Апологетика

“Сколько бы ни вздувались и ни хлестали волны, корабль Христов не погибнет. Чего же страшиться мне? Смерти? Но я скажу с апостолом: “Жизнь моя – Христос, а смерть – мое стяжание”. Изгнания? Но земля принадлежит Господу и со всем, что она содержит. Лишения имущества? Я ничего не принес в этот мир и ничего не унесу из него с собой. Все, что может заставить человека трепетать, – я презираю. Смеюсь над богатством, смеюсь над почестями, которых другие так жаждут. Богатство для меня не более, как нищета. И если я желаю жить, то только для того, чтоб быть с вами, трудиться над вашим душевным совершенствованием. Я говорю вам так, как поступаю, и взываю к любви вашей, да будет эта любовь доверчива...”

Иоанн Златоуст

 

ОЛЕКСА Вінтоняк

 

АНАТЕМА НА ГЕТЬМАНА МАЗЕПУ

 

25 липня 1687 року, над річкою Коломаком, на коза­цькій військовій Раді вибрано Івана Мазепу на гетьмана Лівобережної України.

Іван Мазепа був шляхетського роду. Народився він у селі Мазепинцях на Білоцерківщині. Рік народження Мазепи в історіогра­фії спірний. Одні дослідники подають 1629 рік (М. Костомарів, Ф. Уманець); думка М. Грушевського й І. Борщака – то рік 1639–1640; Б. Крупницький називає 1632–1639 рр.1  Польський історик В. Сєрчик по­дає 1644 рік.2 

Пилип Орлик у своєму листі з 22 серпня 1741 року писав: “Мені вже 70 років – стільки, скільки мав небіжчик Мазепа в Бендерах”3  (а то 1709 року). Ця вказівка геть­мана Пилипа Орлика є найбільше авторитетна. До неї долучується і проф. О. Оглоблин. Отже дотепер приймається в українській історіографії 20 березня 1639 року за дату народження гетьмана Івана Мазепи.4 

Батько Івана Мазепи, Степан, був Білоцерківським ота­маном у війську Богдана Хмельницького. Іван вчився в Києво-Могилянській Колегії й, як подає В. Сєрчик, та­кож у Єзуїтськім Колегіюмі в Полоцьку.5  Згодом Іван Ма­зепа, за допомогою українських магнатів, дістався на двір польського короля Яна-Казимира у Варшаві, де став па­жем. Король вислав його для доповнення студій за кордон. В роках 1656–1659 студіював у Німеччині, Франції, Італії, а в Нідерляндах навчався у військовій артиле­рійській школі. Перебуваючи за кордоном, мав можливість вивчити мови й пізнати культуру та політичне життя европейського заходу і, – як пише О. Оглоблин, – “почуття тої европейськости, що назавжди уберегло йо­го, людину европейського Сходу, від впливів східньої московськости”.6 

Будучи при дворі польського короля, Іван Мазепа мав нагоду набути “добрих” двірських манер і тим вирізнявся від інших визначних козаків. Король посилав його у дип­ломатичних справах до українських гетьманів: Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері.7  Виїжджав також у королівськім почоті до різних европейських де­ржав – до Франції (Париж), Італії, Німеччини й, завдяки тому, був уже знаний у дипломатичних колах тих країн. Про обрання його на гетьмана (1687) писала тодішня ев­ропейська преса, напр. “Театрум Европеум”, “Газетте де Франс” та інші.

Українська держава (Гетьманщина), в якій геть­ману­вав Іван Мазепа, була напівсамостійна (автономна), в союзі із Москвою від часу Переяславського договору (1654 р.). Вона мала свою адміністрацію, законодавство, судівництво, скарб, свою армію. Українське військо, на тодішні часи, було доволі велике: мало постійно 60.000 козаків. Найвища влада – військова й цивільна в автономній Українській Козацькій Республіці, чи пак Геть­манщині, була в руках вибраного, на козацькій Раді, гетьмана. Гетьман Іван Мазепа, за Коломацьким догово­ром як союзник, мав допомагати московському цареві у війні, але московський цар не міг розпоряджатися ук­раїнським військом без відома та згоди гетьмана.

Що ж до державної форми автономії у тодішній Европі, це було звичайне явище, напр. балканські народи були під протекторатом турецького султана, Пруссія – під польським, Ліфляндія (сьогоднішні Естонія і Латвія) – під шведським.

За гетьманування Мазепи до Гетьманщини належали землі по лівім боці Дніпра – простори Чернігівщини, Полтавщини й місто Київ з околицями. В 1704 році від­булося об’єднання з Правобережною Україною. Від цього часу Гетьман був володарем України, чи пак Гетьманщини обох боків Дніпра, що було його бажанням, від коли став гетьманувати й цьому, наразі, не противився його протектор, московський цар Петро І. Запорожці (Січови­ки) признавали владу гетьмана, але мали великі привілеї й внутрі самі правили собою. У тодішній Европі уважали Гетьманщину за окрему державу й так її зазначували кар­тографи на мапах (Й. Б. Гоман, 1716).

Коли на московськім престолі сів молодий та енер­­гійний цар Петро І, він старався територіяльно по­шири­ти, зміцнити й культурно наблизити до Західньої Европи свою напівдику державу. Щоби здій­снити свої пляни, тре­ба було опанувати Балтійським й Чорним морями та здо­бути Крим. На перешкоді реалізації його плянів стояла Швеція на пів­ночі, а Україна на півдні. Цар готується до війни. Заключив союз із польським королем Августом II саксон­ським. Вони приєднали ще до спілки данського ко­роля Фридриха IV. Союзники почали війну (1700 р.), на­павши на землі корони шведської, й уважали, що легко та скоро розправляться з тодішнім молодим та недосвід­ченим 18-літнім королем швед­ським. Але цей молодий “недосвідчений юнак” Карло XII був не недосвідчений юнак, а, може, один із найбільших полководців світу. Він намірився заволо­діти Москвою та перечеркнути пляни Петра І. Карло XII побив вперше данське військо, потім моска­лів над Нар­вою й, коли увійшов у Саксонію, Август II король польський і князь саксонський зрікся прес­толу, а польська шляхта вибрала нового короля – Станісла­ва Лещинського, союзника Карла XII. Мазепа, будучи в союзі з Московщиною, не міг лише пасивно спо­стерігати перебіг воєнних баталій, але треба було йти на поміч свойо­му протекторові – Пет­рові І. Козацькі полки були кинені в різні терени воєнних дій (до Польщі, Саксонії, Пруссії) і були підпорядковані команді московських та інших іноземних генералів, переважно німецьких, на царській службі.8  Чужі командири поводилися жорстоко, не по-людськи з козаками, як також і з козацькою старшиною.9  З того приводу в полках траплялися розрухи та нарі­кання на гетьмана, що він віддав їх на поталу мос­ка­лям.10  Бажанням козаків було повернутися в Україну, щоб захищати свої родини від здирства московського вій­ська, яке там стаціонувало.11  Козаків та українських се­лян гнали москалі на північ, на тяжкі роботи при будові нового міста Петербургу (1703 р.) над Невою. При тих роботах гинули тисячі вільних ко­заків та селян, або ка­ліками поверталися в Україну.

Іван Мазепа – володар та клопітливий господар, уваж­но спостерігав дії Москви, яка, після Переяславського до­говору, різними крутійствами та насильством відбирала права козацькому народові, прямуючи до ліквідації Геть­манщини. Ці пляни Москви були виявлені Петром І на воєнній нараді в Жовкві, 3 квітня 1707 року.12  Цар, як висловився, плянує реорганізацію козацького війська – козаків мав би включити в московські драгунські полки. Крім того, вимагав від Мазепи повернення Польщі Правобережної України. Пляни царя дуже пригнобили Ма­зепу. Він, шукаючи виходу з тяжкого положення Геть­манщини, нав’язує дипломатичні зв’язки з Карлом XII. У цій акції посередничали польський король Станіслав Лещинський і княгиня Анна Дольська, тітка короля С. Лещинського.

Влітку 1708 року, коли шведська армія, прямуючи на Москву, наближалася до кордонів України, Мазепа з до­віреною козацькою старшиною (обозний Ломиковський, полковники: Горленко, Апостол, Зеленський і канцлер Пилип Орлик) обговорив положення воюючих сторін, уважали, що тепер найкраща нагода для визволення Ук­раїни, й рішили піддатися під протекцію шведського ко­роля на умові ранішого тайного договору, в якому шведський король гарантував, що “Україна обидвох боків Дніпра з військом запорізьким і народом українським буде навіки свобідна від усякого чужого володіння та матиме традиційні козацькі вольності”. У цій справі гетьман вис­лав свого післанця Бистрицького до Карла XII з прохан­ням про шведську протекцію для України. По повороті Бистрицького треба було поспішати, бо до Борзни, де за­держався Мазепа, прямував із військом Меншіков. Уже 5 листопада Мазепа з старшиною та з козацькими відділами переправилися через Десну й прибули до шведського шта­бу армії в селі Горках, Новгородської сотні.13 

Про перехід Мазепи на сторону шведів довідався Пет­ро І вже 8 листопада 1708 р. і швидко почав акцію проти гетьмана.14  Видав універсал до “вірних підданих народу малоросійського” (україн­ського), духовних і світських, до генеральної старшини Війська Запорізького, полковни­ків, сотників, курінних отаманів і до цілого війська “ма­лоросійського”. В універсалі говориться про зраду Мазе­пи.., який перейшов до короля шведського, нашого не­приятеля, й він (Карло XII) договорився з С. Лещинським, що “малоросійські” землі будуть віддані Польщі, а церкви Божі й монастирі передані уніятам. Наказується зрадникові не допомагати, але стати при “російськім” війську для поборення неприятеля. Для вибору нового гетьмана з’їхатися до Глухова, бо вибір є конечний, що­би рятувати цілість “Малої Росії”.15 

З “наказу” царя Петра І вибрано на гетьмана Івана Скоропадського.

Гетьман Мазепа розіслав також універсали до українсь­кого (козацького) народу, запевняючи, що берегтиме його свободу та привілей й оборонятиме ввесь народ України, чи пак Гетьманщини, перед московськими наїзниками.

Після виборів нового гетьмана (Івана Скоропадського) було проголошене анатемування гетьмана Івана Мазепи. З наказу й у присутності царя Петра І проголошено ана­тему на гетьмана Мазепу в Троїць­кій соборній церкві міста Глухова 12 листопада 1708 року.16  Рівночасно відбулося анатемування в Москві в Успенському соборі в приявності царської родини та високих державних до­стойників, при діяльній участі митрополита Степана Яворського (українець), первоієрарха тодішньої росій­ської Церкви.17  Піз­ніше повторювалася ця церемонія з року на рік.

Українські дослідники на чолі з В. Бідновим уважають, що анатемування було виразно політичним (політична помста), а не релігійним актом, бо не йшлося тут про справи релігії. Гетьман Іван Мазепа був не тільки глибоко віруючою людиною, вірним членом Православної Церкви, але також великим меценатом і патроном цієї Церкви. Доброчинність І. Мазепи на користь церков, духівництва, монастирів, Могилянської Академії, колегій була така ве­лика, що його ім’я навіки врізалося золотими літерами в історію української культури.18 

Але Петро І всю свою енергію спрямував у тому на­прямі, щоби доказати населенню зрадливість Мазепи, і всі засоби для нього були добрі, починаючи від анатемування до вселюдного проголошення цього акту устами україн­ського духівництва. По суті, це був однобічний указ царя Петра І, якому не відповідала ніяка соборна постанова хоч би представників української Церкви. Українське духів­ництво опинилося під великим тиском, і вже в день ана­темування (12 листопада 1708 р.) митрополит Йоасаф Кроковський мусів звернутися до українського населення з друкованими листами, де повідомляв про церковне про­кляття Мазепи та його прихильників.19  З такими самими листами звернулися до своїх вірних архиєп. Іван Макси­мович (Чернігів) та єп. Захарія Корнилович. Тексти тих листів були скрізь однакові, друковані, й прибивали їх на дверях церков. Отже ж це дає підставу твердити, що мит­рополит Кроковський та інші названі єпископи не брали участи у їх складанню, але певно вийшли вже готові з царської канцелярії.20  

Українське духівництво мало лише відчитати готовий текст. Роля укр. духівництва в цій акції (анатемування) була зовсім пасивна, здійснювана лише під урядовим при­мусом та терором, їхні думки, настрої та бажання були зовсім інші.

Російська Православна Церква, виконуючи волю царя Петра І, зарахувала Мазепу до єретиків і апостатів релі­гійного порядку, поруч таких, як: Арій, Несторій, Євтихій. Поставивши Мазепу в ряди єретиків, тим самим включено його в т. зв. “чин Право­слав’я”,21  що служиться в першу неділю Великого Посту на спомин перемоги Церкви над іконоборцями. У названому чині проголошується тричі “вічну пам’ять” православним царям – патронам Православної Церкви і тричі анатема різним єретикам і апостатам православ’я. Мазепа не був ані єретиком, ані апостатом православ’я, щоби ставити його у ці ряди, але політичним і національним діячем.

Анатемування Мазепи було дійсним тільки в межах Ро­сійської імперії. Поза нею ніхто не надавав тому значення, а передовсім у тих східньо-південних малоазійських пра­вославних патріярхатах, яким Мазепа багато допоміг матеріяльно з українських фондів.

Православна Церква в Польщі, після Першої світової війни, як давня частина всеросійської Церкви, продовжу­вала політику московського православ’я, і у відношенні до анатемування Мазепи ніщо не змінилося, й цей ганебний чин продовжували.22 

В жовтні 1932 року православні українці містечка Крем’янця звернулися письмово з проханням до митро­полита Діонисія, щоби на Богослуженнях згадувати уро­чисто церковною молитвою гетьмана Мазепу так, як це відбувається у греко-католицьких (уніятських) церквах. Відповідь була відмовна, мовляв, у цій справі звернули­ся до Царгородського патріярха, але відповіді не одер­жали.

Свідомі православні українці переконалися, що їхня православна ієрархія не має нічого спільного з укра­їнством та його національними героями, брали масо­во участь у панахидах за гетьмана Мазепу в греко-като­лицьких церквах. На це звернула увагу москов­ська пра­вославна ієрархія в Польщі, й Свт. Синод на засіданні 17 лютого 1933 р., вислухавши доповідь у цій справі митроп. Діонисія, дозволяє й благословить, щоби моли­тися по церквах за спокій душі бл. п. геть­мана Івана Мазепи, але самої клятви не знесено.23 

Знесення клятви (анатеми) з гетьмана Мазепи мав роз­глянути Собор Православної Церкви в Польщі, як пові­домляла про це Митрополича канцелярія, але це не ста­лося, бо Польща завалилась, а з нею й Православна Цер­ква в Польщі.

Відмовна відповідь Свт. Синоду Православної Церкви в Польщі обурила багатьох православних українців, а між іншими рішуче проти цього рішення (жовтень, 1932 р.) протестував Євген Бачинський, тоді представник УАПЦ на Західню Европу, а потому правлячий єпископ УАПЦ (Соборноправної), Київської на чужині, з осідком у Же­неві. Він видав у 1932 р. окремого пастирського листа п. н. “Російська проти-канонічна анатема на гетьмана України Івана Мазепу”. У цьому листі єп. Євген Бачинський висловлює засудження неканонічної анатеми на Івана Мазепу. Єп. Є. Бачинський оповіщає, що “не хто інший, тільки Церква може виголошувати анатему” і то “вик­лючно за єретичну науку віри, або за тяжкі моральні злочини. Анатеми відбувалися завжди на Вселенських Соборах або Помісних і виключно від духівництва. Чин­никам державно-політичним, не ієрархічним, право ана­темування не було дане. Проте, в московських держав­них і церковних відносинах уживання анатеми увійшло віддавна в сталу систему, виявляючи узурпаційну ненор­мальність”.24 

Далі в цьому пастирському листі повідомляє нас, що “наша УАПЦерква Соборноправна врочистою всенародньою панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на площі перед собором св. Софії в Києві 10-го липня 1918 року виступила проти безправного й антиканонічного анатемування Великого Борця за незалежну Україну. Всі Православні Церкви, за вийнятком російської, молилися за спокій душі цього видатного ревнителя Церкви Все­ленської Православної... Гетьман Мазепа був похований чином православним, бо з погляду догматичного чи мо­рального не було абсолютно ніяких причин і підстав для анатемування цього вірного сина Православної Церк­ви”.25 

 

 

1 О. Оглобин, Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню Йорк-Париж-Торонто, 1960, ст. 21. (Записки НТШ, т. 170).

2 Wladyslaw A. Serczyk, Poltawa 1709. Warszawa, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1982, ст. 60.

3 О. Оглоблин, там же, ст. 21.

4 О. Оглоблин, там же, ст. 21.

5 Serczyk, там же, ст. 61.

6 О. Оглоблин, там же, ст. 13.

7 О. Оглоблин, там же, ст. 13.

8 Андрій Яковлів, Українсько-московські договори в ХVІІ–ХVІІІ віках, том ХІХ, Варшава 1934, ст. 131. (Праці Українського Наукового Інституту).

9 Яковлів, там же, ст. 131.

10 Яковлів, там же, ст. 131.

11 Яковлів, там же, ст. 131.

12 Яковлів, там же, ст. 135.

13 Яковлів, там же, ст. 135-136.

14 Яковлів, там же, ст. 138.

15 С. М. Соловьев, Исторія России, том ХV, ст. 245.

16 В. Біднов, “Церковна анатема на гетьмана Івана Мазепу”, Мазепинський Збірник, том ІІ, праці УНІ, Варшава 1938, том 47, ст. 46; Див. також О. Subtelny, “Mazepa, Peter I and the Question of Treason”, Harvard Ukrainian Studies 2 (1978), рр. 158-183.

17 Соловьев, там же, ст. 342.

18 В. Січинський, Іван Мазепа – людина і меценат, Філядельфія, 1951.

19 Біднов, там же, ст. 50.

20 Біднов, там же, ст. 50.

21 “Чин Православ’я” уложив царгородський патріярх Методій 843 р., див. Орест Купранець “Виклятий гетьман Мазепа”, Торонто 1958, ст. 8-9.

22 Купранець, там же, ст. 16-17.

23 “Неділя”, Львів 1933, див. Купранець, там же, ст. 18.

24 Євген Бачинський, єпископ УАПЦ, “Російська проти-канонічна анатема на гетьмана України Івана Мазепу”, Женева 1932, див. Купранець, там же, ст. 22-23.

25 Євген Бачинський, див. Купранець, там же, ст. 24.

 

Український Історик

(Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен),

1990, ч. 1-4 (104-107), с. 64-70.

 

 

 

...НЕ МОГЛА СТАРШИНА ПІДРАХУВАТИ

ПОБОЖНИХ ПОЖЕРТВ ЯСНОВЕЛЬМОЖНОГО...

 

1709 року, відразу по смерті Івана Мазепи, між його небожем по сестрі Станіславом Войнаровським і козацькою старшиною виникла суперечка за гетьманський спадок. Для її вирішення король Карл ХІІ створив комісію, яка кілька днів розбирала цю справу. Вивчаючи латинські акти цієї комісії в науковій робітні Бібліотеки Оссолінеуму, відомий дослідник Михайло Возняк натрапив на документ надзвичайно цікавий з точки зору меценатської діяльності гетьмана Івана Мазепи. В ньому зазначено точні видатки та пожертви на різні благодійні цілі. Зокрема зазначається:

“Не доказуємо чогось протилежного й не перечимо, що ясновельм(ожний) гетьман мав доходи тільки для своєї особи, але знаємо також добре, що він розкинув і видав їх щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів, на милостині, на позолочення бані Печерської церкви й на відбудову її монастиря св. Сави в Палестині. Промовчуємо багато побожних і милостинних учинків згаданого гетьмана, не можемо того одного поминути мовчан­кою, що він саме перед теперіш­нім повстанням – уже другий рік минає – вислав до Гробу Спа­сителя на гору Синай, на св. гору Афон і до інших св. місць Палестини тридцять тисяч дукатів, поменшуючи.

“...Після того Войнаровський предложив виказ грошей, що бу­ли в Будинцях, який не зберігся, ...старшина ось такий виказ особистих видатків Мазепи, що зберігся в її пам’яті від дванадцятьох років:

позолочення бані Печерської (лаври Успенської великої церкви) 20.500 дук(атів);

мур довкола Печерського мо­настиря і церков тощо, мільйон;

великий дзвін і дзвіниця до Печерського монастиря 73.000 зол(отих);

великий срібний свічник для Печерської лаври Успенської ве­ликої церкви 2.000 імпер(іалів);

золота чаша і така ж оправа Євангелія для неї 2.400 дук(а­тів);

золота митра для неї 3.000 дук(атів), поминувши прикраси і пожертви для неї;

позолочення бані митрополичого Софійського собору в Києві 5.000 дук(атів), золота чаша для нього 500 дук(атів), віднова його 50.000 зол(отих);

церква Київської (Могилянської) колегії з гімназіями й ін. більше ніж 200.000 зол(отих);

соборна церква св. Миколи Київського з монастирем тощо більше ніж 100.000 зол(отих);

віднова (соборної) церкви монастиря св. Кирила за Києвом більше ніж 10.000 зол(отих);

вівтар у Межигірському монастирі 10.000 зол(отих);

фундація новозбудованого єпископського (Вознесенського) собо­ру в Переяславі з монастирем тощо більше ніж 300.000 зол(отих);

церква в Глухові (мурований Успенський собор Глухівського монастиря) 20.000 зол(отих);

рефектар (трапезна) Густинського монастиря 10.000 зол(отих);

рефектар (Лубенського) Мгарського монастиря понад 8.000 зол(отих);

церква св. Трійці в Батурині понад 20.000 зол(отих);

незакінчена церква св. Миколи в Батурині 4.000 зол(отих);

монастирська (Покровська) церква в Дігтярах (Дігтярівці) 15.000 зол(отих);

монастирі Бахмацький, Каменський (Успенський), Любецький (Антоніїв), Думницький (Різдва Богородиці) з церквами тощо невідомо скільки;

віднова (Борисоглібського) катедрального монастиря в Чернігові 10.000 зол(отих);

докінчення будови (монастирської соборної) церкви св. Трійці там само 10.000 зол(отих);

Макошинський монастир із церквою св. Миколи понад 20.000 зол(отих);

на відбудову монастиря св. Сави дав у Батурині архимандритові, пізнішому патріархові, 50.000 зол(отих), а на докінчення будови цього ж монастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріархові 30.000 дук(атів);

чаша з чистого  золота, лампа та срібний вівтар для Божого Гробу 20.000 зол(отих);

срібна рака з п’ятьма срібними свічниками на мощі св. Варвари 4.000 імпер(іалів);

вівтар для церкви у Вільні 10.000 зол(отих);

підмога православію на руки луцького єпископа Жабокрицького 3.000 зол(отих);

Євангелія в арабській мові на руки александрійського патріарха 3.000 зол(отих).

Дерев’яні церкви: чернігівська св. Івана Євангеліста з вівтарем  понад 5.000 зол(отих); дві батуринські, Воскресенська й Покрови Богородиці з приналежностями понад 15.000 зол(отих); в селі Прачі понад 15.000 зол(отих); св. Івана Хрестителя в Рильську 2.000 зол(отих).

Не могла старшина підрахувати щедрих пожертв Мазепи на ми­лостині монастирям, церквам, митрополитам, архиєпископам, єписко­пам, архимандритам і іншим духовним із Греції, Палестини, Молда­вії, Волощини, Сербії, Болгарії, Польщі й Литви, в Україні чужинцям, духовній старшині, різним церквам, українським монастирям, ченцям, студентам і бранцям, але знала, що за 23 роки свого гетьманства давав Мазепа щороку 1.000 зол(отих) на київських бурсаків і 500 зол(отих) Густинському монастиреві.

За душу покійної гетьманової роздав монастирям і церквам руками канцеляриста Войцеховича 20.000 зол(отих), за визволення кн. Четвертинського 3.000 зол(отих), на запис Печерському монастиреві 180.000 імпер(іалів)”...

“Пам’ятки України”,

6, грудень, 1991, С. 20-21.

 

 

 

НАТАЛЯ Яковенко

 

VAE VICITIS* 

 

Чутка про перехід Мазепи на бік шведів застала Петра І в с. Погребках неподалік Новгорода-Сіверського. У середині листопада були оголошені перші царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа … забувши страх Божий і свою присягу, зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство. Населення умовляли не піддаватися на заклики “вора”, під­тримати великоросій­ське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що Петро І декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з обуренням довідався.

Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петро наказав Меншикову Батурин … другим за приклад спалити увесь. Взяте в облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені запаси пороху і харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи, однак розв’язку прискорила зрада. Один із сотників Прилуцького полку Іван Ніс через свого підручного Соломаху показав людям Меншикова таємний підземний хід. На світанку 13 листопада (2 за ст. ст.) 1708 р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку залогу Чечеля й німця Кеніґсена, керівників оборони. Після цього вояки взялися за беззбройних городян, котрі, як підкреслить згодом автор “Історії Русів”, нимало в умысле Мазепином не участвовали: за один день було винищено близько 6 тис. батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Насамкінець Меншиков, быв чужд человечеству, розпорядився дощенту спалити розграбоване місто разом з усіма церквами. Трупи нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в полон козаків прив’язували до дощок і кидали в р. Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. Кенісґсен виявився щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню колесували в Глухові.

Розплата за зраду гетьмана на цьому не скінчилася. На другий день після батуринської різанини Петро І писав до Меншикова:

Спало мені на думку, що в Прилуках у гетьманських однодум­ців, котрі зараз при ньому, в багатьох є жінки й діти. Для чого зволь послати туди спеціально кого-небудь з драгунів і взяти їх під варту.

Тож події в Батурині стали ніби прелюдією до терору, який охопив Україну. Невдовзі в Лебедині [нині Сумської обл.] почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими тортурами виривала признання від запідозрених. Водночас нагороджувалися ті, що зробили донос, і це довело, як висловився один з істориків Руїни і мазепинства Дмитро Дорошенко, “до справжньої оргії доносів: усе, що було найгіршого в українському суспільстві, виплило тепер наверх і старалося використати момент, щоб збагатитися або зробити службову кар’єру”. Автор згаданої “Історії Русів” обраховує число закатованих Лебединською комісією жертв до 900 осіб (враховуючи, що на той час в Україні жило близько 800-1000 старшинських родин, терор, як бачимо, обминув небагатьох). Ховали нещасних на спеціальному кладовищі гетьманців, відокремленому від звичайного християнського. В цілому ж, як доповідав своєму міністерству закордонних справ французький посол у Росії,

московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіт­тя помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано; Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців.

Тоді ж усі маєтки мазепинців були конфісковані й роздані московським генералам (так стали “українськими поміщиками” на зем­­­лях Військового скарбу Меншикови, Головкіни, Долгорукови, Шере­метєви, Шафірови) або тій частині старшини, котра встигла засвід­чити лояльність. Зокрема, ще в переддень батуринської різанини, налякавшись репресій, до царської ставки перебігли з каяттям миргородський полковник Данило Апостол, компанійський полков­ник Гнат Ґалаґан, генеральний хорунжий Іван Сулима та кілька ін­­ших. Зібравши наприкінці листопада в присутності кіль­кох цер­ков­них ієрархів старшинську раду в Глухові, Петро І оголо­сив гетьма­ном стародубського полковника Івана Скоропадського. Напе­ре­додні виборів йому пропонували кандидатуру молодшого й енергій­нішого чернігівського полковника Павла Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто хитрий, з нього мо­же вийти другий Мазепа. Формально царське призначення виглядало, щоправда, як обрання: ім’я Скоропадського полковники, поставлені в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).

За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього стрічку кавалера Андріївського ордена.

На дев’ятини після символічної страти, 23 листопада 1708 р., одночасно і в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи (відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого 6осту аж до її урочистого зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.). Автором сценарію церемонії в Глухові, найімовірніше, був префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, а в Москві його проводив особисто давній приятель Мазепи Стефан Яворський. Досить детальний опис глухівського акту лишив автор “Історії Русів” (взагалі, його інформація про події ХVІІІ ст., на відміну від фантастичних вигадок про давніші часи, цілком предметна й достовірна). Отже, це відбувалося в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору; кат, проволочивши через усе місто “тіло” символічно повішеного гетьмана, тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши “тіло” і виспівуючи псалми, обертали свічки полум’ям униз, а новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв опудало в груди, вигукуючи: Анафема! Нехай буде проклятий! Опісля “тіло” гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.

Стефан Яворський, анафемувавши Мазепу в Москві (правда, без такого театрального ритуалу), відгукнувся на цю подію ще й віршами, у яких порівняв гетьмана з ядовитим і лютим змієм, що поїдає утробу матері-батьківщини – Росії.

 

(З КНИГИ “НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ...” К.: ГЕНЕЗА, 1997)

 

·          ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ. КРИЛАТИЙ ЛАТИНСЬКИЙ ВИСЛІВ, ЯКИМ ТРАДИЦІЙНО КОНСТАТУЮТЬ ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ ПЕРЕМОЖЦІВ І БЕЗЗАХИСНІСТЬ ПЕРЕМОЖЕНИХ.

 

 

 

МИТРОПОЛИТ Іларіон

 

МИТРОПОЛИТ МУЧЕНИК АРСЕНІЙ МАЦІЄВИЧ

Частина ІХ:

Пилатів суд

1. Катерина передає справу на суд Св. Синодові.

Коли Св. Синод одержав перше Донесення Ми­трополита Арсенія від 6-го березня 1763-го року, він просто розгубився й не знав, що почати з листом та­кого стилю. Але на чолі його стояв найбільший во­рог Арсенія, Митрополит Димитрій Сєченов, – він добре знав, що саме треба робити: лицемірно пере­дати справу на вирішення самої цариці. А ми вми­ваємо руки...

Св. Синод усю справу зараз же передав цариці Катерині. Але підказав їй нечувану провокаційну думку. Синод писав, що, на його думку, Донесення Ростовського Митрополита містить у собі образу Величности, за що автор підпадає світському судо­ві. Але він, Св. Синод, без відома цариці не сміє приступити до справи, тому передає її на її особисте вирішення та ласку...

Це була велика й нечувана провокація, – офі­ційно заявити цариці й ствердити, що в Донесенні Владики Арсенія є образа Величности. А на справді цього ж у Донесенні нема, – є там відсутність панів­ного тоді в писаннях до цариці й до високих уста­нов раб­ського стилю, є гостра критика справи конфіскати церковних маєтків, але образи Величности нема! Та й критика тут не цариці, а членів “Особли­вої Комісії”.

У всякому разі Св. Синод віддав Ростовського Митрополита на суд самої цариці, і вмив руки, – він не хоче судити свого собрата... Лицемірство!

Може й справді, як думає про Синод історик С. Соловйов, “цариця була обережна й поблажлива щодо неприємних і ворожих їй осіб, а тому, беручи на увагу делікатність справи і звання Арсенія, цари­ця не дасть справі повного ходу і звелить обмежити­ся виговором і підкаже піти на спокій і т. ін. Але Си­нод помилився у своїх розрахунках: Катерина вияви­ла небувале досі подратування”...1 

Цариця власноручно відписала Синодові так:

“Святіший Синоде! Учора ви подали мені докла­да, в якому представлено, що Архиєрей Ростовський Арсеній прислав Синодові Донесення від 6-го березня, в якому все, що тільки там написано, відноситься до імператорської Величности, за що ви признаєте його заслуговуючим суду. Але без мого відома не смієте приступити до того, і передаєте справу на мій розгляд і милість. Я думаю, що й Св. Синод, без сумніву, признає, що влада всіх благочестивих монархів, – до них і себе включаю, і своїми ділами – про які ви свідчите – доводжу, не тільки для них але й для спільного всіх правдивих синів Батьківщини добробуту, повинна бути обережна й бережена. І в його, Архиєрея Арсенія, мені присланому від вас для перечитання оригінальному Донесенні, яке я вам при цьому вертаю назад, я побачила перекручені і підбурливі вияснення багатьох слів Св. Писання і Книг Святих”.

“Через це для охорони постійного спокою моїх вірнопідданих, цього Архиєрея Арсенія, якого ви признали таким переступником, передаю Св. Синодові на справедливий, на законах заснований суд. А який присуд буде йому винесений, його представте нам для затвердження, і ще буде йому моя полегкість та беззлобність”.2 

Лист цариці Катерини – зразок диктаторського самодержавного поступовання: цариця німкеня су­дить Митрополита за те, що він “перекручує Св. Пи­сання та Святі Книги”... Ще не бувало такого, щоб цар судив Митрополита за “неправильне” вияснення Св. Писання!... І то перед Св. Синодом...

І цариця вернула справу Св. Синодові: судіть ви, а я виявлю підсудному тільки свою ласку...

 

2. Розбита змова Єпископату.

Є докази, що вся справа Митрополита Арсенія не була справою тільки його самого, – ніби він ви­ступав в імені всього вищого Єпископату, або гру­пи їх. Була змова, що як уряд таки буде й далі гра­бувати Церкви та манастирі, то ввесь Єпископат на­кладе на Росію загальний інтердикт (заборону слу­жити Служби Бо­жі). Цариця Катерина своєчасно до­відалася про все це. Спочатку всі Єпископи були справді однодушні, але Катерина насіла на Архиєпис­копа Сєченова, і той зрадив, і від справи перший відпав. Але Митрополит Арсеній став робити один, – і впав. А Арх. Сєченова за зраду товаришам цариця зробила Митрополитом, а ще й подарувала йому 1000 кріпаків з землями...3 

Кидається ввічі, що Синод навмисне похапцем провадить суд, і сильно пильнує, щоб не поширити числа підсудних. Особливо боявся Синод, щоб не втягнути до справи інших українських Архиєреїв. Арештоване в М. Арсенія листування почали пере­глядати, але вибрали зовсім мало. По всьому знати, що це голова Синоду, М. Сєченов затирає сліди попередньої змови Архиєреїв.

А суджений Митрополит держався на суді по-лицарському, і кожне своє слово обдумував, щоб часом не видати кого з своїх спільників. А спільниками ж були всі теперішні судді його!...4  Висока чеснотність Митрополита!

І можливо, що цариця все знала, і це з її відома затиралися сліди змови, бо було постановлено – убити найсильнішого Митрополита, а решта – бу­дуть мовчати... “Вражу пастиря, – і розпорошаться вівці отари”... (Мт. 26, 31).

По суді над Митрополитом Арсенієм було багато різних подіб­них справ над меншими й більшими церковними працівниками, бо багато осіб співчували засудженому Мученикові, і в той чи інший спосіб виявляли своє співчуття.

Безумовно, були друзі Ієрархи, які перше зго­джувалися виступати в обороні Церкви спільно, але ця спільнота була легко розбита. До друзів М. Арсенія Мацієвича належав і Митрополит Тобольський (1758–1768) Павел Конюскевич. Це був високоосві­чений Ієрарх українець, родом із Самбора, першо­рядний проповідник і богослов. Уперто говорив до всіх українською мовою.

Сибір був тяжкий для праці, бо місцева адміні­стра­тивна влада все захопила в свої руки, навіть Свя­ще­ники більше слухалися її. Митрополит Павел був спра­ведливий, але суворий, і повів проти непорядків завзяту боротьбу, не спиняючись ні перед чим. Бо іспові­дував, що світська влада не може вмішуватися в справи церковні.

Але світська сибірська влада перемогла, і обви­нуватила Митрополита Павла ніби “в жорстокості”, і донесла про все цариці Катерині та Синодові. Митрополит Павел сміливо ішов дорогою Митрополита Арсенія, і сильно лякав царицю і Синод. І справа пішла уторованим шляхом: 22-го червня 1767-го року Св. Синод, на чолі з українофобом Митрополитом Новгородським Димитрієм Сєченовим, звільнив Ми­трополита Павла з Тобольської Катедри, і наказав їхати до нього. Митрополит не поїхав...

Розлючений Синод позбавив Митрополита Пав­ла його сана, але цариця мала досить клопоту з за­судженим М. Арсенієм, і синодаль­ний засуд не затвердила, і наказала М. Павлові вертатися в Тобольськ.

Митрополит Павел не послухався, і поїхав до Києва й оселився в Печерській Лаврі. Але незабаром, струджений та знеможений, Митрополит Павел 4-го листопада 1770-го року упокоївся в Бозі...

М. Павла поховали в склепі ліворуч у головно­му Успінському Соборі. Пізніше виявилося, що тіло його нетлінне, і так нетлінне було воно й до наших часів.

Українська людність уважає Митрополита Павла за Святого Ісповідника, творилися й чуда. Кілька раз підіймалася справа Каноні­зації М. Павла, але уряд на це завжди згоди не давав, як особі, що на­слідував ідеологію Митрополита Арсенія.5 

Оцей Митрополит Павел був у зв’язку з Митро­политом Арсенієм, – боронити Святу Православну Церкву.

 

3. Арешт і ув’язнення Митрополита.

Заходи Митрополита нічого не помогли, – буря вдарила!...

14-го березня з Москви в Ростов відправили си­нодального офіцера Дурново, і дали йому наказа негайно їхати в Ростов, арештувати там Митрополи­та Арсенія, забрати його листування, і так же негай­но привезти все в Москву цариці Катерині.

У Вербну суботу 15-го березня Митрополит Арсеній врочисто служив у Ростовській Катедрі Вечір­ню. Душа була неспокійна, бо з Москви все приходи­ли злі вісті.

Вернувшись додому з Вечірні, Митрополит ска­зав своєму келейникові:

– Не замикай воріт на ніч, – опівночі будуть у мене гості!...

Келейник сильно здивувався: яких це гостей че­кає Митрополит?...

Дійсно, опівночі прибув і посланець з Москви, офіцер гвардії Дурново з озброєними солдатами ...

Офіцера впустили. Він підійшов до Митрополи­та і попросив у нього Благословення.

– Я вже не Архиєрей! – відповів Митрополит, і Бла­гословення тому, хто арештовує слуг Божих, не дав...

Дурново подав Митрополиту Арсенію писаного наказа від Сенату привезти Ростовського Архиєрея в Москву. Жодних речей його не брати, але все митро­поличе листування запечатати й привезти для розгляду в Москві.

Митрополит попросив дозволити йому піти в Катед­ру і попрощатися з Святими, – Дурново до­зволив...6 

Арештували слугу Божого й швидко повезли на Пилатів суд...

Синодальний офіцер, що арештував Митрополи­та, мав наказа негайно доставити арештованого в Москву, тому він сильно поспі­шав. Митрополит був тоді зовсім недужий, і дорога для нього була тяжка. Митрополит просив офіцера стати на дорозі, для фі­зичної потреби, – Дурново дозволив... Так він їхав до самої Москви...

Березня 17-го Митрополита привезли в Москву, і помістили в Симоновому манастирі “під кріпким караулом”, як державного переступника.

Цариця раділа і написала власноручну записку своєму генерал-прокуророві Глібову: “Сьогодні вночі привезли Враля (Брехуна), якого треба висповідати. Приїздіть до мене, він буде тут у двірці”...

“Сповідали” Митрополита всій Росії відомі чекі­сти кати: страшний Шешковський, Орлов та Глібов. На допиті була й сама Катерина... Є передання, що Митрополит сміливо говорив правду Катерині, так що вона наказала “закляпити йому рота” (ввіткнути кусок дерева в рот)...7 

Коли Митрополита Арсенія привезли в Москву, то відразу з ним стали обходитися, як з державним переступником, – його помістили під сильну сторожу в Симонів манастир.

Звертає на себе увагу, що цариця в цьому листі зве Митрополита Вралем (Брехунцем), – пізніше, року 1767-го царський суд так і назвав Митрополи­та Арсенія, – ясно, що з бажання самої цариці.

 

4. Синодальний засуд Митрополита Арсенія.

З судом над Митрополитом Арсенієм взагалі по­спішали, хоч слідство тяглося. І 1-го квітня 1763-го року Св. Синод розпочав свій суд. Було 6 суддів, чле­нів Св. Синоду, – усе це були особи молоді, М. Арсеній був найстарший між ними... Усі жаліли ос­карженого, бо всі були його приятелі, усі погодилися були на спільний протест. Один тільки зрадник, росіянин Митрополит Сєченов був проти М. Арсенія, і всіх страхав, і всі мовчали... Але Митрополит Московський Тимофій Щербацький, українець з Ки­єва, гірко плакав...

Усі вони, власне, підговорили Митрополита Арсенія на протест, а тепер усі дріжали, бо Сєченов міг їх усіх, до того ще й українців, видати й знищити...

А 4-го квітня Синод поспішив виголосити при­суд на Митрополита Арсенія, хоч судове слідство зовім не було ще покінчене... Цариця наглила...

А 7-го квітня подали цариці останнього свого приговора.8 

Ось цей синодальний присуд на брата свого:9 

“Святіший Правлячий Синод досить вияснював, що цей Митрополит Арсеній виявляється без усяко­го вибачення винним в образі Її імператорської Величности. А саме тим, що він, у супереч Слову Божо­му і Апостольським Правилам та Переданням, за­бувши свою Архиєрейську й загальну присягу, і в супереч державних законів, та особисті Її імператор­ської Величности накази років 1762 і 1763-го про церковні маєтки, зробив заперечення своїми Донесеннями, присланими Синодові, першим від 6-го, а потім і другим від 15-го березня”.

“Ці його заперечення мають характер тільки образи Її імператорської Величности, бо він подає в них перекручені ним вияснення багатьох Слів Св. Писання та з деяких Книг, вияснення, які не згоджу­ються зо змістом і значенням тих Слів. А саме...” (подаються ці вияснення з Донесень Митрополита).

“Те Донесення кінчається заявою, що все те пи­сати і від Слова Божого і Закона приводити побуджувала його не інша причина, а тільки ревність у Бозі і Законі Божому, досить виявлена у маніфестах і монарших наказах Її імператорської Величности. А коли в тому знаходиться який його огріх, то він просить прощення”.

“Але цього ні за яке оправдання вважати не можна, бо не тільки на царські накази, але й на ве­ління своєї Команди10  жодних, а тим більше ураз­ливих представлень і заперечень, чинити під най­тяжчою карою заборонено. Та й такої підстави, щоб вищезазначене заперечення з такою зухвалою відвагою видумувати і справді ніби під видом своєї ревности виявляти йому, Митрополиту, і нікому іншому, цілком не було й нема”.

“Хоч він на допиті і показав, що буцімто у тих своїх Донесеннях на образу Її імператорської Ве­личности він ні в чому не намірявся, усе те писав з ревности та за совістю, щоб не бути двоєдушним. А все те складав не як заперечення на накази, але на подання інших, що через ті подан­ня і ті накази вийшли. Це розуміється на подання Комісії, у тій думці, що як не відкинені ті подання, так і його подання відкинене не буде, і в жодному разі не буде прийняте як образа Її імператорської Величности. Але коли воно прийняте, як образа Її Величности, то, найпокорніше і найнижче припада­ючи до ніг Її імператорської Величности, він просить прощення і помилування”.

“Але це показання його, Митрополита, неправ­диве, бож, за показанням канцеляриста Жукова, що був при ньому для писання, копії з обох Донесень у Синод були відправлені в Москву двом високим осо­бам”.

“Року 1743-го Синод зробив був йому писемний виговір за те, що в своєму Донесенні Синоду відважився написати дуже противні і образливі вирази. Цей виговір був зроблений йому з таким попере­дженням, що коли такий спротив і зневагу виявить ще раз, то буде позбавлений не тільки архиєрейського сану, але й клобука”. “Беручи це все на увагу, приговорили:

Митрополита Арсенія, який уже й давніше попадав у немалі переступи, а тепер винний найбільше в тяжкому й зневажальному переступі, а також у переступі архиєрейської й загальної присяги і всіх дер­жавних законів, –

за ті його тяжкі провини і за образу Її імпера­торської Величности, за силою 84 Апостольського Правила,11  позбавити Архиєрєйства, а згідно з його розпискою на оголошеному йому року 1743-го виговорі, і клобука, і послати його в далекий манастир під кріпкий догляд.

А паперу й чорнила йому не дати.

Димитрій, Митрополит Новгородський. Тимо­фей, – Митрополит Московський. Гавриїл, – Архиєпископ С. Петербурзький. Геннадій – Єпископ Псковський. Амвросій – Єпископ Крутицький. Афанасій – Єпископ Тверський. Михаїл – Архиман­дрит Новоспаський”.12 

Відомий богослов, проф. Н. Барсов про засуд М. Арсенія пише: “Коли цариця Катерина приступила до секуляризації церковних і манастирських маєтків, то Митрополит Димитрій Сєченов, головуючи в Си­ноді, цілком став на бік світської влади, і став аж надто жорстоким суддею Митрополита Арсенія Мацієвича, який боронив право манастирів на земельні маєтки”.13 

 

5. Цариця затвердила синодальний приговір.

Нечувана и безсердечна справа добігала кінця.

Приговора Св. Синоду від 7-го квітня судді за­раз подали на затвердження цариці, і та власною ру­кою на постанові Синоду написати зволила:

“Згідно з цим приговором сан Митрополита і Священства зняти. А коли Святі Правила й інші цер­ковні Закони дозволяють, то – для зручнішого переступнику покаяння і через старість його літ – монаший чин тільки залишити. Від світського суду і від катування ми, за чоловіколюбством, звільняємо його. Наказуємо нашому Синодові заслати його в далекий манастир під догляд розумного начальника з таким наказом, щоб там неможливо було йому (Арсенію) ані писати, ані усно спокушати слабих і простих людей”...14 

Синод постановив був, щоб Митрополита Арсе­нія заслати в Фера­понтів манастир, на Вологодщині, у той манастир, куди року 1666-го був засланий Патріярх Никон. Люта цариця і це змінила: 15-го квітня вона наказала через оберпрокурора Синоду заслати Арсенія на північ у Карельський Микольський мана­стир...

Катерина II любила звільняти невгодних їй осіб з почесним повищенням по службі. “І тому з великим здивуванням всі довідались, що Катерина поступила аж надто суворо, виявила особисте подражнення, можна сказати – особисту злобу в переслідуванні особи, яка, своїм саном, здавалося, вимагала уваж­нішого ставлення до неї. Особою цією був Ростов­ський Архиєрей Арсеній Мацієвич”.15  Так свідчить найбільший російський історик, – С. Соловйов.

Св. Синод своїм рішенням потвердив, що Митро­полит своїми писаннями зневажив Її Величність, – за це нехай його судить суд світський. А за знева­ження Величности суд знав тоді одну тільки кару – кару смерти...

І це добре знав увесь Синод, добре знав і старий знеможений Митрополит (мав 66 літ)...

Смертна кара... І скільки мусів пережити вели­кий Мученик!...

Але цариця Катерина “змилосердилася”, – від­мовила віддавати Митрополита ще й світській карі, цебто – дарувала Митрополитові життя... Бо во­на, бачте, “милосердна”...

Не дарувала, а змушена була дарувати, бо не­зчис­ленні юрби народу стали збігатися до Хрестової Пат­ріяршої Палати, коли прочули про суд над Митрополитом Ростовським, якого народ уважав Свя­тим.

Цариця й далі не випускала Митрополита з під свого ока, і призначила йому на утримання... три рублі на місяць, по 10 копі­йок денно... Ласка ца­риці “матері”...

 

6. Неканонічннй суд Св. Синоду.

Сім день судили в Москві старого й зболілого Митрополита Арсенія, підсудний сильно й сміло бо­ронився, але не видав ані словом нікого з своїх бувших однодумців. Відразу по Москві пішла тайна по­голоска: неправильно й неканонічно судять Митро­полита, оборонця Церкви! Народ став збігатися великими товпами, і погрожував зруйнувати фарисей­ське судилище...

Старий і хворий Митрополит, як ми бачили ви­ще, глибоко вияснив, що в його Донесенні нема жод­ної образи Величности, що він тільки, за вказівками архиєрейської совісти своєї, подавав вияснення всієї справи. Маймо на увазі, що справа секуляриза­ції церковних земель цього часу ще не була закінче­на (маніфест про неї вийшов 26-го лютого 1764-го року), ще існувала Комісія, яка збирала потрібні матеріяли, – і свою критику Митрополит Арсеній мав право вільно писати... І ця критика стосувалася, власне, діянь “Особливої Комісії”, а не цариці.

Старий і хворий Митрополит просив прощення й милости цариці, а Синод... у світі ще цього не бувало: просить царицю не вірити в щирість митро­поли­чого покаяння!... Бож Митрополит – укра­їнець!...

Це страшний акт безправства, який кидає чорну тінь на всю російську Церкву: убили Митрополита Мученика!...

Синод першим ділом ствердив і цариці подав, що Митрополит Арсеній образив Її Величність, а за та­ку ж образу законом встановлена була – смертна кара... І Св. Синод це добре знав, і спокійно віддав свого члена на смерть...

Синод згадав навіть справу канцеляриста Жуко­ва, щоб ще більше обтяжити Митрополита.

Крім цього, витягли стару справу 1743-го року, коли Митрополит Арсеній сперечався з Колегією Економії, – бо з самих Донесень потрібного цариці засуду скласти не було змоги...

Звертає на себе увагу, що про анатему, яку ки­нув Митрополит на руїнників Церкви, в синодально­му присуді згадки зовсім нема: Катерина вирішила за ліпше промовчати про неї...

Заховала від народу найважливіше!

Склад Синоду, що так жорстоко засудив Ми­трополита Арсенія, у своїй більшості складався з Архиєреїв українців, але вони безсилі були допо­могти, і – застрашені – сиділи мовчки, похнюпив­ши голови. Тільки Митрополит Московський Тимо­фій Щербацький, українець, довголітній Митрополит Київський, голосно плакав на всю залу...

Головував у Синоді Митрополит Новгородський Димитрій Сєченов, лютий ненависник українців, – він один був задоволений, що нарешті знищив сво­го найбільшого ворога, найсильнішого Архиєрея...

Митрополит Московський Платон (Левшин) піз­ніше скаржився: “Немалий час був я в Синоді, бачив там спокуси, що вони змусили мене звідти вийти”...16 

Такою нехристиянською спокусою був і Пилатів суд над оборонцем прав Церкви, Митрополитом Арсенієм...

Поголоска про неправдиве засудження царицею-німкою найспра­ведливішого оборонця Церкви скоро поширилася по всій Росії і всій Україні. Скрізь тихо лаяли царицю німку, що вбила навіть свого чолові­ка, Петра III, але нічого зробити не могли...

Усі звістки ці сильна захвилювали всю Росію!...

Уся Москва сильно хвилювалася судом над хво­рим Митрополитом Арсенієм. Справа дійшла аж до того, що уряд змушений був оповістити в тодішніх “Московських Відомостях”, що Митрополит Ростов­ський сильно провинився проти цариці, що його протести до Синоду “від початку до кінця переповнені отруєю зневаги Її Величности.”17 

Але цьому ніхто не вірив, і всі молилися за Ми­трополита Мученика...

Як не ховали страшну справу Митрополита Арсе­нія, проте вона стала відома по всій Росії і по всій Україні. Стала вона відома і за кордоном, бо нею цікавилися чужоземні посли. Напр.: голандський ре­зидент писав з Петербурга своєму королеві: “Сюди привезений Єпископ Ростовський, арештований за одне своє писання проти цариці та проти уряду... Си­нод однодушно засудив його... Взагалі неймо­вірно, як тут чиниться багато безбожжя серед Духо­вен­ст­ва... З нещасного Єпископа Ростовського зня­ли са­на і заслали в далекий манастир звичайним мо­нахом”...

Він же повідомляє свого короля ще й 24-го чер­вня 1763-го року: “Позавчора під барабанний бій на всіх рогах вулиці оголошений був наказ цариці, щоб ніхто не смів вільно говорити, що Єпископ Ростов­ський Арсеній розжалуваний. Мені кажуть, що народ уважає його за Святого”.18 

 

7. Акт зняття митрополичого сану.

Призначено було, що вирок суду буде проголо­шений 14-го травня в Хрестових Патріярших Пала­тах. Буде й зняття з Митрополита сану. На це дике й неканонічне знущання з духовного сану були допу­щені монахи й біле Духовенство. А жодного якогось Чину зняття духовного сану нема, бо й бути не може: духовний сан ніколи не знімається!...

Народу прибуло безліч, так що густою юрбою оточили площу перед Палатою. Багато народу го­лосно плакало...

Ось військо веде старого сивого Митрополита... Він в повному Архиєрейському Облаченні, – в Ман­тії з Джерелами, в Омофорі, на грудях Панагія, у бі­лому Клобуці, у руці архиєрейський посох... Вій­ськова сторожа насилу дорогу зробила йому через натовп. Митрополит, як розбійник, оточений вій­ськом...

Вели Митрополита в судилище... Усі судді зі­бралися, – суворі, та вдають спокійних. Як колись Патріярх Никон, так і Митрополит Арсеній стоїть, – йому не дозволили сісти... Більшість суддів – йо­го учні, або ті, за яких він клопотався та допомагав. І це ті, що склали були таємну змову протестувати всім разом...

Прочитали наказа Синоду, затвердженого цари­цею: зняти з Митрополита його сана... Як я вище сказав, жодного Чину зняття сану в Церкві нема і ніколи не було, бож Таїнство Висвячення єдине й віч­не, – можна спинити особу в виконанні нею священ­них Таїнств та Треб, але зняти саме Свячення – не можна... Та судді виконували волю жорстокої ти­ранки, атеїстки-німки, і стали знімати ознаки Архиєрейства так, як їх здіймали сто років тому з Патрі­ярха Никона, року 1666-го. Судді підходили до Митрополита Арсенія, і за чергою забирали частини Митрополичого Облачення...

Але жоден суддя нічого не зняв сам, – Митро­полит цього не до­зволив, а врочисто сам здіймав з себе ту чи іншу освячену річ, і го­лосно і врочисто чи­тав відповідну Молитву на зняття Облачення...

Судді мовчали й не протестували: виходило, що Митрополит ро­зоблачався сам за старим Чином розоблачення, і подавав ту чи іншу річ своїм суддям, як ніби своїм Іподияконам... Митрополит ро­з­облачився так, що ніби взавтра чи коли знову буде облачатися...

Судді спочатку не зрозуміли, що підсудний Ми­трополит глибоко з них насміявся: відбулося не зняття Сану, а Чин розоблачення архиєрейського, при чому ролю Іподияконів грали судді-Єпископи...

Цебто, Митрополит Арсеній так ніби зняв сана зо своїх суддів, змусивши їх виконувати обов’язки Іподияконів...

Судді мовчали, як поніміли, один тільки Митро­полит Московський Тимофій Щербацький гірко й де­монстративно плакав... Він був українець, ще недавно був Митрополитом Київським.

До нас дійшли спогади про цей Пилатів суд, про зняття Митрополичого Сану, одного з тих, що були на ньому. Митрополичий посошник, Олександер Зла­тоустов був на суді зо своїм Митрополитом, – стояв позад нього з посохом. Ось цей О. Златоустов до­кладно розповів, що бачив, п. Артинову, і його розповідь дійшла до нас. Я подаю її тут повно.19 

“Митрополит Арсеній прийшов на суд, як ніби на Богослужбу: в архиєрейській Мантії з Джерела­ми, в Омофорі і білому Клобуці, з Панагією на гру­дях і з архиєрейським посохом у руці. За ним ішов посошник Олександер Златоустов.

При вході Митрополита в судову залу всі взори присутніх звернулися на нього: Арсеній входив без страху й без смутку! Навпаки, видно було його сильний гнів на своїх собратів... Він чинив і гово­рив самовладно, ніби він був у себе в Єпархії...

Секретар перечитав наказа про зняття сану. Ми­трополит, ви­слухавши це, голосно й твердо сказав:

“Добре мені, бо Ти смирив мене, Боже! А ца­риця Катерина за це не матиме християнської кон­чини!”...

При такому видовищі наруги над Архипастирем один тільки Московський Митрополит Тимофій не міг стриматися від сліз, і заплакав... Арсеній вка­зав на нього рукою й сказав: “Це воістину ізраїль­тянин, в якому нема підступу!”

Першим із суддів приступив до Арсенія Митро­по­лит Петербурзький і Новгородський Димитрій Сєченов, щоб зняти з нього білого Клобука. Арсеній не допустив до цього, але з відповідною Молитвою зняв сам. А подаючи Клобука Митрополитові Димитрію Сєченову, прорік: “Твій язик був для мене го­стріший від меча, – він задушить тебе, і ти по­мреш!”...

Другим приступив до Арсенія Архиєпископ Псков­ський, бувший друг Арсенія, Амвросій Зертис-Каменський, щоб зняти з нього Омофора. Але Арсе­ній зняв його сам з Молитвою, подав його Амвросію і про­рік: “Той, хто їв хліб зо Мною, той побільшив мені прикрощі... Ти – як віл той – ножем будеш заколений!”...

Третім за чергою приступив до Арсенія Архиєпископ Афанасій Волховський, щоб зняти Панагію. Але Арсеній зняв її сам з Молитвою, подав Афанасію і передрік: “Молодшого благословляє старший. Своїми устами звіщу всю долю твою: язик твій був багатомовний на мене, як у Арія, тому ти й помреш, як помер Арій!”...

Четвертим приступив до Арсенія Петербурзький Вікарій Гавриїл, щоб забрати посоха Мацієвича. Але той сам узяв його від посошника Златоустова, опо­відача про цей суд, і сам передав Гавриїлу. І перед­рік: “Ти забув, яким має бути Архиєрей Божий... За твою Іродияду твій суперник задушить тебе, бо то танцюючи з нею, ти осудив мене”...

П’ятим за чергою приступив до Арсенія Архиєпископ Крутицький Гедеон, щоб зняти з нього Мантію. Але Арсеній з Молитвою зняв її сам, і подав Гедеону й передрік: “Нема мені оправдання там, куди я прийшов... Але ти – позолочений гріб, повний смороду та всякого непотребства, – тому ти не по­бачиш більше Престола свого!”...

Шостий і останній суддя Арсенія приступив до нього, щоб зняти з нього і останню одежину, рясу. Це був Новоспасовський Архимандрит Мисаїл. Арсеній зняв з себе і останню одежину, рясу, що була під Облаченням, подав її Мисаїлові, і прорік: “Я бачив кінця всього, а найбільше ворогів моїх. Ти умудрив мене і я набрався розуму більше за старця. Ти швид­ко спік хліб свій, приготовлений для мене, зате і сам, немов хліб, спечешся в печі!”...

По цьому наділи на Мацієвича просту монашу одежу, і прочитали заборону чинити яке-будь Богослуження. І з воєнною сторожею відправили в Ферапонтів манастир”...

Оце яскрава й мальовнича оповідь посошника Олек­сандра Златоустова про суд над його Митропо­литом...

Взяли з Арсенія підписку, що він ніколи не буде звати себе не тільки Митрополитом чи Архиєреем взагалі, але не буде зватися й Ієромонахом. Це вже було перебільшення помсти...

Незабаром Катерина змінила місце заслання: за­мість Ферапонтова манастиря, більш-менш добре уладженого, де був ув’язнений патріярх Никон, о. Арсенія наказано замкнути в холодний Карельський манастир, Архангельської Єпархії... А місцевому Архиєреєві наказано було тримати в’язня “під кріпким караулом”...

Бувший Митрополит мав рубати дрова, носити їх, палити печі, мити підлоги й т. ін. Щоб пам’ятав, що проти цариці не вільно виступати... Бо в Росії вона керувала Церквою...

 

Частина X:

На каторзі.

1. На засланні.

У Москві Митрополита Арсенія перше присуди­ли були заслати у Ферапонтів манастир, де був ув’яз­не­ний сто років перед тим такий же ревний оборо­нець прав Церкви, Патріярх Никон. Але незабаром його таки заслали на далеку північ, де він і пробув чотири роки (1763–1767), – в Карельському манастирі.

Була весна, північні дороги були непроїздні й не­про­хідні, і по них повезли засудженого хворого Ми­тропо­лита. Везла військова сторожа, три солдати, на чолі її був унтер-офіцер Маврин. Перед тяжкою до­рогою Митрополит, сильно хворий, попросив виспо­відати й запричастити його. Везли Митрополита ці­лий мі­сяць. Дозволили йому взяти з собою і деякі необхідні речі та книги. І 10-го травня 1763-го року Митрополита привезли в м. Архангельськ, а 13-го травня доставили його в суворий Карельський мана­стир20 .

Микольський Карельський манастир – дуже давній: перша історична звістка про нього відома з 1419-го року. Поставлений він на березі Білого мо­ря, при гирлі річки Північної Двини, 34 верстві від губерніяльного м. Архангельська. Року 1707-го, за Єпископа Сильвестра Крайського, манастир став Архимандрією.

Цей манастир рано став і тяжкою в’язницею: у цьому манастирі, під Церквою, вимуруваний був глу­хий каземат для державних політичних переступників, що сильно било духового авторитета цього важ­ливого манастиря.

У цьому Карельському холодному казематі за цариці Катерини І сидів і життя своє покінчив року 1726-го Архиєпископ Новгородський Феодосій Яновський, українець родом, що виступив був проти ца­ря й уряду, за що його позбавили сану. Він був про­тивником всесильного Архиєпископа Феофана Прокоповича, – і той (українець) відімстив йому... Феодосій був позбавлений сану.

Тут же сидів року 1737-го і Коломенський Ми­трополит Ігнатій Смола, що виступав проти нищен­ня Православія в Росії21 .

Засудженого Митрополита Арсенія, напівживо­го, привезли в Карельський Св. Миколаївський мана­стир. Це манастир Архангельської губернії, побудо­ваний у гирлі річки Двини. Клімат тут холодний і ду­же шкідливий для недужого Арсенія.

У цьому манастирі був низький і тісний каземат, під самим Вівтарем мурованої Успінської Церкви. Цей каземат викопали навмисне для тюремних ці­лей. Багато місця займала тут велика дерев’яна коло­да, до якої приковували державних “переступників”. Ми­трополит Арсеній день і ніч мав цю колоду перед своїми очима, – символ, що в Російській Церкві мо­же заробити собі правдивий Архиєрей, та ще укра­їнець...

Біля Арсенія, в сусідніх кімнатах, помістився ка­раул, його сторожа з чотирьох відставних солдатів, а керував ними молодий людяний прапорщик Архангело-городського гарнізону Семен Алексєєвський.

До засудженого Митрополита Арсенія, видатно­го вченого, увесь манастир відразу поставився при­вітливо, – якої дошкульної заборони йому не роби­ли. Архимандрит цього манастиря Антоній, що мав за всіма доглядати, бувало, при людях цілував Арсенія в руку, цебто, не визнавав постанови суду.

З Ростова прийшло Митрополитові деяке його майно: бібліотека, білий клобук, Ікони, Мощі і т. ін.

Митрополит Арсеній любив навчати, і його слу­хали всі: монахи й сторожа (солдати були всі стар­ші, 50–66 років). Усі вірили, що Арсеній незабаром буде помилуваний, і їх не забуде.

Митрополит був хворий, – і для нього проро­били окре­мий вхід з каземату просто в Церкву, про­бивши стіну.

З бігом часу всі полюбили засудженого Митро­полита, і він став проповідувати навіть у Церкві. По­чали Митрополита відвідувати навіть сусідні проча­ни. Митрополит був простий, людяний, увічливий до всіх.

Митрополит обов’язаний був – так приказала “милостива” цариця – три рази на тиждень робити всі “чорні” фізичні роботи: рубати дрова, палити печі, мити підлоги, носити тягарі і т. ін. І Митропо­лит (мав 66 літ) смиренно це все робив, але часто монахи та сторожа, бачучи це, самі бралися за цю роботу, звільняючи хворого Митрополита...

Митрополит справді був смиренний, – був ти­хий і спокійний.

Пошана до осудженого Митрополита Арсенія була така велика, що з його доручення Архимандрит Антоній став читати за Проскомідією окрему тогочасну Молитву “на гонящих Церкву”. Цю Молитву в манастир приніс сам Митрополит Арсеній. У Мо­литві цій, між іншим, проситься Господа, щоб Він зберіг Свою Церкву “під час теперішніх гонінь на неї”.22  Ця Молитва за тих часів сильно ширилася по всій Росії, – вона сильно заважила на новому обви­нуваченні Митрополита Арсенія по доносі на нього.

Усі Митрополита полюбили, найперше Антоній, Архимандрит Карельського манастиря, та вся братія. І часто бувало, що Арсеній служив тут, як Митропо­лит.

Полюбив Митрополита і караульний офіцер з караулом, і шанували його.

А по всій Росії пішли темні чутки про Митропо­лита Мученика. Цариця Катерина, що задушила ще й Івана VI Антоновича, біснувалася й не забувала про Митрополита Арсенія, і скрізь жорстоко переслі­ду­вала його прихильників. Пішли різні видіння. Без кін­ця виникали тяжкі справи, зв’язані з прихильни­ками Митрополита Арсенія.

Так, Архимандрит Новгородського манастиря Фео­филакт розповідав, що в його манастирі одному Дияконові явився у сні Св. Димитрій Туптало і ска­зав: “Чи ти знаєш, що ми тепер маємо Божого Угод­ника більшого за мене? Це Митрополит Арсеній!” Необережного Архимандрита схопили, і Синод його засудив: “Позбавити Феофилакта сану, розстригти, бити шелепами і заслати в Іркутський манастир”23 .

Уся Росія вважала Митрополита Арсенія Святим, чутки про суд над ним і про катування його ходили по всій Росії та по всій Україні.

Часом збиралися в Карельському манастирі всі монахи разом, і Митрополит Арсеній любив читати їм або розповідати життя Св. Івана Золотоустого, особливо напираючи на те, як злосерда цариця Євдоксія переслідувала Святого Івана і вкінці вислала йо­го, і Святий помер на засланні.

Усі це слухали, затаївши духа, бо розуміли, про що це говориться...

 

2. Другий засуд: засуд Митрополита на смерть...

Один монашок Карельського манастиря, п’янич­ка, Ієромонах Йоасаф Лебедев написав року 1767-го доноса, що в їхньому манастирі б. Митрополит Арсеній провадить політичну агітацію й наговорює на царицю Катерину...

І він зробив про це все кілька тяжких доносів.

Звичайно, серед манастирського чернецтва були й особи мало достойні, – вони донесли Архангель­ському губернаторові про все те, що говорить осу­джений Митрополит, і що Архимандрит Анто­ній йо­му потурає. І все, звичайно, перебільшили та перекрутили...

І розпочалося друге слідство над Митрополи­том. Найтяжчі були доноси Ієродиякона Лебедева.

Місцева губерніяльна влада у вересні 1767-го ро­ку суворо й докладно все дослідила, і зробила нову політичну справу на Митрополита Арсенія, – буцім­то він виступає проти цариці, і про все повідомила Катерину.

Розпочалася нова справа. Від цариці приїхав прокурор В. Наришкин, і жорстоко всіх випитував... Неймовірно образливо випитував Митрополита, а той спокійно відповідав, ні в чому не визнаючи себе винним і нікого не називаючи...

А по допиті Митрополит Арсеній вийняв з ки­шені мідного п’ятака і поклав на столі перед проку­рором. І пояснив: “Ти незабаром згинеш, і нехай цим п’ятаком закриють тобі очі”... І все дослівно збу­лося небаром...24 

Цариця Катерина пінилась, а особливо тому, що кругом пішли тяжкі чутки про нового невинного му­ченика, Митрополита Арсенія, і народ відкрито звав його Святим.

Люта цариця наказала доповнити слідство, невідмінно зібрати більше обтяжуючого матеріялу. І його легко зібрати...

Цариця взяла справу в свої руки, і явно мстиво повела її. Усі акти виявляють аж надто дріб’язкове мстиве ставлення цариці-німки і благородне цер­ковне поступовання наперед без суду засудженого Митрополита...

Цариця Катерина передала справу генерал-про­куророві кн. Вяземському, і висловила йому бажан­ня заслати Митрополита Арсенія в якусь глуху вій­ськову фортецю, де не розуміють по-російському. Знайшли таке місце, – у Ревелі, на березі затоки, на пагірку стоїть міцна фортеця, а місцеві естонці по-російському не говорять. Цариця на це погодилася.

І сама цариця склала листа, – нове обвинува­чення Митрополита Арсенія. І сама ж склала з кн. Вяземським приговора:

1. Б. Митрополита Арсенія позбавити й монашого звання.

2. Зодягнути його в мужицьку одежу і переіменувати в Андрея Враля (Брехунця).

3. Заслати його на вічне й безвихідне перебуван­ня в м. Ревель, а там міцно дивитись за ним.

4. Ані паперу, ані чорнила, ані навіть бересту йому не давати, щоб нічого не писав.

5. Нікого до нього не допускати жодним спосо­бом. І щоб сторожа ніколи не знала, кого береже.

6. Сторожу брати тільки з місцевого гарнізону з таких, хто не знає по-російському.

Усе це виконати доручено Архангельській губерніяльній управі, самому губернаторові.

І 29-го грудня 1767-го року грубо розстригли Арсенія.

Генерал-прокурор князь Вяземський, що прова­див справу Митрополита Арсенія, в проєкті засуду мав назвати Арсенія “Андрей Бродягин”. Але мстива цариця пішла ще далі: їй хотілось наперед засудити все те, що говорив і що буде говорити “розстриже­ний” Митрополит... Власне царицине “Враль” (Бре­хун) визначало “нhкій Враль”, Брехунець.

Цариця Катерина слово “враль” вживала часто й дотого, і звичайно так звала послідовників різних сект, особливо таємних, членів масонства, мартиністів і т. ін. містиків, – всіх таких вона звала “враля­ми”,25  цебто людьми, що вдають якусь неправду. Так вона не раз оцінювала Митрополита Арсенія ще до його засуду.

Катерина навмисне вибрала таку образливу на­зву, – щоб відпиха­ти людей від засудженого Митро­полита або взагалі насторожувати їх. У всякому разі це було навмисне знущання, недостойне цари­ці... Воно свідчить тільки про мстивість недостойної тро­ну жінки!

Приговор над старим і хворим Митрополитом був жорстокий і мстивий, – цариця явно була бе­зумна... Виконали все, як ще раніше постановили: Приговор наказував позбавити Арсенія і монаше­ства, розстригти його, зодягнути в мужицьку одіж, переіменувати на Андрея Враля і заслати його на досмертне заслання в м. Ревель, у військову фортецю під пильну сторожу чужинців-військових. Папе­ру, чорнила, а навіть берестя йому не давати, щоб не смів чого писати. І щоб нікого до арештанта не до­пускати, і щоб ніхто не знав, хто такий цей страш­ний арештант!...

20-го грудня 1767-го року Таємна Канцелярія (тодішня Че-Ка) наказала майорові Тулзакову, взяв­ши трьох солдат і одного капра­ла, негайно їхати в Архангельськ, взяти там арештанта Андрея Враля і відвезти туди, куди буде наказано. Через 8 день Тулзаков (Тоузаков) прибув до Архангельського Губернатора в Міську Канцелярію.

І 29-го грудня зібрався суд, покликали й Свяще­ника, – прочитали б. Митрополитові постанову суду й “розстригли” його і з монашества... Йому ого­лили і волосся26 , і бороду, і зодягнули в мужицький кожушок...

Старий бувший Митрополит мовчав, і слова не проронив... Зголили йому бороду, виголили голо­ву, – Митрополит жодного слова не сказав... А цариця найбільше боялася, що подражнений Митро­полит скаже на її адресу болючу правду, про яку го­ворила вся Росія... Митрополит позостався лица­рем, – своє він уже і сказав, і написав, і про це знає вся Росія!... Тепер він терпеливо страждає за всю Церкву...

Засудженого Митрополита посадили в закрито­го візка і в страшенний холод повезли зо сторожею у м. Вологду, а куди далі, сторожа не знала...

На новий рік, 1-го січня 1768-го року майор Тоузаков передав свого арештанта капітану-поруч­нику Нолькену з його сторожею, і нова сторожа повезла Митрополита далі, в Ревель...

“А оного колодника везти поспішаючи і не спи­нятися ніде ані на день!” – наказано капітану Нолькену...27 

Везли Митрополита інкоґніто, ніхто не смів зна­ти, кого везуть у досмертну в’язницю. На п’ятий день Тоузакова змінив капітан Нолькен, який по-російському знав зовсім мало. І таємно повезли Мучени­ка далі, і скрізь поставали різні передання, як везли Мученика Митрополита...

Так, передання каже, що Митрополита везли че­рез Ростов, його престольне місто. І раптом задзво­нили в Катедрі всі дзвони, і люди побачили в ній блиск, побачили й Митрополита, що в повному Облаченні благословляв народ...28 

По Митрополитові позоставалися в Архангель­ську деякі речі, – жорстока цариця наказала все по­палити... Щоб жодної пам’ятки по ньому не позосталось для нащадків...

Мученика везли через Москву. Катерина виявила бажання побачити Митрополита. Тоді зробили так, що спинилися в Головінському садку, і тут спочи­вали.

Митрополит сидів на лавочці, опустивши низько голову... Сильно втомлений... Катерина сама пі­дійшла до Мученика і вп’яла в нього очі...

Митрополит глипнув очима, видно пізнав, і очі зажмурив...

Катерина вперто дивилася далі... Тоді Митро­полит ніби сказав їй: “І ти задушишся так, як ти сво­го чоловіка задушила”...

Але що саме сказав Митрополит, точно не відо­мо.

Катерина скрикнула і втекла...29  Але Митропо­личе пророцтво на ній сповнилось повно...

І поза Катериною всі царі не любили Митропо­лита Арсенія, – ніби він і їм усім прорік загибель через те, що вони душили Православну Церкву...

По цьому Митрополита схопили й повезли в “Таємну Канцелярію”, де його довго й сильно кату­вали, а “допит” робив сам начальник Таємної Канце­лярії, відомий кат С. Шешковський...30 

У житті Митрополита Арсенія Степан Шешковський грає страшну ролю ката, тому хоч коротко розповім про нього.

Степан Іванович Шешковський (1727–1793) – страшний кат, якого добре знала і вся Москва, і вся Росія. Він рано попав на службу в т. зв. “Тайну Канцелярію” (по-сучасному Че-Ка) ще при цариці Єлисаветі, а при Катерині II ввійшов у велику силу.

У своїй Канцелярії Шешковський був слідчим, і свої допити робив з нелюдським катуванням, і про це свого часу розповідали жахи.

Це був кат-садист. Під час катування, коли ка­тований стогнав або жахливо кричав, Шешковський цього часу любив голосно читати... Акафіста Ісусу Солодкому або Матері Божій...31 

Оцей кат-садист, з доручення цариці Катерини, провадив і справу Митрополита Арсенія, і кілька ра­зів його “випитував”, – і немилосердно бив...

Від Вологди до Ревеля 1400 верстов, і вже 8-го січня 1768-го року “Андрея Враля” здано Ревельському обер-комендантові Тізенгавзену під розпис­ку, і той офіційно прийняв привезеного арештанта.32 

 

3. Остання спроба знайти вихід.

Митрополит Арсеній мало знав царицю Катери­ну, – він не хотів до кінця зрозуміти, чого можна сподіватися від деспотичної німкені, та ще й безбож­ної, і тому спробував ще раз шукати милости в ца­риці...

Зараз по тяжкому засудженні Арсеній явився 22-го жовтня (1767 р.) до Архангельського губерна­тора, і попросив передати цариці Катерині його прохання. Він благає царицю, щоб вона вчинила йому милість і зволила сама перечитати його Донесення Св. Синоду, за яке його так тяжко покарано. Коли цариця перечитає, – думав Митрополит, – то по­бачить його правду, і переконається, що він її не образив.

Бо таке саме Донесення він, Митрополит Арсе­ній, подав був свого часу ще цариці Лисаветі, і вона, сама перечитавши, зріклася підписати наказа про відібрання церковних маєтків. Цариця Лисавета тоді додала: “А по моїй смерті робіть, як хочете”...

“Св. Синод справу мого Донесення йому тепер докладав цариці тільки у виписках та устно”. “А ко­ли б Її Величність зволили читати оригінальне його Донесення, то він би, звичайно, покараний так суво­ро не був би”...

На кінці цього Митрополит заявив, що “він, Ар­сеній, і тепер твердить, що через подані ним в Доне­сенні Св. Синодові причини – відібрати від Церкви маєтки не належало”...33 

Високодраматична заява! Митрополит, засудже­ний на довічне ув’язнення, цебто на смерть, благає тільки одного: щоб цариця сама прочитала те оригінальне Донесення, яке він подав Св. Синодові 6-го березня 1763-го року... Бо знав, як багато говорили на нього неправди...

І, видно, Митрополит мав докази, що його До­несення цариця таки не читала...

Друге, зовсім рідке в світі: Митрополит Арсеній заявляє, що він від своєї попередньої думки не зрі­кається, і ще раз повторює: “Відбирати від Церков маєтків не належало!”...

Звичайно, цариця не взяла до уваги цього остан­нього прохання, і Митрополита погнали в Ревель на досмертне ув’язнення...

 

4. Військова фортеця – тюрма у Ревелі.

Митрополиту було тоді 70 літ, і він був зовсім розбитий, слабий... Мученика на руках внесли у в’язницю і кинули на тверде ліжко...

Ревельська фортеця стояла на гірці на березі за­ливу. Кімнатка, в яку навіки замкнено Митрополита, була на 10 футів довга, на 7 футів широка. Було одне маленьке густо заґратоване віконце.

Митрополита здали під догляд коменданта фор­теці фон Тізенгаузена. І наказано держати “арештан­та” в повній таємниці. А коли б в’язень почав що розповідати, мати напоготові кляп34  на рота, і зараз надягати йому...

І власною рукою Катерина дописала в Інструк­ції: “У смертному часі Попа до нього допустити. Але взяти з Попа підписку, що під смертною карою ні­кому про нього не скаже”...35 

Катерина наказала подавати їй особисто щотиж­неві (пізніше місячні) рапорти про стан в’язня.

Ув’язнений Митрополит переконався, що він уже в могилі, і треба до всього звикати. Є передання, що Митрополит чимсь гострим вишкріб на стіні: “Благо, яко смирил мя єси”.36 

Ще за місяць до прибуття, за 20 днів до другого суду над Митрополитом Арсенієм, 8-го грудня 1767-го року вже приготовили в м. Ревелі на березі моря маленького каземата в башті Ґросштранп­форт. Отже, ще до суду приготовили Митрополиту досмертне помешкання!... Це дуже важлива риса!...

8-го січня обер-комендант Ревельської фортеці Фабіян фон-Тізенгаузен прийняв “нhкоторого (яко­гось) мужика Андрея Враля”... З Архангельська до Ревеля 2000 верст, везли 12 днів, бо наказано було везти якнайскоріше, ніде не спинятися. Стояв тоді жорстокий мороз!

Митрополита привезли 8-го січня ввечері, по ве­чірній перевірці (по тапті) напівживого, – і на ру­ках його внесли в каземат-могилу... Аж третього дня, 12-го січня покликали лікаря, який таки спас поважно хворого... Лікар попереду дав розписку, що під страхом смертної кари нічого нікому не ска­же про хворого... Але розписка нічого не помогла, – правда про Митрополита Мученика посунула по м. Ревелі і по всьому краю...

Митрополит був засланий навіки, у могилу. Ка­раул (сторожа) був незмінний, вибраний із тих, що не знають російської мови, і щоб ніхто не говорив з в’язнем. Цариця сама склала найсуворішу інструк­цію, як держати в’язня. Бо вважала цю справу справою державною... Цебто, боялася розголосу...

Ближча сторожа Митрополита була така, рядо­ві: Савелій Галкин, Костянтин Брешин і Салтан Кле­єв, над ними сержант Олексій Семенов. Усім відає капітан Бірюков.

За Митрополитом день і ніч був суворий до­гляд. Одягнений він був у простий “мужицький” одяг, їсти давали досить, образ не було.

7-го липня 1769-го року обер-комендант фон Тізенгаузен помер, і догляд над Митрополитом тимча­сово передали плац-майорові Гібнерові та капітану Бірюкову. Настала мала полегша для в’язня. Є передання, що в цей час дехто з росіян м. Ревеля захо­дили до Митрополита, і він навіть ходив до місцевої Церкви. Утримати повну таємницю не могли.

Наступного року, 19-го березня 1770-го року на­шого в’язня прийняв новий обер-комендант Бенкендорф. Йому сама Катерина звеліла сильно догляда­ти “за цим звірючкою”, Андреєм Вралем”...

Спочатку в Ревельському казематі Митрополит жив вільніше, і на стінах порозвішував свої улюбле­ні українські Ікони: Ахтирської Божої Матері, Антонія, Феодосія і Арсенія Печерських, Св. Вели­комуче­ниці Варвари, Св. Димитрія Туптала, Розп’яття на полотні та Ікона Божої Матері на полотні. Було й два Хрести з Мощами37 .

Свящ. М. Попов твердить, що на одній стіні ревельського каземату був портрет Митрополита в простій “мужицькій” одежі, – Арсеній стоїть при заґратованому вузенькому віконечку, на якому ле­жить кляп. А на другій стіні – портрет самого Ми­трополита в архиєрейському облаченні.38  Це портрет пізнішого часу.

Пізніше, ревельський каземат, де був замуче­ний Митрополит Арсеній, був обернений в Церкву.39  Але є й інші відомості, – що він позостався вій­ськовою казармою для солдатів і надалі.

 

5. Третій суд і замурування Святителя на смерть.

Року 1771-го в Ревелі змінився комендант фор­теці, – ним тепер став генерал-поручник фон-Бенкендорф. Цариця Катерина наказала йому збільшити і зміцнити догляд над в’язнем, трохи послаблений по смерті попереднього коменданта.

Цариця власноручно написала комендантові: “У вас у міцній клітці знаходиться важний птах. Бережи його, щоб не вилетів! Сподіваюся, що не підведеш себе під велику відповідальність. Народ здавна дуже шанує його, і привик уважати його за Святого. А він нічого більше, як великий обманець і лицемір”...40  Комендант фон-Бенкендорф перелякався, – він зовсім не хотів відповідати перед жорстокою цари­цею, яку добре знав... Звичайно, він сильно збіль­шив в’язничний догляд над своїм в’язнем.

Тимчасом по Росії сильно ширилися чутки про Мученика Митрополита, і про знущання цариці над ним. Крім цього наспів новий донос, що Митропо­лит збирається втекти в Англію, і що в цьому йому допоможуть купці. Цариця знову запінилась! Крім цього, є відомості, ніби Митрополит писав і з Ревеля проти жорстокої німки.

Розпочалося третє слідство, десь перед 3-м березнем 1771-го року. Цариця доручила це слідство найстрашнішому своєму катові – Степану Іванови­чу Шешковському, на це видано йому велику на той час суму, – 500 рублів.

І таємно знову засудили Митрополита – уже на смерть... Довести його голодом і холодом до смер­ти...41 

Про останній рік життя Митрополита Арсенія розповідає Митрополит Київський Євгеній Болховитинов, розповідає за свідченням сучасників. Двері в каземат замурували. “В’язниця аж до смерти Митро­полита вже не відчинялась. Заборонені всякі зноси­ни з сторонніми. А вкінці відмовили давати в’язневі не тільки одежу, але й їжу”...

Пізніше один урядник Таємної Канцелярії в Мос­кві розповідав, що “Арсеній був замурований, позосталось тільки віконечко, через яке йому подавали їжу”... “Через вибиті шибки своїх двох ві­ко­нечок і через залізні ґрати Митрополит кричав і благав прохо­дя­чих рятувати його, і не допустити померти від голоду й холоду”...

У Ревелі було трохи росіян, і вони пробували рятувати Митрополита. Розповідають, що в’язневі передали кошика з шнурком: Митрополит спускав це через віконце додолу, а милосердні люди клали в кошика, хто що міг, і в’язень підіймав це до себе...42 Клали їжу, воду, білизну, дрова... В’язень був замурований, і тому всі свої фізичні потреби мусів чинити у казематі...

Віконце було вибите, і зимою тут був нестерп­ний холод...

 

6. Упокоєння в Бозі.

Тяжко мучився Митрополит від голоду та холо­ду, а Катерина тільки й чекала, коли вже нарешті живущий її ворог помре...

Здоров’я Мученика помалу тануло, як свічка до­гораюча.

Лютого 26-го Митрополит став кричати, щоб покликали до нього Священика, щоб той запричастив його. Взялися вибивати замуровані двері, щоб увійшов у в’язницю.

Двері вибили, і Священик о. Сава Кондратов, Настоятель Ревельської Миколаївської Церкви, увій­шов у кімнату, – і жахнувся: вся кімната сяяла від блиску, а посередині стояв Митрополит у повному Облаченні...

Священик кинувся назад за двері, до комендан­та...

– Ви казали, що в кімнаті арештант, а там Архиєрей!... – крикнув Священик...

Пішли тепер удвох, комендант і Священик, – хворий в’язень лежав на ліжкові... Комендант вий­шов, а Священик висповідав і запричастив помираючого.

По цьому, відчуваючи правду, Священик о. Кон­дратов кинувся навколішки перед в’язнем і попро­сив у нього Благословення. В’язень поблагословив, як Архиєрей... З о. Кондратова перше взяли розписку, що він “по кінець свого життя ні з ким не буде говорити про в’язня”...

Через два дні, 28-го лютого 1772-го року, о го­дині 8-ій вранці Митрополит Мученик тихо упокоїв­ся в Бозі...

Обрадуваний комендант зарядив зараз же похо­вати померлого, – і ввечері того ж 28-го лютого Митрополита поховали недалеко при російській Св. Миколаївській Церкві. А за законом ховати можна було тільки третього дня...

А всі речі наказано роздати бідним. Книжки від­дано Священикові Св.-Миколаївської Церкви о. Саві Кондратову.

У всіх осіб, що брали участь у Похороні Митро­полита Арсенія, взяли розписку, що до самої своєї смерті нікому нічого не оповідатимуть про покійного, – під загрозою смертної кари...

Де тепер знаходиться тіло Великомученика Арсенія? Одної відповіді нема. Е. Поселянин твердить, що “ще й досі показують мощі похованого Митропо­лита – біля правого криласу, у приділі Успіння Бо­жої Матері, якого поставили на могилі Арсенія” (ст. 137). А. А. Карташев (ст. 479) подає, що “при пере­будові Церкви року 1821-го могила о. М. Арсенія ввійшла в границі Храму і опинилася якраз під Солією біля Царських Врат”.

Те саме твердить і о. М. Попов, що відвідував Ревель і шукав могилу Митрополита Арсенія.

Пізніше в цій Церкві стали молитися “о упоко­є­нії бившого Митрополита Арсенія, зде погребенно­го”.

До нас дійшла розписка про витрати на Похорон Митрополита Ростовського Арсенія: “Куплено гріб, дано 1 рубль 4 копійки. Холста на саван на 50 коп. Грамота і Вінчик 6 коп.”.

Отак оцінено в Росії велику 20-тилітню працю од­ного з найвидатніших українських Митрополитів...

“Ціна Оціненного!” (Матвія 27. 9)...

 

7. Божий Суд над нечестивими суддями.

Нечестивий суд Синоду над невинним Божим слугою, гарячим оборонцем віковічних прав Святої Церкви, ударив і сполошив усю Росію й Україну! Безбожна німкеня силою захопила царського престо­ла і знущається над Православною Церквою...

Як не ховалися з нечестивим судом, справа вий­шла наверх, і сховати її ніяк не можна було. Митро­полита Ростовського тисячі людей знали добре, а тепер усі за всім придивлялися, – що з ним стало­ся? Бо все робилося таємно, але тепер помалу все виходило наяв, і родило безконечні чутки та ле­генди.

Нечестивий суд Св. Синоду невинний Митропо­лит, як ми бачили, обернув на Божий суд, і всім своїм неправим суддям передрік близьке й жорстоке па­діння та люту смерть. Господь заступиться за свого Праведника!

Судова заля (Хрестова Патріярша Палата, де судили й Патріярха Никона) була переповнена чен­цями та білим Духовенством. Затаївши духа, всі слу­хали кожне слово засудженого Праведника.

1. І найперше на всю залю роздалося тяжке про­роцтво Засудженого: “Добре мені, що Ти смирив ме­не, Боже!... Але цариця Катерина за все це не вдо­стоїться християнської кончини!”...

Уся заля зімліла, і до свого кінця кожен пам’я­тав це пророцтво: Катерина загине страшною смер­тю!... Так і сталося!

Сталося це 6-го листопада 1796-го року. Бог тер­пів безбожниці 33 роки ...

Ось опис нечесного кінця Катерини, як подають його сучасні записки.43 

“Цариця Катерина прокинулася 6-го листопада 1796-го року в хорошому настрої. Весело жартувала, встала з постелі. Умилася, напилася міцної кави. Ве­село пожартувала з Платоном Зубовим і відпустила його.

Покликала в свою спальню секретаря й сіла за працю. Але рап­том схопилася, попросила секретаря перейти в сусідню кімнату і трохи зачекати її. Сама пішла в уборну, що була поруч зо спальнею.

Секретар засоромився і вийшов. Минуло досить часу, а цариця не вертається... Секретар звернув на це увагу камердинера Зотова. Той захвилювався і постукав до уборної.

– Ваша Величність! Матушко! – закликав він дрижачим голосом. Але відповіді не було...

Тоді Зотов взявся за ручку дверей, – двері від­чинялися в середину, але були замкнені. Зотов узяв ножика і просунув його в щілину дверей, і підняв гачка, яким двері були замкнені з середини.

Гачок повернувся. Зотов начавив двері, але з жахом відчув, що двері не відчиняються, особливо долі, ніби щось там навалилося на них...

А з уборної почувся тихий, але страшний хрип­кий крик...

Зотов з силою прочинив двері: в маленькій уборній на підлозі, при­тулившись спиною до дверей, сиділа цариця Катерина... Вона була бездиханна, ліву ногу підсунула під себе, а праву витягла... Об­лич­чя її було багряно-червоне, повіки опущені... Із рота рвалося хрипіння...

Зотов схопив царицю попід руки, і, напруживши всі свої сили, підняв її і трохи відсунув від дверей тяжке її тіло. Прибіг постельник, схопив з ліжка матраца і кинув його на підлогу. А потім узяв цари­цю за ноги, і за допомогою Зотова, що вже задихав­ся, вніс царицю в спальню і поклали її на матраца...

Цариця лежала й хрипіла, тяжко закинувши го­лову, під яку не до­гадалися покласти подушку... Перед матрацом навколішках стояв один з лікарів і витирав чорну піну, що текла з царициного рота ...

Обличчя цариці було страшне!... Воно безперестань мінялося в кольорі: із темного воно раптом наливалося кров’ю і ставало багряно-червоним, а по­тому знову швидко темніло...

У сусідній кімнаті зібралися близькі, і хтось раптом тихо нагадав пророцтво “Андрія Брехуна” (“Враля”), як той передрік, що цариця Катерина за­гине соромною смертю...

Усі очі звернулися на лікаря Роджерсона. А той сказав:

– Таж я ясно вже сказав, що жодної надії нема. Часи її Величности пораховані... Відкрила очі... Ну то що з того? Це агонія”...

Ось так, без Сповіді й без Причастя, загинула страшною смертю та, що ограбувала Церкву Божу в Росії і в Україні, позбавила її віковічних прав, під­няла беззаконну свавільну руку на Праведника Божого, Митрополита Арсенія...

2. Головою суду був Митрополит Петербур­зький і Новгородський Димитрій Сєченов. Го­лова Св. Синоду. Це був найбільший царський уго­довець, фанатик українофоб. Йому Мученик Арсеній передрік загибель від свого власного язика. Так і сталося: Мит­рополит Димитрій помер страшною смертю, – його розбив параліч. Язик від паралічу витягся на чверть аршина, і його вигляд був страш­ний ... Власне від язика, від його довжини, а був він товстий-претовстий, Митрополит Димитрій і за­дихнувся у страшних муках... Це сталося 14-го грудня 1767-го року.

3. Другому нечестивому своєму судді, Архиєпископові Псковському Амвросію 3ертис-Каменському Мученик передрік, що він буде, “як той віл заколений ножем”. Так і сталося. У Москві року 1771-го була страшна чума, і Архиєпископ зарядив зняти Чудо­творну Ікону, щоб народ не юрбився і не розносив зарази. Товпа напала на Амвросія, і один м’яс­ник зарізав його, а його тіло розірвала юрба на шматки... Це сталося 16-го вересня 1771-го року.

4. Третьому судді, Архиєпископу Афанасієві, Митрополит Мученик прорік, що він помре, як помер Арій. Це був той, що став по Арсенію Митро­политом Ростовським, – перед смертю, тяжко хво­ріючи, в нього випало нутро, і він помер у тяжких муках...

5. Четвертим суддею був Петербурзький Вікарій Гавриїл, – йому Митрополит Арсеній передрік, що він буде задушений. І дійсно, келейник Гаврилів задушив його подушкою...

6. П’ятий суддя, Архиєпископ Крутицький Гедеон,– був висланий з Москви, і по дорозі помер того ж 1763-го року. Це був Гедеон Криновський, Архиєпископ Псковський, відомий проповідник, українець родом.

7. Останній шостий суддя, Новоспаський Архи­мандрит Мисаїл, – якому Мученик Арсеній пе­редрік, що він спечеться в печі, і він справді спікся. Коли він тяжко захворів, то один знахар порадив йому влізти в манастирську піч, – Архимандрит вліз, – і помер там.44 

Як бачимо, усі судді померли тяжкою смертю. Про їхню смерть говорила вся Росія й Україна, і зв’я­зували їх незвичайну смерть з пророцтвами Митрополита Арсенія.

Того ж 1763-го року, року несправедливого суду, 4-го червня раптом упала Церква трьох Святителів Московських, – ця Церква була суміжна з Палатою, де судили Митрополита Арсенія. Народ пояснив це Божою карою за засуд Праведника.45 

Загинув і головний донощик на Митрополита Арсенія, коли він перебував у Карельському манастирі, – Ієромонах Йоасаф Лебедів. Вкінці Ле­бедева заслали в Сійський манастир, – і там відкри­то його ненавиділи і били... І він почав доносити і на своїх отців, і багато надокучував цариці Ка­терині.

І цариця звеліла: “Ієромонаха Лебедева, як лю­дину дерзку і неспокійну, щоб він без праці не ти­нявся, і своєю нехорошою поведінкою не наносив на чернецтво нарікань та спокус, – позбавити його монашества й віддати в солдати на Сибір”... А це ж той донощик, що його доноса цариця Катерина по­клала в основу другого суду над М. Арсенієм...

Але Лебедів і це попередив і оминув! Сильно напився, і в грудні 1768-го року раптом помер...46 

Тяжко загинув і другий донощик на Митропо­лита Арсенія, монах Герман Батогов. За доноса на М-та Арсенія цариця Катерина нагородила його, як і Лебедева, – дала по сто рублів. Він остався жи­ти в Карельському манастирі, але тяжке, юдине було його життя: його всі ненавиділи, лаяли й били!...

Він робив нові доноси, на які ніхто вже не звер­тав уваги... А вся братія його оминала й била...

Коли він почув, що Лебедів загинув, то крикнув при всіх: “Поламайте мені ребра, то скоріше і я помру!”...

Так загинули всі ложні судді Митрополита-Му­ченика...

 

1 С. Соловьев, том ХХV, ст. 1447-1448.

2 С. Соловьев, том ХХV, ст. 1448.

3 М. Попов, ст. 407.

4 М. Попов, ст. 421, 429, 432.

5 Е. Поселянинъ: Подвижники ХVІІІ вhка, 1905 р., ст. 172-181.

6 Е. Поселянинъ, ст. 131.

7 М. Попов, ст. 414.

8 М. Попов, 422.

9 Текст з малими пропусками.

10 Команда – це Св. Синод...

11 Апостольське 84 Правило наказує: “Коли хто досадить цареві або князеві не по­правді, нехай понесе кару. А коли такий буде з Кліру, то нехай буде позбавлений свя­щенного сану. А ко­ли це мирянин, нехай буде відлучений від церковного єднання”.

12 Приговора подаю за С. Соловйовим, том ХХV, ст. 1450-1451.

13 “Энциклопедическій словарь” Брокгауза, 1893 рік, півтом 20, ст. 610.

14 С. Соловьев, том ХХV, ст. 1451.

15 С. Соловьевъ: Исторія Россіи, том ХХV, ст. 1444.

16 Е. Сумароков: Лекціи по исторіи Русской Церкви, 1945 р., ст. 232, Харбин.

17 А. Карташев, том ІІ, ст. 465.

18 М. Попов, ст. 433. Див. “Историческій Вhстникъ” 1884 р., том ХVІІІ, ст. 1-14.

19 За Е. Сумароковим, том ІІ, ст. 239-240.

20 М. Попов, 433, 434.

21 С. Рункевич: Архангельская Епархія. Див. “Православная Богословская Энциклопедія”. Спб. 1900 р., ст. 1116-1117.

22 М. Попов, ст. 517, 520-521.

23 А. Карташев: Очерки, ІІ. 471-472.

24 А. Карташев, ІІ, ст. 474.

25 М. Попов, ст. 414, 545.

26 А. Карташев, т. ІІ, ст. 476-477.

27 М. Попов, ст. 548-550.

28 Там само, ст. 477.

29 Е. Поселянинъ, ст. 135.

30 Арх. Филаретъ: Исторія Русской Церкви, М. 1845 р., том V, ст. 16.

31 Г. Лучинскій, див. “Энц. Словарь” Брокгауза, півтом 78, ст. 547-548.

32 М. Попов, ст. 548-550.

33 С. Соловьевъ: Исторія Россіи, Спб., том ХХV, ст. 1452-1453.

34 Кляп – кусок дерева або шмаття, яким затуляють рота зв’язаному, щоб не чути було його крику, коли б’ють.

35 А. Карташев, ст. 477.

36 Інші читали: “Благословенъ смиривый мя!” Це цитата з Псалтиря. Дехто подає, що напис був зроблений вуглем у віконній ніші.

37 М. Попов, ст. 549.

38 М. Попов, ст. 549.

39 М. Попов, ст. 549.

40 А. Карташев, ст. 487.

41 Усі матеріали цього останнього суду – спалені.

42 М. Попов, ст. 575.

43 Подаємо за Е. Сумароковим: Лекції..., ст. 242-243.

44 Е. Сумароков, ІІ, 240.

45 Е. Поселянинъ, ст. 132 – Е. Сумароков, ІІ, 238.

46 М. ПОПОВ, СТ. 578.

 

 

МИТРОПОЛИТ ВАСИЛЬ Липківський

 

ПРОПОВІДІ НА НЕДІЛІ І СВЯТА

СЛОВО ХРИСТОВЕ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

 

ХРИСТОС ВІДКРИВ НЕБО НАД УСІМА ЛЮДЬМИ.

САМОВЛАДНІСТЬ В ЦЕРКВІ (АНАТЕМИ)

(1-ша Неділя Великого посту)

 

Господь сказав першим Своїм ученикам: “Істинно, істинно кажу вам, від цього часу побачите небо відкрите і янголів Божих, що сходять і виходять над Сином Чоловічеським” (Ів. 1, 51). Чого це Христос Спаситель таке обіцяння дав Своїм ученикам, що вони побачать відкрите небо і янголів Божих, що сходять на Христа, як Сина Чоловічеського?

Може, через те, що перші ученики Христові перейшли до Нього від Івана Хрестителя зараз після хрещення Христового. Їх, безумовно, найбільше зацікавили тоді ті слова Івана Предтечі, які він сказав про Христа на другий день після Його хрещення: “Це Агнець Божий, що бере на Себе гріхи світу, і я бачив небо над Ним відкрите і Духа Св., що голубом спускався на Нього” (Ів. 1, 29-33). От через що, коли вони від Івана зразу перейшли до нового Учителя, в якому вбачали Месію-Христа, Він і пообіцяв їм теж, що вони побачать над Ним відкрите небо.

Чи бачили ж ученики Христові відчинене небо? Чи бачили янголів небесних, що спускались на Сина Чоловічеського? Вони не тільки це бачили, вони з того часу, як стали учениками Христа, почували себе як би вже на небі, а не на землі, вони почували, що Христос Своєю Особою, Своїм благовістям з’єднав небо з землею, заснував на землі Царство Небесне, підніс життя людей до життя янгольського. Вони побачили, що Христос Спаситель – це і є безмежне небо любови до людей, завжди відкрите, щоб усіх пригортати до вічного життя. От через що, коли раз Христос запитав учеників: “Чи не хочете й ви відійти від Мене”, то один з них, Петро, за всіх відповів Йому: “Господи, до кого ж ми підемо? Тільки Ти маєш слова життя вічного, і ми віримо і знаємо, що Ти Христос, Син Бога живого” (Ів. 6, 67-69).

Але не тільки для невеличкого гуртка учеників Своїх Христос відкрив небо і з’єднав їх з життям янгольським. Ні! Думати так, що тільки для апостолів відкриває небо, було б противне науці Христовій. Христос прийшов на землю, щоб відкрити небо для всіх людей, для всіх народів. Він, як останній з людей, жив на землі, щоб і над останніми відкрити небо. Він і з розбійниками розп’ятий був, щоб і останнім злочинцям відкрити двері до раю.

Але от що трапилось, любі браття і сестри! Те безмежне небо, яке Христос з безмежної любови до людей відкрив для всієї Своєї Церкви, до якої закликав усі народи, весь світ, керівники Церкви Христової присвоїли тільки собі. Вони стали говорити: Христос відкрив небо апостолам, а ми переємники апостолів, отже тільки над нами відкрите небо, тільки до нас сходять янголи. Ми – духовенство – є річ небесна, божественна (рес дівіна), а ви – миряни – є річ чоловічеська, земна (рес гумана). Небо – це наша справа, а ваша земля, і тільки через нас може відкриватись над вами небо, над ким з вас ми захочемо його відкрити...

Слова Христа Спасителя до апостола Петра, а потім і до всіх апостолів: “Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небі” (Мат. 16, 18-19, 18), – ці слова, які Христос безумовно відносив до всієї Церкви, до всієї громади вірних, керів­ники Церкви стали неправдиво відносити тільки до апостолів, а через них тільки до себе. Христос, кажуть вони, дав власть розрішати чи не розрішати гріхи тільки апостолам, а ми є переємниками апостолів, тому ця влада в Церкві належить тільки нам.

Але по-перше, звідки керівники Церкви взяли, що тільки вони є переємниками апостолів, коли Христос гурток апостолів назвав тим зернятком гірчиці, з якого виросло велике дерево, цебто вся Церква (Мат. 13, 31-32), значить і переємство гуртка апостольського – це свята Церква, вся громада вірних. По-друге, невжеж ключі від Царства Небесного Христос доручив тільки невеличкій купці людей, щоб вони відчиняли небо тільки тим, кому захочуть? Невже Христос для того відчинив небо над людьми, щоб віддати його в повне розпорядження князів Церкви, а не всій Церкві?

Але коли б князі Церкви хоч би дбали про те, щоб це небо більш поширювалось над людьми, щоб не затримувати людність в її прагненні до неба, а то вони, навпаки, більш дбають про те, щоб зачиняти своїми ключами небо від людей, а не про те, щоб відчиняти. І в цьому вони подібні до тих фарисеїв, яким Христос докоряв, кажучи: “Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви й самі не входите, й тих, що хотіли б увійти, не пускаєте” (Мат. 23, 13).

А скільки зловживань цими ключами від Царст­ва Небесного робили і роблять керівники християн­ської Церкви? Ось з’явився римський папа, проголосив себе переємником апостола Петра і став говори­ти: ось у мене ключі від Царства Небесного, я одержав їх, як спадщину, від апостола Петра, кого захочу пустити в Царство Небесне, того й пущу, а кого не захочу, того не пущу. Запевне, кожному хочеться по­пасти в Царство Небесне, а як у папи ключі від нього, то стали всяк папі догоджати, щоб пустив їх туди. А папа римський, хоч і намісник апостола Петра, а теж людина не без земного розуму: він побачив, що можна цими ключами добрі гроші заробляти, і от замість каяття, виправлення життя, добродійности – папа проголосив, щоб платити йому гроші, а він за це буде давати “індульґенцію”, цебто відпущення гріхів. Пішла страшенна спекуляція ключами Царства Небесного та безсоромна торгівля індульґенція­ми, проти якої повстали нарешті більш чесні люди і стали шукати собі інших шляхів в Царство Небесне, безпосередньо від Христа, а не від папи римського...

Не без зловживання ключами Царства Небесного стояла і стоїть справа і в старій православній Церкві. І тут єпископи уявляють себе переємниками апостолів і кажуть: ми є переємниками апостолів, від них одержали ключі Царства Небесного, кого захочемо, пустимо туди, а кого не захочемо, перед тим зачинимо двері Царства. Самі вони як наче почували над собою небо завжди одчиненим і цим ніби дуже втішалися, навіть “янгольський образ” на себе приймали, монахами ставали в монастирях, як в тому небі зачинялися, щоб лише іноді з цього неба сходити і виходити над нами – синами людськими, як ніби ті янголи, про яких Христос обіцяв апостолам.

Але й ці земні янголи були люди не без земного розуму: ключами Царства Небесного добре спекулювали, та ще в оренду цареві віддавали. Наслідком цього в монастирях накопичилось безліч золота, срібла, дорогоцінних перлів – все це тепер так марно пропало. Але й за ці скарби наші керівники більш зачиняли перед нами Царство Небесне, ніж відчиняли... От і сьогодні неділя називається Неділею православія. В цю неділю єпископи старої слов’ян­ської Церкви з давніх часів виголошують анатему, цебто зачиняють Царство Небесне. І кому тільки не проголошують цю анатему? Тут був і славний гетьман Іван Мазепа – відомий фундатор церков, тут загалом проклинались і наш страдник за рідний народ Тарас Шевченко і всі інші діячі; під цю анатему в останні часи, безумовно, попали і всі ми, вся наша Українська Церква.

Для чого це? Кому потрібна ця анатема? Тільки для того, щоб застрашити людність, щоб тримати її в своєму рабстві, щоб зайвий раз перед усією людністю зухвало брязнути ключами від Царства Небесного: бережіться, мовляв, ні пари з уст, а то зараз замкнемо... І от під постійною загрозою цієї анатеми виникла в старій слов’янській Церкві друга велика біда: безпечність з боку керівників Церкви і заляканість, темрява з боку людности. Ті, що тримали в себе ключі від Царства Небесного, безпечно спали, були певні, що для них небо завжди відчинене, а останні, залякані і темні, теж спали, відкладаючи все “на монастир” та “духовників”, певні в тому, що чим менше вони їх будуть турбувати, тим скоріше для них відчинять небо.

От через що духовники так довго тримали люд­ність на мертвій слов’янській мові під тягарем мертвого канонізму, обрядової непорушности, і той найлегше ввійде в Царство Небесне, хто найменше його розуміє... Невже ж справді Христос, Який є світло і життя, може сприяти такій мертвій нерухомості і темряві церковного життя? Отже, єпископи слов’янські проголошують сьогодні анатему на всіх єретиків. Невже вони не розуміють, що найбільший єретик – це той, хто заснув, захолов у своїй духовній нерухомості, хто думає, що тільки для нього відкрите Царство Небесне і для невеличкої купки людей, що за нього тримаються? От до такого мертвого стану, до такого самозадоволення в свойому сні дійшла ста­ра слов’янська Церква під загрозою своїх анатем.

Любі брати і сестри! Пригадаймо один з великих заповітів Т. Шевченка. Він каже: “Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, а ще гірше спати, спати і спати на волі”. І звертається до Бога з таким благанням: “не дай спати ходячому, серцем замирати і гнилою колодою по світу валятись”... Дякувати милосердному Господу, наша рідна Церква уже розбуджує, підіймає народ, уже визволяє його від тих кайданів панування та анатем, в яких його так довго тримали. Народ наш сам уже взявся за будівлю своєї Церкви, сам над собою відчиняє небо, бо ключі від нього взяв до своїх рук, маючи духовенство тільки слугами Церкви, а не князями над собою, тому не спокійним сном, а великим зусиллям, невсипущою працею він буде здобувати собі, згідно зі словом Христа, Царство Небесне, і не тільки собі, а й всім народам.

От через що наша Церква в цю неділю вже не сипле анатемами на єретиків, а щиро молиться за єднання всіх Церков, за Боже змилування над усім світом, щоб Господь милосердний над всіма народами світу відчинив небо і всіх закликав до життя янгольського, в єдності, любові і братерстві. (Молебнем про з’єднання всіх і ми закінчимо сьогодні свою молитву). Амінь!

 

 

ПОГЛЯД КОЛИШНІХ ФАРИСЕЇВ НА ГАЛИЛЕЯН,

І СУЧАСНИХ – НА УКРАЇНЦІВ.

АНАТЕМИ В НЕДІЛЮ ПРАВОСЛАВІЯ

(1-ша Неділя Великого посту)

 

Сьогоднішня Євангелія оповідає нам, браття, про перші дні благовістя Христа Спасителя, коли Христос придбав Собі перших послідовників. То ще не були Його апостоли, то ще були лише ті, що перші зацікавились Його особою та Його наукою. Від Хрис­та вони не отримували ще ніякого заклику, ніякого доручення. Хто ж вони були? Це були мешканці Вит­саїди – міста на березі Галилейського озера – Андрій та Іван. Їм вказав на Христа, звернув їх увагу на Нього, Іоан, що хрестив Христа, сказавши про Нього: “Це Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу”.

Потім Андрій привів до Христа брата свого Симона, якого Христос назвав Петром. Іван, мабуть, привів свого брата Якова. Всі вони привели до Христа свого земляка Пилипа, Пилип – Натанаїла. Так один одного закликали: ми знайшли Того, про Кого писали Мойсей і пророки; а коли в кого виникав сумнів, тому просто казали: прийди та подивись. Але не всі з однаковим довір’ям приходили до Христа, звертали увагу на те, звідки Він походить.

І от тоді вже виникла серед “істинних ізраїльтян” головна підстава до невизнання Христа. Коли Пилип сказав Натанаїлу: ми найшли Того, про Кого писали Мойсей і пророки – це Ісус, син Йосифа, що з Назарета, – то Натанаїл йому сказав: “З Назарета чи ж може бути що добре?” І тільки коли він прийшов та подивився, та почув дивні слова Христа, тоді лише він переконався і сказав до Христа: Ти дійсно є Син Божий, Ти Цар Ізраїля. І потім, коли між “істинними ізраїльтянами” виникали суперечки про Христа, вони найбільше закидали Йому походження з невідомого Назарета, з темної Галилеї.

Так, коли раз первосвященики і книжники в Єрусалимському храмі хотіли схопити Христа, а слуги їх так захопилися словами Христа, що не захотіли Його брати, і один з фарисеїв, Никодим, за Нього за­ступився, то інші відповіли йому з презирством: “Чи й ти також не з Галилеї? Роздивись писання і побач, що пророк з Галилеї не буває” (Ів. 7, 52). Гали­лея, в якій було місто Назарет, це була країна, заселена простим народом, ремісниками, рибалками, а фарисеї були певні, що Христос може вийти тільки з їхнього роду, з їхнього оточення, лише з фарисеїв чи священиків, лише з Єрусалима чи його околиць. От чому вони ніяк не могли визнати за Месію свого чи навіть за пророка Ісуса, що з Назарета галилейського.

Браття! Ми вже християни, давно вже живемо між християнськими народами, так би мовити, під християнським небом, під яким не повинно бути різниці між євреєм чи поганином, між рабом чи вільним, бо в Христі всі рівні, але й досі ще ми (українці) відчуваємо на собі презирство “істинних ізраїльтян” від сучасних ніби християн. Ще й досі кажуть: з України хіба може що добре вийти? Там люди темні, хлібороби, наймити – що доброго від них можна чекати?.. Але ще гірше між нами те, що здебільшого і сам наш народ того переконання, що з нього дійсно нічого доброго не може вийти. Ми самі себе не поважаємо, самі на себе не можемо опертися. Навіть прості і ясні слова: іди і подивись, – не роблять враження. І приходять, і слухають, і дивляться, і нарешті все ж махають руками: е, та хіба з нас, українців, може бути що доброго?...

Але нащо ж тоді Христос жив в Назареті галилейському, нащо переважно там працював між тодішними “українцями”, як не на те, щоб і нам, сучас­ним українцям, показати, що це є великий гріх, вели­ке зневаження Його праці, коли ми, просвіщені Його наукою, не будемо поважати самі себе, будемо вважати себе нездатними до того життя, в якому перебувають інші народи. Правда, і до нас, українців, інші не без доброзичливости ставляться, визнають, що ми народ де в чому здібний: народ співучий – гарні співи в нас, гостинність – смачні страви й напої готує, гарне вбрання на собі має і навіть побожність. Та й мова наша, буває кажуть вони, для розмов і навіть письменства простого, побутового ще не зла...

Але що до вільного життя українців, що до вільної Церкви, що до наукового чи релігійного значення української мови, про це зайва річ і говорити: тут українці ніколи не можуть обійтися без добросусідської опіки. – Так кажуть сусіди. Але сумно, що такого погляду на свій народ тримаються і наші земляки “малороси”, і вони є найбільшими ворогами повноти рідного життя нашого народу і готові всякими засобами це життя придушувати. Але й тут видно лише фарисейське презирство “істинних ізраїльтян” до Назарета – до рідної України, а не братерське ставлення до україн­ського народу справжніх християн. Це є зневаження самих себе, своєї матері, свого братерства. Ой, яка це сумна риса нашого народу!

Браття! Фарисеї і первосвященики, що зневажали навіть свій простий народ, вони сказали про нього ще одне слово, страшне слово. Коли слуги фарисеїв відмовились взяти Христа, фарисеї, докоряючи їм, сказали: “Хіба увірував в Нього хто із старшин або фарисеїв? А цей народ, що не знає закону, проклятий він” (Ів. 7, 48-49). Сьогодні якраз та неділя, коли за старовинною традицією православної Церкви прилюдно в катедральних церквах виголошується анатема, цебто прокляття, відлучення від себе тих, хто чим завинив перед керівниками Церкви. Ця неділя, що проголошує ці анатеми, чомусь називається “Неділя православія”, наче в цьому й православіє полягає, щоб проклинати й відлучати від себе неправославних.

Але ми повинні знати, звідки йде цей звичай анатем. Ці анатеми походять від тих законників єврей­ських, що оголосили прокляття народу за те, що він ішов за Христом, а не за ними. Ці відлучення ідуть від єврейських первосвящеників, що “змовились, щоб коли хто визнає Ісуса за Христа, того відлучати від синагоги” (Ів. 9, 22). Але тих, кого відлучали від себе фарисеї, якраз закликав до Себе Христос (Ів. 9, 34-38). Безумовно, коли сьогодні в слов’янських Церквах будуть урочисто проголошувати анатеми на всіх, хто не належить до їхнього кагалу, то це будуть анатеми і на нашу рідну Церкву і на наш український народ, що пішов за своєю Церквою.

Але ми, наша Українська Церква, – в цю святу неділю, коли сучасні фарисеї сиплють анатемами та відлученнями, не підемо за їх неправдою, а послідуємо за Христом, що збирав і єднав навколо себе тих, кого відлучали від себе фарисеї, і помолимось про єднання всіх Церков. Бо саме в цьому головна правда Христова, в цьому православіє – не в тому, щоб від себе відкидати, а в тому, щоб всіх у Христі єднати. Отже, тільки тоді, коли під небом християнства не буде вже різниці між народами, не буде різниці між верствами народу, коли буде одність, рівність і братерство всіх у Христі, от тоді тільки справді відкри­ється над нами небо, і ми побачимо янголів, що сходять і виходять над Сина Чоловічеського, і минеться темрява землі, і перестануть сходити і виходити на нас слуги цієї темряви...

Помолимося ж Господу про щире братерське єднання всіх Церков, про те, щоб скоро прийшло на землю це Царство Боже. Амінь!

 

 

ВЛАДА ПРОЩАТИ ГРІХИ

Й НАКЛАДАТИ ЗАБОРОНИ ТА ВІДЛУЧЕННЯ

 

В Євангелії про зцілення розслабленого Христос виступає не тільки як лікар тіл, а й як лікар душ, що прощає гріхи людям, визволяє їх від кари за гріхи. І це прощення гріхів Христос вважає найбільш важливим ділом служіння людям. А фарисеї та книжники обурились за це на Христа, в них затаїлась думка: це Він хулить Бога, бо хто може прощати гріхи, крім одного Бога? Христос зрозумів їх думки й сказав: “Нащо лукаве думаєте в серцях ваших? Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи, чи: встань, візьми твою постіль і йди?”

І те, і те є однакове чудо милости Божої. Що Христос робив на землі Своєю владою, те доручив Церкві Своїй робити в ім’я Його. Але в житті церковному є ще одна річ, що належить найбільше тільки Богові. І той найбільше хулить Бога, хто своєю владою на цю річ відважується. Це є загроза християнинові вічною смертю, вічною загибеллю, це є всякі заборони, відлучення, позбавлення сану, благодаті Божої, причастя, позбавлення іменем Божим Царства Небесного і т. інш.

В Євангелії від початку до кінця бачимо, що Христос безліч народу зцілив від хворостей, але ні на одного не навів хворости; багатьом грішникам простив гріхи, але ні на одного не наклав заборони, нікому не перебільшив гріхів, не послав до загибелі. “Тих, що дав Ти Мені, Отче, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, тільки син погибельний, щоб справдилось Писання” (Ів. 17, 12). І от в цьому саме й полягає найбільша духовна сила, найбільша влада Христа, що Він усім дав життя й нікого не відкидав до загибелі, всім прощав гріхи і ні на кого не накладав заборони.

Отже, не в тому духовна сила й влада, щоб убивати, нищити, забороняти, а в тому, щоб життя давати. “Коли хто почує слова Мої і не повірить, Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ів. 12, 47).

Своїм апостолам Христос дав владу відпускати чи затримувати гріхи людям (Ів. 20, 23), виховувати християнське сумління їх, вести їх по щаблях досконалости. Але й їм не дав Він влади не тільки забороняти, посилати до пекла, а навіть констатувати їх відхід від братерства.

Хто ж має право назвати грішника грішником, відлучити його від свого братерства? На це Христос відповідає своїм апостолам так: “Коли згрішить проти тебе брат твій, то піди й викажи вину його сам на сам....” (Мат. 18, 15-17).

Що то є Церква? Церква – це є християнське братерство людей, головою якого є Христос, а душею Святий Дух. Церква – це є тіло Христове, є повнота Того, Хто сповняє все в усьому (Еф. 1, 23). Отже, тільки Церква, тільки все братерство у Христі, тільки повнота Того, Хто сповняє все в усьому, може констатувати гріх брата свого, вилучити від себе негідного брата – члена, заборонити йому іменем Христовим ознаки братерства...

Оце повинна мати на увазі наша св. Українська Церква й свідомо ставитись до того, як поводяться з нею керівники старої Московської Церкви та сучасної обновленської, та навіть і папи римські й патріярхи  східні. Всі ці керівники здавна легковажно вдавалися в найбільше – хулу на Христа, коли дозволяли собі без згоди з своїми Церквами кидати на всі боки анатеми, позбавляти сану, накладати заборони, відлучення, іменем Божим позбавляти християнина вічного життя.

Але й цього мало. Ці керівники іменем Христа намагаються позбавити вічного життя цілий побожний народ наш, коли проголошують, що наша Церква їхнім присудом позбавлена Божої благодаті, що її молитви, таїнства, Служби Божі – це тільки гріхи, що пан-отці її – не священики, і що всі ми за спробу визволитися від їхнього панування над нами прямуємо просто до пекла...

Хто дав цим єпископам право на таке самовладне розпорядження нашою Церквою? На якій підставі вони визнають себе єдиними вершителями всіх церковних справ, розпоряджаються Царством Небесним, як своїм власним добром?

Вони відповідають: право дав їм “благодатний канонічний уст­рій”, що ніби йде з часів апостольських, що надав єпископам верховні права керувати Церквою й владу заборон, відлучення і т. інш.

Але це є неправда й наклеп на апостольські часи, бо ми знаємо, що за життя апостолів не тільки єпископи, а й самі апостоли не вважали себе в праві накладати заборони, відлучати від Церкви без згоди самої Церкви. Коли в Коринтській Церкві з’явився чоловік, що його треба було відлучити, ап. Павло сам на це не відважується, а пише листа до Коринтської Церкви: “Коли ви зберетесь (уся громада) і в ім’я Ісуса Христа, і дух мій з вами, то силою Господа Ісуса Христа відлучіть такого...” (1 Кор. 5, 4-13). Коли ж цей, відлучений, покаявся, ап. Павло також не сам приймає його в Церкву, а пише другого листа до коринтян і просить Церкву простити йому провину й наперед прилучається до волі Церкви: “Кому ви (Церква) простите, тому і я” (2 Кор. 2, 10).

Отже за часів благодатного апостольського устрою не єпископи й навіть не апостоли, а лише Церква могла відлучити від себе й назад прилучити до себе грішника. Стосовно благодаті Духа Святого, то хто міг позбавити цілу Церкву Христову благодаті, коли ніхто не може навіть назвати Господом Ісуса, як тільки через Духа Святого? (1 Кор. 12, 3).

За апостолів і деякий час після них не єпископи й пресвітери, а пророки й благовісники були найбільш благодатними особами Церкви (Діян. 13, 1-3). Уже від них їхнє благодатне служіння поступово в процесі розвитку й будування Церкви перейшло на єпископів, як старших представників своєї Церкви, голів пресвітерства. Але самі пророки й благовісники, ці найближчі заступники апостолів, – ніколи не керували справами Церков, нікого не забороняли й не відлучали. Прийшовши в Церкву Христову, вони просвіщали, підносили її своїм натхненним благовістям, давали їй пораду для життя, наставляли Церкву та йшли далі, залишаючи самій Церкві повну волю керувати своїм життям.

Отже, самодержавний єпископський устрій, що його єпископи визнають за канонічний, насправді є ні апостольський, ні благодатний. Це є наслідок державних, противних духу Христовому впливів на устрій церковного життя, від яких Церква повинна визволитися.

Зокрема, всі найвищі владицтва в Церкві – папські, патріарші, митрополичі – це є суто державні посади керівництва Церквою, що не мають коріння в апостольському благодатному устрою Церкви. А між тим, саме ці зверхники Церкви Христової найбільш самовладно панують над Церквою Христовою, й під свою владу підбили й самих єпископів з їхніми Церквами, і не духом Божим, а духом світу цього, не церковними, а державними міркуваннями пройняті в керуванні Церквою. Тому вони, як справжні царі та князі, й Церкву ведуть не до єднання, а до роз’єднання, не до спільного бра­тер­ського життя, а до взаємної ворожости, відлучень, анатем і т. інш.

От чому я насмілююся сказати, що всякі заборони, відлучення, анатеми пап, патріярхів, єпископів без згоди з Церквою не мають у собі благодатної Христової сили. Коли в ті часи, як Церква страждала від тяжких гонінь, не могла вільно збиратися для керування своїм життям, мусила це керування скласти з себе на своїх єписко­пів, то коли Церква стала вільною, затримання єпископами в своїх ру­­ках повної влади над Церквою й навіть значне посилення її, утво­рен­ням папських, патріарших, державних посад у Церкві й надан­ня їм найвищої благодатної влади, – це вже був великий злочин проти Цер­кви Христа й Духа Святого, і від цього мусить очиститись Церква.

Не в докір єпископському сану ми все це мусимо казати, а від щирої любови до справжнього апостольського устрою та з такої ж поваги до єпископського служіння в Церкві. Бо тільки тоді високо буде стояти й благодаттю Духа Святого багатіти єпископське служіння в Церкві, коли воно скине з себе державні привілеї владицтва, а залишиться тільки в світлій одежі Христового служіння людям.

Христос хворих зціляв, грішників прощав, всіх до Себе пригортав, але нікого від Себе не відлучав, не забороняв і цим найкраще показав, що не в тому сила, щоб забороняти й відлучати, а щоб визволяти й життя давати.

 

 

ІГУМЕН Димитрій (РУДЮК)

 

ЩЕ ПРО ДВІ АНАФЕМИ

В НАШІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКОВНІЙ ІСТОРІЇ

 

Незаконна анафема на Митрополита Київського

 

Період ХІV–ХV століть досить насичений церковними подіями. В нашій історичній науці прийнято вважати, що саме монголо-татарська навала вплинула на зміну місця осідку Митрополитів Київських, які переїздять спочатку до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви. Це згодом нібито призвело до поділу єдиної Митрополії Київської і всієї Руси на Київську і Московську. Російська церковна історіографія не бажала відкривати нам правди, а правда ця полягала в тому, що ніякої Митрополії Московської до 1448 року не існувало. Митрополити, що переїхали із Києва до Москви, не мали ніякого права, тим більше канонічного, носити титул Київсь­ких. Як тільки виникла Митрополія в Москві – з по­дальшим проголошенням самочинної автокефалії – відразу це потягнуло за собою її відокремлення від Київської Митрополії, яка залишилась у складі Константинопольського Патріархату.

Митрополити “Київські”, які сиділи в Москві, ще до остаточного відокремлення дуже швидко стали знаряддям “созіданія” і “собіранія” московських земель, “вістрям” державної політики московських князів. Згадати хоча б у цьому аспекті роль святителя Алексія, який змагався весь час за утворення Московської централізованої держави і благословляв князя Московського на боротьбу проти князя Тверського.

Тим часом українські землі опинились у складі Литовської держави, де руський (український) православний вплив був настільки сильним, що навіть литовські правителі були православними. За князя Ольгерда розпочинається боротьба за відновлення митрополичого осідку в Києві. Митрополит, що сидів у Москві, не міг одночасно бути захисником політики Московського князівства і пастирем для українських православних єпархій, що знаходились у складі Литовської держави. Неодноразово українські єпископи заявляли Константинопольському Патріарху про те, що митрополити, які сидять у Москві, не дбають про єдине Христове стадо, а займаються політиканством, догоджаючи інтересам московських правителів. Взяти хоча б лист Константинопольського Патріарха Каліста до митрополита Олексія, написаний за донесенням литовського князя Ольгерда: “Святиня твоя добре знає, що коли тебе хіротонісали, то хіротонісали в митрополита Київського і всієї Росії (саме так – “Росія” – називали Русь Константинопольські Патріархи), не однієї якої-небудь частини, а всієї Росії. Нині ж чую, що ти не відходиш ні в Київ, ні в Литву, а відвідуєш тільки одну частину (Московську), а другу (Українську) залишив без пастиря, без нагляду і учення отцівського” (Макарій /Булгаков/. История Русской Церкви. – М. 1995. Кн. 3. С. 43).

Справу відновлення митрополичого осідку в Києві продовжив Литовський князь Вітовт, який по смерті митрополита Кипріана просив Константинопольського Патріарха поставити на Київ митрополита. Коли ж це прохання (Вітовта) не було задоволене, і митрополитом було поставлено грека Фотія, який відразу поїхав до Москви, то князь Вітовт заходився клопотатися про поставлення окремого митрополита на Київ із середовища українсько-білоруського єпископату. Тричі литовський князь слав посольство до Константинополя у справі поставлення митрополитом Григорія Цамблака, і коли в цьому було відмовлено, то Вітовт звернувся до Полоцького, Чернігівського, Луцького, Володимирського (Волинь), Холмського і Туровського єпископів з окружною гра­мотою, в якій повідомляв про безрезультатність свого посольства до Царгорода, скаржився на імператора і Патріарха Константинопольських, що вони поставляють на Русь митрополитів тільки за гроші і хабарі, висловлював скорботу із приводу запустіння Церкви Київської, розграбованої митрополитом Фо­тієм. “Я не бажав би, щоб про мене говорили зі сторо­ни: “Ось правитель іншої віри (а кн. Вітовт вже був католиком), і від того й Церква в запустінні” (Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. – М., 1995, Т. 3. С. 380).

У відповідь на це схвильоване послання князя Литовського Вітовта 15 листопада 1416 року в Новогрудку зібрався Собор українсько-білоруських єпископів, які поставили митрополитом Григорія (Цамблака).

Досить цікавою є соборна грамота єпископів, яку було складено зразу ж після обрання митрополита. Історики називають її знаменною з точки зору церковного права. Українські єпископи знали, що після Собору посиплеться маса звинувачень у неканонічності таких виборів митрополита, тому-то грамота розпочиналася досить сильною арґументацією їхнього вчинку. Перш за все архиєреї проголошували, що вони сумують, бачачи упереджене ставлення митрополита Фотія до Церкви Київської і його турботу тільки про збір церковної данини. Тому всі вони – єпископи, архимандрити, ігумени, зійшовшись “в Новгороді Литовському, в святій церкві Пречистої Богородиці, з благодаті, даної нам від Святого Духа, поставили митрополитом святої нашої Церкви Київ­ської і всієї Руси Григорія за переданням святих апостолів, які в своїх правилах пишуть: “Два або три єпископи рукопокладають митрополита. Так раніше від нас вчинили єпископи за великого князя київського Ізяслава, поставивши митрополита за правилами (Климентія /Смолятича/, 1147). Так само вчинили і близькі нам болгари, що хрестилися перше нас, і серби поставляли собі першосвятителя своїми єпископами, хоч Сербська земля є набагато меншою за Руську, що знаходиться у володіннях князя Вітовта. Але що говорити про болгарів і сербів? Так встановлено від святих апостолів. Благодать Святого Духа рівно діє в усіх єпископах православних: поставлені від Самого Господа, апостоли поставляли інших, ті – інших, і таким чином благодать Святого Духа дійшла і до нас, смиренних. І ми, як учні апостольські, маємо владу, після багатьох випробовувань, Собором поставляти достойного пастиря своїй вітчизні… Нехай не подумає хто-небудь, що нібито ми зрікаємося віри, поставляючи самі митрополита, – ні, ми не зрікаємося. Навпаки, передане від святих апостолів і святих отців ми зберігаємо і благочесно сповідуємо, ми проклинаємо всяку єресь, неприйнятну для апостольського і отцівського передання, піддаємо анафемі і симонію, що продає дари Святого Духа за срібло і золото. Святійшого Патріарха Константинопольського ми визнаємо Патріархом і отцем, а інших Патріархів і їх митрополитів і єпископів – отцями і браттями в Святому Дусі, і разом з ними дотримуємося сповідання віри, того ж і навчаємо, так само і мудрствуємо. Але не можемо без сорому зносити насильства, під яке підпадає Церква Божа від царя (грецького). Святий Вселенський Патріарх і Священний Константинопольський Собор не можуть самі собою поставити, а поставляють кого звелить цар, і від того Дар Святого Духа купується і продається. Так вчинив стосовно Церкви Київської в наші дні батько царюючого імператора (Мануїла – Іоан) з митрополитами Кипріяном, Пименом, Дионисієм (попередники Фотія) і багатьма іншими, турбуючись не про честь церковну, а про срібло і золото. Звідси випливали тяжкі побори, великі затрати, чутки, сум’яття, вбивства і, що більш за все непри­ємно, безчестя Церкви Київської і всієї Руси. Тому-то ми розсудили, що не слід нам приймати таких митрополитів, які поставляються за гроші від царя-мирянина, а не з волі Патріарха і його Собору. І ми, зібравшись, з благодаті, яка дана нам від Святого Духа, поставили достойного митрополита Руської Церкви”.

Єпископи склали ще одне послання, вже до митрополита Фотія, в якому називали його колишнім митрополитом Київським: “Від са­мого прибуття твого ми бачили, що ти робиш багато чого не за пра­вилами апостольськими і отцівськими; але ми терпіли тебе за пра­вилами як свого митрополита і чекали твого виправлення. Коли ж ми почули про тебе і істинно переконалися в деяких речах, які не тільки не за правилами, але засуджують винуватця до усунення і прокляття, в чому і сам, випробувавши свою совість, зізнався, то хоча ми і не називаємо тієї речі, не бажаючи тебе осоромити, а повідомляємо тебе, що ми не визнаємо тебе єпископом за правилами. Це наше останнє до тебе слово” (Ці грамоти надруковані в АЗР № 23, 25).

У справі поставлення митрополитом Київським Григорія (Цамблака) брав участь і сам Литовський князь Вітовт, який піклувався про благочестя серед людей грецької віри. “Не бажаючи занепаду вашої віри і церков, поставили Собором митрополита на Київську Митрополію, щоб руська честь вся стояла на своїй землі”.

Митрополит Фотій також заходився було писати окружні послання. Складність полягала в тому, що він, будучи греком, добре ще не опанував мови, та й не дуже могли навчити її митрополита у Москві. Проте він звернувся до Константинопольського Патріарха, і той швиденько прокляв Григорія. Це була анафема незаконна, тому й не можна назвати її церковною з точки зору святих канонів. “Общим судом русских святителей”, а насправді це були єпископи лише московських земель, що їх князі встигли “насобирать” за допомогою меча протягом ХІV століття, Київський митро­полит Григорій був “извержен, отлучен и проклят”. І всякий, хто з ним спілкувався, брав благословення, також вважався проклятим.

Митрополит Григорій на цю анафему із політичним підтекстом не звертав ніякої уваги. Продовжував займатися своєю архипастир­ською діяльністю і був, за висловом того ж самого митрополита Ма­карія (Булгакова), “человеком весьма просвещенным и написал много сочинений” проти латинян і чудово проповідував (Макарій /Булгаков/. История Русской Церкви. – М., 1995. Кн. 3. Ст. 67-68).

Витоки московських анафем, як бачимо, потрібно шукати в глибині століть, коли Московська Церква тільки-но почала організовуватися і, підпавши під сильну руку московських князів, стала оружжям їх войовничої, вже імперської, політики. Подібне зростання Московської Церкви разом з посиленням князівської влади вироджувало в першій дух Христа, Його Божественних заповідей і робило Церкву, як це побачимо пізніше, чисто політичною організацією (Шмеман А. Исторический путь Православия. Париж, 1989). З цього і випливає, що дух таких анафем був політичним – заради впливу на Литву і українські парафії московських князів, які в той час перебували з литовськими в постійних конфліктах. Державницьку мудрість виявив князь Вітовт. Прецедент, гідний наслідування у сьогоднішніх державно-церковних відносинах в Україні. Чи не така ситуація склалась у нас тепер? А де ж “український князь Вітовт”?

 

Анафематствування Берестейських Соборів

Маємо ще один прикрий факт в нашій церковній вітчизняній історії – взаємні відлучення Берестейських православного і уніатського церковних Соборів 1596 року. Нині про ці анафеми мало хто щось говорить. Можна вважати, що вони не мають тепер ніякого значення для діалогу Православної і Греко-Католицької Церков в Україні. Проте ці відлучення і прокляття не скасовані, формально вони існують.

Собори в Бересті – і православний, і уніатський – засідали одночасно 6-9 жовтня 1596 р. Саме по закінченні уніатського Собору, 10 жовтня, митрополит і єпископи, підписавши клятву на вірність Римській Церкві, видали окружну грамоту, в якій оголосили всім духовним особам і мирянам, що єпископи Гедеон Балабан і Михаїл Копистенський, а також архимандрити, ігумени, протоієреї та ієреї (навіть називали їх по іменах), які залишилися вірними православ’ю, не погодившись прийняти унію, піддаються прокляттю і позбавляються сану і священства назавжди, рівно ж і всі ті, котрі не перестануть мати їх за єпископів або пресвітерів, засуджуються також на прокляття.

Не менш рішучим було діяння православного Собору, який, виклавши всі провини єпископів-апостатів, а саме: а) порушення клятви, яка дається при рукоположенні; б) порушення постанов святих Вселенських Соборів; в) самовільне вирішення без благословення Константинопольського Патріарха питання єднання з Римською Церквою; г) ігнорування триразового взивання і звернення Православного Собору, яким кликались на суд, – постановив, що “Свята Божа Східна Церква велить нам і нашому Собору, щоб митрополит Михаїл і названі по іменах з ним владики позбавлені були архиєрейської влади і служіння та всякого духовного сану”. Ці слова виголосив екзарх Никифор на підвищеному місці, тримаючи в правій руці хрест, а в лівій Євангеліє.

Чи мали ці взаємні відлучення якесь значення? На це запитання легко відповісти, коли пригадаємо бурхливу церковну історію ХХ століття. В 1946 р. Львівським Собором “ліквідована” Україн­ська Греко-Католицька Церква, що бере свій початок від Берестейської церковної унії 1596 р.; все духовенство, єпископат цієї Церкви приймають у сущому сані без перевисвят, будь-якого каяття, в лоно Російської Православної Церкви, ані словом не згадавши про рішення Берестейських Соборів.