Основи віри

 

Догматична творчість Вселенської Православної Церкви з бігом віків ніколи не спинюється. Хоч Вселенські Собори (325-787) записали всі Догмати Православної Віри, які основуються на Святому Письмі, проте Церква невпинно працювала й працює для глибшого й ширшого зрозуміння їх, — цебто, Догмати зростали глибиною їх розуміння, але не числом. Для цього писалися різні "Ісповідання Віри" та Катихизиси*, яких Православна Вселенська Церква має дуже багато, з давніх часів починаючи, великих і малих.

Так повстали і ті три Вселенські Послання Східньої Церкви, які ми друкуємо тут, і які звуться Символічними Книгами Православної Церкви.

Символічними Книгами звуться постанови Вселенських Соборів про Православну Віру, напр. це будуть ті Символи Віри, які ухвалені на перших двох Соборах 325 і 381 років,

 

 

* Пишемо по-православному Катихизис, а по-католицькому Катехизис або Катехизм.

 

 

як один Никео-Цареградський Символ. Символічними Книгами звуться також догматичні постанови й деяких Помісних (Крайових) Соборів, коли вони прийняті всією Православною Церквою. Напр. року 1640-го Всеукраїнський Церковний Собор у Києві прийняв "Ісповідання Віри", яке склав Ігумен Ісая Трофимович Козловський, а поблагословив Митрополит Петро Могила. Поблагословили це "Ісповідання" і всі східні Патріярхи, і воно стало Символічною Книгою для всієї Православної Церкви.

Так само й ті три Послання східніх Патріярхів, які тут друкуємо, ухвалені були Помісними Соборами, але їх прийняла, як Догматичні Книги, вся Православна Церква, — вони стали Символічними.

Ці Послання звуться Вселенськими (окружними, до всього кругу землі), цебто скерованими до всіх православних християн усього світу. Вони вирішують важливі питання православної Догматики (наука про Догмати), головно по справах біжучого церковного життя. Вони були викликані гострими потребами життя, коли треба було боронити Православну Віру від нападів протестантів та католиків, і в цьому відношенні вони гостро потрібні й тепер.

Змістом своїм вони подають не нову науку, але ширше розвинену стару. Джерелами для цих Послань були: Святе Письмо, Догмати, Канони та Церковне Передання, записане в творах Святих Отців.

 

 

 

Послання східніх Патріярхів 1723-го року написане проти віронавчання протестантів взагалі, а англікан зокрема. Це Послання має свою довгу історію.

Патріярх Олександрійський, потім Костянтинопольський Кирило Лука-рис (1572-1638), людина високої богословської освіти, ще перед 1616-м роком став листуватися з англійськими богословами, а в тому і з Архиепископом Кентерберійським Георгом Аботом. Зносився він також і з протестантськими богословами, головно з женевськими. Справа поєднання Англіканської Церкви з Православною реально була поставлена власне через Патріярха Кирила Лукариса.

Близькі зносини Патріярха Кирила з протестантами кинули темну тінь на нього, — пішли чутки, буцім то сам Патріярх поділяє протестантське віронавчання. Справа зайшла так далеко, що року 1629-го протестанти підступно видали латинською мовою своє "Ісповідання Віри", зазначивши автором його Патріярха Кирила Лукариса. Року 1633-го це саме "Ісповідання" було видане грецькою мовою. Книга ця появилася друком в Женеві,а на ній показано, ніби в Костянтинополі.*

Справа сильно заплуталась, — проти Патріярха Лукариса виступили католики й православні. Кирил Лукарис добре знаний в Україні, — свого часу, року 1596-го він був на Берестейськім Соборі, як представник Олександрійського Патріярха і сильно боронив Православіє, виступаючи проти уніятів та католиків. Цього католики ніколи не забували Лукарисові, а тепер настав час відімстити йому.

Як Патріярх Вселенський, в юрисдикції якого була й Українська Церква, Кирил Лукарис багато допомагав їй; напр., року 1623-го він поблагословив Луцьке на Волині Церковне Братство, а його школі дав статута, за яким потім повставали інші школи в Україні.**

 

 

* А. Лебедевъ: Исторія Греко-Восточ-ной Церкви подъ властію турокъ, Спб. 1903 р., вид. 2, ст. 571-695.

** Еп. А р с є н і й (Брянцев): Патріархь Кириллъ Лукарисъ и его заслуги для Православной Церкви, Спб. 1870 р. (магістерська дисертація).

 

 

 

Патріярх був у зв`язках і з українськими козаками, які в червні 1637-го року, разом з донцями, захопили місто Азов над Доном, що належав туркам. Вороги Лукариса зручно використали це, і донесли турецькому султанові Мурадові IV, буцімто це Патріярх Лукарис підговорив козаків захопити Азов (Озів). І сталася трагедія: 28 червня 1638-го року, з наказу султана, Патріярха Лукариса задушили й кинули в морс... Католики відімстили за свою прогру на Берестейськім Соборі 1596-го року.

Очистити пам`ять славного Патріярха Лукариса взявся великий Єрусалимський Патріярх Досифей II (1669-1707). Він дослідив усю справу Лукарисову, і справді очистив пам`ять його. Досифей написав глибоку догматичну працю проти англіканського та протестантського віронавчання, і вирішив дати їй соборний характер. Він скликав великого Собора, який відбувся року 1672-го у Вифлеємі, але він зветься Єрусалимським. Собор цей докладно вивчив протестантське й англіканське віро-навчання, рішуче осудив їх і затвердив працю Патріярха Досифея проти протестантства. Ці постанови Єрусалимського Собору були видані року 1675-го в Парижі грецькою й латинською мовами, і розійшлися по всьому світі. Богословський світ добре їх знає і з ними рахується.

Цей же Собор 1672-го року оголосив, що Патріярх Лукарис був православний, і його ім`я поставлене на протестантському "Ісповідані" обманом. Патріярх Лукарис був очищений від підозр.

Це той Патріярх Досифей, що року 1686-го сильно боронив Українську Церкву, коли її забирала під себе Москва. І він же написав протеста проти цього насильного й неканонічного забирання.*

Але на цьому справа не закінчилася.

На початку XVIII-ro століття, року 1716-го шість англіканських Єпископів звернулися до східніх Патріярхів, щоб поєднати Церкву Англіканську з Православною. Костянтинопольський Собор 1718-го року докладно розглянув цю справу, і відмовив англіканам, — хіба б прийняли вони Православну Віру в цілості, тоді може бути поєднання Православної й Англіканської Церков.

 

 

* Див. І л а р і о н : Українська Церква за час Руїни, Вінніпег, 1956 p., розділ XIX. Див. ще мою працю: Приєднання Церкви Української до Московської, вид. 5 ст. 57-58.

 

 

Та справа й на цьому не спинилася, — англійці поновили свое предложения і року 1722-го, склавши відповідну книжку про свою Віру.

Звичайно, Патріярхи стояли на своему й далі, не визнаючи англіканського віронавчання.

Тоді англіканці знайшли іншу дорогу, — звернулися до московського царя Петра І, що виразно потурав протестантам, та до російського Святішого Синоду. Цар був задоволений справою, і хотів допомогти англіканам, і навіть призначив був дискусію в Москві в справі різниць між обома Церквами, — для погодження.

А Синод зараз таки звернувся до Костянтинопольського Патріярха, просячи його поради в сумнівній справі поєднання Англіканської й Православної Церков. Східні Патріярхи, у відповідь Синодові, склали своє знамените Послання з вересня 1723-го року. В основу цього Послання покладено давніший твір Єрусалимського Патріярха Досифея, затверджений на Соборі 1672-го року. Патріярхи просили російський Синод передати це Послання Англіканській Церкві, що й було зроблено, — англіканців до Православної Церкви не прийняли.

У цьому Посланні Патріярхи через Собор так відповіли протестантам та англіканам: "Хто бажає поєднатися з нами в Божественних Догматах Православної Віри ті повинні з простотою й послухом, без усякої критики й цікавости, прийняти й покоритися всьому, що опреділено й постановлено давнім Переданням Отців, і затверджене Святими і Вселенськими Соборами, з часу Апостолів і їх наслідників, Богоносних Отців нашої Церкви... І коли ви погодитеся з нами, задоволившись тією наукою, яку ми подали тепер, то будете в усьому єдине ціле з нами, і не буде між нами жодного поділу".

Ця достойна відповідь позостається незмінною і до цього дня. І ми всі мусимо добре її знати, і завжди пам`ятати.

До заповідженої богословської дискусії в Москві не дійшло, бо 28-го січня 1725-го року цар Петро І помер, його наступники цією справою не цікавились, а Російський Синод стояв на соборній постанові східніх Патріярхів.

Послання східніх Патріярхів має для всіх Православних Церков величезне провідне значення, — це православна символічна Книга в стосунку до віровизнань протестантів та англікан. Такою вона була, такою вона позостається й тепер. І власне в теперішній час це Послання проти протестантської науки набирає ще більше практичного й життєвого характеру.

 

 

 

Папа Пій IX (21.VI.1846-7.VIII.1878) мріяв про поєднання Церков, — Православної й Католицької; звичайно, не думав він про правдиве поєднання, а тільки про приєднання Церкви Православної до Католицької. І 6-го січня 1848-го року Пій IX видав свою відому Енцикліку до православного Єпископату про приєднання. Папська Енцикліка була зараз перекладена на грецьку мову, і сильно поширена по всьому Сходу, викликаючи баламутство та замішання.

Вияснивши з латинського погляду папський примат і католицьку віронауку, Папа Пій IX Заявив: "Немає жодної причини, через яку ви (Єпископи) могли б відмовитися вернутися до правдивої Церкви й до єднання з нашим святим Престолом".

Вираз Енцикліки "вернутися" увесь православний світ сприйняв, як свідому навмисну образу його. Бо незалежна історична наука давно вже міцно встановила, що від Єдиної Святої Соборної й Апостольської Церкви самовільно відірвалася Церква Римська, а не навпаки, відірвалася і навіть узяла собі іншу нову назву, — Церква Католицька, відкинувши спільну старішу назву — Православна. І з цього наукового погляду Рим упав у схизму (розкол), а не навпаки, — не православні, і тому для православного католик — то схизматик. Отже, Папа свідомо образив усю Вселенську Православну Церкву, яка одноголосно запротестувала проти такої явної неправди, бож "вернутися" може тільки та Церква, яка відірвалася, а такою була Церква Католицька.

Папа Пій IX був гордий і еґоістичний, — це він року 1870-го встановив католицький Догмат про непомильність Папи. І він повів велику агітацію проти Православія, — так він робив "поєднання".

Щоб спинити цю неперебірливу католицьку колотнечу, Костянтинопольський Патріярх Анфим VI видав грецькою мовою 6-го травня того ж 1848-го року в імені всієї Східньої Церкви "Вселенське Послання Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви до всіх православних християн".*

 

 

* Російський переклад цього "Окружного Послання" 1848 р. вміщено в "Хрнст. Чтеніи" 1849 р. вип. II. Окремою книжкою випущено в 1849 і 1850 роках. В Америці його передрукували 1949 р. в книзі: "Символическія Книги Православной Церкви". Тепер воно виходить оце мовою українською.

 

Це Послання підписали всі чотири східні Патріярхи разом зо своїми Святішими Синодами.

Вселенське Послання 1848-го року глибоко передумане і догматично чисто православне. Це власне поширений православний Символ Віри в католицьких справах, і таким він позостається й дотепер.

Послання поставило собі за ціль "затвердити вірних у Православії, одержаному від предків, і показати слабість розумування Римського Єпископа", цебто Папи і Католицтва. Послання вияснює, що Православна Церква й по відпаді від неї Церкви Католицької позосталася вірною Вселенським Соборам, і нічого не змінила, — усе в ній позосталося, як і було вдавнину.

Навпаки, католики, відпавши від Церкви Православної, дуже багато позмінювали та повводили новин, і тим самим "власними руками викопали глибоку прірву поміж собою та Православієм" (§7). Папісти "відступили від Віри своїх предків, і мають перед очима Православіє, як живий щоденний доказ своєї вини" (§ 8), — свого відпаду від Єдиної, Святої, Соборної й Апостольської Церкви.

Папізм — це єресь, твердить Послання (§ 8), католики — єретики, а "товариства, які вони закладають, де товариства єретичні, і всяке духове Богослужбове єднання з ними православних дітей Соборної Церкви — беззаконне, за 7 Каноном III Вселенського Собору" (§ 5).

Через усе це східні Патріярхи осудили Енцикліку Папи Пія ЇХ, про що й оголосили Вселенській Православній Церкві (§ 17). Це Послання, в перекладі на світові мови, широко розійшлося по всьому світі, а в світі православному стало Символічною Книгою.

 

 

До справи поєднання Церков вернувся й наступник Пія IX, — Папа Лев XIII (З.ІІІ. 1878-20. VII. 1903). Він 20 червня 1894 року видав свою Енцикліку "володарям і всім народам" з закликом про поєднання Церков.

Року 1893-го Папа справляв свій 25-літній ювілей, і католики повітали його, але "велика сила людей" обійшла його, бо не належать до Римської Церкви. Ось тому Папа й постановив заговорити власне до тих, хто до цієї Церкви не належав. І Папа докладно вияснює всі головні різниці поміж Церквами, знову висвітлюючи справу неправдиво так, ніби це

Східня Церква відділилася від Західньої.

"Багато народів, — каже Папа, — відділились від лона Римської Церкви, — нехай же тепер вернуться туди, звідки вони відійшли", бож "Римський Первосвященик — законний наступник бл. Петра, а тому й намісник Ісуса Христа на землі". Це явне поплутання історичних фактів: Православний Схід ніколи не визнав Папу наступником Апостола Петра, бо Папа ніколи таким не був і не є!

Папа сильно хвалить Схід. "І найперше з особливою любов`ю ми звертаємося до Сходу, звідки спочатку прийшло спасіння всьому світові. І недалеко той час, коли славні живою Вірою й давньою славою Церкви вернуться туди ж, звідки відійшли. Це тим більше, що вони відділюються не в силу великої незгоди, а навпаки, за малим вийнятком, ми настільки згідні з ними в усьому іншому, що навіть боронячи Католицьку Віру, ми часто беремо свідоцтва й докази з науки, з моралі й обрядів, яких тримаються східні".

"Правдива єдність між християнами, — пише далі Лев XIII, — яку встановив і якої бажав Основник Церкви, Ісус Христос, це єдність Віри та управління. І нема підстави вам боятися, щоб через поєднання чи ми, чи наші наступники зменшили що-будь з ваших прав, патріярших привілеїв та обрядових установ кожної Церкви".

Енцикліка Льва XIII написана сильно, — це одна з найцінніших папських Енциклік взагалі. У богословській літературі вона викликала жваву полеміку проти віроісповідних катол. тверджень Папи, та тільки — ніяких реальних наслідків вона, звичайно, не принесла.* І не могла принести, бо закликала не до поєднання в сущому стані, а тільки до приєднання до Католицької Церкви, на що православні ніколи не підуть.

Зараз по цьому Папа Лев XIII скликав до Риму своїх уніятських т. зв. латинських Патріярхів, яких він і досі тримає на страх Православно, і вони на конференції вияснювали Папі стан православного Сходу.

 

* Див. "Папская энциклика о соеднненіи Церквей", "Христ. Чтеніе" за І894 р.

вип V ст. 229-261; "Церковн. ВЬстник" 1894 р. ч.ч. 29-31. Енцикліка і статті про неї вийшли окремо: "Энциклика папы Льва XIII о соеди-неніи Церквей, с тремя православными статьями о ней", вид. 2, Спб. 1895 р. Див. ще: А. Бевляевъ: О соединеніи Церквей. Разборъ Энциклики Папы Льва XIII отъ іюня 1894 года. Сергіїв-Пісад, 1897-го року.

 

І як наслідок цієї конференції, 20 листопада того ж 1894 року Папа видав нову Енцикліку, як доповнення до першої, __"Про підтримання й затвердження дисципліни (обрядів) Східніх Церков". Енцикліка ця отримала назву "Апостоличної Конституції", містить у собі наказа заховувати в уніятських Церквах східні обряди, бо "велика давність, якою славляться ці обряди, є в той же час і славна оздоба для всієї Церкви, і свідоцтво божественної єдности кафоличної Віри".

Папа пише: "Ми, за Божим надхненням здійснили свій давно плеканий намір, — осібним Посланням прикликати володарів і всі народи до благословенного єднання в Божественній Вірі".

Тепер він мав намір реалізувати ці свої мрії, але Схід на них не пішов, бо Папа говорив не про поєднання самостійних Церков, а тільки про приєднання, про якесь видумане "повернення" Східньої Церкви до Церкви Римської. І власне через це Енцикліка викликала до себе, як і інші, повне недовір`я. За довгі віки й через усякі унії остаточно скомпромітувалась сама можливість поєднання.

Папа Лев XIII послав на Схід "своїх духовних осіб, католиків, одягнених по-православному", і ті повели широку нерозбірливу католицьку агітацію. Енцикліка в грецькій мові розкидалася по всьому Сході, де тільки живуть православні.

Щоб оберегти православних від роз`кладового впливу цих папських неправдивих Енциклік, Костянтинопольський Патріярх разом зо своїм Синодом видав у серпні 1895-го року Вселенське Послання.* Послання це дуже важливе, — наука його чисто православна, і вся Церква признала його Книгою Символічною. Воно добре доповнює попереднє Вселенське Послання 1848-го року, творячи з ним одну цілість.

 

 

Усі три вищеописані Вселенські Послання східніх Патріярхів глибоко передумані, а складали їх найкращі богослови свого часу. Перші два Послання, — років 1723 та 1848-го затвердили великі Собори, і підписали їх усі чотири східні Патріярхи, — цебто, вони справді мають вселенський характер.

 

 

* Див. рос. переклад її з грецького: Окружное посланіе Константинопольской

Церкви по поводу энциклики Льва ХШ о соединении Церквей, Спб. 1896 p. Тепер друкується це Послання українською мовою.

 

Цей же характер набуло собі рецепцією (сприйняттям) і третє Послання, 1895-го року.

Зміст усіх трьох Вселенських Послань — чисто православна догматична наука, а разом — це повна наша Православна Віра. Це, власне, три православні широкі Символи Віри, головно на протестантське та англіканське віровизнання. Через це вони й тепер мають для нас величезне щоденне значення, бо ми живемо між протестантами та англіканами, і мусимо» вміти боронитися проти цих чужих нам наук. Тому ці три Послання якраз на часі для нас, і живі між нами. Докладний Покажчик на кінці цієї, книжки полегчуе нам скоре віднайдення потрібного. Це, власне, догматичний підручник для кожного, хто хоче глибше вивчати Православну Віру, його мусить добре знати не тільки кожен Духовний, але й кожен вірний. Якнайбільше поширення цієї книжки — слушна вимога й потреба Православної Церкви. Це наш найцінніший Катихизис Православної Віри.

Ця книжка: "Православна Віра",— це авторитетний православний Катихизис, щоденно потрібний нам для оборони Православної Віри перед тими іншовірними, серед яких ми живемо в розсіянні. У дій книжці є все те, що нам для такої оборони конче потрібне.

Це книжка, яка мусить бути підручною для кожного православного Священика, для кожного свідомого православного взагалі. Глибоко знати цю книжку, — це наш обов`язок перед своєю Вірою й своїм народом, бо інакше ми не будемо в стані достойно боронитися перед іншо-вірними та сектантами.

Ця книжка — це повний короткий курс Догматичного богословія Православної Віри. Курс цей потрібний усім свідомим православним, особливо тепер, коли на Православну Віру йдуть усі сили ворогів її, і тому кожному треба знати свою Віру.

Ця книжка — це правдива православна наука чотирьох Східніх Патріярхатів про Павославну Віру. її написали глибокі знавці богослови для всієї Вселенської Православної Церкви. Це високоавторитетна книжка в Православній Церкві.

Ця книжка — це повний курс Апологетичного (оборонного) богословія, богословія практичного в теперішній час. Це курс, кожному конче потрібний.

Покажчика на кінці цієї книжки й складено так, щоб він допоміг нам і добре вивчити цю книжку, і легко користатися нею.

І кожного разу, коли зайде потреба довідатися канонічну чи догматичну Правду про яку річ Православної Віри, тоді звертайтеся до цих Послань, і за Покажчиком легко знайдете потрібне.

Усі ці три Послання — вселенські, цебто адресовані до православних усього світу. Писані вони мовою грецькою, але негайно були перекладені на всі видатніші мови світу, і по всім світі стали відомі. Православна Церква досягла свого.

Як Послання вселенські, ухвалені Соборами, вони здобули собі по всьому православному світі глибоку пошануй повне визнання (рецепцію), — стали Символічними Книгами. Як твори високоавторитетні й догматично чисті, їх цитують, як докази, на проповідях, у катихизисах, у догматичних творах, і взагалі в творах церковних.

Тепер ці високо цінні Символічні Книги видаю українською мовою.*

 

 

 

* Послання 1723-го року переклав о. Прот. С. Герус, 1848-го року — о. Прот. М. Овчаренко, а 1895-го року — о. Прот. А. Чижів. Загальна редакція — Митрополита Іларіона.