Усім і всюди, у Святому Дусі улюбленим і найдорожчим братам, Преосвященним Архиереям з їх побожними Причтами і всім православним вірним, дітям Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви, — братський у Святому Дусі привіт і побажання всякого добра й спасіння від Бога!
1. БЕРЕЖІМО ЄВАНГЕЛЬСЬКЕ НАВЧАННЯ І НЕ ГАНЯЙМОСЯ ЗА НЕЧЕСТИВИМИ НОВИНАМИ.
Належалося б, щоб Святе й Божественне Євангельське навчання про наше Викуплення було всіма проповідуване в тій самій неушкодженості, і приймалося вічно Вірою в тій чистоті, в якій Спаситель наш, що добровільно "умалив Себе, прийнявши вигляд раба", і, вийшовши з лона Бога Отця, відкрив Його Божественним і Святим Учням Своїм, а вони, наочні свідки й самовидці, як громогласні труби, возвістили те навчання всій Вселенній (бо "по всій землі пролунала проповідь їх і до кінців Вселенної слова їх"). Нарешті, у тій самій незмінності, в якій так численні й так величні Отці Вселенської Церкви зо всіх кінців землі, прийнявши те Благовістя, всенародньо передали його нам на Соборах і в своїх приватних писаннях.
Але злий дух, споконвічний ворог людського спасіння, як колись в Едемі, що прийняв на себе вид доброзичливого дорадника, зробив людину переступником ясної Заповіді Бога, так і в цьому Божественному Едемі, у Церкві Божій, продовжуючи облещувати багатьох, нашіптує їм лукаві думки, та, користаючись ними, як зброєю, розтворює отрую єреси в чистих струмочках православної науки, із чаш, ніби позолочених Євангельським Благовістям, напуває багатьох.
Напуває тих, що по своїй простоті живуть неуважно, не "більше вважають на почуте" (Євр. 2. 1) і "батьками їхніми сповіщене їм (5 Мойс. 32. 7), згідно з Євангелією і зо всіма стародавніми Учителями, та не рахують достатнім для свого душевного спасіння усного й писаного Слова Господнього й Свідчення Церкви, яка непереривно продовжується, але, гонячись за нечестивими новинами, неначе за новим убранням, сприймають євангельську науку в зовсім перекрученому виді.
2. ЦЕРКВА ПЕРЕМАГАЄ ЄРЕСІ, ЩО РОДЯТЬСЯ З НОВИН.
Звідси повстали різноманітні й дивовижні єресі, які Соборна Церква, від самої колиски своєї, "зодягнувшись у повну зброю Божу, і, сприйнявши меча духовного, яким є Слово Боже" (Єф. 6. 17), була змушена перемагати, і перемагала всі донині, і буде зо славою перемагати в усі віки, щоб після кожної боротьби самій являтися світлішою та сильнішою.
3. УСІ ЄРЕСІ ТА ЄРЕТИКИ ПОЗНИКАЮТЬ.
Але з тих одні вже зовсім зникли, другі зникають, інші ослабли, другі ж більш або менш процвітають, тримаючись до часу свого повалення, а деякі ще знову виникають для того, щоб пройти свою дорогу від появлення до знищення. Бо вони, ці жалюгідні розумування й видумки жалюгідних людей, що їх було побито громом анатеми, ураз з їхніми винахідниками на сімох Вселенських Соборах, упадуть неодмінно, хочби існували тисячу літ.
Тому, що одне тільки Православіє Соборної й Апостольської Церкви, оживлюване живим Словом Божим, існуватиме вічно за правдивою обітницею Господа: "Сили адові не переможуть її" (Мат. 16. 18), цебто, як пояснюють Св. Отці, уста нечестивих і єретиків, що б вони не виточували, — чи то страх і погрози, чи солодкомовність і "переконання", не переможуть спокійного й тихого Православного Віронавчання.
Чому ж "щаститься безбожникам на їх дорозі" (Єремії 12. 1) і нечестиві "розкорінюються, немов само-росле зелене дерево" (Пс. 36. 35), спокушуючи тих, хто спокійно служить Богові? Причина того невідома. Свята Церква, хоч щоденно молиться, щоб відступився від Неї цей пакосник, цей ангол сатани, але постійно чує від Господа: "Досить Тобі Моєї Благодаті, — бо сила Моя в немочі відбувається" (2 Кор. 12: 9). Ось тому Вона "хвалиться недугами своїми, щоб сила Господня вселилася в Неї" (2 Кор. 12. 9), та "щоб досвідчені виявились" (1 Кор. 11. 19).
4. ЄРЕСЬ ПАПСТВА МИНЕТЬСЯ І ВПАДЕ.
З єресей, що розповсюдилися одному лиш Богові знаними присудами в більшій частині Вселенної, було колись аріянство, а тепер — п а п с тво. Але й це останнє, подібно першому, яке вже зовсім зникло, хоч донині ще всилі, не переможе до кінця, а минеться і впаде, і гучний голос з Неба сповістить про нього: "Упав!" (Об`явл. 18. 2).
5. ДУХ СВЯТИЙ ПОХОДИТЬ ВІД ОТЦЯ, А НЕ ВІД ОТЦЯ І СИНА.
Розкладові наслідки ложної католицької науки.
Новоз`явлене навчання, буцімто "Дух Святий походить від Отця і Сина", видумане всупереч ясному вислову про це Господа нашого: "Той Дух Правди, що походить від Отця" (їв. 15. 26), та всупереч визнанню всієї Вселенської Церкви, засвідченому сімома Вселенськими Соборами в словах: "що від Отця походить" (Символ Віри).
Це новоз`явлене навчання:
1. Порушує хоча и одиничне, від одного початку, але інакше невидиме походження Божеських Осіб Блаженної Тройці, підтверджуване свідченнями Євангелії.
2. Приписує рівносильним і співпоклоняємим Особам Божества різ-нородні й нерівні відношення, зливає їх і змішує.
3. Представляє наче б недосконалим, темним і невдалим попередньо
встановлене визнання Єдиної, Соборної й Апостольської Церкви.
4. Принижує Св. Отців першого Вселенського Нікейського Собору й другого Царгородського, неначе вони замовчали про таку важливу особливість двох Осіб Божества тоді, коли необхідно було виложити всі Божественні властивості їхні проти Аріян і Македонян.
5. Зневажає Отців III, IV, V, VI і VII Вселенських Соборів, які голосно проголосили всій Вселенній Божественний Символ в усіх відношеннях досконалим і повним, та страшними погрозами й непростимими прокляттями заборонили як собі самим, так і всім іншим будьяке додавання до нього чи відіймання, або зміну, або переставлення в ньому хоч би одної йоти, — тоді, як треба було його доповняти й виправляти, та тим способом змінити все богословське навчання Вселенських Отців, неначе б то виявилась нова особлива властивість в Самих трьох Особах Блаженної Тройці.
6. Прокрадалось в Церквах Західніх спочатку як вовк в овечій шкірі, цебто під найменуванням не "сходження", по-грецькому виразу, ужитому в Євангелії й Символі, а під ім`ям "послання", як оправдувався Папа Мартин перед Максимом Ісповідником, і як пояснив це Анастасій, бібліотекар при Іоані VIII.
7. З грубим і нечуваним нахабством торкнулось самого Символа, і змінило цей загальний фундамент Християнства.
8. Викликало так багато замішання в спокійній Церкві Божій і поділило народи.
9. При першому своєму появленні всенародньо відкинуте двома доброї пам`яти Папами, — Левом III та Іоаном VIII, який у Посланні до Блаженного Фотія назвав навіть спільниками Юди тих, хто перші внесли це "і Сина" до Символу.
10. Осуджене багатьма Святими Соборами чотирьох східніх Патріярхів.
11. Піддане анатемі, як нововведення і збільшення Символа на так званому VIII Вселенському Соборі, скликаному в Царгороді для втихомирення Церков Східніх і Західніх.
12. Заледве вопіло воно появитися в західніх Церквах, як або саме породило мерзенних дітей, або поволі ввело з собою інші новини, які переважно суперечать ясно накресленним в Євангелії заповідям Спасителя нашого, що старанно зберігалися до появлення його (нового вчення) в тих Церквах, де введено, а це: 1. Кроплення замість занурювання, 2. Відняття від мирян Божественної
Чаші й Причастя тільки під одним видом хліба, 3. Уживання оплатків і опрісноків замість хліба квасного, 4. Викинення з Літургії Благословення, цебто Божественного прикликання Всесвятого і Вседіючого Духа, як теж порушуючи стародавні Апостольські обряди Соборної Церкви, 5. Відкинення хрещених дітей від Миропомазання й від прийняття Пречистих Таїн, 6. Оженених — від Священства, 7. Признання Папи за особу непогрішиму і за Заступника Христа, та ін. Таким чином воно перекрутило ввесь стародавній Апостольський порядок чинення майже всіх Таїнств і всіх церковних установлень, — порядок, якого дотримувала давня Свята й Православна Церква Римська, що була тоді всечеснішим членом Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви.
13. Спонукало своїх західняків, — богословів Заходу, — що не мали для себе опертя ні в Св. Писанні, ні в Отців, допуститися безчисленних ложномудрувань не тільки для змінного тлумачення Писання, чого ми не знаходимо ні в кого з Отців Святої, Соборної й Апостольської Церкви, але й до викривлення Священних і недоторканих текстів Божественних Отців східніх і західніх.
14. Виявилось дивним, нечуваним і богозневажливим навіть в інших
християнських громадах, які, ще до його появлення, з інших справедливих причин, на протязі віків були відлучені від Соборної Церкви.
15. Не дивлячись на всі старання й зусилля своїх захисників, вони ще й досі ні на один з приведених нами доказів не могли привести на свій захист хоч будьякий переконливий доказ із Св. Письма чи з Отців.
Така наука носить у самій істоті своїй і в своїх властивостях усі ознаки науки неправильної. А кожне неправдиве навчання, що торкається Догмата Соборної Церкви про Блаженну Тройцю, про походження Божеських Осіб, як також про походження Св. Духа, є і зветься єрессю, а так мудруючі —. єретиками, згідно з опреділенням Святішого Дамаса, Папи Римського, який говорить так: "Хто про Отця і Сина мислить правильно, а про Духа Святого неправильно, той єретик" (Ісповід. Соб. Вір., послане Папою Дамасом до Єпископа Фесалонікійського Павлина).
А через те Єдина, Свята й Апостольська Церква, наслідуючи Святих Отців східніх і західніх, як у давнину при Отцях наших сповіщала, так і тепер знов сповіщає соборно, що це нововведене мудрування, буцімто Дух Святий походить від Отця і Сина, є справжня єресь, і послідовники її, хто б вони не були, єретики, згідно згаданого соборного опреділення Святішого Папи Дамаса. Гро мади, що з них складаються, є громадами єретицькими, і кожне духовне богослужбове єднання з ними православних дітей Соборної Церкви — беззаконне по силі особливо 7-го Правила III Вселенського Собору.
6. ЄРЕСЬ ПАПІЗМУ.
Єресь ця, з численними з нею поєднаннями, як було вище сказано, з`єднавшись коло половини VII століття, спочатку незнана й ненайменована, під різними видами впродовж чотирьох чи п`яти віків таємно розповсюджувалась по єпархіях європейського Заходу, а потім, перемігши Православіє в тих землях, через недбальство бувших там тоді Пастирів та прихильність влади, помаленьку ввела в блуд не тільки іспанські, доти ще православні Церкви, але й германські, і галліканські, і навіть італійські, Православіє яких сповіщалось колись всьому світу, і з якими часто зносились такі святіші Отці наші, як Афанасій Великий, і Небоявлений Василій, і що їх поєднання і зв`язок з нами послужили до збереження чистоти навчання Соборної й Апостольської Церкви до VII Вселенського Собору.
Коли ж новини відносно здорової й православної науки про Святого Духа (на Якого хула, за словом Господа, не проститься людям ані в цім віці, ані в майбутнім, Мт. 12. 31-32), що слідували одна за одною і торкались Божественних Таїнств, а особливо спасенного Таїнства Хрещення, Святого Причастя й Священства, коли ці нісенітниці через заздрість ненависника добра, слідуючи безпосередньо одне по одному, оволоділи самим Старим Римом, тоді вона (єресь ця), придбавши признання в Церкві, одяглась в окреме ім`я пап ізма.
Бо хоч деякі Єпископи Риму, звані Папами, на початку ставали соборно проти нововведення, як Лев III і Іван VIII (про них згадувалось вище), і відкидали його перед лицем всієї Вселенної, — один за допомогою срібних дощинок, а другий в Посланні до Блаженного Фотія в часі (так званого) Вселенського Собору, і в Посланні до Сфендопулхра відносно Мефодія, Єпископа моравського, але більша частина їхніх переємників, спокусившись надаваннями їм цією єрессю, противним Правилам Соборів, збільшеними правами над Цервами Божими, та знайшовши в тому для себе багато світських вигід і багато прибутку, вимисливши одновладність у Соборній Церкві і єдиноправність в роздаванні Дарів Святого Духа, не тільки змінили бувше в них стародавнє Богослужения та відсікли себе тими нововведеннями від решти старожитнього правдиво-християнського загалу, але ще старались не без соромливих хитрощів, як передає нам правдива історія, потягнути за собою в відступництво від Православія й позосталі чотири Патріярхії й поневолити таким чином Соборну Церкву вигадкам і волі людській.
7. СВ. ОТЦІ ЧАСТО СТАРАЛИСЯ ПОЄДНАТИ ЗАХІД ЗО СХОДОМ.
Всепам`ятні попередники й Отці наші, бачачи, як прабатьківська Євангельська Наука топчеться ногами, як Згори витканий Хитон Спасителя нашого роздирається руками нечестивими, вони, порушувані любов`ю батьківською і братньою, оплакували загибель такого множества християн, що "за них Христос умер", і також уживали багато горливости й зусиль, як соборно, так і приватно, щоб, спасаючи православне вчення Святої Соборної Церкви, з`єднати знов, скільки можливо, поділене, та, подібно вправним лікарям, загальними силами старались оздоровити хворого члена, самі переносячи багато скорбот і наруг і переслідувань, аби тільки тіло Христове не роздробилось на часті, аби тільки не були зневажені Устави Божественних і Святих Соборів.
Але Захід, за свідоцтвом правдивої історії, уперше залишився в облуді. І завжди шановані мужі на ділі переконалися в правдивості слів Святого Отця нашого Василія Великого, який з власного свойого досвіду говорив про західніх Єпископів і одночасно про бувшого за нього Папу: "Вони правди не знають і знати не хочуть; з тими, хто звіщає їм істину, вони сваряться, а самі затверджують єресь" (Послання до Євсевія Самосатського).
І таким чином, після першого й другого братського упімнення, довідавшись про їх нерозкаяність, вони відтрясли порох від ніг і відреклись від них, "передали їх їхньому недосконалому розуму", бо "боротьба краща від спокою, що відділяє нас від Бога", як оказав Святий Отець наш Григорій, пишучи про аріянів. З того часу нема ніяких духовних зносин поміж ними й нами, тому що власними руками вони вирили глибоку пропасть між собою й Православієм.
8. ПАПИ ВПЕРТО ШИРЯТЬ СВІЙ ПАПІЗМ.
Між тим папізм на цьому не перестав у своєму зазіханні на спокій Церкви Божої, але, розсилаючи всюди так званих місіонерів, людей підступних, він "переходить суходіл і море, щоб навернути хоч би одного", спокусити будького з православних, вивернути науку Господа нашого, пошкодити додатком Божественний Символ нашої Святої Віри, представити зайвим Богопередане занурення в Хрещенні, і безкорисним спільність Чаші Завіту, та безчисленну кількість іншого, що тільки дух "новини" подавав готовим на все схоластикам середніх віків, і тодішнім, з властолюбства все собі дозволявшим, Єпископам Старого Риму.
Славлені за побожність попередники й Отці наші, хоч і були багаторазово й багатьма способами зневажувані й тиснуті папізмом як ззовні, так і всередині, безпосередньо й посередньо, але, кріплячись надією на Господа, зберегли й нам передали непошкодженим безцінне насліддя батьків своїх, яке й ми, при помочі Божій, передаємо, як багатоцінний скарб, наступним поколінням аж до кінця віку.
Не дивлячись на те, папісти не заспокоюються дотепер, і не заспокояться з-за своєї звичайної ворожнечі супроти Православія, яке відступники від Віри своїх предків мають перед очима живим щоденним докором, о, якби вони спрямували всі свої зусилля проти єресі, що розповсюдилась і панує на Заході! Нема сумніву, що якби їх завзятість на шкоду Православія обернулась на викинення єресі й нововведень, згідно з благочестивими намірами Лева III і Іоана VIII, цих останніх Всеблаженних Пап, — давно не зісталося б і сліду її у Вселенній, і ми б нині всі. однаково навчали по заповіді Апостольській. Але горливість їхніх наступників не була направлена на збереження Православної Віри, як всепам`ятна горливість блаженного Лева III!
9. ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ ПАПИ ПІЯ Х.
Проте з деякого часу напади саме від попередніх Пап припинились, а були вони з боку тільки місіонерів. Аж тепер той, хто вступив у 1847 р. на єпископську катедру Риму під ім`ям Папи Пія IX, випустив 6 січня 1848 року Окружне Послання, адресоване до Східніх, що в перекладі на грецьке воно має 12 сторінок. Посланець розповсюдив його серед нашої православної пастви, як якусь чужу заразу.
У цьому Посланні він, перше всього, веде розмову з тими, хто в різний час відступали від усяких християнських громад й самовільно переходили до папізму, — отже, були йому своїми. Потім звертає мову й до православних, хоч і не називає когобудь з них поіменно зокрема, але вказує на імена Божественних і Святих Отців наших (стор. З, рядок 14-18; ст. 4, рядок 19 і ст. 9, рядок 17 і 23), явно говорячи неправду про них і нас, їхніх переємників і нащадків, показуючи їх, неначе вони приймали постанови й рішення Пап, мов правителів Вселенської Церкви, а нас — невірними їх прикладам.
Значить, виставляє нас перед довіреною нам Богом паствою відступниками від власних Отців наших і недбайливцями про святі наші обов`язки та душевне спасіння духовних наших дітей.
Дальше, присвоюючи собі вже як власне добро, Вселен. Церкву Христову, через те, що займає, як він хвалиться, єпископський Престол Св. Петра, він хоче таким чином оманою нахилити простіших людей до відступлення від Православія, додаючи наступні слова, дивні для кожного знайомого з богословським вченням: "Нема ніякої причини, з якої ви не могли б відмовитися від повернення до правдивої Церкви і від спільноти з цим Святим Престолом" (стор. 10, ряд. 29).
10. АЛЕ ПРАВОСЛАВНІ ЗА ЧУЖИМ НЕ ПІДУТЬ.
Кожен з наших братів і дітей у Христі, вихованих і навчених в побожності, читаючи це з розумінням і при світлі даної йому від Бога мудрости, без сумніву зрозуміє, що слова нинішнього Єпископа Римського, як також і його попередників з часу відділення, не є словами миру, як він говорить (ст. 7, рядок 8), і любови, а словами лестощів та омани, спрямованими до його власного вивищування за звичаєм його попередників, що діяли всупереч Соборам.
Тому ми певні, що як дотепер, так і на дальше православні не будуть спокушені, бо вірне слово Господа нашого: "За чужим не йдуть, а біжать від нього, бо не знають чужого голосу" (їв. 15).
11. ЄВАНГЕЛІЯ НЕ НАВЧАЄ ПРО ПЕРШЕНСТВО АП. ПЕТРА.
При всьому тому ми рахували батьківським і братським довгом нашим і святим обов`язком цим доброзичливим Посланням утвердити вас в Православії, яке ви прийняли від предків, і одночасно показати мимохідь слабість мудрувань Римського Єпископа, яку й сам він, очевидно, розуміє. Бо він не Апостольською Вірою своєю прикрашує свій Престол, а Апостольським Престолом старається підтвердити своє достоїнство, достоїнством же підтвердити своє ісповідання.
Справді ж це інакше, бо не тільки Престол Римський, що на основі тільки свого передання вважається, що одержав першенство від Св. Петра, але й зазначений у Св. Письмі головний Престол Св. Петра — Антіохія, якого Церква, за свідоцтвом Святого Василія (Посл. 48 до Афан. В.), є "найголовніша зо всіх Церков у вселенній", а що найважніше, і про яку, II Вселенський Собор у Посланні до Собору західніх (найпочеснішим і найбоголюбивішим братам і співслужителям Дамасу, Амвросію, Вритону, Валеріяну та ін.) свідчить так: "Найстаршій і справді Апостольській Церкві, що в Антіохії Сирійській, де вперше прийнято було найпочесніше ім`я християн", то й ця, кажемо, Апостольська Церква Антіохійська ніколи не мала привілею не бути судимою за Божественним Писанням і Соборними постановами навіть з уваги до неї, як справжньому Престолу Св. Петра.
Та що й казати? Адже ж сам Святий Петро особисто був суджений перед всіма "за Євангельською Правдою" (Гал. 2. 14), і, за свідченням Писання, виявився винним і неправопоступаючим.
Що ж після цього треба подумати про тих, що величаються й гордяться володінням тільки уявного, припускального Престола його? І дійсно, сам Небом явлений Василій Великий, цей Вселенський Учитель Православія в Соборній Церкві, на якого навіть Єпископи Риму силкуються вказувати нам (ст. 8, рядок 31), виразно й ясно висловлював нам виїде (§ 7), яку думку ми повинні мати про міркування неприступного Ватикану: "Вони Правди не знають і знати не хочуть; з тими, хто звіщає їм Правду, вони сваряться, а самі затверджують єресь".
Отже ті самі Святі Отці наші, яких, як Світильників і Учителів самого Заходу, з належною пошаною перелічує нам Його Блаженство, і яких намовляє нас наслідувати (там само), навчають нас, щоб ми не по Престолу судили про Православіє, але й про самий Престол, і сидячого на Престолі судили за Божественним Писанням, за Соборними Установами й Постановами, та по Вірі, всім проповіданій, тобто по Православію безупинного навчання Церкви.
Так судили й осудили Собором Отці наші й Гонорія, Папу Римського, і Діоскора, Папу Олександрійського, і Македонія, і Несторія, Патріярхів Царгородських, і Петра Кнафея, Патріярха Антіохійського, та інших.
Бо коли, як каже Писання, "гидота спустошення була на місті Святому" (Дан. 9. 27 і Мт. 24. 15), то чому ж новини й ересь не можуть бути на Престолі Святому? Звідси ясно відкривається слабість і нетривалість і інших доказів (ст. 8, рядок 9, 11 і 14) на користь верховного панування Римського Єпископа.
Бо, якби Церква Христова не була основана на непохитному камені визнання Петрового: "Ти єси Христос, Син Бога Живого", яке було загальною відповіддю з боку всіх Апостолів на поставлене питання: "А ви за кого Мене маєте?” (Мт. 16. 15-16), як це пояснюють нам Божественні Отці Східні й Західні, — то й сам Кифа був би для Неї неміцною основою, а тим більше Папа, що присвоїв собі ключі Царства Небесного, та як розпорядився ними, — відомо з історії.
Теж і про значення трикратного: „Паси вівці Мої", — спільні наші Божественні Отці одноголосно вчать, що це не було якимсь відзначенням Святого Петра перед іншими Апостолами, тим менше його наступників, а просто поновне прийняття його до Апостольського сану, з якого він відпав через потрійне зречення.
Як видно, і сам Святий Петро так зрозумів значення трикратного питання Господа: "Чи любиш Мене?", та слів: "Більше цих" (їв. 21 16), бо, згадавши свої слова: "Якби і всі спокусилися про Тебе, — я не спокушуся ніколи" (§ 12), засмутився Петро, що спитав його втретє: "Чи любиш Мене?" (їв. 21. 17). Але наступники Петра приймають цей вираз для своїх цілей у значенні, занадто для них потрібному.
12. СИМВОЛ ВІРИ ТРЕБА ЗБЕРІГАТИ НЕДОТОРКАНИМ.
Ще Його Блаженство говорить (ст. 8, рядок 12), що Господь наш оказав Петру (Лк. 22. 32): "Я ж молився за тебе, щоб не зменшилася Віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою". Молитва Господа нашого була з того приводу, що сатана просив, щоб попущено йому випробувати Віру всіх Учнів (Лук. 22. 31). Господь же дозволив йому зробити це тільки з Петром, особливо тому, що Петро висловив слова самолюбства і вважав себе за вищого від інших: "Якби і всі спокусилися, про Тебе, — я не спокушуся ніколи". Випробування це було тимчасове, коли Петро почав клястися й божитися: "Не знаю Цього Чоловіка!" (Мт. 26. 74). Така слабка природа людська, коли залишена сама собі! *Ч5о дух бадьорий, а тіло немічне" (Мт. 26. 41).
"Тимчасове" кажемо, для того, щоб потім, прийшовши в себе та очистившись сльозами покаяння, він міг ще більше утвердити братів своїх у визнанні Того, Кого вони не зрадили й не зрікались. О премудрі присуди Господні! Яка Божественна й таємнича була на землі остання ніч Спасителя нашого! Священна та Вечеря, — вона сама, ми віримо, і нині сповняється щоденно по слову Господа: "Це чиніть на спомин про Мене" (Луки 22. 19), і "Бо кожного разу, як будете їсти цей Хліб та Чашу цю пити, — смерть Господню звіщаєте, аж поки Він прийде" (1 Кор. 11. 26).-
Братська любов, що з такою дбайливістю заповідана нам Загальним Учителем: "По тому пізнають усі, що ви Мої Учні, як любов між собою матимете" (їв. 13. 35), любов, якої рукописання й завіти Папи розірвали, захищаючи й приймаючи ере-тицькі нововведення супроти того, що нам звіщено й що потверджено Уставами спільних Учителів і Отців наших, — та сама, кажемо, любов діє й тепер у душах християнських народів, а особливо в тих, хто керує ними.
Бо ми сміливо визнаємо перед Богом і людьми, що молитва Спасителя нашого (ст.7,ряд. 33) до Бога й Отця Свого про загальну любов християн і злучення в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, в яку й віруємо ми, "щоб єдине були, як єдине й Ми" (їв. 17. 22), діє в нас так, як і в його Блаженстві, і тут наше братське прямування й ревність зустрічається з прямуванням і ревністю його Блаженства, з тією тільки різницею, що в нас ця ревність направлена до того, щоб зберегти чистим і недоторканим Божественний, бездоганний і найдоскональніший Символ Християнської Віри, згідно з Євангелією й постановами сімох Святих Вселенських Соборів, та з невпинно текучим вченням Соборної Церкви, а в Його Блаженства — до того, щоб зміцнити й закріпити над всіма владу й панування тих, хто засідає на Апостольськім Престолі, та їх нове вчення.
У цьому суть, коротко , сказавши, усієї суперечности й незгоди поміж ними й нами, оце внутрішня стіна огорожі, яка — по Божественному провіщанню (їв. 10. 16): "Також Я маю інших. овець, що вони не з цієї кошари, — Я повинен і їх припровадити, і голос Мій (Правду, яка від Отця походить) почують",— надіємось, зруйнується за допомогою хвальної мудрости Його Блаженства ще в його днях.
Скажемо ще третє: коли допустити, згідно зо словами Його Блаженства, що молитва Господа нашого про Петра, якого чекало відречення й кривоприсяга, тісно зв`язана й поєднана з Престолом Петра, та що вона простягає свою силу на тих, хто повсякчасно сидить на тому Престолі, хоч, як вище сказано (§ 11), ніщо не підтверджує такої гадки (як впевняє нас Св. Писання прикладом самого Св. Петра вже по зосланні Св. Духа), то на підставі слів Господа впевняємо, що прийде час, коли ця Божественна молитва з приводу відречення Петра (щоб не зменшилась у кінець Віра твоя) подіє в комусь з його наступників, і той заплаче, подібно Петру, гірко, і, навернувшись, ще більше зміцнить нас, його братів, у Православній Вірі, яку ми прийняли від предків.
О, коли б Його Блаженство Папа був справді таким правдивим наступником Блаженного Петра! Та до цієї смиренної молитви нашої, що шкодить приєднати таку ж пораду, — щиру й від чистого серця, в ім`я Святої, Соборної Церкви? Ми не осмілюємось сказати: "Без всякої відволоки", як сказав (ст. 10, рядок 22) Його Блаженство, а кажемо: без поспіху, по зрілому міркуванню, та, як треба, по нараді з мудрішими, благочестивими й, одночасно, правдолюбними й безсторонніми Єпископами, богословами та вчителями, що в теперішній час з Божественного піклування маються в кожного в західніх народів.
13. ВІДСТУПЛЕННЯ РИМСЬКОЇ ЦЕРКВИ ВІД ПРАВОСЛАВІЯ. СВЯТІ ОТЦІ НЕ СВІДЧАТЬ ПРО ПЕРШЕНСТВО ПАП.
Його Блаженство (Папа) каже, що Єпископ Ліонський, Святий Іриней пише на похвалу Римської Церкви: "Необхідно, щоб уся Церква, цебто вірні, що всюди знаходяться, годилися з нею для зверхности цієї Церкви, яка зберегла Апостольське Передання відносно всього, що відоме віруючим по всіх усюдах".
Хоч цей Святий Отець (Іриней) говорить зовсім не те, що розуміють Ватиканські Єпископи, але, дозволивши їм розуміти й тлумачити якзавгодно, скажемо тільки: хто ж відкидає, що давня Римська Церква була Апостольською й Православною? Ніхто з нас не усумниться назвати ЇЇ (вдавнину) навіть зразком Православія, і для ще більшої похвали її ми приведемо слова історика Созомена (Історія Созомена, кн. III, розд. 12) про те, яким способом до певного часу могло зберегтися в ній хвалене нами Православіє, про що Його Блаженство (Папа) замовчав.
"Західня Церква", говорить Созомен, "зберігаючи в чистоті отцівські Догмати, вільна від суперечок і марнослів`я". Хто ж з Отців, або з нас самих відкидає надане їй церковними Правилами старшинство в порядку єрархічному, доки вона зберігала в чистоті Отцівські Догмати, керуючись непогрішимою наукою Св. Письма і Св. Соборів?
Але тепер ми бачимо, що в ній не зберігся ні Догмат про Святу Тройцю за Символом Св. Отців, що зібрались були першого разу в Нікеї, а другого в Царгороді, — за Символом, якого й інші п`ять Вселенських Соборів визнали й потвердили, віддавши анатемі тих, хто змінить у ньому хоч одну йоту, як єретиків.
Не зберігся й Апостольський взір чину святого Хрещення, і покликання Вседіючого Духа на Святі Дари. Навпаки, бачимо в ній і Евхаристію без Причащения із Св. Чаші, яке, о диво! вважається зайвим, та дуже багато іншого, чого не знали не тільки наші східні Святі Отці, які звалися вселенським непогрішаючим Правилом і зразком Православія, як говорить з пошани до правди й його Блаженство (ст. 2), але й давні Св. Отці Заходу.
Бачимо в ній і першенство, про яке всіма силами ревно старається нині Папа, так як і його попередники, що його перетворили вони з братських стосунків і привілеїв єрархічних в пануюче. Що ж можна сказати про неписані Передання її, коли й писані представляються такими перекрученими й переміненими на гірше? Хто ж такий сміливий і такий довірливий до достоїнств Апостольського Престола (папського) одважиться сказати, що якби тепер вернувся до життя Святий Отець наш Іриней, та побачив Римську Церкву, як вона відступила від давнього й початкового Апостольського навчання в найістотніших і вселенських виявах Християнської Віри, то він перший не повстав би проти нововведень і самовільних установ цієї Церкви, про яку він тоді справедливо озивався з похвалою, поки вона зберігала в чистоті отцівські Догмати?
Наприклад, якби Святий Отець (Іриней) побачив, що Римська Церква, за намовою схоластиків, не тільки викинула з свого чину Літургії стародавнє й Апостольське прикликання Тайнодіючого Духа й жахливо попсувала Священнодію в суттєвій його частині, та ще всіляко старається видалити його з Літургії й інших християнських громад, вживаючи наклепу (а це недостойне Апостольського Престола, який величається!), мовляв, "це крадькома влізло після розділу (Церков)" (ст. 11).
Що б сказав він про цю новину? Він, який запевняє нас (Іриней, кн. 4, розд. 54, вид. Massuet 18), що "Земний хліб, коли над ним відбудеться прикликання (ekklesin) Бога, не є вже простий хліб", розуміючи тут під словом ekklesin властиво те прикликання, через яке відбувається Таїнство Літургії?
А що Іриней так вірував, про те зазначив навіть один з папських монахів ордену міноритів, — Франциск Фев Ардентій, який видав року 1639 твори згаданого Отця з тлумаченнями (див. розд. 18 першої книги, відд. 114). Святий Іриней учить, що "хліб Евхаристії й розпущене вино через слова прикликання дійсно стають Тілом і Кров`ю Христовою".
Далі, що сказав би він, якби почув про намісництво і зверхність Папи? Він, який з приводу малозначного розходження про час святкування Пасхи (Євсевій: Церковна Історія, 5. 26), з такою сильною й урочистою пересторогою протиставився недоречному в Соборній Церкві наказовому тону Папи Віктора?
Отож, сам Отець, якого, як свідка, приводить Папа для доказу зверхности Римської Церкви, підтверджує, що вага її не в пануванні і не в зверхності, чого й сам Петро ніколи не одержував, а в братському старшинстві у Вселенській Церкві, і в привілеї, наданому Папам для славетности й давности їхнього міста (Риму).
Тому IV Вселенський Собор, зберігаючи взаконену III Вселенським Собором незалежність Церков, та йдучи за постановою II Вселенського Собору (прав. 3), а через нього й І (прав. 6), який зверхню владу Папи над Західніми Церквами назвав не більше, як звичаєм, оголосив, що "Отці належно дали перевагу (Престолу стародавнього Риму), бо то було пануюче місто" (Канон 28).
Вони нічого не сказали про присвоєне ними (Папами) переємство від Апостола Петра, а особливо про намісництво Римських Єпископів та їх Вселенське Пастиреначальство. Такс глибоке мовчання про важливі першенства, та ще й пояснення першенства римських Єпископів не зо слів: "Паси вівці Мої", та "На цьому камені збудую Церкву Мою", а просто зо звичаю, та з-за пануючого міста, тобто першенства, наданого не Господом, а Отцями,—ми певні, — покажеться Його Блаженству (Папі), який інакше пояснює свої лереваги (ст. 8.16), оскільки дивнішим, оскільки більш рішаючим він вважає свідчення згаданого Вселенського Собору на користь свого Престолу (як це видно з § 15).
Також і Григорій Двоєслов, найменований Великим, звичайно називає ці чотири Вселенські Собори (кн. І, Посл. 25) неначе чотирма Євангеліями й чотирокутнім каменем, на якому збудована Соборна Церква.
14. ПАПА НЕ МАЄ ПРАВ НА ПАНУВАННЯ В УСІЙ ЦЕРКВІ.
Його Блаженство Папа говорить (ст. 10. 12), що Коринтяни, з приводу незгоди, яка виникла поміж ними, звернулись були до Климента, Папи Римського, і той, обсудивши оправу, відправив до них Послання, і вони з такою пошаною прийняли його рішення, що читали його в Церквах. Але ця подія є дуже слабеньким доказом папської влади в Домі Божому. Тому що Рим був тоді осередком влади і столицею імператорів, то кожне діло, скільки будь важніше, хоч би як суперечка Коринтян, повинно було там розглядатися, особливо ж, коли одна з противних сторін вдавалася до такого посередництва.
Так буває й тепер. Патріярхи Олександрії, Антіохії й Єрусалиму, у разі надзвичайних і заплутаних справ, пишуть до Патріярха Царгородського, тому що це місто є столицею самодержців, і притому має переваги, надані йому Соборами. Коли такою братською поміччю виправиться той, хто потребує виправлення, то добре, коли ж ні, то справа передається урядові по належності. Та ця братська співучасть в Християнській Вірі відбувається на рахунок свободи Церков Божих.
Те ж треба сказати і відносно наведених Папою (ст. 9, 5. 17) прикладів з життя Святих: Афанасія Великого й Івана Золотоустого, що це приклади братського заступства, відповідаючого перевагам Єпископів Римським Юлію й Інокентію.
Тим часом їх наступники тепер вимагають від нас покори в псуванні Божественного Символа, тоді як сам Юлій виявив обурення на деяких за те, що "вони хвилюють Церкви відступленням від Нікейських Догматів" (Созомен: Церковна Історія, III, розд. 7), і грозив їм, що "не буде більше терпіти, коли вони не перестануть вводити новини".
У справі Коринтян потрібно ще додати й те, що тоді з трьох тільки Патріярших Престолів найближчим і найважнішим для Коринтян був Престол Римський, куди вони, згідно Правил, повинні були звернутися. Отож ми тут не бачимо нічого особливого й доказуючого права Папи на панування в вільній Церкві Божій.
15. ЧОМУ IV ВСЕЛЕНСЬКИЙ СОБОР ПОХВАЛИВ ПОСЛАННЯ ПАПИ ЛЕВА І.
Нарешті Його Блаженство (Папа) (стор. та сама 20) говорить, що IV Вселенський Собор, якого, безперечно, помилково він переносить з Халкидону до Кархидону, по перечитанні Послання Папи Лева І, викрикнув: "Петро сказав це устами Лева". Справа дійсно так була.
Але Його Блаженству не треба було б лишати без уваги й того, як і після якого докладного розслідування Отці сказали наведені слова на похвалу Лева. Можливо, що він (Папа), стараючись про короткий переказ цього, опустив одну дуже важливу й потрібну обставину, яка ясно показує, що важність Вселенського Собору багато вища від гідности як самого Папи, так і собору, що його оточує, то ми вкоротці представимо це діло, як справді воно було.
Отож, з понад 600 Отців, присутніх на Халкидонському Соборі, коло 200 наймудріших з них призначені були Собором розглянути по буквах і по думках згадане Послання Лева. І не тільки розглянути, а й представити на письмі за своїм підписом думку про те, чи воно православне, чи ні.
Майже 200 окремих думок і присудів про те Послання знаходиться в опису четвертого засідання Св. Собору, і вони, напр., такого змісту: (§ 600) "Максим, Єпископ Антіохії Сирійської, сказав: Послання Лева, Святого Архиепископа царючого Риму, згідне з наукою Віри, виложеної 318 Отцями Нікейськими і 150 зібраними в Царгороді, Новому Римі, та Св. Єпископом Кирилом Єфеським.у чому й підписуюсь".
Або: "Феодорит, Боголюбивіший Єпископ Кирський, (сказав): Послання Святішого Архиепископа Лева згідне з віронавчанням, виложеним у Нікеї Святими й Блаженними Отцями, та Символом Віри, виданим у Царгороді 150 Отцями, і з Посланнями Блаженного Кирила. Одобривши вищеозначене Послання, я підписуюся."
Так за порядком усі оголошують: "відповідає Послання", "згідне Послання", "не суперечить Послання думками своїми", тощо. Лиш тоді, після уважного порівняння його з попередніми Св. Соборами, та з приводу чисто православного змісту його думок, а не тому тільки, що воно було Посланням Папи, вони виголосили, не жаліючи ніяких похвал, ті визначні слова, якими нині хвалиться Папа.
Якби Його Блаженство Папа замість того, щоб хвалитися побожністю своїх попередників, засвідченою нашими передмісниками й Отцями на Вселенському Соборі, прислав нам Виклад Віри, згідний з давніми Святими сімома Вселенськими Соборами, то й він справедливо міг би хвалитися своїм Православієм, і, замість мужности попередників, явив би власну мужність.
Коли його Блаженству вгодно буде ще й тепер прислати щось таке, що 200 Отців, по дослідах і розвагах, знайдуть його згідним з попередніми Соборами, то й тепер, кажемо ми, він може почути від нас, грішних, не тільки слова: "Петро сказав це", або щось інше поважне, але й такі слова: "Нехай буде уцілована Свята рука, що обтерла сльози Соборної Церкви!"
16. ПАПИ ПЕРЕМІНИЛИ ДАВНІ ВІРУВАННЯ НА НОВИНИ.
Так, від мудрости Папи треба було чекати заходів, достойних дійсного переємника Св. Петра, Лева І і Лева III, який для забезпечення Православної Віри написав Божественний Символ неушкодженим на незломних таблицях, заходів, які з`єднали б Церкви Західні зо Святою Соборною Церквою, у якій залишаються вільними і не занятими як канонічна першуюча Катедра Його Блаженства, так і Катедри всіх Єпископів Заходу.
Бо Соборна Церква, чекаючи повернення відпалих Пастирів з їх паствами, не призначає до них нових Святителів порожнім найменуванням, коли вони на ділі заняті іншими, щоб не принижувати Священства.
Ми справді чекали "слова потіхи", і надіялись, ідо воно оновить стародавні "сліди Отців", як писав Св. Василій Великий до Святого Амвросія, Єпископа Медіоланського (лист 55). Але, на велике наше здивування, прочитали згадане Окружне Послання до Східніх, з якого, на превеликий наш душевний жаль, побачили, що й славлений мудрістю Його Блаженство, подібно своїм попередникам з часу поділу Церков, висловлює ті самі зіпсуті слова, цебто неправильний додаток до найдосконалішого Священного нашого Символа, затвердженого Вселенськими Соборами, нівечення Священних Літургій, яких один небесний зміст і імена Авторів, та одна почесна давність і важливість, признана VII Вселенським Собором (Діян. 6), — заставили б здеревеніти й відхилитися назад навіть ту святокрадну й зухвалу руку, що (колись) вдарила Господа Слави.
З усього цього ми бачимо, в який безвихідний лабіринт блуду, і в яку невиправиму хибу ложномудрування вкинув папізм навіть розсудливіших і добромисніших Єпископів Римської Церкви, коли вони, для збереження "непогрішимої й намісницької влади та верховодного головування поміж своїми підвладними", змушені торкатися Божественного й недоторканого, та зазіхати на все.
Хоч на словах вони виказують пошану до "високошанованої давнини" (ст. 11. 16), на ділі ж почувають непереборну пристрасть до новини відносно Священних речей, як це видно із слів Папи: "Треба відділити від них те, що вкралось до них після поділу" й ін. (там само, ст. 11), де він примішує отруту навіть до Вечері Господньої.
З цих слів можна думати, що його Блаженство (Папа) підозріває, неначе в Православній Церкві сталося те, що сталося, як він знає, у Церкві Римській по зміцненні папізму, а саме: зміна всіх взагалі Таїнств, та зіпсуття їх на підставі схоластичних мудрувань, якими він старається доказати такі самі недоліки і в наших Священних Літургіях, Таїнствах і Догматах, хоч висловлюється з повагою про їх достойну пошани давність, та по своїй Апостольській поблажливості, як він висловлюється (ст. 11. 5), зовсім не думає "засмутити нас гострим вікиненням Літургій, обрядів і т. ін."
Від такого незнання Апостольських і Соборних наших звичаїв наступив, без сумніву, і другий його вираз: "Навіть між вами не могло зберегтися єдности науки й священного управління". У цьому вислові віндивним чином приписує нам власний недолік, подібно тому, як колись Папа Лев IX у листі до блаженної пам`яти Михаїла Керуларія оскаржав греків у попсутті Символа Соборної Церкви, не соромлячись ні свого сану, ні історії. Але ми певні, що як Його Блаженство пригадає церковну археологію й історію, науку Божественних Отців і стародавні Літургії Галлії й Іспанії, а також Служебник стародавньої Римської Церкви, то він з жахом побачить, скільки ще інших нісенітниць витворив на Заході папізм, що й нині вони існують, тоді як у нас Православіє зберегло Соборну Церкву непорочною невістою для Жениха її, хоч ми не маємо ніякого світського нагляду, або, як каже його Блаженство, "священного управління" (ст. 7. 23), а тільки поєднані союзом любови й щирости до спільної Матері в єдності Віри, припечатаної сімома печатками Духа (Об`яв. 5. 1), цебто сімома Соборами, та в покорі Правді.
Побачить, скільки, справді, треба викинути з нинішніх папських Догматів і Таїнств "заповідей людських", для того, щоб усе переіначивши, Західня Церква могла наблизитись до незмінної, Соборної, Православної Віри спільних Отців наших, науку якої (як він, судячи з його слів, знає — ст. 8, ЗО) ми всі стараємося зберігати, як додержували наші предки (там само, 31)
Звідси він сам добре робить, що навчає нас наслідувати стародавніх Єрархів і вірних Східніх Єпархій (там само, ст. 31). Але ж як розуміли вони (стародавні Єрархи) учительську владу Архиєпископів Стародавнього Риму, і яке поняття про них повинні мати ми, діти Православної Церкви, та як повинні ми сприймати науку їх, — приклад цього вони показали нам соборно (§15), і це ясно вияснив Небом явлений Василій (§ 7).
Що ж торкається верховної влади їх (Римських Архиєпископів), то, оскільки ми не маємо заміру давати про це докладного розслідування, приведемо короткі слова того ж Василія Великого: "Хотів я писати до їхнього "головного"... (там само).
17. ОХОРОНИТЕЛЕМ ПРАВОСЛАВІЯ Є САМ НАРОД.
З цього всього кожний, вихований в здоровому кафоличному вченні, а тим більш Його Блаженство (Папа), може вивести, як не благочесно і незгідно з Канонами Соборів одважуватися на змінення наших Догматів, Літургій та інших Священнодій, що їх давність, сучасна самому християнському вченню, засвідчена повсякчасною до них повагою й вірою в їх недоторканість навіть з боку стародавніх православних Пап, що колись усього того спільно з нами трималися. З другого ж боку, — як благочесно й благопотрібно виправити ті новини, що проти них всепам`ятні Отці наші своєчасно підносили голос свій, і ми найпевніше знаємо, коли вони в Римську Церкву вдерлися.
Є ще й інші причини, з яких Його Блаженство (Папа) може легко перевести таку зміну. По перше: усе наше (Догмати, Канони і т. ін.) колись було в пошані у західніх, бо й вони мали ті самі Священнодії, і визнавали той самий Символ. Тим часом ті нововведення не були відомі нашим Отцям, і не можуть бути підтвердженими писаннями бодай тільки західніх православних Отців і не можуть бути доказаними як відносно їх давности, так і повсемісности.
Далі: у нас ні Патріярхи, ні Собори ніколи не могли ввести чогось нового, тому що охоронцем Благочестя в нас є саме Тіло Церкви, цебто сам народ, який завжди прагне зберегти свою Віру незмінною, згідною з Вірою його батьків, як те з часів поділу відчули багато-хто з поміж Папі златинізованих Патріярхів, нічого не осягнувши в своїх зазіханнях проти неї.
Тимчасом, як у Західній Церкві попередні Папи іноді без труду, а іноді з насильством канонізували в Вірі численні новини ніби для добропорядку, як говорили вони перед нашими Отцями у свій захист, хоч справді викликали нелад у Тілі Христовому, — так Папа знову, вже дійсно для святого й правдивого добропорядку, міг би направити не невода, а самий подертий Хітон Спасителя.
Міг би привернути шановані й стародавні Священнодії, які "здібні зберегти побожність", як висловлюється сам Його Блаженство (ст. 11. 16), та, за його словами, він їх шанує, і попередники його шанували (там само, ст. 14), якби повторив він вікопомний вираз одного з блаженної пам`яті своїх попередників, а це — Целестина на III Вселенському Соборі: Desinat no vitas incessere vetusta-tem, — "нехай перестануть новини повставати на стародавність".
Нехай же хоча в цьому одному послужить для добра Соборної Церкви досі визнавана непомильність папських рішень!
Правда, що в такому замірі навіть такий Папа, як Пій IX, при всій своїй мудрості й горливості про християнське поєднання Вселенської Церкви, — як він сам висловлюється, — може зустрінути ззовні і зсередини перешкоди й труднощі, але тут особливо ми іповинні звернути увагу його Блаженства (нехай це не покажеться зухвальством з нашого боку) на наступне твердження в його Посланні (ст. 8. 32): "У справах відносно визнання Божественної Віри нема нічого такого тяжкого, чого не можна б перетерпіти для Слави Христової задля нагороди в вічному житті". Звідси довг Його Блаженства показати перед Богом і людьми, що він, як начальний вождь Боговгодної Установи, є одночасно ревним захісником гонимої Євангельської Правди й Святих Соборів, що він жертвує навіть власним добром, аби бути, за словами Пророка (Ісая 20. 17), начальником у спокої і Єпископом у правді.
Нехай станеться так! Але поки станеться це вимріяне навернення відпалих Церков до Тіла Єдиної, Святої Соборної й Апостольської Церкви* якої Голова Христос (Єф. 4. 15), а ми всі члени, доти кожний їх замах і кожне їх самозванне усовіщування що схильне до попсуття нашої, від Отців нам переданої бездоганної Віри не тільки підозріле й шкідливе, але варте соборного осуду, як нечестиве й душозгубне. Такому осуду підлягає понад усе й Окружне Послання до східніх Єпископів Старого Риму Папи Пія IX. Таким ми його оголошуємо в Соборній Церкві!
18. ЄПИСКОПИ, — ПИЛЬНУЙТЕ СЕБЕ ТА ВСІЄЇ ОТАРИ!
Тому улюблені браття й співслужителі нашого смирення, як завжди, так і особливо тепер з причини згаданого Окружного Послання, ми рахуємо своїм незмінним обов`язком у наслідок нашого Патріяршого й Соборного рішення, щоб не загинув хто з поза Священної Огради Соборної Православної Церкви, найсвятішої нашої спільної Матері, — не тільки пригадувати щоденно самим собі, але й вас .просити, щоб ви пригадували один одному слова й пересторогу Блаженного Павла, сказані ним до Святих попередників наших, яких він зібрав у Єфесі: ``Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив Єпископами пасти Церкву Божу, яку Власною Кров`ю набув Він. Бо я знаю, що як я відійду, то ввійдуть між вас вовки, що отари щадити не будуть. З вас самих навіть повстануть мужі, що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою. Тому то пильнуйте, пам`ятаючи, що я кожного з вас день і ніч безперестань навчав зо слізьми ось три роки" (Дії 20. 28-31).
Попередники й Отці наші, вислухавши цю божественну науку, пролляли тоді рясні сльози, і, впавши на шию Павлову, цілували його. Так і ми, браття, слухаючи його зо слізьми нас навчаючого, киньмося уявно в сльозах на шию його, і, цілуючи, потішмо його твердою обітницею нашою, що ніхто не відлучить нас від любови Христової. Ніхто не відхилить нас від Євангельського вчення. Ніхто не зведе нас від надійного керівництва Отців наших, так як їх ніхто не міг звести при всьому старанні, з яким іноді домагались цього люди, спонукувані спокусителем. Щоб, досягнувши цілі Віри, цебто спасіння душ наших і словесної отари, над якою Дух Святий поставив нас Пастирями, — почути нам від Господа: "Гаразд, слуго добрий і вірний!"
19. ПИЛЬНУЙТЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ ПІДСТУПІВ ДИЯВОЛЬСЬКИХ.
Цю отцівську пересторогу і вмовлення ми посилаємо до всього Православного загалу віруючих по всіх усюдах: до Священиків, Єромонахів, Єродияконів і Монахів. Одним словом, до всього Причту та Боголюбивого народу. До пануючих начальників і підвладних, багатих і бідних, родителів і дітей, учителів і учнів, освічених і неосвічених, панів і слуг,— щоб усі, зміцняючись самі й один одного зміцняючи порадами, могли встояти проти підступів диявольських.
Бо так заповідає всім нам і Блаженний Апостол Петро (1 Пет. 5. 8, 9): "Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник, диявол, ходить, ричучи як лев, що шукає пожерти кого. Противтесь йому, тверді Вірою".
20. ПРАВОСЛАВНА ВІРА НЕ ДОПУСКАЄ ЗМІНИ И НОВИН.
Віра наша, браття, прийшла не від людей і не через людину, а через Відкриття Ісуса Христа, яке проповідували Божественні Апостоли, затвердили Святі Вселенські Собори, передали по наслідству Богомудрі Великі Учителі Вселенські, і припечатали своєю кров`ю Святі Мученики!
Тож держімо Віровизнання те, яке ми прийняли чистим від тількох мужів, а відкидаймо всяку новину, як підшепти диявола. Бо той, хто приймає нове (навчання), тим самим неначе признає недосконалою преподану йому Православну Віру. Вона ж бо, як цілком розкрита й усталена, не допускає ні додавання, ні віднімання, чи якоїсь іншої зміни. І той, хто насмілюється так зробити, або дораджує, чи в думках має те, — уже відрікся Віри Христової, уже добровільно піддався вічній анатемі за зневагу Духа Святого, начеб то Він (Дух Святий) недосконало промовляв в Писаннях і на Вселенських Соборах.
Цю страшну анатему, улюблені браття й діти у Христі, не ми її виказуємо тепер, а сказав її попереду всіх Спаситель наш (Мт. 12. 32): "Коли хтось скаже проти Духа Святого, — не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім!" А Божественний Павло сказав: "Дивуюся я, що ви так скоро відхиляєтесь від того, хто покликав Христовою Благодаттю вас, на іншу євангелію, що не наша вона, але деякі є, що вас непокоять і хочуть перевернути Христову Євангелію. Але якби й ми або Ангол з Неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, — нехай буде проклятий!" (Гал. 1. 6-8).
Те саме проголосили й сім Вселенських Соборів, і цілий збір Богоносних Отців. Отож, усі ті, хто задумує новину — єресь чи розкол, — добровільно зодягнулись, по словах Псалмоспівця (Пс. 108: 18), у прокляття, немов в одежу, хоч би то були Папи, Патріярхи, Клирики або миряни. Нехай би це був навіть Ангол з Неба, і йому анатема, коли благовістив би вам інакше, як ви прийняли.
Так розважали Отці наші, углибляючись в душеспасенні слова Павлові, і перебули твердими й непохитними в Вірі, переданій їм у спадок. Вони зберегли її незмінною й чистою серед стількох єресей, і передали ЇЇ нам всецілою й непошкодженою, як витекала вона з уст перших Служителів Слова. Розважаючи так, і ми передаємо її наступним поколінням зовсім такою, якою самі прийняли, без жодної зміни, аби й вони, подібно нам, без сорому й без нарікання могли говорити про Віру своїх предків.
21. ПРАВОСЛАВІЄ ПОВНО ЗБЕРЕГЛО ХРИСТОВУ. ВІРУ.
А тому, браття й улюблені діти в Господі, "очистивши наші душі", як велить Апостол, "послухом Правді" (1 Петр. 1. 22), будемо "вважати на почуте, щоб ми не відпали коли" (Євр. 2. 1). Віра, яку ми визнаємо, бездоганна! Вона укладена в Євангелії устами нашого Господа, засвідчена Святими Апостолами і сімома Священними Вселенськими Соборами, проповідувана по всій Вселенній, засвідчена самими ворогами її, які, перед відхиленням своїх від Православія в єресь, визнавали ту Віру або вони самі, або їх родителі, або праотці.
Вона, як свідчить історія, панувала над всіма єресями, що нападали й нападають на неї, як бачите, по нинішній час. Наші Святі й Божественні Отці і попередники, що слідкують в порядку безпереривного наступства один по одному, почавши від Апостолів і ними (Апостолами) поставлених наступників аж по нинішній час, — складаючи один нерозривний ланцюг, та, з`єднавшись руками, творять Священну Ограду, якої дверима е Христос. Там пасеться вся православна паства на врожайних нивах таємничого Едему, а не "на стежках кривих і суперечних", як говорить Його Блаженство (Папа) (ст. 7. 12).
Церква наша тримає безпомилкові й неушкоджені тексти Св. Письма, — Старий Заповіт у точному й правдивому перекладі, а Новий — у самому оригіналі. Священнодії Таїнств, а особливо Божественної Літургії, у неї ті самі світлі й зворушливі, як їх передали Апостоли. Ніякий інший народ, ніякий інший християнський загал не може похвалитися Святим Яковом, Василієм, Іваном Золотоустим.
Сім Вселенських Соборів, — сім стовпів дому Премудрости, — були скликані в нас. Наша Церква заховує оригінали священних постанов їх (Соборів), її Пастирі, всечесне Пресвітерство і монашеський чин, зберігають стародавню бездоганну повагу перших віків, Християнства в своїй сановитості, способі життя і навіть у простоті своєї одежі.
О, справді в цю Святу Ограду Церкви безупинно вдирались і, як бачимо, вдираються вовки люті (Дії, 20. 29), як сказав Апостол. А це доказ, що в ній знаходяться дійсні ягнята Пастиреначальника. Вона ж завжди виспівувала й виспівує: "Обступили й оточили мене, я ж Ім`ям Господнім понищив їх" (Пс. 117. 11).
Пригадаймо ще одну обставину, хоч і сумну, яка може пояснити й доказати правдивість наших слов. Усі християнські народи, які тільки вірують тепер в Ім`я Христове, не виключаючи Заходу ні самого Риму, як то нам відомо із списка перших Пап, усі вони навчені правдивої Віри Христової нашими святими попередниками й Отцями. Але вже пізніше підступні й лукаві люди, що багато з них були Пастирями й Архипастирями згаданих народів—гай-гай!—осмілились своїми жалюгідними мудруваннями й еретицькими думками зіпсувати Православіє тих народів, як про це свідчить правдива історія і як наперед сказав Апостол Павло.
22. ПАПА ХОЧЕ ЗАХОПИТИ ПРАВОСЛАВНИХ У ТЕНЕТА СВОЇ.
Зрозуміймо ж із цього, браття й духовні діти наші, яку велику Благодать явив нам Бог в Православній Вірі нашій і Єдиній, Святій, Соборній і Апостольській його Церкві, яка, як Мати, вірна своєму мужеві, вирощує нас бездоганно й бездокірно, "щоб були ми готовими на відповідь кожному про нашу надію" (1 Пет. 3. 15).
Чим же ми, грішні, віддамо Богові за все те, що Він дав нам? Сповнений невичерпного добра, Господь і Бог наш, що придбав нас власною Кров`ю Своєю, нічого від нас не вимагає, як тільки прихильности нашої від усієї душі і від усього серця до бездоганної Віри Отців наших. Відданости й любови до Православної Церкви, що нас вона народила не нововидуманим окроплениям, а Божественною банею Апостольського Хрещення. Що годує нас за вічним Заповітом Спасителя нашого Власним Чесним Тілом Його. Щедро, як правдива мати, напоює нас Чесною Кров`ю його, пролитою для спасіння нашого й усього світу.
Отже, обіймімо її мисленно, як пташенята матір свою, де б ми не знаходились,— на Півночі, Півдні.Сході чи Заході. Спрямуймо свій зір і думки до Божественного й Пресвітлого Лиця й Добротнії. Тримаймося обома руками за пресвітлий Хітон її, яким одягнув її Своїми Пречистими руками Величний добротою Жених її, коли визволив її від рабства гріха і зробив Своєю вічною Невістою.
Відчуймо в душах наших скорботне почуття матері, яка любить дітей своїх, або дітей, які люблять матір свою і бачать, як зухвалі й зловмисні хижаки всіляко стараються або відвести її в неволю, або вирвати їх із матірних обіймів.
Будемо зрощувати .в собі це почуття, Клирики й миряни, особливо тоді, коли духовний ворог нашого спасіння, виставляючи спокусливі вигоди (ст. 11, вірш 2-25), уживає всіх заходів, і ходить всюди, за словами Блаженного Петра, "що шукає кого пожерти" (1 Пет. 5. 8), та коли на тій дорозі, по якій ми ходимо спокійно і незлостиво, розставляє свої підступні тенета.
23. НЕХАЙ БОГ БЕРЕЖЕ ВАС!
"Бог же миру, що з мертвих підняв Великого Пастиря вівцям" (Євр. 13. 20), Який не дрімає, і не засне Охоронець Ізраїля", нехай збереже серця ваші й думки ваші, і направить стопи ваші на кожне добре діло. Бувайте здорові, радуючись у Господі!
1848-го року, місяця травня 6-го дня.
Оригінал підписали:
АНФИМ, Божою милістю Архиєпископ Царгороду, Нового Риму, і
Вселенський ПатрІярх, у Христі Богові улюблений брат і Богомолець.
ЄРОФЕЙ, Божою милістю Патріярх Олександрії і всього Єгипту, у Христі Богові улюблений брат і Богомолець.
МЕТОДІЙ, Божою милістю Патріярх великого міста Божого Антіохії і всього Сходу, у Христі Богові улюблений брат і Богомолець.
К И РИЛ, Божою милістю Патріярх Єрусалиму і всієї Палестини, у Христі Богові улюблений брат і Богомолець.
Царгородський Найсвятіший Синод:
Єпископ Кесарії Паісій. Єпископ Єфесу Анфим. Єпископ Іраклії Діонисій. Єпископ Кизика Яким. Єлископ Никомідії Діонисій. Єпископ Халкидону Єрофей. Єпископ Дерков Неофіт. Єпископ Адріянополя Герасим. Єпископ Неокесарії Кирил. Єпископ Верії Теокліт. Єпиакоп Писидії Мелетій. Єпископ Смирни Афанасій. Єпископ Меленика Діонисій. Єпископ Софії Паісій Єпископ Лемноса Даниїл. Єпископ Дриїнуполя Пантелеймон. Єпископ Єрсекія Йосиф. Єпископ Воденов Анфим.
Антіохі йський Святіший Синод:
Єпископ Аркадії Захарія. Єпископ Ємеси Методій. Єпископ Триполя Йоаникій. Єпископ Лаодикії Артемій.
Єрусалимський Святіший Синод:
Єпископ Петри Мелетій. Єпископ Вифлеему Діонисій. Єпископ Гази Филимон. Єпископ Неаполя Самуїл. Єпископ Севатії Тадей. Єпископ Філадельфії Йоаникій. Єпископ Фавору Єрофей.