Історія

РОЗД. XVII.    ПІДПОРЯДКУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ) ЮРИСДИКЦІЇ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІЯРХА.

Переходимо до події в історїї нашої Церкви, якою кінчається третя її доба, а заразом і 700-літній безпосередній канонічний зв'язок її з Церквою-Матір'ю, Царгородською патріярхією, в юрисдикції якої наша Церква, як Київська митрополія (в XIV в. також і виділена з Київської Галицька митрополія), увесь час перебувала від заснування її при св. князі Володимирі Великому, користаючи з такої широкої незалежности від патріярхії у внутрішньому житті й управлінні, що цей стан характеризувався істориками, — говорили ми про це й у вступі (І. І, стор. 16-17), як автокефалія Української Православної Церкви „де г'асіо". Такому стану прийшов кінець з переміною, на прикінці XVII віку, юрисдикції в історії Київської митрополії: в р. 1685 -1686 з юрисдикції Церкви-матері, Царгородської патріярхії, вона перейшла в юрисдикцію Московської патріярхії, Московської Церкви, тобто в юрисдикцію своєї колишньої доньки, бо з Києва світло Христової віри прийшло на Московщину і в складі Київської митрополії перебували великоруські єпархії до половини XV віку. В наших часах, коли взагалі не дуже то думають логічно-історичними категоріями, сталася підміна: з церкви-доньки зробили церкву-матір, і в боротьбі проти автокефалії Української Православної Церкви (так само проти автокефалії Православної Церкви в Польщі 1918-39 рр., де в складі тої Церкви було 70% українців, 29% білорусів і 1% росіян) найвищим аргументом було, що не сміють, згідно з канонами (якими?), творити автокефалій без згоди і благословення Церкви Московської чи Російської, як „церкви-матері", хоч вона такою ні для українців, ні для білорусів ніколи не була, бо й народилась після них, коли вони вже мали Київську православну митрополію.

Щодо самої події, як і чому стався перехід Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріярха, то можна, здається,

292

вже здобутися на об'єктивне, зіпе іга еІ зіисііо, ЇЇ представлення і освітленння, тим більше в наших умовах свободи науково-історичної думки, коли тільки ми самі її не в'яжемо шкідливою тенденцією шукати причини й винуватців некорисних для нас подій тільки поза нами самими, прикладом чого може бути саме таке представлення факту зміни юрисдикції Київської митрополії в кінці XVII в., що це був „спочатку акт насильства, сваволі царської влади, потім вперта проти нього боротьба українського духовенства і мирян, а врешті куплена за гроші згода Константинопольського патріярха, якою надано було (тому факту) видимість правового характеру" (Архієпископ Алексій. Историческая справка о подчи-неніи Украинской Церкви (Кіевской митрополії) Московскому патріарху. Доклад первому Всеукраинскому Церковному Собору, стор. 15).

Справа підпорядкування Київської митрополії Московській Православній Церкві достатньо обслідована, щоб при добрій волі історика розповісти про неї правду, уникаючи демагогії в тому чи іншому напрямку та всякого роду перебільшувань і припущень. Цій справі присвячено цілий т. V „Архиву Юго-Западной Россіи", під назвою „Акти, относящіеся к дєлу о подчиненіи Кіевской митрополій Московскому патіархату" (Кіев. 1873 г.), зібрані проф. Київ. Духов. Акад. С. А. Терновським, якого „Изслєдованіє о подчиненіи Кіевской митрополій Московскому патріархату", уміщене в передмові до документів т. V, було, і тепер є, основним джерелом для всіх, хто писав потім про „приєднання Церкви Укрїн-сьокї до Московської в 1686 р." Виясненню фінального акту приєднання в 1685-86 рр. служить також капітальна дисертація В. С. Ейнгорна „О сношеніях малороссійского духовенства с москов-ским правительством в царствованіе Алексєя Михайловича" (друк. в „Чтеніях москов. общества ист. й древностей рос." в рр. 1890-99). У проф. К. В. Харламповича в не раз цитованій вище капітальній його праці про вплив українців на московське церковне життя справі підпорядкурання нашої Церкви Москві присвячено розд. III під заголовком: „Сношенія Малороссіи с Москвой по вопросу о церковно-административном подчиненіи московскому патріарху". Дослідження й історичні аналізи документів, що відносяться до цієї справи, виказують найтісніший її зв'язок з політичним актом, називаним „Переяславською угодою 1654 року". Вже в „Поділі історії Української Православної Церкви на доби" (Т. І, стор. 30-31) ми, беручи за основу цього поділу певні найважливіші події в житті нашої національної Церкви, для кінця III доби взяли подію підпорядкування р. 1686 нашої Церкви Москві, там же додавши, „в наслідок Переяславської політичної умови Гетьмана Богдана Хмельницького р. 1654". Думати, що Українська Православна Церква, коли Україна і український народ ступ-нево входили в склад (і під владу) Московської православної держави, могла залишитися в юрисдикції Царгородського патріярха ,та ще з фактичною незалежністю і від нього, це й значить думати не логічно-історичними категоріями, не розуміти приро-

293

ди відносин між Церквою і державною владою в Православії тих часів, коли сама державна влада була православною і Православна Церква в тій Московській державі була автокефальна не тільки „сіє їасіо" (від 1448 р.), але й „гіе ]иге" (від 1589 р.).

Впродовж усіх сімох віків історії нашої Церкви від Володимира Великого, що досі були предметом цієї праці, ми бачили, як тісно церковне життя нашого народу перепліталось з національно-політичним його життям і з суспільним, яку велику ролю відогравала Православна Церква в справі політичного об'єднання словянських племен на Сході Европи, як творилась нею культура народу з національно-релігійним характером, як християнізувалось нею суспільне життя, і як, з огляду на таку величезну ролю в тих часах Церкви, державні власті центральну постійну владу Церкви стреміли при собі мати, за місце осідку митрополита боролись, на заміщення катедр митрополита і єпархіяльних архиєреів впливали. Коли ж державна влада, як в Польщі, для православних її горожан чужовірна, приходила до думки, що краще раз назавжди позбутися небезпечного для скріплення державного організму окремого національно-культурного фактора в житті частини її горожан, — то вона не задовольнялась вже цілковитою лояльністю і навіть угодовостю ієрархії й духовенства, а переходила в наступ в цілі знищення самого існування Православної Церкви в державі.

Щодо Московщини, то відомо, яке надзвичайно велике значення в справі вивищення Москви й побудови Московської держави мали православна ієрархія і духовенство. Тому небесним патроном Москви вважається канонізований скоро після смерти св. Петро, митрополит Київський, родом українець, що знаходився в тісній дружбі з кн. Московським Іваном Калиток», а за словами проф. В. О. Ключевського, — „підтримка митрополита і всього церковного громадянства найбільше, може бути, допомогли московському князю скріпити за собою національне і моральне значення в північній Русі" (С. Г. Пушкарев. Обзор русской исто-ріи. Ню-Йорк. 1953. Стор. 128-129). До цього історичного факту треба додати дальші: падіння Царгороду (1453 р.) і Візантійської імперії, після чого єдиною незалежною православною державою залишається Московська, в зв'язку з чим утворюється (найбільше церковними ж сферами) горделива теорія „Москви — Третього Риму"; Православна Церква в Московщині стає автокефальною, але, при незалежності її від Царгородського патріярха, вона стає більш залежною від своєї державної православної влади, вищий представник якої в половині XVI в. вінчається на царство, який акт — свідоцтво наступництва візантійських цісарів — затверджується царгородським патріярхом і його собором. Так царі московські, в уявленні не тільки в Московщині, але й далеко поза нею, в православному світі стають опікунами й захисниками вселенського православія, яке знаходиться у великій небезпеці не тільки з боку турків на Сході, але й з боку латинян з Заходу, що, як скаржились самі православні українці й білоруси під польсь-

294

кою державною владою, переслідують православіє не менше від турків.

Комплекс усіх цих історичних обставин, тодішніх понять і історичних фактів історик не може забувати, трактуючи й аналізуючи історичний факт, як і чому наступило підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхату. А таку непам'ять, відсутність історичного прагматизму, спрощення ми бачимо в тих випадках, коли в пояснення цієї події кажуть: „насильство", „узурпація", або вину складають на окремих осіб, вроді того, що „митр. Гедеон віддав Українську Церкву Москві, не дивлячись на боротьбу проти цього всього українського духовенства і мирян" (відомо, що митр. Гедеон зовсім не був такою „сильною" особистостю); ще простіше: гетьман Самойлович це зробив „очевидно з приватних інтересів, щоб міцно посадовити свого родича, луцького єпископа князя Гедеона Четвертинського, на митрополичому столі в Києві"... І дивно, що такі пояснення зустрічаємо в наукових працях.

Повторюємо: в історичних обставинах після Переяславської угоди 1654 р. і, в зв'язку з дальшими, з нею пов'язаними, подіями в політичнім житті українського народу, Православна його Церква не могла залишитися у відношенні до Московського патріярхату незалежною. Раніше чи пізніше повинна була увійти в його юрисдикцію. Засади відокремлення церкви від держави тоді ще не було. Інша річ, що Українська Церква, чи Київська митрополія, і в юрисдикції Московської патріярхії могла мати певні права самоуправління, про що й буде мова далі, але збереження їх знов таки не стояло осторонь політичного життя народу під Московщиною».

Які попередні події підготовили підпорядкування Української Церкви Москві, при яких обставинах і як воно наступило, хто противився і чому, а хто і в якій мірі сприяв наступленню цього, неуникненого після Переяслава 1654 р., акту, — нехай говорять відомі нам історичні факти.

1.   Відношення української ієрархії й духовенства до Москви в першій  половині  XVII  віку.

В попередніх розділах нами досить було наведено фактів, які характеризують відношення до Москви української православної ієрархії й духовенства за півстоліття після проголошення Берестейської унії 1596 р. (Див. розд. X, 4; розд. XII, 1-2; розд. XIV, 9). Тому, не потрібуючи знову наводити ті факти, подамо тут загальну характеристику відношення українських церковних сфер до Москви в добі перед Переяславською угодою 1654 р.

Роз'єднання поміж двома частинами єдиної колись Київської митрополії (до 1458 р.), в основі якого лежали причини політичного (південна й західня частини митрополії опинились в польсько-литовській державі, північна частина — в московській), етно-гарфічного (українці й білоруси на півдні й заході, великоруси на

29Я

півночі) і церковного (в особливостях головно внутрішнього устрою Українсько-Білоруської і Московської Церков) характеру, — це роз'єднання, про котре митрополит Макарій каже, що „між 4 двома митрополіями не було жодних зносин" (Ор. сії., т. VI, стор. 46), кінчається в часі, якщо не зважати на де-які факти звернення до Москви за пожертвами в XVI в., коли почались в Польщі переслідування за православну віру з проголошенням унії з Римом в 1596 р.

Смутна доба в Московщині, з претендентами на московський трон самозванців, що виходили з Польщі, участь у смуті українських запорожців — не могли сприяти налагодженню ближчих зносин, в перші ж роки унійних переслідувань, поміж православними Польщі і московськими церковними й урядовими сферами в цілях шукання захисту від релігійних переслідувань. Пригадаймо одначе, що і в цей час, як говорили про це ми вище, єпископи Львівський Гедеон і Перемиський Михаїл сповіщали в Москву про коншахти Лжедимитрія І в Польщі з єзуїтами, а московські єпископи в червні 1606 р. повідомили князя К. К. Острозького, як „пана християнського і во благочестії ізрядного" про смерть Лжедимитрія І і поставлення на трон в Москві Вас. Шуй-ського. Очевидно, що зносини представників одної й другої Церкви, і якраз в справах небезпеки для православія через оо. єзуїтів з Риму, мали місце і в цю добу смути в Московщині. Широко починаються ці зносини з Московщиною після заперестання смути з обранням на московський престіл царя Михаїла Федоровича, сина московського патріярха Філарета, та з відновленням в 1620 р. православної ієрархії в Україні єрусалимським патріяр-хом Феофаном, який приїхав до Києва, побувавши перед тим в Москві, так що є припущення, напр., у Пантелеймона Куліша („Матеріали для исторіи возсоединенія Руси", т. І, стор. 92-93), що саме відновлення ієрархії в Києві довершене було патріярхом Феофаном з ініціятиви Москви.

Українська ієрархія висвяти 1620 р., за винятком тільки архи-єпископа Полоцького Мелетія Смотрицького, який і в правосла-вії не залишився, а перейшов на унію, була, без сумніву, настав-лення промосковського. Не признана польським урядом, переслідувана у виконанні своїх архипастирських обов'язків, перебуваючи на свободі тільки дякуючи козацтву та потребі поляків в козацькій збройній силі, українська ієрархія 1620 р. стала шукати помочі й спасіння в одновірній Москві. Як знаємо, єпископ Во-лодимирсько-Берестейський Йосиф Курцевич просто переїхав в Московщину, залишивши свою паству, до якої, правда, і не допускали його латино-уніяти. Готовий був переселитися в державу православного московського царя і єпископ Перемиський Ісайя Копинський, якого після смерти митрополита Іова Борецького обрано було на митрополичу катедру, при чому відомі симпатії до Москви Ісайї Копинського не тільки не були перешкодою, а, — здається, — ще більш сприяли поставленню його кандидатури в митрополити. Посеред думок про переселення, — і навіть масове, —

296

в межі московської держави від „латинського тиснення" вже й в ті часи виникала ширша думка про перевід „під високу госуда-реву руку" всієї України, і виходила ця ідея теж переважно від української ієрархії на чолі з митрополитом Іовом, про що свідчить посольство від нього до Москви, очолене єпископом Луцьким Ісааком Борисковичем. Трудно сказати, чи з цими ідеями політичного об'єднання з Москвою, спасаючись від релігійних переслідувань під Польщею, зв'язувалась тоді думка про необхідність підпорядкування Москві і в церковному відношенні. Нема такої думки в зносинах з московською владою митр. Іова, але натяк на неї знаходять у митр. Ісайї, коли він до патріярха московського Філарета звертався, як до „Всесвятійшого і Преблажен-нішого, милостію Божою Преосвященного Патріярха Великої і Малої Росії і до послідніх великого океану" (Ейнгорн. Ор. сії., стор. 1074).

В 20-их же рр. XVII в. починається великий рух в переходах на „царське ім'я" до Московщини з України з причин релігійних утисків від „латинян" і польської влади. І характерно, що найбільше цих біженців було з-посеред українського чернецтва; причину цьому треба вбачати, на нашу думку, не в тім, що чернецтво найбільш було переслідуване, а в тім, що ченцям, як самітнім, не зв'язаним яким-будь майном і господарством, легче було рушити з місця і знайти собі пристановище в численних манастирях Московщини. Заслуговує на увагу й той факт, що цих втікачів не лякало й не обурювало й те образливе для їх православної віри відношення до них в Москві, коли їх ставили всіх під допит, чи охрещені вони „в три погруження"; якщо ж виявлялось, що їх „з кувшинця обливали", то відсилали їх на патріярший двір, або до одного з манастирів для „виправлення в православній вірі" впродовж кількох тижнів, після чого хрестили їх „в православну християнську віру". Мусіли зносити це протиканонічне „чи-ноприняття" з причини посилення утисків православного духовенства і чернецтва в Польщі, в часах Сигизмунда НІ, після відновлення, без дозволу короля, української православної ієрархії. Об'єктивно одначе треба ствердити, що вимога „перехрещування" не була проявом національної антипатії до „черкасів-українців" і до білорусів, бо ж патріярх Філарет, який сам пробув кілька років в польському полоні, знав і про положення православних в Польщі, про їх боротьбу з унією, а в політичному відношенні, як найперший дорадник свого сина — молодого царя Михаї-ла, був зацікавлений в симпатіях українського суспільства з огляду в даний час хоча би й на те, що поляки не залишили ще мрій посадовити на московський трон королевича Володислава. Отже патріярх Філарет підтримував переходи на Московщину з України, а практику „виправлення у вірі" навіть у відношенні до хрещених через трикратне погруження, стосували в Москві і до греків, і до південних словян, і до волохів, навіть до самих мос-квинів, коли вони побували в татарському чи польському полоні. Так пильнували в Москві „чистоти православія" в своїй зарозу-

297

мілості, як про це ми вище писали (розд. XIV, 8 в кінці), що вони єдине являються його охоронителями. Практика перехрещування в Московщині вже охрещених християн була врешті засуджена на Великому Московському Соборі 1666-67 р., хоч в дійсності була вона залишена далеко раніше. (К. Харлампович Ор. сії., стор. 181).

Українська православна ієрархія, на чолі з митрополитом Петром Могилою, що виникла згідно з „Пунктами заспокоєння" 1632 р. в час елекції на короля Володислава IV, не мала такої спонуки, як ієрархія 1620 р., шукати захисту й спасіння в одновірній Москві, особливо в перших роках правління Володислава IV, коли наступило відпруження в натиску й наступі на Православну Церкву зверху. Ієрархія була легалізована; в положенні пра-вославія наступало, здавалось, застосовання права супроти сваволі, принаймні були надії на це, чим далі, то більш заведені (Див. розд. X, 2). Опріч того, не треба забувати, що митрополит Петро Могила, якого історики протиставляють митрополитам Іову Борецькому і Ісайї Копинському з погляду різниці в політичних симпатіях, таки був аристократ, аристократ і духом і з походження, що зовсім не рівнозначне з тим, що назвати Петра Могилу „поляком", або людиною польської культури. Як людина високо культурна в правдивому розумінні цього поняття, митрополит Могила пропонував царю Михаїлу Федоровичу свою поміч присил-кою ченців-вчителів в Москву для заведення школи при якому з манастирів (розд, XIV, 9), але не міг він забувати, що москов* ська держава була таки країною зовсім мало культурною, відрізнялась безправством і жорстокостю. Тому Петро Могила „повернув, — за виразом П. Куліша, — церковну ієрархію назад від Москви до Польщі", тим більше, що король Володислав IV не змінювався сам в своїй прихильності до православних і не ставав на шлях відібрання релігійних прав українського народу.

Покажчиком, одначе, наростання нового незадоволення й почуття небезпеки в народі були, чим далі, то все частіші, випадки переходів на Московщину, які було припинились в перших роках правління Володислава IV. Життя на низах знову свідчило про сваволю польської католицької шляхти, пройнятої фанатизмом. Особливо участились переходи з 1638 року. Переходили не тільки ченці, як в більшості випадків було раніше, а й священики з білого духовенства, при чому зустрічаються випадки переселення священиків з частиною своїх парафіян, а іноді й з цілою парафією; переселялись вони на Слобожанщину з 1638 р., або й дальше на схід, в повіти Курщини й Воронежчини. Після переходу границі такі біженці посилали звичайно до Москви делегатів, між ними часто бував і сам священик, просити московський уряд дозволити їм оселитися і де саме, „пожалувати" їх землею, хлібом і грішми, допомогти їм грошима й матеріялами збудувати і впорядкувати церкву. Як на причину переходу, вказувалось звичайно „латинське переслідування і разорення". Нема сумніву, що ці переходи чи переселення в межі московської держави вже в

298

першій половині XVII в. свідчать про те, що нижче духовенство, і чорне і біле, у великій мірі ширило в Україні й на Білорусі думки про опіку й захист народу під високою рукою православного царя московського від неволі лядської й утисків віри православної.

2. Питання церковного об'єднання з Москвою в перших роках після Переяславської угоди 1654 р. Становище митрополита Силь-вестра Косова. Київська митрополія і московський патріярх Нікон.

Як ми вже знаємо (розд. XIV, 9), від половини XVII в., ще й до Переяславської угоди 1654 р., розпочались посилені культурні впливи на Московщину української церковної культури, коли вчених ченців з Києва делегував до Москви, на просьбу царя, митрополит Сильвестр Косів р. 1649. І через все п'ятиріччя до Переяславської угоди, впродовж якого Богдан Хмельницький вів переговори з Москвою, митрополит Сильвестр був в приязних стосунках з московським урядом, задовольняючи просьби в церковних потребах і отримуючи жалованні грамоти на збірку в Москві пожертв на Київські манастирі. „Повели, Государ, — писав, напр., митрополит царю в літі 1652 р., — дати своє жалування: 12 мі-ней місячних та прологи сентябрські і мартовські, та Феофілакта та устав великий, і на мене умилосердись, на одежу теплу пожалуй, щоб було мені чим в зимі зігрітися" (Митр. Макарій. Ор. сії. Т. XII, стор. 55). Одначе в політичних переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою митрополит Сильвестр не брав участи. Правда, в цих переговорах не було мови про підпорядкування Церкви московському патріярхові, але ж тісний зв'язок поміж політичними і церковними справами так був ясний, що дивно було б думати, ніби ті переговори „церкву не обходять", тим більше, що й політичні розмови, щиро чи не щиро, але велись найперше в ім'я православія, для спасіння його від гнету в Польщі, і цар Алексій Михайлович мав „приняти черкас під свою високу руку, не бажаючи того чути, щоб їм, одновірним православним християнам, в разоренні від латинян і папежників бути" і „не для чого іншого, щоб православна церква ширилась, а унію до кінця викоренити".

Отже не тільки для пізніших істориків, але і в час самих цих подій, для московського уряду, було дивним, чим пояснити відсутність голосу Київського митрополита в переговорах гетьмана з Москвою, коли попередні митрополити, як митр. Іов, Ісайя, в часах Сигизуунда III, самі були ініціяторами подібних переговорів. Ще більше здивовання викликало становище опозиційне митрополита Сильвестра, коли вже сталася Переяславська угода 8 січня 1654 р. А опозиція проявилась в таких фактах.

16 січня 1654 р., після козацької ради в Переяславі, царський посол Бутурлін прибув з Переяслава до Києва, де за півтори версти від золотих воріт зустрів його митрополит Сильвестр в оточенні духовенства і привітав промовою, в якій пришестя царсько-

299

го посла до Києра тлумачив як встановлення православним руським царем зв'язків з першим місцем благочестя руського — нас-ліддям від давніх благочестивих великих князів руських (М. Ма-карій. Т. XII, стор. 57). В Софійському соборі відбувся урочистий молебень і многоліття царю і царській родині, після чого Бутур-лін, нагадавши про зносини гетьмана в справі приняття під царську руку України, запитав митрополита: "Об'яви ж нам тепер, чому ти ніколи не бив про те чолом, нічого не писав великому государю і царської милости для себе не пошукував?" Митрополит на те відповів, що він зовсім не відав про те, що Богдан Хмельницький з військом запорізьким били чолом під государе-ву високу руку, а що тепер він за царське многолітнє здоровя і за царицю і за благовірних царевен повинен Бога молити. Одначе, коли на другий день, 17 січня, Бутурлін почав приводити до присяги Київ, від митрополита й духовенства присяги не вимагаючи, а вимагаючи її від насельників маєтностей церковних і манастирських — шляхти і міщан та слуг дворових, то спротивився цьому митрополит: „Як тільки довідається литовський король, що я шляхту і дворових людей своїх до присяги посилав, то звелить тих єпископів і духовенство, що по литовських містах перебувають, порубати, я буду перед Богом відповідати за всі ті душі". Через два дні митрополит уступив і людей своїх до присяги послав, після чого митрополиту Сильвестру, єпископу Чер-ніговському Зосимі і печерському архимандриту Йосифу Тризні було видано царське жалування (Акти, относящіеся к исторіи южной і западной Россіи. Т. X, ч. 4. Стор. 254-260).

В лютому того ж 1654 р. царські воєводи знайшли в кепському стані фортецю в Києві, і коли рішено було побудувати нову фортецю, то найкраще місце для неї вибрали на церковних землях біля софійського митрополичого манастиря. Рішучо спротивився цим замірам митрополит Сильвестр, не слухаючи й обіцянок, що цар дасть взамін другу землю. „Коли хочете охороняти черкасів (фортеця будувалась проти наступу поляків), — казав він, — то охороняйте верстов за 20 і більше від Києва"... А на дальші намовлення відступити землю сказав митрополит в серцях: "Коли зачнете на тому місці ставити город, то я учну з вами битися". З погляду порядків в Речіпосполітій, нічого страшного в такій заяві не було, бо подібним чином відстоювали тут свої маєтності світські й духовні власники навіть супроти королівських указів. Але московські воєводи почали докоряти митрополитові, що він не має страху Божого, коли з государевими людьми збирається битися, — значить, він є по боці польського короля. Тоді митрополит їм відповів, що то гетьман Хмельницький посилав бити чолом і піддався зо всім військом запорізьким під госуда-реву руку, а він, митрополит, зо всім собором, бити чолом царю не посилав і живе він з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою ... Перше був під королівською владою1, а вперед під чиєю владою Бог: йому накаже бути, під тією й буде. І почав загрожувати „холопам царським": не ждіть початку, ждіть

300

кінця, побачите самі, що з вами скоро буде. Воєводи заявили, що будуть слухати царського указа, а не митрополита, і почнуть будувати кріпость. Про свій конфлікт з митрополитом повідомили далі київських полковників, бурмистрів і взагалі міську владу, яка взялась до полагодження конфлікту. Побувавши у митрополита, принесли від нього воєводам просьбу вибачити йому, бо говорив те все з серця через те, що багато перед тим поляки й литва земель церковних і манастирських позахоплювали, боявся й від воєводів кривди манастирю, просив не писати про це царю. Воєводи відповіли, що особисту образу прощають, але про погрози митрополита не можуть не повідомити як царя, так і гетьмана. Справа з землею для фортеці кінчилася тим, що цар, грамотою з дня ЗО березня 1654 р., розпорядився замінити дільниці манастирської землі, що взяті були під будову кріпості, новими, при чому писав гетьману, що митрополит „нехай не ображається", бо ж не збіраються що-будь відібрати від духовенства, а готові йому ще й прибавити. Митрополит пізніше (в грамоті 4 липня 1654 р.) оправдувався перед царем, що він не царю противився тоді в справі з землею, а ревнував про святість місця і про давність володіння тою фундацією на Церкву Божу, від воєводів же вимагав царського указу на письмі, а не на словах; коли ж тільки дістав від гетьмана, „нашої землі начальника і повелителя", указа, то з радістю віддав землю і благословив будову кріпости. Але ж московський уряд не вірив, видно, в щирість заяв ми-трополита; до Богдана Хмельницького була грамота, аби гетьман митрополита до Москви прислав, де б митрополит „оправдання про себе дав". І гетьман заготовив було вже до царя й патрі-ярха Нікона грамоти на захист митрополита Сильвестра, з якими сам митрополит збірався їхати, але ж передумав і в літі 1654 року послав до Москви від себе й духовенства посольство (про це нижче). Річ в тім, що хоч Хмельницький в грамоті царю з дня 25 травня 1654 р. писав, що митр. Сильвестр багато постраждав за правду, а тепер радується й молиться за царя, в Москві мали інші відомості про настрої й дії митрополита. Московські воєводи в Києві повідомляли царя, що митрополит „в жодних справах з нами, твоїми холопами, ради не держить" і запитували, чи „ходити їм до такого митрополита за благословенням, а буде на обіди до себе запрошувати, то чи йти до нього, і чи до себе його кликати" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 156-157). Київські воєводи з Москви Куракин, Волконський і Немиров донесення також робили в Москву, що митр. Сильвестр, печерський архимандрит Йосиф Тризна і михайлівський ігумен Феодосій мали, за посередництвом уніятського старця, ченця Макарія Кри-ницького, зносини з литовським гетьманом Радивилом і з поляками; що той же Макарій Криницький вніс від імени митрополита і печерського архимандрита до ґродських книг Луцького суду протест такого змісту: „Москва, заволодівши Києвом, змушує отця митрополита, архимандрита і все духовенство до протизаконних вчинків, аби, залишивши короля, його милість, не вважали

ЗОЇ

його за государя, а піддались би і присягали московському царю; але ж духовенство не хоче цього робити і бажає мати государем короля, і як попереду духовні ніколи не були бунтівниками, так і тепер не будуть, про що по всіх ґродських судах вони вносять заяви" (М. Макарій. Т. XII, стор. 59-60). Заховалась також вістка, що Великим постом 1654 р. митрополит посилав до Варшави на сейм і до короля двох ченців, які мали просити короля зібрати військо та визволити Київ від московських людей, з якими жити неможливо (Архиєп. Алексій. Історическая записка ... Ор. сії., стор. 4). До ряду цих фактів з року 1654 належить пригадати, що й в р. 1648, після неудачі комісарів на чолі з Адамом Киселем, післаних від конвокаційного сейму для переговорів з Хмельницьким і козаками, митр. Сильвестр мав замір їхати з Києва до „панів-рад", але козаки вернули його з дороги, приставили до ста чоловіка сторожі при ньому й сказали: „Яке йому діло до того? Знай він свою келію і в такі діла не вступайся" (Акти Ю. і Зап. Рос. III. Ч. 238, стор. 248-49. — Митр. Макарій. Т. XII, стор. 24). А р. 1651, після програного українцями бою під Берестечком, коли „поляки вперше здобули перемогу" і „в той саме час литовські війська заняли Київ, митрополит Ко-сів піддався загальній паниці і з духовенством вітав переможців" (І. Хрлмський. Історія України, стор. 205). Ряд наведених різних фактів належить завершити історичним фактом духовного посольства від митрополита до московського царя, яке було першим після Переяславської угоди 1654 р. і порушувало питання найбільшого значення для дальшого канонічного положення Української Православної Церкви чи Київської митрополії. Митрополит Сильвестр тільки „з пересердя" міг сказати, що тепер „живе він з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою"... То ж не були часи аж такої релігійної волі, як нині, коли можна вважати і називати себе православною церквою, а не визнавати догматично-канонічного устрою Вселенської Православної Церкви, — ніхто до церковного суду за це не потягне. Митрполит Сильвестр і вище духовенство нашої Церкви ясно усвідомили, що за політичним об'єднанням з Москвою має прийти й церковне об'єднання з рації не тільки перемагаючої сили державної влади Москви, а й канонів Церкви (прав. 17 IV Всел. соб.), і тому пробували заховати канонічний „зіаіиз яио" Київської митрополії, заким виясниться дальша політична доля народу.

...В. березні 1654 р. було в Москві посольство від гетьмана, в складі якого не було представників від духовенства; в статтях, якими оформлювались взаємовідносини поміж Москвою і Україною, щодо Церкви було тільки загальне підтвердження прав українського духовенства. Питання про підпорядкування Київського митрополита зовсім не підіймалось. Спеціяльне духовне посольство в справах церковних, у склад якого увійшли представники від манастирів — печерського, митрополичого софійського, золотоверхого михайлівського й видубицького, було очолене Інокен-тієм Гізелем, ігуменом Николопустинського манастиря. Прибуло

302

це посольство 20 липня 1654 р. під Смоленськ, де знаходилась тоді ставка царя у військовому поході проти поляків. Посольство, приняте царем 28 липня, доручило царю привезені грамоти від митрополита, гетьмана (в підкріплення просьб митрополита) і манастирів. Митрополит в своїй грамоті висловлював радість всіх синів Малої Росії з причини „нинішнього з'єднання", коли після многих утисків знайшли тихе пристановище, оправдувався перед царем за спротив при будові твердині в Києві і молив на закінчення підтвердити попередні права і привілеї духовенства митрополії, про що статті подані були в окремому акті. На грамоті митрополит Сильвестр підписався, як митрополит „Малия Россії", а не „всея Руси"

В  „статтях" містилися  наступні  просьби  до  царя:

1. Ствердити всі права і привілеї Церкви і духовенства, надані здавна князями руськими і польськими королями;

2. Не виділяти духовенства від послушенства святішому цар-гордському патріярхові, якому воно підлягає по праву Божому, по хрещенню і по правилам свв. отців;

3. Визнати право митрополита, єпископів, архимандритів і ігуменів на перебування їх на становищах до смерти, після якої наступники їх повинні бути тільки по вільному обранню духовенством і мирянами; не присилати на Україну московських духовних, як ревизорів чи яких начальників;

4. Предоставити самим духовним справляти суди духовні з остаточною апеляцією в суді митрополітальному, з тим, щоб засуджені духовні відбували кару тут же, а не висилались до Великої Росії;

5. Признати канонічну підлеглість православних в Литві й на Волині Київському митрополиту, як було й попереду, і гарантувати їм вільні зносини з своїм митрополитом;

6. Пожалувати манастирям, маєтки яких залишились під Польщею, маєтності взамін тут, поблизу від Києва;

7. Насильно нікого з духовних Малої Росії не тягнути до Великої Росії, а коли прилучиться кому у справах там бути, то щоб їх там силою не затримували. .

Представляючи ці „статті" царю, Інокентій Гізель подав до них і „чолобитну" від імени Київського митрополита і всього „освяченого собору", особливе значення якої було в тім, що в ній виділялась і підкреслювалась найголовніша з просьб, виложених в статтях. Це просьба — про залишення Київської митрополії „при найзверхнішому нашому пастирі Царгородському, до котрого нас і право Боже через св. Апостола Андрія і канони свв. отців прилучили і совокупили".

Канонічна бо приналежність до Царгороду, — проводилась в чолобитній думка, — є „корінь всіх наших вольностей і прав", на „цьому фундаменті всі наші вольності збудовані". „Якщо ж ми не сподобимось в цьому вашої царської милости, тоді митрополит

303

Київський зо всім духовенством почне дуже тужити й зневірюва-тися, що побачивши, і інші духовні, які мають бажання, але ще не знаходяться під кріпкою рукою вашої величности, стануть слабодухами" (Акти Ю. і 3. Рос. Т. X, ч. 16, Х-ХІН). Такою свого роду погрозою недобрими політичними наслідками для справи об'єднання України з Москвою, в разі незадоволення просьби про залишення Київської митрополії під Царгородом, кінчалась „чолобитна" духовного посольства від митрополита і освяченого собору.

Яка була відповідь царя духовному посольству? Митр. Мака-рій каже, що „духовне посольство приходило з Києва майже надаремне і майже нічого не осягло". (Т. XII, стор. 82). 11 серпня 1654 р. дані були жаловані грамоти на митрополичі маєтності й манастирські (по статті 1; не торкалось це, очевидно, маєтностей церковних, які були в межах польсько-литовської держави); київським воєводам даний був наказ не судити домових слуг і селян в манастирських і митрополичих маєтках і взагалі не вступати в діла, що торкаються українського духовенства, а відсилати на суд митрополита (відповідь по ст. 4). Відповідь на інші статті відкладено було до повернення царя в Москву, що сталося тільки в лютому 1655 р., проте через місяць цар відбув знову на війну, — так і залишились, очевидно продумано, статті без відповіді, найголовніша між ними стаття про дальшу юрисдикцію Української Церкви. А в р. 1655 київський воєвода кн. Ф. Волконський, в листі до гетьмана Хмельницького, знову скаржився, що „показується явна зрада багатьох духовних", а царя повідомляв про зрадницькі задуми самого митр. Сильвестра. „Відчуження м. Сильвестра Косова від Москви, — каже К. Харлампович, — дійшло до того, що на початку лютого 1656 р. митрополит відмовив самому царю послати до нього на де-який час свого співака Ваську Пикулинського" (Ор. сії., стор. 172).

Політичне становище митрополита Сильвестра Косова, перво-ієрарха Української Церкви в бурхливу добу Хмельниччини, і характер відношення його до Москви в часі підготовки і довершення потім Переяславської угоди 1654 р. завжди були предметом аналізи істориків, церковних і світських. Більшість відмовляє йому щирости в його церковні^ політиці. Трудно сказати, чи політика взагалі, в тім і церковна, може бути витримана в дусі щирости й оцінювана з цього погляду; недаром такі поняття, як стратегія і тактика, куди ближчі політичній діяльності, ніж поняття щирости. З погляду ж тактики в політичній боротьбі митрополит Сильвестр був, можливо, в його виступленнях далеко більш щирим, ніж хто другий з тогочасних відповідальних політиків, чому й називають його деякі історики „воюючим святителем". Далеко важливішим є встановлення тих мотивів, якими керувався митрополит Сильвестр в свому поступованні в ті трудні часи на становищі первоієрарха Української Церкви.

З цього погляду, ми вже вище (розд. XII, 1) відкинули ті закиди митрополиту Косову, що він керувався в своїй політиці

304

„матеріяльними вигодами і корисними розрахунками особистого характеру" (погляд, між інш., В. О.Ейнгорна. Ор. сії., 91). Думається, що, керуючись такими мотивами, митрополит найбільше виграв би, ставши по стороні Москви. В українських істориків і в українській публіцистиці найчастіше тепер можна зустрінути ґлорифікацію рішучих виступів м. Сильвсетра проти московських воєводів в Києві, в чому вбачають прояви його самостій-ництва й українського патріотизму. Хоч митрополит Косів походив з білоруської шляхти, але ж історична доля так тісно зв'язала в тих віках білорусів з українцями, що нічого б не було дивного і в такому представленні мотивів поведінки митрополита у відношенні до московської влади в Києві. Тільки ж — як пов'язати з самостійництвом і українсько-білоруським патріотизмом наведені вище факти зносин митрополита Сильвестра увесь час з поляками і просьб його до короля Яна Казимира, щоб „король, зібравши військо, визволяв їх, а вони з Києва московських людей виб'ють і будуть під королівською рукою по-старому"? (До-несенння в Москві прибулого з Польщі Івана Тафляри. Ейнгорн. Ор. сії., стор. 62). А проф. М. Грушевський пише, що до Сильвестра Косова все звертався за порадами в козацьких справах Адам Кисіль, головний прихильник угоди з поляками, і що митрополит Косів не виявив „свого співчуття і солідарности з великим повстанням (Хмельницького), котрого свідком судила доля йому бути" (Історія України-Руси. Київ — Львів 1922. Т. VIII, стор. 116. Підкр. наше.). І з цим висновком нема підстав не погодитися.

На нашу думку, ближче до правди будуть ті історики, які в чинах митрополита Сильвестра будуть вбачати найперше церковного ієрарха, для якого інтереси і завдання Церкви в житті народу стояли на першому плані, і який ролю Церкви не зводив до служіння тій чи другій політиці. Положення Українсько-Біло-руської Православної Церкви було в тих часах трудне, і тривога за неї первоієрарха ЇЇ цілком оправдана. Хто переможе в тій боротьбі, яка розпочалась з повстанням Хмельницького? Скоро після повстання видно було, що своїми тільки силами Україні не стати незалежною державою. За допомогою почав Хмельницький звертатися до Московщини вже після перших перемог над поляками. Але слабодухий, за висловом К. Харламповича, московський уряд заперестав вагатися тільки 1 жовтня 1653 р. (Ор. сії., стор. 152). І ці „довгі вагання Московщини коштували Україні багато зайвої витрати енергії і крови" (їв. Холмський. Ор. сії., стор. 206). Митрополит, який був свідком цих довгих вагань Москви, не міг бути й тепер певний, що Москва не залишить українців і білорусів і не помириться з Польщею. Навіть митр. Макарій каже, що митр. Сильвестр, будучи поміж Польщею і Москвою, мусів хитрувати, щоб не підвести Церкви, на випадок перемоги Польщі, що робив так, можливо, навіть за згодою Хмельницького, який, радячись з грецькими ієрархами про свої наміри піддатися Москві, не запрошував на наради митрполита Київського і взагалі вів ці справи помимо українського духовенства, а присягу

го                                                                                                                                             305

прийняв в Переяславі, а не в Києві, щоб духовенство було в стороні. (Т. XII, 56-57). Коли ж, після Переяславської угоди 1654 р., частина тільки Православної Церкви переходила під московську опіку, а друга, більша частина, залишалась під Польщею, то митрополита ще більше боліла ЇЇ доля, — аджеж можна було сподіватись, що поляки помстяться, відберуть маєтки церковні, уріжуть знову права православних і їх Церкви. В цих обставинах — чи міг первоієрарх Церкви афішувати свою приязнь до Москви? Зважуючи далі, які умови могла дати для розвитку церковного життя Москва в порівнанні з тим, що мала Укранїська Церква навіть в Польщі з часів Володислава IV, митрополит Сильвестр міг чесно не бачити, зі зміною канонічної юрисдикції, чогось кращого, а скорше бачив гірше. Цілий ряд істориків сходяться тут на тім, що шляхетському вихованню митр. Косова огидна була некультурність взагалі на Московщині, зокрема ж невіжество московського духовенства. „Побоювання за Іниження порівнюючи високої української культури від зближення з Москвою проймало тоді й другі верстви українського народу. Недаремно неприхильники Москви ширили чутки, що москалі будуть змушувати українців до своєї ноші, що зокрема замінять постолами чоботи і черевички" (К. Харлампович, стор. 161).

Але найбільше, як видно було вже з чолобитної, поданої духовним посольством, непокоїла митрополита зміна юрисдикції, бо ж він знав московські церковні порядки з їх бюрократизмом, без-правством духовенства і залежністю Церкви в Московщині від державної влади. В порівнанні з тими порядками, канонічна 700-літня залежність від Царгородського патріярха була дійсно для Української Церкви станом автокефалії сіє Гасіо. Проте питання канонічної залежности від Царгороду треба розглядати не тільки в площині вигідности її для „вольностей" Української Церкви, бо це була більше номінальна залежність, але ж і в площині віковічної традиції цього зв'язку безпосереднього з ЦерквокьМатір'ю, патріярхи якої немало допомогли Київській своїй доньці, особливо коли вона мала б стати здобутком Риму. Цей глибоко ідейний зв'язок випустив з уваги історик широких поглядів — митрополит Макарій, коли домагання митрополита Сильвестра залишити Київську митрополію під Царгородом так освітлив: „Ось до якої міри не хотілось Київскому митрополиту й духовенству переходити з підлеглосте царгородському патріярхові під владу московського! Цю підлеглість вони вважали коренем і підставою своїх прав ї вольностей, бо ж вона була тільки номінальною і давала Київському митрополиту вільну руку жити й управляти своєю Церквою по своїй волі, ні від кого незалежно і без всякої контролі" (Т. XII, стор. 80). Преосвященний історик в цьому випадку втратив почуття об'єктивносте, бо ж, помимо багатьох фактів в його ж 12-титомовій „Исторіи Русской Церкви", треба було згадати тільки Берестейський православний собор 1596 року, щоб не казати, ніби київські митрополити в юрисдикції Царгородського патріярха правили Українською Церквою „ні від ко-

306

го незалежно і без всякої контролі". Саме знаходячись в „номінальній залежності" від царгородського патріярха, недостойна ієрархія, на чолі з митрополитом, тікала одначе від місцевої соборної контролі Церкви в унію з Римом.

В час заключення Переяславської угоди і виникнення, в зв'зку з цим політичним актом, питання про дальше канонічно-адміністративне положення Української Православної Церкви, на московській патріяршій катедрі був найвидатніший в історії московського патріяршества патріярх Нікон (1652-1658; в р. 1658 покинув Москву, не зрікаючись катедри, якої позбавлений був тільки собором 1666-67 р.; походив з простих селян Нижегородського краю). Патріярх Нікон, як найбільший дорадник царя Алексія Михайловича, приймав найближчу участь в підготовці Переяславського договору; до нього не раз звертались з просьбами про підтримку і посередництво і гетьман Хмельницький і генеральний писар Виговський. Було відомо, що патріярх Нікон з великими симпатіями ставиться до українців, високо цінить українську культуру, протегує українським вченим і співакам в Москві. Заховався ряд фактів, що й українці мали добрі почуття до патріярха Нікона: навіщали його, коли залишив був катедру, боронили на соборі 1660 р. (Епифаній Славинецький і ігумен Ігнатій Ієвлевич); навіть гетьман Брюховецький писав донським козакам, коли Нікон позбавлений був катедри, що москвини „жорсгокостю своєю перевищують всі погані народи, про що свідчить найпаскудніше їхнє діло: зверхнього свого пастиря, св. отця патріярха скинули, не бажаючи слухати його заповідів; він вчив їх мати милосердя й любов до ближнього, а вони за це його замкнули" (Акти Ю. й 3. Рос. Т, VII, ч. 23. Стор. 61).

Яке ж було становище патріярха Нікона в питанні церковного об'єднання Київської митрополії з Московською) патріярхіею після Переяславської угоди 1654 року? Не міг патріярх Нікон думати,, що при політичному об'єднанні з Московю залишиться цілковите церковно-адміністративне відокремлення України від Московської патріярхії, але не форсував цієї справи і предоставляв її рішення вседіючому часові, хоч московські урядові чинники і бажали б відразу підпорядкувати Українську Церкву Москві. Так, воєвода кн. А. Трубецкой, коли патріярх. благословляв в квітні 1654 р. московське військо перед походом, з огляду на розпочату війну з поляками, на Україну, назвав Нікона, у відповіді на благословення, „патріярхом всея великія і малия Росії". Але ж і сам Богдан Хмельниццький в грамотах до патріярха Нікона (від 25. V і 20.УІІ —: 1654 р.,), де захищав митр. Сильвестра і просив заступництва перед царем в справі підтвердження- давніх прав і привілеїв Церкви, титулував патріярха: „Божією милостію, великому господину, святійшому Нікону, патріярху московському і всея Русії, зверхнішому пастирю нашому милостивому, Богдан Хмельницький гетьман і все військо Запорізьке до лиця землі чолом б'є". „Такими виразами, — пише митроп. Макарій, — гетьман зо всім військом висловлював свою повну згоду на підпо-

307

рядкування Малоросії в церковному відношенні московському па-тріярхові, по заявленій на те царській волі" (Т. XII, стор. 77).

Але, як вже сказано, патріярх Нікон, можливо й приймаючи під увагу опозицію й петиції митрополита Сильвестра з вищим духовенством, не форсував цієї справи і не мішався в церковне управління на Україні, що доводять такі яскраві факти, як поставлення на Чернігівську катедру р. 1657 єпископа Лазаря Бара-новича, обраного собором „духовного і мирського чину" і висвяченого в єпископи, з причини недуги митр. Сильвестра, сочавським митрополитом в Яссах; рівнож поставлення р. 1655 на ігуменство Київо-Михайлівського манастиря Феодосія Сафановича. Це робилося без участи і зносин з московським патріярхом, і патріярх Нгкон не підіймав зза цього якої-будь бучі. На підставі цієї витри-валости патріярха Нікона, при особистих симпатіях до нього українців, К. Харлампович писав: „Для нас нема сумніву, що коли б управління патріярха Нікона Церквою продовжилося, то Київська митрополія увійшла б в склад московського патріярхату охотні-ше й скорше, ніж сталося те в дійсності" (Ор. сії., стор. 166). Може так, може й ні, бо ж і митроп. Макарій в титулуванні патріярха Нікона „зверхнійшим пастирем нашим" в устах гетьмана Хмельницького (і Виговського) зобачив згоду на підпорядкування Української Церкви Москві, одначе той же Хмельницький зарядив після смерти митр. Сильвестра (13. IV. 1657) скликання елек-ційного собору для виборів митрополита без зносин і благословення патріярха Нікона, а коли скоро після цього помер Хмельницький, то те саме вчинив гетьман Виговський, вибравши на катедру митрополичу Діонисія Балабана без зносин і участи в цій справі патріярха Нікона, який був ще тоді при своїй патріяршій владі.

Інакше було поступовання патріярха Нікона разом з московською державною владою у відношенні до прав Київського митрополита, а тим самим і Царгородського патріярха, на Білорусі, бо ж коли почалась в 1654 р. війна Московщини з Польщею, і землі литовсько-білоруські заняті були московським військом, то церковно-православне життя на тих землях (в єпархіях Смоленській, Мстиславо-Могилевській, Полоцькій) Московська патріярхія взяла в своє управління, зовсім не звертаючи уваги на те, що це була область Київського митрополита в юрисдикції Царгородського патріярха (див. розд. XII, 2), з якими на цей предмет належало б хоч з чемности увійти пізніше в зносини; порушення канонів в такому поступованні було одним з обвинувачень, поставлених патріярху Нікону на Великому, в присутності східніх патріярхів, Московському соборі 1666 року.

3.   Акція московського уряду в справі підпорядкування Київської

митрополії Москві в часах Руїни і церковна політика, в зв'язку з

тією акцією, українських гетьманів, митрополитів і місцеблюсти-

телів митрогіОлії та вищого духовенства  (1659-1675 рр.)-

Обрання і поставлення на Київську митрополичу катедру Діо-нисія Балабана без благословення (і навіть без повідомлення) московського патріярха (див. розд. XII, 1) ясно свідчать про те, Ідо в договорних статтях з Москвою гетьмана Богдана Хмельницького, укладених в Москві в березні 1654 р., не було статті про Українську Церкву: „А митрополиту Київському, також і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріярха московського і всея Великої і Малої і Білої Росії; а в права духовні святійший патріярх вступати не буде". Коли ж митрополит Діонисій від'їхав з Києва (приблизно тоді ж, як патр. Ні-кон покинув Москву), бо сполучився з Виговським і приймав участь в „1 адяцькому договорі" останнього з поляками (розд. XI, 1), то після скинення Виговського з гетьманства козацькою старшиною, прихильною до Москви, і передачі гетьманської булави молодому Юрію Хмельницькому, Москва подбала про те, щоб наведену вище статтю про церковне об'єднання таки в договір Москви з Україною вставити.

Це було зроблено в новому „Переяславі" 27 жовтня 1659 р., де з Юрієм Хмельницьким і старшиною уклав „Переяславські статті" 1659 р. кн. А. Н. Трубецкой, що був начолі московського війська, яке заняло на Лівобережжі „черкаські" міста. В одній з 14 статей, представлених для договору українською стороною, було сказано: „Митрополиту Київському з єпископами і зо всім духовенством залишатися по-старому під владою і послушенством тільки Царгродського патріярха" (Митр. Макарій. Т. XII, стор. 554). Але Трубецкой, що взагалі орудував на цій Раді фальшивою копією договорних „березневих" 1654 р. статей Богдана Хмельницького, провів ту, вище подану, як ніби приняту ще р. 1654. З боку українського духовенства протесту на Раді не послідува-ло, бо з вищого чорного духовенства нікого там не було, а головним репрезентантом був ніженський протопоп Максим Фили-монович, при підтримці якого, чи мовчазній згоді, стаття та про зверхність над Київською митрополією московського патріярха стала в Переяславськім договорі 1659 р. одною з правних і зобов'язуючою. Коли скоро після того посли Запорізького війська були в Москві і домагались скасування тої добавочної статті, говорили, що „про підлеглість патріярху нам, людям мирським, встановляти не годиться, і ми пребудемо на тім, що зводить патріярх царгородський", то їх вже не слухали. Цар наказав бути, як при-нято, бо ж і духовенство на Раді в Переяславі приговорило бути так, як написано. Протопоп же Филимонович за цю важливу для Москви прислугу дістав щедру нагороду: соболів на 500 рублів і 500 золотих червоних (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 176-177; 182). Так і в дальнішому московський уряд став посилатися на цю стат-

309

тю — добровільну ніби згоду Украйни мати свою Церкву під святішим патріярхом московським.

Але Москву скріплювало в цій акції і саме українське духовенство Києва і Лівобережжя України. Кн. А. Н. Трубецкой вже в жовтні 1659 р. призначає місцеблюстителем митрополії єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, і Баранович це призначення приймає, так ніби митрополича катедра вакує, не має митрополита Діонисія, затвердженого до того ж на катедрі цар-городським патріярхом Парфенієм. Поминаємо те, що єп. Лазар Баранович тоді ж звернувся до Москви, перший з українських ар-хиєреїв, з просьбою про грамоту, якою затверджувався б він на Чернігівській катедрі, бо це відносилось не так до церковної під-леглости, як до державної: архиєреї звикли одержувати грамоти на катедри від польських королів, Баранович вважав потрібним мати тепер таку від московського царя, хоч мав стверджуючі грамоти і від гетьмана Богдана Хмельницького (державна влада) і від митрополита Сильвестра (церковна влада). Але куди більше значення мала делегація до Москви в червні 1660 р. від місцеблю-стителя митрополії єпископа Барановича, печерського архиман-дрита Гізеля і всього духовенства Києва, яка приїхала, на чолі з ігуменом Терехтемирівського козачого манастиря Йоасафом, бити чолом царю, що їхній „малоросійський народ нині без пастиря (митр. Діонисій не вертався до Києва), і цар наказав би духовним чинам обрати митрополита, бо без пастиря їм бути не можна, а кого оберуть духовним чином і від кого йому рукопо-ложену бути, чи від московського патріярха, чи від царгородсько-го про те, як великий государ вкаже" (Акти Ю. й 3. Рос. Т. V, ч. 12). Але цареві й його урядові було саме не до церковних справ зза невдач у війні з Польщею, коли й Юрій Хмельницький перейшов на бік поляків. Оправившись від тих невдач, московський уряд звернув увагу й на справи церковні в Україні. Очевидно, що звернення самого духовенства з Києва про дозвіл обрати нового митрополита, місце поставлення якого теж представлялось царю, — цілком ішло по лінії московських інтересів, але ж задоволення цієї просьби було справою досить скомплікованою. Треба було оглядатися й на правобережну Україну, де правив Київською митрополією митр. Діонисій Балабан. Треба було рахуватися і з Царгородським і другими східніми патріярхами, бо ж задоволення чолобитної про обрання митрополита було пов'язане з досить грубим порушенням канонів Вселенської Православної Церкви. Катедра Київського митрополита була занята, бо ж Діонисія Балабана ніхто не позбавляв катедри, і він більшою частиною її управляв сам (розд. XII, 1); з другого боку, коли б поділити Київську митрополію на дві, по лівий і по правий бік Дніпра, то це було б грубим порушенням канонічних прав Царгородської патріярхії і її патріярха, які й без того були вже порушені призначенням світською владою місцеблюстителя митрополії, мотивованим тим, що митрополит Балабан покинув Київ. Отже Москва й далі ріши-

310

ла поки-що мати призначеного нею місцеблюстителя Київського митрополичого престолу.

Як сказано вище, таким місцеблюстителем був Лазар Барано-вич, єпископ Чернігівський, даючи якому, на його просьбу, стверджуючу на катедру грамоту, з Москви писали, щоб він „всякого добра великому государю бажав і всі його накази виконував". Одначе Лазар Баранович не виявив себе на становищі місцеблюстителя досить енергійним в інтересах Москви, щоб московський уряд був ним задоволений. Лазар Баранович все таки належав до вищого чорного духовенства, яке в часах Руїни в своїх політичних симпатіях йшло більше в руку з значним козацтвом, проявляючи так само хитання між Польщею і Москвою, особливо коли остання більше виявляла свої заміри ламати шляхетські вольності і на все українське життя накладати руку царської московської бюрократії. Отже в Москві було рішено заступити на становищі місцеблюстителя митрополії єпископа Барановича протопопом Максимом Филимоновичем.

Ніжинський протопоп Максим Филимонович в Москві став відомий ще з 1653 р., коли він перший раз до Москви приїздив; вітав царського посла Бутурліна 23 січня 1654 р,; в ставці під Смоленськом держав промову перед царем (27 вересня 1654 р.), в якій висловив надії, що під крилами московського царя будуть зібрані не тільки Київ, Чернігів, але й землі львівська, подільська, покутська, підгірська, поліська й білоруська, розсіяні „злохитріем польським"; р. 1657 агітував за обсадженням більших міст Лівобережжя московськими воєводами; про ролю о. Филимоновича на Переяславській раді 1659 р. сказано було вище. Ці факти промовляли московському урядові за тим, щоб з білого духовенства, яке взагалі більш схилялось на бік одновірної Москви, взяти на місцеблюстителя протопопа Филимоновича, головними завданнями якого були б завдання політичного характеру — підтримувати й ширити, стоячи на чолі Церкви в Києві, посеред духовенства, козацтва й людей посполітих промосковську орієнтацію та всебічно інформувати Москву про настрої в Україні.

Місцеблюститель митрополичого престолу повинен був бути в єпископському сані; катедри обидві в „Малій Росії", Київська і Чернігівська, не були вільні. Треба було знайти для о. Максима катедру, яка з канонічно-формальних причин повинна була бути в межах Київської митрополії (беручи ширше, — в межах автокефальної церкви, тобто Царгородського патріярхату). В Київській митрополії була незаміщеною (після смерти р. 1653 єпископа йо-сифа Горбацького) катедра єпископа Мстиславського і Могилев-ського, на котру й рішили в Москві висвятити Филимоновича, продовжуючи таким чином самоправство в білоруських православних єпархіях, розпочате ще при патріярхові Ніконі, коли Білорусь з;а-нята була московським військом у війні з поляками. Так протопоп Максим Филимонович, принявши чернечий постриг з ім'ям Мефодія, був 4 травня 1661 р. висвячений в єпископа Мстиславського в Москві блюстителем (за покиненням катедри патріярхом

311

Ніконом) московського патріяршого престолу Пітиримом, митрополитом Сарським і Подонським. До своєї єпархії Мстиславо-Мо-гилевсько-Оршанської на Білорусі єп. Мефодій і не поїхав, нею не керував, а, діставши тоді ж призначення від Москви на блю-стителя Київської митрополії, відбув на Лівобережну Україну в характері московського політичного агента.

На таке політиканство московського уряду в Українсько-Біло-руській Православній Церкві скоро почалась з різних сторін реакція. Митрополит Діонисій Балабан, через три місяці після висвяти єп. Мефодія, 4 серпня 1661 р. висвячує на ту ж Мстислав-ську катедру архимандрита йосифа Нелюбовича-Тукальського, ігноруючи явно, як неканонічне, вмішування в діла його митрополії московської церковної і світської влади. Очевидно, що за його ж, митр. Діонисія, представленням, привілей на Мстиславську катедру дістає єпископ йосиф від польського короля Яна Кази-мира. А далі митрополит Діонисій і гетьман Юрій Хмельницький звернулись також до царгородського патріярха з проханням, аби на єп. Мефодія покладена була клятва за захоплення ним, за допомогою мирської влади, блюстительства Київського престола при живому митрополиті того престола.

Зареагував на цей акт висвяти в єпископи і поставлення на становище блюстителя і патріярх Нікон, який продовжував вважати себе правомочним московським патріярхом. Патріярх Нікон виступив в ролі оборонця незалежности від Москви Київської митрополії і в неділю Православія 1662 р. викляв Пітирима, митрополита Сарського, за хиротонію в єпископи до „чужої церковної области", чим порушено було канонічне право царгородського патріярха. Анафемі патріярха Нікона в Москві не придали значення, бо ж і вважали, що він, покинувши Москву, тим самим зрікся катедри, а головне він же сам вчинив точнісінько те, за що викляв тепер м. Пітирима, коли р. 1657 висвятив в єпископа Полоцького ігумена Каліста, тобто висвятив в область, приналежну до того ж патріярха царгородського. Правда, що і Нікон і Піти-рим зневажали канони на підставі царських указів, але про це замовчувалось.

Гірше для Москви було те, що у відповідь на просьби митрополита Балабана і Юрія Хмельницького, поклав клятву на єпископа Мефодія Филимоновича патріярх Царгородський і відпис цієї анафеми митрополит Діонисій переслав до Києва з видубицьким ігуменом Климентієм Старушичем. В Києві і взагалі посеред українського духовенства, що поставлене було під „блюстительство" єп. Мефодія, анафеми і патріярха Нікона і тим більше патріярха Царгородського викликали велике вражіння, але про це скажемо нижче. Москва ж вважала тепер за необхідне перепросити навіть патріярха Царгородського, але звернення в цій справі до патріярха остільки характеристичне для церковної політики московського уряду, що вважаємо доцільним подати його докладніше.

Царська грамота до патріярха Царгородського була вислана 1 січня 1663 р. В ній в справі висвячення єп. Мефодія писалось,

312

що висвята була звершена „по нашому (царя) хотінню" і за благословенням всього .освяченого собору. „Думаємо, — писав цар патріярху, — що ви немало нарікаєте на нас за це. Але, пребла-женніший, так ми вчинили зовсім не через неповагу до вашого святительства, чи з насильства, або для порушення св. правил, що забороняють єпископам висвячувати кого-будь не в своїй області: нехай не буде так. Сущу правду кажемо, що ради важливої й невідкладної причини спонукали ми рукоположити цього єпископа, не встигши звернутися до вашого преблаженства за благословенням. Ви чули й раніше, що піддані наші козаки, яких звуть черкасами, а які проживають по містах малої й білої Росії, любять догоджати і легко схиляються до чужоземного ярма; нині ж особливо пізнали ми їхню прихильність до сусідніх з ними папистів. Бо ж пастви твоєї митрополит, київський і галицький і всеї ма-лой і білої Росії, Діонисій Балабан, який відкинувся від нас і зрадив нам та пішов до нашого ворога, польського короля, з наказу останнього приходив до козаків і переконав багатьох з них бути під його рукою і з'єднатися з папистами. І тому, що вони були вже готові відпасти, то ми, настрашені, аби не загинули вони душами своїми, болісно заопікувались спасінням їх і, угледівши цього мужа Мефодія, тамошнього ж уроженця, що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб не заплутались ті в сітях диявольских і були б живі... Ми розсудили меншим пожертвувати для більшого, бо краще порушити правило, яке забороняє єпископу рукополагати в чужій области, але спасти мно-гі душі в тій області, ніж, тримаючись правила, допустити, щоб ті душі загинули. Якщо б ми не поспішили, а послали наперед запитати вас про це, то дуже легко вони могли б відпасти. Зрештою предоставляємо вашому благоразумію розсудити, чи правильно ми зробили, і якщо ні, то просимо нас простити і в розумі наставити" (Митр. Макарій. Ор. сії. Т. XII, стор. 572-574. Підкресл. скрізь наші).

Ця грамота уявляє з себе яскравий приклад того, як політиканство в загарбницьких цілях прикривається високими релігійними ідеями, не зостановлюючись при цьому перед всякими наклепами й неправдою. Бо ж і українське козацтво, про боротьбу якого з папистами і унією в Царгороді знали напевно не менше, ніж в Москві, тут оклеветано; і митрополит Діонисій Балабан не мав жодних закидів навіть в схильності до унії; і єпископ Мефодій займався більше політикою на користь Москви і не був жодним місіонером для спасіння душ православних від латинства чи унії, а тим більше на Лівобережжі, де така місія була тоді й непотрібна. Врешті в царській грамоті замовчано зовсім те, що й без Мефодія були в українців єпископи православні для спасіння душ, коли б навіть відпав митрополит Діонисій, і один з цих єпископів був перед Мефодієм місцеблюстителем престола, — Лазар Барано-вич, місіонер напевно далеко сильніший за єп. Мефодія. Треба тут відмітити також те, що цією грамотою до патріарха Царго-родського в оправдання рукоположення єп. Мефодія Москва би-

313

ла сама себе, признаючи, що Київська митрополія це паства Цар-городського патріярха, перед яким треба оправдатися за втручання в цю його митрополію, а значить не мали сили й Переяславські статті 1659 р. про церковне приєднання Києва до Москви.

Яка ж була реакція на поставлення Москвою єп. Мефодія і яке відношення до нього самого українського духовенства і козацької старшини? — Єпископ Лазар Баранович писав 2 серпня 1661 р. цареві з Чернігова, що здав (як блюститель) єп. Мефодію все в цілості, принявши його як „брата, і сослужителя", посадив на престіл... Було це писано щиро, чи не щиро, але одночасно Баранович просив у царя немало милостей для своєї „зруйнованої Чернігівської єпархії", і цар всі просьби його уважив. Напо-чатку і духовенство зустріло нового місцеблюстителя більш-менш прихильно, „сподіваючись від нього, що він ласковий отець буде", особливо ж по його стороні були представники білого духовенства, з-посеред яких він, привізши з собою з Москви „великі гроші і соболину казну", вербував собі помішників і співробітників в політичній праці. Цій праці він відразу більше й віддався, мало перебуваючи в Києві, а більше будучи в роз'їздах, з огляду на політичну боротьбу того часу між самими українськими групами. Не ставши понад цими групами, єп. Мефодій, якого козацька старшина зустріла було теж на перших порах прихильно, не здобув морального авторитету посеред неї, так що, напр., в листі від старшини до царя 6 травня 1662 р.Мефодій іронично називається „вашого царського величества єпископ" (Ейнгоон. Оо. сії., стор. 180).

Спочатку єп. Мефодій був з Сомком, наказним гетьманом, якого він приводив до присяги; через де-який час опинився вже в Ніжині з другим претендентом на булаву — полковником Золо-таренком, а Сомко в червні 1662 р. скаржився до Москви, що Мефодій не сидить в Києві, так що паства залишається без пастиря; що Мефодій учинив смуту, військо його не любить, а тому треба дати іншого на міцеблюстителя, — архимандрита Гізеля, або Лазаря Барановича, чи кого вибере київське духовенство. Факт, що єп. Мефодій розійшовся з гетьманом, підтримки якого не має, клятви, наложені в справі поставлення Мефодія і патр. Ніконом і потім патріярхом Царгородським, викликали повне розчарування в особі московського ставленика посеред вищого українського духовенства, так що київські ігумени відмовилися підлягати Мефодію, заборонили поминати його в манастирських церквах за богослуженнями і розпорядились поминати, замість нього, Лазаря Барановича, не насмілившись одначе виступити проти Москви поминанням митрополита Діонисія Балабана, як канонічне належало.

Мефодій все доносив в Москву на „зрадника" митр. Діонисія, київських ігуменів, Сомка, який хоче „зрадити царя", а його, Мефодія, погубити, чому Мефодій і не їде до Києва (перебував тоді в Гадялі, накладаючи вже з Брюховецьким), та просив царя домагатися в Царгороді зняття клятви І з нього, Мефодія./Між

314

тим 10 травня 1663 р. упокоївся митрополит Балабан. В червні 1663 р. мала бути Рада для обрання гетьмана. Момент був підходящий для того, щоб підняти питання про унормування й церковного управління в митрополії. Київські настоятелі манастирів, на чолі з печерським архимандритом Інокентієм Гізелем, звертаються від імени київського духовенства до єпископа Лазаря Ба-рановича з просьбою погодитися бути блюстителем осиротілої Київської катедри, як послідує на те воля царська, бо вони зовсім не бажають мати блюстителем Мефодія Филимоновича; одночасно просять Барановича прибути на Раду в Ніжині для виборів гетьмана, де буде питання й про „церковні вольності". До наказного гетьмана Сомка ті ж представники київського духовенства звертаються з посланням до нього й старшини, в якому просять бути опікунами, за старим звичаєм війська Запорізького, матері — Православної Церкви, що так потрібно особливо тепер, коли упокоївся митрополит Діонисій. Далі пишуть, що до виборів наступника митр. Діонисію потрібний блюститель митрополії, але таким не може бути Мефодій, бо на ньому тяжить прокляття двох патріярхів, сів на єпископство він без всякої елекції, а „вибрехав" собі епископію у царя, не маючи жодних церковних заслуг; сіє ворожнечу між козацькою старшиною; без заслуг же випросив собі блюстительство супроти канонів і явився не блюстителем, як очікували, а губителем. „Змилуйтесь, •— писали, — над нами і зверніться до царя, щоб дав нам за блюстителя його милість, о. єпископа Чернігівського, якого Мефодій змістив з катедри". .. (Митр. Макарій. Т. XII, стор. 576).

Документ цей має для нас історичне значення, як покажчик настроїв київського духовенства до московського ставленика і до самої Москви, але не мав він безпосередніх наслідків, бо „Чорна рада", яка відбулась під Ніжином в червні 1663 р., питанням блю-стительства митрополії зовсім не займалась, сам Лазар Баранович, відмовившись від блюстительства, на неї не приїхав, а Рада кінчилась вибором на гетьмана демагога Івана Брюховецького, при підтримці того ж спритного єп. Мефодія; Сомко ж, на котрого так покладались київські Ігумени, і Золотаренко разом з ним, були чернью засуджені і страчені як „зрадники", „вороги народу".

Київське духовенство опинилось перед фактом згоди й дружби нового гетьмана Брюховецького й місцеблюстителя єп. Мефодія, який ручав перед московським урядом за вірність Москві Брюховецького, людини „доброї, побожної, покірної, царю правдивого слуги і дрброхота" (Акти Ю. й 3. Рос. Т. V, ч. 78. Стор. 184). Між тим і патріярх царгородський, який чотири місяці не відповідав на грамоту царя, про яку була мова вище, після другої просьби царя за Мефодія, зняв з нього наложене прокляття, не з тої, треба думати, причини, що переконався в тім, ніби справа поставлення Мефодія була переведена „ради ікономії спасіння душ", коли „допускається з необхідности й переступство закону". В таких обставинах і київське духовенство змушене було визнати знову за блюстителя єп. Мефодія, але на Правобережній Україні, де

315

гетьманом, після зречення Юрія Хмельницького, правобічні козаки обрали прихильника Польщі Павла Тетерю, відбувся в Корсуні елекційний собор для виборів на осиротілу Київську катедру митрополита (Див. розд. XII, 1). В наслідок цих виборів на Київській митрополичій катедрі стало два митрополити — Йосиф Ту-кальський і Антоній Винницький (обидва стверджені привілеями короля Яна Казимира), а третій — блюститель тої ж катедри, ніби вдовиці, московською владою призначений Мефодій Филимо-нович. Отже утворилось положення, яке свідчило дійсно про глибоку Руїну і в церковному українському житті. Митр. Йосиф Ту-кальський, з причини інтриґ і доносів гетьмана Тетері, був поляками ув'язнений в Маріенбурзі (1664-66 рр.)> але усунення на цей час головного супротивника Мефодія по управлінню митрополією й по впливах на хід церковного життя в митрополії зовсім не сприяло якому-будь поширенню впливів блюстителя Мефодія на Правобережжя. На Лівобережжі ж, хоч Мефодій почав поводити себе дуже лагідно з настоятелями манастирів, аби зміцнити своє положення і нахилити їх до Москви, почався скоро разстрій між блюстителем і гетьманом Брюховецьким. ,,Церковна й світська політика в цю добу, — пише К. Харлампович, — тісно переплелась, і як виїде духовенство приймало участь в ході справ політичних, так і козацька старшина, особливо ж гетьман, проводили свої погляди в ділянці церковного життя. І коли під цю пору Мефодій мав сильний вплив на загальний хід подій, то Брюховецький пробував провести свої ідеї в області церковних відносин. Ось тут-то вони й зударились" (Ор. сії., стор. 190).

Брюховецький, як тільки добився гетьманської булави, висунув, в намірі ослаблення політичних впливів духовенства, зокрема ж Мефодія, а скріплення своєї влади, „ідею" заміщення Київської митрополичої катедри великорусом з Москви. Коли сама Москва прямувала в цей час, і то обережно, до того, щоб митрополит, обіраний в Києві, був тільки під благословенням московського патріярха, а не під благословенням, чи юрисдикцією, цар-городського патріярха, то пропозиція українського гетьмана присилати, тобто призначати, митрополита до Києва просто з Москви, до того ж митрополита великоруса, свідчила, що Брюховецький так запобігав перед Москвою, що був, як то кажуть, більшим перед нею католиком, ніж сам папа. І цю свою „ідею" в церковній політиці гетьман не один раз подав (через два місяці після його вибору), а настоював перед царем і московським урядом на її здійсненні впродовж років свого гетьманства (1663-68), аж поки не став в опозицію до Москви і скоро загинув. В цих настирливих своїх до Москви представленнях про присилку митрополита до Києва з Москви, Брюховецький все повторював головну свою мотивацію, що митрополит-москвин потрібний в Києві для того, аби „духовний чин київський до ляцьких митрполитів (Йосифа і Антонія) не шатався, і Малая Русь, почувши, що прислано на митрополію московського строїтеля, стверджувалась би і скріплялась під високою рукою великого государя". В той же час Брю-

316

ховецький всіма способами старався дискредитувати в Москві еп. Мефодія, а по-части й других представників вищого духовенства, як Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля, виставляючи їх як зрадників і недоброхотів великого государя. Про Мефодія гетьман писав, що тому в Києві „ніяк бути не можна", щоб синів його не відпускали з Москви (два сини Мефодія з учителем Яремовичем проживали в Москві, як закладники, — Ейнгорн, стор. 124), бо старшого він вже хоче оженити з „ляцькою дівкою", а коли блю-ститель в березні 1665 р. від'їхав, з представниками від київських манастирів до Москви, де в політичних цілях перебував аж до липня, то гетьман старався вплинути, аби Мефодія назавжди залишили в Москві. Без сумніву, в час свого перебування в Москві Мефодій не залишався в боргу перед гетьманом, переконуючи, що не можна Москві покладатися на Брюховецького, що духовенство вже вважає його ворогом Церкви, бо він дозволив козакам грабувати й руйнувати церковні маєтки. Отже на домагання гетьмана про присилку митрополита з Москви було постановлено відкласти рішення справи обсади київьскої митрополичої катедри до часу собору в Москві, скликуваного для суду над патріярхом Ніконом.

У вересні того ж 1665 р. вибрався до Москви і Брюховець-кий в супроводі величезного оточення в кількості 535 люда, в складі якого було і кілька духовних, на чолі з переяславським протопопом Бутовичем. Брюховецький 11 жовтня представив уряду т. зв. „московські статті", посеред яких 4-та стаття була „О митрополії на Київ". В ній гетьман знову бив чолом послати на Київ святителя з Москви, щоб „духовний чин, оглядаючись на митрополитів під рукою польського короля, в шатості війську не був шкідливий". В царському указі відповідь на цю статтю була така, що великий государ почне листуватися про це з царгород-ським патріярхом, і коли патріярх напише про це великому государю і благословення на митрополита в Київ подасть, тоді й буде про це указ великого государя (Митр. Макарій. Т. XII, стор. 587).

Коли Брюховецький вернувся з Москви, і рознеслася чутка про те, що він бив чолом в Москві про митрополита для Києва з Москви, то в Києві повстало з приводу того велике обурення. Гетьман, не бажаючи мати ворогів посеред впливового українського духовенства, утаїв свої попередні клопотання про митрополи-та-великоруса, а представив справу так, що він теж стоїть за вільну елекцію митрополита в Києві, однак напевно з цим не погодяться в Москві, бо ось він там був, і йому пригадали статті Богдана Хмельницького, які довелось признати, а тому тепер треба очікувати, що скаже царгородський патріярх, і який буде царський указ; при цьому ніби додав ще, що все ж таки краще, щоб на Київській катедрі був митрополит — підданий православного царя, а не підданий польського короля.

З такого пояснення гетьмана виникало таки, що Москва приступила, розпочавши зносини з Царгородом, ламати права і воль-ності Української Православної Церкві. 22 лютого 1666 р. еп. Ме-

317

фодій з київськими ігуменами явились до київського воєводи П. Шереметева просити дозволу вислати до царя делегацію в справі призначення митрополита з Москви, чим порушуються старожитні права і свободи. В розмові з воєводою, коли цей почав заперечувати і казати, що цар не відбірає в них жодних прав і вольностей, ігумени з Мефодієм говорили воєводі з „великою яростю", що нехай государ краще накаже їх стратити, а не відбірає у них права вибору митрополита; що до митрополита з Москви вони не вийдуть, замкнуться в своїх манастирях,і нехай за шию й за ноги виволочуть їх звідтіля, тоді тільки буде московський митрополит в Києві. Посилались далі на приклад призначеного з Москви на катедру Смоленську єп. Філарета, який вже відібрав у духовенства всі права і називає духовний чин і шляхту і міщан православних чужовірцями. Такий же буде і митрополит з Москви в Києві й для всієї України; краще нам смерть приня-ти, ніж бути у нас в Києві московському митрополитові, бо то приведе до розколу у вірі і бунту немалому. Шереметев назвав таку мову непристійною; а Мефодію пригадав, що він сам же поставлений в Москві, Пітиримом, і йому більше, ніж кому другому, можна бути під благословенням московського патріярха.

Другого дня еп. Мефодій був у воєводи Шереметева і перепрошував його за свої слова, що „замкнеться з ігуменами в ма-настирях"; казав він таке, мовляв, з мусу, як ставленик московського патріярха, бо ж є він через те на підозрінні у всього українського духовенства, яке думає, що гетьман учинив те все за згодою з ним, блюстителем. Інші духовні не почували себе винними й не перепрошувались перед воєводою, а стояли на тому, щоб за ними залишені були стародавні права і вольності вибірати митрополита і бути під рукою царгородського патріярха; коли ж цар писв би до Царгороду, щоб бути їм під московським патрі-ярхом, то і в цьому випадку будуть домагатися, щоб митрополит був „київський", ними обраний, а не московський (К. Харлам-пович. Ор. сії., стор. 195). У всьому цьому епізоді не можна не бачити різниці поміж мотивами виступлення Мефодія, якого надаремно іноді підносять у нас за ті „терпкі слова" воєводі до становища „патріота", і мотивами київських настоятелів, які дійсно щиро противились планам підбити Київську митрополію під московського патріярха, тоді як Мефодія концепція Брюховецького заводила, видно, в його задумах здобути Київську катедру для себе.

Шереметев дав дозвіл на виїзд делегації до Москви з „чолобитною" царю про скликання елекційного собору для обрання митрополита в Києві, і київське духовенство вислало з такою чолобитною до Москви, 4 березня 1666 р., ігумена Кирилівського манастиря в Києві Мелетія Дзика. На Київській катедрі в цей час було, як ми знаємо, два митрополити, але в Києві, видно, з тим не рахувались, •—так роз'єднане було, в зв'язку з „Руїною", церковне життя. Правда, митрополит Йосиф Тукальський був далі в'язнем в Маріенбурзі, митр. Антоній Винницький — в далекому

318

Перемишлі; правобережний гетьман Петро Дорошенко, вибраний на гетьмана після Тетері, писав королю, що хотів би приняти Ан-тонія на митрополита, але в разі однодушного його обрання на Київську катедру, для чого просив дозволу на елекційний собор в Білій Церкві. Одночасно гетьман Дорошенко клопотав у Варшаві й про звільнення митр, йосифа, якого й увільнили в літі 1666 р., в наслідок чого відпала просьба гетьмана про елекцію однодумну Антонія. В Москві ж не спішили відповідати на чолобитну, привезену Кирилівським ігуменом Дзиком, бо відмовити в просьбі київського духовенства значило підтвердити чутки про заміри позбавити Українську Церкву давніх прав вільного вибору митрополита і тим підбурити проти Москви українське духовенство; задовольнити ж просьбу — означало б іти супроти власних планів підготовити і таки перевести підчинення Київської митрополії Московському патріярхові. Тому відповідь на чолобитну була та, що рішить близький московський собор, з участю вселенських патріярхів, чи бути виборам нового митрополита, чи залишиться ще й надалі блюстительство митрополії; додано при цьому, що на соборі буде й єп. Мефодій— блюститель митрополії з печерським архимандритом і „іншими вченими ігуменами", а також єпископ Лазар Баранович.

На Великий Московський собор 1666-1667 р., що мав головними предметами своїх занять справи розколу в Московській Церкві і суд над патріархом Ніконом, який самовільно залишив катедру, від Української Церкви прибули по запрошенню еп. Мефодій (в серпні 1666 р.) і єпископ Лазар Баранович (в жовтні 1666 р.), останній в оточенні двох ігуменів, двох протопопів, кількох священиків і дияконів, диригента і 8 півчих, іконописця, кух-мистера і 4 кухарів, багатьох слуг, всього приїхало з Чернігівським владикою 63 чоловіка. Властиво в соборних засіданнях брали участь тільки блюститель митрополії єп. Мефодій і еп. Лазар. Називають іноді, як третього учасника, видубицького ігумена Феодосія Углицького (наступник на катедрі Лазаря Барановича — св. Феодосій Чернігівський), але він тільки приїхав до Москви з Ме-фодіем і скоро звідтіля відбув до Новгороду, участи в соборі не брав (К Харлампович, стор. 196). Викликані були українські ієрархи на собор з тих міркувань, як видно, щоб мати в них уряду підтримку в суді над патр. Ніконом, а рівно ж. їхньою участю в соборі санкціонувати в очах українського духовенства ті евентуальні рішення, які торкались би Київської митрополії; з другого боку, вже самий факт участи в Московськім церковнім соборі українських єпископів був свого роду посуненням вперед в справі церковного поєднання Української Церкви з Московською.

В справі засудження патріярха Нікона і Мефодій і Лазар Баранович не завели надій уряду, бо перший, пам'ятаючи, як Нікон наложив клятву на митр. Пітирима за висвяту його, Мефодія, нападав на патріярха, за виразом біографа Нікона, „як дикий звір" (Харлампович, стор. 197), а другий не захищав Нікона, як на соборі 1660 р. захищали його українські вчені ченці, і мовчав, під-

319

писавши потім акт про позбавлення Нікона патріяршого сану. Обговорювати і виносити рішення по питанню дальшого канонічного положення Київської митрополії, як заповів було це зробити московський уряд в час цього Великого собору в Москві, виявилось досить тяжким, бо на соборі не було ні царгородського патріярха, ні його екзарха, як рівно ж московський уряд, можливо, й не звертався ще в цій справі до Царгороду, — у кожному разі погляду на відступлення Київської митрополії царгородського па-тріярха Москва не мала. Що посеред де-яких московських єпископів снувались думки про можливість переведення справи приєднання Київської митрополії до Московської патріярхії і без звернення в цій справі до кіріярха Української Церкви — патріярха Царгородського, видно з доповіді на соборі Александра, єп. Вят-ського. Доповідь була при суді над патріярхом Ніконом, в якій Александер оправдував митр. Пітирима за висвяту Мефодія на ка-тедру єпископа Мстиславського, кажучи, що це справа канонічне цілком правна, бо це е початок з'єднання з церквою Московською церкви Української, яка відокремилась від Московської після призначення на Київського митрополита Григорія, ученика Ісидорово-го. (Хто від кого відокремився історично в той час, див. т. І цієї праці, стор. 115-119).

Близько після цього виступу єп. Александра, на який не видно, щоб зареаґували українські ієрархи на соборі, учасники собору східні патріярхи, Паісій Олександрійський і Макарій Антио-хійський, розпорядились перед початком богослуження в Успенському соборі, щоб ніхто з архиєреїв, московських і українських, не мав на митрі хреста. Тут і Лазар Баранович і Мефодій заявили спротив, бо вони, ієрархи Київської митрополії, мають привілей ношення хреста на митрах від царгородського патріярха. (Митр. Макарій. Т. XII, стор. 753). Ця пригадка про кіріярха Київської митрополії вплинула тверезо й на поставлення питання про дальший канонічний стан цієї митрополії, коли її територія, хоч далеко й не вся, політичне ставала з'єднаною з Московщиною. Патріярх Олександрійський Паїсій заявив по цьому питанню московському уряду, що треба писати про це, — і від себе обіцяв писати, — царгородському патріярхові з проханням; сам же він, Паїсій, в чужу єпархію вмішуватись, писати і вказувати не сміє. Так це питання на соборі й не було поставлено. До того ж, всупереч листам Брюховецького, який і тепер, в час собору, писав, щоб скорше присилали з Москви митрополита на „дво-душне" українське духовенство, від воєводи Шереметева було донесення, що „московському митрополитові в Києві нікоторими мірами бути не можна". І ще була одна дуже важлива причина відсунення цього митрополичого питання надальше: 13 січня 1667 р. заключено було в Андрусові перемир'я з Польщею, згідно з яким Київ залишався за Москвою> тільки ще на два роки; велике обурення викликав цей договір посеред українців (див. розд. XI, 2). Коли тяжко було б управляти митрополитові-москвину в єпархіях на територіях під Польщею з Києва під владою Москви, — як

320

вказували на це київські ігумени, — то ще тяжче було б таке управління москвином-митрополитом при переході під владу Польщі самої митрополичої столиці. Так єп. Мефодій в кінці літа 1667 року і від'їхав з Москви по соборі в сані єпископа Мстиславсько-го і блюстителя Київської митрополії по-старому.

З діянь собору, що торкались українського церковного життя, належить відмітити ще два факти. Московський собор утворив Білгородську єпархію на землях під московською державною владою, але заселених, чи правильніше — тепер колонізованих, українцями з Правобережжя, які утворили так зв. Слободську Україну. Ініціятива відкриття цієї єпархії належала властиво єп. Ме-фодію, який ще р. 1665 підняв це питання перед московським урядом, а тепер поновив свої заходи, просячи цю єпархію для себе. Номінально єпископ Мстиславський, Мефодій ніколи там і не був; тепер же, після звільнення з в'язниці, мав ту єпархію в свому управлінні, з привілеєм на неї від короля, митр. Тукаль-ський; отже Мефодій цим і мотивував свою просьбу дати йому катедру Білгородську, вказуючи при цьому на те, що паства ЇЇ найбільше українська, і до Києва ці українці посилають своїх кандидатів на висвяту. На Московському соборі катедру Білгородську відкрили, але дістав її не Мефодій, а заїзжий з Сербії митр. Феодосій. Політичні мотиви такого чину московського уряду ясні? Уряд зовсім не мав заміру територію, яка досі управлялась московською єпархіяльною владою і належала до московської патріярхії, передавати під впливи українського Києва, хоч ці „слободи" й заселялись в останніх роках виходцями з України. Проявилось рівно ж і недовір'я до Мефодія, щоб йому, єпи-скопу-„малоросу", дати в управління єпархію, хоч і під юрисдикцією московського патріярха, але заселену переважно українцями.

Другим фактом з діянь Московського собору, де було вже втручання в управління Української Православної Церкви, була постанова про піднесення Чернігівської єпископії до ранґу архи-єпископії. В благословенній грамоті про це піднесення, даній 8 вересня 1667 р. на ім'я архиєпископа Лазаря Барановича і підписаній патріярхами Олександрійським, Антиохійським і Московським, дарування Чернігівській катедрі архиєпископського ранґу приписується царю Алексію Михайловичу, який, — сказано там, — „люблячи красу дому Божого, помножаючи в свому царстві різні митрополії, архиєпископства і єпископства, зволив і архи-єпископію Чернігівську, що існує більше 600 років, утвердити й укріпити" (Архив Юго-Западной Россіи. Ч. 1. т. V, ч. 11). Ідея очевидна була: встановити в цім акті історичний зв'язок між московським царством теперішнім і давніми князівствами „руськими". Сам Баранович тлумачив, що надання архиєпископського титула його катедрі зроблено на випадок потреби в Чернігові, як митрополичому центрі, коли б Київ перейшов до поляків. Так, чи інакше, тільки в ході подій церковного українського життя цей акт був одним з тих, якими підготовлялось підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії. І царгородський патрі-

2І                                                                                                                                              321

ярх признав цей акт неправним і не хотів іменувати Лазаря Ба-рановича архиєпископом (Харлампович, стор. 201).

Мефрдій Филимонович повернувся з Москви після річного перебування в ній, в зв'язку з участю в Московському соборі 1666-67 р., в кінці серпня чи на початку вересня 1667 р. Брюховець-кий і в цьому часі не переставав доносити в Москву на Мефо-дія, підриваючи довір'я до нього, що Мефодій і відчув у відношені до нього московського уряду в ряді фактів. Як свідчив Си-меон Полоцький, Мефодій сподівався для себе в цю подоріж на собор титула митрополита (Харлампович, стор. 204), а йому не дано було й катедри Білгородського єпископа; крім того, при від'їзді з Москви було наказано йому примирититя з Брюховець-ким. Повернувшись до Києва, як блюститель митрополії, Мефодій і тут відчув зміну настроїв, яка наступила в час його відсутности. Митрополит йосиф Тукальський, перебуваючи після визволення з Марієнбурґу в Чигирині біля гетьмана Дорошенка, нав'язав близькі стосунки з київським духовенством і почав навіть заходи до переходу свого в Київ. На пересторогу Брюховецького відносно „митрополитів ляшських" не звернули в Москві на цей раз уваги і доручили навіть печерському архимандриту Гізелю нав'язати зносини з митрополитом Тукальським (Ейнгорн. Ор. сії., стор. 422-24). Мефодій не міг не відчути хиткого свого положення не тільки як блюстителя митрополичої катедри, але й як політичного агента московської влади.

В боротьбі усякого роду влада звичайно використовує угодовців типу єп. Мефодія, які в служенні владі добре пам'ятають і про власні інтереси, але воліє більше, коли представляється можливість мати діло не з наймитами, а з угодовими діячами ідейного напрямку, яким звичайно не треба вдавати, що мають впливи в народі, бо вони таки їх дійсно мають, безкорисно шукаючи в угоді виходу з тяжкого положення. І тоді для куплених слуг наступає момент, про який кажуть: мавр зробив своє діло, мавр може відійти. Приблизно такий момент наступив для єп. Мефодія, коли Москва, за пропозиціями своїх дипломатів — Вас. Тяпкина, а потім А. Ордин-Нащокина, рішила вступити в переговори і нав'язати стосунки з митрополитом йосифом Тукальським і гетьманом Петром Дорошенком. В цій акції, з якою зв'язано було і утримання Києва за собою і дальші надії на приєднання Захід-ньої України, велике значення мало ствердження на Київській митрополії так широко популярного й авторитетного в народі вла-дики-митрополита Йосифа Тукальського. На тлі протиділання цим планам московського уряду посадити в Києві митрополита Тукальського, Мефодій, вже й не з наказу тільки Москви, примирився з Брюховецьким, підбурюючи його проти Москви та ширячи чутки, що Москва не тільки віддала полякам Київ, але відступить і цілу Україну та знищить козацтво.

В лютому 1668 р. Брюховецький підняв повстання проти Москви, в універсалах повідомляючи, що він змушений був „від руки й приязні московської відлучитися", бо ж Московщина разом

322                                                                                                              ;

з Польщею задумала „Україну, вітчизну нашу милу", руйнувати, пустошити й на ніщо обернути, вигубивши в ній усіх великих і малих мешканців. Проте Брюховецький, що сам раніше так спричинився „московськими статтями" до обмеження прав України, не міг стати тепер вождем повстання, і навпаки, на себе ж обернув гнів козаків, якими й був забитий. Коли після цього Петро Дорошенко на деякий час став гетьманом обидвох половин України, митрополит Тукальський, отримавши грамоту на Київську митрополію (6 березня 1668 р.) від патріярха царгородського Мефодія, розпорядився, щоб по церквах не поминали царя Алексія Михайловича, а українського гетьмана Петра (Дорошенка). З єп. Мефодія, б. блюстителя митрополії, митрополит Йосиф казав зняти мантію і панагію та заточив його в уманський манастир; від ставлеників Мефодія митр. Тукальський відібрав ставлені грамоти і вимагав другого посвячення (Ейнгорн, 466). З Уманського мана-стиря єп. Мефодія повезли в Москву під претекстом „де-котрого церковного виправлення"; в дійсності він був обвинувачений московським урядом в зраді разом з Брюховецьким проти великого государя. В Москві Мефодія посадили в Новоспаський манастир; суд над ним патріярхів (Паїсія Олександрійського і Йоасафа Московського), властей і бояр відбувся десь в кінці 1669 р. Без позбавлення сану, його присудили до постійного перебування в Но-воспаському манастирі, де б. блюститель Київської митрополії і прожив 20 років в „довольстві"; помер в кінці 1689 чи на початку 1690 р. (Ейнгорн, 477-478; 552-566).

На питання про те, чи Мефодій Филимонович був щирим москвофілом, властиво один дослідник, В. О. Ейнгорн, який, правда, дав найбільш капітальну працю на тему зносин українського духовенства з московським урядом в другій половині XVII в., — відповідає позитивно; взагалі ж в історичній науці встановились від'ємні погляди на особу єп. Мефодія, як на людину, хоч і рот зумну, але-в моральному відношенні —: просякнуту неправдою, користолюбством, честолюбством і інтригана першої руки.

Не вважаючи на непримиримість до Москви, проявлену митрополитом йосифом Тукальським в 1668 р., московський уряд в р. 1669 знову був схильний до того, щоб визнати з свого боку митрополита Йосифа на Київській катедрі. Старався про це в Москві і київський воєвода Шереметев, представляючи уряду доклади про бажання скрізь по манастирях і в народі бачити на митрополії Київській Тукальського; від імени духовенства писав про це і печерський архимандрит Інокентій Гізель, запевняючи уряд у вірності йому митр. Тукальського. Українська сильна акція проти передачі Києва полякам (в січні 1669 р. кінчалося два роки, після яких Київ по Андрусівському перемир'ї мав перейти в руки польські) рівно ж вказувала на велике значення для удержання Києва присутности на катедрі в Києві митр, йосифа. Інокентій Гізель писав Лазарю Барановичу, що коли б митр. Тукальський отримав від московського уряду дозвіл прибути до Києва і обняти владу, то було б це корисним не тільки з поглядів ін-

323

хересів Церкви, але й у відношенні політичному, для переходу під владу царську від Польщі Західньої України. (К. Харлампо-вич. Ор. сії., стор. 207). Боярин А. Л. Ордин-Нащокин, який від половини 1667 р. був керівником „малоросійського приказу", а з початку 1669 р. керівником „посольського приказу" (міністерство закорд. справ), знаменитий московський дипломат, що стояв за культурне зближення з Заходом, представив уряду в 1669 р. три доклади по питанню приєднання Київської митрополії до Московської патріярхії, в яких переведення в життя його проектів теж тісно пов'язано з особою митрополита Тукальського, про якого був високої думки московський дипломат, пишучи, що „всі народи руські митр. Йосифа заступником у вірі називають і рівного йому нікого не ставлять", і що коли б його на Київській митрополії утвердити, то тим закріпилась би за царем і польська сторона України. Думки, висловлені в докладах, є свого роду „Ідеологією" в оправдання необхідности підпорядкування Київської митрополії Москві, як представлялась ця справа представникам москавської політичної думки напрямку Ордин-Нащокина. Цю необхідність Ордин-Нащокин на тім основував, що Царгородський патріярх, який сам знаходиться під владою турецького султана, не в стані оборонити й захистити православних Українсько-Біло-руської Церкви від наступу і переслідування єзуїтів. Тому треба добитися від Царгородського патріярха зречення його влади, яка фактично давно вже й не проявляється, над Київською Церквою. Про це мало б просити в Царгороді посольство від самого українського духовенства, послідувати рівно ж мала така заява до патріярха від православних послів, які зберуться на польському елек-ційному сеймі, і підтримає цю просьбу патріярх Олександрійський Паїсій, що перебуває в Москві. Захист же православія від наступу єзуїтів належить доручити московському царству, царю і па-тріярхові Далі слідують вже аргументи з теорії „Москви — Третього Риму", що від Царгорода, в силу історичних обставин, перейшла опіка до Московського царства над всім православіем, отже теперішній момент є найдогідніший для приєднання Української Церкви до Московської. Ці турботи про опіку над православіем і захист його кінчаються дуже знаменним признанням в третім докладі, що — в кожному разі в справі політичного об'єднання треба виходити з церковного єднання. Теза — глибоко слушна для тодішніх часів історичного життя, якою підкреслено велике значення Церкви й релігії в національно-державному житті тих віків, і яка пояснює, чому після акту Переяславського 1654 року не могла залишатися Українська Церква незалежною від Московської.

Коли вияснилось^ що митр. Тукальський і сам Інокентій Гі-зель, при політичних його симпатіях до Москви, держаться думки не залишати юрисдикції Царгородського патріярха, то відпа^ дав і проект Ордин-Нащокина, як перевести приєднання Київської митрополії до Москви. Р. 1673 знов був московський уряд почав переговори з Дорошенком і митр. Тукальським (після невдачі їх

324

з турецьким союзом), але р. 1674 переговори урвались, — митрополит знов висловився проти Москви; плани церковного поєднання, сполучені з його особою, припинено. Митрополит Йосиф слабував вже, а р. 1675 упокоївся. Ще значно раніше, а саме листом від ЗО червня 1670 р., архиєпископ Лазар Баранович просив царя дати йому, а не митрополиту Тукальському, управління Церквою на Лівобережній Україні, бо ж Тукальський знаходиться по тім боці Дніпра. При цьому Лазар Баранович вирішення цього питання ставив у площині тільки царської волі, бо ж „Малоросія це — вотчина царя". І цар задовольнив просьбу Барановича; йому доручено було блюстительство митрополії в Лівобережній Україні та в тій частині Правобережної, яка з Києвом належала до Москви.

Після смерти митрополита Йосифа Тукальського охоту заня-ти Київську мптрополичу катедру за згодою Москви виявили митрополит Антоній Винницький і Львівський єпископ Шумлянський, який з 1673 р. мав від польського короля титул „адміністратора Київскої митрополії", а під час недуги митр. Тукальського встиг побувати в Чигирині і здобути симпатію собі у гетьмана Дорошенка. Відповідь на старання здобути з поміччю Москви Київську катедру і Винницькому і Шумлянському була така. Алексій Михайлович московському резиденту в Польщі Вас. Тяпкину написав (14 грудня 1675 р.): „Якщо до тебе й надалі Шумлянський і Винницький, або хто другий з духовного чину, стануть надокучати, бажаючи Київської митрополії, ти би казав їм словесно, що та Київська митрополія з давніх літ і нині, за Божою опікою, знаходиться в збереженні, — Бог охороняє її невидимою Своєю пок-ровою, і її і всіх православних, як Істинний Пастир; і государ на поміч Божу в управлінні тої митрополії надіється, а вони би, Йосиф і Антоній, заперестали з своєю думкою про ту Київську митрополію і надалі б про ту митрополію не згадували" (К. Хар-лампович, стор. 213). — Так архиєпископ Баранович і залишився блюстителем Київської митрополії аж до 1685 року.

4.    Наближення розв'язки питання про дальше церковно-адміністративне положення Київської митрополії. Гетьман Іван Самой-лович і московський патріярх Іоаким Савелов — головні виконавці акту 1685-86 р.

„Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд (гетьманства) і держав його близько десяти років, то не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорізького війська та заховати небезпеку і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народ християнства українського міг утішитися. Тому не тільки з християнами, але й з бусурменськими народами я завсігди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі". Так писав гетьман Петро Дорошенко вже в кінці свого гетьманування. Після Богдана Хмельницького гетьманство Петра До-

325

рошенка, найбільшим дорадником якого був Київський митрополит йосиф Нелюбович-Тукальський, було в XVII в. вершком державницьких змагань, вершком боротьби за політичну й церковну незалежність українського народу. Помер митрополит Тукальський, за рік (1676) здав свої гетьманські клейноди Самойловичу і гетьман Петро Дорошенко. „Впала, — як писав історик Руїни Самій-ло Величко, — гарна тогобічна козацька Україна, як той давній Вавилон, місто велике, через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали"...

Не стало після смерти митрополита Йосифа Тукальського й церковних достойників його міри, що на свому становищі, будучи ієрархом твердих переконань, щирої вдачі і чесного поступо-вання, мав повагу і пошану не тільки від своїх, але, як ми бачили, і від чужих. Запобігання перед Москвою митр. Антонія Винницького (через московського резидента у Варшаві В. Тяпкина), єп. Львівського Йосифа Шумлянського (через боярина А. С. Мат-вієва), архиєп. Чернігівського Лазаря Барановича, що випросив собі місцеблюстительство митрополії у царя, а також ряд фактів, зв'язаних з діяльністю єп. Мефодія і співробітників його із білого духовенства, свідчили про ослаблення опозиції посеред духовенства у відношенні до московського патріярха. Старанний дослідник зносин українського духовенства з Москвою робить такий висновок з своїх дослідів, що обіймають час до 70-их років XVII віку: «Таким чином ступнево, силою обставин, представники українського духовенства змушені були до такого зближення з вищою великоросійською ієрархією, яке рано чи пізно повинно було й привести до того, щоб українське духовенство „приймало благословення" від московського патріярха» (Ейнгорн, стор. 672-73). Для нас не підлягає сумніву, що такими обставинами були політичні обставини життя українського народу, коли з страшним знищенням Провабережжя українська людність масово тікала на Лівобічну Україну, яка від 1654 р. була вже досить опанована московською владою, так що в 70—80-их рр. провідні козацькі верстви т. зв. Гетьманщини, як почали потім називати Лівобережжя, не бачили іншого виходу для організації спокійного життя, як визнати зверхність московської влади, з захованням, оскільки можливо, прав автономного управління в Україні. В такій політичній ситуації назрівало й вирішення питання про дальший церковно-канонічний „зіаіиз" Київської митрополії, чи Українсько-Білоруської (національне») Православної Церкви.

Оскільки після таких фактів, як висвята в єпископи для Київської митрополії о. Филимоновича з призначенням його блюсти-телем митрополії, надання архиєпископства Лазарю Барановичу (цього титулу не признав за ним митр. Тукальський), посунулось далі втручання московської влади у внутрішнє управління Української Церкви, свідчить такий факт, як відміна з Москви розпорядження Лазаря Барановича, єпархіального Чернігівського архи-ерея і блюстителя митрополії, про перенесення з Ніжина до Ічні протопопа Семена Адамовича, колись правої руки єп. Мефодія

326

(Ейнгорн, 641). Дуже вимовним є і таке порівнання: після смер-ти митрополита Сильвестра в р. 1657 відбулись вибори і поставлення на катедру митрополита Діонисія Балабана без всяких зносин і навіть без повідомлення московського уряду (див. розд. XII, 1), що робилось, на зарядження гетьманської влади, соборно; тепер, через 18 літ, коли помер в р. 1675 митрополит Тукальський, гетьманська влада не підіймає питання про обрання митрополита, залишаючись при місцеблюстителі, архиєп. Барановичові, призначенім на блюстителя Москвою ще р. 1670. Київське духовенство, — не знаємо, чи з участю кого з мирян, — обірає на митрополичу катедру печерського архимандрита Інокентія Гізеля і звертається до царгородського патріярха Парфенія з проханням про висвяту Гізеля за зносинами з Москвою; патріярх П&рфеній відповідає грамотою, в якій висловлює свою згоду на те, щоб ар-химандр. Гізеля висвячено було в Москві. Але київське духовенство не взяло на себе ризико (пояснення Ейнгорна) представити таку грамоту енергійному і владному московському патріярху ЙО-киму, і таким чином скінчилась нічим справа обрання духовенством Гізеля в митрополити (К. Харлампович, 213). До цього треба додати, що царгородська патріярхія, на бажання, очевидно, султанської влади, призначила в р. 1681 в частину України, передану туркам поляками, митрополита Камянецького і Подільського Панкратія, надавши йому при цьому титула „екзарха всієї Малої Росії" (ІЬісІ, стор. 215), що в Києві могло викликати тільки велике згірчення.

Так трудно не констатувати, що в Україні, з бігом часу, в силу історичних обставин, не наростала, а ослаблялась опозиція в питанню підчинення Української Церкви московському патріярхо-ві, а найбільшу може ролю в справі приспішення в розв'язанні цього питання відрграла сама українська гетьманська влада. Коли в історичній науці одною з причин стримання у вирішенні справи приєднання Київської митрополії до Московської патріярхії на ЗО літ вважалась нерішучість московського уряду, як вагався він немало й перед 1654 роком, чи встрявати зза України у війну з Польщею, — то, опріч вказаного ослаблення опозиції Києва, мало значення для переведення акту приєднання у 80-их роках і те, що на московській катедрі був рішучий, сильної волі і владний патріярх Иоаким Савелов. Гетьман Іван Самойлович і патріярх Йоаким стали головними виконавцями підготовленої ходом історії справи підпорядкування Української Церкви під владу Московської.

Патріярх Йоаким Савелов походив з ростовських служилих людей. В 1654 р. з московським військом, в якому він служив, Савелов опинився в Києві; в р. 1655 він, з обставин родинного життя, приняв чернечий постриг в Київському Межигорському ма-настирі. Про те, що Савелов вчився в Київо-Могилянській колегії, немає даних. Р. 1657 його послано було з манастиря в Москву за милостинею, але затримавшись там і довідавшись, що ігумен і братія за це гніваються на нього, він звернувся до царя з прось-

327

бою відослати милостиню в Київ, а йому вказати манастир в Московщині. Патріярх Нікон послав Савелова до Іверського мана-стиря, звідкіля й почав він, подобавшись царю Алексію Михайловичу, підійматися по ієрархічних степенях, так що через 17 років, саме в р. 1674, став вже московським патріярхом. Перебування в Києві і в Межигорському манастирі дало йому можливість знайомства з українським церковним життям. Мав він зносини з межигорськими ченцями аж до смерти, щедро жертвуючи на потреби манастиря, а по духовній залишив межигорцям велику на ті часи суму в три тисячі рублів.

Іван Самойлович був обраний старшиною на гетьмана Лівобережжя в 1672 р., двома роками раніше за патріярха Йоакима на патріяршій катедрі, яку він займав до смерти в 1690 р. Самойлович був гетьманом до 1687 р. (потім заслано його до Сибіру). Отже часи гетьманства Самойловича і патріяршества Йоакима майже совпадають. Гетьман Самойлович був з роду попович, вчився в Київо-Могилянській Академії, до якої заховував тепле почуття. Без сумніву, він був вірним сином Православної Церкви, але, коли відомий російський історик Д. Іловайський („Іловайщи-на") „любов'ю до православія" пояснював клопотання Самойловича про підпорядкування в церковному відношенні Києва Москві, то істрики С. Терновський і К. Харлампович, відмічаючи владолюбство і користолюбство гетьмана, думають, що „тут більше, ніж в любові до православія, було джерело турбот про церковну реформу" (К. Харлампович, 216). Проявляючи угодовство до Москви, Самойлович в переведенню церковної реформи дбав про пониження політичної ролі українського духовенства, в якому бачив конкурента для своїх впливів в Москві; узалежнення духовенства від Московської патріярхії ослабляло політичне його значення в Україні.

Патріярх йоаким, скоро після вступлення на катедру, почав докладувати царю про необхідність заміщення Київської катедри, а Самойловичу він писав, що хоч Київська митрополія і непідлегла Московському патріярхові, але ж ми, як члени єдиного тіла, повинні, по заповіді апостола, праведно і законно спомагати страж-дучому членові; цим викликаються турботи про духовні потреби України, начальна катедра якої Київська давно вдовствує, а єдиний Чернігівський пастир — слабий і не може канонічне обслуговувати потреб всього краю, чому й висвячує по 10-15 ставлеників зо однією літургією (Архив Ю.-З. Рос. Ч. 1. Т. V, ч. IV).

Патріярх йоаким і гетьман Самойлович цілком зійшлися в такому розумінні потреб Української Церкви, але ж здійснення плану для їх задоволення ще затягнулося, можливо й з браку відповідного на Київську катедру під Москвою кандидата. В літі 1683 року гетьманом присланий був до Москви посол Вас. Кочубей для переговорів з патріярхом в справі заміщення Київської катедри за допомогою патріярха. В жовтні того ж 1683 р. патр. Йоаким повідомив Самойловича ,що до Царгороду послано дяка Микиту

328

Олексієва з листом до патріярха, аби патріярх відпустив Київську митрополію під юрисдикцію московського патріярха. Невідомо, чим кінчилось це перше посольство дяка Олексієва до Царгоро-ду, але ще перед тим, як він міг повернутися, заіснував факт, що свідчив про заміри гетьмана передати керму Української Церкви в руки московського патріярха, не очікуючи згоди на те патріярха царгородського.

18 листопада 1683 р. упокоївся печерський архимандрит Іно-кентій Гізель. Помимо того, що Київо-Печерська Лавра належала до Київської митрополії, непідлеглої Московській патріярхії, вона була здавна ставропігією Царгородського патріярха, тобто безпосередньо залежала від нього. Гетьман же Самойлович, ігноруючи цілком Царгород, звертається 28 листопада 1683 р. до московських царів (після смерти царя Федора Алексієвича 27. IV 1682 р. й після стрілецького бунту в травні 1682 р. царями на Москві були проголошені неповнолітні сини Алексія Михайловича — Іван і Петро, а правителькою стала сестра їх царевна Софія Олексіевна), а також до патріярха Йоакима, і повідомляє, що, за згодою з духовною владою (очевидно, з блюстителем Баранови-чем), мають бути після Різдвяних свят 1683 р. вибори печерсько-го архимандрита, на переведення яких просить благословення у патріярха Йоакима. Від імені царів була відповідь з виразами жалю, що помер архимандрит Інокентій, муж знатний і учительний, заслужений в своїх порадах московським царям; на вибори дана була згода; патріярх прислав своє благословення на переведення виборів і висловив бажання особисто удостоїти поставлення вибраного на печерського архимандрита. Вибраний був на архи-мандрію печерську ігумен Київо-пустинського манастиря Варлаам Ясінський. До Москви він не поїхав, а приняв архимадричий сан від блюстителя-архиепископа Чернігівського, написавши патрі-ярху йоакиму, що від дуже бажав „лицем до лиця побити чолом святині патріярха і найвищого архиєрейського благословення сподобитися"..,, але не зміг через невигоди далекої дороги й трудні службові обов'язки. Замість особистої явки, архиман-дритом Ясінським послана була за благословенною грамотою на архимандрію печерську від московського патріярха окрема делегація з ченців і мирських людей, з новопечерським намісником ієромонахом Іваном Максимовичем. Делегації було вручено для архимандрита патріяршого листа з благословенням, а стверджуюча на архимандрїї формальна грамота з великою патріяршою печаткою була вислана пізніше з датою 28 лютого 1685 р., з огляду на зазіхання на Київо-Печерську архимандрію, властиво на її маєтки в межах Польщі, Львівського еп. Йосифа Шумлянського, який, після смерти в р. 1679 митр. Антонія Винницького, фактично став адмініструвати у всій правобережній і західній частині Київської митрополії, що була під Польщею.

Так в р. 1684 Київо-Печерська Лавра була фактично взята з-під влади Царгородського патріярха, коли архимандрити її стали затверджуватися Московським патріярхом. Не знаємо, як ре-

329

аґував на це Царгородський патріярх, але в наступному році 1685 була фактично взята з-під його канонічної влади і вся Київська митрополія.

5. Заходи й зарядження московського уряду про заміщення Київської митрополичої катедри. Соборна елекція на митрополита єпископа Луцького Гедеона Святополк-Четвертинського. Протести духовенства проти передачі Київської митрополії в юрисдикцію

Московської патріярхії.

Дня 31 жовтня 1684 р. гетьманові Самойловичу патріярх Йо-аким писав про необхідність подбати про скорше заміщення давно вдової Київської катедри, спонуканий до того відомостями, що адміністратор митрополії, з доручення польської влади, еп. йосиф Шумлянський веде через ченців агітацію посеред українського духовенства й на Лівобережжі, що краще жити в польському королівстві, мати голову Церкви в Києві, а не в Москві і т. п. Гетьман в січні 1685 р. відповідав патріярху, що листується в справі заміщення митрополичої катедри з духовними чинами, і що вони, блюститель, печерський архимандрит і ігумени, вже погоджуються і благословляють думку царську дати пастиря найдавнішій катедрі Київській. Але ще до повідомлення гетьманського, в грудні 1684 р., з Москви вислано було грамоту до царгородського па-тріярха Якова. Грамота була від імени царів, „в государській державі яких ще за часів батька їх учинилася Київська митрополія", на яку, залишену без пастиря, посягає тепер зрадник — уніят єп. Шумлянський, що непристойно зве себе блюстителем тої митрополії. Мотивуючи так крайню потребу дати пастиря митрополії, царі в грамоті висловлюють бажання, щоб нововибраний митрополит і його наступники поставлялись в Москві, бо ж українському народу тяжко приймати постановлення й благословення для свого пастиря від вашого архипастирства з причини дальности дороги, великого бусурманського гоніння й насильства та у випадках війни з турками. Грамота додає, що про це саме били чолом у царів гетьман Самойлович, запорізька військова старшина і весь український народ, як духовні, так і мирські люди. (Архив Ю.-Зап. Рос. Ч. І. Т. V, ч. VIII). Хоч царська грамота була підкріплена даром любови від царів соболями на 200 руб. і обіцянкою дальших милостей, проте патріярх Яков не дав згоди на письмі про відступлення митрополії, сказавши послу греку Софиру, що сам один він не може того зробити, — треба згоди великого візира і всіх східніх патріярхів.

Між тим, московський уряд, не маючи ще й відповіді від патрі-ярха царгородського, в лютому 1685 р. розпорядився, аби гетьман, спільно з духовенством і козацькою старшиною, перевели вибори на митрополичу катедру „мужа в Божественнім Письмі іскусного, тихого й розумного"; що торкалось прав митрополита, взаємовідносин між ним і гетьманом та старшиною з військом, а рівнож відносини його до патріярха московського, то це мало бути предме-

330

том переговорів з московським патріярхом, без зносин з Царго-родом; наказано було також вибраного кандидата послати до Москви для поставлення (ІЬісІет, ч. XII).

Як видно, ще до цього розпорядження з Москви кандидат в митрополити був вже намічений. Був ним єпископ Луцький Геде-он, з князів Святополк-Четвертинських, що катедру Луцько-Ост-розьку заняв після єпископа Діонисія Балабана (див. розд. XII, 2). На Лівобережжі появився він в р. 1684, як біженець з Луцька, будучи не в стані вже в боротьбі за православіє зносити більше 20 років переслідування з боку польської влади і православного єпископа (тайного уніята) Йосифа Шумлянського. Його ієрархічний стаж, страждання за православіє, а зрештою й посвоячення з гетьманом Самойловичем, були підставою для певности його кандидатури в митрополити з боку українського. Своє відношення до московського уряду єп. Гедеон виявив скоро після переїзду на Лівобережжя, пославши до Москви, з листами до царів і патрі-ярха свого намісника-ієромонаха. В листах вияснював причини своєї втечі з Польщі і висловлював бажання залишитися назавжди під державою царів. Царською грамотою від 9 грудня 1684 р. казано було приняти єпископа Гедеона під високу государеву руку.

Єлекційний собор для виборів митрополита призначено було на 8 липня 1685 р. в Києві. Діянь цього собору, чи як ми тепер кажемо — протоколів засідань його, — як і великої більшости соборів нашої Церкви, на жаль, не заховалось, і тому нема мож-ливости з точністю встановити перебіг подій на цьому історичному в житті нашої Церкви соборі, після якого наступило підпорядкування її московському патріярху. Історики розходяться між собою навіть в питанні, чи відбувся тоді один собор, на якому було і обрання митрополита і подано протеста проти підпорядкування митрополії Москві, чи відбулось два собори, перший, на якому обрано було одноголосне на митрополита єп. Гедеона, а другий окремий, опозиційний і протестаційний — і проти виборів Гедеона і проти підпорядкування Москві. На нашу думку, не таким є важним те,чи було два окремих собора, бо все одно — до розколу в Церкві не дійшло: важне те, що не було капитуля-ції всього духовенства, була значна опозиція, в зв'язку з чим повстали умови, на яких переходила Київська митрополія під Москву, і які змушений був підтримувати перед московською владою і сам гетьман Самойлович. Про ці умови нижче, а зараз передамо хід подій і зміст протесту духовенства.

Про „немалі труднощі" в переведенні елекційного собору писав в свому донесенні в Москву і гетьман. Сам він на собор не явився, щоб ніби виборці з духовенства почували себе вільно, але від себе, як представників гетьманської влади, послав до св. Софії на собор в Києві військового осавула Івана Мазепу, чернігівського полковника Леонтія Полуботька, київського полковника Григорія Карпова та ніжинського полковника Якова Жураківсько-го. Про гетьманського кандидата в митрополити вони, з наказу гетьмана, не об'являли, аби не робити пресії на духовенство; не

331

було на соборі й єпископа Гедеона (С. Терновський — Архив Ю.-3. Рос. Ч. І, т. V, стор. 56). На собор не явився й архиєпископ Лазар Баранович, який в оправдання своєї неявки лослався в листі до гетьмана на недомагання, про що й царям написав гетьман, одночасно додаючи, що Баранович не послав на собор нікого з чернігівських архимандритів, ігуменів і протопопів, а це вже виглядало на бойкот собору. З огляду на неодноразові факти угод-ливости перед Москвою Чернігівського владики й блюстителя і до собору 1685 р і після нього, не можна вбачати в цьому відношенні його до елекційного собору 1685 р. принципового становища й протесту проти підчинення Київської митрополії Москві; причина була, очевидно, в тім, що обійшли старця-архиєпископа, не вважаючи на заслуги перед Церквою і Москвою, вшанувати саном Київського митрополита, після довгих років блюстительства ним митрополії. Видно, що й помимо відсутности чернігівського духовенства, на соборі було мало духовенства, бо гетьман давав пояснення цього в донесенні царям: він писав, що духовенство боялось встрявати в цю справу, не знаючи, як зареаґує на неї цар-городський патріярх, а від царів не було „наказуючої й заспоко-ючої грамоти" (Архив Ю.-З. Рос. Ч. 1. Т. V, ч. XIV).

На соборі єпископ Гедеон обраний був присутніми в митрополити, як повідомляв Самойлович, одноголосно. Звідсіля можна було б думати, що опозиції на самому елекційному соборі не було. Але могло бути й так, що в свідомості необхідности для Церкви мати врешті митрополита, а не блюстителя, всі присутні були однозгідні, а тому й вибори перейшли згідно. Що ж торкається питання, де митрополиту отримати поставлення і від кого бути залежному, то на соборі ж подані були заяви протесту проти підчинення митрополита і Церкви московському патріярху. Таке припущення, як рівно ж і інше, що протестанти на цьому соборі не були, а зібрались окремо, де й виробили свої статті, свідчать однаково, що такого вже страху посеред духовенства, як представив те гетьман в докладі Москві, пояснюючи страхом малу кількість духовенства на елекції, не було. Одне можна сказати, що Чернігівський владика, на соборі з своїм вищим духовенством не присутній, в протесті участи не брав; по всіх даних очолював опозицію печерський архимандрит Варлаам Ясінський, який, до речі, став після смерти митрополита Гедеона його наступником на Київській катедрі. Який був зміст протестів, видно з двох листів, поданих гетьману „з Київо-Печерського манастиря і всіх малоросійських міст архимандритів, ігуменів і протопопів і всього свяще-ного чину, і старших з собору їх". Самойлович в своїй грамоті царям про обрання митрополита і про бажання при цьому духовенства українського згадує про ці листи, переслані московському патріярху (8 серпня 1685 р.) білгородським митрополитом Авра-амієм. Соборний протест духовенства був слідуючий:

1. Собор не може й не сміє у відсутності визначних представників духовенства, зокрема архиєп. Барановича і духовних його єпархії, рішати таке важне питання, як перехід Київської митро-

332

полії до другого патріярха. — 2. Ми, духовні, й не зобов'язані укладати статті про зміну церковної юрисдикції, до того ж без вибраного пастиря (дослідники в цих словах вбачають вказівку на те, що протест укладався ще перед виборами єп. Гедеона) і без других українських владик; ні царська грамота, ні грамота московського патріярха, ні гетьманський універсал нас не змушують до того; якщо ж самі наперед, добровільно, передамося під владу Москви, то попадемо під клятву царгородського патріярха, до якого й московський святитель напише, що піддалися ми добровільно. — 3. Відмовитися від віковічного свого пастиря і батька ми не рішаємося, аж доки своїми очима не зобачимо акту уступки. Коли ж царгородський патріярх звільнить нас від підлеглосте йому, ми будемо віддавати послушенство московському патріярху, за котрого й так завжди молимося в церквах. — 4. Треба взяти під увагу також положення православних, які залишаються в Польщі; коли ми зрадимо царгородського патріярха, то римляни змусять тоді й їх підпорядкуватися папі. — 5 Наша земля зберігає під московською державою немало своїх вольностей і прав; справедливо, щоб і духовенство мало свої зольності, суди і права. Цього ж не буде, коли по московських статтях Київський митрополит урівнюється з другими митрополитами в Московщині. І далі пе-речислюються де-які з цих прав і привілеїв (про права і привілеї буде нижче. Архив Ю.-З. Рос. Ч. 1. Т. V, стор. 56-59).

Продовжуючи свої аргументи, духовенство в другому листі гетьману каже, що зміна в правовому положенні митрополита потягне за собою зміни і в правовому положенні всього духовенства, а рівнож зміни в житті Церкви, зокрема в богослужбовому чині, по „обиклостям московським". А ці „обиклостї" українське духовенство Лівобережжя мало нагоду спостерігати в сусідній Білгородській єпархії, що була під московським патріярхом і у-правлялась тепер архиєреєм — великорусом Авраамієм. Приклад цієї єпархії страшить духовенство, бо раніше священики й протопопи жили там „по всьому київському нашому праву і звичаю", тепер же і правове і матеріяльне їхнє положення страшенно потерпіло: збільшилися данини, розвинулось хабарництво, з духовенством поводяться по-грубіянському, духовних б'ють, підвішують; коли б священик, з причини вбогости, данини не давав, або мирські не відкупили від митрополита церкви, то священика на правежі по литках затинають палицею, аж поки не вплатить; піп або причетник яке переступство учинить, то до права не духовного, але світського належить, і вільно попа без жодної респекти пекти й об-вісити, як сталося те недавно в Сумах; книги наші київські нищать, а московські насилають; церковний спів і читання наше касують, а московське заводять, до чого наші люди не скоро можуть звикнути. "От такий є зразок статей митрополії Білгород-ської, що належить вона до святішого патріярха московського. Все це давнім нашим духовним вольностям противне, але воно помалу, з часом, увійде й до нашої церкви малоросійської, якщо ми-

333

трополит. Київський так належав би до патріарха Московського, як і всі інші митрополити московські" (ІЬісіет, стор, 59-61).

6. Посольство в Москву з „чолобитними" від духовенства і гетьмана, відповіді на чолобитні царів і патріярха. Подоріж єп. Ге-деона до Москви і поставлення його в митрополити, присяга ми-троп. Гедеоиа. Права Київської митрополії на підставі царської

й патріяршої грамот.

Елекційний собор виделеґував до гетьмана й єпископа Геде-она видубецького ігумена Феодосія Углицького й ігумена переяславського Єронима Дубину, які й повідомили їх про висліди виборів й про „статті, на тому елекційному зібранні споряжені" про права митрополита. В кінці міс. липня 1685 р. гетьман Самой-лович цих же двох ігуменів від собору з писарем Савою Проко-повичем вирядив до Москви за підтвердженням елекції Гедеона царями і патріярхом^ а також і прав митрополії при переході її під юрисдикцію московського патріярха. Про ці права представлено було послами царям і патріярхові і в грамотах від гетьмана, і в чолобитних статтях київського духовенства, які гетьман цілком підтримував, тому можемо подати їх разом, як спільні побажання і українського духовенства і гетьманської влади в Україні, в наступних пунктах.. Духовенство просить, щоб —

1. Царі і патріярх самі звернулися до царгородського патріярха в справі передачі Київської митрополії в юрисдикцію московського патріярха; гетьман додає при цьому свою просьбу приспі-шити ці зносини з Царгородом, щоб патріярх не образився та щоб латино-уніяти не скористали з цього моменту і не перевели розколу в Київській митрополії, а врешті щоб заспокоїти й совість новообраного митрополита, який при висвяті його в єпископа Луцького присягав не відступати від послушенства царгородсько-му патріярхові.

2. Духовенство бажає, щоб московська влада подбала про те, щоб за Київським митрополитом і надалі залишено було титул екзарха царгородського патріярха, з огляду на. інтереси право-славія в Польській державі; добавка від гетьмана була, що коли б признано було це неможливим, то бажано обговорити це питання, як забезпечити чистоту віри правосиавної людности Польщі.

3. За Київським митрополитом треба заховати його владу над попередніми всіма установами — єпископіями, архимандріями, ігу-менствами, манастирями, церквами і боатствами.

4. Повинно за Київським, митрополитом затвердити усі маєтності на Київській стороні Дніпра, що захоплені тепер Львівським єпископом Шумлянським.

5. Київська митрополія повинна стояти вище всіх митрополій московського патріархату; заховуються попередні честь і влада Київського митрополита.

6. Відносини до патріярха Московського встановлюються згід-

334

но з Переяславськими статтями, а саме, що „митрополит приймає тільки благословення і поставлення на своє достоїнство, а в суди його митрополії патріярх не вступається, і ніхто від них не ходить до патріярха".

7. Митрополит собором в митрополії вільно вибірається і займає катедру до смерти.

8. Митрополит має право вільного друку книг в Печерській і других друкарнях і право навчання „свободних наук" в Братському манастирі.

9. За Київським митрополитом зберігаються стародавні його привілеї — ношення хреста на митрі і хреста перед ним; митрополит звільняється від чергового річного перебування в Москві при патріярхові; в титулі Київського митрополита залишається прибавка „і всея Росії" (останнє було бажанням духовенства. Ар-хив Ю.-З. Рос. ч. 1, т. V, ч. XIII, XIV, XV).

Коли порівняти ці „статті"' духовенства і гетьмана зі „статтями", поданими в Москві ЗО літ тому духовним посольством від митрополита Сильвестра, на чолі з архимандритом Інокентієм Гі-зелем (розд. XVII, 2), то не можна не бачити зміни за ці ЗО літ в настроях духовенства (рівно ж і світської гетьманської влади) в сторону опортунізму у відношенні до Москви в розв'язанні питання про дальшу юрисдикцію Київської митрополії. В тих „статтях" 1654 р. рішучо настоюється на залишенні Української Церкви в послушенстві Царгородському патріярхові, бо „на цій підставі всі наші вольності побудовані". В „статтях" же 1685 р. домінує вже просьба про свого роду заступництво московського уряду перед Царгородом, бажання, аби сам уряд полагодив справу від-ступлення Царгородом Київської митрополії Москві. Рівно ж і' в протесті, поданім гетьману, про який була мова вище, нема заяви, що духовенство хоче залишатися тільки в послушенстві Царгородському патріярхові; опозиція на тому тільки стоїть, що не може відмовитися від свого пастиря і батька, поки своїми очима не побачить „акту уступки": нехай не від нас буде початок, а від нього самого. Правда, в такій заяві духовенства можна вбачати його дипломатію: розрахунок, мовляв, був на те, що царго-родський патріярх не відступить митрополії, і на цьому його рішенні мало б опертися духовенство в боротьбі за збереження своєї незалежности від московського патріярха. На таке припущення можна сказати, що й царгородський патріярх в свому рішенні по-трібував би опертя на соборну волю своєї київської пастви, яка йому не була висловлена; зміст же статей і протесту духовенства, різнячись від твердої постави духовного посольства 1654 р., пе-редрішав вже перехід Київської митрополії в склад Московського патріярхату. При цьому на повну увагу нашу заслуговує той історичний факт, що протесту проти підпорядкування Української Церкви Московському патріярхові не було з боку світського елементу Церкви: ні від братств, ні від української православної шляхти, ні від козацької старшини; навпаки, названі вище представни-

3$5

ки ЇЇ і гетьмана на елекційному соборі 1685 р. проводять лінію гетьмана Самойловича відносно переходу Української Церкви під Московського патріярха.

„Статті" від духовенства й чолобитна грамота гетьмана були читані царям і царівні з боярами 25 серпня 1685 р., після чого велено було посольству мати переговори з патріярхом йоакимом. 8 вересня патріярх вислав новообраному митрополиту Гедеону грамоту з висловами радости з нагоди його обрання, а Самойловичу з подякою за довершення такої важливої справи, як заміщення Київської катедри, і з обіцянкою, після поставлення в Москві, з волі царської, Гедеона, видати йому на митрополію належну грамоту. Більшість „статтей", поданих посольством, патріярх замовчав, але на сумніви членів собору, чи можна Київському митрополиту бути під „началом" московського патріярха, відповідав заспокоюючи, що аджеж увесь народ Лівобережної України знаходиться під владою московських царів; духовна ж влада царгородсько-го' патріярха, віддалена й просторами й поганством турків, дуже слабою є в Україні (Архив Ю.-З. Рос. 1 ч. т. V, ч. XIX,).

Царська відповідь на „чолобитні статті" українського духовенства стверджувала „права і вольності" митрополії, про які говорилось в „статтях", з винятком тільки поміченої вище у нас п. 2-им, в якій мова про заховання за Київським митрополитом прав екзарха Царгородського патріярха після переходу митрополії під владу патріярха Московського. „Екзархом патріярха Царгородського, — писали царі в грамоті до гетьмана, — митрополиту Київському, будучи під благословенням патріярха Московського, іменуватися не подобає, для того, що богоспасаємий град Київ і весь український народ, як духовний, так і мирський ,знаходиться під нашого царського величества високодержавною рукою, і нині Київська митрополія має бути під благословенням во Святому Дусі отця нашого і богомольця, святителя Йоакима, патріярха Московського і всея Росії, а не Царгородського". (ІЬісіет, ч. XXII). Замість екзаршества, придумано було просити патріярха Царгородського від імени царів, щоб патріярх до православних під Польщею звернувся з посланням, наставляючи їх, аби по стародавньому їхньому звичаю залишались вони під благословенням і руко-положенням київських митрополитів.

24 жовтня 1685 р. гетьман, для поставлення в Москві в митрополити Київські єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського, вирядив з електом велике посольство, в складі 32 осіб духовенства І шляхти. Посеред духовенства, чорного і білого, були ігумени Київо-Кирилівського манастиря Інокентій Манастирський і Почаїв-ського манастиря на Волині Софроній Підгаєвський, протопопи лохвицької Іван і гадяцької Андрій — протопопій; всього ж з обслугою прибуло до Москви 45 осіб, на видатки по утриманню яких було відпущено урядом 1232 рублі.

Поставлення Гедеона в митрополти відбулося в Успенському соборі в Москві 8 листопада 1685 р., при чому митрополит Ге-

336

деон склав присягу бути в послушенстві „отцю свому, великому господину, святійшому кир Йоакиму, патріярху Московському і всея Росії і північних країв... і всьому преосвященному собору, — російським преосвященним митрополитам, архиєпископам і єпископам, братії моїй, у всьому згідному бути і спільночинному, по божественних законах і священних правилах свв. апостолів і свв. отців"... (ІЬісіет, ч. XXIII).

Грамоти, які в наступному місяці грудні видано було на Київську митрополію митрополитові Гедеону царями з правителькою царівною і патріярхом Йоакимом, досить різняться між собою. Царська грамота підтверджувала права і привілеї митрополії і митрополита, в згоді загалом з грамотою, присланою в міс. вересні гетьману. „Ми великі государі, царі і великі князі, Іван Олексіє-вич, Петро Олексієвич і сестра наша Софія Олексієвна, зводили увесь Київської митрополії причт і духовний чин пожалувати для утвердження тої Київської митрополії і в підтвердження попередніх прав і вольностей духовного чину цю нашу царського величе-ства милостиву жалованну грамоту дати наказали: що й надалі судам Київської митрополії в своїй єпархії бути і відправлятися по давніх звичаях, і нікому в наш град Москву з чолобиттям на ті суди не приходити, і патріярху московському в ті суди не вступатися, і чолобитних ні від кого не приймати, а бути тій Київській митрополії в тих же порядках, в яких була вона до цього часу під благословенням вселенського Царгородського патріярха, як в митрополичій честі, так і при виконанні духовного і церковного чину, і в збереженні начала, прав і вольностей по давньому звичаю ... На архиєрейський престол в митрополити вибірати вільною елекцією мужа з тамошніх природних мешканців"... (Архив Ю.-З. Рос. ч. 1 т. II, стор. 98-99). Додатком, порівнюючи з грамотою у вересні, було в цій грамоті обмеження митрополита владою гетьмана в ділах військового характеру, а також в ділах духовних православного населення Польщі, в яких митрополит повинен був радитися і робити по вказівках гетьмана, очевидно з тої причини, що ці діла здебільшого пов'язані були з політичними стосунками між Польщею і Україною.

Грамота патріярха Иоакима зовсім мовчить про права і привілеї Київського митрополита. В зверненні виключено вже в ній слова титулу „і всея Росії", а Гедеон іменується митрополитом Київським, Галицьким і Малия Росії; опріч того спроба чи тенденція московського патріярха до того, щоб митрополита Київського урівняти в положенні з іншими титулярними митрополитами московськими, відразу виявилась в тім, що Йоаким писав Гедеону в грамоті про ношення білого клобука, як інші митрополити, тоді як наші Київські митрополити ніколи білого клобука не носили. Гетьман Самойлович в квітні 1686 р. писав патр. Йоакиму, просячи добавити в грамоті митр. Гедеону про непорушність прав і привілеїв митрополита Київського, як написано про це в грамоті царській, але що відповів на це домагання гетьмана Йоаким і чи взагалі послідувала відповідь, ми не знаємо.

«                                                                                                           337

7. Зносини патріярха Иоакима і московського царського уряду з Царгородом в справі оформлення переходу Київської митрополії під владу московського патріярха. Роля патріярха Єрусалимського Досифея. Відпускні грамоти в справі Київської митрополії Цар-городського патріярха Діонисія. Оцінка акту 1685-86 р. прилучення Київської митрополії до Москви з погляду канонічного в „То-мосі" Царгородської патріярхії з дня 13 листопаду 1924 року.

Ще в жовтні 1685 р., тобто перед поставленням в Москві єп. Гедеона на Київську катедру, була виготовлена грамота від патр. Иоакима до патріярха царгородського Якова, в якій йоаким не так просив Якова про передачу Москві митрополії Київської, як доводив історичні свої права на неї, бо вона, мовляв, колись відділилась від Москви (?) через властолюбство деяких людей. Але ця грамота не була вислана, а залишилася в архіві з поміткою: „Сицева грамота в Царград не послася, но іним образцом" (Ар-хив Ю.-З. Рос. Ч. 1. Т. V, ч. XXIV). „Іншого образця" грамота підписана була патріярхом через три дні після поставлення в митрополити єп. Гедеона. В ній патріярх Йоаким, повідомляючи патріярха Якова про поставлення ним Гедеона, мотивує це потребами Київської митрополії, катедра якої, мовляв, давно вдовствує, що небезпечно для неї з огляду на акцію латино-уніятів, а український народ звернувся з просьбою до Москви посвятити обраного кандидата, щоб йому не потерпіти від злих людей в часі довгої подорожі до Царгороду. Це виклавши, Йоаким пропонує царгородському патріярхові зовсім відмовитися надалі від влади над Київською митрополією, віддаленою від Царгороду і просторами і варварами, та відступити ЇЇ московському патріярху, бо ж „оная єпархія від нас близько, і в Росії, від початку приняття православної віри, була оная всеросійського нашого престолу" (?) (ІЬісІет, ч. XXV). Від царів також була послана патріярхові царгородському подібного змісту грамота, тільки без цього безграмотного патріяршого історичного екскурсу про залежність Київської митрополії від Москви „ізначала пріятія православної віри". Замісць цього, в царській грамоті посилалися на недавній пре-цеденс, як патріярх царгородський Парфеній погоджувався на поставлення в Москві в київські митрополити архимандрита Іно-кентія Гізеля.

Так Царгородський патріярх, поставленням в Москві на Київську катедру єп. Гедеона без відома кіріярха і видачею далі грамот на ту катедру московським патріярхом і московськими царями, був поставлений перед довершеним фактом беззаконного втручання в його церковну область з грубим порушенням прав. 8 НІ Вселен. собору і прав. 2 II Вселен. Собору. Мотивація патріярха Иоакима, який найперший винний в порушенні цих канонів Вселенської Церкви, не витримує критики. Бо ж коли він патріярху Якову пояснював свої чини наглими потребами Київської митрополії мати свого пастиря ,,для душевного добра православних і для слави Божої", то за 15 років від смерти Київського митрополита йо-

338

сифа Тукальського можна було полагодити й канонічні формальності щодо приєднання Київської митрополії, а не тримати там 15 літ блюстителя, щоб врешті заскочити царгородського патрі-ярха доконаними фактами.

До Царгороду оформлювати перехід Київської митрополії до московського патріярха був посланий вже бувалий там дяк Ники-та Олексієв, який повіз з собою вище згадані грамоти, золоті й соболі, маючи інструкцію, як добути йому в Цергороді грамоти зречення від Київської митрополії. До царського й патріяршого посланця з Москви приєднався в Україні гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Самойлович посилав свою грамоту до патріярха Якова з тією ж просьбою передати Українську Церкву під владу московського патріярха.

По дорозі до Царгороду, в Адріянополі, посли зустрілись з патріярхом Єрусалимським Досифеєм, який був відомий в Москві і якому Олексієв мав вручити царське жалування. Патріярх До-сифей славився в тих часах як вчений каноніст, впливовий ієрарх в православному світі, який забирав голос в церковних справах майже кожної помісної церкви. Забрав голос патріярх Досифей і в справі приєднання Київської митрополії до Московської патрі-ярхії. В Адріянополі він розмовився з послами Олексієвим і Лисицею, вступившись за права Царгородського патріярха і проти порушників свв. канонів. До царів і патріярха в Москву Досифей вислав в цій справі листи, в яких добре відчитав їх за порушення канонів і за заміри здобути „духовная дарованія" за гроші, що єсть „явная симонія"; сам Досифей відмовляється взяти участь в такому „беззаконні": ми не хочемо бути причасними такому гріху й за великі гроші...

В українській церковно-історичній літературі на тему приєднання Київської митрополії до Москви це виступлення патріярха Досифея займає звичайно ледве не перше місце по „важности його значення" (див., напр., у проф. О. Лотоцького: „Українські джерела церковного права". Варшава. 1931, стор. 145-146). На нашу думку, ця роля патріярха Досифея зовсім не заслуговує на таку високу оцінку в захисті ніби ним інтересів Української Православної Церкви. Безумовно, що його аргументи канонічного й морального характеру проти вчинку московської церковної й державної влади цілком слушні; тільки ж засоби, якими домагалась ця влада здійснення своїх мрій після 1654 р. про підчинення й Київської Церкви Москві, остільки примітивні, що не треба великої канонічної чи богословської вчености, щоб бачити суперечність їх канонам і моралі. Заслуга паріярха Досифея була б в тій мужності й сміливості, з якими виступив цей патріярх проти влади православного царства, яка вважалась тоді опікуном всього православія із рук якої йшла шедра милостиня бідним церквам Сходу під турками,.— виступив в ім'я потоптаного права і справедливости. Але ж на цій позиції шляхетній не встоявся Досифей, коли, всупереч усім своїм „єреміядам" над бідною Українською Церквою зобідженою і над потоптанням прав її кіріярха, взяв потім від

339

посла царського 200 золотих, сказавши: „Я віднайшов в правилах, що вільно всякому архиерею відпустити з своєї єпархії до другого архиєрея" (С. Терновський. Архив Ю.-З. Рос., ч. 1 т. V, стор. 141-142).

Оскільки патріярх Досифей був видним ієрархом того часу, видно з того, що проф. Н. Каптерев написав цілу книгу „Сноше-нія іерусалимскаго патріярха Досифея с русским правительством (1669-1707 гг.)", з якої видно, що між ревними слугами московської держави в ті часи особливо визначався якраз патріярх Досифей, який вбачав історичну місію Москви в охороні нею вселенського православія. Щодо українського народу, то ми наводили вже вище (розд. XIV, 9), як патр. Досифей радив московскій владі не брати українців на настоятелів манастирів в Московщині; можемо ще додати, що він же радить далі в українських ма-настирях настоятелями ставити „москалів"; писав також, щоб при поставленні єпископів в Україні Київський митрополит зносився з Москвою, щоб митрополит московському собору докладав про важні справи і сам був в ієрархічній залежності від Москви, — словом цілком підтримував стремління московського уряду. Звідсіля видно, чого варті були його палкі обурення проти нека-нонічного підпорядкування церковного Києва Москві. (С. Терновський. ІЬігіет. Проф. Терновський пояснює, що патр. Досифей змінив свої погляди і настрої в даній справі під впливом згоди задовольнити просьбу московських царів з боку великого турецького візира. Тим гірше, на наш погляд, характеризує це патр. Досифея, в юрисдикції якого, до того ж, Київська митрополія зовсім не була).

Патріярха Якова, коли прибули посли Олексієв і Лисиця, вже на катедрі не було; новий царгородський патріярх Діонисій саме приїхав до Адріянополя в справі затвердження його турецьою владою на катедрі. Для полегчення справи Олексієв сам удався до великого візира з просьбою від царів, щоб візир наказав царго-родському патріярхові відступити Київську митрополію Московському патріярху. Турецькій владі, з огляду на війну з Турцією Австрії, Польщі й Венеції, дуже залежало зберегти мирні відносини з Московщиною; тому турецька влада дала такий наказ патріярхові Діонисію. Довідавшись, що з боку великого візира нема перешкод для задоволення просьби московських царів, патріярх Діонисій дав згоду на передачу Київської митрополії в юрисдикцію московського патріярха — і в травні, червні й липні 1686 р. видав цілий ряд грамот в цій справі: дві грамоти царям, дві патріярхові Йоакиму, гетьманові Самойловичу, митрополитові Гедеону; гетьманові й українцям взагалі — соборна грамота (в Царгороді, прибувши з Адріянополя, патр. Діонисій оформив цю справу на соборі архиєреїв) про послушенство новому митрополитові; грамота в липні гетьманові, українському духовенству і мирським чинам. (Всі ці грамоти надруковані проф. С. Терновським в „Архиві Ю.-З. Рос., част. 1 т. V"). Відступаючи митрополію, патріярх в грамотах підкреслює, що кандидат на ми-

340

трополичу катедру повинен обіратися за звичаями міста того (Києва) єпископами, архимандритами, ігуменами, ієромонахами, ченцями і прочими начальними і начальниками повелінням великого гетьмана... Патріярх поставив в грамотах ще таку умову, щоб в Київській митрополії поминали за Службою Божою найперше Вселенського царгородського патріярха („ради давніх привілеїв вселенського престола"), а другим патріярха московського („ради хиротонії, яку приймає від московського"). В одному з листів, долучених до грамоти царям, патріярх посвідчив: „Приняли есми милостиню святого вашого царствія от посланого вашого госпо-дина Никити Алексієвича три сорока соболей і двісті червоних."

27 грудня 1686 р. гетьманові Самойловичу послана була за успішне закінчення справи підпорядкування Київської митрополії Москві царська жалованна грамота з золотим ланцюгом і двома діямантовими клейнодами. Сумну цю історію кінчають звичайно тим, що й патріярх Діонисій дістав свою заплату-кару Божу, бо ж скоро був позбавлений катедри саме за відступлення Москві Київської митрополії. То є факт, що він був позбавлений патрі-яршої катедри, але про те, що причиною позбавлення була справа Київської митрополії, пише в грамоті з р. 1688 сам він і то висловлюючись, що була то найбільша причина, значить — були й другі причини. Приймаючи ж під увагу, що не самовільно вислав Діонисій IV відпускні грамоти, а і з наказу великого візира, при чому ця справа була оформлена ним і на соборі архиєреїв, тобто патріяршому синоді, то можна думати, що експатріярх Діонисій IV в грамоті царям з 1688 р. мав своєю ціллю більш розжалобити їх, що він постраждав так сильно за свою услугу московській державі.

Була в цій справі підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії зацікавлена ще одна сторона, а власне польська державна влада, бо ж під нею знаходилась тоді більша частина митрополії, — єпархії львівська, перемиська, луцька, білоруська і розкнені частини митрополичої. І ми бачили, що як в соборному протесті духовенства, скерованому до гетьмана Самойлови-ча, так і в „статтях" духовенства й гетьмана, привезених в Москву в літі 1685 р. посольством, відправленим гетьманом, були проявлені турботи за долю цих православних єпархій під Польщею, коли б Київській митрополит перейшов в юрисдикцію Московського патріярха. Отже Польща, яка сто років тому назад унію приспі-шувала, боячись, між інш., впливів на православних своїх горо-жан новоутвореної тоді (1589 р.) московської патріярхії, тепер погодилася на залежність православних єпархій в її межах від Київського митрополита по-старому, хоч він і переходив під московського патріярха. Ця згода наступила по ст. 9 „Вічного миру", заключеного 21 квітня 1686 р. (Докладно про це вище, розд. XI, 3). Інша річ, як Польща виконувала цю ст. 9, про це буде мова у викладі наступи, доби історії нашої Церкви. Проф. Іларіон Чи-стович вважає, що ст. 9 „Вічного договору" теж заважила на рі-

341

шенні патріярха Діонисія IV погодитися на перехід Київської митрополії під Москву  (Ор. сії. Т. II, стор. 46).

Через 238 років після акту цієї згоди царгородського патріярха передати Київську митрополію під юрисдикцію Московського патріярха маємо оцінку його з канонічної точки погляду в акті знов таки царгородського ж патріярха, — розуміємо „Томос (закон) Вселенського Царгородського Патріярха Григорія VII з дня 13 листопада 1924 р.", яким Царгородська патріярхія визнала Православну Церкву у відродженій, в наслідок першої світової війни, державі Польській церквою автокефальною на просьбу її ієрархії. З огляду на те, що ця Православна Церква в Польщі історично була частиною тої Київської митрополії, яка ціла відступлена була московській церковній владі р. 1686 царгородським патріярхом, то названий „Томос" і починається нав'язанням історичного зв'язку між цим актом визнання автокефалії теперішньої Православної Церкви в Польщі і актом 1686 р. ,,Розглядаючи факт, — говориться в „Томосі 13. XI. 1924 р.", — чого не заперечує історія, бо ж написано, що перше відірвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі й Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського митроплита, який мав титул екзарха Вселенського Престолу"... і т. д. В цьому перекладі з грецької мови треба, очевидно, виправити „православних митрополій Польщі й Литви" на „ православних єпархій"..., бо ж жодних митрополій, „залежних від Київської", не було, була одна Київська митрополія (у греків митрополити являються ж єпархіяльними архиєреями). Так бачимо в наведених словах „Томосу" авторитетне признання самою Царгородською патріярхією неканонічности поступовання при прилученні в 1685-86 р. до Московської церкви Київської митрополії. Чиє поступовання було при цьому неканонічним, „Томос" не називає, але ми вже знаємо, що перше Москва, а потім і Цар-город — допустились переступства канонів. Ствердженням же неканонічности акту 1685-86 р. Царгородська патріярхія хоче, очевидно, виправдати своє визнання автокефалії для Православної Церкви в Польщі перед Московською чи Російською патріярхією, яка знаходилась вже від листопаду 1917 р. під большевицькою владою. Ту ж ціль переслідувала далі і згадка про недотримання, — це вже тільки Москвою, — всього того, що було встановлено (царською грамотою) відносно повної церковної автономії Київської митрополії. Як була скасована Російською владою ця автономія, всупереч приреченням документальним царів, про це буде мова далі, бо це наступило в четвертій добі історії нашої Церкви, яка сполучується з загальною історією Російської Церкви.

**

342