Апологетика

 

“Скажите мне, что сталось с тиранами, которые некогда покушались подавить Церковь? Скажите, где их застенки, костры, где зубы их хищных зверей и отточенные мечи их палачей? Они хотели действовать, но ничего не сделали. То же молчание и то же забвение покрывают всегда и тиранов, и арсенал их преступлений, а Церковь? Она блистает светлее солнца по всей Вселенной, и, если тираны не могли задушить веру, когда едва существовали христиане, как же могут они надеяться на то ныне, когда христиане покрывают всю землю?”

   Иоанн Златоуст  

 

 

Віталій ЛОТОЦЬКИЙ

 

ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ:

ДО ПИТАННЯ АНАФЕМ МОСКОВСЬКОГО

ЦЕРКОВНОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ

ДЕРЖАВНИХ ТА ЦЕРКОВНИХ ПРОВІДНИКІВ

(гетьман Іван Мазепа, Святійший Патріарх Філарет)

 

“Блаженні ви, коли гнатимуть вас і ганьбитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради... Так гнали пророків, які були до вас” (Мф. 5, 11, 12).

Мабуть, в цілій історії людства нема такого багатостраждального народу, як український. Майже десять століть на Україні панували то монголо-татарські орди, то польська шляхта, австрійці та московські царі. І кожен з них по-своєму нищив, гнобив, розкрадав нашу землю. Але, незважаючи на все це, наш народ, як залізо, загартовувався у важких умовах буття. Він перетерпів всілякі негаразди і труднощі та з Божою допомогою у сьогод­нішній день розпочинає новий етап власної історії.

Багато ворогів було в нашої України, проте й чимало славетних героїв і вірних синів своєї Батьківщини Господь дарував українсь­кому народу. Одним із таких великих людей є І. С. Мазепа, який, за словами одних – продав Україну, а за словами інших – поклав за неї своє життя. Період гетьманування Мазепи має склад­ний і різноплановий зміст, визначений і історією українсько-мос­ковських відносин, і потужним процесом русифікації України на території Московської імперії, і політичними зв’язками між краї­нами Східної Європи, і, нарешті, особистим впливом про­водирів то­гочасної України і Московщини – гетьмана Івана Мазепи й царя Петра І.

Давній конфлікт, який триває й до сьогодні, між Україною та Москвою полягає у змаганні за панування у Східній Європі. Укра­їнська державницька думка XVII–XVIII ст. стояла на позиціях української самостійності, що було в той час неґативним фактором для московської політики. Починаючи з часів перемоги національ­но-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, яка скріпила віру українців в те, що вони таки можуть мати свою незалежну державу, Україна почала робити перші кроки до втілення цієї мрії в реальність. Політичні та культурні успіхи козацької України, що знову стала поважним чинником на Сході Європи під час мазепинської доби, викликали піднесення національної свідомості, од­ним з виявів якої було відродження старої україн­ської ідеї Києва як “Другого Єрусалима”. Ця ідея зароджена в Києві в часи Сагайдачного, її сформулював і пропагував Іов Борецький, вона прий­нята і в Печерському Атенеї Петра Могили, вона розвивалась і в часи Хмельницького, а особливо за часів Мазепи; “істину рекши, іменно во Втором Іерусалиме, в богоспасаемом граде Києве” (кошовий отаман В. Кузьменко, лист до Мазепи 26.11.1693 р.), а особливо виступає вона з новою силою в творах Ф. Прокоповича про Київ, що його “всі християни одностайно нази­вають Другим Єрусалимом і Новим Сионом” (“Володимир”, 1705-1706 рр.). Українська ідея Другого Єрусалима вістрям своїм повер­тається проти московсь­кого III Рима й стає важливою ідейно-полі­тичною зброєю мазепинської України в її змаганні з Москвою.

Саме в таких політичних умовах існування україн­ської козаць­кої держави діяв І. Мазепа. Безтурботний коханець із демонічною силою впливу на жіночі серця при королівському дворі Речі Поспо­литої, егоїст, підлабузник?.. Чи це справді – І. Мазепа? А якщо він, то чи не жила в ньому й інша людина, що почувалась сином землі і людності? Затятий москвофіл, який на старість переглянув свої погляди і зрадив російського царя – такий улюблений мотив імперських істориків. А може, Мазепа набагато глибша людина, яка чекала терпляче того дня, який би приніс незалежність Україні? Як же ж нам знайти відповідь на всі оці запитання, ким був гетьман? Щоб зробити це, потрібно дослідити всі фактори, що мог­ли впливати на вирішення гетьманом тих чи інших проблем.

Мазепа добре відчував вогненний подих і Польщі, і Туреччини, і Криму, мусив триматися якогось берега, який би допоміг йому протистояти польській, турецькій, кримській навалам. Окрім того, потрібно згадати: адже чи не кожному гетьманові потрібна була сила, яка б допомагала йому втримати в своїй руці булаву, аби її не вирвали суперники. О. Оглоблин у своїй монографії “Гетьман Іван Мазепа та його доба” глибоко і правдиво дослідив постать гетьма­на: “Москва була потрібна Гетьманові, щоб тримати старшинську опозицію в належних межах і стримувати наростаючі хвилі соці­ального невдоволення і протесту”. Бо й справді, були бунти і проти Б. Хмельницького, і проти І. Виговського, хоча вони зверталися до народу із патріотичними промовами. Цього фактора не можна відки­дати, бо кожна людина має свої погляди, а завдання гетьмана не догоджати кожному особисто, а дбати про загальне благополуччя своєї держави. Уже згадуваний Оглоблин у названій монографії пропонує таке прочитання тих історичних подій: “Так зване “мос­квофільство” Мазепи в перший період його гетьманування було лише одним з двох факторів його загальної політики, так само як розрив з Москвою походив не з якоїсь вродженої ворожості до неї, а з глибокої відданости інтересам України, кінець кінцем, з любові до України. Блискучою тактикою він втримав гетьманську булаву і владу на Правобережній Україні... Послідовно мудрою й терпели­во твердою політикою він зумів піднести на вищий щабель укра­їнське господарство і культуру, втримати соціальну рівновагу в країні й створити нову, віддану йому або зв’язану з ним і зобов’яза­ну йому провідну верству й тим самим паралізувати деструктивні тенденції старшинської опозиції, вводячи її в нормальне річище конструктивного політичного співжиття”. Так, зміцнивши свою владу і позицію, Мазепа виграв, але тут він і програв. Бо той же фактор віддалив його від рідних соціальних верств України, а особливо від Запоріжжя, яке довгий час було осередком козаччини і довго вва­жало його “нелюбим вітчимом”. Саме тому, коли постав вирішаль­ний день для Мазепи і України, запорожці, за мізерним винятком, не кинулися на підтримку гетьмана. Ба й навіть більше – їхні полки шикувалися під Полтавою на боці Петра І.

Незаперечно, що кожна велика людина – самотня, бо прирече­на на нерозуміння навіть найближчим оточенням. А наш сивий геть­ман був просто самот­нім, бо, й уже зважившись на рішучий крок, до кінця не міг бути відвертим зі своїми урядовцями, щоб не про­валити задумане (за часи його гетьманування не тільки Кочубей та Іскра слали до Москви листи з найстрашнішими звинуваченнями проти Мазепи).

І це є основною і єдиною причиною поразки полі­тики Мазепи, адже ж, коли б за ним пішли всі сорат­ники, йому довірилась би вся тогочасна знать, то, мож­ливо, й історія України писалася б по-ін­шому. Бо, бачачи плани Москви щодо України, він швидко на­в’я­зував контакти із шведським королем Карлом XII, який в той час вів війну із Росією. Мазепа, як прекрасний політик-дипломат, підписав з королем угоду, яка ґарантувала незалежність Україні. Але плани Мазепи не збулись, гірше того: цар зруйнував Батурин, столицю Гетьманщини, вирізавши все містечко, відіб­рав у Мазепи гетьманську булаву, а самого гетьмана, за наказом царя, відлучи­ли від церкви. 12 листопада 1708 року у присутності Петра І в Троїцькому собо­рі м. Глухова, з відома митрополита Степана Яворського (українець), тодішнього першоієрарха Російсь­кої Церкви, митропо­литом Київським Іоасафом (Крокевичем) було  виголошено анафе­му на “Івашку Мазепу”. Пізніше по­вторювалась ця церемонія з ро­ку в рік. Особливу увагу потрібно приділити цій події, адже за Христо­вим вченням потрібно особли­ву релігійну причину, щоб виключи­ти людину із числа православ­них християн. А наскільки нам відомо, Мазепа не був єретиком, а навпаки – істинним православним християнином, активним чле­ном Церкви Христової. Отже, можемо зробити відповідний висно­вок про анафемування Мазепи, що було виразно політичним дійством, а не релігійним актом. По суті – це був однобічний указ царя Петра І, якому не відповідала жодна соборна постанова. Роль українського духівництва в цій акції була зовсім пасивна, хоча його думки та настрої були протилежні.

17 лютого 1933 року на Священному Синоді Православної Автокефальної Церкви в Польщі, вислухавши доповідь у цій справі митрополита Дионисія, дозволяється й благословляється молитися по церквах за спокій душі блаженної пам’яті гетьмана І. Мазепи, але самої анафеми не знесено. Особливим викривачем антиканонічної акції був єпископ УАПЦ владика Є. Бачинський, який у своє­му листі (жовтень 1932 року) протестував проти відмови Священного Синоду, пишучи: “Анафеми відбувались завжди на Вселенсь­ких Соборах або Помісних і виключно від духівництва… Проте в московських державних і церковних відносинах уживання анафе­ми увійшло віддавна в сталу систему, виявляючи узурпаційну не­нормальність. Всі Православні Церкви, за винятком Російської, моляться за спокій душі цього видатного ревнителя Церкви Все­ленської Православної...” А далі постановленням Собору УАПЦ: “Наша УАПЦ Соборноправна врочистою всенародною панахидою по душі гетьмана Івана Мазепи на плацу перед собором святої Софії в Києві 10 липня 1918 р. виступила проти безправного й антиканонічного анафемування Великого Борця за незалежну Україну”.

Але ж кому вірити: чи історикам промосковських поглядів, чи Московській Церкві? Як говорить Свя­те Письмо: “По плодах їхніх пізнаєте їх” (Мф. 7, 16).

Хоча весь образ Мазепи зітканий із гіпотез та легенд, та є речі, що свідчать більше від всяких гіпотез про нього. Скажімо, Ма­зепа-меценат, адже ж його не випадково називали “ктитором пре­славної академії Києво-Мазеповіянської”. Гетьман добивався від царя для київського колегіуму статусу вищого навчального закла­ду й найменування академії. Гетьман був її офіційним опікуном. Його коштом збудовано і перебудовано Богоявленський собор Братського монастиря (знищений більшовиками в 30-ті роки), Печерську лавру, Пустинно-Миколаївський, Богоявленський, Кирилівський, Золотоверхо-Михайлівський, Чернігівський Троїцько-Іллінський, Прилуцький Густинський, Батуринський Крупицький, Глухівський Петропавлівський, Бахмацький монастирі і храми, а ще й поза межами України – у Вільно, у Рильську і навіть у країнах право­славного Сходу. Особливу увагу привертає гравюра, яку виконав київський архидиякон Іларіон Мігура в 1706 році. На ній зображено шість церков, найвизначніших пам’яток діяльності гетьмана, а посередині герб Мазепи. Неможливо залишити поза увагою послану І. Мазепою в Єрусалим, до Гробу Господнього, срібну дош­ку з вигравіруваною антимінсною композицією (плащаницею). Цей антимінс, дар гетьмана, вживається тут тільки під час найважливіших церковних свят, тоді кладуть його на престіл. І то була неаби­яка честь для особи, яку за наказом Петра І проклинали мос­ковські духовні пастирі, що не пристав до жодної єресі. Про його діяльність пише Є. Маланюк: “Державна стратегія Мазепи була ширша за чисто військову, бо полягала в боротьбі за нове поколін­ня, яке мало бути вільне від скаліченості батьків-сучасників і про­дуктів Доби Руїни. І в цім змаганні з фатальним курсом історії, з самим її фатумом саме й полягає титанічна велич Мазепи”. Незважаючи на ганьбу від своїх сліпих братів, Мазепа все одно залишив велику спадщину, що на сьогоднішній день чимало важить у на­шому складному житті. Із смертю Мазепи український народ втра­тив великого діяча, видатного сина, що віддав усю свою енергію для майбутніх поколінь і для подальшого розквіту української нації та її держави. Мазепа – людина, яка дається народові Богом лише раз на століття.

В сьогоднішній день Україна виступає на світовому рівні як держава, що має свою національну гордість, рідну мову та свою Помісну Церкву. Але, звичайно, існує чимало проблем сьогодні, що можна пояснити лише тим, що це перші кроки на цій нелегкій доро­зі. Адже вперше вона (Україна) отримала статус незалежності після 70-літнього полону у червоної сарани, яка нищила фізично украї­нський народ, а головне – повстала проти духовності нашої нації, а тим самим проти Самого Бога (руйнувались церкви, за­кривались монастирі, нищились священнослужителі, святі ікони та книги). Але, як пише Святе Письмо: “... всі, хто візьме меч, від меча і загинуть” (Мф. 26, 52). Вони не встояли і впали, бо повстали на Бога. Проте за 70 років зуміли спокусити багатьох і насадити свої абсурдні ідеї. Бо після того, як ідол Леніна був повалений, чимало людей опинились у ідеологічній кризі. Їх стан можна прирівняти до зруйнованого мурашника, де панує хаос. Тому зараз в Україні існує стільки єресі: єговісти, баптисти, сатаністи та інші. Хаосне становище людей їм корисне, бо лише так можна звабити людей зі шляху істинного. Після розвалу комуністичної системи вся та про­каза і нечисть поширилась по всьому світі і навіть зараз ще проґре­сує у вигляді всяких сект та релігійних течій.

Але Бог почув молитви людей своїх і дав Україн­ській Церкві провідника – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Він пройшов шлях від простого ченця до Патріарха і тому має чималий життєвий і пастирський досвід. Вже змолоду завоював у оточуючих авторитет і повагу. У од­них він викликав захоп­лення, а в інших – зазд­рість. Однак завжди був людиною скромною, тихою і мирною, але від інших вирізнявся гострим чуттям, кмітли­вою думкою і великим розумом. Саме тому Москва вживає всіх заходів, щоб позбутися конкурента, бо за часів Союзу Філарет у РПЦ був другою людиною після Патріарха. Тому із утворенням УПЦ Київського Патріархату Російська Церква втратила великого церковного діяча, який безсумнівно зможе прославити Київ як “Другий Єрусалим чи Но­вий Сион” на боці Україн­ської Церкви. А це є несприятливим фак­тором для Москви. Так, бачачи конкурента в особі Патріарха Філарета, РПЦ проголошує анафему на нього і на нашу Помісну Церк­ву, намагаючись таким чином знищити українське православ’я. Цей випадок ще раз підтверджує, що анафема у РПЦ – це тради­ція. І хоч, можливо, анафемування в історії допомагало Москві ут­римати в своїх руках владу, але це не було корисним для її духовності. Проголошуючи велику кількість анафем, московські ієрар­хи, напевно, забули, що саме їм потрібно відповідати за це перед Богом. Але повернімось до Патріарха Філарета, бо він є нашою сучасністю. Звичайно, РПЦ легко звинуватити Філарета у нескоєних злочинах, але вона не може заперечити історію, бо Філарет не єретик і ніколи ним не був. В радянські часи він гідно служив РПЦ, але коли назріла хвиля, і для України з’явився шанс отрима­ти незалежність, то Філарет, розуміючи, що держава без своєї Цер­кви не проіснує, пішов на створення УПЦ Київського Патріархату. “Він випереджає час”, – так кажуть про нього, тому такий хід його був несподіван­кою для Москви. Саме він, об’єднавши Церкву, відрубав всі мотуз­ки, які так тісно і довго пов’язували Київ­ську Митрополію із Мос­ковською Церквою.

“Пам’ятайте, наставники й учні, що всі ви роби­те одне Боже діло. Ваше майбутнє служіння, доро­гі вихованці, пов’язане буде з народом, тож виховуйте в собі дух любові й пошани до свого наро­ду. Якщо ви будете служити Церкві, але не бу­дете шанувати свого народу, ваше служіння не буде повно­цінним”, – виголосив перед студентами Одесь­кої Се­мінарії Філарет. Такі слова, що несуть у собі не тіль­ки глибоку виховну ідею, а й великий патріотичний пафос, могла сказати лише людина із великим почуттям любові до народу і своєї Батьківщини.

Як свідчать приклади його діяльності, у порів­нянні з його попередниками, на Київському патріаршому престолі ще не було тако­го Патріарха, як Філарет. Бо він відзначився невсипущою ініціати­вою та активністю, і не тільки словом, а й прикладом заохочує архиєреїв і священнослужителів до активного церковного життя, до визначення місця релігії як найважливішого чинника у житті лю­дини.

Бачимо чітко, що історія ніби повторюється знову, але боляче те, що, коли Україна стала на шлях незалежності, наші сусіди, які думають, що Україна й досі є часткою Великоросії, диктують нам же самим, кого нам любити, а кого зневажати. Вони ще й досі насаджують свої погляди та ідеї. Але ми – нова ґенерація україн­ського народу! І тому не будьмо сліпими, як пише Святе Письмо, а пильнуймо і поважаймо те, що ми маємо сьогодні, бо на все те Божа воля, не забуваймо про своє минуле і саме на своїй історії будуймо сучасність! Починаймо відродження Української держави із самих себе, бо за все нам потрібно буде дати відповідь перед Богом. Тому єднаймось, бо лише в єдності сила народу, а з Божою допомогою і Божим благословенням ми подолаємо всі труднощі і перешкоди, бо Господь надто любить нас, щоб покинути на середині дороги. Ми, майбутні духовні пастирі Української Церкви, вважаємо антиканонічними і ганебними вчинки московських церковних імперіалістів з їхніми псевдоанафемами на наших провідників в минулому і сучасному.                                           

 

“Господь – Просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся?

Господь – Захисник життя мого, кого устрашуся?”

(Із чину Хрещення. Пс. 27,1).

 

“Волинський православний вісник”, ч. 1, 1998 р.

 

 

“МОСКОВСЬКИЙ ПАТРІАРХ ВИРІШИВ

ВІДЛУЧИТИ ВІД ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО”

 

Учора на Архиєрейському Соборі Російської Православної Церкви (РПЦ), що проходить у Москві, ухвалено відлучити від Церкви Главу Української Православної Церкви (Київського Патріархату) Філарета (в миру – Михайло Денисенко), іменованого в офіційному повідомленні секретаріату Собору “ченцем Філаретом”.

Як повідомили “Інтерфаксу” джерела в Московській Патріархії, ухвала Собору прийнята у зв’язку з розкольницькою, за переконанням ієрархів РПЦ, діяльністью Філарета. До позбавлення всіх церковних санів за ухвалою Архиєрейського Собору РПЦ 1992 року Філарет був патріаршим Екзархом в Україні. Водночас із Філаретом відлучено від церкви відомого священика Гліба, котрий кілька років тому разом зі своєю парафією в м. Ногінську під Москвою перейшов під юрисдикцію УПЦ Київського Патріархату.

Учора ж редакція “Дня” отримала факсом заяву Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату, підписану Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом і шістьма ієрархами УПЦ Київського Патріархату. У ній говориться, що УПЦ Київського Патріархату є національною Помісною автокефальною православною Церквою, у справи якої не може втручатися ніяка інша Помісна Церква, зокрема й РПЦ, а відтак ніякі дії чи рішення РПЦ для УПЦ Київського Патріархату не мають канонічної та юридичної сили.

Редакція “Дня” намагалася також почути коментарі від УПЦ Московського Патріархату, але в її київській канцелярії відмовилися коментувати подію, пославшись на відсутність київських ієрархів УПЦ МП.

Газета “День”,

21 лютого 1997 року

 

 

“ВІДЛУЧИТИ ВІД МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ –

ОЗНАЧАЄ ВІДНЕСТИ ДО РАНГУ ВЕЛИКИХ ЛЮДЕЙ”...

 

– Редакція? Добрий день. Мене звуть Валентина Сергіївна. Я вчителька, православна, вірна Української Церкви. Учора почула повідомлення, що вище духовенство Московського Патріархату відлучило від Церкви Патріарха Української Православної Церкви Святійшого Філарета та відомого правозахисника священика Гліба Якуніна. Спочатку обуренню моєму не було меж: як сміє духовенство однієї держави втручатися у справи Церкви зовсім іншої держави? Адже Святійший Філарет обраний Патрі­архом Української Православної Церкви і не підпорядкований Московському Патріархові. Так само, як і Гліб Якунін, який перейшов під юрисдикцію Київського Патріархату.

А потім, поміркувавши, я заспокоїлася. Це ж на­віть добре, що московське духовенство пішло на такий крок! Адже цим воно показало всьому світові, що відлучити від московської Церкви – означає віднести до рангу великих людей. І пригадалося: відлучений Москвою від Церкви був великий патрі­от України гетьман Іван Мазепа; відлучений також був великий гуманіст і геніальний письменник граф Лев Толстой... Тепер цей ряд поповнили імена Патріарха Філарета та гуманіста Гліба Якуніна...

Подякуйте московському духовенству за це. Хай українські громадяни і віруючі знають, кого треба шанувати, кому треба вірити, кому треба поклонятися.

 

Шановна Валентино Сергіївно! Справді, вчинок вищого московського духовенства настільки ж промовистий, наскільки й цинічний. Редакція зв’язалася з одним з “нововідлучених”, повідомила про зміст Вашого звернення і попросила прокоментувати рішення московських церковників. Ось що сказав Філарет, Патріарх Київ­ський і всієї Руси-України:

– З приводу цього рішення Архиєрейського Собо­ру Російської Православної Церкви Священний Си­нод Української Православної Церкви Київського Патрі­архату позавчора ухвалив Заяву, в якій стверджує, що наша церква є національною Помісною автокефальною православною Церквою, у справи якої не може втручатися будь-яка інша Помісна Цер­­ква, в тому числі й РПЦ. А тому для Української Православної Церкви Київського Патріархату і укра­їн­ської пастви жодні постанови, рішення чи будь-які інші дії РПЦ не мають канонічної та юридичної сили.

Цю акцію Російської Православної Церкви можна порівняти із заявою Російської Держдуми про Севас­тополь, у якій говориться, що Севастополь, мовляв, це російське місто. Але ніяких юридичних чи будь-яких інших наслідків вона не має й мати не може.

З іншого боку, відлучити від Церкви людину віруючу неможливо. У Слові Іоана Златоуста сказано, що той, хто чинить так, той попереджає суд Божий. Бо якщо Ісус Христос прийшов, як Він сказав, не судити людей, а спасти, а вони своїми діями не служать спасінню, а навпаки, беруть на себе повноваження суду Божого, то з цієї, суто церковної точки зору, це рішення, м’яко кажучи, дивне.

Ці дії Російської Православної Церкви вписуються в контекст політичних дій, які робить Росія по відношенню до України і які спрямовані на те, щоб змінити в Україні політичний стан і приєднати її до Росії.

У Зверненні церковно-громадського комітету з відзначення 2000-ліття Різдва Христового ми проголосили, що до 2000 року Україна повинна мати свою єдину Помісну православну Церкву, яка б не залежала від Росії. А оскільки наші опоненти відчули, що це може стати реальністю, тобто вся Українська Православна Церква відділиться від Москви, то вони думають, що подібними акціями вони можуть цей процес зупинити.

 

Газета “Вечірній Київ”,

22 лютого 1997 року

 

 

НАСТУПНИЙ – ПАПА РИМСЬКИЙ?

 

Як повідомили засоби масової інформації, у Москві відбувся Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, на якому було відлучено від Церкви Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату Найсвятішого Філарета буцімто за розкольницьку діяльність. Рішення це для Філарета не має жодних юридичних наслідків, адже очолювана ним Церква не підпорядковується Москві. З таким же успіхом московські церковні діячі можуть відлучити від Церкви самого Папу Римського, наприклад, з формулюванням “за внесення розбрату між християнами шляхом сприяння розширенню НАТО на Схід”. Втім, приводів можна знайти безліч. І хоча подібні сентенції зовні виглядають абсурдними, Москва вважає, що вона має підстави втручатися у внутрішні справи сусідньої держави. Нібито громадянин Денисенко (мирське прізвище Філарета) належить тільки їй одній, і вона має право ним розпоряджатися. Нагадаємо, що ще на світанку становлення України як самостійної держави такий же Архиєрейський Собор у Москві зняв з Філарета сан митрополита і перевів його у сан звичайного ченця. Втім, це “високе рішення” аж ніяк не завадило Філарету бути обраним Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату – другої за кількістю парафій в Україні конфесії.

Отже, можна було б і не звертати увагу на те, що чиниться у Москві. Але, на жаль, не все так просто. Формально Москві підпорядковується (попри всі запевнення про незалежність) найчисленніша в Україні конфесія – УПЦ Московського Патріархату. Керівники цієї конфесії й раніше не йшли на контакт з “ченцем” Філаретом, а з “відлученням від Церкви” не підуть тим більше. А це означає, що складний і болісний процес об’єднання Українського Православ’я ще у своєму зародку ризикує зайти у безвихідь.

От і виходить, що ми нібито незалежна нейтральна держава, але як часто внутрішньоекономічна і політична ситуація у нас поки що залежить від того, які рішення приймаються у Москві. У тій самій “білокам’яній”, яка як інструмент політичного тиску на свого “стратегічного партнера” використовує не лише “севастопольську карту”, а й Церкву.

Олег КУБАХ,

газета “Хрещатик”,

25 лютого 1997 року

 

 

НЕ ВСЕ РЕКИ ТЕКУТ В ОДНО МОРЕ

Переплетение тенденций объединения и раскола

в религиозном пространстве Украины

 

Сложная диалектика и пестрота церковной жизни Украины приводит к тому, что тут одновременно происходят события полярно противоположных направлений и значений. Прошлая неделя была богатой такими событиями.

Одно из них – заседание Всеукраинского совета Цер­квей и религиозных организаций, являющееся прооб­разом будущего объединения верующих разных кон­фес­сий. В заседании 20 февраля приняли участие наивыс­шие духовные лица православных, греко-католической, римско-католической и протестантских Церквей.

Церковные деятели собрались для обсуждения общих для всех проблем. Прежде всего это благотворительная деятельность и гуманитарная помощь, которые сегодня практически заблокированы налоговой политикой правительства и отсутствием законодательного и правового обеспечения. Важными были также дискуссии об участии Церквей в воспитании молодежи. По результатам обсуждения было принято общее коммюнике.

Другое важное событие произошло 19 февраля в Москве, на Архиерейском Соборе Российской Православной Церкви (РПЦ). Собор, в котором принял участие 141 иерарх, единогласно предал анафеме Патриарха Филарета, Предстоятеля Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата – за раскол российского православия. Тем самым “монаха Филарета”, как его определяет Собор, отлучили от тела православной Церкви и предали проклятию. В Соборе приняли участие 34 украинских архиерея – епископы и архиепископы Украинской Православной Церкви во главе с митрополитом Владимиром Сабоданом; все они – постоянные члены Собора.

Акт отлучения Патриарха Филарета со многих сторон кажется несколько странным. Во-первых, исторически анафема в практике Церкви использовалась главным образом в случаях ереси, сознательного отхода от ортодоксальной веры, от догм и кано­нов православия. Поэтому обвинение в расколе знатокам церковных канонов может показаться недостаточным для анафемы. Во-вторых, сегодня Патри­арх Филарет не принадлежит к Церкви, от которой его отлучили, – к РПЦ. Еще более важен другой аспект этого события – церковно-политический, так как анафема Патриарха УПЦ КП – это не что иное, как превентивная мера, которую Московский Патри­архат применил для сохранения “своей канонической украинской территории”. Ведь сегодня известны случаи перехода отдельных парафий УПЦ – Митрополии Московского Патриархата – под омофор Патриарха Филарета. Существуют разные настроения также среди некоторых проукраински настроенных епископов УПЦ. И анафема является хорошей защитой от опасных тенденций – надо иметь достаточ­но мужества, чтобы стать под омофор проклятого Патриарха... Еще одной причиной являются объединяющие тенденции в обществе, ожидание взаимопонимания между православными Церквами. Для того, чтобы исключить возможность любых цивилизованных контактов или переговоров между Патриархом Филаретом и митрополитом Владимиром, и было применено такое сильнодействующее средство. Столь решительный ход Московский Патриархат сделал, чтобы исключить даже проблематичную возможность объединения православной Церкви другого государства. И это в то время, когда объединяющие тенденции усиливаются между разными христианскими конфессиями и разными религиями.

Клара ГУДЗЫК,

газета “День”,

25 февраля 1997 года

 

 

“ЦЕРКВА ЧИ ПОЛІТБЮРО?”

 

Учора в резиденції Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета відбулася прес-конференція за участю Патріарха Філарета та о. Гліба Якуніна. Як ми вже повідомляли, 20 лютого на Архиєрейському Соборі Російської Православної Церкви їх було відлучено від РПЦ. Це й стало однією з тем прес-конференції.

На думку о. Гліба, одностайність, з якою 130 архиєреїв РПЦ проголосували за таке рішення, нагадує голосування в політбюро ЦК, коли спільність думок викликана не стільки переконаннями, скільки страхом. Серед учасників Собору були майже всі з 34-х архиєреїв Української Православної Церкви, що перебуває в юрисдикції Московського Патріархату.

 

Газета “Вечірній Київ”,

26 лютого 1997 року

 

 

“ВІДЛУЧИЛИ... ВІД НАЛИГАЧА”

 

Краще, ніж схарактеризував такі випадки народ, не скажеш: нате й мою баночку на дьоготь! До цілої серії політичних провокацій, спрямованих останнім часом проти незалежної України, можна тепер приплюсувати й гучну акцію верхівки Російського Православ’я – відлучення від Церкви глави Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета (вкупі з відомим правозахисником священиком Глібом Якуніним).

Зайве, мабуть, доводити, що відлучити того, хто сам, з власної волі, порвав із цією великодержавною Церквою і згодом очолив теж православну, але національну, яка позбулася московського налигача, – принаймні безглуздо. Як зазначив Патріарх Філарет, це не матиме для нього жодних наслідків.

Однак принагідно варто нагадати, що далеко не вперше РПЦ, а точніше – її проводирі підпорядковують свої дії інтересам можновладців. За велінням Петра І вони оголосили анафему гетьману Мазепі за спробу відокремитися від Росії. Вони, плюндруючи пам’ять тисяч замордованих душпастирів, навчали мирян покори богопротивному диктаторському режимові Сталіна. Так, свідчить історія, було.

Сьогодні їхні спадкоємці знову ставлять російську Церкву на службу імперській ідеї. Так, бачимо ми, є.

 

Газета “Народна газета”,

лютий 1997 року

 

 

ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА ЗІШТОВХНУТО

НА СТЕЖКУ ІВАНА МАЗЕПИ

Як оцінювати останні кроки Москви

щодо Української Церкви?

 

Навіть побіжний, аматорській аналіз ситуації, що склалася у закляклих українсько-російських стосунках, свідчить: колишній “старший брат” гнівається і нервує. Розколихана імперськими забаганками політична рідина вихлюпнулася, не обминувши внутріш­ньоцерковного життя.

“УМ” вже писала про надзвичайні успіхи “святих” отців Московської Патріархії на комерційно-бізнесовій ниві та просто мані­акальний потяг до них частини української православної пастви, очолюваної митрополитом Володимиром (Сабоданом). Усі ці внутрішньопатріархальні розкладки були б для нас лише мильними бульками, якби не одне “але”. Це “але” фігурує в сенсі національної безпеки – Україна як незалежна держава навряд чи повинна заплющувати офіційні очі на присутність на своїй території впливової структури, яка напряму підпорядкована закордонному центрові та проводить антиукраїнську політику. І прикладів тут доволі. Візьмемо хоча б останній марш-кидок до кримських берегів мера Москви Юрія Лужкова. Збирач земель російських був любим гостем архиєпископа Кримського УПЦ МП Лазаря... А чому, питається, у лівих надрах Верховної Ради України утворилася група з 61 депутата “за підтримку традиційної гілки православ’я”? З якого це дива нардепи-комуністи (послідовники тих атеїстів, які знищили тисячі храмів, розстріляли майже всіх чесних служителів Церкви) подалися боронити УПЦ МП? Чи не в статуті УПЦ МП криється розгадка чудернацького альянсу? Адже його перший пункт твердить: “УПЦ становить... частину Московського Патріархату”, а другий пункт визначає обов’язок структури: “нагляд за проведенням рішень Помісних Соборів Російської Православної Церкви...”

Саме за таких умов на світ вигулькнуло трохи несподіване, але цілком природне рішення Архиєрейського Собору РПЦ (який проходив у Москві 20 лютого) про відлучення від Церкви глави Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета та священика УПЦ Київського Патріархату Гліба Якуніна. Говорячи простіше, російська Церква піддала анафемі представників іншої конфесії. Напевно, наступним кроком Московської Патріархії буде відлучення Папи Римського?

На згаданому Соборі були позбавлені сану архиєпископ Адріан, керуючий Московсько-Богородською та Дніпропетровсько-Криворізькою єпархіями УПЦ Київського Патріархату; єпископ Обоянський і Білгородський Іоасаф і представник закордонної, або білої Російської Православної Церкви архиєпископ Суздальський Валентин (Русанцев). Московські батюшки “розійшлися” так, що навіть пригрозили митрополитам УПЦ Київського Патріархату Андрію та Якову.

Цікаво, що архиєрейська інквізиція виносила свої “смертні” вироки за зачиненими воротами Свято-Данилового монастиря. Все було в кращих традиці­ях сталінських “трійок” – “підсудних” не викликали, їм не висували звинувачень, а лише оголосили вирок. Рішення приймалися одноголосно, не знайшлося жодного, хто б насмілився утриматися! Характерно, що до складу Архиєрейського Собору РПЦ входять 34 представники УПЦ МП. До білокам’яної не з’явилися лише полтавський архиєрей Феодосій і ще кілька делеґатів від українсько-московської Церкви. Цілком зрозуміло, що це рішення, яке не несе жодних фактичних наслідків, прийняте за принципом “лупцюй чужих, аби свої боялися”.

“Українська Православна Церква Київського Патріархату є національною Помісною автокефальною Церквою, в справи якої не може втручатися будь-яка Помісна Церква, і в тому числі РПЦ. Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату заявляє, що для нашої святої Помісної православної Церкви й української пастви жодні постанови, рішення чи будь-які інші дії Російської Православної Церкви не мають канонічної та юридичної сили”, – так зреагував Київський Патріархат на “дивне”, як зазначається в заяві, рішення Москви.

У розмові з кореспондентом “УМ” Патріарх Філарет назвав його ще й “смішним”, влучно порівнявши з тим, якби, наприклад, росій­ська Дума раптом вирішила зняти з посади Президента України. “Їх­нім головним завданням є не допустити створення в Україні єдиної Помісної Церкви. Бачачи, що нині у зв’язку з святкуванням 2000-річчя Різдва Христового розпочався активний процес об’єднання різних гілок в єдину Помісну православну Церкву, занепокоївся не лише Московський Патріархат, але й керівництво Російської держави. Зрозуміло, вони не хочуть втрачати українську паству, яка складає третину православних віруючих усього світу”, – вважає підданий Москвою анафемі Патріарх УПЦ Київського Патріархату.

Тут, загалом, доцільно було б з’ясувати, що ж означає саме понят­тя “анафема”, чи пак “відлучення від Церкви”, бо є підстави вважати, що навіть у Свято-Даниловому монастирі не дуже докопувалися до їх змісту. Отже, за “Релігієзнавчим словником”, який видано 1996 року в Києві, анафема – у християнській Церкві – прокляття від імені Бога. Вважається найвищою карою для віруючого, яка означає його відлучення від Церкви, позбавлення надії на вічне спасіння. Московський Патріархат на Соборі 1666 року наклав анафему на прибічників старообрядництва. Їй же були піддані за “антихристову” діяльність К. Болотников, С. Разін, О. Пугачов, декабристи, український гетьман Іван Мазепа та багато інших. За тим же джерелом, відлучення від Церкви є “релігійним покаранням, що накладається на віруючих вищою церковною інстанцією та полягає у виключенні їх зі складу Церкви. Воно широко використовувалося для придушення опору єретиків, вільнодумців, інших опозиційних елементів. Синодом Російської Православної Церкви були відлучені Л. М. Толстой, академік-математик А. А. Марков”.

Таким чином, складається враження, що Російська Церква за історію свого існування відлучала й анафемізувала цілком порядних, не зашорених московськими кадилами людей. Деякі з них пізніше ставали великими національними героями. Іншою тенденцією цих вироків є їхнє політичне підґрунтя. Московський Патріархат вважав ворогів Російської імперії власними ворогами. Характерно, що завжди знаходилися Ф. Прокоповичі, С. Явор­ські, В. Сабодани, які брали участь у цих лицемірних прокляттях, одностайно піднімали вгору руки, трясучись за свої приходи й очікуючи від царя та Патріарха подарунків за вірну службу. Відверто кажучи, наші земляки-ієрархи, всі ці сабодани та сабоданенята на Соборі не грали якоїсь ролі – їм відводилася функція бути тлом, на якому приймалися рішення.

Представити середньовічне рішення Архиєрейського Собору світу взявся найбільш одіозний митрополит РПЦ – Смоленський і Калінінградській Кирил. Виявляється, провина Філарета як глави Помісної Церкви полягає в тому, що він “не прислухався до заклику покаятися та продовжував розкольницьку діяльність, злочинно нехтував забороною священнослужіння і, позбавлений сану, продовжував здійснювати святотатствені служби”. Свята простота! Спритний у бізнесових справах владика й не підозрює, що Патріарх Філарет не є ченцем якогось із монастирів Смоленська, а першоієрархом зовсім іншої, окремої від омофору Московського Патріархату, Церкви. Найбільше ж московських отців допекло те, що Святійший “насмілився називати себе Патріархом Київським і всієї Руси-України, а також завдав своїми діями шкоди православ’ю на Україні”. Цього широка душа російського священства витримати не змогла.

На постаті керівника відділу зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату митрополита Кирила варто зупинитися більш докладно, адже за початковим сценарієм собору головним “винуватцем урочистостей” мусив бути саме він.

У Московській Патріархії, як і в кожній “мафіоз­ній” структурі, точаться різноманітні активні “розборки” за сфери впливу. Останнім часом на коні опинився спритний, енергійний, “тютюновий і горіл­чаний” митрополит Кирил. Побачивши у ньому конкурента у владі над церковними структурами, Патріарх Олексій активно й обережно готував план, аби на Соборі зняти митрополита, якого громадськість “попалила” на величезних фінансових аферах. Уже був підготовлений відповідний ґрунт – російським ЗМІ було надано для оприлюднення чергову дозу компромату. Але, як кажуть, карта не прийшла. Чи Кирил знайшов дуже надійний “дах”, а може, патріарший план дав збій на якомусь етапі – невідомо. Та Олексій прикрив митрополита й навіть, за повідомленням деяких джерел, близьких до Свято-Данилового монастиря, особисто став на його захист. Як виявилося, “Патріархія за період, що минув, достатньо ефективно керувала своїми спільними коштами”. Насамкінець члени Священного Синоду, розглянувши звіт відділу зовнішніх церковних зносин МП про проведену роботу, підтримали його діяльність і більше того – винесли подяку митрополиту Кирилу. Його обрали головою редакційної комісії. Таким чином, було надано благословення діяльності, результатом якої вже стали тютюново-горілчані, нафтові афери. У першому випадку за рясу митрополита “впало” 120 мільйонів доларів, в іншому – держава втратила 500 мільйонів доларів.

У такій ситуації, коли не можна карати того, кого треба, “думні дяки” Московської Патріархії згадали про Філарета. Долучивши до нього ще декількох єпископів і одного священика, вони й винесли рішення, яке мов у воду булькнуло: анафема.

“Мені дуже приємно, що МП поставила нас в один ряд із дуже великими, навіть геніальними людьми. Так, тепер я відчуваю духов­ну підтримку великого Льва Толстого”, – говорить один із “відлучників”, отець Гліб Якунін, який є служителем Московсько-Богородської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату. Отцю Глібу дісталося “на горіхи” за те, що він наважився, зазирнувши в архіви спецслужб, розповісти про “справжній лик Московської Патріархії”, а потім ще й висловив бажання бути під омофором Патріарха Київського та всієї Руси-України.

Підсумовуючи наслідки рішення московського Архиєрейського Собору для православ’я, варто зазначити: по-перше, українські ієрархи МП залякані й уже заявили, що найближчим часом недоцільно піднімати питання про надання УПЦ МП автокефалії. По-друге, значно загальмовано процес об’єднання православних Церков України в одну Помісну автокефальну Церкву. По-третє і по-останнє, знову дестабілізовано громадсько-релігійну ситуацію в Україні.

Зовні сценарій зіграно бездоганно, але якщо придивитися пильніше, виявимо суттєву ваду. Московська Церква, обкурена великодержавністю, навіть не помітила, як поставила Патріарха Філарета на один щабель з національним героєм гетьманом Іваном Мазепою. Якщо недалека Москва раптом би свідомо захотіла підняти авторитет українського першоієрарха та за життя канонізувати його, то не досягла б такого ефекту. Адже краще бути відлученим від Церкви, яка створена Сталіним і Берією на кістках Росій­ської Православної Церкви (не Руської, як нині самоіменується Московський Патріархат), ніж бути зарахованим нею до лику святих. Чи не святих – засновників?

До Патріарха Філарета, зрозуміло, в Україні, як і в політичних верхах, ставлення неоднозначне, але усім варто було б усвідомити: справа не стільки в особі Патріарха Філарета, скільки у ставленні до усамостійненої української Церкви. Для Києва було б безглуздям не вважати Церквою мільйони православних віруючих, що не бажають підпорядковуватися Москві, і вважати “єдиною й неподільною” Церквою УПЦ МП, невід’ємну гілку російського православ’я. Це таки аспект національної безпеки.

 

Юрій ДОРОШЕНКО,

газета “Україна Молода”,

1 березня 1997 року

 

 

Резонанс спільноти

 

“...якщо в Патріарха Філарета чисті наміри, а в його серці – добро Української Православної Церкви, а тим більше: якщо в його серці – Христос, то так Патріарх Московський Олексій, як і ввесь Священний Синод та всі їхні однодумці, можуть стікати потом і кров’ю, але Христа із серця віруючої і добродушної людини вони не зможуть вивести ніколи. Така ціна їхніх санкцій”.

 Редакція “Українського Голосу”

 

Газета “Український Голос”,

Вінніпеґ, Манітоба,

17 березня 1997 року

 

 

З А Я В А

ДЕПУТАТСЬКОГО ОБ’ЄДНАННЯ

НА ЗАХИСТ КАНОНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я

 

В наш час збулася найзаповітніша мрія, про яку молили Господа нашого Ісуса Христа багато поколінь українців – через 1000 років свого існування Українська Православна Церква, продовжуючи традиції, започатковані від апостола Андрія Первозваного, розвиваючись, утворила згідно з святими канонами Київський Патріархат. Це сталося як закономірний наслідок розвитку Церкви у від­родженій Українській державі, що покликало необхідність у відповідності з канонами православ’я якісно вищого ступеня церковної організації – Помісної Церкви з Патріархом у Києві на чолі.

Українська Православна Церква утворила Київський Патріархат канонічно і по праву, бо саме Київ благословив апостол Андрій Пер­возваний, бо саме в Києві рівноапостольний князь Володимир охрес­тив наших предків, які понесли віру Христову в усі слов’янські краї.

Із утворенням Київського Патріархату пов’язане вирішення найважливішої для українського народу проблеми – об’єднання довкіл власного єдиного духовного центру. Цей духовний центр не може бути ані в Римі, ані в Москві, бо і Папа Римський, і Патрі­арх “всія Русі” Олексій, який, наголошуючи, що Москва – це “Третій Рим”, безуспішно намагається грати роль “Папи” православного світу, зацікавлені, шоб незалежна Україна не мала своєї незалежної Помісної Церкви. Ієрархи Російської Церкви та політичні правителі Росії, що стоять за ними, пильно дбають, щоб українці були підпорядковані Москві в духовному житті, а отже, були залежними і в житті політичному.

Від віруючих людей в Україні ретельно приховується той факт, що нинішня Московська Патріархія була утворена за наказом Сталіна і Берії в 1943 році замість знищеної більшовиками в 20-х роках канонічної Російської греко-кафолічної Православної Церкви. Про це правдиво, на основі документів, написав у книзі “Подлинный лик Московской Патриархии” священик, депутат Державної Думи Росії Гліб Якунін: “Используя традиционные богослужения и обряды, Патриархия фактически являлась подразделением госбезопасности, основной функцией которой было обслуживание коммунистического режима”.

Російська Церква і далі використовується політичним керівництвом Росії як традиційний і слухняний інструмент великодержавної імперської політики, головним завданням якого в Україні є закріпити духовне роз’єднання українців і України.

Саме тому 15 грудня 1996 року Архиєрейський Собор УПЦ Московського Патріархату під керівництвом митрополита Сабодана відмовився від прохання до Синоду РПЦ про дарування УПЦ незалежності (автокефалії), чим підтвердив своє повне підпорядкування в духовному житті і адміністративному управлінні Російській Православній Церкві. Всі попередні заяви духовенства УПЦ МП, що вони, мовляв, прагнуть “законним шляхом” отримати незалежність, виявились неправдою.

Ієрархи Російської Церкви через УПЦ МП щорічно отримують з України понад 200 мільйонів доларів прибутку від торгівлі церковними речами, а тому й не бажають випускати із своїх рук головне джерело прибутку. В їхніх руках залишилось і закордонне майно РПЦ на мільярди доларів, створюване роками за рахунок пожертв, передусім українців, бо до 1990 року Україна мала 6505 православних громад, тоді як Росія всього 2,5 тисячі.

Щоб зберегти таке велике джерело прибутків з України, ієрархами Російської Церкви та духовенством УПЦ Московського Патріархату ведеться, всупереч канонам православ’я, цілеспрямована діяльність на прищеплення українським прихожанам думки про непридатність української мови в богослужінні, поширення ідеї відтворення “единой неделимой России”, зневіри в майбутньому України, що належить розцінювати як протидію утвердженню Української держави.

Для досягнення мети будь-якою ціною, щоб зберегти “колоніальний” стан українського православ’я, зберегти за собою храми й парафії, котрі приносять величезні доходи, ієрархи РПЦ і УПЦ Московського Патріархату традиційно, як і в колишні часи, пішли на співпрацю з комуністами – цією безбожною атеїстичною партією, члени якої знищили сотні тисяч храмів, десятки тисяч священиків і мільйони віруючих.

Про цю співпрацю оголошено у публікації секретаря КПУ Симоненка “Комуністи і віруючі”, її підтверджено створенням депутатами комуністами і соціалістами об’єднання на захист традицій­ного (в їхньому розумінні – російського) православ’я.

Нещодавно Архиєрейський Собор РПЦ з нехтуванням канонами православ’я втрутився у справи Української Православної Церкви Київського Патріархату і своїм рішенням намагався ошельмувати українського православного Патріарха. Але Всевишній позбавив глузду очорнителів, бо таке ж рішення у свій час Синод РПЦ приймав щодо гетьмана Івана Мазепи та письменника Льва Толстого, і цим вони піднесли українського Патріарха до рівня цих постатей.

В Україні існує нагальна потреба захисту українського православ’я від агресивних ієрархів Російської Православної Церкви.

Ми не можемо стояти осторонь і байдуже спостері­гати, як чужин­ці та їх прислужники в Україні глумля­ться над Православною Церк­вою Київського Патріархату, намагаються зневажити Патріарха України.

Ми об’єднуємося в депутатське об’єднання для захисту каноніч­них і законних прав українського православ’я, для захисту честі і гідності мільйонів православних віруючих – наших виборців.

Наше депутатське об’єднання буде ініціювати прийняття Верховною Радою України нормативних актів на захист прав україн­ського православ’я, сприяти справі об’єднання діючих православних конфесій в єдину Помісну Українську Православну Церкву, дбати про неухильне дотримання і вдосконалення закону “Про свободу совісті та релігійні організації”.

Нехай допоможе нам у цьому Всевишній.

 

Народні депутати України:

Мовчан Павло Михайлович, голова товариства “Просвіта”

Яворівський Володимир Олександрович, голова ДемПУ, голова Комітету з Шевченківської премії

Лупаков Євген Олександрович

Манчуленко Георгій Манолійович   

Сидоренко Григорій Васильович    

Сирота Михайло Дмитрович         

Кожин Борис Борисович        

Осадчук Петро Ілліч   

Мулява Володимир Савович, гетьман Українського козацтва

Горбатюк Мирослав Пилипович    

Чемерис Володимир

Шишкін Віктор Іванович       

Поровський Микола Іванович           

Червоній Василь Михайлович          

Шевченко Віталій Федорович          

Ткаченко Степан Кузьмич     

Васюра Іван Іванович  

Капустян Володимир Нилович       

Паламарчук Валерій Олександрович          

Головко Володимир Ілліч      

Мостиський Андрій Богданович    

Білоус Вячеслав Олександрович, голова Спілки офіцерів України

Куханов А.

Даниленко          

Рудик       

Кулінич Володимир Вікторович     

Лавринович Олександр Володимирович   

Безуглий Анатолій Григорович     

Терьохін Сергій Анатолійович       

Омельчук Роман Устинович

Шевченко В.

Хомич Микола Васильович   

Кірімов Іван Захарович           

Буткевич Володимир Григорович 

Ємець Олександр Іванович   

Ковтунець Володимир Віталійович та інші.

 

 

 

Святійшому Філарету, Патріарху Київському

і всієї Руси-України

 

Копія: Президентові України п. Леоніду Кучмі

 

Ваша Святосте!

З глибоким обуренням православні Полтавщини сприйняли звістку про рішення Архиєрейського Собору Московського Патрі­архату про “відлучення” Вас від Церкви. Це є грубе, неканонічне втручання однієї Помісної Церкви у справи іншої Помісної Церкви. Черговий раз великодержавні архиєреї з Москви виявили своє політичне обличчя, служіння, як і протягом багатьох століть, не Богові, а інтересам імперських шовіністичних сил, що прагнуть знищення української Церкви і нації.

Засліплені мирськими ідеями утвердження Третього Рима в Москві, вони нещодавно вдались до розриву з вселенським православ’ям, а сьогодні вже вкотре в агонії втрати української Церкви і частини імперії архиєреї Московщини, замість надання автокефалії українській Церкві, про яку так довго “мріє” верхівка УПЦ МП, від свого безсилля протистояти волі українського народу мати свою Церкву, вдалися до такого ж ганебного кроку, як і протягом століть робила московська Церква з усіма непокірними. Але часи змінилися, і це лицемірне рішення є ознакою безсилля, служіння земним владикам і відсутності християнської любові.

Кожен мислячий українець розуміє, що це прискорить створення Помісної Церкви в Україні, бо кожен побачив істинне лице “старшо­го брата”, який “по-християнськи” подав руку українському народо­ві, котрий визначився у своїй незалежності, і насамперед духовній.

Засуджуємо дії владик-шовіністів і підтримуємо Вас у Вашій нелегкій, але Божій справі – створенні УПЦ Київського Патріархату – Помісної Української національної Церкви, канонічно незалежної від Московського Патріархату – цієї політично-релігійної організації шовіністичного спрямування.

Ми розуміємо, що ці неканонічні дії Московського Патріархату спрямовані на зрив процесів, що почали намічатися, – руху до об’єднання українського православ’я, і тому закликаємо всіх українців не дати ошукати себе знову, а об’єднуватися в єдину Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

“Нехай злоба безбожних скінчиться, а Ти зміцниш праведного” (Псалом 7, 10).

 

Полтавська єпархіальна рада

УПЦ Київського Патріархату

 

Крайове Братство св. апостола

Андрія Первозваного

 

 

З В Е Р Н Е Н Н Я

ДО ДОВІРЕНОЇ МЕНІ ПАСТВИ

 

Улюблені отці, дорогі пастирі та вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату!

Сьогодні ми є не тільки свідками тяжкого становлення нашої суверенної країни і Церкви, а й спів­учасниками трагічних подій, що відбуваються. Хитрі московські архиєреї-політики, діючи “від Церкви і в ім’я Церкви”, добре усвідомили собі, що, руйну­ючи українську національну Церкву, таким чином вони руйнують суверенну Україну, бо без Церкви не може бути країни, так, як і без країни не буде Церкви.

Тому на своєму останньому Архиєрейському Соборі вони відлучають главу нашої Церкви від Церкви. Нечувані антиканонічні рішення, яким не має прикладу в історії. Тільки сліпий фанатизм та тупа ненависть могла привести цих “святих” до такого рішення. Тупих тому, що вони забули, що в їхніх же вищих навчальних закладах вони вчать своїх вихованців, що залежність Церкви однієї країни від Церкви іншої країни є велика політична небезпека. При цьому каноністи посилаються на приклад, коли Константинопольський Патріарх Антоній в 1390 році вимагав від русинів визнати над собою владу візантійського імператора.

Сліпий же фанатизм володіє ними тому, що вони вбачають в нас варварів. Саме варварів, бо підняли з історії і реанімували засуджену і відкинуту теорію митрополита, потім і Патріарха грецького Мілетія, згідно з якою колись грецькому Патріарху надавалось право опікувати варварів. Отже, в очах московських владик-полі­тиканів ми варвари, ми не гідні керувати собою, ми, українці (від яких походять і московити, що їм ми несли просвіту протягом століть), у яких вони насильно витягали мозок, щоб вилюдніти. Тепер вони вважають нас варварами і хочуть нас опікувати!

Коли Римська Церква хотіла підкорити собі малу Карфагенську Церкву, посилаючись на постанову І Великого Собору, то Карфагенська Церква відповіла Риму так: “Хіба є хто-небудь, хто повірив би, що Бог наш може тільки одному вдихнути правду, а безлічі ієреям, які зібрались на Собор, відмовити в цьому”.

Отже, улюблені! Об’єднання Церков неминуче. Вороги об’єднання це знають і тому шаленіють, порадимо ж їм прочитати свої книги про небезпеку керувати Церквою з іншої країни, а нам хай буде повчанням рішення Карфагенського Собору. Єднаймося, брати українці. В єднанні наша сила! І ми переможемо!

 

Митрополит Переяславський та Богуславський,

керуючий Київською, Одесько-Балтською єпархіями НЕСТОР

 

 

 

БОГА НЕ БОЯТЬСЯ МОСКОВСЬКІ
ОТЦІ-СВЯЩЕНИКИ, АБО ПОДРОБИЦІ
ПРО АРХИЄРЕЙСЬКИЙ СОБОР РПЦ

 

Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, який відбувся у Москві, в Даниловому монастирі 20 лютого, не обійшов увагою українське православ’я. Як ми уже повідомляли, того ж дня, коли, 96 років тому, Російська Православна Церква анафематствувала Льва Толстого, вона відлучила від свого лона Патріарха УПЦ КП Філарета та о. Гліба Якуніна, який визнає зверхність Патрі­арха Філарета. Однак зовсім не це мало стати лейтмотивом Собору.

На думку о. Гліба Якуніна, яку, судячи з публікацій, поділяє московська преса, покарані на Соборі виявилися громовідводом, оскільки Собор готувався як такий, що мав “зняти” керуючого відділом зовнішніх церковних зносин РПЦ митрополита Кирила (Гундяєва), якого в останній час звинувачували у сумнівних фінансових операціях з “гуманітарними” тютюном і горілкою (про цей скандал, який дав підстави пресі порівнювати РПЦ з російським Національним фондом спорту, “ВК” писав у грудні минулого року).

Однак у перший же день роботи Собору на захист митрополита Кирила, як пише “Московский комсо­молец”, став Патріарх Московський і всія Русі Олек­сій ІІ. У своїй доповіді, пише газета, Патрі­арх досить детально спинився на фінансовому становищі Російської Православної Церкви й економічних проблемах, які стоять перед нею, що й потягли за собою, за обережними заявами Патріар­ха, пошуки нетрадиційних для Церкви способів заробляння грошей.

Обґрунтовуючи свою точку зору, Патріарх, продовжує “Московский комсомолец”, поділився з архиєреями такими даними. Порівняно з минулим звітним періодом (1993–1994 рр.) фінансова діяльність РПЦ стала дуже нестабільною. Внески до Московської Патріархії на загальноцерковні служби скоротилися через інфляцію на 20 відсотків, у тому числі від єпархіальних управлінь – на 15 відсотків, від храмів Москви – на 3 відсотки, а від видавництва Московської Патріархії аж у 2,5 рази.

“Патріархія за останній період досить ефективно керувала своїми тимчасово вільними коштами, – заявив Олексій ІІ, – розміщуючи їх на депозитні рахунки, купуючи державні короткотермінові облі­га­ції та інші цінні папери”. Наступні ж слова Патріарха, наведені газе­тою, можна розглядати як цілковите виправдання митрополита Кири­ла: “Ми знаємо, що відродження проходить не без грандіозних трудно­щів, за яких трапляються й помилки від недосвідченості та спокус”.

“Московский комсомолец”, аналізуючи ситуацію, зазначає, що держава виявилася гнучкішою структурою, швидше відреагувала на те, що її грішки стали відомі загалові. Нещодавно було “ліквідовано бюро з питань гуманітарної й технічної допомоги, яке допомагало Патріархії в її цигарковому бізнесі”. А керівникові бюро Юрію Салтанову доведеться тепер нести персональну відповідальність за виявлені порушення закону.

Однак за такої офіційно висловленої позиції Патріарха до діянь митрополита Кирила не дивно, що й Священний Синод, розглянувши звіт відділу зовнішніх церковних зносин МП про виконану роботу, схвалив його діяльність і... висловив подяку керівникові відділу. Кому? Все тому ж митрополитові Кирилу.

Як пише все той же “Московский комсомолец”, але вже в іншій статті – “Тютюновий митрополит”, – позиції митрополита Кирила на­стільки міцні, що його “мало не офіційно називають Його Святій­шест­вом”. “Хоча за церковними канонами Патріарх зали­шається на престолі пожиттєво... думки про наступника Патріарха утверджу­ються не лише в церковних, а й у світських колах”, – пише газета.

Інше московське видання аналізує, чим же під­кріплені такі позиції голови відділу зовнішніх церковних зносин Московської Патріархії: “Певно, є у митрополита Кирила високі покровителі. Він і не збирається приховувати цього. 20 листопада у готелі “Даниловский” були накриті столи у двох просторих залах для гостей митрополита Кирила. Перший заступник мера Москви Ресін за дорученням Президента РФ Бориса Єльцина вручив ювіляру орден Дружби. Заступник керівника адміністрації Президента Юрій Яров зачитав вітання, яке ювілярові направив Анатолій Чубайс. Варто зацитувати кілька рядків: “...Ваша доброчинна діяльність добре відома в Росії і далеко за її межами... Безперечний ваш внесок у плідний розвиток стосунків між державою та Церквою... Активною громадянською позицією, зусиллями щодо зміцнення духовності й моралі в російському суспільстві ви заслужили визнання в Росії й за кордоном”.

Тему, звичайно, можна було б продовжити в напрямі моралі – цитована нами газета дає для цього фактаж. У той час, коли тільки й говориться про злидні, дітей-сиріт, на митницях гниють продукти, оскільки ті, кому вони безпосередньо адресовані, ведуть запеклу боротьбу за те, аби визнати вантаж гуманітарним. За даними о. Глі­ба Якуніна, які він навів на прес-конференції у Києві, за три роки Російська держава, визнаючи адресовані Московській Патріархії тютюн та міцні напої гуманітарним вантажем, зазнала збитків у $ 500 млн. Відповіді на запитання: “Де ж гроші, які повноводною рікою текли у ВЗЦЗ?” – московська преса знайти не може.

Відвернути увагу російських архиєреїв (серед яких були й архиєреї з усіх братніх республік, які визнають зверхність Московського Патріархату, у тому числі й близько 30-ти з України) від настільки кричущих і очевидних речей можна було лише спрямувавши праведний гнів в інше русло. Безпрограшний варіант – пошуки спільного ворога. Відігралися на Патріархові Філареті та о. Глібі Якуніні. Але “постраждали” не тільки вірні УПЦ КП. На тому ж таки Соборі були позбавлені сану двоє митрополитів, які ніякого стосунку до УПЦ КП не мали – це Іоасаф (Білгородський) та Валентин (Суздальський). Суворо попереджений був митрополит Андрій. Треба думати, зробили це як “в назіданіє”, так і з метою утвердити в думці, що до дотримання моралі й оборони чистоти мундира в РПЦ ставляться прискіпливо.

Треба додати, що до цього о. Гліба Якуніна (як, втім, і Патріарха Філарета) Московська Патріархія “позбавила сану” – за словами о. Гліба, одразу після того, як він розкрив і оприлюднив документи КДБ, які містили інформацію про агентурних єпископів РПЦ, а також довів, що Сталін створив Московську Патріархію не спонтанно, а протягом півроку ретельної підготовки. Тоді була створена для розслідування комісія Верховної Ради, але її робота була спущена на гальмах.

Можливо, у запалі боротьби за честь митрополита Кирила Москов­ська Патріархія й не думала про якісь кардинальні наслідки, проте своєю анафемою проспівала заупокійну (принаймні на найближчий час) можливості переговорного процесу з теми об’єднання українсь­кого православ’я, який хоч реально ще й не починався, але така “загроза” вже десь витала у повітрі. Це підтвердила й недавня прес-конференція у Лаврі, яку дали керуючий справами УПЦ МП Іонафан та ректор Духовної Академії УПЦ МП Володимир Забуга. Заклик повертатися до лона матінки-РПЦ та відхреститися від мало не “сатанинської” Церкви (мався на оці Київський Патріархат) – приблизно таким був лейтмотив їхнього виступу. І об’єднуватися, мовляв, можна лише після покаяння і повернення до РПЦ.

Сигналом до цих заяв, поза сумнівом, було рішення про анафему, хоча й до цього лаврські діячі особливо про автокефалію і не мріяли. Наприкінці минулого року УПЦ МП провела Архиєрейський Собор, на якому розглянула питання: потрібна їй автокефалія чи ні. І питання було вирішене не на користь автокефалії. У свою чергу, Архиєрейський Собор РПЦ у Москві переніс розгляд питання про надання автокефалії УПЦ на наступний Помісний Собор, який не збирався вже 6 років і який, як правило, збирається в разі, коли потрібно обрати нового Патріарха. Оскільки Патріархи обираються пожиттєво, то, суто теоретично, УПЦ МП ризикує отримати автокефалію лише після відходу Олексія ІІ. До того часу – цілком добровільно – ієрархи, духовенство і вірні цієї Церкви перебуватимуть у духовному родстві з “тютюновим митрополитом” і тими, хто честь його мундира ставить вище за деякі очевидні для християнина речі.

 Ірина ЛУКОМСЬКА,

газета “Вечірній Київ”,

19 березня 1997 року