Основи віри

 

Розповідь Прочанина під час четвертої (несподіваної) зустрічі

 

 

Влучним є прислів`я: «Людина планує, а Бог керує». Я думав, що сьогодні пощу до святого міста Єрусалиму, але вийшло інакше. Зовсім непередбачений випадок затримав мене тут ще на три дні. І я не втерпів, щоб не прийти до вас, аби розповісти про це й почути вашу думку про цей несподіваний трапунок.

А сталось ось що. Попрощавшись з усіма, я з Божою допомогою вирушив у дорогу. Несподівано біля воріт останнього дому міста зустрів я знайомого, якого не бачив три роки. Цей чоловік, який також колись був мандрівником, привітавшись, запитав, куди я йду.

— Якщо буде на те Божа воля, до старого Єрусалиму, — відповів я.

— Слава Богу! — сказав той. Є добрий попутник для тебе.

— Бог з тобою і з ним, — почав я. — Чи ти не знаєш, що через свою вдачу я ніколи не ходжу з товаришами, а звик мандрувати завжди сам?

— Вислухай мене. Я переконаний, що подорожувати вам обом буде добре. Це батько господаря дому, в якому я наймаюсь робітником. Він — тутешній міщанин; іде, згідно з обітницею, в Єрусалим і не створюватиме тобі жодних проблем. Добрий старий і притім — цілком глухий. Можеш на нього кричати — не чує нічого. Якщо хочеш про щось його запитати, то треба написати йому це на папері, тоді він відповість. Тож цей чоловік не набридне тобі в дорозі. Ні про що говорити з тобою не буде. Він і вдома переважно мовчить. Ти ж будеш необхідним для нього в дорозі. Його син дає коня до Одеси, аби там його продати. Хоч дідусь бажає йти пішки, але через його вантаж і деякі посилки до Господнього Гробу піде з конем. І ти зможеш свою торбу покласти на віз. Тепер подумай, як можна старого і глухого чоловіка відпускати самого в таку далеку дорогу? Ми всюди шукали провідника, але всі просять дуже дорого. Та й небезпечно відпускати його з незнайомим чоловіком, бо при ньому є гроші та речі. Прийми, брате, це запрошення — буде добре для нього і для тебе. Зважся на славу Божу і задля любови до ближнього. А я запевню про тебе моїх господарів, і вони будуть цьому невимовне раді. Вони — добрі люди і мене дуже люблять. Я працюю в них уже два роки.

Поговоривши так біля воріт, він привів мене до господаря дому. Побачивши, що родина чесна, я згодився прийняти їхнє запрошення. От ми й постановили, з Божого благословення, вирушити в дорогу третього дня від Різдва Христового, відразу після Божественної Літургії.

Ось які несподівані події трапляються нам дорогою життя! А це Бог і Його святе Провидіння керують нашими справами й намірами, як і написано: То Бог викликає у нас і хотіння і діяння за Своїм уподобанням (Флп. 2:13).

— Щиро радію, люб`язний брате, що Господь несподівано дозволив мені ще раз зустрітися з тобою. Ти тепер вільний, і я з любов`ю затримаю тебе надовше, а ти мені розкажеш про повчальні зустрічі на твоєму довготривалому мандрівному шляху. Бо всі твої попередні оповідання слухав я уважно та із задоволенням.

— Чимало було доброго і поганого — всього не розкажеш. Багато вже забулось, бо я намагався запам`ятовувати тільки те, що доводило мою ліниву душу до молитви, а все інше рідко згадував або, краще сказати, — старався забути про минуле, згідно з настановою святого апостола Павла: На одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду, і змагаюся до того, що попереду (Флп. 3:13). Та й мій покійний блаженний старець казав, що перешкоди для молитви серця бувають з двох боків — лівого і правого, тобто: якщо ворог не встигне відвернути від молитви марними помислами і гріховними задумами, то відновлює в пам`яті повчальні згадки або прекрасні думки, аби тільки чим-небудь відтягнути від молитви, якої він не може стерпіти. І це називається відверненням з правого боку, притім душа, нехтуючи розмовою з Богом, звертається до приємної бесіди сама з собою або з іншими створіннями. Тому і вчив мене старець, щоб під час молитви не приймати і найневиннішої духовної думки. Коли день мине і людина відчує, що більше часу провела в повчальному роздумуванні й бесіді, ніж в істинній і чистій молитві серця, то це слід вважати за непоміркованість або користолюбну духовну жадібність, зокрема — для початківців, яким необхідно, щоб час, присвячений на молитву, перевищував усі інші діла благочестя.

Але й забути всього не можна. Деякі спогади так глибоко вкарбувалися в пам`ять, що залишаються живими і без пригадувань, як, наприклад, спомин про одну побожну родину, в якої Бог удостоїв мене прожити декілька днів.

 

 

Мандруючи Тобольською губернією, трапилось мені переходити через якийсь повіт. Сухарів залишилось у мене дуже мало, і тому я увійшов до одного дому, щоб попросити хліба на дорогу. Господар сказав мені:

— Слава Богу! Ти прийшов вчасно. Моя жінка саме витягнула хліб з печі. Ось тобі теплий буханець. Молись за нас Богові.

Я, подякувавши, почав укладати хліб до торби. Господиня побачила це і сказала:

— Мішок твій вже зовсім подерся. Я тобі його заміню.

І дала мені добрий, твердий мішок. Від душі я подякував їм і пішов далі. Виходячи з міста, в крамниці з дрібним товаром, попросив трохи соли, і крамар насипав мені невеличкий мішечок. Я радів і дякував Богові, що посилає мені, негідному, таких добрих людей. І подумав я: «Тепер перебуду тиждень без турбот про їжу. Буду ситий і задоволений. Благослови, душе моя, Господа!» (Пс. 104:1).

Відійшовши з цього міста на п`ять верст, побачив я при самій дорозі небагате село і дерев`яну церковцю, гарно розмальована знадвору. Я захотів поклонитися Божому храмові, і, ввійшовши на церковну паперть, помолився. Біля церкви, на луці, бігало двоє дітей. Мали з п`ять або шість років. Я подумав, що це попівські діти, хоч вони і були дуже гарно вбрані. Так помисливши, я пішов далі. Не встиг відійти десять кроків від церкви, як почув за собою крик:

— Жебраче, жебраче, зачекай!

Це кричали і бігли за мною діти, яких я бачив, — хлопчик і дівчинка. Я зупинився, а вони, підбігши, схопили мене за руку:

— Підемо до мами, вона бідних любить.

— Я не бідний, — кажу їм, — а подорожній.

— А чому в тебе мішок?

— В ньому — мій хліб.

— Все одно підемо, просимо тебе. Матуся дасть тобі грошей на дорогу.

— А де ж ваша матуся? — запитав я.

— Ось за церквою, за цим гаєчком.

Вони повели мене до прекрасного саду, серед якого я побачив великий панський дім. Ми увійшли в будинок. Яка там була чистота й багате оздоблення! Вибігла нам назустріч пані.

— Ласкаво прошу. Звідкіля тебе Бог послав до нас? Сідай, сідай, мій любий!

Пані зняла з мене торбу, поклала на стіл, а мене посадила в м`яке крісло.

— Чи не хочеш трохи поїсти? Або випити чаю? Чи не маєш якоїсь потреби?

— Красненько вам дякую, — відповів я. — Поживи маю цілий мішок, чай хоч і п`ю, та не дуже призвичаєний до нього. Ваша запопадливість і ласкавість дорожчі для мене від гостини. Буду молитися Богові, щоб Він благословив вас за таку євангельську любов до ближнього.

Кажучи це, я відчув сильне надхнення зосередитися в собі. Молитва наповнила серце, і я відчув, що мені треба спокою і тиші, аби дати простір цьому полум`ю молитви та приховати від людей сльози, зітхання і незвичні рухи обличчя й уст, які є зовнішніми ознаками молитви. Тому я встав, промовивши:

— Вибачте, матінко, мені час іти. Нехай Господь Ісус Христос перебуває з вами і вашими любими діточками.

— О, ні! Борони Боже, щоб ти відійшов так. Не відпущу тебе. Ось під вечір повернеться мій чоловік з міста. Він там служить виборним суддею у повітовому суді. Як він зрадіє, коли тебе побачить! Він кожного прочанина вважає за Божого посланця. А якщо ти відійдеш — чоловік дуже засмутиться, не побачивши тебе. До того ж завтра — неділя. Ти помолишся з нами під час Літургії, й пообідаємо разом з того, що Панбіг дасть. Ми кожного свята приймаємо до тридцяти вбогих гостей, Христових братів. Та чому ж ти не розкажеш мені про себе, звідки ти і куди прямуєш? Поговори зі мною. Я люблю слухати духовні бесіди боговгодних людей. Дітоньки! Візьміть торбинку мандрівника і занесіть до кімнати з іконами. Там він переночує.

Слухаючи ці її слова, я здивувався й подумав: «Чи я з людиною розмовляю, чи з ангелом?»

Отож, я залишився чекати на господаря. Розповів коротко про мої мандрівки; про те, що йду до Іркутська.

— Саме вчасно, — сказала пані. — Ти напевно йтимеш через Тобольськ, а в мене там рідна мати монахинею в жіночому монастирі, тепер вже — схимниця. Ми дамо тобі листа для неї, вона тебе прийме. До неї багато приходять за духовними порадами. До речі, передаси їй книжку Йоана Ліствичника, яку ми замовили з Москви на її прохання. Як це було б добре!

Настав час обідати, і ми сіли до столу. Прийшли ще чотири пані й почали з нами їсти. Закінчивши першу страву, одна з присутніх встала, поклонилася іконі, потім — нам і вийшла, щоб принести другу страву, і знову сіла. Потім друга пані вчинила так само й пішла за третьою стравою. Я, побачивши це, звернувся до господині:

— Відважуся, матінко, запитати вас, чи ці пані — ваша родина?

— Так, вони — мої сестри во Христі. Це — кухарка, це — жінка кучера, це — ключниця, а це — моя покоївка, всі заміжні. У мене в домі немає жодної дівчини.

Почувши і побачивши це, я ще більше дивувався і дякував Богові, що показав мені таких боговгодних людей. Я відчував сильне діяння молитви в серці. Згодом, щоб скоріше відійти на самоту і не зашкодити молитві, я встав з-за столу і сказав пані:

— Вам треба відпочити після обіду, а я, за звичкою, піду прогуляюся в саду.

— Ні, я не відпочиваю, — відповіла пані. — Піду з тобою до саду, а ти розкажеш мені щось повчальне. А якщо захочеш піти сам — діти не дадуть тобі спокою. Вони, як тільки тебе побачать, не відійдуть ні на хвилину: вони дуже люблять убогих, Христових братів і мандрівників.

Мені нічого іншого не залишалось робити, і ми разом пішли до саду. Щоб зручніше було зберігати своє мовчання, я поклонився пані в ноги і запитав:

— Прошу вас, матінко, в Ім`я Боже, скажіть мені, чи ви давно провадите таке боговгодне життя і яким чином досягли такого благочестя?

— Гаразд, я тобі все розповім. Знаєш, моя мати — правнучка святителя Йоасафа, мощі якого спочивають у Білгороді. Ми мали великий дім у місті, флігель якого винаймав небагатий дворянин. Коли він помер, жінка його залишилась вагітною. Народила дитинку, хлопчика, і сама померла після пологів.

Був єпископом українського міста Білгорода. Незабаром після його смерти Немовлятко залишилося круглою сиротою. Моя матінка з жалю взяла його до себе на виховання. Через рік народилась і я. Ми разом росли і вчилися; згодом так звикли одне до одного, ніби рідні брат і сестра. Потім мій батько помер. Тоді мати покинула місто і переїхала з нами сюди, в це село. Коли ми виросли, матуся видала мене заміж за свого вихованця, віддала нам свій маєток, а сама вступила до монастиря. Даючи нам своє материнське благословення, вона заповіла, щоб ми жили по-християнськи, щиро молились до Бога і понад усе намагались виконувати найголовнішу заповідь Божу — любов до ближніх: годували й допомагали вбогим Христовим братам у простоті й смиренності, дітей виховували в острасі Господньому, а зі слугами поводились, як з братами. Ось так ми й живемо тут, на самоті, вже десять років, намагаючись, наскільки можемо, виконувати заповіт неньки. Маємо і притулок для знедолених, в якому тепер проживає більше десяти калік і хворих. Можливо, завтра їх відвідаємо.

Коли пані закінчила свою розповідь, я спитав:

— Де ж та книжка Йоана Ліствичника, яку ви бажаєте передати вашій матері?

— Ходімо до кімнати, я тобі покажу.

Як тільки ми сіли читати, приїхав пан. Вітаючись, він ласкаво мене обняв. Ми по-християнськи поцілувались, як брати. Господар завів мене в свою кімнату та й каже:

— Ходімо, милий брате, до мого кабінету, поблагословиш келію. Думаю, моя дружина тобі надокучила, бо як тільки побачить мандрівника чи мандрівницю або якогось хворого — то така щаслива, що вдень і вночі не відходить од них. Це — давній родинний звичай.

Ми ввійшли до кабінету. Безліч книг, прекрасні ікони! Животворний Хрест на ввесь зріст, а біля нього поставлене Євангеліє! Я помолився та й кажу:

— У вас тут, пане, Божий рай. Ось Сам Господь Ісус Христос, Його Пречиста Матір та Його святі Угодники, а це (вказуючи на книги) — їхні Божественні, живі і невмовкаючі слова й настанови. Я думаю, що ви часто насолоджуєтеся небесною розмовою з ними.

— Так, признаюся, — відповів пан, — я люблю читати.

— Які ж ви маєте книги? — спитав я.

— Маю багато духовних книжок: ось цілорічний круг Міней50, твори Йоана Зол стоустого, Василія Великого, чимало богословських та філософських творів, а також багато проповідей славних новітніх проповідників. Ця бібліотека коштувала мені п`ять тисяч рублів.

— Чи не маєте якогось твору про молитву? — запитав я.

— Ось найновіша книжка про молитву, твір одного петербурзького священика.

Пан узяв тлумачення Господньої молитви Отче наш, і ми із задоволенням почали його читати. Незабаром приєдналась до нас і пані, подавши чай, а малюки принесли срібний козубець начебто сухих пиріжків, яких я ніколи до того не їв. Пан взяв від мене книжку, подав пані та й каже:

— Ось, ми її попросимо почитати. Вона прекрасно читає. А самі за той час підкріпимось.

Пані почала читати, а ми — слухати. Водночас я прислуховувався й до молитви, яка творилася в глибині мого серця. Чим далі пані читала, тим більше молитва насолоджувала мене. Раптом я побачив, як у повітрі швидко промайнув хтось перед моїми очима — ніби мій покійний старець. Я здригнувся, але щоб приховати це, сказав: «Простіть, я трохи задрімав». Тут я відчув, що дух старця ніби проник у мій дух, немов освітив його, і я відчув якесь світло в умі та безліч думок про молитву. Щойно я перехрестився і хотів відігнати ці думки, як пані дочитала всю книжку. Пан запитав, чи мені сподобався цей твір?

— Дуже сподобався, — відповів я. — Та й Господня молитва Отче наш є вищою і дорогоціннішою від усіх написаних молитов, які ми, християни, маємо; бо її дав нам Сам Господь Ісус Христос, і прочитане тлумачення її дуже добре, тільки все спрямоване переважно до християнської діяльносте, а мені доводилось читати у святих Отців також споглядальне, таємниче її пояснення.

— У яких же Отців ти це читав?

— Наприклад, у Максима Ісповідника та в Добротолюбії, у Петра Дамаскина.

— Будь ласка, якщо пам`ятаєш, розкажи нам про це!

— Добре! Початок молитви — Отче наш, що єси на небесах — пояснює, що під цими словами треба розуміти братню любов до ближніх, бо всі ми діти одного Батька. Це цілком справедливо, але в святих Отців це пояснюється глибше і духовніше, а саме: вонь кажуть, що, вимовляючи ці слова, треба підносити ум на небо, де небесного Отця, і згадувати про наш обов`язок щохвилини перебувати в Божій присутності. Слова Нехай святиться Ім`я Твоє пояснюють так: не вимовляти Імени Божого без благоговіння або в кривій присязі, — щоб святе Боже Ім`я промовляти свято і не вживати його надаремно. Втаємничені тлумачі вбачають тут пряме прохання про внутрішню молитву серця, аби Найсвятіше Боже Ім`я закарбувалося в глибині серця і самочинною молитвою святилося й освячувало всі почуття та душевні сили. Слова Нехай прийде в серця наші царство Твоє пояснюють так: щоб увійшов до наших сердець внутрішній мир, спокій і духовна радість. Також добре розтлумачено й те, що під словами Хліб наш насущний дай нам сьогодні треба розуміти прохання про потреби, необхідні для тілесного життя, не надмірні, але потрібні для допомоги ближнім. А Максим Ісповідник під насущним хлібом розуміє годування душі небесним хлібом, тобто — Словом Божим, Святим Причастям Тіла і Крови Христової, як і з`єднання душі з Богом — думками про Нього та безперервною внутрішньою молитвою серця.

— Ах! Велике і майже неможливе це діло для мешканців світу — досягти внутрішньої молитви, — вигукнув пан. Потребуємо великої допомоги Господньої, аби без лінощів промовити і звичайну молитву.

— Не думайте так, пане! Якщо б це було неможливим і нездоланно важким, то Бог не заповідав би цього всім. Його сила виявляється у безсиллі (2 Кор. 12:9), а досвідчені святі Отці пропонують для цього способи, що полегшують шлях до осягнення молитви серця. Певна річ, для пустинників вони подають знаряддя особливі й вищі, але й для мирян приписують зручні та надійні засоби, щоб осягнути внутрішню молитву.

— Ніде мені не доводилось читати про це детально, — сказав пан.

— Дозвольте, якщо бажаєте, прочитаю вам з Добротолюбія.

Я приніс свою любу книгу, відшукав статтю Петра Дамаскина у третій частині, на сорок восьмій сторінці, і почав читати:

«Треба навчитися призивати Ім`я Боже більше, ніж дихати: будь-коли, будь-де й за будь-яких обставин. Апостол каже: Моліться безупинно, — тобто навчає пам`ятати про Бога кожної хвилини, на всякому місці та в кожному ділі. Коли що-небудь робиш, ти повинен пам`ятати і про Творця речей. Якщо бачиш світло, пам`ятай про Того, Який тобі його дав; якщо споглядаєш небо, землю, море і все, що в них, дивуйся і прославляй Того, що їх створив; якщо надягаєш на себе одежу, згадай, чий це дар, і дякуй Тому, Котрий піклується твоїм життям. Одне слово, нехай усе буде тобі причиною для згадки і прослави Бога, і таким чином ти безнастанно молитимешся. Від цього завжди радітиме твоя душа».

Ось бачите, який зручний це спосіб для безперервної молитви, легкий і доступний для кожного, хто тільки має трохи людського в собі.

Прочитане надзвичайно сподобалось моїм добродіям. Пан із захопленням обняв мене, подякував, переглянув моє Добротолюбіє та й каже:

— Обов`язково куплю собі таку книгу. Я її скоро отримаю з Петербурга. А тепер, щоб я краще запам`ятав, то перепишу собі цю статтю, яку ти прочитав, прошу продиктувати мені!

Він швидко і каліграфічне її переписав. Потім вигукнув:

— Боже мій! Та ж я маю ікону святого Дамаскина.

Пан узяв рамку, вставив під скло списаний листок і повісив під іконою, кажучи:

— Ось живе слово Божого Угодника під його зображенням часто буде нагадувати мені виконувати його спасительну пораду.

Після цього ми пішли вечеряти. Яке побожне мовчання і тиша панували під час вечері! Повечерявши, ми всі, разом з дітьми, довго молилися. Мене попросили читати Акафіст Найсолодшому Ісусові. Після Акафіста слуги пішли відпочивати, а ми троє залишились у кімнаті. Пані мені принесла білу сорочку та панчохи. Я поклонився їй до ніг та й кажу:

— Не візьму я, матінко, панчіх. Я `їх ніколи не носив: звик завжди ходити в онучах.

Тоді пані принесла свій старий каптан, тонкого полотна, й розрізала на дві онучі. Пан сказав: «У тебе, бідного, й взуття майже розвалилось» і приніс свої нові черевики, великі, які він надягав поверх чобіт, кажучи:

— Іди ось до тієї кімнати, там нікого нема, і переодягнися.

Переодягнувшись, я знову вийшов до них. Вони посадили мене на стілець і почали взувати. Пан обгортав мені онучами ноги, а пані натягувала черевики. Спочатку я не хотів, щоб вони це робили, але вони мене вмовили сидіти, кажучи:

— Сиди та мовчи. Христос умивав ноги учням.

Я не міг нічого вдіяти і почав плакати. Заплакали й вони.

Після цього пані пішла спати з дітьми в будинку, а ми з паном пішли в сад, у альтанку. Не спалося, ми довго лежали на землі й розмовляли. От він і запитав мене:

— Скажи, заради Бога, хто ти такий? Ти мусиш бути з доброго роду, а юродивого тільки з себе вдаєш. Досконало читаєш і пишеш, правильно говориш і міркуєш. Напевно, маєш не тільки мужицьке виховання.

— Я розповів вам про моє походження, бо й на думці ніколи не мав брехати або обманювати вас. Та й навіщо це мені? А що я розповідаю, то висловлюю не свої думки, а те, що почув від мого покійного богомудрого старця та вичитав у святих Отців. Внутрішню ж молитву, яка найбільше просвітлює моє неуцтво, я здобув не сам. Зродилася вона в моєму серці з Божої милости та завдяки старцевим повчанням. І доступна вона кожній людині. Треба тільки безмовно заглибитись у своє серце і часто призивати просвічуюче Ім`я Ісуса Христа. Тоді відразу кожний відчує внутрішнє світло, і все йому стане зрозумілим. Навіть деякі таємниці Божого царства він побачить у цьому світлі. Вже те одне є глибокою просвічуючою тайною, що людина стає здатною ввійти в себе, пізнати себе, насолоджуватись самопізнанням, розчулюватись і ридати над своїм падінням та зіпсутою волею.

Розумно міркувати й говорити з людьми — це справа можлива і не дуже важка, бо розум і серце існували ще перед людською вченістю і мудрістю. Коли є розум, то можна його вдосконалити наукою або досвідом. А якщо його нема, то ніяке мудре вчення, ніяке виховання не поможуть. Річ у тому, що ми далекі самі від себе та й мало стараємося наблизитись до себе, а все втікаємо, щоб не зустрітись часом із собою. Промінюємо істину на дрібниці та думаємо: «Радо би я зайнявся духовним ділом або молитвою, та ніколи: клопоти і турботи життя! Нема часу на це». А що важливіше й потрібніше: спасенне вічне життя душі чи скороминуще життя тіла, про яке ми більше піклуємося, ніж тварини про тлінну їжу? Ось це і приводить людей або до мудрости, або до глупоти.

— Прости мені, дорогий брате, — сказав пан. — Я запитав тебе не тільки з простої цікавости, але і з простодушности та християнського співчуття до тебе. Та ще й тому, що два роки назад я був свідком дуже цікавого випадку, який і спонукав мене до цього питання.

Одного дня прийшов до нас якийсь жебрак з паспортом відставного солдата, старий, немічний і настільки бідний, що майже нагий і босий. Говорив мало і так просто, ніби селянин зі степу. Ми його взяли до притулку для вбогих. Через п`ять днів він смертельно захворів, і ми перенесли його ось до цієї альтанки й почали з дружиною доглядати й лікувати. Коли наблизилась його кончина, ми прикликали священика, який його висповідав, уділив Святе Причастя і тайну Оливопомазання. Ввечері, напередодні своєї смерті, він попросив у мене папір і перо та наполягав, аби я зачинив двері та нікого не впускав, поки він не напише заповіт своєму синові. Цей заповіт він попросив переслати після його смерті до Петербурга. Здивувався я, побачивши, як він писав: не тільки прекрасним, вишуканим почерком високоосвіченої людини, але й компонування фраз його було правильним і дуже щирим. Завтра прочитаю тобі цей заповіт. Маю в себе копію.

Все це мене здивувало і зацікавило. Хотілось запитати про його походження та життя. Він, зобов`язавши мене клятвою не відкривати цього нікому до його смерті, на славу Божу розповів мені про своє життя:

«Я був князем, мав дуже велике багатство і провадив пишне, розкішне і легковажне життя. Моя дружина померла, і я жив з сином, який служив капітаном у гвардії. Одного разу, збираючись на бал до однієї знатної особи, я страшенно розсердився на свого камердинера. Не стримавши гніву, я жорстоко вдарив його по голові і наказав відіслати в село. Це було ввечері, а наступного ранку камердинер від побоїв помер. Але це минуло мені безкарно, тож я, пожалкувавши за свою необережність, скоро про це забув. Пройшло шість тижнів, і той померлий камердинер почав з`являтись мені вві сні. Кожної ночі непокоїв і постійно докоряв мені, повторюючи: «Безсовісний! Ти — мій убивця!» Згодом я почав бачити його явно, коли навіть не спав. Чим далі, тим частіше він почав мені з`являтися і безперестанно бентежити. Згодом разом з ним я почав бачити і двох померлих чоловіків, яких колись жорстоко ображав, та жінок, яких спокусив. Усі вони докоряли мені й не давали спокою, тож я не міг вже ні спати, ні їсти, ні чим-небудь займатися: цілком вибився з сил, схуд і виснажився. Усі старання досвідчених лікарів нітрохи не допомогли. Я поїхав лікуватись до чужих країн, але, пробувши там півроку, не одержав полегшення, а нестерпні видіння жорстоко помножились. Мене привезли звідти ледь живого; я сповна зазнавав пекельних мук душі ще до її відділення од тіла. Тоді я переконався, що пекло є, й зрозумів, що воно означає.

Перебуваючи в такому нестерпному стані, я усвідомив свої беззаконня, розкаявся, висповідався, дав свободу всім людям, що мені служили, І поклявся, що все своє подальше життя проведу у всіляких трудах і переховуватимусь під виглядом жебрака, щоб за мої беззаконня бути останнім слугою людей, які належать до найнижчих верств. Лиш тільки я прийняв це рішення, як тут же скінчилися мої видіння, що мене турбували. Я відчув таку відраду й насолоду, примирившись з Богом, що не можу цього й висловити. Відтоді я на собі зазнав, що таке рай і що Царство Боже перебуває в глибині наших сердець. Незабаром я цілком одужав, виконав свої наміри і з паспортом відставного солдата таємно покинув мою батьківщину. Ось уже п`ятнадцять років, як я поневіряюсь по Сибіру. Деколи наймався до мужиків на роботи, іноді проголошував себе Христовим Іменем. Ах! Незважаючи на всі ці злидні, якого я зазнав блаженства, щастя і спокою совісти! Це сповна зможе відчути тільки той, хто з нестерпного пекла милосердям Спасителя переведений до Божого раю...»

Розповівши це, він вручив мені свій заповіт, аби передати його синові, і другого дня помер.

— Копію його заповіту я вклав у своє Святе Письмо. Якщо бажаєте прочитати, то я вам її покажу. Будь ласка, візьміть!

 

 

«Во Ім`я Бога, славимого в Тройці, Отця і Сина і Святого Духа.

Улюблений сину!

Вже п`ятнадцять років, як ти не бачив свого батька, проте мене потаємно час од часу повідомляли про тебе, і я по-батьківськи тебе люблю і посилаю тобі ці передсмертні слова, щоб були вони тобі настановою в житті.

Тобі відомо, як я страждав через моє нерозважне життя. Але ти не знаєш, якого блаженства я зазнав у своєму поневірянні, втішаючись плодами покаяння.

Я спокійно помираю у доброчинця мого, а водночас і твого, бо про благодіяння, вилиті на батька, повинен знати і повен милости син. Віддячся йому за мене, чим тільки можеш.

Залишаючи тобі моє батьківське благословення, заклинаю тебе пам`ятати про Бога, зберігати чистим сумління, бути обережним, добрим і розсудливим, поводитись з підлеглими тобі людьми лагідно і з любов`ю, не нехтувати вбогими і подорожніми, пам`ятаючи, що й твій вмираючий батько тільки в жебрацтві й мандрівних поневіряннях знайшов спокій і мир своїй мученій душі.

Призиваючи на тебе Божу благодать, я спокійно закриваю очі в надії на вічне життя і милосердя Спасителя світу Ісуса Христа.

Твій батько Н. Ось такий цікавий випадок повідав мені пан.

Я спитав його:

— Думаю, ви часто мали клопоти з вашим притулком для вбогих. Адже скільки наших братів стають подорожніми тільки тому, що не мають що робити або з лінивства до праці, то й займаються розбоєм на дорогах, як мені не раз доводилось бачити.

— Небагато було таких трапунків, — відповів пан. — Переважно нам траплялися справжні прочани. Та ми ще більше радіємо розбійникам. Вони, поживши між нашими добрими вбогими, Христовими братами, часто виправляються і виходять з притулку смиренними й лагідними людьми. Ось недавно був такий випадок.

Один тутешній міщанин настільки розбестився, що всі його проганяли палицями від своїх воріт, і ніхто не давав йому навіть кусня хліба. Він був завжди п`яним, буйним та задиристим, а до того ще й крав. Таким прийшов він і до нас. Просив хліба і вина, на яке був надзвичайно ласий. Ми його щиро прийняли і сказали: «Живи в нас, ми будемо давати тобі вина скільки хочеш, але з тією умовою, що ти, напившись, відразу ж лягатимеш спати. Якщо хоч трохи бунтуватимешся і робитимеш бешкет, то не тільки проженемо тебе й ніколи не приймемо, але навіть напишемо листа справникові, щоб відправив тебе на заслання як волоцюгу». Згодившись на це, він у нас і залишився. Тиждень або й більше він дійсно пив багато, скільки бажав, але завжди, згідно зі своєю обіцянкою і схильністю до вина (бо боявся, щоб його не позбутися), вкладався спати або виходив у сад, лежав там і мовчав. Коли він тверезів, браття з притулку вмовляли його стримуватись (хоч би трохи) від пиятики; отож, він поступово почав пити менше і, нарешті, через три місяці став стриманою людиною. Тепер вже працює і не їсть чужого хліба. Три дні тому приходив до мене з подякою.

«Яка мудрість у такому керівництві, веденому любов`ю!», — подумав я і промовив:

— Благословенний Бог, Який являє Свою милість в захисті огорожі вашої!

Після цих бесід ми з паном поспали з годину чи півтора й почули дзвін на Утреню, отож зібрались і пішли. Тільки ввійшли до церкви, а пані вже давно там зі своїми діточками. Відслухали Утреню, а після неї незабаром почалась і Божественна Літургія. Ми з паном та його хлопчиком стояли біля вівтаря, а пані з дівчинкою — біля іконостасу, щоби бачити підношення Святих Дарів. Боже мій! Як вони молилися на колінах і заливались радісними сльозами! Як просвітилися в них обличчя, тож і я, дивлячись на них, досить наплакався.

Після Служби Божої священик, слуги і всі вбогі пішли разом до столу обідати. Було там до сорока калік та діти. Всі сіли за один стіл. Яка запанувала тиша і мовчання! Тихенько я порадив панові:

— В обителях під час трапези читають Життя Святих. Ось так би і вам. Маєте цілу Мінею.

Пан, звернувшись до пані, сказав:

— А й справді, Маріє, чому б не запровадити такий звичай! Це буде корисно для всіх нас. Я буду читати під час першої трапези, потім ви, отче, а опісля брати по черзі — хто вміє.

Священик, продовжуючи трапезу, мовив:

— Слухати я люблю, а читати не маю ні хвилинки вільного часу. Як прийду додому, то не знаю за що братися: все клопоти і турботи. І це треба зробити, й те, купа дітей, та й худоби багато. Цілий день проходить у такій суєті, що ні хвилини мені не лишається на читання або навчання!.. Усе, що вивчив у семінарії, вже давно забув.

Почувши це, я здригнувся, але пані мене схопила за руку і сказала:

— Батюшка так говорить з покори. Він завжди себе принижує, але він чудова і побожна людина. От уже двадцять років вдівець і виховує цілу родину внуків, і молиться часто.

При цих словах спав мені на думку вислів Микити Стифата з Добротолюбія: «Людина бачить суть речей відповідно до внутрішнього наставлення душі», тобто кожний створює уявлення про інших відповідно до себе самого. А далі ще говорить: «Хто досягнув істинної молитви і любови, той не розрізняє речей, не робить різниці між праведним і грішним, але всіх однаково любить і не осуджує; як і Бог, що велить Своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних (Мт. 5:45)».

Знову настала тиша. Навпроти мене сидів цілком сліпий жебрак з притулку. Пан його годував, розрізував йому рибу, подавав ложку і наливав юшку. Поглянувши пильно, я зауважив, що в цього жебрака уста постійно відкриті, а язик безнастанно рухається і ніби тріпотить. Я подумав, чи він не молільник, і почав приглядатися уважніше.

Наприкінці обіду одній літній жінці стало погано, їй щось почало боліти, і вона застогнала. Пани відвели її до своєї спальні й поклали на ліжко. Пані залишилась її доглядати, священик про всяк випадок пішов за Святими Дарами, а пан наказав запрягти карету і поїхав по лікаря до міста. Усі розійшлися.

Я пішов до притулку, аби порозмовляти зі сліпим жебраком, а скоріше тому, що відчував у собі молитовний голос. Виникла сильна потреба в молитві, бо вже два дні я не жив на самоті та в мовчанні. В серці відчувалась якась надзвичайна повнота, готова вирватись і влитись у все моє єство. Я довго стримував це, і в результаті з`явився сильний біль у серці, — проте біль приємний, що спонукав лише до безмовного заспокоєння та насичення молитвою. Тут мені відкрилось, чому істинні прихильники діючої в них молитви тікали від людей і ховались на відлюдді. Я також зрозумів, чому преподобний Езихій навіть духовну та корисну, але непомірну розмову називає пустомовством, як і святий Єфрем Сирійський58, що каже: «Добра мова — срібло, а мовчання — чисте золото». Так роздумуючи, я пішов до притулку, де всі відпочивали після обіду. Піднявшись на горище, я заспокоївся, відпочив, помолився, а коли жебраки встали, знайшов сліпого і вивів його в сад. Ми сіли на самоті й почали розмовляти.

— Скажи, ради Бога, задля духовного добра інших, ти твориш Ісусову молитву?

— Я вже давно її безперервно творю.

— Що ж ти при тім відчуваєш?

— Тільки те, що не можу ні вдень, ні вночі бути без молитви.

— Яким чином Бог відкрив тобі цю молитву, повідай мені детально, люб`язний брате.

— Знаєш, я тутешній цеховий майстер, заробляв собі на хліб кравецтвом. Ходив по інших губерніях, по селах та шив селянам одежу. В одному селі довелось мені довго жити в селянина, щоб пошити одяг його родині. Одного святкового дня побачив на престо-лику під іконами три книги та й питаю: «Є між вами хтось, що вміє читати?» «Ніхто, — відповіли мені. Ці книги належали нашому дядькові, який умів читати».

Я взяв одну книгу, відкрив та прочитав, як тепер пам`ятаю, ось такі слова: «Безупинна молитва є постійним призиванням Божого Імени: чи хтось розмовляє, сидить, ходить, працює, їсть або інше що робить — всюди і завжди треба призивати Ім`я Боже».

Прочитавши це, я подумав, що мені це цілком можливо робити та й почав за кравецькою роботою пошепки молитися, і мені це стало до вподоби. Ті, що жили зі мною в кімнаті, зауважили це і почали сміятись: «Чи ти чаклун, що безперервно щось шепочеш? Або, може, щось ворожиш?»

Щоб приховати це, я перестав ворушити губами, а молився тільки язиком. Нарешті так звик до молитви, що язик вже самостійно вдень і вночі її вимовляв, а мені це було приємно.

Довго я так працював, потім раптово осліп. У нас в родині майже всі мали очні хвороби. Тому що я був дуже бідний, наша громада відправила мене до притулку в Тобольськ. Я саме туди й вирушаю, але господарі затримали мене, бо хочуть дати мені підводу до Тобольська.

— Як називалась та книжка, яку ти читав? Чи не Добротолюбієї

— Направду не знаю. Я не глянув на заголовний аркуш.

Я приніс Добротолюбіє, відшукав у четвертій частині, у Каліста Патріярха, ті слова, які він мені сказав напам`ять, і зачитав.

— Ото воно, те саме! — закричав сліпий. — Читай, читай, брате, бо це дійсно добре.

Коли я дійшов до того рядка, де написано: «Потрібно молитися серцем», він запитав мене, що це означає і як це робити. Я йому сказав, що все вчення про молитву серця докладно пояснює оця книга Добротолюбіє. Він наполегливо почав мене просити все йому перечитати.

— Ми так і зробимо, — сказав я. — Ти коли думаєш вирушати до Тобольська?

— Та хоч тепер, — відповів сліпець.

— От і добре. Завтра я думаю іти в дорогу. Ми підемо разом, і я тобі прочитаю все, що стосується молитви серця, вкажу спосіб, як віднайти місце в серці та входити в нього.

— А як бути з підводою? — запитав він.

— Нащо тобі підвода! Звідси до Тобольська тільки сто п`ятдесят верст, ми їх подолаємо пішки. Знаєш, як добре йти вдвох відлюдними стежками. Та й ідучи, набагато зручніше читати й розмовляти про молитву.

На тому й погодилися. Увечері сам пан прийшов усіх нас просити на вечерю. Після вечері я повідомив йому, що ми зі сліпим вирушаємо в дорогу і що нам не треба підводи, бо хочемо дорогою читати Добротолюбіє. На це пан відповів:

— І мені дуже сподобалась ця книга. Я вже написав листа і при-І готував гроші, аби завтра, як поїду до суду, відіслати до Петербурга, І щоб з першою поштою мені вислали цю книжку

Отож вранці ми вирушили в дорогу, подякувавши цим добрим [людям за євангельську любов і милосердя. Вони обоє провели нас із [ версту від свого дому Тоді ми і розпрощалися.

 

 

Ми рушили в дорогу до Тобольська. Йшли помалу, з десять чи п`ятнадцять верст денно, а решту часу читали Добротолюбіє на відлюдних місцях. Я перечитав йому все про молитву серця в тому порядку, який вказав мені покійний старець, тобто від книги Никифора Монаха, Григорія Синаїта і так далі. З якою жадібністю й уважністю він все це слухав і як усе подобалось та втішало його! Згодом почав мене таке запитувати про молитву, що я довго задумувався над відповідями.

Після прочитаного з Добротолюбія сліпий попросив мене навчити його, як знаходити умом серце, вводити в нього Божественне Ім`я Ісуса Христа і з насолодою творити внутрішню молитву серця.

Я повчав його так:

— Хоча ти нічого не бачиш, але можеш собі подумки уявити те, що бачив раніше, тобто людину чи якусь річ або якийсь орган свого тіла, наприклад — руку або ногу. Можеш собі уявити, ніби на це дивишся, і можеш спрямувати на це свої очі, хоча й сліпі?

— Можу, — відповів сліпець.

— Так само уяви собі своє серце, зверни свої очі, ніби ти дивишся на нього, а умом уважно слухай, як воно вдаряє раз за разом. Це називається у святих Отців «зводити ум з голови в серце». Коли до цього звикнеш, починай до кожного удару серця долаштовувати молитовні слова таким чином: з першим ударом скажи або подумай — Господи, з другим — Ісусе, з третім — Христе, з четвертим — помилуй, з п`ятим — мене, і повторюй так багато разів. Тобі буде легше це робити, бо якесь поняття про молитви серця ти вже маєш. Потім, як до цього звикнеш, всю Ісусову молитву вводи і виводь із серця разом із диханням, як вчать Отці, тобто, вдихаючи повітря, скажи або подумай: Господи Ісусе Христе, а видихаючи: помилуй мене! Вправляючись у цьому частіше, ти швидко відчуєш приємний біль у серці. Згодом з`являться в ньому тепло і приємність. Так, з допомогою Божою, досягнеш самодіючої насолоджуючої внутрішньої молитви серця. Але притім всіляко остерігайся уявлень та образів, що зроджуються в умі під час молитви. Не приймай ніяких марень, бо святі Отці твердо заповідають під час внутрішньої молитви позбутися всіляких образів, аби не потрапити в спокусу.

Сліпий уважно це вислухав і щиро почав у цьому вправлятися. Ночами, коли ми зупинялися на нічліг, він довго молився. Через п`ять днів відчув сильну теплоту і невимовну солодкість у серці, а притім і велике бажання постійно перебувати в молитві, яка відкривала в ньому любов до Ісуса Христа. Деколи він бачив світло, хоч ніяких предметів і речей у ньому не зауважував; входячи в серце, іноді видавалось йому, ніби сильне полум`я запаленої свічки солодкощемко спалахувало в глибині серця і, вириваючись через горло назовні, освітлювало його; він при цьому полум`ї міг бачити навіть віддалені речі.

Одного разу ми йшли лісом; він був заглиблений у молитву. Раптом сказав мені:

— Як шкода! Горить церква, а дзвіниця якраз упала... Я відповів йому:

— Перестань уявляти, це спокуса. Треба такі видіння негайно відкидати. Як можеш бачити, що діється в місті? Ми від нього на відстані дев`ятнадцяти верст.

Він послухав, замовк і молився далі. Під вечір ми прийшли до міста, і я справді побачив декілька згорілих будинків, зруйновану дзвіницю, що була збудована на дерев`яних палях, людей, які юрмились навколо й дивувались, як дзвіниця, що впала, нікого не придушила. За моїми розрахунками, це нещастя сталося саме тоді, коли говорив мені про це сліпий. Незабаром він промовив:

— Ти казав, що моє видіння було пусте, а воно таки правдиве. Як не дякувати, як не любити Господа Ісуса Христа, що відкриває свою благодать і грішникам, і сліпцям, і нерозумним! Дякую і тобі, що ти навчив мене молитися серцем!

На це я відповів:

— Ісуса Христа любити — люби, і дякувати — дякуй, бо Його благодать всюди, як у чистому, так і в гріховному серці. Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого (1 Кор. 12:3), — говорить слово Боже, а тому, хто б не промовив і як би не промовив Ім`я Боже, благодать Святого Духа завжди є в ньому. Але остерігайся приймати різні видіння за безпосередні одкровення благодаті, бо такі речі часто можуть статись і природно. Людська душа не пов`язується з місцем та матерією. Вона може бачити і в темноті, й зовсім віддалене — немов близьке. Тільки ми не даємо проявитись цій властивості душі та придавлюємо її або узами нашого кволого тіла, або заплутаністю наших думок та розсіяних помислів. А коли зосереджуємося в собі, відвертаємося від усього довколишнього і вдосконалюємося в умі, тоді душа виконує своє високе призначення. В цьому і полягає її природна діяльність. Я чув від мого покійного старця, що і немолитовні люди, але здібні до того чи хворі навіть у найтемнішій кімнаті бачать світло, — як воно виходить з усіх речей, — розрізняють предмети, відчувають свого двійника і ніби читають думки іншого. А те, що діється під час молитви серця безпосередньо від Божої благодаті, таке втішаюче, що жодне слово не може цього висловити і ні до чого матеріяльного порівняти, і ніщо не може з цим зрівнятися. Все чуттєве — низьке, порівнюючи з насолоджуючими відчуттями благодаті в серці.

Мій сліпець прийняв цю науку і став ще смиреннішим. Молитва в його серці розвивалася щораз більше і невимовне його насолоджувала. Я радів з цього всією душею й щиро дякував Богові, що Він сподобив мене пізнати Свого благословенного слугу...

Ось ми й дійшли до Тобольська. Я довів його до притулку для інвалідів, прилаштував там і, люб`язно попрощавшись, пішов своєю дорогою.

Протягом місяця я йшов і глибоко відчував, наскільки повчальними та заохочуючими є добрі живі приклади. Часто читав Добротолюбіє і перевіряв усе, що говорив сліпому молільникові. Його повчальний приклад запалив у мені ревність, вдячність і любов до Господа Ісуса. Молитва серця настільки втішала мене, що я не уявляв когось щасливішим від себе на землі і не розумів, яка може бути більша й краща насолода в небесному царстві. Не тільки відчував це у глибині душі, але все довколишнє захоплювало та кликало до лю-бови й подяки Богові. Люди, дерева, рослини, тварини — все було мені таке рідне! У всьому я знаходив відображення Імени Ісуса Христа. Часом відчував таку легкість у тілі, що не ходив, але наче витав у повітрі. Бувало, зосереджуся сам у собі й чітко бачу свою утробу, дивуючись премудрій будові людського тіла. Іноді відчував таку радість, ніби я проголошений царем, і при всіх утіхах бажав, аби Бог дозволив мені скоріше вмерти й вилитись у подяці при Його підніжку в світі духів.

Можливо, я непомірковано насолоджувався цими відчуттями, або таким вже було допущення Божої волі, але через деякий час я відчув у серці якийсь страх і тремтіння. «Не було б мені, — подумав я, — якогось нового нещастя або напасті, подібної, як з тією дівчиною, що я її навчив Ісусової молитви в каплиці». Різні помисли тривожили мене, і я згадав слова преподобного Йоана Карпатського, який говорив, що вчитель часто зазнає безчестя і терпить напасті та спокуси за тих, які духовно від нього скористали. Борючись із своїми думками, я подвоїв молитву, якою цілковито їх відігнав, і, підбадьорившись, сказав собі: «Нехай буде воля Божа! Готовий усе терпіти, що б не зіслав мені Ісус Христос за моє окаянство і гордовиту вдачу». Та й ті, котрим я нещодавно відкрив таємницю внутрішньої молитви та введення у серце, були й до моєї зустрічі з ними приготовані безпосереднім таємничим повчанням Божим. Заспокоївшись, я знову втішно пішов з молитвою у серці, радіючи більше, ніж раніше. Два дні лив дощ, дорога так розм`якла, що ледве витягав з грязюки ноги. Я переходив через степ й протягом п`ятнадцяти верст не зустрів жодного поселення. Нарешті під вечір побачив при самій дорозі один двір, втішився й подумав: «Ось тут попрошусь на нічліг. А завтра вранці, якщо Бог дасть, може, й погода буде краща».

 

 

Підійшовши, я побачив дідуся напідпитку, що сидів у військовій шинелі на призьбі біля хати, поклонився йому та й кажу:

— Чи можна в когось тут попроситися на нічліг?

— Хто інший може тебе пустити, крім мене? — закричав старий. Я тут головний! Це — поштова станція, а я — доглядач.

— Тож дозвольте, батечку, мені переночувати у вас!

— А паспорт маєш? Покажи мені свої документи.

Я дав йому свій паспорт, а він тримає його в руках і знову питає:

— Де ж паспорт?

— У ваших руках, — відповів я.

— Ну добре, ходім до кімнати.

Доглядач надів окуляри, прочитав і говорить:

— Документи в порядку, ночуй. Бачиш, я добра людина. Ось піднесу тобі й чарочку.

— Зроду не п`ю, — відповів я.

— Ну, так наплювати. Тоді хоч повечеряй з нами.

Сіли за стіл, він та кухарка — молода жінка, також доволі п`яна, — і мене посадили з собою. Під час вечері не переставали сваритись, докоряти одне одному, а під кінець ще й побились. Доглядач пішов у сіни до комірки спати, а кухарка почала прибирати, мити чашки та ложки і лаялась на свого старого. Я, посидівши, подумав, що не скоро вона втихомириться, та й сказав:

— Де би, матінко, мені поспати? Я дуже втомився з дороги.

— Ось я тобі постелю, батечку.

Приставила лавку до тієї, що була спереду під вікном, постелила повстину і поклала подушку. Я ліг та й заплющив очі, нібито сплю. Довго ще вовтузилась кухарка й нарешті все прибрала. Погасила вогонь, лягла біля мене й почала тулитися до мене. Раптом я відчув сильну похіть і не знав, що робити. Почав молитися, але молитва не йшла. І мала вже настати хвилина згубного падіння... Раптом ціле вікно, що було в передньому куті, — рама, шибки та уламки відкосів, — розлетівшись на друзки, посипались на нас із жахливим гуркотом і тріском, а за вікном почувся стогін, крик та борсання... Я, злякавшись, так пхнув від себе жінку, що вона відлетіла на середину підлоги: аж хата вся затряслася. Скочивши, я впав навколішки, заволав до Бога, думаючи, що земля розверзлася, аби поглинути мене, беззаконника. І от бачу: два візники внесли до кімнати чоловіка, залитого кров`ю так, що й обличчя не було видно. Я жахнувся ще більше. Це був державний фельд`єгер (кур`єр), який повинен був змінити тут коней. Його візник, невдало скерувавши у ворота, вибив дишлем вікно. Оскільки перед хатою була канава, — бричка перекинулась, і фельд`єгер, упавши, глибоко поранив собі голову об загострений кіл, яким була закріплена призьба. Фельд`єгер попросив води та вина, щоб промити рану. Змочивши її вином, сам випив трохи та й гукнув:

— Коней!

Я стояв біля нього, кажучи:

— Як вам, батеньку, з такою кривавою раною їхати?

— Фельд`єгереві нема часу хворіти, — відповів і поскакав.

Жінку, без тями, візники відтягли до печі, накрили рогожею і сказали: «Це їй зле від переляку, вона швидко очуняє». А доглядач похмелився і знову пішов спати. Я залишився сам. Боже мій! Скорбота і глибокий смуток мучили мене, а до того ще й страх, аби жінка не вмерла у стані смертельного гріха. В ній не відчувалося життя, вона нечасто і тяжко дихала. Я почав молитися і просити милости в Бога. Поклав чотки, що дав мені старець, хворій на голову і призвав Ім`я Ісуса Христа.

Незабаром жінка встала і почала ходити з кутка в кут, як навіжена. Раптом вийшла з хати. Я, помолившись, відчув сонливість і перед світанком трохи заснув. Ось і чую голос, що ніби в мені говорить: «Малодушний! Вчись пізнавати дороги Промислу Божого в ділах людських. Скільки див, скільки повчальних уроків можеш ти запримітити в пригоді, що тільки-но сталась. Будь мужній і віруй всюдисущій Божественній любові Господа Ісуса Христа! Прочитай уважніше сьому і дванадцяту глави Григорія Синаїта та й заспокійся».

Пробудившись, я одразу взяв до рук Добротолюбіє, відшукав вказані мені глави і прочитав в них таке: «Якщо хтось буде переможений через свою неміч і проти своєї волі, то негайно простить йому Той, хто знає намір і серце. Якщо і з`явиться спокуса, — то для досвіду і вінця людині, що отримає негайно поміч від Бога, Який допускає спокусу і знає її виявлення». Як це мене оживило! Відтоді я твердо увірував: усе, що відбувається в житті, походить з Промислу, — все нам корисне і веде до добра.

Вранці, попрощавшись з доглядачем, я рушив у дорогу; йшов вірою і надією, заносячи з подякою свою молитву до Отця щедрот і всякої утіхи, що не погубив мене в гріхах моїх.

Розповім про ще одну обставину, що стосується цього ж випадку. Через шість років після цієї події, йдучи повз один жіночий монастир, я зайшов до церкви помолитись. Ігуменя, яка опікувалася подорожніми, запросила мене до себе після Служби Божої й звеліла подати чаю. Несподівано приїхали до неї гості. Вона вийшла їм назустріч, а мене залишила з монахинями, своїми келійницями. Покірна монахиня, яка наливала чай, видалась мені знайомою:

— Чи давно ви, матінко, в цій обителі?

— П`ять років, — відповіла вона. Мене божевільною привезли сюди, а Бог тут змилувався наді мною. Ось мати ігуменя і залишила мене у себе в келії та постригла.

— Від чого ви збожеволіли? — спитав я.

— Від переляку. Я працювала на поштовій станції і вночі, коли спала, коні вибили вікно. Я злякалась і — збожеволіла. Цілий рік родичі возили мене по святих місцях, але тільки тут я одужала.

Почувши це, я зрозумів що і до чого та якнайшвидше покинув монастир. Непомірно зрадів душею і прославив Бога, Який так мудро все влаштовує для нашого спасіння.

 

 

Багато було різних випадків зі мною. І трьох днів не вистачило би, щоб про все розповісти. Хіба згадаю ще одну подію.

Погожої літньої днини побачив я так звану плебанію — церкву з домами священнослужителів і цвинтарем. Дзвони саме скликали на богослуження, тож пішов туди і я. Йшли також і люди з навколишніх околиць, але зупинялись, сідали на траву, — не поспішали. Зауваживши, що я йду швидко, казали:

— Не поспішай. Ще настоїшся, як почнеться відправа. Тут служать дуже довго. Священик хворий і неповороткий.

Дійсно, Служба Божа тривала дуже довго. Молодий священик, надто худий і блідий, відправляв повільно, проте побожно і з почуттям; в кінці ж Літургії виголосив прекрасну та зрозумілу проповідь про те, як осягнути любов до Бога. Після Служби Божої вийшов і почав говорити до людей: «Вчив я вас любови словами, а тепер буду навчати ділами. Запрошую всіх вас до мене на сніданок».

Дехто пішов за ним, і я також. Прийшли до саду. Під деревом стояв стіл, а біля нього довгі лавки. На столі лежало Євангеліє. Священик сів, розгорнув Євангеліє, почав читати і роз`яснювати так чудово і люб`язно, що слухали ми уважно і з задоволенням. Опісля подали чай, поставили на стіл горілку і добру закуску. Всі випили і закусили, а священик звернувся до мене:

— Ти, брате, чому не п`єш? Не дивись на мене, я нічого не п`ю: ані чаю, ані горілки. Це не тому, що пощу, а тому, що давно хворію і мені шкодить пиття.

Потім, звернувшись до людей, сказав:

— Нині празник і дозволено втішатися їжею. Чи всі ви маєте достатній обід, і чи не має хто потреби в чому?

Люди нічого не відповіли, вклонилися своєму пастиреві і розійшлися.

Священик запросив мене до себе і залишив обідати. За столом я сказав:

— Як ви, отче, побожно і без поспіху служите!

— Так, — відповів він, — хоч це парафіянам і не подобається, то ж і нарікають. Але що вдієш, я люблю кожне молитовне слово спочатку продумати й насолодитись ним, а тоді вже вимовляти вголос. Без внутрішнього відчуття і пережиття кожне вимовлене слово буде і для мене, і для інших безкорисним. Вся суть у внутрішньому житті та уважній молитві! А як мало віддаються люди внутрішньому діянню! Це тому, що не хочуть, не дбають про духовне, внутрішнє просвітлення.

Я знову запитав:

— Як же цього досягти? Видається, що дуже складно.

— Нітрохи. Щоб духовно просвітитись і бути уважною людиною, необхідно взяти один з текстів Святого Письма і якнайдовше зосередити на ньому всю свою увагу. Тоді відкриється світло розуміння. Так само треба чинити і з молитвою. Якщо хочеш, аби вона була чистою, правильною й потішаючою, то вибери коротку молитву, складену з виразних слів, довго й часто її повторюй, — і тоді відчуєш смак до молитви.

Мені дуже сподобалася ця настанова священика: яка вона правильна і проста, а водночас — глибока і мудра! Я умом дякував Богові, що Він показав мені такого правдивого пастиря Своєї Церкви.

Відповівши на мої запитання, священик сказав:

— Ти після обіду відпочинь, а я почитаю Боже слово та приготую проповідь на завтрашній день.

От я і вийшов до кухні. Там нікого не було, лише в куточку, згорбившись, сиділа сивоголова літня жінка і кашляла. Я сів під віконце, вийняв з торби своє Добротолюбіє та й почав читати тихо. Та раптом почув, що старенька, яка сиділа в кутку, безперестанно шепоче Ісусову молитву. Я зрадів, почувши часто вимовлюване найсвятіше Ім`я Господнє, і заговорив:

— Як це добре, матінко, що ви постійно творите молитву! Це найспасительніше християнське діло на світі!

— Так, батечку, — відповіла. — На старості моїх літ тільки й радости, що Прости, Господиі

— Чи ж віддавна ви звикли так молитись?

— Від молодости, батеньку. Та без цього мені й бути неможливо, бо Ісусова молитва визволила мене від погибелі й смерти.

— Як же це? Розкажіть, будь ласка, на славу Божу і прославлення благодатної сили Ісусової молитви.

Я сховав Добротолюбіє до сумки, сів біля неї ближче, і старенька почала розповідати:

— Я була молодою та вродливою дівчиною. Батьки видавали мене заміж. Увечері перед шлюбом наречений ішов до нас і раптом, не зробивши й десяти кроків, упав мертвий! Я так перелякалася, що відмовилась від подружжя і вирішила жити в дівицтві та ходити по Святих місцях молитись Богові. Однак сама пускатись у дорогу боялася, тому що була молода, і лихі люди могли мене осудити чи скривдити. Одна моя знайома — старенька жінка, яка мандрувала все своє життя, — навчила мене, щоб я, куди б не йшла, завжди творила Ісусову молитву, і твердо запевнила, що з цією молитвою ніякого нещастя в дорозі не станеться. Я цьому повірила, і дійсно, ходила завжди щасливо, навіть до далеких Святих місць. Мої батьки давали на це гроші.

Якось пішла я в одне місто поклонитися чудотворній іконі. Дорога була безлюдна, і треба було пройти багато верст степом та перелісками. Але мене ніщо не лякало, адже я була впевнена, що Ісусова молитва вбереже мене від усякого нещастя. От підходжу до міста — вже бачу його, залишилось з п`ять-шість верст пройти. Щоб скоріше дістатись до нього, я пішла стежкою через перелісок. Раптом з дороги наблизився до мене якийсь чоловік, зіскочив з коня, зупинив мене й почав розпитувати, звідки і куди я йду. Я відповіла. Тоді він почав до мене чіплятися, та щораз настирливіше...

— Що ти робиш? Відчепися від мене!

Він витягнув з гаманця синій банкнот і дає мені. Я ж на це не погодилась та й хотіла втекти від нього. Збуджений, він вхопив прив`язаний за ланцюжок великий складний ніж, розігнув його, приставив мені до грудей і сказав: «Зараз заколю!» Я смертельно налякалась і подумала: «Господи Ісусе Христе, чому молитва Твоя мені не допомагає?» А той чоловік повід свого коня закинув собі за пояс і до мене приступає. Я закричала: «Прошу тебе, дай хоча сарафан скинути, він новий у мене, до церкви в ньому ходжу». І тільки-но закинула його та змахнула ним через голову, як кінь сполошився, храпнув та щосили кинувся втікати, а чоловіка того так і кидає на поводі по пнях та кущах. Коли я отямилась, то по ньому вже й сліду не було.

Тоді я вознесла Богові подяку за рятунок та й переконалась, яка сильна й оберігаюча Ісусова молитва. Відійшла я версти зо дві і знайшла той гаманець, з якого він давав мені банкноту. Там були ще якісь папери і його паспорт. Ось приходжу до міста, а біля самої застави — маса народу та поліція. Кінь стоїть прив`язаний і трясеться, весь мокрий, а чоловік лежить на землі з проломленою головою, весь порізаний ножем, що був при поясі на ланцюжку. Приїхав городничий, обшукав його та й не знає, що має робити: невідомо, хто той і звідки. Я підійшла і питаю: «Чи не його це гаманець, — знайшла недалеко на дорозі, можливо, з-за пазухи випав». Городничий взяв папери, а банкнот та гаманець (старий, заяложений) повернув мені і каже: «Спасибіг тобі, що допомогла нам. Тепер ми знаємо, хто він (це був гуртівник, що торгував худобою і ганяв її у різні губернії). А це тобі за знахідку, адже, відповідно до закону, третина загублених речей дається тому, хто їх знайшов.

З тим я і пішла. Вклонившись чудотворній іконі, я повернулася додому. Ходити почала сміливіше, адже побачила на собі силу Ісусової молитви. Відчула сильне бажання йти до Єрусалиму. Але батьки мої не були багаті, то ж і не було в мене грошей, аби добратися до Святого міста і повернутися назад. Через те я тужила.

Одного разу відімкнула я свою скриню, аби взяти білу сорочку, та й побачила в ній той гаманець, що його віддав мені городничий. Подумала, навіщо він мені, такий старий і заяложений, взяла та й викинула його. Опісля мені спало на думку розпороти його. Можливо, стане в пригоді стара шкірочка, подумала собі. Почала пороти — і знайшла зашиті на куті п`ять банкнот по сто рублів кожна. Я так цим втішилась, що аж заплакала. За ці гроші я відвідала Єрусалим, рік там прожила і повернулася назад. Відтоді постійно проказую Ісусову молитву і знаходжу в ній велику втіху.

На старість я стала хворобливою, але тутешній милосердний священик утримує мене і годує.

З насолодою я слухав стару жінку і не знав, як дякувати Богові за той день, який подав мені такі повчальні приклади. Згодом я попросив благословення в доброго й побожного священика і з радістю пустився в дорогу.

 

 

Не дуже давно, коли я йшов через Казанську губернію, дано було мені пізнати, як сила молитви в Ім`я Ісуса Христа наочно діє і в тих, хто несвідомо молиться нею, і як частота й тривалість її є вірним і найкоротшим шляхом осягнути добрі плоди молитви.

Трапилось якось мені ночувати в татарському селищі. Я підійшов до нього й побачив під вікном однієї хати підводу й візника-росіянина. Зрадівши, я наважився попроситись на нічліг, гадаючи, що хоча б переночую разом із християнами. Тож підійшов і запитав візника, хто це подорожує. Він відповів, що один пан їде з Казані до Криму. Поки ми говорили з кучером, пан, відхиливши шкіряне покривало, виглянув з воза й гукнув до мене:

— Я не піду до хати, а буду ночувати на возі, бо в татар дуже паскудно.

Потім він вийшов прогулятись — вечір був гарний, і ми розговорились.

Розпитавши мене про різне, він оповів мені про себе ось що:

— До шістдесяти п`яти літ служив я на флоті капітаном першого рангу. На старість напала на мене невиліковна хвороба — подагра, і я, пішовши у відставку, жив у Криму, на хуторі моєї жінки, майже постійно хворий. Моя жінка була химерна, непевна особа, а до того ще й велика картярка, їй стало нудно жити зі мною, хворим; тож вона, покинувши мене, поїхала в Казань до нашої дочки, яка вийшла заміж за якогось урядовця. Забрала з собою все, ще й усіх домашніх слуг, а мені залишила прислуговувати восьмирічну дитину, мого похресника.

Хлопчик, що мені служив, був дуже здібний та кмітливий і виконував усю домашню роботу: прибирав кімнату, палив піч, варив мені кашу, підігрівав самовар. Але попри це він був надзвичайно жвавий і невгамовний пустун, безперервно бігав, стукав, кричав, грався і тому дуже мене турбував, а я через хворобу та й від нудьги любив читати духовне. Я мав прекрасну книжку Григорія Палами про Ісусову молитву. Майже безперервно читав її, та час від часу творив молитву. Перешкоджав мені той хлопчик, та жодні погрози й кари не стримували його. От я й придумав такий спосіб: садив його в себе в кімнаті на лавку і наказував, аби він постійно промовляв Ісусову молитву. Це спочатку йому не подобалось; він усіля-ко від цього ухилявся і часто замовкав.

Щоби змусити його виконувати мій наказ, я клав біля себе різку. Поки він молився, я спокійно читав книжку або слухав, як він промовляє слова. Коли ж він замовкав, я показував йому різку — і він знову брався за молитву. Це мене дуже заспокоювало, і миром наповнялось моє життя. Через якийсь час я зауважив, що різки вже не треба. Хлопчик почав охоче й щиро творити Ісусову молитву. Потім я зауважив і цілковиту переміну в його жвавому характері. Він став тихим і мовчазним, домашні роботи сповняв також успішніше. Це мене втішило, тож я почав більше давати йому свободи. Як ви думаєте, що нарешті з цього вийшло? Він так звик до молитви, що майже завжди, навіть працюючи, творив її без усякого мого примусу. Коли я запитував хлопця про це, то він відповідав, що йому вже самому хочеться завжди взивати Ім`я Ісуса Христа,

— Що ж ти при тім відчуваєш?

— Нічого, тільки й відчуваю, що мені добре, коли промовляю молитву.

— Як саме добре?

— Не знаю, як пояснити.

— Весело, чи як?

— Так, весело.

Мав уже він дванадцять років, як почалася в Криму війна. Я поїхав до доньки в Казань, і його взяв із собою. Там призначили його до кухні, але він дуже нудьгував і жалівся мені, що люди пустували і сміялися з нього, заважаючи йому молитися. Десь через три місяці хлопець прийшов до мене й каже:

— Я йду додому. Мені тут нестерпно нудно та гамірно. Я відповів йому:

— Як ти сам підеш у таку далеку дорогу та ще й зимою? Почекай-но, коли я пощу, тоді й тебе візьму.

Другого дня пропав мій хлопчик. Всюди його шукали, але ніде не знайшли. Нарешті отримав я листа від людей, які залишились на нашому хуторі в Криму, що того хлопчика четвертого квітня, на другий день Пасхи, знайшли мертвого в моєму пустому домі. Він лежав на підлозі моєї кімнати, побожно склавши руки на грудях, картуз — під головою, в тому ж легенькому сюртучку, в якому втік. Так і поховали його в моєму саду.

Почувши це, я надзвичайно здивувався, як хлопчик так скоро добрався до хутора. Він утік 26 лютого, а 4 квітня його вже знайшли. За один місяць пройти майже три тисячі верст — людина не подолає цього і на конях. Адже припадає по сто верст дороги на день. А, крім того, — в легкій одежині, без паспорта і грошей. Припустимо, що хтось і підвозив його, але й це не без особливого Божого Промислу і піклування. «Ото мій хлопчик, — сказав врешті пан, — зазнав плоду молитви, а я й на старості літ ще не досягнув того рівня, що він».

Тоді я сказав панові:

— Прекрасна, батеньку, книга Григорія Палами, яку ви зволили читати, я її знаю. Але в ній переважно говориться про усну Ісусову молитву. Прочитайте книжку під назвою Добротолюбіє — там знайдете повну і докладну науку, як досягнути духовної Ісусової молитви в умі й серці та зазнати її найсолодшого плоду.

Притім показав йому Добротолюбіє. Він, — зауважив я, — із задоволенням прийняв пораду й обіцяв купити собі таку книжку.

Боже мій, — міркував я сам про себе, — яких тільки дивних проявів Божої сили не буває від Ісусової молитви! І яка мудра й повчальна ця пригода: різка навчила хлопчика молитви, та ще й послужила знаряддям до втіхи! Чи ж наші скорботи й напасті, які трапляються нам на молитовному шляху, не є різками Божими? Тож чого ми боїмося і бентежимось, коли нам їх протягує рука нашого Небесного Отця, сповненого безмежної любови, і коли ці різки примушують нас старанніше навчатись молитви і ведуть до невимовної розради?

— Простіть мені, ради Бога, я дуже забалакався, а святі Отці бесіду, хоча й духовну, але непомірковану, називають пустомовством. Мені час йти відвідати мого єрусалимського попутника.

Помоліться за мене, грішного, щоб Господь Своїм великим милосердям спрямував мою дорогу на добре.

— Щиро бажаю, улюблений брате, щоб велелюбна Божа благодать осінила твою дорогу і супроводила тебе, як Ангел Рафаїл Товію!

 

КІНЕЦЬ