III. ТАЇНСТВО МИРОПОМАЗАННЯ III. 1) Таїнство Миропомазання у складі чину Хрещення

        Розглядаючи історичний розвиток таїнства хрещення, не можна обминути увагою ще одне таїнство, яке тісно пов’язане з хрещенням. Таким таїнством є миропомазання. Таїнство миропомазання знаходиться настільки в тісному зв’язку з хрещенням, що у сучасній літургічній практиці ці два сакраменти є нероз’ємними і складають єдиний богослужбовий акт. І хоча такий зв’язок є дуже міцний, та все ж таки миропомазання є окремим самостійним і повноцінним таїнством. Без миропомазання хрещення не має закінченого вигляду і завершеного духовного значення.

        У даному розділі ставиться за мету дослідити у догматичному та історичному ракурсі самостійність миропомазання і його спільність із таїнством хрещення та прослідкувати, яким чином і чому ці два таїнства складають одне єдине літургічне чинопослідування.

        За своєю суттю таїнство миропомазання є відмінним від таїнства хрещення і водночас є, так би мовити, його продовженням, другим етапом у духовному житті людини, яка стала християнином. Хрещення, як вже було зауважено вище, є таїнством, яке відкриває людині двері до царства Христового, таїнством, через яке людина народжується в життя духовне і стає членом християнського суспільства. Але, щоб стати достойним членом християнського суспільства, не достатньо мати лише один доступ до нього. Людина стає членом Церкви Христової для здійснення відомої мети – досягти спасіння. І щоб виконати цю мету, християнин повинен мати певні духовні сили, і сили не звичайні, а благодатні, бо і царство Христове є благодатним царством. Ось ці благодатні сили і надаються кожному новому члену Церкви через друге таїнство – таїнство миропомазання. Тому миропомазання серед інших Церковних таїнств, за порядком його звершення, займає друге місце.

        У догматичному визначенні миропомазання є таїнством, через яке новоохрещеній людині подається Дух Святий. А якщо докладніше, то це таїнство, через яке християнину, під час помазання частин його тіла освяченим миром з виголошенням слів «Печать дара Духа Святого», надаються благодатні сили, які необхідні для його укріплення і зростання у духовному житті[i]. Отже, за своєю суттю таїнство миропомазання подає охрещеній людині сили для повноцінного християнського життя, сили які необхідні для досягнення спасіння.

        Таїнство миропомазання, як і інші церковні таїнства, є Боговстановленим. Але, на відміну від інших таїнств, які мають певний момент свого встановлення і підтверджувальні слова у Святому Письмі Нового Завіту, для миропомазання такого конкретного часу встановлення немає. Однак, сумніватися у Боговстановленості таїнства миропомазання не має сенсу, бо про нього свідчив наш Спаситель Ісус Христос. Св. Євангеліст Іоан Богослов у своєму Євангелії говорить так: «В останній же великий день свята стояв Ісус і голосно говорив: хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є. Хто вірує в Мене, у того, як сказано в Писанні, з утроби його потечуть ріки води живої. Це сказав Він про Духа, Якого мали прийняти віруючі в ім’я Його; бо ще не було на них Духа Святого, оскільки Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 37-39). Безсумнівно, що цими словами Ісус Христос говорив саме про таїнство миропомазання, яке подасть людям, які вірять у Нього, Духа Святого. Деякі православні богослови вбачають у цих словах Спасителя момент встановлення таїнства миропомазання. Але з тексту цієї цитати видно, що Духа Святого ще ніхто не прийняв, бо, як пояснює євангеліст, «Ісус ще не був прославлений» (Ів. 7, 39). З цього логічно випливає, що час встановлення таїнства миропомазання може припадати лише на час земної слави Спасителя, тобто на час після Його воскресіння з мертвих і до моменту Його вознесіння на небо. Отже, підтвержуючи цю думку думкою преосвященнішого Філарета, дане місце Святого Писання можна вважати не моментом встановлення, а «обітуванням про встановлення таїнства миропомазання»[ii].

        Така думка ще більше підтвержується тим, що наступні свідчення про миропомазання, які знаходяться в писаннях апостольських, вже говорять про миропомазання як встановлене і всім відоме таїнство. У Діяннях Апостольських ми читаємо: «Коли почули апостоли, які були в Єрусалимі, що Самарія прийняла слово Боже, послали до них Петра та Іоана, котрі, прийшовши, помолилися за них, щоб вони прийняли Духа Святого. Бо Він не сходив ще на жодного з них, а тільки були вони охрещені в ім’я Господа Ісуса. Тоді поклали руки на них, і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 14-17). З цих слів видно, що апостоли, звершуючи «рукоположення», а за сучасною термінологією - «миропомазання», над самарянами робили цю справу, як цілком відому і утверджену. Це і свідчить про те, що апостоли були раніше наставлені щодо цього таїнства.

Отже, проаналізувавши всі ці свідчення та думки богословів, можна зробити висновок, що час встановлення таїнства миропомазання має припадати на той самий період діяльності Ісуса Христа, на який припадає і встановлення таїнства хрещення, тобто на період сорока днів, які пройшли між Воскресінням і Вознесінням Спасителя.

         Дослідник церковних таїнств проф. О. Алмазов, визнаючи, що в період земної слави Спасителя не має прямих свідчень про встановлення миропомазання, припускає, що словами встановлення таїнства хрещення Господь встановив і миропомазання[iii]. Таке припущення О. Алмазов базує на словах Ісуса Христа: «Якщо хто не народиться водою і духом, не може увійти в Царство Боже» (Ів. 3, 5). Розуміючи під народженням від води – хрещення, а від духа – миропомазання, О. Алмазов у встановлюючих словах хрещення «Отже, йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19), цілком справедливо припускає і встановлення миропомазання, бо Сам Христос у розповіді про народження від води і духа (Ів. 3, 5) показав спільність цих таїнств, без яких людина не може стати членом Царства Божого. Хоча сам професор таке рішення питання, яке ми розглядаємо, називає припущенням, але зовсім не сумнівається у тому, що саме в цей період земного життя Спасителя, між Воскресінням і Вознесінням, таїнство миропомазання було встановлене.

        Формою таїнства миропомазання є помазання частин тіла освяченим миром. І хоча ця форма  затверджена у догматичному визначенні таїнства[iv], напочатку було не так.

        Першим визначним фактом здійснення таїнства миропомазання є низпосилання Святого Духа апостолами Петром та Іоаном на самаритян. Апостоли «поклали руки на них (охрещених самаритян – Б.Т.), і вони прийняли Духа Святого» (Діян. 8, 17). З цього  факту випливає, що формою таїнства миропомазання у часи апостолів було не помазання миром, а покладання рук на похресника. Так само і ап. Павло охрестив учнів Іоанових у Єфесі і низпослав їм Духа Святого лише через покладання на них своїх рук, а не через якусь іншу форму (Діян. 19, 2-6). Пояснення такої розбіжності між формами миропомазання у апостольські часи і теперішні ми знаходимо у наступному. Насправді, таїнство миропомазання в історії своєї зовнішньої форми пережило те, чого не випало на долю інших таїнств. Сучасна його форма не є саме тією формою, яка практикувалася у зародку таїнства, а є заміною першопочаткової форми, яка складалася з покладання рук.

        Заміна форми в таїнстві миропомазання відбулася ще у апостольські часи. Про це свідчить саме Новозавітне Писання. У першому посланні від Іоана ми читаємо: «Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все… Помазання, яке ви одержали від Нього, у вас перебуває, і ви не маєте потреби, щоб хто вчив вас; а що саме це помазання вчить вас усьому, і воно істинне і нехибне» (1Ів. 2, 20; 27). Подібно цьому ап. Павло у посланні  до Коринтян говорить: «Той, Хто утверджує нас із вами у Христі і Який помазав нас, є Бог, Він і поклав печать на нас, і дав запоруку Духа в серця наші (2 Кор. 21-22). В обох випадках у грецьких текстах використовується слово «crisma», що означає якусь речовину, яка намащується[v].

        Коли саме відбулася зміна форми миропомазання, достеменно не відомо. Але, зважаючи на те, що перші свідчення про форму помазання миром містяться у пізніх за часом написання книгах Нового Завіту, можна зробити висновок, що така заміна відбулася у другій половині першого століття. За думкою Ф. Смирнова, апостоли спочатку вживали просту форму низпосилання Духа Святого – покладання рук; але з часом, коли богослужіння почало приймати певні визначені риси, замінили його на помазання освяченим миром[vi].

        Важко визначити, чим була викликана така переміна форми подання дарів Святого Духа похресникам. Новозавітні писання апостолів на це нічим не вказують, і тому можна лише вдаватися до припущень. Преосвященний Макарій говорить про цю проблему так: «Із книги Діянь Апостольських видно, що низпосилати Святого Духа могли одні апостоли (Діян. 8, 12-18); це й було для них зручно при початку християнства, коли похресників було небагато. Але згодом, з надзвичайним розповсюдженням святої віри, коли стали звертатися до неї у всіх країнах світу, як самі апостоли, так і їх безпосередні приємники єпископи, не могли з’являтися повсюди, щоб відразу після хрещення низпослати на всіх похресників через покладання рук Святого Духа. А тому, можливо, і благозволилося Духу Святому, Який перебував на апостолах, замінити покладання рук апостольських на похресників іншою, більш зручнішою дією – миропомазанням, так, щоб освячення мира було здійснювано самими апостолами, а після них єпископами, а право помазання освяченим миром похресників надавалося б усім пресвітерам» (переклад мій – Б.Т.)[vii].

        Погоджуючись з такою думкою, ми можемо допустити тут і інше припущення, висловлене Ф. Смирновим. Його припущення полягає у наступному. Нам відомо, що рукоположення вживалося і при посвяченні на ієрархічні посади, зокрема на єпископа. Останні у свою чергу отримали від апостолів право рукопокладати пресвітерів. З цього випливає, що якщо не за самих апостолів, то вже після них, могло виникнути природне питання: у чому мусить бути різниця між рукоположенням, як посвяченням у священство, і рукоположенням, як низпосиланням благодатних дарів похресникам? При завбачливості апостолів не можна очікувати, щоб вони самі не врегулювали таке непорозуміння, або, принаймні, не дали відповідь на подібне питання[viii]. Так уявляє собі Ф. Смирнов причину зміни форми у таїнстві миропомазання.

        Заміна зовнішньої форми миропомазання не вплинула на сутність самого таїнства. Апостоли завжди діяли під впливом і керівництвом Святого Духа, і тому таїнство низпосилання дарів Святого Духа на похресників, як у своїй першій формі – формі покладання рук, так і в останньому вигляді – помазання миром, має Божественне походження.

        На запитання, чому саме була вибрана форма помазання миром, а не якась інша, відповідає св. Кирило Єрусалимський: «Треба знати, що прообраз миропомазання знаходиться у Старому Завіті. Бо коли Божественне повеління Мойсей передавав своєму брату і поставив його у первосвященики, то після, як омив його водою, помазав його, і останній став називатися «помазаником». Так само і Соломона, при возведенні на царство, архієрей помазав після омиття в Гіоні. «Це було за приклад для нас» (1 Кор. 10, 6). Вам же це має бути за приклад, бо ви від Святого Духа істинно помазані» (переклад мій – Б.Т.)[ix]. З такою думкою св. Кирила Єрусалимського згідний і преосвященний Макарій, коли говорить: «Саме миро, а не якась інша речовина, могло бути вибрано у цьому випадку, бо і у Старому Завіті вживалося помазання миром, як видимий засіб низпосилання на людей Святого Духа» (переклад мій – Б.Т.)[x].

        Розглянувши таїнство миропомазання, як самостійний акт, далі необхідно провести історичний огляд ще одного питання, питання про відношення чину миропомазання до чину хрещення за часом їх звершення. У сучасній практиці, за вченням Православної Церкви, вимагається від священика здійснювати таїнство миропомазання відразу після хрещення. «Відразу ж після хрещення без будь-якого відкладання той святий Сакрамент (Миропомазання – Б.Т.) був над ним відправлений, а чи немовлятко, чи дорослий буде, бо Церква Свята ті Сакраменти спільно поєднала – Хрещення й Миропомазання» - говориться у катехизисі св. Петра Могили[xi]. Отже, згідно цьому вченню, чинопослідування миропомазання у часі свого звершення повинно поєднуватися із чинопослідуванням хрещення.

        Практика апостольського часу у цьому відношенні трималася такого ж самого напрямку. «Почувши це, вони хрестилися в ім’я Господа Ісуса, і, коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 5-6). Пізніше ап. Павло писав до тих же єфесян: «І не ображайте Святого Духа Божого, яким покладено на вас печать у день відкуплення» (Єф. 4, 30) – тобто, печать Святого Духа була покладена на них у день їхнього охрещення.  

        Таке поєднання акту хрещення з актом подання дарів Святого Духа ще у апостольські часи було цілком природньо і навіть необхідно, бо апостоли, згідно з вченням Спасителя, дивилися на хрещення Духом, як на завершення хрещення водою, без якого останнє вважалося недостатнім і незакінченим.

        Мужі апостольські для вирішення даного питання не залишили жодного свідчення. Це пояснюється тим, що вони, як і їхні попередники апостоли, розглядали миропомазання у тісному зв’язку з хрещенням і надавали обом актам одну назву - «хрещення», називаючи саме хрещення - «хрещенням водою», а миропомазання - «хрещенням Духом Святим»[xii].

        Починаючи з ІІІ століття ми знаходимо цілий ряд свідоцтв на підтвердження того, що церква й далі трималася тієї ж практики у даному питанні, яка існувала в апостольські часи. У Апостольських Постановах, приміром, прямо говориться, що той, хто здійснює таїнство хрещення, після того, як охрестить людину, повинен відразу звершити над ним таїнство миропомазання[xiii]. У творі «Про церковну ієрархію» говориться, що після здійснення хрещення: «похресника одягають у світлі одежі… Здійснення ж помазання миром робить похресника благоуханним, бо священно здійснене богонародження з’єднує похресника з богопочатковим Духом» (переклад мій – Б.Т.)[xiv]. А отці Лаодикійського собору (близько 364 р.) 48-м правилом постановили: «Необхідно просвіченим після хрещення бути помазаними помазанням небесним» (переклад мій – Б.Т.)[xv]. «Після того, як ви вийшли із купелі священних вод, - звертається до похресників св. Кирило Єрусалимський, - над вами було здійснено помазання. Не думайте, що це просте миро, ні, видимим миром намащується тіло, а душа освячується святим і животворчим Духом» (переклад мій – Б.Т.)[xvi].

        Такої ж самої практики у даному випадку дотримувалася і древня Західна Церква. Свідоцтва західних церковних письменників ясно говорять на підтвердження цього. «Вийшовши із купелі хрещення, - говорить Тертуліан, - ми помазуємося благословенним помазанням» (переклад мій – Б.Т.)[xvii]. «Необхідно, - повчає св. Кипріян Карфагенський, - тому, хто отримує хрещення, бути і помазаному, щоб, прийнявши помазання миром, він міг зробитися помазаником Божим і мати у собі благодать Христа» (переклад мій – Б.Т.)[xviii].

        Необхідно зазначити, що у древній західній практиці миропомазання здійснювалося безпосередньо за хрещенням, так само як і на сході. Але з часом практика Західної Церкви у цьому питанні набула змін і миропомазання почали здійснювати не відразу після хрещення, а через декілька років, коли похресник ставав здатним свідомо вчитися християнської віри. У зв’язку з цим, нині миропомазання на Заході у Римо-Католицькій Церкві здійснюється здебільшого тоді, коли дитина досягає 7-12 літнього віку, і вже свідомо може сповідати християнську віру[xix].

        Така практика здійснення миропомазання окремо від хрещення утвердилася на Заході після ІХ століття. До ІХ століття Західна церква притримувалася древньої церковної практики, про що свідчать самі західні вчені. Один з них, наприклад, вказує на два рукописи ІХ століття, з яких прямо видно, що практика одночасного звершення обох таїнств існувала на Заході ще і в той час. Пояснення виникнення такої практики Римо-Католицької Церкви можна пов’язати з хибним вченням, за яким таїнство миропомазання повинно звершуватися виключно єпископами, а не пресвітерами. Таке вчення отримало назву «конфірмація».

        Українська Церква у даному випадку перейняла практику Східної Церкви та здійснювала таїнство миропомазання разом з хрещенням. На Володимирському соборі (1274р.) було постановлено, щоб при звершенні хрещення, після погруження похресника в купелі, відразу помазувати його миром[xx]. Так само і у всіх стародавніх требниках, які дійшли до нас у вигляді рукописів, чин миропомазання знаходиться у безпосередньому зв’язку з чином хрещення.

        Отже, безсумнівно, що по всій Східній Церкві чинопослідування миропомазання завжди звершувалося разом із хрещенням. Завдяки поєднанню з чином хрещення, чинопослідування миропомазання є дуже простим і нескладним актом. Таким воно було завжди і у своєму здійсненні являло собою немов би одну частину хрещального чину.

        На закінчення необхідно відзначити, що, не дивлячись на тісний зв’язок, у якому перебувають миропомазання і хрещення, перше завжди складало особливе, відмінне від хрещення священнодійство та було таким же необхідним для кожного віруючого, як і хрещення. Церква розрізняє ці два таїнства і вважає їх повноцінними та окремими одне від одного. Мч. Кипріян Карфагенський говорить про це так: «Хрещення і миропомазання є два окремі акти хрещення, хоч і поєднані тісним внутрішнім зв’язком, що немов утворюють єдине ціле і нерозривне щодо їхнього звершення» (переклад мій – Б.Т.)[xxi]. Таку ж думку підтвержує автор твору «Про церковну ієрархію», у якому ясно говориться про миропомазання, як про особливе і відмінне від хрещення таїнство. Виклавши суть таїнства євхаристії, автор твору продовжує: «Є й інше, рівносильне цьому, священнодійство, котре наші наставники іменують «таїнством мира»… Таке помазання миром надає тому, хто сподобився цього святого таїнства, відродження низпосилання Богопочаткового Духа» (переклад мій- Б.Т.)[xxii].

III. 2) Молитви на обмивання та постриження волосся

        У сучасній богослужбовій практиці існують два чини, які дуже тісно пов’язані з таїнством хрещення. Це чин омовення у восьмий день після хрещення і постриження волосся похресника. Спершу слід зупинитися на чинопослідуванні, яке більшою мірою відноситься до миропомазання, ніж до самого хрещення.

        Під актом омовення у восьмий день ми розуміємо той акт, сутність якого полягає в омовенні частин тіла похресника, які були помазані миром і зняття білих одеж, або ж крижми, які були вдягнені при хрещенні. У сучасному чинопослідуванні таїнства хрещення цей чин складається з трьох молитов та акту окроплення і обмивання похресника чистою водою[xxiii]. І хоча сьогодні цей акт стоїть у тісному зв’язку із хрещенням і виконується відразу після читання Апостола і Євангелія, але не у такому, за часом, відношенні до хрещення цей акт був завжди.

        Перші свідчення про існування даного чинопослідування відносяться до IV - V століть. У цей час, як відомо, похресники носили білий одяг, у який були одягнені при хрещенні протягом семи днів, на знак того, що через таїнство миропомазання вони стали спільниками семи дарів Святого Духа. На восьмий день вони приходили до церкви і священик знімав з них білі одежі і клав їх на збереження у ризницю, на пам’ять того, що новоохрещені вже не можуть зректися того сповідання віри, яке вони висловили у церкві.Але, чи звершувалося при цьому омовення, невідомо[xxiv].

        Перші ясні свідчення про дане чинопослідування відносяться до VIII століття. У цей час, базуючись на дослідженнях Гоара, для омовення водою існувало особливе чинопослідування, яке називалося «Молитва на омовення». Сладався цей чин тільки з однієї молитви: «Владико Господи, Ти святим хрещенням визволення від гріхів рабу Твоєму подав…»[xxv].

        Повного розвитку цей чин набув у X столітті, коли з’явилися окрім першої молитви друга молитва «Владико Господи Боже наш, Ти через купіль охрещуваним небесне сяйво подаєш…», і третя молитва «Той, що зодягнувся в Тебе», яка промовлялася про себе священиком після виголосу диякона «Голови ваші схиліть перед Господом»[xxvi].

        У XV столітті св. Симеон Солунський подає нам опис сучасної йому практики омовення у восьмий день: «Подавши похреснику причастя, - говорить він, - і подякувавши Спасителеві… архієрей відходить. Охрещений повертається додому у супроводі свічок і співу: «Всі, що в Христа хрестилися». Похресник зобов’язується молитися і носити священні одежі до сьомого дня… і зовсім не митися і не витиратися… А після сьомого дня він повинен прийти у храм до ієрея і від нього отримати омовення. Священик зі священними молитвами омиває його губкою і водою у тих місцях голови і рук, у яких він був помазаний святим миром, а інші частини тіла омиває сам похресник, у достойному для цього місці, щоб що-небудь від тих святинь – води хрещення й мира, упавши, не були потоптані ногами» (переклад мій – Б.Т.)[xxvii].

        Згідно вказівок Гоара, акт омовення, особливо при хрещенні немовлят, вже у XVI столітті почав здійснюватися нерозривно з актом хрещення, як це практикується і тепер[xxviii].

        У древній практиці Київської Митрополії акт омовення звершувався так само як і у грецькій, тобто, після семи днів після хрещення. У XV столітті послідування омовення у практиці нашої церкви досягло своєї повної зовнішньої форми і являло собою окремий від хрещення акт зі звичайними початковими молитвами[xxix]. Омовення здійснювалося після окроплення, після чого слідувала сугуба єктенія та особливий відпуст: «Христос, що охрещує, освячує і просвічує Духом Святим молитвами… піклуватиметься і збереже від усіх зол співприємників його і всіх нас помилує і спасе, як Благий і Чоловіколюбний» (переклад мій – Б.Т.)[xxx].

        Сучасне нам чинопослідування вперше зустрічається у требнику св. Петра Могили[xxxi]. І хоча цей акт складає у святителя окреме від хрещення чинопослідування, та усі молитви і дії тотожні з викладом цього чину у сучасному нашому требнику.

        З цього ж XVII століття починає з’являтися практика здійснення омовення відразу після хрещення, на що вказують замітки одного рукописного требника: «Якщо треба омити святе миро відразу після хрещення, тоді початок «Царю Небесний» не говоримо» (переклад мій – Б.Т.). Подібну практику можна прослідкувати майже в усіх требниках, виданих після 1639 року[xxxii].

        Наступне чинопослідування, яке міститься у сучасному требнику після чину обмивання, носить назву «Молитва на постриження волосся». Воно складається з молитви на постриження волосся: «Владико Господи Боже наш, Ти образом Своїм звеличив людину», і молитви благословення: «Господи Боже наш, Ти з Твоєї милости купіллю хрещення освятив тих, що вірують в Тебе», та хрестоподібного постриження волосся похресника в ім’я Святої Трійці[xxxiii].

        Значення постриження волосся пояснює св. Симеон Солунський такими словами: «Архієрей постригає хрестоподібно волосся на голові похресника частково у знак того, що головою своєю він має Христа і що повинен молитися не з покритою головою, як і ап. Павло вчить, а разом з тим і покладаючи таким чином певну печать, чому і постригається хрестоподібно, щоб він відкинув усякий зайвий помисел… Крім цього, волосся похресника приносяться Христу, як початок і жертва від усього людського тіла» (переклад мій – Б.Т.)[xxxiv].

        Стосовно того, коли постриження волосся увійшло у хрещальну практику, конкретної відповіді немає.

        У требнику св. Петра Могили акт постриження волосся  знаходиться у чинопослідуванні під назвою: «Послідування омиття новоохрещеного у восьмий день» під заголовком «Молитва на постриження волосся»[xxxv]. Усі молитви у даному требнику повністю тотожні із сучасним чином.

        Отже, як ми бачимо, омовення похресника і постриження його волосся являло собою єдине чинопослідування, яке звершувалося окремо від хрещення через сім днів. Церковнослов’янські требники аж до XX століття вміщували у собі цей чин окремо від чину хрещення. І лише у другій половині XX століття, для більшої зручності, ці два акти стали невід’ємними складовими чину хрещення, що і прослідковується у сучасних требниках.

 

 ІІІ. 3) Спільне закінчення таїнства Хрещення і Миропомазання

Таїнства Хрещення і Миропомазання, які поєднані у сучасній богослужбовій практиці, складають єдине цілісне чинослідування. За всіма літургічними правилами у цьому чині є єдине спільне закінчення, яке стосується як хрещення так і миропомазання. Зокрема, воно складається з певних окремих елементів: співу «Всі, що в Христа хрестилися», читання Апостола і Євангелія, молитов на обмивання і постриження волосся, сугубої єктенії та відпусту.

        Хоча, у древності хрещення і миропомазання закінчувалося співом «Всі, що в Христа хрестилися» і 31 псалмом. Таке просте закінчення пояснюється часом здійснення хрещення, яке майже завжди чинилося перед Божественною Літургією і фактично з’єднувалося з нею.

Чини омивання і постриження волосся, як окремі акти і разом з тим спільні з хрещенням були розглянуті у попередньому підрозділі.

За сучасним чином таїнства миропомазання, після помазання похресника святим миром, священик разом з ним тричі обходить навколо купелі зі співом пісні “Всі, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися” На стародавність вживання цієї пісні при хрещенні вказує те, що вона співається на літургії замість “Святий Боже” саме у ті дні, котрі у древності були визначені для хрещення.

Наступним актом у заключній частині хрещення є читання Апостола і Євангелія. Практика читання Апостола і Євангелія в чині хрещення не є древньою і бере свій початок не раніше XVII століття. Такий незначний вік цього акту у порівнянні з іншими актaми хрещення пояснюється тим, що у древності існувала практика здійснювати таїнство хрещення безпосередньо перед Божественною літургією, задля того, щоб причастити похресника відразу після його охрещення. І тому не було необхідності вміщувати біблійні читання у чин хрещення, бо вони читалися на літургії. Після VIII століття, коли хрещення у дитячому віці стало домінуючим над хрещенням у дорослому, час здійснення цього таїнства вже не був настільки прив’язаний до конкретних дат, як це було за існування інституту оголошених. Хрещення почало здійснюватися у будь-який час і поступово відділятися від літургії. Тому і з’явилася практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині хрещення.

Як зазначалося у попередніх розділах, таїнство хрещення і миропомазання до VIII століття закінчувалося співом 31 псалма. Будучи поєднаним з літургією біблійних читань, потрійної єктенії і відпусту не було.

З VIII по XV століття заключна частина хрещення вилядала так: після погруження похресника у воду співали 31 псалом, після чого диякон виголошував єктенію (прохання якої невідомі) і співали “Всі, що в Христа хрестилися”. Далі слідувало помазання миром і здійснювалося постриження волосся. Весь чин закінчувався повторним співом 31 псалма. Вказівку на читання Апостола і Євангелія ми не знаходимо, бо далі слідувала літургія[xxxvi].

Про закінчення чину хрещення і миропомазання у XV столітті ми маємо свідчення св. Симеона Солунського. «Перед помазанням після хрещення, коли похресник вдягається у білу одежу, архієрей приносить подяку Богові, прославляючи його за спасіння того, хто відроджується водою та духом... Після помазання постригає хрестоподібно волосся на голові похресника... Архієрей, здійснивши й інші молитви, помолившись про те, щоб постриження слугувало на утвердження почуттів, і про багато чого іншого на спасіння його, і, прославляючи Бога, радісно бере похресника за руку і у супроводі восприємника обходить три рази навколо купелі... і співає разом з іншими: «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, коли співці співають псалом: «Блаженні, кому прощено беззаконня» (31 псалом), він, йдучи перед похресником, приводить його перед жертовник і там подає йому страшне Причастя»[xxxvii].

Згідно цьому описанню заключної частини хрещення ми бачимо, що і у XV столітті хрещення здійснювалося безпосередньо перед літургією і тому не вміщувало у собі читання Апостола і Євангелія. Також особливістю цього часу було те, що 31 псалом співався не у тому місці, де він знаходиться зараз, а співався у самому кінці хрещального чину.

У XVI столітті завершальна частина чину хрещення набула форми, схожої до нашої сучасної. Літургіст А. Алмазов приводить у своєму дослідженні таїнства хрещення уривок з рукописного требника  XVI століття. За цим требником після триразового співу, після занурення і 31 псалма слідує миропомазання і облачення у білі одежі зі словами: «Одягається раб Божий». Співу тропаря «Ризу подай мені світлу» немає. Після облачення в білі одежі, здійснюється триразове обходження навколо купелі зі співом «Всі, що в Христа хрестилися». Потім, як і зараз, здійснювалося постриження волосся, виголошувалася потрійна єктенія, відпуст і наставлення восприємнику[xxxviii].

Порівнюючи практику XVI століття із нашою сучасною, видно, що різниця полягає у тому, що як і раніше, заключна частина хрещення не містить у собі Біблійних читань.

Повного завершення свого формування заключна частина хрещення і миропомазання набула у XVII столітті, як і у випадку з усіма іншими чинопослідуваннями хрещення.

Практика древньої Української Церкви у заключній частині хрещення, як і грецька, була сформована не відразу і містить у собі багато змін.

Перші свідчення про її звершення походять з XII століття. У цей час за настановою єпископа Новгородського Ніфонта чин хрещення після занурення повинен був закінчуватися так: «Надягнувши ризи хресні і вінець, і помазавши святим миром подай йому свічку» (переклад мій – Б.Т.)[xxxix]. Таким чином, заключна частина хрещення у XII столітті складалася з надягання на похресника білих риз і вінця, і подавання запаленої свічки напевно для того, щоб урочисто обійти навколо купелі.

Не можна точно визначити, що то був за вінець, про який говорить єп. Ніфонт. Як відомо, у древності біла одежа, яка вдягалася на новоохрещеного, покривала і його голову. При цьому, верхня частина такого одягу була зшита з іншої тканини і зображала собою вінець новоохрещуваного. Можливо саме це мав на увазі єп. Ніфонт, коли повчав про чин хрещення.

У XIV столітті свідчень про чинопослідування, яке розглядається, є більше, які, разом з цим, містять і більше особливостей.

Загальна особливість усіх чинопослідувань хрещення цього часу складається передусім у тому, що співання 31 псалма після занурення немає, а відразу відбувається облачення у білі одежі. Останнє відбувалося без супроводу будь-яких слів і без співу стихири «Ризу подай мені світлу». Після облачення у білі одежі слідувала сугуба єктенія. Після прохання за архієпископа слідували наступні прохання за похресника: 1) «Щоб зодягнутися йому силою Божественною на супротивника миром помазання»; 2) «Щоб бути йому вмістилищем священним на сприйняття благодатного мира»; 3) «Щоб сподобитися йому звання, яким він названий» (переклад мій – Б.Т.)[xl].

Після миропомазання одягався на похресника кукіль зі словами: «Одягається раб Божий у кукіль незлобія» (переклад мій – Б.Т.)[xli]. У закінченні відбувалося обходження навколо купелі, виголошувалася сугуба ектенія і відпуст. Читання Апостола і Євангелія тут не було, що пояснюється поєднанням хрещення з літургією.

У XV столітті після миропомазання повинно було слідувати облачення похресника у білий одяг. Далі читалася молитва на постриження волосся, відбувалося саме постриження і читалася молитва благословення. Після постриження відбувалося обходження навколо купелі, сугуба єктенія і відпуст[xlii].

У XVI столітті з’являється практика читання Апостола і Євангелія  у заключній частині чину хрещення[xliii]. Виникнення цієї практики пояснюється тим фактом, що незавжди  була можливість поєднати хрещення з літургією, щоб відразу запричастити похресника.

Повного закінченого вигляду заключна частина чинопослідування хрещення одержала у XVII столітті завдяки требника святителя Петра Могили[xliv]. Єдина відмінність требника 1646 року у тому, що він не містить  у чинопослідуванні таїнства хрещення і миропомазання чину омивання на восьмий день і постриження волосся, як це міститься у сучасному українському требнику. Св. Петро Могила поєднав ці два чини і вказав на час їх звершення – восьмий день після хрещення[xlv].


[i] Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ. – С. 265.

[ii] Филарет, архиеп. Православное догматическое Богословие. – Чернигов, 1865. – Ч. ІІ. – С. 242.

[iii] Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. – Казань, 1884. – С. 356-357.

[iv] Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ. – С. 265.

[v] Вейсман. А.Д. Греческo-Русский слoварь. – М., 1991. – С. 1353.

[vi] Смирнов Ф. Происхождение и литургический характер таинств. Труди КДА. – К., 1874. – Т. 4. –  С. 147.

[vii]  Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ. – С. 271-272.

[viii] Смирнов Ф. Происхождение и литургический характер таинств. Труди КДА. – К., 1874. – Т. 4. –  С. 397-398.

[ix] Св. Кирилл Иерусалимский. Пoучения oгласительные и тайнoвoдственные. – М., 1991. – С. 327-328.

[x] Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ. – С. 272.

[xi] Катехизис Петра Мoгили. – К., 1996. – С. 163.

[xii] Катанский А. Догматическое учение о семи церковных таинствах в творениях древнейших отцов и писателей церкви до Оригена включительно. – Спб., 1877. – С.  60.

[xiii] Пoстанoвления апoстoлськие. – Казань, 1864. – С. 291.

[xiv] Св. Диoнисий Ареoпагит. О церкoвнoй иерархии. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – СПб.,  1855. – Т. І.– С. 43.

[xv] Книга Правил Святых Апостол, семи соборов Вселенских и Поместных, и святых отец. – М., 1993. –  С. 170.

[xvi] Св. Кирилл Иерусалимский. Пoучения oгласительные и тайнoвoдственные. – М., 1991. – С. 325-326.

[xvii] Тертуллиан. О крещении. // Твoрения Тертуллиана, христианскoгo писателя в кoнце втoрoгo и в начале третьегo века. Перевoд Е. Карнеева. – СПб., 1847. – Ч. ІІ. – С. 11-12.

[xviii] Св. Киприан Карфагенский. Письмо 70-е. // Твoрения св. священнoмученика Кипрuана, єп. Карфагенскoгo в ІІ тoмах.  – К., 1860. – Т. І. – С. 364.

[xix] Макарий, архиеп. Правoславнo-Дoгматическoе Бoгoслoвие. – М., 1993. – Т. ІІ. – С. 280.

[xx] Русская истoрическая библиoтека. – СПб., 1882. – Т. VI. – С. 93-94.

[xxi] Катанский А. Догматическое учение о семи церковных таинствах в творениях древнейших отцов и писателей церкви до Оригена включительно. – Спб., 1877. – С.  348.

[xxii] Св. Диoнисий Ареoпагит. О церкoвнoй иерархии. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. – СПб.,  1855. – Т. І.– С. 127.

[xxiii] Требник, в 2-х частинах. – К., 2000. – Ч. І. – С. 62-65.

[xxiv] Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания.  – Казань, 1884. – С. 467.

[xxv] Там само. – С. 467.

[xxvi] Там само. – С. 467.

[xxvii] Блаж. Симеoн Сoлунский. Разгoвoр o священoдействиях церкoвных. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. –  Калуга, 1994. – С. 71-72.

[xxviii] Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания.  – Казань, 1884. – С. 470.

[xxix] Служебник ркп. Сoфиевскoй библиoтеки № 836. // Душепoлезнoе чтение. –  М., 1877. – Кн. ІІІ. – С. 276.

[xxx] Там само. – С. 276.

[xxxi] Требник Петра Мoгили. – Канберра-Мюнхен-Париж, 1988. – С. 70-73.

[xxxii] Филарет, иерoм. Опыт сличительнагo чинoпoследoвания пo книгам изданым при первых пяти патриархах. – М., 1875. – С. 33.

[xxxiii] Требник, в 2-х частинах. – К., 2000. – Ч. І. – С. 65-67.

[xxxiv] Блаж. Симеoн Сoлунский. Разгoвoр o священoдействиях церкoвных. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. –  Калуга, 1994. – С. 71-72.

[xxxv] Требник Петра Мoгили. – Канберра-Мюнхен-Париж, 1988. – С. 73-75.

[xxxvi] Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания.  – Казань, 1884. – С. 445.

[xxxvii] Блаж. Симеoн Сoлунский. Разгoвoр o священoдействиях церкoвных. // Писания св. oтцoв и учителей церкви, oтнoсящиеся к истoлкoванию правoславнoгo бoгoслужения. –  Калуга, 1994. – С. 71-73.

[xxxviii] Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания.  – Казань, 1884. – С. 452.

[xxxix] Русская истoрическая библиoтека. – СПб., 1882. – Т. VI. – С. 26.

[xl] Одинцoв Н. Пoрядoк oбщественагo и частнагo бoгoслужения в древней Рoссии дo XVI. // Душепoлезнoе чтение. – М., 1877. – Ч. ІІІ. – С. 267.

[xli] Там само. – С. 267.

[xlii] Там само – С. 275.

[xliii] Требник 1505 р. ркп. Соловецкой библиотеки. № 1085. // Алмазoв А. Истoрия чинoпoследoваний крещения и мирoпoмазания. Прилoжение. – Казань, 1884. – С. 53.

[xliv] Требник Петра Мoгили. – Канберра-Мюнхен-Париж, 1988. – С. 66-69.