Історія

2. Українські ієрархи на великоруських єпархіяльних катедрах; український елемент в складі єпархіяльного управління. Біле духовенство й чернецтво українське в великоруських єпархіях; на-стоятельство в манастирях. Манастирські й соборні проповідники.

Об'єднані самим російським урядом у вищому церковному управлінні — Синоді, де переважали, оцінюючи загально, майже півстоліття, а й до утворення Синоду маючи силу в церковних справах в рр. 1700-1721 (місцеблюститель Стефан Яворський, Феофан Прокопович і Феодосій Яновський), українці, коли б діяли згідно та їм присвічувала б національно-церковна ідея автономії Київської митрополії, на правах якої остання увійшла р. 1686 в склад Російської Церкви, — могли б немало зробити для затримання прав своєї митрополії та ЇЇ особливостей, як українсько-білоруської Церкви. Інтенцій в цьому напрямку не бачимо ми з боку українсько-білоруських церковних достойників, яким доля судила бути в тих часах у керми церковного управління в Москві і Петербурзі. Не було між ними самими, як ми вже бачили, згоди й одно-стійности; «е видно, щоб їх турбувала доля Київської митрополії, коли вона з обласної автономної митрополії сходила на положення звичайної єпархії поруч з другими єпархіями в складі Російської Православної Церкви.

138

Такої байдужости з боку українських церковних достойників не було, однак, в справі обсадження своїми земляками архиєрей-ських катедр і інших церковних становищ та вчительських посад в самій Великороси. Навпаки, з півдня і заходу ціла, можна сказати, армія церковно-культурного дорібку Київської митрополії посунула на північ, ослабляючи культурні позиції своєї батьківщини, на запрошення, виклики й накази чи самих українських ієрархів, чи, частіше, російського уряду по рекомендаціях тих ієрархів. Розуміється, що в окремих випадках могло бути й звичайне протегування родичів чи друзів, хоч Синод забороняв архи-єреям держати на службі при собі родичів. Проте, як масове явище, не протекціями пояснюється велике затруднення земляків з України чи Білорусі в Московщині, а потребою в людях більш-менш освічених, а то й просто щось знаючих і чесних. Так, напр., Рафаїл Заборовський, єпископ псковський, писав Синоду: „Псковські природні з селян домові служителі мало до чого гідні, великі шумниці, а до того ж і хищниці"...

Очевидна річ, що коли б причиною ,,українського засилля", за висловом деяких великорусів-ненависників „черкашенишків-по-ляків", була протекція, тягнення краянина краянином, то московська влада ніколи б не допустила до такого упослідження своєї нації, а особливо в такій важливій справі, як поставлення на ка-тедри єпархіяльних архиєреїв. Аджеж в цій справі рішаючим голосом, що до того чи другого кандидата, була в Московщині ще й до „Духовного Регламента" воля государя, як в Українській Церкві під Польщею в XVI в. воля польського короля. І дивним видається, що тільки в половині XVIII в. схаменулась царська влада і наказує Синодові представляти надалі в архиєреї кандидатів рівно ж і з великоруських архимандритів, ніби Синод до цього часу сам вибірав і сам затверджував кандидатів тільки з українців. Тому цілком слушною треба признати саму думку історика: „Указ 1754 р. представляється нам зайвим, виданим тільки для форми, може бути тільки для стримання нарікань великорусів, що скаржились на нерівноправність з українцями" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 518). Річ же в тім, що достойних кандидатів на архиє-рейство трудно було знайти посеред невченого великоруського чернецтва в часах реформ і освітнього руху при Петрі І та й далі. Але це зовсім не означає того, що Синод, з перевагою в ньому українців, не представляв на архиєрейство великорусів, представляв, навіть на Київську митрополичу катедру в 1721 році.

В часі XVIII ст. з 26 великоруських єпархій (включаючи й сибірські — Тобольську й Іркутську) не було жодної, катедра якої не була б занята в тому чи іншому часі єпископом-українцем. Були катедри, — і то з видних катедр, — які довший час підряд управлялись українськими ієрархами. Так, місцеблюститель ми-троп. Стефан Яворський 18 років (1700-1718) керував Московською єпархією, як бувшою патріяршою, що не мала свого архи-єрея, а коли вона з т. зв. „синодальної области" (в рр. 1721-42)

139

була відновлена (з виділенням з її величезного складу чотирьох нових єпархій), як окрема єпархія, в 1742 р., — то катедру її від 1742 до 1767 р. займали українські ієрархи: Йосиф Волчанський, що перед тим був єпископом могилевським, Платон Малинов-ський, перед тим архиєпископ крутицький, і Тимофій Щербаць-кий, перед тим митрополит київський. Петербурзька єпархія, яка була утворена указом 1 вересня 1742 р., до самого правління Катерини II мала своїми єпархіяльними архиєреями тільки українців (Нікодим Сребницький, Феодосій Янковський, Сильвестр Кулябка і Веніямин Пуцек-Григорович); перед тим же територія її підлягала новгородським або псковським владикам, теж не великорусам. Новгородська єпархія, після смерти великоруса митрополита Іова (1697-1716), святителя, що сам був освічений і добре ставився до освічених і побожних духовних київської школи, управлялась архиєпископами — білорусом і українцями впродовж майже 40 років (Феодосій Яновський, Феофан Прокопович, Амвросій Юшкевич і Стефан Калиновський). Псковська єпархія від 1718 р., коли на єпископа псковського був висвячений ректор Київської Академії, ігумен Феофан Прокопович, і до 1761 р. мала єпархі-яльних архиєреїв українців, які так само, як і владики новгородські, були переважно й членами Синоду (Феофан Прокопович, Ра-фаїл Заборовський, Варлаам Леницький, Стефан Калиновський, Си-мон Тодорський, Веніямин Пуцек-Григорович). Катедру Тверської єпархії від 1703 до 1763 р. займало тільки два єпископа великоруса, і то в короткому часі 5 років; впродовж же 55 років було шість ієрархів українців, між ними й члени Синоду — архиєписко-пи: Феофілакт Лопатинський (1723-1735) і Митрофан Слотвин-ський (1738-1752). Смоленська єпархія, за сто майже років 1699-1795, була очолена владикою з великорусів тільки два роки, греком — п'ять років; впродовж же 90 років очолювали її владики українці і білоруси, довгими роками два ієрарха — вихованці Київської Академії: Гедеон Вишневський (1728-1761) і Парфеній Соп-ковський (1761-1795). Казанська єпархія від 1732 до 1762 р. управлялась українськими ієрархами. Архангельська єпархія на півночі (іменована спочатку холмогорською) за 90 років (1682-1771) мала єпископів і архиєпископів — 6 українців, 3 -— великоруси і 1 грека (між українськими владиками — Варнава Волостковський, син багатого шляхтича з Галичини, займав катедру від 1712 р. до смерти в 1730 р.). На катедрах Тобольської й Іркутської єпархій в Сибіру (Іркутська катедра була від 1706 до 1727 р. вікаріятством Тобольської митрополії, в 1727 стла окремою єпархією) всі 13 ієрархів за час приблизно від 1701 до 1775 р. були українці, бо ці єпархії були місійним тереном, на який Петро І ще патріярхові Адріянові казав писати до київського митрополита, щоб пошукав „в малоросійських своєї области містах і манастирях ... доброго і вченого і благого непорочного життя чоловіка, котрому б в Тобольську бути митрополитом і міг би з Божою поміччю в Китаї і в Сибіру, в сліпоті ідолослуження і в прочих невірствах закосні-

140

лих людей приводити до пізнання і служіння і поклоніння істинному живому Богу"... Коли в 1722 р. Синод представив на іркутську катедру білозерського архимандрита — великоруса Іринарха, то Петро І не затвердив його як „невчеиого", бо в Сибір, „особливо для просвіти інородців, потрібний єпископ вчений".

Але ж і взагалі призначення на архиєрейські катедри переважно українців мали свою причину в стремлінні дати освічених архипастирів в єпархії, щоб архиєрей подбав і про освіту духовенства, а тим самим і пастви. Синод кандидатів на вдові катедри, яких представляв на затвердження верховній владі, поділяв на шкільних, цебто таких, які мають шкільну освіту, і нешкільних; той стан, в якому перебувала дана єпархія з погляду ступеня її темноти чи освіти й моралі, Синод приймав під увагу, вибіраючи кандидата на її катедру. Турботою було не раз і те в ті часи, щоб новий владика не знищив в області освіти й культури, того, що єпархія придбала за його попередника.

В управлінні великоруськими єпархіями архиєреї-українці ко-ристали з помочі своїх земляків, чи то на становищах членів консисторії, чи урядовців в канцелярії консисторії, служачих архи-єрейського дому. Не було це явищем загальним, тим більше, коли й Синод противився тому, щоб архиєреї оточували себе в управлінні родичами чи й земляками. А між тим архиєреї-українці, почуваючи себе на чужині, дійсно потрібували часто опертя в управлінні на людей, їм відданих, людей з освітою, яких не знаходили посеред місцевого духовенства. Особливо ж гостро відчувалась така потреба тоді, коли новоприбулого владику зустрічала на місці ненависть, ворожнеча, інтриґи, грубіянство. Ось кілька прикладів.

В р. 1733 єпископ-великорус Алексій Титов був переміщений Синодом з Вятки до Рязані, а єпископ рязанський Лаврентій Гор-ка, українець, з учителів піїтики Київської Академії, призначений був до Вятки. Єп. Алексій в листі до вятського воєводи постарався заплямити єп. Горку, також і посеред службовців консисторії, яких перетягував до себе, в Рязань. Вятське соборне духовенство зустріло нового владику надзвичайно неприязно. До Котельничу, де була перша зустріч, соборяни привезли чорну, всю обірвану мантію, „в котру і мертвого архиєрея гідно було покласти", і не привезли посоха, аби, — припускав єп. Лаврентій, — не міг відправити він царського молебна. І далі продовжували робити йому всякі прикрості й перешкоди: гарячою водою обварювали, гарячим воском, клали в митру гнилизну; старались не допустити до відправи в царські дні, щоб пришити політичну справу... „За таким, різними способами і нестерпним гонінням, — писав єп. Лаврентій до Синоду, — не можна мені й жити, не тільки що єпархією управляти. Майже всі на зло мені настроєні, всі на спокусу другим розпустилися без міри, всі не слухають, інші бігають, другі ховаються, безобразне піячать, в противність, на шкоду дому архиєрейському і мені, чинять. Хотів я і вчення словяно-латинські

141

для робят в єпархії вятській заводити, і вчителі з Києва, два чоловіка мирських, прибули до мене, але за таким гонінням і за про-тивностями неможливо"... Поведінку єп. Алексія Тітова, що перший викликав таку ворожнечу до свого наступника на архиєрей-ській катедрі, Феофан Прокопович і весь Синод кваліфікували як прояв ненависти, „крайньої злоби і небратолюбства" до єпископа Лавенртія, як до чоловіка з іншого краю, тим більше незрозумілих, що Алексій ніколи єп. Лаврентія й не бачив... („Описаніе документов і дєл архива св. Синода", — т. XIV у К. Харлампо-вича, о. с., стор. 494).

В Суздалі єпископ Варлаам Леницький (з ігуменів Київо-Михайлівського манастиря, на суздальській катедрі — 1719-1724 р.) також мав немало прикростей, як „чоловік іностранний", напр., по-дячий Михайловський лаяв його всякою лайкою, називав „архи-єреишком і черкашенишком" (ІЬісІ.). Єпископові іркутському Іно-кентію Неруновичу доводилось вислухувати лайку навіть за парадними обідами з погрозами, що буде побитий і посаджений на „гауптвахту", і то від віце-губернатора та від секретаря іркутської канцелярії, в обох випадках за правду: віце-губернатор був хабарник, а секретар захопив церковну землю, на що скаржився єпископ Інокентій в свому поясненні до Синоду, чому архиєреям неможливо жити в іркутській єпархії (ІЬісі. стор. 521).

Отже чимало було випадків, коли кандидати українці відмовлялись від призначення на великоруські архиєрейські катедри, особливо в північні єпархії, мотивуючи відмову станом свого здо-ровля, коли в дійсності їх лякали грубіянські звичаї, вороже відношення місцевого духовенства до „черкасів" і „поляків" на архи-єрейських катедрах. Тому Синод, при загальній тенденції його до заборони архиєреям оточувати себе „своїми", змушений був поступатися перед настирливими представленнями архиєреїв-україн-ців про позоставлення при -них службовцями земляків-українців, хоч це й викликувало перебільшувані скарги де-кого з великоруських владик, що, мовляв, владики-українці „тільки своїх черкасів всім наділяють і охороняють". Очевидно, що впливовіші з українських владик на видних становищах чи катедрах мало знали обмежень щодо затруднення при собі і в єпархіяльних управліннях своїх земляків. Так, про Феофана Прокоповича казали, що він „заполонив" псковську єпархію „черкасами"; ще не знаючи, для якого „послушанія" викликають його з Києва до Петербургу, він привіз з собою оо. Серапіона, Михаїла, Симона, які й брали участь в єпархіяльному управлінні. Суддями й управителями архи-єрейського дому були в нього українці — архимандрит Петро і ієромонах Маркел Радишевський. Також про крутицького, а потім московського, архиєпископа Платона Малиновського історики писали, що він оточив себе „для чесних послушаній" монахами-українцями, і в канцелярії консисторії бували в нього українці. Дуже сильний український елемент був в Ростовсько-Ярославській єпархії при митрополиті Ареснії Мацієвичі, де українці були на

142

становищах членів консисторії, екзамінаторів, секретаря владики, економів архиєрейського дому, скарбників, суддів архиєрейського приказу. З митрополитом тобольським Іоаном Максимовичем прибуло р. 1711 в Тобольськ 17 українців, більшість для обслуги архиєрейського дому і півчих, але було й три ієромонахи, два ієродиякони і світський писар для помочі в єпархіяльному управлінні.

Українське духовенство, яке переїздило з України в Московщину в XVIII в., належало, як було це і в XVII в., куди більше до чорного, ніж до білого духовенства. Біле духовенство в минулому шукало умов спокійного життя, переселюючись в межі Московської держави, часто з своєю паствою, в часах Руїни і польських переслідувань. В XVIII ст. в Лівобережній Україні стало спокійніше й відпали властиво мотиви попереднього часу до переселення на північ. Але повстали інші умови, задля яких охочі з білого духовенства до кар'єри найперше могли залишати свою батьківщину і переїздити на Московщину. Якраз призначення на великоруські катедри архиєреїв-українців відкривало дорогу й представникам українського білого духовенства до отримання видних і добрих з матеріяльного боку посад в соборних і взагалі мінських парафіях обох столиць і інших більших міст Великороси. Російський уряд був також зацікавлений в тім, щоб в пограничних з Заходом областях мати по містах освічене духовенство, що вміло б проповідувати, і за таким звертався до Києва. Отже викликували українські архиєреї, викликував і уряд, а були й самі бажаючі з білого духовенства, які одержували призначення, як кандидати з богословською освітою, переважно на парафії в Москві чи Петербурзі. Треба зазначити, що в перші десятиліття XVII в. немало українців вчилося в Московській Академії, після скінчення якої були вони, як не постригались в ченці, першими кандидатами на столичних священиків.

Українське чернецтво й після підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові, якого змінив Російський Синод, залишилось, до часів правління Катерини II, головним носієм українського церковно-культурного впливу на Московщині, як було це і в другій половині XVII віку. Відомо, що Петро І не мав симпатій і навіть з великою неприязню ставився до чернецтва, проводячи ряд заходів, аби чернецтво ослабити матеріяльно і обмежити кількісний зріст його. Але ж таке ставлення до чернецтва великоруського, в якому Петро І не без підстав бачив опозицію, приховану, а часом і відкриту, своїм реформам, не мішало Петру І користати з кадрів українського вченого й просто освіченого чернецтва, яке і викликувалось з України і добровільно переходило в московські манастирі, особливо в ті, де, як ми вже знаємо, утворились українські колонії ще в XVII в.

Уряд, викликуючи українських ченців з України, — і не поодиноко тільки, як переважно було в XVII ст., а іноді цілими десятками, — керувався мотивами, що ці ченці поможуть в заведенні й поширенні шкільної освіти на Московщині, забезпечать учи-

143

тельне настоятельство в манастирях великоруських і підіймуть їх культурно, утворять потрібний духовний контингент, з якого можна вибірати кандидатів на вищі духовні становища, головно ж на архиєрейські катедри. І дійсно, по справді вияснюється, що з 70 епископів-українців і білорусів, які займали великоруські катедри в рр. 1700-1762, рідко хто, як Стефан Яворський чи Феофан Про-копович, Димитрій Туптало, був висвячений на великоруську ар-хиєрейську катедру, не будучи попередньо на тому чи іншому становищі в манастирі великоруському; майже всі вони брались з того чи іншого великоруського манастиря, чи школи при манастирі, з становищ архимандрита, ректора, намісника, префекта, ігумена.

З України потрібували, як бачимо, на Московщину вчених і учительних монахів, яких «а Московщині майже не мали, але одночасно з цим не бачимо, щоб уряд прикладав старання до того, щоб таких своїх мати, навпаки, при Петрі І видано було укази, які мали на цілі зв'язати путами розвиток взагалі чернецтва у великоруських манастирях. Указом 28 січня 1723 р. заборонено було ма-настирям постригати кого-будь в ченці, опріч вдових священиків та дияконів і солдат, назавжди звільнених від вйськової служби. Указом 31 січня 1724 р. добавлено було про постриження студентів духовних шкіл; коли хто побажає постригу, тільки у віці їх після ЗО років та після трьохрічного випробування. Правда, в тому ж 1723 р. була спроба підняти освітній рівень московського чернецтва, коли наказано було переписати в манастирях молодих ченців і вислати їх в московські школи в науку. Але прислано було тільки двох ієродияконів з смоленської єпархії (і то один невдовзі втік) та одного з Сибіру, а по добрій волі з'явилось 4 молодих ченці. З багатьох же інших єпархій і з московських мана-стирів, де було немало молодих і до науки здібних ченців, „з яких міг би бути хосен для Церкви і вийшли б в учителі та предика-тори, донині, -- як писав в р. 1726 Гедеон Вишневський, ректор Московської Академії, — нікого не присилали". Синод висилав повторні укази, щоб присилали в Москву молодих ченців вчитися, але так з цього нічого наразі й не вийшло: за українськими ченцями надовго ще заховалось їх перешенство, обумовлене їхньою освітою. (П. В. Знаменський. Духовния школи в Россіи до реформи 1808 г. Казань. 1881. Стор. 320, 321.)

Несприятливі розвиткові чернецтва укази Петра І, підтверджені й указом 10 червня 1734 р. цариці Анни, привели до оскудіння чернецтва. Синод в докладі від 14 грудня 1745 р. цариці Єлісаветі писав, Ідо в деяких манастирях число братії дійшло до 3, 2, навіть одного чоловіка, і що припинюється в таких богослуження, а між тим ченці потрібні і для навчання, і для проповіді, і для місії, і для делегацій за границю з міністрами, і для поповнення ар-хиєрейства і настоятельства манастирів, врешті для спасіння душ окремих осіб, що бажають самотности. В Троїцькому манастирі (лаврі) в 1746 р. число братії дійшло до 100, коли раніше було 500. Архим. Арсеній Могилянський (пізніше митрополит київ-

144

ський) писав, що не тільки „на послушання в приписні (до лаври) манастирі, або по різних в лаврі службах чи по хазяйству за якою справою послати нема кого, але й для священнослуження чергових ієромонахів та на клиросах -— вельми недостаток."

На українські манастирі ці заборонні укази щодо постриження ченців не були поширені, що не раз Синод пояснював. Але ж ,,з надмірного усердя" сама єпархіяльна влада київська не раз зверталась до Синоду за дозволом на постриг студентів академії без трьохлітнього іспиту, як звертався, напр., архиєп. Рафаїл Заборов-ський в 1735 р. про дозвіл постригти 4-ох студентів, і тоді Синод скерував справу до кабінету міністрів, а останній дав цей дозвіл тільки через три роки, в липні 1738 р. Мимо таких випадків, в Україні продовжувала бути свобода постригу, порівнюючи з Московщиною, при чому дальші льготи українцям щодо постригу мотивуються потребами в ченцях великоруських манастирів і шкіл. В кінці правління цариці Єлісавети, 6 вересня 1761 р., дозволений був постриг всіх бажаючих, як великорусів, так і українців, якщо нема до того правних перешкод; того ж 1761 р. дозволено було митрополитові київському постригати великорусів. Указами Катерини II 1764 р., 1766 і 1770 р. дозволено особам мужеської і жіно-кої статі приймати по бажанню чернечий постриг, але невільно було постригати урядовців без звільнення їх 'начальством і кріпаків, що не дістали волі від поміщиків. В році 1762, перед секуляризацією Катериною II манастирських земель, в Російській Церкві, виключаючи Україну і Білорусь, було у всіх єпархіях 732 муже-ських манастиря, 222 жіночих; по штатах же 1764 р. залишено: му-жеських манастирів 1 кляси — 20, другої кляси — 41, третьої кля-си — 100; жіночих усіх трьох кляс манастирів 'встановлено було по штатах — 39. Тоді ж заборонено було відкривати нові манастирі без самодержавної на те царської волі (Архиєпископ Філа-рет. Ор. сії. Т. V, стор. 211-212).

Велика кількість українців-ченців вчених на великоруських єпископських катедрах тягне за собою й велику кількість настоя-телів-українців по великоруських манастирях у XVIII в. Освітній ценз кандидатів в настоятельство грав, розуміється, велику ролю, але ж приймались під увагу й інші якості, як — побожність, здібності адміністративні, господарність, а таких кандидатів українські ієрархи скорше могли мати посеред своїх земляків з України, де чернецтво розвивалось в умовах більш вільних і культурних, ніж у Великоросії. Кандидати на становища настоятелів з українців або викликались безпосередньо з України, або проходили перед тим в Московщині якусь службу чи послушання в манастирях, при архи-єрейських домах, ієромонахами в російському флоті, найбільше ж на педагогічній ниві по школах. В багатьох єпархіях саме вже ректорство чи префектство в школі сполучалось з настоятельством в тому чи іншому манастирі, що підіймало і авторитет ректора або префекта і більш забезпечувало його матеріяльно.

ю                                                                                         =                 145

До відкриття синодального управління в Росії на призначення архимандритів у визначних манастирях мав вплив місцеблюститель митроп. Стефан Яворський, також сенат; від часу утворення Синоду до нього перейшло призначення настоятелів у більш значних манастирях, а також у всіх ставропигіяльних. Таких ставро-пигіяльних манастирів, тобто непідлеглих єпархіяльному архиєре-єві, було в тих часах в Рос. Церкві 14, з них два в Україні (Київо-Печерська Лавра і Київо-Межигірський), 9 в Московській (б. пат-ріяршій) єпархії (між ними — Троїцько-Сергієва Лавра), один в Смоленьскій єпархії, один в Тамбовській і один в Тверській. Став-ропигіяльні манастирі підлягали безпосередньо Синодові, іменуючись „ставропигіяльним його (чи її) імператорського величества і св. Синода манастирем" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 599). Але не тільки в ставропигіяльні манастирі призначення настоятелів чи намісників часто залежало від царської волі; ствердження кандидатів, чи навіть і вибір їх, в настоятелі визначних манастирів, хоч такий манастир і не був ставропигією, не проходило без згоди верховної державної влади. Тому в факті призначення архимандрита-ми манастирів (сан архимандрита чи намісника прислуговував настоятелям важніших і більших манастирів) кандидатів з ченців-українців треба вбачати й певну церковну політику світської влади (до часів Катерини II), яка апробувала представлення тих кандидатів Синодом чи епархіяльним архиєреєм-українцем.

Перше місце посеред великоруських манастирів займав Троїць-ко-Сергіевий манастир, в р. 1744 переіменований в лавру; манастир цей (в 60 клм. від Москви) був заснований славним подвижником XIV ст. преп. Сергієм Радонежським (помер р. 1392) ще в тих часах, коли з Київської митрополії не виділилась Московська. За свою трьохсотлітню до XVIII в. історію Троїцько-Сергієвий манастир особливо вславився в Смутну добу московської історії, коли витримав в рр. 1608-1610 осаду польського війська і був взагалі одним з головних осередків, звідкіля йшли заклики до боротьби зо смутою і наїздниками. Тим більш вимовним є для нас факт, що в цьому, давньому і славному в історії Московщини, манастирі українські ченці мали перевагу і таку видну ролю в керуванні життям Троїцької Лаври впродовж десятиліть у XVIII в. Ар-химандритами її були в часі від 1722 по 1766 р. українці: Гавриїл Бужинський (він же член Синоду з 1721 р.; помер р. 1731 єпископом рязанським); Амвросій Дубневич (з ректорів Київської Академії, пізніше єп. чернігівський); Кирил Флоринський І (член Синоду; з префектів Харківського колеґіума, префект і ректор Московської Академії); Арсеній Могилянський (призначений з учителів Московської Академії з дорученням відкрити в лаврі семінарію; з 25 червня 1744 р. і до 1752 р. управляв лаврою в сані єпископа Переяславського; пізніше Київський митрополит); Афанасій Воль-ховський (член Синоду; з Полтавщини, постриг прийняв в Троїцькій лаврі; перед тим був учителем Харківського колеґіума; помер в сані єпископа тверського); Лаврентій Хоцятовський (з співаків

146

київського  катедрального хору,  потім придворний уставщик-іє-ромонах).

При архимандритах-українцях переведена була реформа управління Троїцько-Сергієвого манастиря за зразком Київо-Печер-ської лаври. З 1739 р. впроваджено було інститут 12 соборних старців-ієромонахів, з яким духовним собором управляв манасти-рем архимандрит та його намісник, нове, дуже важливе становище, з якого брали кандидатів в єпископи. Так, перші ж 4 намісники, всі українці, просто з намісників Троїцької лаври стали ієрархами: Антоній Нарожницький з р. 1742 митрополитом тобольським; Феодосій Янківський з р. 1745 єпископом петербурзьким; Йоасаф Горленко з р. 1748 єпископом білгородським; Феофан Чар-нуцький з р. 1753 єпископом нижегородським. Коли 8 червня 1744 року Троїцько-Сергієвий манастир наіменований був лаврою, то було дозволено йому викликувати ченців з других манастирів, в тім також з Київо-Печерського, бо ж, як сказано було вище, кількість ченців в Троїцькому з колишньої 500 впала до 100. Отже й з України, за дозволом Синоду й світського уряду, кілька разів викликували до Троїцької лаври не тільки соборних ієромонахів, але й простих ченців, і не тільки ченців, а й послушників; викликували й виписували в рр. 1742, 44, 46, 49-51 і пізніше. Не дивно, що Троїцька лавра в цих часах наповнилась українцями, які, по-мимо архимандритства й намісництва, займали часто й інші адміністративні в манастирі становища, як келаря, скарбника, ризничо-го. З 1742 року відкрита була при манастирі й семінарія, учителями в якій теж були викликані українці. „В Троїцькому манастирі вас, поляків, умножилось, і манастирем заволоділи без іменного імператорського величества указу", нарікали незадоволені місцеві ченці-великоруси.

Другий давній, в самій Москві, манастир XIV в. Чудов, заснований київським митрополитом Алексієм, так само мав у XVIII ст. ряд настоятелів і намісників з українських ченців. 4 січня 1723 р., коли архимандритом манастиря був довголітній перед тим ректор Московської Академії український богослов Феофілакт Лопа-тинський, вийшов царський указ, щоб „в Чудовому манастирі мати монахів, які гідні були б поставлення в духовні начальники"; монахів же, „котрі тамо суть під стіною точію (тільки) стоять", щоб переводити до других манастирів. І настоятелі Чудова манастиря, якими були після Феофілакта Лопатинського теж підряд українці — Феофіл Кролик, Варлаам Скамницький, Іларіон Григорович, посилались на цей царський указ, викликуючи в склад братії манастиря вчених українських ченців. Указом же 16 липня 1744 року Чудов манастир було приділено московським архиєреям, як домовий манастир при катедрі; тоді московські владики стали його настоятелями і управляли ним через намісників. З тої ж причини, що московськими архиєреями аж до 1775 р. переважно були українці, то і намісники манастиря переважно були з українців, і склад братії поповнявся немало українцями; особливо було це

147

при московських архиереях ПлатонІ Малиновському (1748-54) і Тимофії Щербацькому (1757-67).

Заіконоспаський манастир в Москві (назва його означає: Спа-ський манастир за іконним рядом) вже в другій половині XVII в. був відомий як осередок київської вчености, коли там збудовані були окремі „хороми" для Симеона Полоцького, вихователя царських дітей. У XVIII ст. настоятельство в цьому манастирі було пов'язане з ректорством в Московській Словяно-Греко-Латинській Академії, яка поміщалась в цьому манастирі. А коли ректорами Академії до часів Катерини II були виключно майже українські вчені монахи, то вони ж були й настоятелями Заіконоспаського манастиря; так, в часі від 1703 до 1761 р. було 19 настоятелів цього манастиря українців. До манастирської ж братії належали й учителі Академії — ченці, теж багато з них українців з українських шкіл Києва, Харкова, Чернігова.

По інших визначних манастирях Московської єпархії також бачимо в першій половині XVIII в. настоятелями немало українців, як в Донському манастирі в часі від 1698 до 1774 р. було 7 архи-мандритів-настоятелів з українців; в Симонівському ман. від 1704 до 1771 не було жодного великоруса настоятеля, а українців 7 і сербів 2; в Новоспаському з 1721 до 1764 було 6 настоятелів українців; в Савино-Сторожевському ман. з 1699 по 1765 р. було 7 архимандритів українців і білорусів; у Воскресенському-Новому Єрусалимі з 1722 по 1765 р. було 4 настоятелі українця, з них Амвросій Зертис-Каменський управляв цим манастирем в сані ар-химандрита в рр. 1748-53, в сані єпископа Переславля Заліського в рр. 1753-61 і в сані архиєпископа крутицького в рр. 1761-65, за який час так відбудував цей манастир, що вважався його другим, після патріярха Нікона, будівничим (Харлампович К. Ор. сії., стор. 570-582).

По численних великоруських манастирях інших великоруських єпархій кількість настоятелів-українців в них у великій мірі залежала від того, як часто були на катедрах тих єпархій архиєреї українці або білоруси. Так, в манастирях Новгородської єпархії було до 40 настоятелів українців і білорусів при архиєреях Феодосії Яновському, Феофані Прокоповичу, Амвросієві Юшкевичу, Стефанові Калиновському, в рр. 1721-1753. Теж в Псковській єпархії, катедра якої від 1718 до 1761 р. занята була українськими ієрархами, які й проводили своїх в настоятелі манастирів, особливо в псковсько-печерському і святогорському успенському. До таких же єпархій належала смоленська, яка по складу населення була наполовину білоруською, що впливало й при призначенні настоятелів навіть в ставропигіяльному Бизкжовому манастирі, де з 1702 по 1762 р. було 10 настоятелів не-великорусів, переважно білорусів. Тверська єпархія у важнішому калязинському троїцькому манастирі мала з 1712 по 1758 р. 7 настоятелів українців. В Петербурзькій єпархії ще до її утворення, як окремої, р. 1742, заснований був р. 1712 Александро-невський манастир, про який не раз вже була мо-

148

ва вище. Цей манастир, з якого Петро І рішив утворити свого роду церковно-адміністративну школу для підготовки кандидатів в єпископи, відразу став українською колонією на далекій півночі Росії, бо сюди викликались переважно українські ченці, які „вміли б латини", як писав перший настоятель Александро-невського манастиря архимандр. Феодосій Яновський. З утворенням петербурзької єпархії, настоятелями цього манастиря стали єпархіяль-ні архиєреї, що управляли манастирем через намісників, але при архиєреях-українцях в рр. 1742-62 і намісниками були теж українці. Проф. Київ. Дух. Академії Н. І. Петров підрахував, що за час з 1721 по 1750 р. становища настоятелів в манастирях Рос. Церкви займало не менш 200 осіб, вихованців Київської Академії („Акти і документи, относящіеся к історій Кіевской дух. академії" 1721-1795. Т. І, 2. Предисловіе XX); ця кількість стане, очевидно, ще більшою, коли додати настоятелів з київських вихованців в другій половині XVIII в. Але дати стисле число настоятелів манасти-рів українців у XVIII ст. все одно не є можливе, бо, як писав проф. К. Харлампович, „архиви манастирські не остільки ще розроблені (це до 1914 р.), щоб встановити навіть імена всіх настоятелів ма-настирів в рр. 1700-1762 ... тільки з 1765 р. стали вимотати, щоб при представленнях в настоятелі визначніших манастирів означали, якої нації кандидати. І зроблено це було для того, видно, щоб не давати ходу українцям" (Ор. сії., стор. 561).

Проповідь з церковної катедри з самого початку XVIII ст. не видавалась в Московщині вже чимсь дивним, як було то в другій половині XVII ст., коли Симеон Полоцький і інші проповідники з київських вчених явились в цій ділянці пастирства новаторами в Москві. Але з причини недостатку вчених чи освічених пастирів, в ділі проповідництва не було якої-будь організації до утворення Синоду; проповідництво мало характер випадковий. В „Духовному Регламенті" Феофана Прокоповича подана була й інструкція для проповідників, що, як теорія гомілетична, була авторитетним продовженням „Ключа розуміння" Йоаникія Голятовсько-го. З практичного ж боку уміщення проповідницької інструкції в законодатному для Церкви акті ставило справу проповідництва на шлях його організації. Згідно з указом Петра І з дня 31 січня 1724 р., вчені ченці повинні були служити народові проповіддю в Петербурзі в Невському манастирі і в столичних соборах, також і в Москві, у визначних манастирях і соборах. Р. 1739 Синод, призначаючи в девять єпархій екзамінаторами для ставлеників девять вчених українських ченців, поставив їм в обов'язок і проповідь в соборних і манастирських церквах з утриманням за це від архи-єрейських домів. Але в єпархіях на провінції проповідництво більш було зв'язане з духовними школами, про що скажемо нижче; встановити посади постійних проповідників виявилось там тяжким ділом.

Більш успішною порівнюючи була організація постійного проповідництва у визначних манастирях і соборах Москви і Петер-

149

бурґу. Так, в Чудовім манастирі була посада проповідника з винагородою в рік ЗО рубл. грішми і 25 четвергів хліба, а в 1724-27 роках займав її українець ієромонах з учителів Варфоломей Фи-левський; в Донському манастирі були проповідниками українці іерод. Мамонт Стрільбицький і б. учитель Феофан Квітницький. Найкраще було організовано проповідництво, дякуючи особливо єп. Арсенієві Могилянському, в Троїцькій лаврі. В катедральному Успенському соборі в Москві Синод в р. 1739 доручив проповідувати в урочисті святочні дні настоятелям московських манасти-рів з учених, які „для цього й поставлені тут". Тоді ж затребувано було Синодом докладні відомості про священиків Успенського собору з недостойних та про кандидатів на їх становища, щоб коли звільняться ці становища (за смертю> одних, "пьянственне життя" других, небажання проповідувати третіх), дати достойних священиків-проповідників. Так було призначено до Успенського собору в 1741 р. укр. священика Івана Змилевського, перед тим домового священика у кн. Черкаського. В 1744 р. було призначено петербурзького диякона українця Юрія Неруновича, як „чоловіка вченого і проповіді Слова Божого вміючого". В Петербурзі першим офіційним проповідником був в 1721 р. іеромонах-украї-нець Симон Коханівський. В урочисті дні випадало виступати в Петербурзі з проповідями найбільше членам Синоду, але вони, з причини „обтяження справами", вважали за краще (постанова 28 лютого 1726 р.) „вибрати персону, котра могла б завжди, вразі екстраординарне потребується, предики говорити". Священнослужителів, які б вміли предики укладати і виголошувати, Синод при-ділював до Петропавловського, Троїцького і Ісаакієвського соборів у Петербурзі, вишукуючи таких проповідників посеред тих, що скінчили Київську, Московську академії, Харківський колегіум. Опріч петербурзьких соборів, визначним місцем проповіді в урочисті відправи був в Петербурзі Александроневський манастир. Синод мав замір встановити постійну посаду „предикатора" в Нев-ському манастирі, призначивши, напр., в р. 1732 по штату певне утримання по цій посаді, але цей штат не був затверджений світською владою. В цьому манастирі частіш, ніж в інших соборах, бувала на службах імп. Єлісавета, і тоді проповідували там ієрархи й архимандрити з членів Синоду.

3.    Роля українців в заснуванні й розвитку духовних шкіл в Московщині в XVIII в.; Московська Академія і єпархіяльні школи при архиерейських домах. Шкільні проповідники. Екзамінатори.

Ми знаємо, що внаслідок українських церковно-культурних впливів в Московщині в ХУІІ ст. була відкрита в Москві в кінці 1685 чи на початку 1686 р. "Славяно-греко-латинська Академія", учителями якої були брати Йоаникій і Софроній Лихуди, греки, бо патріярх Іоаким і московський уряд побоялись тоді зв'язати долю своєї школи безпосередньо з Києвом і його вченими зза „латинської" їх науки. (Див. т. II цієї праці, стор. 257-258). Але

150

Лихуди не втримались в Академії. Активна їх участь в полемиці літературній і в боротьбі в церковному житті Москви навколо питання, коли хліб і вино перетворяються за Божественною Літургією в Тіло і Кров Господа (справа ієром. Сильвестра Медведєва, ученика Симеона Полоцького), яка боротьба викликала великий неспокій в Москві, — спричинилась до того, що Лихуди, хоч боронили православні погляди, були усунені «е тільки від керівництва Академією, але й від викладів в ній та вислані, при патрі-ярхові Адріяні, з Москви до Костроми під нагляд манастирський.

Після цього Московська Академія в Заіконоспаському мана-стирі, хоч науку в ній з 1694 р., як вислали бр. Лихудів, продовжували їхні ученики, прийшла до упадку, з тої особливої причини, що патріярх Адріян, неосвічений і хворий (з 21 лютого 1696 року „припала йому паралична слабість"), зовсім не дбав про Академію. Про це недбальство говорив патріярхові Петро І, відвідавши якось його; вказував на те, що духовенство московське малограмотне, що нема кому просвіщати татар, мордву, черемисів та людей інших племен, які не відають Господа Творця; для того треба б послати в науку до Києва кількадесять чоловіка, які, обу-чені там, могли б до цієї справи бути приставлені. Проектуючи підняти на більш високий рівень Московську Академію, Петро І в цій же бесіді з патріярхом планував, щоб з школи тієї „виходили люди благоразумного вчення на всякі потреби: в церковну службу і в державну, вести військову справу, знати будівництво і докторську лікарську штуку". Р. 1699 з'явились в Москві єзуїти і відкрили тут свою школу, до якої немало вступило відразу мос-квинів, навіть з аристократичних родин. Патр. Адріян висловив цареві свої побоювання за чистоту православної віри тих учнів у єзуїтів, і цар відповів патріярхові: „Чому ж ти не вчиш юнаків, щоб вони в свою чергу вміли вчити дітей?"

Після смерти патріярха Адріяна Петро І не вагався передати Московську Академію в руки місцеблюстителя патріяршого престолу митр. Стефана Яворського, хоч знав, що це означало віддачу її під впливи того західньо-латинського напрямку освіти, проти якого поведена була в Москві боротьба при заснуванні самої Московської Академії, чому й відсунені були київські вчені, а взяті греки. Але ж за цей час досвід заснованої школи показав малу продуктивність її при грецькому напрямку в тенденції ізоляції від західньої освіти. З другого боку, була засвідчена й православність Київської Колегії признанням їй прав вищої школи грамотою від 11 січня 1694 р. (див. розд. II, 1). Стефан Яворський, як сам вихованець Київської Колегії, ставши протектором Московської Академії, почав будувати систему навчання й виховання в ній на зразок Київської Академії і заповняти склад педагогів в ній вченими київського типу. Московська Академія „стала, — за словами історика, — першою і найважнішою фортецею, з которої переводилась систематична боротьба київської освіти з московським не-віжеством" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 633). Доручаючи в кін-

151

ці 1700, чи на самому початку 1701 р., Московську Академію протектору митр. Стефанові Яворському, Петро І видав 7 червня 1701 року указ про впровадження в Академії „ученій латинських".

Київські учителі українці появились тепер в Москві не по-оди-ноко, як було в XVII ст., а цілою групою, про що докладні відомості подають в своїх листах і донесеннях оо. єзуїти, для яких не була приємністю поява київських учителів для реорганізації Академії, бо ж відразу стало питання просьби до царя від „віце-патріярха", як єзуїти називають місцеблюстителя Стефана Явор-ського, і київських учителів, щоб православні не віддавали своїх дітей в науку до єзуїтів, а тільки до Заіконоспаського манастиря, де так само будуть викладати і гуманітарні науки, і філософію, і богословіє. Виклик до Московської Академії б учителів з Києва вітає митрополит Варлаам Ясінський в грамоті до царя з 27 квітня 1701 р., де пише, що „ціле православіє радується і вельми веселиться", що цар, „посеред військових трудів, ревністю святого Параклита (св. Духа) розпалюваний, зволив мати піклування й про корисне для душі вчення в Церкві Божій, уподоблюючись в тім Птоломею Філадельфу, царям Константину, Феодосію, Юстиніяну, Льву Мудрому і великому князю Володимирові і іншим монархам, і ради св. православної східньої віри зволів здвигнути в своїй державі православній нові учительні Афини, звідкіля всі роди зоба-чать великих Василіїв, богословів Григоріїв, учительних Золото-устів, що стверджують богонадхненою своєю наукою догмати свв. отців" (Голубев С. Т. Кіевская Духовная Академія конца XVII і начала XVIII стол. 1901. Стор. 98-99).

У вересні 1701 р. було вже 8 учителів б „латинських школах, що за іконним рядом в спаському манастирі", та 104 ученика. Заслуговує уваги, що в перших роках після того, як Московська Академія передана була в керівництво митроп. Стефана Яворсько-го і реформована за зразком Київської, з Києва, опріч учителів, немало приїздило в Москву, для продовження науки в Московській Академії, студентів Київської Академії, яких в одному тогочасному документі названо „іноземцями польської породи школь-ного двору стюдентами". Були випадки, що переїздили студенти по викликах своїх родичів, які раніш переселились в Москву і були на службі при князях, боярах та по інших панських домах. В таких переїздах не було нічого дивного, але ж викликували студентів з Києва й київські чи українські учителі в Московській Академії, які робили це з тої причини, що „уміщені в академічній бурсі сини московських попів, яким надокучила учоба, покинули її через кілька місяців" (Голубев С. ІЬісІет, стор. 97). „Це був початок, — каже з цього приводу проф. К. Харлампович, — того довгого ряду масових втеч великорусів від підневільної науки, яким повне все XVIII стол. Натурально, що протектор і учителі Московської Академії, щоб не дискредитувати київської науки в її педагогічній репутації, знаходили вихід з ситуації у викликах з Києва своїх земляків" (Ор. сії., стор. 647).

152

Підпорядкована до утворення Синоду місцеблюстителеві, Московська Академія з початком діяльности Синоду вступає під його опіку, що передбачено було і Духовним Регламентом. Коли відкрита була й Московська єпархія, Академія залишилась непідлеглою місцевому архиєрею. В постанові Синоду 24 січня 1754 р. про заснування в Москві власної єпархіяльної семінарії Московська Академія („Славяно-греко-латинська") була признана загально-церковною й загальнодержавною для всієї Росії. Зо всіх семінарій, крім петербурзької, новгородської, смоленської і українських, повинні були посилати до неї вихованців для закінчення богословської освіти і підготовки до вчительства.

Кількість українців, які займали учительські посади в Московській Академії від часу, як доручена була вона місцеблюстителеві Стефану Яворському й до правління Катерини II, тобто впродовж повних 60 років XVIII стол., доходить до 95 осіб; за цей же час великорусів в складі педагогів Академії було не більше ЗО (Харлампович, стор. 665-666). Це вже ясно говорить за тим, що півстоліття українці були головною культурною силою в Московській Академії, яка починає потім давати учителів для організації шкіл по других великоруських містах, кандидатів в настоятелі ма-настирів, на архиєрейські катедри, проповідників і т. д. Ще виразніше виступає роля українського елементу в історії Московської Академії у вище зазначеному часі, коли звернемо увагу на склад начальства і педагогічного керівництва в Академії, себто на те, хто був на становищах оо. ректорів і оо. префектів Академії. В добу досинодальну префектом і потім ректором Академії в рр. 1701-1703 був тільки один великорус Паладій Роговський, ученик Лихудів, який вчився потім у єзуїтів у Вільні, Ниці, Ольмюці, Римі, Венеції, перейшовши на латинство; повернувшись, покаявся і був патріярхом принятий в лоно Православної Церкви. Стефан Яворський властиво отримав Роговського, як ректора, разом з передачею Академії в керування місцеблюстителя. Після смерти Роговського (1703 р.) в досинодальну добу перебуло 5 ректорів Академії, з яких один був невідомої національности (Кармелит Анто-ній, святогорець, 1705-1706 р.), інші всі українці, з яких найдовше, від 1708 по 1722 р., був ректором архимандрит Феофілакт Лопатинський. Префектів в тім же часі було 10; з них жодного великоруса; всі — вихованці Київської Академії, такі відомі між ними, як Феофілакт Лопатинський (1706-1708), Кролик Феофіл (1713-1716), Кульчицький Інокентій (1714 р.), Гавриїл Бужинський (1715-1719), Гедеон Вишневський (1719-1722). Від 1721 р. по 1762 р. було ректорів Московської Академії 15; з них тільки 2 великоруса (архимандр. Драницин Генадій — 1757-8 р. і Гавр. Петров 1761-4 рік, пізніше архиєпископ); з ректорів українців стали потім ієрархами — Феофілакт Лопатинський, Гедеон Вишневський, Герман Копцевич, Стефан Калиновський, Порфірий Крайський, Іван Козло-вич, Іоасаф Хотунцевський. Префектів Академії в тім часі було 14, з яких українців було 11, великорусів 2 і один серб.

153

До утворення Синоду в 1721 р. було засновано в Московщині, крім Московської Академії, семінарії в єпархіях: ростовській, тобольській і новгородській; в єпархіях архангельській і смоленській

теж покладено було початок шкільної освіти в київському дусі. В Ростові школа латинського типу своєю появою обов'язана, як знаємо (розд. II, 4), українському ієрархові митроп. Димитрію Ростовському. Не була вина святителя Димитрія, що його школа проіснувала тільки 5 років. В Тобольську школу відкрив того ж 1702 року, що і в Ростові св. Димитрій Ростовський, митроп. Філофей Лещинський, знаменитий український ієрарх-місіонер. Хоч Петро І, якому митрополит представив про необхідність заснування в Тобольську всестанової школи з латинською мовою, відповів, що там треба тільки духовної школи без латинських наук, з навчанням того всього, що „попу і диякону надобно знати", — Філофей Лещинський таки поширив програму, бо й учителів мав з Києва і підручники з Києва, ставив в своїй школі шкільні драми й комедії. В Новгороді маємо, здається, єдиний, в тих часах випадок, що архиерейська школа, яка була початком новгородської семінарії, відкрита була великоруським ієрархом, митрополитом Іовом; в 1706 р. він запросив для того до Новгорода братів Лихудів (з Костроми), так що його школа, хоч і мала латинську мову, як предмет, носила характер греко-словянський. До Архангельська привезено було в листопаді 1712 р. лохвицького (Полтавщина) протопопа Івана Рогачевського, засланого за прихильність до Мазепи на Соловки. Зза тяжкої ,,зимньої дороги" рішено було не везти його далі, а залишити в місті, де міг би стати корисним як учитель. Архангельським архиєреєм був тоді (1712-30) Варнава Во-лостовський, вихованець Київської Академії; послали за дозволом до царя, і Петро І прислав в квітні 1713 р. указ „бути Рогачевсько-му в місті Архангельську в новоутворених школах префектом". Заховались також відомості, що в Архангельську був і б. архиман-дрит батуринського манастиря Гедеон Одорський, теж засланий в 1712 р. в справі Мазепи; Одорський іменується ректором школи, від нього залишився писаний ним „Катихизис", який він викладав „в примори Архангельської пристані, в школах архангело-городських, на загальну користь всім православним християнам, для викореніння Богу противного розколу"... З огляду на те, що в тих часах назв „префект", „ректор" не вживали ні сіло, ні впало (як тепер вживають „майстер" „доктор"), — належить думати, що в далекім на півночі Архангельську, дякуючи українському архиєрееві та засланим туди українцям же, архимандритові й протопопу з київською освітою, на початку XVIII ст. організована була школа по системі свобідних наук. В Смоленську початок семінарії відноситься до 1714-15 р., коли митр. Дорофей Кроткевич (українець, сам б. учитель і проповідник Київської, потім Московської Ак.) викликав київського ієромонаха Іоасафа Маевського і відкрив латинську школу, яку Маєвський довів до риторики. Після смерти митр. Дорофея школа підупала; стала на ноги тільки з при-

154

значенням на смоленську катедру в р. 1728 архиєрея — українця Гедеона Вишневського, б. ректора Московської Академії.

„Духовним Регламентом" поставлено було в обов'язок архи-єреям, Ідо'6 „кожний єпископ мав в домі, або при домі своїм, школу для дітей священичих". Правда, вже в р. 1722 Синод виніс постанову, якою дозолялось утворення вищих кляс (філософського, богословського) відложити „на час", з причини „скудости доволь-них для того учителів", і обмежитися наразі школами грамотно-сти і словяно-російської мови (П. Знаменський. Ор. сії, стор. 115-116). Для підготовки учителів в такі школи був заснований р. 1723 в Новгороді учительський інститут, до якого з кожної велиросій-ської єпархії мали вислати по три хлопці у віці від 15 до 20 років. Але цей учительський інститут не довго проіснував, в р. 1726 він був вже закритий, коли після смерти Петра І в ділянці освіти почалася реакція. Синод, в якому засідав тоді творець Духовного Регламенту архиєп. Феофан Прокопович, не хотів примиритися з занеханням освітніх ідей: за планом Духовного Регламенту мала бути сітка духовних середніх шкіл (в кожній єпархії семінарія), очолена вищою богословською школою — академією.

Московська Академія, не так і багата студентами, не могла постачати учителів, потреба в яких, при заснуванні єпархіяльних шкіл, з кожним роком збільшувалась. Резервуаром учительських сил для Московщини продовжувала бути Україна, хоч і в ній самій, чим далі, помічалось „оскудівання учительного чернецтва". Коли в 1724 році Синод запитав Київського владику, скільки в нього є ієромонахів в Києві, якого вони осівтнього цензу, якого життя і віку і чи можуть „іскусно школи вчити і Слово Боже проповідувати", то владика прислав список 37 осіб „учительних монахів, з приміткою, одначе, що з них тільки 7-8 можуть проповідувати і школи вчити, а решта „перестарілі суть"; філософського і богословського вчення, як і вчили, перезабули, інші ж вчили його „несовершенно"; але й тих 7-8 не вільні, служать в Київській Академії. За відомостями 1739 р., кількість „учительних монахів" в Лівобережній Україні представлялась так: Київська єпархія — 59 осіб (з них 22 в Лаврі), Чернігівська єпархія — 31, Білгород-ська єпархія — 13; в Переяславській єп. не знайшлось зовсім учительних монахів, бо там і в семінарії були учителі з білого духовенства.

Від 1721 р. (рік утворення Синоду) до 50-их років XVIII в. було засновано, або в цьому часі й реформовано по латинському типу, у великоруських єпархіях 25 семінарій. Не треба уявляти, що це були семінарії з повним курсом. Богословський курс до 1750 р. був тільки в трьох з них (новгородська, смоленська, тро-їцько-лаврська); філософський, крім названих, ще в чотирьох (казанська, александро-невська, тверська, псковська); найбільше було таких, де в тім часі кляси закінчувалися риторикою'. Але майже у всіх цих духовних школах великоруських єпархій бачимо в тому часі учителів-українців в тій чи іншій кількості. Проф.

155

Н. І. Петров підрахував, користаючи з відомих тоді матеріялів, таку кількість учителів — київлян, що вчили у великоруських семінаріях в часах від 1721 по 1750 рік: смоленська семінарія — 26 осіб, новгородська і казанська — по 14, тверська — 12, троїцька — 11, тобольска — 6, нижегородська — 5, невська, псковська і вятська — по 4, архангельська, вологодська, рязанська і воронеж-ська — по 3, ростовська, коломенська і володимирська — по 2, карповська, суздальська, устюжська, астраханска, крутицька, костромська по одному, разом до 125 осіб. („Труди Кієв. Дух. Академії". 1904. IV. „Значеніе Кіевской Академій в развитіи духовних школ в Россіи с учрежденія св. Синода й до половини XVIII в."). Очевидно, що ця кількість є більшою, якщо взяти часи й перед 1721 р., а також після 1750 р., коли продовжувалось ще понад 10 років правління цариці Єлісавети. Опріч того, учителі-українці, які викладали у великоруських семінаріях, не всі були тільки з Київської Академії, зустрічаємо таких і з Харківської та Чернігівської колегій. Але найбільше, розуміється, дала на північ педагогів стара Київська Академія, що признавалось вже й сучасниками. Так, в 1739 р. єпископ смоленський Гедеон Вишневський, звертаючись до київського архиєпископа Рафаїла Заборовського з просьбою прислати нових учителів для смоленської семінарії, писав; „Була багата завжди вченими людьми дієцезія вашого преосвященства і академія київська, яка мала таку честь, що від неї, як від преславних тих Афин, вся Росія черпала джерело премудрости і всі свої новозбудовані шкільні колонії напоїла й виплекала . .."

Впродовж всього XVIII в. Синод поставляв в обов'язок єпар-хіяльним архиєреям самим підшукувати учителів для єпархіяль-них семінарій, бо ж, згідно з Духовним Регламентом, й самі духовні школи вважались школами при архиєрейських домах; епар-хіяльні архиєреї мали дбати про утворення шкіл, провадження їх на місцеві засоби. Синод же властиво тільки наглядав тоді, щоб школи відкривались, погрожуючи архиєреям штрафами за недбальство в ділянці освіти дітей духовенства і підготовки кандидатів священства в єпархії. Безпосередньою турботою Синода була тільки, як вже сказано вище, Московська Академія. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав у великій мірі від особи єпархіяльного архиерея. Архиєпископ Філарет, називаючи більш ревних, щодо утворення духовних шкіл, архипастирів у XVIII в., подає 16 імен, між ними великорусів 4 (єп. Пітирим ни-жегородський, св. Тихон єп. воронежський, митроп. петербурзький Амвросій, митроп. московський Платон Левшин. — Історія рус. церкви. V, стор. 60). Не улягає сумніву, що для преосвяще-них з українців легче було в першій половині XVIII в. підшукати учителів для архиєрейських шкіл, бо вони користали з своїх знайомств з земляками на Україні; архиєреї-великоруси частіш змушені були звертатися, не маючи зв'язків з Україною, до посередництва Синоду, щоб дістати учителя для семінарії. Все таки з 25 єпархіяльних семінарій, відкритих до 1750 р., 11 започатковано бу-

156

ло архиєреями-великорусами. Але були випадки (хоч і рідкі) активного виступу проти „київської освіти" (правильніше сказати, взагалі проти освіти) де-яких великоруських ієрархів. Так, в Казані добре організував семінарію архиєп. Іларіон Рогалевський, українець, при котрому було 5 осіб семінарської корпорації, всі, Київської академії; коли в р. 1735 архиєп. Іларіон був переміщений на Чернігівську катедру, а до Казані переведений був з Суздаля єп. Гавриїл Русской, останній учинив просто погром Казанської семінарії, розігнавши учителів, так що Синод зарядив навіть слідство в цій справі, яке дало підстави Синоду признати, що єп. Гавриїл „тільки з єдиної на б. в тій казанській єпархії архиєп. Іла-ріона злоби, ненависти й зависти" учинив погром семінарії. Переведений в р. 1738 на катедру Устюжську, єп. Русской і тут почав з того, що українця-учителя Євстратія Барановича довів до того, що той втік вночі з Устюга, про що єпископ повідомив Синод, просячи прислати йому учителя не малороса; коли ж прислали з Москви учителя Алексеєва, то й з ним не поладив єп. Гавриїл, і учитель скаржився Синоду, що єпископ ставиться до нього й до школи „яко відомий наук нелюбитель".

Другий такий „нелюбитель наук" був архиєп. архангельський Варсонофій (1740-1759). Занявши архангело-холмогорську катедру після архиєпископа Сави Шпаковського (українець, з архи-мандритів Ніженського на Чернігівщині манастиря), Варсонофій обурювався: „Чого ради не по тутешній єпархії школа побудована? та й школам в тутешній бідній єпархії бути не належить; до, шкіл охоту мали бувші тут архиєреї черкасишки, ні до чого негідниці".

Велика більшість учительського персоналу, як в Московській академії, так і по семінаріях, належала до чорного духовенства, принаймні в тих часах до правління Катерини II, або до таких світських, які заявляли про бажання постригу. Стремління мати на посадах учительських ченців теж давало плюс українському елементові, бо ж Київ віддавна був батьківщиною^ вченого чернецтва, тоді як вчені великоруси, що появляються в часах Петра І, неохоче приймають постриг. Стремління ж віддавати першенство в учительстві кандидатам ченцям мало своє поясенння і в традиції і в практичних поважних міркуваннях. Синод в 1735 р., коли робив представлення верховній владі про постриг в ченці в Україні студентів супроти заборонних указів про це, чинних в Московщині, вказував на те, що вимагають таких постригів потреби архиєрей-ства і манастирського настоятельства, і що в академіях учителями можуть бути і світські, однак „по давньому в Росії звичаю більше, а може і всі, покликуються до того з чину монашого, і це вважається за необхідне", хоч „крайньої й правної потреби в тому нема". Оскільки поширений був такий звичай, видно з випадку, коли єп. воронежський Феофілакт звільнив р. 1748 з посади учителя студента філософії Лукіяна Стасевича, родом з Ніжина; вина його в тім була, що він не приняв постргу, а одружився; на дум-

157

ку ж еп. Феофілакта, „в семінарії жонатому учителеві бути не годиться, бо по св. Письму неодружений піклується про Господнє, як догодити Господу, а одружений піклується про мирське, як догодити жінці". І Стасевичу єп. Феофілакт дав, замісць учительства, посаду парафіяльного священика (К. Харлампович Ор. сії., стор. 715).

Практичні мотиви, зза яких перевагу мали учительні монахи, були в тім, що немало духовних шкіл знаходилось тоді при ма-настирях, з чим пов'язані були різні „послушання", виконувати які не могли, або вважалось непристійним допускати світських: церковні служби, проповідь, катихумини православної віри, релігійні диспути і т. п. Для самих учителів постриг в ченці був і свого роду духовною кар'єрою, бо відкривав дорогу до викладів у вищих клясах, до адміністративних в школах становищ префекта і ректора, до настоятельства в більших манастирях, до єпископства. Але ж, з бігом часу, з причини недостатка монахів, прийшлось допускати до учительства і в Московській Академії і в семінаріях все більше й більше кандидатів і з білого духовенства і з осіб світських. В 1758 р. в Московській Академії наступила перевага світських учителів над монахами остільки виразна, що ректор ар-хим. Гедеон Сломинський запропонував Синодові посвятити в сти-хар двох з світських, ради виголошення ними проповідів у церквах, бо вони не бажали чернечого постригу.

В зв'язку з тим, що в духовних школах перестало бути чимсь диким допущення світського вчительства, відпала одна з причин, зза якої найбільше до Києва звертались архиєреї за учителями, коли з поширенням освіти почали з'являтися кандидати з місцевої людности. З другого боку, і в самій Московщині помічається за часів Єлісавети ідейний рух в справі створення й поширення великоруського вченого чернецтва. Представниками цього руху були ієрархи-великоруси, що одержали освіту й виховання від українських педагогів в Московській Академії, Димитрій Сєчеиов, з 1757 р. новгородський архиєпископ, і Гедеон Криновський, з 1761 року єпископ псковський. Обидва ці ієрархи „з 1758 р. уважно відшукували між великорусами талановитіших, схиляли їх до подвигу чернецтва і вживали далі свого сильного впливу, щоб провести їх на вищі в церкві становища". Так були виведені на ієрархічні становища Гаврйїл Петров, Платон Левшин, Інокентій Неча-єв, Симон Лагов, Тихон Соколов. Названі старались в свою чергу підтримати і нахилити до чернецтва своїх більш талановитих учнів або молодих учителів і підсилити все більше групу, готову „витіснити монополію черкасів і самій зайняти їх становища" (Зна-менський П. В. Ор. сії., стор. 433-434). Очевидно, що цей рух за національну ієрархію мав своє надхнення і в височайшому наказі 1754 р. про рівноправність великорусів з українцями в призначеннях їх на манастирські настоятельські становища і єпископські ка-тедри, а не без зв'язку з цим рухом був і дальший наказ 17 лютого 1765 р. про виклик ченців з українських єпархій тільки з до-

158

зволу Синоду, у випадках крайньої потреби. Такі випадки виклику вчених ченців українців дійсно стали дуже рідкими. І ревниві до своєї національної чести великоруси ставились й до тих рідких випадків негативно. Навіть такий визначний й широко освічений святитель, як митрополит московський Платон Левшин, коли в р. 1787 викликали з Києва одного вченого монаха, висловився: „Взяли з Києва, ніби тільки там і є люди, а ми дурні. Боже, буди милостивий" (3 листів м. Платона до преосвящ. Амвросія. — Харлампович К. Ор. сії., стор. 643). Вже в 1762 р. в Московській Академії з українців викладав тільки один, ієромонах Силь-вестр, а в кінці XVIII ст. в цілому ряді семінарій по великоруських єпархіях не зустрічається жадного українця учителя, в кількох було по одному, тільки в Смоленській було двох і в Астраханській 3.

З духовною школою тісно зв'язане було у XVIII ст. церковне проповідництво. Були, як ми бачили, манастирські й соборні проповідники; так само були, хоч теж не регулярно, шкільні проповідники, яким давали назву „конціонатори ординарійські". Саме учительство сполучувалось тоді з проповідництвом до такої міри, що, як ми бачили, старались уникати світських учителів, бо не було принято, щоб світські, хоч і богослови, виступали з церковною проповіддю. В Московській Академії проповідники, чи конціонатори, числились звичайно в штаті учителів та займали місце по утриманню їх вище учителів риторики, зараз за префектами. Такими проповідниками (іноді було їх і двоє) в Московській Академії впродовж XVIII в. були виключно майже українські вчені ченці; їм допомагали в проповіді й інші учителі Академії, іноді за чергою, іноді за дорученням о. ректора. Треба зазначити, що при Московській Академії була тоді не тільки проповідь за Службою Божою, але й „прилюдні виклади християнських істин", змістом яких були пояснення св. Письма, катехизичні виклади, проповідь Слова Божого. Пояснення св. Письма провадив найчастіше ректор в святочні й недільні дні перед літургією, в присутності студентів і сторонніх; катехизис викладався прилюдно по неділях в авди-торії одним з учителів з доручення ректора.

З єпархіяльних семінарій постійні проповідники були тільки в де-котрих, як в новгородській, смоленській, казанській, тобольській, вятській, ростовській; обов'язок проповідництва сполучений був більше з самою вчительською посадою, переважно учителя риторики. За недостачею проповідників духовних, почали покладати цей обов'язок на світських учителів семінарій в старших кля-сах. Так, про таку потребу писав в Синод в р. 1746 єпископ смоленський Гедеон Вишневський, бо, мотивував він, „проповідь Слова Божого, що була тут в соборній церкві через 18 років без перерви, раптом припиниться за відсутністю порповідника". В Казані преосвящ. Лука Канашевич (1738-1755 рр., українець), при якому був розквіт казанської семінарії, притягнув до проповідництва світських учителів, які виступали в мирському убранні, за що Си-

159

нод, довідавшись, зробив нагану єпископу, признавши його чин необережним і противним св. канонам.

В зв'язку з повільним відкриттям духовних шкіл і підготовкою в них кадрів священства, стояло у великоруських єпархіях у XVIII в. утворення нової посади екзамінатора ставлеників, яку займали виключно майже українці. Доводилось ставити в священики й диякони осіб, які не пройшли шкільного курсу, брак якого заступала „ставленницька виучка". Мінімум її встановлено було Синодом 23 лютого 1722 р., який наказав не ставити в священики й диякони осіб, що не вміють напамять „книжиці о вірі і законі християнському". До встановлення спеціяльної посади екзамінаторів, що наступило р. 1739, виучка ставлеників доручалась або випадковим людям, або учителям шкільним. Так відомо, що Варнава Во-лостковський, будучи учителем Московської Академії (пізніше ар-хиєпископ холмогорський), одночасно вчив призатно ставлеників, які за те „презентували його всякими почесними дарунками". Після нього вчив ставлеників учитель Академії ієром. Софроній Ми-галевич; потім там же учитель богословія Кирило Флоринський. Учителі духовних шкіл підготовляли ставлеників і в других єпархіях; в Петербурзі в 1738 р. виучка ставлеників доручена була бувшому тоді без посади ієром. Арсенію Мацієвичу (пізн. митрополит ростовський).

Утворення посади єпархіяльного екзамінатора ставлеників наступило в силу постанов Синоду від 16 і 29 січня 1739 р. про „вибір в кожній єпархії по одному-двох учительних священиків або ієромонахів для наставлення ставлеників". Цими актами було викликане довге листування архиєреїв з Синодом, з якого виявилась досить сумна дійсність щодо освітнього стану духовенства у великоруських єпархіях, бо не було з кого призначити, чи вибрати, таких екзамінаторів, а це й привело до призначення на нову посаду майже скрізь українців. Таких і виписували переважно з київських манастирів, доки в кінці 50-их рр. не наступила можливість мати екзамінаторів і з великоруського духовенства. Не слід думати, що „екзамінатор ставлеників" мав переводити іспити кандидатів в священики, чи диякони, чи причетники, ні, — він сам, а не хто другий, мав підготовляти їх до цього становища, повинен був вчити ставлеників „символу віри, заповідям Божим і церковним таїнствам, чеснотам богословським і євангельським, апостольським і отецьким церковним переданням і всьому до букваря і ка-техизиса приналежному, що священикові належить знати, всьому з поясненнями св. Письма, в чому є закон християнський; також повинен був примічати настрої, життя і чини кандидатів, щоб пильні були до читання св. Письма; і що читають, розуміли б, і не словом, а самим ділом приклад сами собою другим простим людям могли б показувати". Іспити ж обучених ставлеників не рідко переводили самі єпархіяльні архиєреї.

4.   Придворне духовенство й придворні проповідники. Співаки з України в придворному хорі; український вплив в ділянці церковної музики. Військове й флотське духовенство з українців. Законовчителі в світських школах.

В другій половині XVII в. визначне становище при царському дворі в Москві займав, як знаємо, іером. Симеон Полоцький, білорус, який, хоч не був ні царським духовником, ні настоятелем якої придворної церкви, але був вихователем царських дітей і провідником західньої культури; з тих часів бачимо в складі придворного духовенства в Москві й Петербурзі ряд впливових осіб не з великоруського духовенства. В рр. 1687-1701 був священиком церкви Воскресіння Христового в царському дворці і царським духовником о. Іван Поморський, — здається, білорус, — що приймав участь в походах Петра І в 1701 р. Гетьманом Мазепою був присланий в 1688 р. в Москву з Новгород-Сіверського свящ. Семен Пекалицький, який став настоятелем придворної церкви св. Іоана Предтечі.

Після духовника о. Івана Поборського дуже видне становище при царському дворі заняв з 1703 р. священик Тимофій Надаржинський, який походив з української шляхти, був священиком в слободі Тростянець на Слобожанщині. Невідомо, при якій нагоді пізнав його Петро І, але в 1703 р. він був взятий в царські духовий-ки, а через 6 років поставлений в протопресвітери Благовіщенського собору в московському кремлі, яка посада з давніх часів була сполучена в Москві з становищем царського духовника. Петро І брав о. Надаржинського з собою в походи і подорожі; був він з царем під Нарвою, на Пруті, в Персії, в Західній Европі в 1716-17 році. Був Надаржинський духовником і цариці та багатьох вельмож і мав впливи при дворі; до нього звертались за поміччю в потрібних випадках земляки. При Катерині І її духовник о. Надаржинський був осередком української колонії в Петербурзі; син Данила Апостола Петро дуже часто бував у Надаржинського, радився в справах українських, просив його посередництва. Коли на престолі був Петро II, о. Надаржинський, що був духовником і цього молодого царя, втратив сина Олексія і тоді залишив службу при дворі та постригся в ченці з ім'ям Товії в ахтирському троїцькому манастирі на Харківщині, де ще перед тим збудував своїм коштом муровану церкву і ограду; в цьому ж манастирі він і упокоївся в р. 1729.

Крім о. Надаржинського, в придворних церквах Москви і Пе-тербурґу було ще кілька священиків-українців в часах Петра І і його наступників. Так, в 1702-05 рр. був в Москві протопресвитер Іван Слонський (помер на посаді ключаря Благовіщенського придворного собору в 1727 р.); свящ. Леонтій Балановський, родом з Ніжена, при церкві св. Єкатерини; свящ. при дворцовій церкві Предтечі Константан Федорів, родом з Глухова; у Воскресенсько-му верхньому придворному соборі до 1718 р. були священиками

Данило Кардашевич, Симон Ярмерковський; в Благовіщенському соборі від 1727 по 1735 р. о. Яків Буявинський і т. д.

Цариця Єлісавета, ще до заняття нею престолу, мала духов-ником українця-протоєрея Константина Шаргородського, який помер в р. 1735; короткий час після нього був її духовником прото-поп ісаакієвського собору Йосиф Чедневський, так само українець; в тому ж р. 1735, згідно з бажанням великої княжни, був призначений на становище ЇЇ духовника священик с. Понурниці на Чернігівщині, яке належало до маєтностей Єлісавети, о. Федір Ду-бянський, зять прот. Шаргородського. О. Федір Дубянський посеред придворного духовенства у XVIII в. був постаттю ще більш визначною, ніж о. Т. Надаржинський. Царським духовником був о. Дубянський через все правління Єлісавети, рівнож і при Катерині II, до самої своєї смерти. Невідомо, яку отримав він шкільну освіту, але відріжнявся великим розумом, і „всі поважали його за велику чесність" (свідоцтво секретаря саксонського посольства Гельбіха у К. Харламповича, стор. 805). Оскільки був великий вплив о. Лубенського на царицю Єлісавету, видно з того, що ним пояснюють такий крок Єлісавети, як шлюб її з Олексієм Розумов-ським. Ідея шлюбу належала А. П. Бестужеву, який приєднав для цієї ідеї о. Дубянського, а Дубянський намовив царицю і вінчав цей шлюб. В ділянці церковного управління о. Дубянський був ніби посередником поміж імператрицею і Синодом. Бувало, що він одержував від Єлісавети усні накази для передачі їх в Синод, — напр., про дозвіл військовим і іншим вживати в час походів скоромну їжу в пости (1757 р.), про дозвіл київському митрополитові постригати в ченці великорусів (1761 р.). З другого боку, через о. Дубянського члени Синоду передавали свої доклади цариці, особливо, коли з тих чи інших причин була вона незадоволена Синодом. Знаючи силу о. Дубянського при дворі, до нього не раз звертались земляки за поміччю, і не тільки в справах церковних, але і в справах загально-українського характеру, як свідчить про це Н. Ханенко в свому „Щоденнику" (рр. 1727-1754): з записок в р. 1748 і 1749 Ханенка видно, що о. Дубянський займав дуже впливове становище, що сам Ханенко не раз звертався до нього, кілька разів обідав у нього, їздив з ним до вельможних тоді осіб, але й сам духовник міг представляти цариці ту чи іншу справу. До заступництва о. Дубянського звертались також і великоруси. Катерина II, яка була немало зобов'язана о. Дубянському, будучи ще великою княжною, теж була прихильна до нього.

При імператриці Єлісаветі виникає інститут придворних проповідників, але й до Єлісаети церковна проповідь, від часів її впровадження в Москві в XVII в. представниками київської вчености, тішилась при дворі, в придворних храмах, особливою увагою. Добрими церковними казнодіями, яких слухали в придворних і інших церквах царі, довший ще час продовжували бути духовні українці, або білоруси. Красномовним церковним оратором був царський духовник, згаданий вище о. Поборський, про якого один

162

з єзуїтів, що провадили тоді, в 1700 р., свої школи в Москві, висловився, як про „єдину людину в Москві, здібну виголошувати предіки". Ієрархи, які проповідували в присутності Петра І і членів царської родини, як Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Гавриїл Бужинський і др., властиво найперше свому ораторському талантові були зобов'язані, що доходили ієрархічного ступеня і дальших вищих становищ. Особливо треба признати придворним проповідником архиєп. Феофана Прокоповича, якому не було рівного впродовж XVIII в. по освітленню з церковної катедри важливіших подій в житті державному, громадському, царської родини.

Найбільше любила красномовну проповідь суто церковного характеру цариця Єлісавета. В 1742 р. вона вислухала в Москві в придворних і других церквах ЗО проповідей, які були виголошені духовними особами, місцевими і прибулими, у величезній більшості українцями і білорусами. Між ними проповідував диякон Ст. Савицький, який і був першим придворним проповідником у власному розумінню цього слова, бо був призначений на таку посаду з Петропавловських дияконів у січні 1742 р. і на цій посаді пробув 6 років. На початку 1748 р. був відпущений Синодом до Києва. В Петербурзі Синод, виконуючи вимогу Єлісавети, щоб у придворній церкві у всі неділі „духовні персони чинили Слова Божого проповідь", призначив ще й другого придворного проповідника, теж українця, свящ. Євстафія Могиляньского, вихованця Харківського колеґіума. В листопаді того ж 1743 р. виступає ще й третій придворний проповідник, — ієромонах Арсеній Могилян-ський, брат названого вище о. Євстафія. Але ж і при офіціяльних придворних проповідниках в дворцових церквах часто виступали з проповідями архиереї, архимандрити, ієромонахи, як з тих, що постійно мешкали в столицях, так і з тих, що приїздили на час в якихсь справах. Більшість і таких проповідників була з українців. В грудні 1745 р. було розпорядження Єлісавети, щоб в страсні й в світлі дні проповідували в її присутності члени Синоду.

В ділянці церковного співу, і взагалі розвитку церковно-музичної культури в Московщині, участь українців, відмічена рядом яскравих фактів попереду в XVII в., не слабне і впродовж XVIII віку. Вище ми вже згадували про те, що в правління Анни Іоанів-ни відкрита була в самій Україні, в м. Глухові на Чернігівщині, музично-співоча школа (розд. II, 5) для підготовки в ній кращих голосів для придворного хору; школа ця існувала і впродовж всього правління цариці Єлісавети. Подібна ж школа для науки нотного співу й музики відкрита була указом цариці Анни 10 січня 1740 р. при дворі. Поруч з школами, Глухівською і придворною, продовжував практикуватися і старий спосіб „набору співаків в Україні для придворної капели: підшукувалося добрі голоси, ко-ристаючи з помочі духовної і світської влади, яка, отримавши поручальні листи, видані на цей предмет делегованому, від себе розсилала обіжники відповідним чинам. Так, напр., р. 1742 таким делегатом був „басиста Гаврила Матвіїв, прізвищем Голов-

163

ня", про якого архиєп. київський Рафаїл вислав укази настоятелям всіх манастирів, аби допомагали йому в підшукуванні співаків. По штатах придворних співаків положено було 24, але в дійсно-сеті їх було завжди більше, доходячи й до 50. Крім співаків, були при дворі й музиканти-українцІ, переважно бандуристи, бували навіть і „бандурщиці".

Розуміється, що така кар'єра придворного співака з України, як Олексія Григоровича Розумовського, що з Олексія Розума став графом Розумовським і чоловіком імператриці, а брат його Кирило гетьманом України, — була виключною, можна сказати казковою, одначе й взагалі про положення придворних співаків, особливо в часах Єлісавети, треба сказати, що було воно досить упри-вілейоване. Мешкали вони в царському палаці, де займали не менше 6 кімнат, в двох з яких поміщались малі, „дишканти" й альти, в других дорослі. Утримання мали з державного скарбу, при чому кількість питва збільшувалась їм на Різдвяні свята і в „табельні" дні (дні уродин і іменин членів царської родини), коли видавалось на всю півчу братію по 15 відер боярської водки, по півтора відра білого й червоного вина, по 10 відер пива й меду, але видача ця наступала вже після свята. Не дивно, що при таких порціях „питва" доводилось часто освіжати склад капели новими співаками. Давались „чини" заслуженим співакам, до чину полковника включно; заховались відомості, що в часах Єлісавети впливи таких чиновних співаків при дворі бували такі сильні, що з ними доводилось рахуватись навіть обер-прокурору Синоду кн. Я. Шаховському. Крім нагородження чинами, було звільнення батьківських домів, де проживали батько, мати, брати, сестри придворних співаків, від усяких повинностей (царські укази 4 квітня 1748 р. і 5 листоп. 1750 р.). Часто нагородою для співака, який послужив при дворі і вже втратив голос, був дозвіл постригтися в ченці, звичайно в українських манастирях; іноді співаки отримували посади священиків, або близькі їхні призначались священиками; так, згаданий вже басиста Гаврило Головня дістав призначення священиком в Глухові на місце померлого тестя свящ. Мойсея Бугаєвського.

Опріч придворного хору, в якому багато було українців, пропагували український спів, з участю українських же співаків, архи-єреї-українці по різних великоруських єпархіях, які з собою привозили співаків, виписували їх з України. По де-яких манастирях хори манастирські поповнювались українцями; особливо славився в Москві хор Чудового манастиря своїми співаками українцями, зібраними настоятелем його і московським архиєпископом Плато-ном Малиновським. В Московській Академії, коли на початку її при митр. Стефані Яворському було немало студентів з Києва, теж процвітав український церковний спів. У Воронежі при семінарії існувала окрема кляса співу, яка називалася „школою черкаської музики" (Знаменський П. В. Ор. сії., стор. 269). Митроп. тобольський Філофей Лещинський, коли прибув до Тобольська в 1702 р.,

164

то звернувся до царя з чолобитною, в якій, між іншим, просив, що як в Сибіру ,',знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей щоб брати йому, митрополитові, в софійській дім без перешкод". Цар дозволив, хоч за відповідальністю самого Філофея, і митрополит організував в Тобольську з засланих українців чудовий хор.

До придворної капели в Петербурзі вивезені були з Глухова, як згадували ми вище (розд. II, 5), малими ще, Максим Созонто-вич Березовський і Дмитро Степанович Бортнянський, будучі славні церковні композитори. Проф. Дм. Антонович пише, що офіційні історіографи звичайно подають відомості, що народився Березовський р. 1745, і Бортнянський р. 1751, -— в Глухові, тоді як Глухів згадується в петербурзьких канцеляріях не як місце народження їх, а тільки як місце співочо-музичної школи, з якої попали до Петербургу і Березовський і Бортнянський. „Де ж вони дійсно народилися, звідки їх привезли до Глухівської школи, ми в дійсності не знаємо, як не знаємо місця народження хочби й Лисенка"... („Українська Культура". Ор. сії., стор. 351). Максим Березовський, що почав свою службу в придворній капелі в часи Єлісавети, був посланий при Катерині II на державний кошт до Італії, де вчився в музичній академії в Болон'ї, яку й скінчив блискучо написанням опери, що була виставлена в Ліворно на честь прибуття туди російської ескадри. З тою ескадрою від'їхав Березовський до Петербургу, де його очікувала, як думали, блискуча будучність. Одначе в Петербурзі, серед придворних інтриг, молодого композитора, недосвідченого в житті, було затерто, що сильно відбилось на його вражливій психіці. Кн. Потьомкин, плануючи заснування в Кременчузі (Полтавщина) музичної академії, М. Березовського намічав на директора тієї академії, але проект цей не був здійснений. В душевному розстрої Березовський покінчив самогубством в р. 1777, маючи всього 32 роки життя.

Інша доля була великого церковного композитора Дмитра Бортнянського. В Петербурзі, будучи на службі в придворній капелі, він мав можливість поширити свою музичну освіту під керівництвом придворного капельмейстера й композитора італійця Б. Галуппі, а далі був посланий для продовження тієї освіти до Італії, де пробув 10 років і пройшов повний курс музичної науки та глибоко й основне пізнав тогочасний стан музичного італійського мистецтва, зокрема ж ознайомився з західньою церковною музикою. В 1779 р. Бортнянський вернувся до Петербургу з музичними пізнаннями, яких не мав до того жадний російський композитор. Спочатку був він призначений композитором придворного хору, а в р. 1796 директором співочої капелі, обов'язком якого було не тільки керування хором, але й компонування духовно-музичних творів. На становищі директора придворної капелі Бортнянський залишався до самої смерти (помер в р. 1825).

Для нас, розуміється, найважнішим є, що дав в області церковного співу славетний композитор українець, вплив якого на

165

напрямок богослужбового співу в цілій Росії був великим, за признанням істориків того співу, впродовж майже цілого століття. Як директор капелі, Бортнянський найперше її спів поставив на належну височінь, вигнавши „шумне громогласіє", крик з того співу, який мав бути зразковим для інших церковних хорів. В хорах того часу і в столицях панувала у виборі композицій для виконання в церкві і в самому виконанні велика досить сваволя регентів хорів. Відсутність шкіл і правильної музичної освіти спричинювалась до тієї сваволі, при якій спів по церквах губив свій церковний характер. Модна тоді „італійщина" приводила до виконання в православних храмах композицій на манер арій в італійських операх; доморослі композитори, наслідуючи невдало чуже, писали „херувимські" і другі церковні співи під такими назвами, як: „веселого роспіву", „труба", „сльоза", „птиця", ,,скок" і т. п. Бортнянський, який і сам належав до італійської, як бачили, музичної школи, що впливами своїми заливала тоді Европу, болів душею від того хаосу, яким характеризувати можна було стан хорового церковного співу в столицях і містах тодішньої Росії. Необхідно було прийняти рішучих засобів до впорядкування цього співу, і Бортнянський, займаючи високе становище директора придворної капелі, міг проявити в цій справі певну ініціяти-ву. З його власне ініціятиви, видано було укази Синоду, якими заборонялись співи в церквах, що не відповідали духові православного богослуження, і вказано було партесний спів в церквах провадити з нот друкованих, які мають апробату директора придворної капелі. Цим був започаткований хоч який-будь порядок в тодішньому хоровому церковному співі. З тою ж метою Бортнянському доручено було навчати причетників петербурзьких церков простого й одноманітного нотного співу, для чого Бортнянський написав двоголосну літургію придворного співу, яка була надрукована квадратовою нотою і розіслана по всіх церквах в Росії.

Як духовний композитор, Бортнянський написав 117 духовних композицій; половина з них — духовні концерти, переважно на слова псалмів Давида: 35 концертів чотирьох-голосних, 10 концертів восьмиголосних (на два хори); 14 композицій на текст ве-личнього церковного гімну св. Амвросія Меделянського „Тебе Бога хвалимо". Друга половина — церковні композиції на тексти богослужбових співів літургії, між ними 7 номерів Херувимської пісні, а також і інших служб церковних, недільних і святочних. Духовні композиції Бортнянського, за їх характером, належать переважно до західньої італійської музики, особливо його концерти. При всій своїй талановитості, Бортнянський, з огляду також і на його службове становище при дворі на чолі капелі, не міг стати вільним від модних в ті часи течій в області церковної музики й співу; одначе його наслідування італійського стилю в музиці, в якому й сам був вихований, було в церковних його композиціях далеко більш пристінним, ніж в творах інших другорядних композиторів. Проте історики церковного нашого співу звертають

166

нашу вагу на те, що при оцінці значення Бортнянського, як церковного композитора, на перше місце треба ставити не так його власні композиції в італійському стилі, як гармонізації ним давніх знаменних мелодій церковних пісноспівів, що переробляв він їх для хору. Такі його „переложення", як ,,Єдинородний Сине", „Ангел воліяше благодатній", „Під твою милість", „Діва днесь", „Воскресни Боже", „Прийдіте ублажим Іосифа", великопісні ірмо-си канона „Помощник і Покровитель" і інші повні чулої простоти, душевної теплоти і змістовности. Вони так поширені в церковно-співочій практиці, що стали ніби „звичайними" церковними на-півами. Те, що Бортнянський звернув увагу на давні чудові церковно-народні мелодії, не було випадковим у нього. Про це свідчить його „Проект про видрукування давнього російського крюкового співу". Це доклад, в якому Бортнянський протиставить наш давній церковний спів західній музичній системі і, висловлюючи свої симпатії до давнього співу, каже про необхідність видрукування і вивчення церковного співу в крюковому нотопису, що було б „невичерпаним джерелом для творчости в ділянці новішого церковного співу". Від відродження давнього співу Бортнянський очікував з'явлення власного церковно-музичного співу. Так Бортнянський, широко освічений в музиці й глибоко віруюча людина, був свідомий того, наскільки незадовільним був тодішній церковний спів, для відродження якого вважав композитор потрібним звернення до давнього, національного. Ці ж думки й стрем-ління були в основі, як ми бачили, церковно-композиторської ді-яльности в тих часах на Україні знаменитого композитора А. Ве-деля (див. розд. II, 5). Але думки й погляди і Бортнянського і Ве-деля щодо „твердих підстав контрапункта отечественного" в церковній музиці не були оцінені, як належало, їхніми сучасниками ...

Д. С. Бортнянський був людиною глибоко віруючою і доброю, мав загальну повагу й шану до себе; хористи любили його й шанували, як любого батька. Відчуваючи наближення смерти, покликав до себе капелю її директор і казав їй співати концерт його на псалом: „Чого прискорбна єси, душе моя, і чого засмучуєш мене"... Хор, якому Бортнянський казав співати без регента, співав концерт в другій кімнаті. Коли скінчилися останні звуки співу, великий композитор вже упокоївся. Він помер на 74 році життя в 1825 р. Поховано його в Александро-Невський лаврі в Петербурзі.

Утворення при Петрі І регулярної армії й військової фльоти, Велика Північна війна (1700-1721) та інші війни і походи Петра І, що вимагали формування нових полків і будови нових кораблів, вимагали й призначень все більшої кількости священиків й ієромонахів для релігійної обслуги армії і фльоти. З 1706 року в складі цього військового й морського духовенства немало бачимо й українців. Потреба в них мала свою причину найбільше в тому, що великоруське духовенство, у великій більшості мало освічене, не надавалось для обслуг війська, де вимагалось і вміння сказати

167

проповідь і взагалі більша культурність, з огляду на те, що те-реном військових дій і походів був захід, як рівнож і для священиків у фльоті ставились більші вимоги. Кн. Репнин в кінці 1719 року писав до митрополита Стефана Яворського з Риги (Латвія), щоб митрополит прислав „добрих і благочесних священиків на зміну тих, які там в полках дуже розпіячилися і бешкети роблять з немалими спокусами і в свому званні зовсім не перебувають". Разом з тим князь просив „прислати начальника над попами такого, котрий би і Слово Боже проповідував, і попів наглядав і безчинних з них смиряв всяким способом". Указом від 21 грудня 1723 р. Синод наказував: „В армейські полки для священнослу-ження і належних їх священому чину потреб призначати і відсилати з учених в школах іскусних людей, а котрі шкільної науки не переходили, таких в полки не посилати". Начальниками над полковими священиками і так само над флотськими почали призначати „обер-ієромонахів", які були теж вченими в школах, іноді з учителів і навіть префектів академій; обер-ієромонахи мали обов'язок „бути при предиці Слова Божого".

Отже, як найбільший контингент освіченого духовенства давала тоді Україна, то й на становища о'бер-іеромонахів, полкових і флотських ієромонахів і священиків стали призначати багато з українського духовенства, чорного, найчастіше з ієромонахів Алек-сандро-Невської лаври, і білого. З відомих вже нам імен україн-ців-ієрархів, що до висвячення в єпископи займали становища обер-ієромонахів чи ієромонахів в рос. армії чи фльоті, були: Лав-рентій Горка, Маркел Родишевський, Варлаам Вонатович, Варла-ам Леницький, Іларіон Рогалевський, Гавриїл Бужинський, Інокен-тій Кульчицький, Рафаїл Заборовський, Арсеній Маціевич. З визначних архимандритів на тих же становищах були — Стефан При-билович, Феофіл Кролик, Єрофей Прилуцький, йоасаф Маєвський, Пилип Рабушинський, Каріон Голубовський, Аркадій Левицький, Пафнутій Биковський і інші. З українського білого духовенства військових священиків найбільше було з Київської єпархії; так, ще й р. 1761 генерал-фельдмаршал Ал. Бутурлин робив представлення в Синод, що для армії, яка діяла тоді в Прусії, потрібно 20 священиків „учительних", „аби російське військо, яке так довгий час в спільнуванні знаходиться з чужовірними, від спокус було збережене і в потрібних випадках могло бути направлене". При цьому Бутурлин долучив реєстр 8 священиків Київської єпархії, які самі бажають їхати в Прусію. Синод розпорядився викликати всіх їх і до того з тої ж єпархії ще вислати 12 священиків, так що всі 20 були послані митроп. Арсенієм Могилянським.

Коли в першій половині XVIII в. уперше появились в Росії світські середні школи, де інтереси релігійної освіти були на другому плані, то в цих школах стали відкривати посади окремих учителів Закону Божого, або законовчителів, яких називали також катехизаторами. На обов'язку їх лежало дати учням засадничі відомості з православної догматичної і моральної науки. Першими

168

законовчителями і в світських школах на Московщині були українці і білоруси. Кадетський корпус, заснований в Петербурзі при Анні йоановні р. 1732, був першою світською школою, що мала в своїх штатах посаду законовчителя-катехизатора ієромонаха, а в поміч йому і посаду ієродиякона, який мав би помагати в навчанні краснопису і латинської мови. І на ці посади було того ж 1732 р. призначено ієромонаха Луку Канашевича (українець, помер на катедрі Білгородського архиепископа в р. 1758) і ієродиякона Варлаама Скамницького (білорус, помер на катедрі єпископа Устюжського в р. 1761). Канашевич відразу ж звернувся до Синоду за інструкцією, якою встановлювалися б години катехизацій в корпусі, час богослужень для кадетів у Воскресенській церкві, а також за розпорядженням, щоб кадети були у Сповіді і св. Причастя у всі пости Церкви в році та мали б послух до нього, як до їхнього духовника. Разом з тим просив Канашевич про надбавку пенсії, бо в Петербурзі життя куди коштовніше та й не на приватному тут він становищі, треба мати засоби на „представництво", потрібний йому й кухар... З призначенням в р. 1736 Канашевича симоновським архимандритом в Москві, місце його в корпусі зайняв Скамницький, а на місце останнього призначений був ієрод. Платон Петрункевич, українець. Так і далі законовчи-тельство в кадетському корпусі в Петербурзі було в руках київ-лян; тільки р. 1763 появився там перший великорус — ієродиякон Антоній Румовський при ієромонахові законовчителі (до 1767 року) Феоктисті Мочульському, українцеві.

Раніше кадетського корпусу була відкрита в р. 1726 гімназія при Академії Наук, але в гімназії цілих ІЗ років не було посади законовчителя, а коли у вересні 1739 р. була вона утворена, то Синод призначив на ту посаду 'ієромонаха Арсенія Мацієвича; після нього був ієром. Амвросій Попель, потім дияк. Ст. Савиць-кий, далі свящ. В. Баранович, після нього Петропавловський священик Петро Грабовський, всі вони були українці.

5.   Українські ієрархи й духовенство в місійній службі Російської місії, внутрішньої й зовнішньої, у XVIII в.

Поширення території Московської Церкви, спочатку як митрополії (з 1458 р.), а потім як патріярхату (з 1589 р.), йшло слідом за поширенням державної території Московського царства, головним чином на схід і північ (за царя Івана IV були підбиті татарські царства Казанське і Астраханське в рр. 1552-55; з 1581-82 р. походом донських козаків під проводом отамана Єрмака почалось завойовання величезних обшарів Сибіру). Але посеред народів на тих територіях найперше відкривалося широке поле місій-ної праці, проповіді християнської віри, бо всі ті черемиси, мордва, чуваші, вотяки, башкири, татари, калмики, остяки, вогули і т. д. не були християнськими народами. І така місія провадилася, але вона не мала організованого характеру, залежала від по-

169

двигу більше окремих місіонерів — апостолів, як, напр., св. Гурій, єпископ казанський, поставлений в Казань в р. 1555. Тому й через 150 років Петро І міг докоряти патріярху Адріянові недбальство духовенства, що до цього часу „татари, мордва, чере-миси й інші не знають Творця Господа", та пропонував йому послати „в науку хоч кілька десять чоловіка в Київ до школи, які могли б потім цього (місії серед поган) допильнувати". Ясно, що головною причиною малої успішности місії була неосвіченість великоруського духовенства. Указом Петра І на ім'я київського митрополита Варлаама Ясінського від 20 липня 1700 р. запропоновано було, аби митрополит вказав з архимандритів чи ігуменів в українських містах чи манастирях доброго і вченого кандидата на митрополита сибірського в Тобольську, який би привіз з собою добрих і вчених, не перестарілих ченців, двох чи трьох, а ті ченці, монгольської й китайської мови й грамоти навчившись, могли б „твердими св. Євангелія доводами многі душі темної области сатанинської привести в світло пізнання Христа Бога нашого". (Го-лубев С. Кіевская Духовная Академія конца XVII і начала XVIII стол. Стор. 97-98).

Таким чином, оживлення місійної діяльности в Рос. Церкві рішено було доручити єпископам і ченцям з „добрих і вчених українців". І українські святителі з своїми співпрацівниками архи-мандритами і „богословія учителями" ієромонахами, в більшості українцями ж, добре прислужилися святому й великому ділові апостольства у XVIII в. посеред поганів Сибіру в Азії й Поволж'я в Східній Європі.

Як вище було сказано (див. розд. III, 2), всі сибірські святителі, протягом майже % XVIII стол., були з українців. Про місій-ну діяльність трьох з них, канонізованих Рос. Православною Церквою, а саме: Інокентія Кульчицького, єп. Іркутського, Софронія Кристалевського, єп. Іркутського, та Іоана Максимовича, митрополита Тобольського, була вже мова вище (див. розд. II, 4). Найбільшим апостольським подвигом в Тобольській місії, яка до 1727 року обіймала всю Сибір, вславився одначе митрополит сибірський і тобольський Філофей Лещинський. На тобольську катедру був він висвячений 1 лютого 1702 р., з намісників новопечерсько-го свєнського манастиря, який був філією Київо-Печерської Лаври; рекомендував Лещинського «а тобольську катедру св. Димитрій Ростовський, після звільнення його самого, з огляду на стан здоров'я, від митрополитства тобольського. Митрополит Філофей Лещинський займаь двічі тобольську катедру: з 1702 р. до середини 1711 р. та з 1715 до кінця 1721 р. Річ в тім, що р. 1709 митроп. Філофей прийняв схиму, з ім'ям Феодора, та відмовився від ка-тедри, але управляв єпархією до серпня 1711 р., коли прибув його наступник митроп. Іоан Максимович. Після смерти останнього в липні 1715 р. схимонах Феодор знову заняв, по рішенню Синоду, тобольську катедру, від якої одначе знову відмовився в серпні 1720 р., продовжуючи одначе керувати єпархією до кінця майже

170

1721 р., коли в грудні прибув до Тобольська його другий наступник митроп. Антоній Стаховський. Архиєрео-схимонах Феодор залишився в Сибірі, де й упокоївся в р. 1727 в Тюменському троїцькому манастирі.

Таким чином митрополит Філофей, схимонах Феодор, 25 років (1702-1727) прожив в Сибірі. Впродовж всього цього часу, незалежно від того, чи займав він митрополичу катедру, чи ні, ревно працював на місіонерській ниві, більше того, він і від архи-єрейської катедри відмовлявся, щоб присвятити свої сили виключно апостольству посеред остяків і вогулів. Для проповіді посеред них митр. Філофей довершував свої апостольські подорожі: так, в рр. 1712-15 було чотири таких довгих місійних подорожі; в рр. 1722-27 щорічно подорожував до остяків; будучи на катедрі, теж подорожував в рр. 1704, 1716, 1717, 1718; в р. 1717-18 проповідував на сході, в Забайкаллі. Число просвітлених вірою Христовою і охрещених митроп. Філофеем-Феодором „інородців" в Сибірі обраховують на 40 тисяч. В далекі пункти своєї єпархії, що займала майже півматерика, а також до монгольського Кутухти і в Китай святитель Філофей посилав ближчих своїх співробітників, імена яких не всі й відомі залишились. З українців були без сумніву учасниками його апостольського подвигу — Антоній Платков-ський, що був взятий з Москви в 1717 р. в ієродиякони, а потім поставлений „строїтелем" Іркутського манастиря (з 1720 р. архи-мандрит його), де він заклав і місійну школу; архимандрит Іларіон Лежайський; з світських осіб митр. Філофей притягнув до праці Григорія Новицького та Івана Перевицького, Були це українці, засланці до Сибіру в 1712 р. в справі гетьмана Мазепи. Гр. Новицький, вихованець Київської Академії, був призначений від гетьмана Мазепи резидентом його в Польщі. Коли виявився союз гетьмана з Карлом XII, Новицький отримав наказ рос. уряду повернутися до Києва, де він, ще до Полтавського бою, був взятий під караул, як свояк Орлика. Вивезений до Москви, сидів він у в'язниці „Малоросійського Приказу" і подав в р. 1712 чолобитну Сенатові, в якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було рішено, в далеку Сибір. Одначе просьба його не була уважена, і він в жовтні 1712 р. був засланий до Верхотур'я. За відповідальністю митрополита Філофея, брав Новицький участь в місійних подорожах владики, які подорожі й описав в „Кратком описаній о народе остяцком" в р. 1715. Був Новицький (також і Перевицький) поставлений для нагляду й керівництва в християнському житті новохрещених остяків. Скінчив Григорій Новицький, одначе, мученицькою смертю, вже після упокоєння митр. Філофея — схимонаха Феодора, коли при митр. Антони Стаховськім, який призначив Новицького на те ж становище наставника ново-хрещених, він був забитий остяками-поганами (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 852-853).

В Іркутській місії, яка була відкрита в кінці XVII в. рос. урядом заснуванням манастирів селенгинського троїцького і посоль-

171

ського спасо-преображенського на Байкалі, українці появились в її складі з прибуттям на тобольську катедру митр. Філофея Ле-щинського, при котрому і за його стараннями було відкрите в Іркутську вікаріятство тобольської митрополії р. 1706, при чому на єпископа іркутського — вікарія висвячено було українця Вар-лаама Косовського. Після єпископа іркутського св. Інокентія Куль-чицького, який був першим єпархіяльним іркутським архиєреєм і багато поміг місії не тільки безпосередньо місійною працею, але і прикладом святого життя, вславився місійною працею в Східній Сибірі його наступник на катедрі, єпископ іркутський Інокентій Нерунович (1732-1747). Вихованець і потім учитель Київської Академії, ієромонах Інокентій Нерунович в рр. 1728-1732 викладав в Московській Академії риторику і філософію, будучи в рр. 1730-32 і префектом Академії. В р. 1732 був висвячений в єпископа іркутського, на якій катедрі й прослужив 15 років. Істориками православної місії в Сибірі єп. іркутський Інокентій Нерунович вважається ,,одним з найбільших місіонерів Сибіру". Організуючи місійні сили і вживаючи всі заходи до розвою місійної діяльности, єпископ Нерунович особисто відбував апостольські подорожі по величезній Іркутській єпархії, витрачаючи на це кожного разу цілий рік, а то й два роки, як подорожі його в 1733, 34 і 35 рр., подо-ріж в 1742-43 рр. Єп. Інокентій Нерунович був „сповнений широких і плідних планів місійної діяльности, великого особистого почину і гарячої участи в місійному служінні" (Ієром. Гурій. Православная миссія среди ламаїтов. Православний Собесєдник. 1911. стор. 333).

Участь українських ієрархів і ієромонахів у внутрішній місії в Поволж'і не була такою виключною й широкою, як в Сибірі, бо тут в тих часах були ревні в апостольській праці посеред „інородців" й великоруські архиєреї, як, напр., митроп. казанський Тихон (1689-1724). Але про визначну участь українців-архиереїв і ченців в місійній діляьності й цього краю так само свідчить ряд історичних фактів. Так, визначні успіхи місії посеред казанських татар зв'язані з іменами казанського архиєп. Іларіона Рогалевсько-го і особливо єпископа казанського Луки Канашевича (1738-1755). При архиєп. Рогалевському (1732-35) були запроектовані спеціяль-ні для дітей новохрещенців школи, які проекти архиєпископа й були здійснені єпископом Лукою Канашевичем. Такі школи були відкриті — Федоровська в Казані (свіяжська, елабужська, царевокок-шайська) — в 1752-54 р. об'єднані в Казані; для калмиків школи місійного характеру в межах Казанської ж єпархії в нових мі-стах — Ставрополі і Оренбурзі (К. Харлампович. Казанскія ново-крещенскія школи. Казань. 1905.). Між іншим, заслуговує згадки, що ректором Оренбурзької школи (в складі кляс латинської, російської, арабської і калмицької), яким мав бути священик, намічався, між іншими кандидатами, ученик риторики Московської Академії Михайло Ломоносов, знаменитий опісля рос. вчений і проф. Московського університету. Його кандидатура відпала з тої

172

причини, що був „крестьянским" (селянським) сином. Крім шкіл для дітей новохрещенців, була організована стараннями єпископа Луки Канашевича в 1740 р. Казанська новохрещенська контора, яка відала справами православної місії на території тодішніх губерній казанської, астраханської, ніжегородської і вороніжської, що обіймали все Поволж'я. На чолі цієї „Контори" з українців стояли: архимандр. свіяжського манастиря Сильвестр Гловацький (1742-49), потім митрополит тобольський (1749-1755); архим. Єв-меній Скаловський (1750-1767); помічниками і співробітниками їх були українці: архим. казанського спаського манастиря Веніямин Пуцек-Григорович (1741-43; висвячений в єпископа ніжегородсько-го, займав катедри: ніжегородську 5 років, тверську — 5 років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік; з липня 1762 р. — катедру казанську, на якій і упокоївся). Далі стояли — архимандр. казанського спаського манастиря Феофіл Ігнатович (1754-65); ієромонах Леонид Кременський (префект казанської семінарії, потім настоятель кизичеського манастиря в р. 1759-63); протопоп Іван Орловський.

В р. 1741 Синод запропонував київському архиєпископові Ра-фаїлу Заборовському укласти з київськими богословами для калмиків „виписку", що містила б в собі віронауку православну і історію Церкви. В опрацьованні цієї книжки взяло участь до 10 осіб, а потім її розглянули митрополити Рафаїл Заборовський і Тимофій Щербацький. Єп. Лука Канашевич теж склав для калмицької місії, з доручення Синоду, „Слово до новопросвіченого калмицького в Ставрополі та інших там місцевостей зібрання". З християнською проповіддю на північ до вотяків у єпархії Вятській, де була місія з місцевих великоруських сил, подорожували в 40-их рр. члени Казанської новохрещенської контори названі вище архи-мандрити-українці Сильвестр Гловацький та Веніямин Григорович.

Поза межами Росії, тобто в так зв. „зовнішній місії", українські місійні діячі працювали у XVIII в. тільки в Китаю. Історик Пе-кинської місії ієром. Н. Адоратський („Православная мисія в Ки-тає за 200 лет ея существованія". Казань. 1887) все XVIII стол. характеризує, як часи переваги українців в пекинській місії (стор. 19). Відомо, що Петро І в свому указі від 18 червня 1700 р. на ім'я київського митрополита Варлаама пов'язав з справою утворення сибірської місії й думки та мрії про навернення на право-славіє й самого „хана китайського та близьких до нього людей і взагалі їхнього народу", для чого в Китаю мала б бути станиця з кількох духовних осіб, які вивчали б китайську й монгольську мови, підпорядкована митрополитові тобольському — українцеві, як і всю цю місійну справу мали б вести українці.

Як свідчить згадуваний вище Григорій Новицький, митрополит Філофей „посилав богословія учителів навіть до китайської держави, також і до монгольського головного законовчителя й законодавця кутухти, що його всі калмицькі роди й китайська держава премного почитають". Таких посольств було де-кілька —

173