Втілення, ця відправна точка богослов`я - відразу ставить у самому його центрі таємницю Трійці. Дійсно, Той Хто втілився не Хто інший, як Слово, тобто друга Особа Пресвятої Трійці. Тому втілення і Трійця одне від одного невіддільні і, всупереч деякій протестантській критиці, всупереч лібералізму, який намагається протиставити богослов`ю Євангеліє, ми повинні підкреслити, що православна тріадологія уходить своїм корінням в Євангеліє. Чи можна, дійсно, читати Євангеліє і не запитати себе: Хто ж є Ісус? І коли ми чуємо сповідування Петра: "Ти Син Бога Живого" (Мф. 16, 16), коли євангеліст Іоанн відкриває перед нами у своєму Євангелії вічність, то ми розуміємо: єдину можливу відповідь дає догмат про Пресвяту Трійцю: Христос - єдинородний Син Отчий, Бог, Який рівний з Отцем, тотожний з Ним за Божеством і відмінний від Нього за Особою.
Основним джерелом нашого знання про Трійцю дійсно є не що інше, як пролог Євангелія від Іоанна (а також його 1-е послання), за що автор цих дивовижних текстів і одержав у православній традиції найменування "Богослов". З першого ж вірша прологу Отець іменується Богом, Христос - Словом, і Слово в цьому "началі", яке тут носить не часовий, а онтологічний характер, є одночасно і Бог ("в началі... Слово було Бог"), і інший ніж Отець ("і Слово було в Бога"). Ці три твердження святого євангеліста Іоанна "В началі було Слово - і Слово було в Бога - і Слово було Бог" - зерно, з якого виросло все тринітарне богослов`я. Вони відразу ж зобов`язують нашу думку стверджувати в Богові одночасно тотожність і відмінність.
Спокусливо, звичайно, підірвати цю антиномію, "раціоналізуючи" той чи інший її термін. Так з більшою або меншою виразністю виявились дві найважливіші єретичні тенденції: унітаризм і тритеїзм.
Унітаризм часто приймав вигляд абсолютного монархіанізму: в Богові існує лише одна Особа - Особа Отця, а Син і Дух є Його еманації або сили. Своє найбільш завершене вираження це вчення одержало в ІІІ столітті, в модалізмі Савелія, де зникає саме поняття Особи. За Савелієм, Бог - безособова сутність, що являє себе світові по-різному. Три Особи є лише три послідовні модуси дій, три прояви у світі однієї і тієї ж Монади, яка в собі завжди є простою. При створенні світу Бог приймає образ Отця. Таким чином, Отець є аспект першої фази Божественного прояву, яка пов`язана з книгою Буття і райським станом. Але гріх змінив відносини між Богом і людиною; ера Отця закінчилась, і Бог прийняв інший образ, образ Сина, повний прояв Якого відповідав втіленню. З вознесіння образ Сина розчинився в нерозрізненій Божественній сутності і з`явився новий образ - образ Духа. Нарешті, на Суді, коли всесвіт буде обожений, все знову ввійде в монаду. Отже, ця трійця почергових проявів залишається чистою видимістю і анітрошки не зачіпає самої реальності Бога: Особи тут цілком поглинені природою.
Протилежна єресь - тритеїзм - ніколи не проявлялась в чистому вигляді. Але якщо й не могло бути сформульоване абсурдне вчення про Трійцю "різнорідну", то ми все-таки часто зустрічаємо певне послаблення троїчного взаємозв`язку: це Трійця, Божественні Особи Якої не рівні між собою за честю і, в кінцевому рахунку, це Трійця "ослаблена". До Нікейського Собору субординаційні тенденції були дуже сильними в християнському мисленні, і, зокрема , в Орігена. Під впливом помірного платонізму Отця ототожнювали з Верховною Єдністю, що призвело до того, що Сина можна було розрізняти лише за принципом субординації. Божественна сутність Синові не належить. Він лише причетний Божественній природі Отця. Так Логос ставав знаряддям Єдиного, а Святий Дух, у свою чергу, був знаряддям Сина для прославляння Отця.
У Арія ця тенденція перетворилась в єресь, що розколює троїчну єдність. Арій ототожнював Бога з Отцем і тим самим стверджував, що все, що не є Бог, - створене. Отже, Син, оскільки Він відмінний від Отця, створений, і розрізнення Осіб перетворюється в онтологічну розколотість. Цей створений Син у свою чергу створив Духа, і Трійця зводиться до певної ієрархії, де нижній є знаряддям для вищого, - до Трійці, розділеної межею, яку не можна подолати, що проходить між створеним і нествореним. Народження перетворюється в створення. Син і Дух - "онук" - виявляються створеними істотами, які радикально відрізняються від Божественного Отця, і тріада існує лише в результаті розриву монади.
Навпаки, віра, яку ревно береже Церква, єдиним рухом, єдиним поривом обіймає в Богові єдність і відмінність. Проте не одне тільки почуття, але й розум наш також повинен бути релігійним, думка також повинна розкриватися назустріч істині, вірніше - ні те, ні інше по окремості, а все наше єство в єдиному горінні й розсудливості. Торжество християнської думки - в тому, що вона виробила протягом перших чотирьох століть, особливо в четвертому, яке було "тринітарним" за перевагою, те визначення, яке дало язичникам можливість провидіти повноту Пресвятої Трійці. Це була не раціоналізація християнства, а християнізація розуму, перетворення філософії в споглядання, насичення думки таємницею, яка не є якийсь секрет, що від усіх приховується, а світло невичерпне. Цей грандіозний подвиг, здійснений зусиллями Афанасія Олександрійського, Василія Великого, Григорія Ніського, Григорія Богослова, а також святого Іларія Піктавійського, дав зрештою Церкві можливість виразити терміном «омоусіос» таємницю Три-Єдиного Божества. «Омоусіос» [з грецької] означає єдиносутній, тотожний за сутністю, cпів-сутнісний, це той прикметник, який визначає Сина як Бога, іншого ніж «о Феос», - того ж самого, але не Отця.
"Слово було в Бога", - говорить святий євангеліст Іоанн у пролозі свого Євангелія, - «прос тон Феон» [грецькою] вказує на рух, на динамічну близькість; можна було б перекласти скоріше "до", ніж "в": "Слово було до Бога". В такий спосіб «прос» містить у собі ідею відношення; це відношення між Отцем і Сином є передвічне народження; так саме Євангеліє вводить нас у життя Божественних Осіб Пресвятої Трійці.
Саме Євангеліє відкриває нам і тринітарне "положення" Святого Духа, як третьої Іпостасі в Трійці, і ті відношення, які підкреслюють Його Особистісну "унікальність". Досить прочитати в Євангелії від Іоанна останні бесіди Спасителя з Апостолами: «І Я вблагаю Отця, і дасть вам іншого Утішителя (Захисника), щоб був з вами повік. Духа істини" (Ін. 14, 16-17), і далі: "Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в ім’я Моє" (Ін. 14, 26). Отже, Дух - інший, ніж Син (Який також Утішитель), але Дух посланий в ім`я Сина, щоб свідчити про Нього: у такий спосіб. Його відношення до Сина полягає не в протиставленні чи роз`єднанні, а у відмінності і взаємній співвіднесеності, тобто в єднанні з Отцем.
Те саме варто сказати і про зв’язок Духа з Отцем: "Дух істини. Який від Отця ісходить" (Ін. 15, 26); Дух інший, ніж Отець, але поєднаний з Ним відношенням ісходження, яке Йому властиве і відмінне від народження Сина.
Син і Дух відкриваються нам у Євангелії як дві Божественні Особи, Які послані в світ; Одна, - щоб поєднатися з нашою природою і відродити її, Інша, - щоб оживити особисту нашу свободу. У кожної з цих двох Осіб своє особливе відношення до Отця (народження та ісходження); між ними також існує відношення взаємної співвіднесеності: саме завдяки очищенню Пречистої Діви Духом Син міг бути даний людям, і за молитвою Сина, Який вознісся і сидить праворуч Отця, людям посланий Дух ("Утішитель, Якого пошлю вам від Отця"). І ці дві Особи явлені нам у вічності, що відкрилась перед нами, як рівні за честю з Отцем і сутнісно з Ним тотожні. Вони трансцендентні світові, в якому діють: Вони Обидві дійсно "в" Отця, Який не приходить Сам у світ; і Їхня близькість до Отця, Джерела Божественної природи, завершує в нашій думці уявлення про Трійцю в Її незбагненності, незмінності й повноті.