Станом на 1781 рік кількість парафіяльної громади значно вже зросла – тоді, зокрема, нараховувалося: у Братській Борщагівці – 23 хати посполитих, 1 - священича та 1 – церковнослужительська, а у Михайлівській Борщагівці – 17 хат посполитих. В той самий час у сусідній Микільській Борщагівці, що за кілька років прилучиться до парафії, було 11 селянських осель.
Наступним настоятелем нашого храму майже на півстоліття став Феодор Филиповський. Його постать – то ціла епоха життя нашої парафії. До неї ієрея Феодора було переведено у листопаді 1784 року згідно наказу київського митрополита Самуїла Миславського. Панотець походив із давнього священичого роду: його родичі, зокрема, перед тим тривалий час були настоятелями київської Десятинної церкви. 1778 року о.Феодора було іменовано дяком до подільської церкви Миколи Доброго, а через два роки митрополитом Гавриїлом його було призначено до конгрегаційної церкви Київської Академії, де він і прослужив до 1784 року. У січні 1798 року митрополитом Єрофеєм він був нагороджений намісничим чином, а 1802 року Високопреосвященнійший Гавриїл підніс його до гідності протоієрея. Приклад отця Феодора є свідченням зв’язку перших настоятелів церкви Живоносного Джерела із середовищем Києво-Могилянської Академії.
У серпні 1788 року до нашої церкви було посвячено у стихар сина колишнього її настоятеля, отця Олексія – Михаїла Тимоновського, який прослужив при ній кілька десятиліть (до 1810-х років). Однак є інформація про те, що ще до свого посвячення він був дячком при отцеві Микиті.
Десь на зламі XVIII/ХІХ століть, знову ж таки, насамперед, з міркувань зручності, відбувся ще один своєрідний “обмін прихожанами“ між церквами у Жилянах та Братській Борщагівці, який був чинний на найближче століття. Згідно нього, до юрисдикції жилянської Дмитрівської церкви переходили михайлівськоборщагівські віряни, натомість до храму Живоносного Джерела було приписано громаду Софійської Борщагівки, що раніше відносилася до жилянської святині.
В цей час борщагівська Богородична церква належала до 4-ї частини благочиння Київського повіту. На початок ХІХ століття забезпечення священнослужителів було доволі скромним – настоятель отримував на рік 110 рублів грошима, окрім того прихожани щорічно давали йому грошима 3 рублі та 4 чверті жита, до того ж у його віданні був ружний водяний млин; натомість церковнослужителі – дячок та пономар - вдовольнялися лише невеликими грошовими “подаяннями“ прихожан, в той час, як продуктові надходження їм були доволі обмежені, відтак останні змушені були вести власне господарство. Протоієрей, зокрема, мав власний дерев’яний будинок на ружній землі, а церковнослужителі мешкали у приходській школі у селі, яка була збудована за церковний кошт. У посіданні церкви було 3 десятини садибної землі (на якій знаходилася церква), 30 десятин – “хлібопашної“ та 3 десятини – сіножатей.
1800 року, тобто трохи більше, ніж за два десятиліття після зведення попередньої “великої“ каплиці над давнім колодязем, в якому щомісяця відбувалися водосвяття, із незрозумілих причин вчергове була зведена її поновлена споруда. Починаючи з 1806 року пономарем при церкві Живоносного Джерела тривалий час служив місцевий житель Тодосій Барабаш, якого через п’ять років було посвячено у стихар. Пізніше із церковного дому він переселився до власного помешкання, побудованого на церковній землі.
Вже наприкінці XVIII століття на церковному подвір’ї, оточеному дерев’яним парканом, знаходилася дзвіниця, однак вже 1810 року прихожани з отцем Феодором, вказуючи на ветхість її споруди, звернулися із проханням дозволити звести нову. Відтак по отриманні відповідного дозволу наступного року на місці старої було споруджено нову триярусну дзвіницю. На ній містилося чотири дзвони вагою відповідно 20, 7, 2 та 1/2 пудів, із якими було пов’язане одне загадкове явище: якось зимової пори вони самі по собі - причому почергово - почали “гудіти“ – самостійно видавати звуки. За свідченнями місцевих мешканців, це почало за ними спостерігатися близько 1829 року, саме напередодні епідемії холери і мало місце іноді ще у середині століття, але вже не лише взимку, а іноді й улітку – з першої години ночі до дев’ятої ранку.
У травні 1819 року на дячківське місце до парафії було визначено Стефана Надемського, який у лютому 1821 року був посвячений у стихар. 1822 року, зважаючи як на помітне збільшення приходу, так і кількості прочан, до храмової споруди було прибудовано два бічні приділи, в результаті чого вона стала п’ятинавною і набула вигляду, який у середині ХІХ століття закарбував Домінік П’єр Де ля Фліз на своєму акварельному малюнку.
Наприкінці 20-х років ХІХ століття кількість прихожан церкви Живоносного Джерела обчислювалася уже в 739 осіб та 96 дворів і, зокрема, становила: у Братській Борщагівці – 22 двори, 82 чоловіки та 83 жінки, у Микільській - 18 дворів, 73 чоловіки та 72 жінки і у Софійській - 56 дворів, 207 чоловіків та 222 жінки. У 1830 році на відстані 80 сажнів від “великої“ каплиці було розчищено ще одну криницю, вода в якій виявилася також чистою та цілющою, і над якою також постала невеличка капличка.
На цей самий період припадає кілька наступних фактів речових пожертв до нашого храму. Серед імен тогочасних жертводавців були: у 1806 році - київська міщанка Євросинія Олексіївна, колезький асесор Григорій Іваненко - у 1823, київський міщанин Даниїл Пінчук – у 1824, ад’ютант київського гарнізонного Полтавського полку Адріян Михайлов, монах Антоній та інші. Зокрема, вихованець Київської Духовної Академії ієромонах Михаїл офірував храму срібнозолочені потир та дискос значної вартості, а намісник Києво-Печерської Лаври Антоній, який згодом став архиєпископом Воронізьким і так само часто приходив на поклоніння до Борщагівській іконі Божої Матері, подарував невеликий архимандричий наперсний хрест, який висів на намісній іконі Спасителя. Цей перелік імен свідчить про той великий інтерес до братськоборщагівської церкви, який спостерігався серед киян у перші десятиліття ХІХ століття.
В означений час церковний причт, як зазначено в щорічних клирових звітах, вже не отримував на утримання жодних коштів, і вдовольнявся лиш пожертвами прихожан та прочан. Як ми згадували вже, на той час до нашої парафії, крім Братської та Микільської, належала громада ще й Софійської Борщагівки.
Ієрей Феодор Филиповський прослужив при храмі Живоносного Джерела включно аж до 1831 року, коли його було, очевидно, переміщено або звільнено за невідомих обставин, можливо через похилий вік – йому тоді вже минав восьмий десяток.