Богом, а першим народом в світі, на їх думку, були римляни. Найпершою і найвищою вважали греко-римську цивілізацію. Виходячи з цього, саддукеї по-своєму тлумачили Священне Писання, узгоджували різні місця з Біблії з творами грецьких філософів.
Господь попереджував стерегтися фарисейської та саддукейської науки (Мт. 16. 5 – 12). У моральному відношенні саддукеї були нижчі від фарисеїв. Земні матеріальні блага і власні інтереси для них були найвищими за все. Фарисеї та саддукеї сперечалися й навіть ворогували один з одним. Фарисеї та саддукеї об’єднані були у ненависті й ворожнечі до Ісуса Христа. Тут їх підступні погляди збігалися. Засудження Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа на смерть було головним чином справою саддукеїв.
5.3.3. Есеї
Есеї – це релігійна секта в Юдеї, що за часів земного життя Ісуса Христа нараховувала близько 4000 чоловік. Вони вели строгий, суворий спосіб життя, зокрема їм заборонялося вступати в шлюб. У них була загальна власність і цю ідею взяли на озброєння комуністи. Їжу вони вживали теж разом. Вони, звичайно, дотримувалися Законів Мойсея, але водночас вірили у безсмертя душі, а також у переселення душ і це було підставою визнати цю секту єретичною, себто відступницькою від істинно вірного релігійного вчення. Тому есеї були як би відділені від ізраїльського народу. Есеї заповзято й успішно займалися цілительством.
5.3.4. Іродіани
У династії Іродів було багато прибічників, яких називали іродіани. Вони являли собою не релігійну, а чисто політичну секту. Вони визнавали владарювання Риму в Юдеї й показували свою лояльність до римської влади. Вони, природно, надіялися, що Рим колись дасть Юдеї автономію і незалежність. Але це була утопія, бо жодна імперія такого не робила за всю історію існування людства.
Ісус Христос здавався іродіанам суворим противником, бо вони думали, що Він є найпершим претендентом на трон Ірода. Через те вони були затятими і фанатичними противниками Христа і немало зробили для того, щоб якнайскоріше Його згубити. Самі ж іродіани бачили Месію в Іроді.
Словом, іродіани, по суті, були зрадниками свого народу, своєї Батьківщини. Вони готові були на багато літ закабалити Юдею в рабство, оскільки вони були прислужниками римських окупантів і поневолювачів. Така категорія людей за певних обставин з’являється в кожній країні. Немало таких блюзнірських запроданців, перевертнів і посіпак у нинішній молодій незалежній Україні.
5.3.5. Книжники або вчителі Закону
Слово «книжник» походить від єврейського «соферим» і означає «писака». Основоположником книжників був Єздра.
Коли цар Навуходоносор загнав євреїв у полон і вони стали в’язнями та рабами Вавилонського царства, то тоді вони взяли із собою багато Священних текстів. У Вавілонському полоні найосвіченіші євреї, передусім служителі Єрусалимського храму, хотіли зберегти свою писемність, мову і культуру, тому вони ретельно вивчали ці тексти. Деякі тексти відновлювали з пам’яті. Так появилися вчені книжники, які проявили себе після повернення на Батьківщину (після 536 року до Різдва Христового).
Незадовго до часів Ісуса Христа книжники розділилися на дві течії. Одну з них очолював раввин Гілель, другу – раввин Шемая. Коли Ісус був дитиною, Гілель ще жив. Різниці між вченнями цих двох течій майже не було. Учень Гілеля – Гамалиїл – став учителем майбутнього апостола Павла.
До Гілеля законовчителі не мали особливих звань. Потім серед книжників появилися три чини: Рав (нижчий), Раббі (середній), Раббан (вищий).
У Євангелії книжники згадуються разом із первосвящениками або фарисеями. Книжники – це вчителі Закону Божого. Майже всі книжники належали до фарисейської секти, себто були фарисеями. Однак не всі фарисеї були книжниками. Книжники являли собою клас високоосвічених, талановитих, інтелектуальних людей, які добре знали Закон. Тоді як фарисеї представляли партію, яка була прихильна до відповідної релігійної течії.
Книжники переписували книги Святого Писання. Вони берегли в пам’яті народну мудрість, фольклор. Книжники керували школами, в яких юдеї навчались Закону і народним переказам. У Синедріоні (Верховному суді) книжники були нібито суддями-експертами, де кожний випадок вони звіряли на відповідність Закону, як це нині в багатьох країнах робить Конституційний суд.
Отже, книжник був водночас і вченим, і вчителем, і юристом, і суддею.
Книжники притримувалися буквального тлумачення Закону. В релігії вони були формалістами і навіть придумували свої додатки до релігійних текстів. За це їх критикував Ісус Христос. Вони побачили, що вчення Ісуса Христа відрізняється від ідеології книжників, тому книжники вважали Христа своїм небезпечним ворогом. Книжники за всяку ціну сприяли тому, щоб Пілат засудив Ісуса Христа до страти на хресті через розп’яття. У підніжжі Хреста книжники знущалися над Ним.
5.3.6. Священство
Священство в Юдеї було спадковим. Все покоління Левіне присвятило себе служінню Богу при храмі. На чолі всіх священнослужителів стояв первосвященик із роду Аронового. Він носив це звання все життя. Однак, Ірод і його спадкоємці домоглися від Риму самостійно призначати і звільняти первосвящеників. Наприклад, у часи земного життя Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа законний первосвященик Анна був відсторонений й Ірод замінив його Каяфою, зятем Анни.
Решту священнослужителів поділялися на священиків і левітів. Священики походили з роду Аронового по прямій чи непрямій лінії. Спершу вони навчали Закону Мойсеєвого і відправляли Богослужіння. Пізніше книжники навчали Закону Мойсеєвого, а священики суто займалися Богослужінням. Всі священики поділялися на 24 класи, кожен з яких впродовж тижня відправляв Богослужіння в храмі.
Левіти були нащадками Левія. Вони виконували обов’язки служителів в храмі при священиках. Левіти прибирали храм, спостерігали за порядком у святому місці. Коли євреї йшли пустинею левіти повинні були розбирати і збирати скінію (спершу це було шатро або палатка, яку збирали у пустелі для проведення Богослужіння; пізніше це було оздоблене коштовностями святе місце-шатро, в якому знаходилися скрижалі з Десятьма Заповідями Божими; скінія була похідною – збиралася і розбиралася).
В Юдеї – обітованій землі – левітам відвели 48 міст для постійного проживання в різних уділах. При царі Давиді чисельність левітів досягала 38000. При виході із Вавилонського полону левітів залишилося мало – близько 360 чоловік, а під кінець І століття після Різдва Христового їх стало вже 12000.
5.3.7. Синедріон
Синедріон – це Велика Рада або Вищий Суд у євреїв. Кількість членів синедріону разом з головуючим первосвящеником дорівнювала 71. Всі члени синедріону поділялися на три категорії:
1. Первосвященики, себто головуючий первосвященик, всі колишні первосвященики та глави священицьких сімейств.
2. Старійшини – це священики і миряни із найвпливовіших і найбагатших сімей єврейського народу.
3. Книжники або вчителі Закону. Серед членів ради синедріону були фарисеї та саддукеї.
Після повернення з Вавілонського полону Синедріон виносив рішення щодо найважливіших релігійних і політичних питань.
За часів Христа синедріоном керували первосвященики Каяфа і Анна. У часи життя Ісуса Христа римляни обмежили владу синедріону, зокрема синедріон мав право виносити смертні вироки, але це рішення мав затвердити римський намісник – прокуратор.
Отже, якщо, на думку синедріону, звинувачений повинен бути страчений, то синедріон повинен був визначити всі пункти звинувачення і передати справу на суд прокуратора, який затверджував чи відхиляв його і відповідно виносився вирок.
Синедріон допитував Ісуса Христа і засудив Його до смерті на хресті. Пізніше синедріон допитував й апостолів, які були врятовані через втручання авторитетного фарисея Гамалиїла. Синедріон засудив до смерті Стефана, який став першим християнським мучеником.
5.4. Єрусалимський храм
По суті, розрізняють три Єрусалимських храми. Перший храм побудував цар Соломон за замислом свого батька – царя Давида. Його будували 7 років і цей храм існував в 1004–588 роках до Різдва Христового.
Вже при сині Соломона Ровоамі Єрусалимський храм був пограбований єгипетським царем Сусакімом. Другий раз цей храм постраждав від ізраїльського царя Йоаса, потім від юдейського царя Ахаза, який забрав коштовності храму для виплати данини після своїх військових поразок. Під час нападу Навуходоносора всі коштовності із Єрусалимського храму були вивезені у Вавилон і Нівею, а храм спалили до тла у 588 році до Різдва Христового.
Отже, храм Соломона простояв 416 років.
Другий Єрусалимський храм, або храм Зоровавеля, почали будувати євреї після повернення із Вавилонського полону. Він збудований на цьому ж фундаменті, де був перший храм. Коштовності, що викрав Навуходоносор, були повернуті за наказом персидського царя Кіра, який переміг Вавилонське царство. Під час повернення із Вавилонського полону репатріантів, що йшли в Єрусалим, очолював Зоровавель. Він же разом із первосвящеником Ісусом до 516 року до Різдва Христового відновив будівлю Єрусалимського храму.
Розміри відновленого храму були більші від Соломонового храму, але оздоблення було бідніше. Не було вже Ковчега Завіту, оскільки під час нападу Навуходоносора ковчег таємно заховав пророк Єремія. Але Єремія помер і ніхто не знає, де він заховав Ковчег Завіту.
Вважають, що ковчег знайдеться тоді, коли всі євреї, що розсіяні по світу, зберуться на своїй Батьківщині.
Другий храм розграбував сирійський цар Антиох Єпіфан. Коли сирійців вигнали, то храм відбудували. Потім на храм нападали Помпей, пізніше Ірод Великий.
Третій храм – це колишній другий храм перебудований Іродом Великим. Його будували 46 років – з 20 року до Різдва Христового до 26 року після Різдва Христового, хоча роботи, по суті, велись ще до 64 року після Різдва Христового. В цьому храмі, на його дворах і галереях проголошував свої проповіді Ісус Христос. Він же передбачив й загибель цього храму.
Єрусалимський храм займав велику площу. Там законники повчали народ. На спеціально відведених місцях торговці продавали худобу для жертвоприношення. Міняли вимінювали іноземні монети на єврейські. Коли збиралося багато людей, торговців і міняйл, то вони інколи розташовувалися перед самим входом в храм. Тоді ричання биків, бекання овець, крики і сварки торгашів порушували молитовний настрій вірних. Ось чому одного разу Спаситель і Господь Бог наш Ісус Христос вигнав всіх цих торгашів із храму (Мр. 11. 15 – 17).
Храм мав три тераси (див. схему в кінці розділу). Перша тераса називалася Двором або Папертю язичників, бо туди міг зайти хто-завгодно навіть язичник. Друга тераса називалася Двором або Папертю Ізраїлю, яка ділилася на дві частини: Двір Жінок (дальше цього двору жінки не мали права проходити) і Двір Ізраїльтян. Третя тераса була Двором священників, в якому були Святилище і Святая Святих. У Святилищі був золотий семисвічник, кадильний вівтар і стіл для хлібів. У Святую Святих лише один раз в рік у свято Очищення міг увійти первосвященик, щоб занести туди жертовну кров. З тих пір, як щез Ковчег Завіту, Святая Святих практично пустувала.
Святая Святих відділялася від Святилища заслоною, яка розірвалася на дві частини у момент смерті Спасителя і Господа Бога нашого Ісуса Христа на хресті. Якраз в цей момент у храмі проводилося вечірнє Богослужіння і це чудо Господнє бачили і священики і люди, які молилися у храмі в той час.
В 70 році після Різдва Христового Єрусалимський храм був зруйнований до тла при взятті Єрусалима Титом. Тепер на місці третього храму знаходиться мечеть Омара. Залишок східної стіни, що зберігся від Єрусалимського храму, називають Стіною Плачу.
Схема Єрусалимського храму та найближчих його околиць в часи Ісуса Христа наведена в кінці цього розділу.
5.5. Синагоги
В євреїв міг бути тільки один храм, оскільки вони вірили в Єдиного Бога. Після повернення із Вавилонського полону вони почали будувати в різних містах синагоги (від грецьк. «зібрання людей»). У часи Ісуса Христа тільки в Єрусалимі було до 400 синагог. Щосуботи в синагогах проводилися молитовні зібрання. Менш урочисті й необов’язкові молитовні зібрання проходили у синагогах по понеділках і четвергах, хоча в синагогу можна було приходити й молитися щодня. Синагога була також і школою, в якій діти навчалися Священного Писання. На чолі синагоги стояли начальник – архисинагог, а також кілька старійшин.
Зібрання в синагозі розпочиналося загальною молитвою. Потім начальник синагоги доручав комусь читати уривок із Святого Писання і пояснювати цей уривок, тобто робити проповідь. Під час Богослужіння співали псалми.
5.6. Єврейські свята
Щотижневим святом була Субота. Вона святкувалася з давніх часів, відколи Господь творив світ і благословив Бог сьомий день – Суботу, щоб святкувати його. Про це говорять також Заповіді Божі, які отримав Мойсей: «Пам’ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий – субота для Господа, Бога твого...».
Окрім суботніх свят було три найбільших свята: Пасха, П’ятидесятниця і Свято Кущів. Пасха святкувалася 7 днів, починаючи з вечора, яким закінчувався 14-й день Нісана або першого місяця року – Авіва. Пасху святкували в честь виходу ізраїльтян із Єгипту.
П’ятидесятниця – це свято жнив, яке було якби доповненням Пасхи. П’ятидесятниця святкувалася один день – через 50 днів після 16 Нісана, в кінці травня. В день П’ятидесятниці в жертву приносилися перші хліби із тільки-що зібраних плодів.
Свято Кущів завершувало коло річних свят. Його святкували восени. Воно виражало подяку за зібраний урожай. Свято Кущів нагадувало ізраїльтянам ті часи, коли вони, мандруючи пустинею, жили в кущах і палатках.
День очищення – це святковий день у честь покаяння і посту за Законом Мойсеєвим. Його святкували за 5 днів до Свята Кущів.
Священні дійства ізраїльтян були пов’язані з принесенням Богу жертв із царства тварин або рослин. Жертвоприношення поділялися на 5 різновидів: 1) жертва всепалення (все, що приносилося, спалювалося на жертовнику); 2) жертва за гріхи (за спокутування випадкових, несвідомих гріхів); 3) жертва каяття (зізнання провини; це жертва за свідомі гріхи); 4) жертва миру (жертва в знак особливої подяки Богу); 5) жертва безкровна (принесення в жертву рослинних плодів). Всі ці священні дійства проводили священики. Вони супроводжувалися молитвами і різними обрядами.
Ізраїльтяни дотримувалися також й особливих законів та обрядів. До них відноситься древній закон обрізання, який регламентований синайським законодавством. Вони виконували закон про посвячення первородних чоловічої статі, закон про збереження особистої чистоти через заборону доторкатися до нечистих предметів. Вони поділили всіх тварин на чистих і нечистих та вживали в їжу тільки чистих.
Окрім священних осіб за посадою, в Юдеї були священні люди, які дали обітницю Богу; їх називали назореями, тобто виділеними для служіння Богу. Обітниця назорейства давалася або на все життя, або на певний проміжок часу. Назореї повинні були утримуватися від вина і винограду, від стриження волосся і від всякої скверни.
† † †