Історія

Розділ 2. Всеукраїнський Церковний Собор в Києві 14-30 жовтня 1921р., його діяння і подальші події в житті УАПЦ на Україні до Другої світової війни (частина третя).

7.       Другий   Всеукраїнський   Православний   Церковний   Собор УАПЦеркви в жовтні 1927 р.; звільнення на ньому з митрополичої катедри митрополита Василя Липківського і обрання на митрополита єпископа Миколая Борецького.

За постановами ІСобору УАПЦеркви 1921 р., Всеукраїнський Собор цієї Церкви має відбуватися через кожних 5 років (Розд. XI. Г. п. 32) 1/14 жовтня на свято Покрови. Отже такий Собор мав би бути в жовтні 1926 р. Та життя УАПЦ вже по трьох роках розбудови її після Собору 1921 р. виявило потербу в скликанні надзвичайного собору Церкви, чому на Вел. Покров. Зборах 1924 р. ВПЦРадою рішено було скликати Всеукр. Церковний Собор в р. 1925, і тоді ж було обрано, для підготовки матеріялів до цього Собору, Передсоборну Комісію при ВПЦРаді. Але ні намічений надзвичайний собор 1925 р., ні черговий собор в 1926 р. не могли відбутися з тої простої причини, що державний боль-шевицький уряд не дав дозволу на відбуття собору, бо УАПЦер-ква не мала зареєстрованого державного статуту, реєстрацію якого не переводив той же уряд, щоб тримати УАПЦеркву в безправному стані. І тільки, як вже знаємо, 10 грудня 1926 р. Держвла-да УІСРР зареєструвала статут УАПЦ; виходячи з запевнень єп. Ромоданова на Вел. Покровських Зборах ВПЦРади 1926 р. про скору реєстрацію статуту і дозвіл собору, ті Збори ухвалили скликати Церковний Собор на 17 жовтеня 1927 р.

Одначе Передсоборна Комісія, під головуавнням архиеписко-па Нестора Шараївсь'кого, працювала від часу її обрання в жовтні 1924 р.; тепер, після реєстрації статуту Церкви, рішено було „Проект Програми ІВсеукр. Церковн. Собору", вироблений Перед-соборною Комісією, розіслати по Округових Церк. Радах для обміркування питань програми, а можливо порушення й інших ще, не помічених в проекті Комісії. Проект цієї Програми Всеукр. Пра-восл. Церковн. Собору 1927 р., названого ,,Собором самопізнання" після Собору 1921 р., який був „Собором відродження" Української Православної Церкви, свідчить, оскільки обємисті були й різноманітні питання в області церковно-християнського і взагалі релігійного життя, що становили предмет заінтересування творців УАПЦеркви. Ось проект цієї програми Собору; в дужках подаємо прізвища наміченого доповідача.

1. Сучасний стан релігії взагалі й християнства зокрема в світовому житті (В. М. Чехівський). — 2. Основні вимоги сучасного християнського світогляду в галузі вчення віри (архиєпископ Не-стор Шараївський). — 3. Основні вимоги сучасного християнсько-

198


го світогляду в галузі моралі (прот. М. Хомичевський). — 4. Огляд життя УАПЦеркви за минулих 6 літ (єпископ Петро Ромоданів). — 5. Організація УАПЦеркви, — доповідь, що мала складатись з підрозділів: основи організації Церкви, значення канонів та їх розуміння; канони УАПЦ та перегляд їх за вимогами церковного життя; кодифікація канонів УАПЦ; організація матеріяльного стану УАПЦ; засоби підтримання церковної дисципліни; визначення праці робітників Церкви; справа оновлення складу духовенства; догляд і керівництво церковним життям вірних (Митрополит Василь Липківський). — 6. Церковно-освітня справа (єпископ Яків Чулаївськи'й). — 7. Богослужбова галузь церковного життя (архи-єп. Н. Шараївський). — 8. Церковно-історично-археологічно-етно-графічний відділ (прот. М. Хомичевський). — 9. Відношення УАПЦ до інших християнських церков (митрополит В. Липківський). — 10. Відношення УАПЦ до нехристиянських об'єднань (єпископ Марко Грушевський). — 11. Відношення УАПЦ до державно-громадського життя (О. О. Левитський). — 12. Розгляд апеляцій до Собору в різних справах (прот. X. Говядовський) („Церква і Життя", ч. 1. 1927 р., стор. 114-115).

Ми не маємо відомостей, чи за цією програмою відбувся 2 Всеукр. Церковний Собор УАПЦеркви в жовтні 1927 р., бо діяння його не були надруковані, а короткі відомості про нього знаходимо тільки в Розд. VII Історії УПЦеркви митроп. Липківського. Митрополит Миколай Борецький в доповіді на Вел. Мик. Зборах 29 травня 1928 р. казав: „Не добрим явищем у нас є те, що ми чогось до цього часу, ось вже півроку, не інформуємо УАПЦ про головні акти 2-го Всеукр. Церк. (Собору і тим ніби-то щось від Церкви приховуємо. Таке явище, безумовно, не бажане, і Церкві треба сказати всю правду, інакше буде Церква неспокійна, і ЇЇ життя не унормується" (Церква і Життя, ч. 2/7 1928 р., стор. 96). Не знаємо, чи це застереження митрополита Миколая взято було під увагу Президією ВПЦРади. Треба думати, що питання зміни на становищі митрополита УАПЦеркви, яке не входило в програму занять 2-го Всеукр. Церк. Собору, а було перед Собором відразу поставлене з боку представників держвлади, настільки переплутало „порядок денний" Собору, що учасникам його було не до розв'язання широких багатьох питань ідеологічного характеру з численними доповідями, наміченими у вище поданому проекті програми Собору.

'Небагато, порівнюючи з Собором 1921 р., прибуло делегатів на 2 Всеукр. Церк. Собор УАПЦ. Було 203 учасника Собору; кидалось в очі, /що посеред їх майже не було інтелігенції та робітників; переважало духовенство і селяни. Митроп. Липківський характеризує настрій на 2 Соборі вірних, як „вільний і опозиційний", особливо селянства; священики хитались туди й сюди, посеред єпископату меншість була пасивна, більшість активно виявляла себе якщо не прихильниками, то принаймні ревними виконав-

199


цями того курсу, який взяла Президія ВПЦРади під проводом єп. Ромоданова. Головою Президії Собору обрано було В. М. Чехів-ського. Скоро після відкриття Собору В. Чехівсько'го викликано було до Київського ДПУ і наказано йому, як Голові Собору, негайно поставити на обміркування (Собору справу звільнення з митрополичої катедри митроп. Василя Литовського; при цьому аґент ДПУ ІКарін загрозив Чехівському, що в разі незадоволення Собором вимоги уряду про усунення митр. Липківського, Собор буде негайно розігнаний і в першу чергу висланий буде на заслання сам Чехівський, а за ним і митр. Липківський. Ультиматум Соборові УАПЦеркви з боку т. зв. держвлади, якій співано дифірамби за „відокремлення церкви від держави", поставлений був в самій брутальній формі.

Перед вирішенням справи цієї на Соборі, який відбувався, як і Собор 1921 р., в храмі ІСв. Софії, Президія 'ВПЦРади запросила митрополита Василя Липківського до канцелярії ВПЦР з метою намовити його, аби сам подав до димісії. Голова Президії ВПЦР єп. Ромоданів запитав митрополита, чи вважає він за можливе провадити керівництво Церквою далі в таких зовнішніх умовах? Відповідь митрополита була: „Христос будував Церкву «е лише тоді, коли вільно благовістив, а й тоді, коли на хресті страждав. Отже і я мушу вважати керівництво Церквою можливим при всяких умовах, коли на те буде воля Христова, себто воля Церкви". Так митрополит хотів почути в цій справі голос своєї Церкви.

На засіданні Собору, коли вирішувалась справа уступлення митрополита Липківського, в храмі св. Софії було повно народу і внизу і на Іхорах. За оповіданням митроп. Липківського, члени Собору миряни зо сльозами висловлювались, як їм тяжко вирішувати його справу, як вони не хотіли б його звільнювати, але, мовляв, батогом обуха не переб'єш... Сам митрополит, як передають, в своїй промові на Соборі, з приводу вимог влади звільнення його, кликав ніби не боятися, не наважуватися на облудні манівці, йти відкритим і простим шляхом, але у самого митроп. Липківського в розд. VII його Історії УПЦеркви ні самої промови, ні згадки про таку промову нема; з тексту її (напр., в статті прот. Д. Бурка „Під обухом" — „Рідна Церква", ч. 31-32, 1957 р.) не ясно, до якого власне чину кликав вірних митрополит в зв'язку з поставленою ДПУ на Собор Церкви справою звільнення митрополита. На Соборі в цій справі зголошено було три пропозиції. Священик Ковбасюк виступив з юдиною пропозицією, інспірованою, очевидно, ДПУ, про звільнення митроп. Липківського з катедри „за злочинну, неправдиву й шкідливу діяльність для Церкви", невідомо, чи за цю пропозицію голосував навіть сам о. Ковбасюк. — Другий, цілком протилежний, проект резолюції в даній справі зголошений був членом Собору Іваном Грищенком, до якого після такого зголошення кинувся аґент ДПУ та відібрано було єп-ом Ромодановим мандат на Собор. За цим проектом, Собор

200


мав висловитись в своїй ухвалі про залишення митрполита Лип-ківського на його катедрі з браку яких-будь підстав для усунення з катедри. Не дивлячись на присутність агентів ДПУ, як засобу терору на церковному соборі, проект цієї ухвали підтриманий був кількома селянами і двома жінками-делеґатками на Собор; одна з нюх скінчила свою промову на Соборі словами: „Краще з честю вмерти, ніж ганебно жити". Але, поставлений на голосування проект ухвали, яким відкидалась вимога 'безбожної влади про усунення з катедри митрполита УАПЦ Василя Липківського, зібрав лише 40 голосів. Тоді більшістю голосів була прийнята третя пропозиція, — формула ухвали, внесена Головою Собору В. М. Че-хівсь'ким: ,,3 об'єктивних причин Собор здіймає з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння,,. В це поняття „об'єктивних причин" можна вкладати різний сенс, а найскорше треба розуміти ці „об'єктивні" причини як причини зовнішні, незалежні від волі Собору Церкви. З другого боку, підкреслено в цій ухвалі й те, що митрополиче служіння в УАПЦеркві було тягарем для митрополита Липківського.

Ми не маємо достаточно матеріялів для з'ясування причин тої трагедії, яка сталася на Соборі УАПЦеркви в жовтні 1927 р.: видалення ухвалою Собору з митрополичої катедри першого митрополита відродженої Української Православної Церкви, який був і найпершим в проводі того відродження. Звичайне для нас уявлення, що сталася ця трагедія під брутальним тиском комуністичної безбожної .влади, не може бути вичерпуючою відповіддю для історика, що досліджує причини події такої історичної ваги. Бо ж само собою постає тут питання: чи не міг Всеукр. Правосл. Церковний Собор стати на захист свого митрополита? Чи не міг дати більшосте голосів членів Собору за проектом ухвали Івана Грищенка, за яким проголосувало 40 учасників? Чому одностайно й мужньо не боронив свого митрополита? То ще велике питання, як мусів би зареаґувати в тих часах богоборний уряд УСРР на спротив цілого Собору вимогам агента ДПУ Каріна. Коли ж Ка-рін дійсно уособляв в собі цілий уряд У1СРР, то ми, зовсім не вважаючи себе в праві вимагати мучеництва від ієрархів Церкви, не можемо, одначе, не пригадати, що в цей час, до проурядової декларації місцеблюстителя Московського патріяршого престолу, митроп. Сергія, яка була видана 29 липня 1927 р., було вже до ЗО єпископів Рос. Православної Церкви, які скінчили своє життя мученицькою смертю від безбожників-комуністів, а ще більше перебувало на засланні (Протопр. М. Польський. 'Новиє мученики Російскіе. 1949, стор. 178).

Протистати вимогам аґента ДПУ Собор міг тим більше, що митроп. В. Липківськи'й до вищих представників Центрального Уряду УСРР зложив 15 серпня 1927 р. приведену нами вище заяву лояльности. Врешті на Соборі могло бути підняте питання й про церковний суд над митрополитом (згідно з постановами Собору

201


1921 р., розд. XI. Г, п. 50), супроти вимоги звільнення його беззаконно, без суда і слідства. Коли нічого того не сталося, а Собор, більшістю його учасників, покірно пішов за вимогою Д'ПУ і звільнив митрополита, коли митрополит димісії не просив, то таке вирішення Собору свідчить, на нашу думку, не про те, що він складався з боягузів, а про те, що на ньому була досить таки сильна течія за уступлення з катедри митрополита Липківського. Така течія, на нашу думку, мала місце в єпископаті УАПЦеркви.

Студіюючи матеріяли з історії відродження Української Православної Церкви, особливо ж за час розгрому ДПУ-ям в середині літа 1926 р. центрального управління УАПЦеркви — ВПЦРади, на чолі з її почесним Головою митрсш. В. Лишавським, й до 2-го Всеукр. Церк. Собору в жовтні 1927 р., де ми мали в свому розпорядженні майже всі протоколи засідань Президії ІВПЦРади і Великих Зборів та Малих Зборів ВПЦРади, що відбувались у вказаному часі, — ми винесли вражіння осамітнення митрополита Липківського -в центральному проводі УАПЦ. В складі Президії 4-ої ВПЦРади більшіість членів її, як знаємо, була з єпископату, а якщо взяти ще й двох протоієреїв (о. Л. Юнаків і о. X. Говя-довський), то повна перевага була -в центральному управлінні Цер квою духовного стану: з 13 членів Президії 9 належало до духовного стану (7 єпископіві 2 протоієрея) і тільки 4 було мирянина, — повне ,,єпархо«ачаліє", а не соборноправіє, як сказав би М. Мороз. Не почесним, а дійсним Головою ІВПЦРади також був єпископ Петро Ромоданів. Правда, з духовних членів Президії дуже рідко були присутні на її засіданнях єпископ ІКонстантин Малюш-кевич (1 заст. Голови Президії), прот. Юнаків (2 заст.) і архи-еп. Феодосій 'Сергієв, які не проживали в Києві, але митрополит Липківський, заступник м-та архиєп. Н. Шараївський, єп. Петро Ромоданів, єп. Я- Чулаївський і єп. М. Грушевський майже завжди творили більшість на засіданнях Президії ВПЦРади. Одначе не відчувається з засідань, діянь такої Президії в управлінні нею Церквою, щоб це була ідейна група, осередком якої був би митрополит. Митрополит рідко забирав голос на засіданнях; явно відчувається з протоколів, що ведення церковних справ знаходиться в руках Голови Президії єпископа Ромоданова. І хоч ухвалою Президії ВПЦР з дня ЗО серпня 1927 р. стверджується відсутність яких-будь приводів до взаємних непорозумінь поміж Президією ВПЦР і о. митрополитом за весь час спільної праці (див. про це вище, в кінці підрозд. 5), одначе в „Огляді праці Вел. Мик. Зборів 1928 р." архиєп. К. Малюшкевича читаємо: „Ясне порушення життя УАПЦ починається зборами Троїцької парафії (в Києві) 2 червня 1927 р. в приміщенні Президії ІБПЦР. Це зібрання було початком напружених відносин між Президією ВПЦР з одного боку та вищим духовним .керівником о. митрополитом Василем з другого, яке тривало до 2-го ВПЦСобору. Це напруження відбилось і на житті периферії, яка тлумачила його по-різному. Основною при-

202


чиною цих розходжень було іменно різне ставлення духовного керівника і ВПЦРади до ухвал вересневої наради (1926 р.) і Покров-ських Зборів" („Церква і Життя" ч. 2/7 1928 р., стор. 84).

Що торкається видних розходжень поміж вищим духовним керівником УАОЦ митрополитом Василем Литовським і єпископатом УАПЦ, то причиною їх була «найбільше, здається, позиція митрополита в обороні ним „всенароднього соборноправства" в Церкві. Ось кілька цитат на оправдання такого припущення: «Хто винен у тому, що священик став наймитом? В першу чергу винне вище духовне керівництво. Нам не раз доводилось чути, як перший митрополит Української Церкви на Зборах ВПЦР і навіть на 2-му Всеукр. Прав. Церков. Соборі говорив: ви хазяї, а ми слуги, що ви скажете, те й буде, те ми й будемо робти. Коли це говорив митрополит, а 'він знав, що це де-кому з хазяїв подобалось, то ясно, що за це хватались, це запоминали і справді 'перетворювали священиків з слуг Божих у слуг людських і хазяйських» ... «Ясно, що треба перш за все, аби церковні верхи виробили правдивий погляд на священика і на його місце в Церкві Українській, аби вони самі не спокушали менших братів і не утворювали ідеології, шкідливої для Церкви. В цьому напрямку ті зміни, що відбулись в складі вищого духовного керівництва УАПЦ ;(на Соборі 1927 р.) є безумовно корисні; мають зробити свій оздоровлюючий вплив на життя Церкви» ... «Тільки тоді, коли Церква опинилась у надто тяжкому стані (в 1926 р. І. В.) і треба було її з цього стану вивести, тоді мовчки погодились на те, щоб за цю роботу взялись єпископи. Особливого пониження зазнали єпископи на 2-ому ВПЦСоборі, коли відчули, що й митрополит Василь виділив себе з серед них і не побоявся сказати на Соборі, що єпископи з'їзджаються на Збори, щоб тільки хвилювати Церкву і заколот робити» ... (З доповіді архиеп. К. Малюшкевича на Вел. Мик. Зборах 1928 р. „(Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії". Церква і Життя, ч. 7. 1928 р., стор. 101, 105-106).

Нема даних, щоб на Соборі 1927 р. хто з єпископів виступив на захист митрополита Липківського; вони мовчали, або навіть,

— про що доводилось нам чути від учасників того Собору, — виступали проти, як, напр., єпископ Н. Кротевич виступив з гострою критикою декларації, зложеної митрполитсм урядові. Чи не відгуком цих відносин в єпископаті був голос селянина на Соборі: „Батько насвятив собі синів, а вони тепер його продають" (подає митрополит в розд. VII Історії Укр. Церкви), а поза Собором

— „зовсім несвідомі вірні надто голосно говорили про зраду єпи-скопів, про Юд і т. д." („Церква і Життя", ч. 7. 1928 р., стор. 101). Пристрасний характер, яким, на нашу думку, пройняті одзиви митрополита Липківського майже про всіх єпископів УАПЦеркви зокрема, а про цілий новий єпископат УАПЦ, як про „найтяжчу болячку на тілі своєї Церкви" (в розд. VII Історії УПЦ підрозд. „Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за другої ВПЦР" — Ві-

203


домості Ген. Церк. Управл. УАПЦ на Велику Британію. Грудень 1951 р., стор. 12-14), — теж пояснюються безумовно неприязню поміж єпископатом і першим митрополитом УАПЦеркви.

Вище, їв підрозділі 5-му цього розділу, ми наводили з протоколів засідань Президії ВПЦРади промови членів Президії й ухвалу її, з яких видно, що Президія стверджувала якісь факти виступ-лень митрополита проти уряду, але поза Президією ВПЦР, тобто в тих фактах нема вини центрального уряду УАПЦеркви, а самого тільки митрополита, і тому, як говориться в ухвалі Президії ВПЦРади від ЗО серпня 1927 р., — „реабілітація о. митрополита залежить виключно від нього самого".

Яким чином можна було дійти до тої „реабілітації"? „Уряд не вірить словам, треба -правоту довести ділом", — казав Голова Президії ВПЦР єп. П. Ромоданів. Тими ж словами закликав церковних діячів в своїй деклярації від 16/29 липня 1927 року і мит-роп. Московський Сергій, щоб вони „не на словах, а на ділі показали себе вірними горожанами Радянського Союзу", признали „Радянський Союз своєю батьківщиною, радості й осягнення якої є наші радості й осягнення, а невдачі — наші невдачі" '(Проф. Й. М. Андреев. Краткій обзор исторіи Русской Церкви от революції до наших дней. 1952, стор. 50). Очевидно, що тої заяви лояльности, яку подав до держуряду в Харкові митрополит Липківський з дня 15 серпня 1927 р., як і попередньої „Прилюдної заяви до всіх церков ВПЦРади УАПЦеркви" в травні 1924 р., було для комуністичного уряду України зовсім недостатньо, вимагалось „діло", „чини". .. Які? Хіба що такі христопродавчі, які цілком суперечили самій ідеї Церкви Христової, а які дійсно закидає собратам в своїх мемуарах митрополит Липківський. Нам здається, що до „христопродавців" і „зрадників УАПЦ", коли були й такі, попали у митроп. Липківського й ті з єпископів та взагалі духовенства УАПЦ, які могли направду думати так, як думав сам митрополит в його Заяві до Уряду, що „за Радянської влади дано можливість і Церкві нашій і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя", та які „Радянській владі готові були у всьому коритися, як свідомі громадяни", певні в тому, що тоді й влада залишить їх в спокої і не буде чіплятися до їхньої чисто церковної діяльносте, раз вони ні в проповідях, ні в розмовах не будуть йти тероти влади, а навпаки — будуть її підтримувати. Глибока помилка тих, хто так думав і сподівався, а митрополита Липківського посуджував в тому, що своїми виступами він шкодить налагодженню співжиття Церкви з урядом, в тім була, що забувалась, безбожна природа цього уряду, що він, як безбожний, тільки розгортав ще, поруч з соціяльною боротьбою, свою антицерковну і взагалі антирелігійну боротьбу. На тому етапі тієї боротьби, в р. 1927, жертвою її мусів стати митрополит Липківський, для усунення якого влада •потрібувала ще давати аргументи, але через два роки впав і його

204


наступник, якому жадних вже закидів політичного характеру не було зроблено, а сама УАПЦерква мусіла ліквідовуватися під тиском безбожної влади, а не співпрацювати з нею для „визволення народу", бо, за словом Апостола, „що має спільного 'праведність з беззаконством? Яка спільність світла з темрявою? Яка згода Христа з Веліяром? Або яка спільність вірного з иевірним? І яка згода храму божого з ідолами?".. .(2 Кор. 6, 14-16).

На другий день після звільнення Собором від тягару митрополичого служіння митрополит Василь Липківський зробив на засіданні Собору останню доповідь про свою 6-річну митрополичу працю в Церкві, кінчив подякою Богові за -все довершене з поміччю Божою та побажав добра Українській Православній Церкві в майбутньому.

Представники ДПУ запропонували Президії Собору негайно обрати нового митрополита на катедру і жадних інших питань не вирішувати, доки не оберуть митрополита. Було .поставлено дві кандидатури на митрополичу катедру: архиєпископа Йосифа Оксі-кжа і єпископа Константна Малюшкевича. Перший, за оповіданням митроп. Литовського, був кандидатом мирян і частини духовенства, другий — кандидатом єпископату та прихильників єпископату посеред духовенства. Але обидва ці Ієрархи, визначні по своїй архипастирській діяльності в своїх округах і авторитету в УА'ПЦеркві, рішучо відмовились. Тоді митрополит Липківський звернувся до єпископа Миколая Борецького і став його умовляти дати згоду на виставлення його кандидатури в митрополити. Як пише в розд. VII Історії УПЦеркви митр. Липківський, єпископ Борецький „стояв осторонь від передсоборних чвар" в УАПЦ; був він людиною скромною, в сані єпископа був майже увесь час, властиво настоятелем парафії Миколаївської в м. Гайсині на Поділлі, в останньому тільки часі був обраний і погодився стати духовним керівником Зинов'євської (Єлизаветград) церковної округи. І цей скромний, високих моральних якостей, єпископ рятуючи безвихідне положення Собору з виборами митрополита, дав свою згоду кандидувати і був одноголосно на митрополита УАПЦеркви 24 жовтня 1927 р. обраний. В свому слові до Собору митрополит Миколай Борецький сказав: „Тяжкий хрест поклали ви на мене, але з безмежної любови до Бога, до вас, до українського народу, я готовий на жертву. Нехай буде воля Всевишнього".

На заступника нового митрополита не було обрано на 2-ому Соборі архиєпископа Нестора Шараївського, а було обрано двох заступників митрополита — архиєпископа Йосифа Оксіюка й архиєпископа Константина Малюшкевича. Останній був обраний духовним керівником Київської церковної округи, що з двох округ, міської і сільської, об'єднались в одну, та був піднесений до сану архиєпископа.

Біля виборів Президії ВПЦРади на 2-ому ВПЦСоборі виникла значна боротьба. Тричі було голосування над кандидатурою в

205


голови Президії ВПЦР попереднього Голови Четвертої ВПЦР єпископа Петра Ромоданова, і тричі єп. Ромоданів на виборах перепав. Обрано врешті було на Голову П'ятої Президії ВПЦРади прот. Леонтія Юнакова, „аби тільки не Ромоданова", як зазначає в своїх мемуарах митрополит Липківський. Бо ж прот. Л. Юнаків належав -в „церковній політиці" до того ж напряму, що й єп. Ромоданів, за попередньої Президії ВПЦР був 2-им заступникм Голови і проживав в Харкові як правою орадник УАПЦ для зносин з Держвладою.

До нової Президії ВПЦРади, після обрання на Голову прот. Л. Юнакова, увійшли по обранню Собором: архиєп. Йосиф Оксі-юк (благовісник УАПЦ), архиєп. 'Константан Малкшгкевич (заступник Голови), єп. Марко Грушевський, єп. Яко» Чулаївський (зав. книжковою 'коморою), прот. Леоиид Мізецький (секретар), прот. Леонид Карпов (зав. Відділом видавництва), В. М. Чехів-ський (зав. Відділом освіти) і М. П. Кобзар (скарбник); на 10 членів Президії, на чолі з Почесним Головою митрополитом Борецьким, 8 належало до духовного стану, мирян було тільки 2-0'х. Б. митрополитові УАПЦ В. Лшжівському і б. заступникові митрополита архиєп. Н. Шараївському 2-ий ВПЦСобор ухвалив видавати щомісячну допомогу в розмірі 50 карб, кожному.

Президія 2-го ВПЦСобору, за підписами Голови В. М. Чехів-ського, заступників — прот. X. Говядовського і прот. В. Левит-ського, видала від імени Собору відозву „до всіх вірних дітей св. УАПЦер'кви", в якій писала: «Відчуваючи (конечну потребу впорядкувати життя Рідної Церкви в середині, щоб дати їй заспокоєння, одвести тяжку загрозу щодо зовнішніх правних умов існування УАПЦ в Державі, щоб одкрити можливість дальшого мирного життя Церкви, — з цим ви послали нас на 2-ий Всеукр. Ц. Собор ... Не було серед нас ніяких розділень, коли обставини життя Церкви ясно визначили повну неможливість для Найпоч. отця нашого митрополита Василя продовжувати далі митрополиче служіння УАПЦеркві. Бажаючи добра Церкві й тільки про це дбаючи, Собор, як найвищий керівник життя УАПЦ, однодушною ухвалою визволив першого слугу Церкви Найпоч. митрополита Василя від тягару митрополичих обов'язків. І ми, Освячений Собор, множество вірних мали одно серце й одну душу(Діян. IV, 3'2), були воістину „одне тіло й один дух" (Єфес. IV, 4), коли вкупі з Найпоч. митрополитом Василем одноголосне поклали провід духовний життя УАПЦ на Всечесного єпископа Миколая Борецького, 24 жовтня обравши його на митрополита Київського та всієї України, а в неділю ЗО жовтня після щирої церковної молитви настановивши його на первосвятительське служіння в УАПЦеркві... 2-ий Собор з вірою сподівається, що трудні часи життя УАПЦ скінчилися, хвилювання минули» .. . (Підкресл. наше).

Не вважаючи -на таку Відозву від Собору з запевненнями про однодушність Собору при вирішенні питання зміни на митрополи-

206


чій катедрі в УАПЦ, на місцях окремими доповідачами про працю 2-го Собору подавано було інше освітлення справи з Митрополитом, як справи не для Церкви потрібної, а для Уряду. Довідуємось про таке освітлення з „Короткої інформації про життя УАПЦ після 2-го Собору", яку розсилала Президія ВПЦРади до Округових Церковних Рад, закликуючи Ради спростовувати такі освітлення, бо вони — „можуть знову поставити окремих діячів нашої Церкви і всю Церкву в тяжке положення щодо Уряду". Як бачимо, мотивація цього заклику тільки скріплювала доповідачів про усунення Митрополита з катедри не задля потреби Церкви, а на вимогу Радвлади.

8. Світла й тіні у внутрішньому житті відродженої УАПЦеркви. Справа українізації Церкви. Богослужбова галузь церковного життя: переклади і видавництво книг Св. Письма і Богослужбових в укр. мові; церковна музика, українські духовні композитори. Церковна проповідь. Видання ВПЦРадою журналу „Церква і Життя".

В доповідях церковних діячів, сучасних церковним подіям, про які пишемо, зустрічаємо характеристику часу від 1-го до 2-го ВПЦСобору (1921-1927), я!к доби „надхненого будівництва", „над-хненої творчої праці, що, не зважаючи на те, -хто приймав участь в будівництві і чи відповідав матеріял будівлі", „будувала перший поверх рідної нам УАПЦеркви". „З часу 2-го ВПЦСобору почали будувти другий поверх"... (Церква і Життя, ч. 6. 1928 р., стор. 41). Ця характеристика, дана всього чотири місяці після 2-го ВПЦСобору, нам тепер, на віддалі часу, й при відомій дальшій долі Церкви на Україні, не представляється влучною. Як ми вже бачили, мало було умов для надхненої творчої праці і після Собору 1921 р., щоб збудувати основне перший поверх Рідної Церкви, ще менше таких умов для будови другого поверху на неокінчено-му першому.

Історик повинен на'йскорше ствердити, що відродженню Української Православної Церкви суджено було проходити в надзвичайно складних умовинах історичного життя українського народу. Можна сказати, що ні одна з існуючих автокефальних православних церков не виходила на шлях своєї автокефальности, незалеж-ности в таких тяжких обставинах народнього життя, як Церква Українська. І цей історичний факт ніколи не треба спускати з ока при розгляненні внутрішнього стану Української Церкви в часі її відродження, — однаково чи в її досягненнях, розвитку, чи в помилках і хибах, в тяжких недостатках...

В ідеалістичному розумінні завдань УАПЦеркви у відродженому стані ЇЇ кращими представниками цього відродження бачимо накреслення двох головних завдань відродженої УАПЦеркви: перше — УАПЦерква, як кожна національна православна автокефальна Церква, в розвитку свого церковно-громадського життя прой-

207


мається національним характером на ґрунті рідної мови, рідного побуту, рідної церковної історії, взагалі на ґрунті здавен побожно-ліричної душі українського народу; друге — це національно-церковне відродження народу повинно бути, одначе, тісно сполученим з загально-християнськими стремліннями Церков до християнізації людства, до будови Царства Божого між людьми, ідея якого є центральною ідеєю 'християнського ідеалістичного світогляду (Архиєп. Н. ШараївськИ'й. „Діло Церкви Христової". Церква і Життя, ч. 2-3. 1927 р., стор. 133-139; Архиєп. К. Кротевич. „До ідеології УАПЦ". Церква і Життя, ч. 1 (6) 1928 р., стор. 14-24). Не треба доводити, що обидва ці великі завдання УАПЦеркви були контр-революцією в очах матеріалістичної доктрини марксіз-му-ленінізму, яка була офіційною доктриною комуністичної партії, в руках якої була держвлада в Україні.

Українізація, або краще сказати розмосковлення, церковного життя в Українській Церкві повинно було торкнутися найперше мови церковного Богослуження, громадського і приватного (т. зв. „треби"), а також і церковної проповіді до народу. На жаль, ми не маємо досі праці, ані докладної, ані короткої, в якій були б зібрані дані, що торкаються перекладів на українську живу мову і видання тих перекладів книг Св. Письма, чинів і книг богослужбових, а рівно ж і видання проповідей в українській мові, їв роках відродження Української Православної Церкви в Україні за часів української влади і потім 'під владою большевицькою. Очевидна річ, що в часах, коли і друкарні і друковане слово, після „націоналізації" їх, опинились в руках безбожної комуністичної влади, тяжко було Церкві, а може й зовсім неможливо, щось для потреб храму Божого і богослужбового культу друкувати.

Ми вже вище згадували про те, що на Поділлі в де-яких церквах почали, було, після реферату проф. І. Огієнка про читання і спів словянського тексту з українською вимовою в давній Україні, впроваджувати таку вимову в Богослуження на словянській мові. Не знати, чи такі спроби були на Наддніпрянщині, але загалом треба сказати, що цей спосіб розмосковлення богослужбової мови в Українській Православній Церкві не втримався; пок. митрополит Полікарп казав, що люди наші не бажають відправи з українською вимовою словенського тексту тому, що вбачають в такій відправі заміри перевести їх на унію. В ст. „Роля і значення Камянця на Поділлю в історії відродження УАПЦ" (Ц. і Ж., ч. 7 — 1928 р., стор. 136-138) подано, що в наслідок праці спеціяльної комісії при Богословському факультеті Камянецького Державного Університету (в складі проф-ів: прот. Є. Сіцинсь'кого, прот. П. Табінського, В. О. Біднова, а також київ, прот., пізніше митроп. УАПЦ, Василя Липківського) було видано: „Біблійна історія", „Молитовник", „Літургія Івана Золотоустого", „Книга Діянь Апостольських", „Часословець" і „Тайна шлюбу". Часу видання цих перекладів, на жаль, не подано.

208


Вище, за свідоцтвом митроп. Липківського, ми писали, що перша літургія св. Іоана Золотоустого цілком в мові українській була відправлена 10 липня 1919 р. Цей переклад був працею самого прот. Василя Липківського; його уважно, як пише митроп. Лип-ківський в мемуарах, було переглянуто В'ПЦРадою і вирішено надрукувати. І от в червні 1920 року вийшла перша друкована богослужбова книга живою українською мовою: „Чин Літургії Св. Іоана Золотоустого". Роком 1922 помічено видання „Святої Служби Божої св. отця нашого Іоана Золотоустого мовою українською", перекладу проф. І. Огієнка, яке видання вийшло з благословення єпископа Кремянецького Діонисія Валединського, що не вважав, очевидно, доброю постанову т. зв. Всеукраїнського Собору 1918 р., переведену митроп. Антошєм, про церковно-слов. богослужбову мову на Україні. Через рік митрополит всієї Православної Церкви в тодішній Польщі, єпископ Діонисій в рр. 1920-22 керував тією частиною Волинської єпархії, яка була окупована польською владою, та підпала під Польщу по договорах Варшавському і Ризькому. Не маємо відомостей, оскільки на Великій Україні поширювані були переклади українських богослужбових книжок, виданих поза нею. Рівно ж за кордоном був надрукований і переклад проф. І. Оггєнка — „Ранішня і всеношна служба". Були це, як бачимо, окремі частини „Служебника", видання якого в українському перекладі повністю в 20-их рр. нам не ? відомі.

Переклади і видання книг Св. Письма і 'Богослужбових в живій українській мові для потреб УАПЦеркви становили, ясна річ, важливий 'предмет турбот В'ПЦРади, як центрального адміністративного органу УАПЦ, за часів всіх різних складів Президії ВПЦР. Не була ця справа легкою вже по самій суті її, з огляду і на об'єм того, що підлягало перекладу, і на вимоги від перекладу творів не звичайних, а святих, призначених для Богослужбового православного культу. Про трудність справи по суті її може свідчити той факт, що й досі, після 40 літ відродження національної Української Православної Церкви, справа з перекладами на живу українську мову Богослужбових книг та вжитком тих перекладів в Церкві далеко не скінчена і зовсім не унормована. Але будемо казати про труднощі тогочасні.

Хто мав перекладати книги Св. Письма і Богослужбові? Духовні школи були закриті, церковно-богословська наука в радянській державі припинена. Кадри вчителів духовних шкіл пішли по школах світських. В своїй національній державі знайшлись би фахові сили для церковних перекладів. В даних умовах перекладо-ва справа лягла на плечі самих членів Президії ВПЦРади, бо ж оплатити працю перекладачів поза Президією ВПЦР зовсім, як побачимо, не було звідкіль. В доповіді про працю Видавничого відділу при ВПЦР на пленумі Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. єп. Марко Грушевський казав: „Працьовниками у Видавничому відділі, опріч керуючого відділом (єп. Грушевський), є дру-

"                                                                                                          209


гі члени ВПЦР: о. Митрополит, його Заступник, керуючий відділом благовісти, керуючий відділом освіти, керуючий правничим відділом — і тільки. Цими самими особами опрацьовуються й другі відділи: освіти, благовісти, перекладу книжок, Передсоборної комісії та других. В кожному 'відділі працюють одні й ті ж особи ... Бо де ж узяти других сил без коштів? Не добре ж кооптувати осіб, не мючи чим їх подякувати за працю"... (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30" грудня 1926 р., стор. 15).

Головою Перекладової Комісії при ВПЦР був архиєпиокоп <Не-стор Шараївський; він же, як і митрополит В. Липківський, найбільше 'попрацювали над перекладами Богослужбових книг. Після Собору 1927 р. ближче до праці по впорядкуванню богослужбового чину в УАОЦ став, на запрошення митрополита борецького, архиеп. йосиф Оксіюк (Ц. і Ж., ч. 1(6) 1928 р., стор. 39). В мемуарах митроп. Литовського відмічено, між і іншим, що до друку було підготовлено Псалтир в перекладі диякона, потім прото-єрея, Федота Хорошого (нині архиєпископ Михаїл Торо«тський і Східньої Канади в УГПЦеркві в Канаді), який переклад був перевірений митр. Липківським, архиеп. Шараївським, прот. М. Хомі-чевським і протодияк. В. Потієнком, після чого видрукований р. 1926. Митрополит же Липківський про самі переклади зазначає, що вони робились „переважно з словянського", бо „грецьких оригіналів не можна було дістати" (мова, очевидно, про Богослужбові книги). Тому, — пише митрополит Липківський, — ВПЦРада „завжди уважала свої переклади лише початком вільної творчо-сти". Тієї „вільної творчости". в роді — „Слава на небі Богові, і на землі спокій, над людьми Боже змилування" (замісць: „на землі спокій, між людьми благовоління", або „доброї волі") не мало є в богослужбових перекладає, виданих ВПЦРадою.

Гіршою була ця „вільна творчість", коли з браку перекладів, авторизованих вищою владою Церкви, на місцях виникали аматорські переклади Богослужб. З самих місць, як, напр., з Лубен, надходили до ВПЦР протести щодо такої „аматорщини"; в засіданні Президії ВПЦР була заслухана одного разу заява єп. В. Да-хівника-Дахівського з проханням звернути увагу на переклади церковних служб і молитов взагалі, зокрема «а переклад „Покаяння", де вживаються такі вирази: ,,бо ганебним", „опоганив", „від усякої нечисти" і т. п. Президія ВПЦР ухвалила: „Визнати бажаним аби всі переклади Божих служб, молитов, кантів і нових творів обов'язково надсилались на розгляд Перекладової Комісії при ВПЦРаді і допускалися до вжитку в церквах лише після перегляду їх Перекладовою Комісією. Всю перекладову справу зосередити в руках архиєп. Н. Шараївського, який і відповідає за правдивість перекладів, а для цього ніяких церковних перекладів не друкувати без попереднього розгляду їх архиєп. Н. Шараївським" (Протокол засідання Президії ВПЦР від 25 лютого 1927 р.). Аналогічна ухвала була прийнята Президією ВПЦР відносно нот і бо-

210


гослужбових книжок, заготовлених на шапірографі поза ВПЦ'Ра-дою: ,,Рішуче заборонити прийом будь-яких нот та Богослужбових книжок, що їх надруковано поза 'ВПЦРадою, і розповсюджувати лише ті ноти й книжки, що їх виготовлено в канцелярії В'ПЦ-Ради" ('Протокол засідання від 11 лютого 1927 р.).

Бували випадки, що Округові Церковні Ради, з більш діяльних, лроявляли ініціятиву в справі видання Богослужбових чинів, як, напр., Вінницька Ц. Рада листом з 28. «II. 1927 р. звернулась до ВПЦР в справі видання Вінницькою Радою акафістів Спасите-лю, Божій Матері і св. Миколаю Чудотворцю. Президія ВПЦР ухвалила: „Принципово погодитись на видання Вінницькою Окр. Радою повного „Акафістника", зібравши в ньому всі акафісти, що вже маються в перекладі на укр. мову, і просити Вінницьку Окр. Раду виробити й надіслати до Президії фінансовий проект видання Акафістника, зазначивши розмір авторського гонорару, відсоток видання, що поступає в розпорядження В'ПЦР, і взагалі розробити плян погодження з ВПЦРадою в справі видання Він. Окр. Ц. Радою Богослужбових книжок.

Як бачимо з „Каталогу книжок і нот", що були в коморі ВПЦР (Київ, вул. Короленка 24, 5а) на продаж для вжитку в українських храмах, книжки і ноти поділено на „друковаані в друкарні" і „друковані на шапірографі". Це й були два способи ширен-ня ВПЦРадою необхідних для українізації Богослуження книжок і нот церковного співу. Очевидно, що на місцях служив до того і передрук на машинці і переписування від руки. З Св. Письма і Богослужбових книжок, поданих в „Каталозі" 1927 р., 14 були видруковані в друкарням, а 8 иа шапірографі; з нот же тільки „Літургія ч. 1 Стеценка" була надрукована в друкарні, всі інші (ч. ч. 35) — на шапірографі. Характеристичним є, що замісдь „ціна" проставлено — „пожертва", з зазначенням — скільки на книжку чи ноти; очевидно, що Церкві, відокремленій від держави, не вільно було щось продавати.

Щодо друків церковних на шапірографі, то ми не знайшли в наших матеріялах слідів про цензуру тих друків радвладою; припускаємо, що без неї не обходилось. Але на друки в друкарнях вимагався дозвіл держвлади. Тільки раз в мемуарах митр. Липків-ського відмічено, що „щасливий випадок (?) дозволив ВПЦРаді надрукувати українською мовою „Часословець", „Требник ч. 1", „Молитовник" (переклади митр. Литовського). Чим далі від зміцнення большевицької влади на Україні, тим справа з церковно-ре-лігійними друками в націоналізованих радвладою друкарнях ставала, видно, тяжчою. Справа з дозволом на друк „Мінеї" тягнулась місяцями, і коли цей дозвіл на початку .1927 р. ВПЦРадою було одержано, при чому з тим, щоб друкували „Мінею" в Харкові, то про Іцю радісну „подію" подано було ВПЦРадою в позачерговій інформації її Окр. Ц. Радам 22 січня 1927 р. Під час друку укр. Богослужбових книг в Харкові виявилось, між іншим, що

211


ні в одній з харківських друкарень нема вже черенків з літерами давньої грецької мови.

Що з книг Св. Письма і Богослужбових мала в ті часи УАПЦ для провадження Богослуження -в українській мові на Україні? Подаємо за каталогом книжкової комори ВПЦРади в Києві.

А. Надруковані в д р у к а р я і : Св. Євангелія (вид. Київ) мале, в оправі (50 коп.) і без оправи (25 к.). Св. Євангелія (вид. Херсон) менш, розміру (1 карб.), в оксамитовій оправі для треб (12 карб.), теж виносне (25 карб.). Псалтир (1 кар'б.). Чин Літургії св. йоана Золотоустого (1 карб.). Чин Всеношної (1 карб.). Часословець (1.25 «оп.). Требник. 1 ч. (Тайна хрещення, шлюбу, похорон.), в оправі (1 карб.). Октоїх в оправі (1 крб. 50 к.). Мі-нея (на свята великі, середні й малі, і загальна), в простій оправі (4 крб. 20 к.). Служба в Стр. Четвер, Пятницю і Суботу, Служба Великодна (1 крб.). Літія (велика старовинна — 20 коп.). Акафіст Покрові БМ. Молитовник (40 коп.). Молитовник слов. український (старе видання — 10 к.).

Б. Друковані на шапірографі: Збірка служб Великого Посту ('Канон св. Андрея Кр. Літургія раніш осв. Дарів. Літургія Вас. Вел. Молитви перед і після св. Причастя. Пасія. Акафіст Страстям Хр.) в опр. 2.50 карб. Служба в Стр. Понеділок, Вівторок і Середу (75 коп.). Требник II ч. (1.75 крб.). Акафісти. Збірка 1-ша (1.50). Збірка 2-га (1.50). Збірка 3-тя (1.50). Чин Маслосвятія (1 карб.). Канон св. Андрея Критського (1 карб.).

За свідоцтвом ар'хиєп. Константина Кротевича, „величезна більшість церков на Україні користується ще й досі (писано р. 1928) древнє-болгарською (церк.-слов.) мовою" (Ор. сії., стор. 19). Одною з важливих причин гальмування українізації Богослуження в українських храмах був брак і недостаток Богослужбових книжок в українській мові. А такий стан з книжками, ломимо вказаних вже причин, як: необхідність здобуття дозволу на друк Богослужбових книжок від атеїстичної влади, недостаток відповідник сил для перекладів, найголовнішу мабуть причину мав у відсутності коштів для друку книжок ВПЦРадою, як про це маємо цілий ряд свідоцтв. Вже в листі з 23 липня 1922 р. митроп. В. Лип-ківський пише до о. П. Корсуновського в Америку: „Через відсутність коштів, головним чином, у нас дуже кепсько стоїть справа з друком, і в нас мало надруковано навіть Богослужбових книжок ... Багато є вже перекладів, але друк страшенно трудний. От, коли б там, за кордоном, як налагодити друкарську справу і видавничу, — це для нашого руху була б велика допомога". Доклд-чик в справі видавництва ВПЦР на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. В. М. Чехівський констатує в доповіді, що видавнича справа в УАПЦ „стоїть надзвичайно кепсько; є і зараз великі борги за книжки, є книжки, які вже належать до видання, але коштів на це нема. ВПЦРада надалі давати в борг книжки не має

212


змоги, але коли священик їде в Київ і має на меті одержати книжки, він повинен наперед зібрати серед вірних кошти для купівлі книжок"... (Протокол назв. Зборів, стор. 38). За часів Третьої ВПЦРади, коли Головою її був протодиякон В. Потієнко (1924-26), була зорганізована для видвничої справи в УАПЦ окрема Фі-нансо'во-Видавнича Комісія, яка, видно, була в значній мірі уне-залежнена від Президії ВПЦРади. Ця Комісія для поширення видавничої справи робила позики грошей у приватних осіб. Головою Комісії був сам Голова Президії ВПЦР 'В. Потієнко, членами бр. Подолянко, Крижанівський, Демидів і інші. На позичені гроші .переведено було друк Октоїха, Псалтирі, Часословця, молитов, вінчиків і т. інш. З арештом В. Потієнка і розгромом Третьої ВПЦРади в літі 1926 р. припинилась і діяльність цієї Видавничої Комісії при тій ВПЦР.

Згадку про неї знаходимо в доповіді про стан видавничої справи на пленумі Малих Зборів 4-ої ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. Єп; Марко Грушевський говорив: „Головне зашкодження у видавничій справі — це видавничі кошти, їх абсолютно немає. Все, що видано було ВПЦРадою до відчитного часу, видавалось на кошти осіб міста Києва. Була Фінансово-Видавнича Комісія, якій залишилась якась кількість боргу і від ВПЦР. Вірю, що стан цієї Фінансово-видавничої Комісії буде остаточно зясовано й незабаром, але цього всього замало буде для належного постачання й поширення Богослужбової книжки для всеї УАПЦеркви. Потрібно, щоб і вся периферія взяла участь у видавничому фонді. Справа друку — це справа всієї української віруючої людности". В дискусії над цією доповіддю Голова ВПЦР єп. Ромоданів казав: „Видавнича справа широка. Периферія вимагає поширення видавничої справи, але пальцем не вдарить, щоб допомогти матеріяльно. До піднесення видавничої справи в УАПЦ є багато матеріальних можливостей і розумових сил. Малі Збори хай рознесуть по периферії заклик про матеріяльну й розумову допомогу. Видавнича справа — засіб самовизнання народу" (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 16).

Справа Фінансово-видавничої Комісії була зясована і зліквідована в засіданні Президії ВПЦР 16 лютого 1927 р., в якому взяв участь звільнений у грудні 26 р з в'язниці б. Голова тої Комісії і Президії ВПЦР о. Потієнко з другими членами Комісії. Президія ВПЦРади прийняла на себе борг 815 крб., що їх Комісія залишалась винною 'приватним особам і Харківській Окр. Ц. Раді (280 крб.); Комісія передала Президії книжки, які ще були в неї і у приватних осіб. Згідно з бажанням членів б. Видавничої Комісії, Президія ухвалила — вважати Видавничу Комісію надалі неіснуючою (Протокол зас. Президії ВПЦР ч. 13/33, 16. II. 27 р.).

Провадження видавничої справи далі ВПЦРадою супроводить все та ж біда — відсутність в УАПЦ коштів на видання книжок. З докладу секретаря Президії ВПЦР прот. X. Говядовського на

213


Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р. довідуємось, що з 180 ухвал на засіданнях Президії від часу її обрання в жовтні 1926 р. 32 ухвали присвячено було видавничій справі. Доводилось, дійсно, більш побірати словесні ухвали, ніж видавати, коли нова, 4-та Президія ВПЦРади, обрана на Вел. Покр. Зборах 26 р., прийняла в касі попередньої Президії всього готівки один карбованець 54 кол. „Не було жодних коштів, — стверджує прот. X. Говядов-ський, — на видання Богослужбових книжок". На тих же Вел. Мик. Зборах 1927 р. архиєп. ІНестор Шараївський, як Голова Пе-рекладової Комісії, доповідав: „Є Мінея в перекладі, є й дозвіл на друк її, треба грошей і грошей. Може там, на місцях, знайдуться засоби. 'Є й Апостол, Тріоді Цвітна і Постова. Пропозиції ее даю, — її повинні дати Збори, або Президія ІВПЦРади, що в цьому має досвід". На пропозицію митрополита 'В. Лилківського, було ухвалено Зборами, щоб кожна парафія надіслала до ВПЦРади п'ять карбованців, як передплату за Ікнижку, на друк Мінеї. Зі звіту Голови Господарчого Відділу ВПЦР М. Кобзаря видно, що на 1 травня 1927 р. книжкового 'боргу за Окр. Церк. Радами й окремими особами лічилось 3775 крб. 05 Ікоп. (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 27, 29, 35-36, 44). Великим постом 1927 р. надруковані вже служби на 'Стр. Четвер, П'ятницю і Суботу та Ве-.ликодна лежали, одначе, в друкарні, бо не було грошей заплатити за друк друкарні. Президія ВПЦР, з приводу того, ухвалила: „Тимчасово, на один місяць, взяти позичкове в скарбниці Редколегії 600 крб. і звернутися до всіх Окр. Ц. Рад з проханням надіслати негайно всі борги за продані книжки, попередивши, що затримка з висилкою боргів позбавляє Президію ВПЦР можливо-сти використати дозвіл на друк Мінеї, Панахидника та інших книжок" (Протокол зас. з 12 квітня 1927 р.).

В проекті програми 2-го Всеукр. Ц. Собору у розд. „Богослужбова галузь церковного життя" одною з точок його була точка — „Перегляд Богослужбового уставу в службах воокресних, святкових і буденних; складення нових чинів". Не маємо даних, чи на Соборі була обговорювана ця точка, як і взагалі розділ програми про Богослуження. Скорше треба думати, що до неї не дійшло. Новими відправами вже й до 2-го ВПЦСобору були такі відправи, як: молебень «а свято праці 1 мая, укладений митроп. В. Лгажівським; „Визволення" і „Слово Хресне", укладені В. Че-хівським. Свідомість того, що такі новини в Богослужбових чи-наїх потрібували соборної ухвали, бачимо в наступній ухвалі Лубенської Окр. Ц. Ради, яку вона надіслала до ВПЦР: „Звернутися (до ВПЦР) з проханням всякі удосконалення Богослужбових відправ і спроби надавати їм більш містичного змісту, а також і но-воскладені відправи подавати на обговорювання місцевих церков і на підставі цього обговорення робити остаточний висновок, а до цього не допускати до прилюдного церковного вжитку ні нових служб, ні радикальних змін в них, щоб не повторювати сум-

214


них випадків, що ще свіжі в пам'яті УАПЦеркви''. Президія ВПЦР ухвалила: „Заувагу Лубенської Окр. Ради прийняти до відому" (Протокол засід. През. ВПЦР з 1. Й. 1927).

Митрополит Миколай Борецький в доповіді на Вел. Мик. Зборах 1928 р. „Духовне керівництво УАПЦ" казав: „Кому з нас невідома церковна служба, що призначена на 2-гу Покрову і вміщена в нашій святочній Мінеї? І хто не читав там віршів на честь Пречистої Діви Марії, що їх автор узяв безпосередньо з поеми Т. Г. Шевченка „Марія". Нам безумовно ніяково не тільки про цю службу тут доповідати, а навіть про себе згадувати ... ? в нас і інші збочення це недотримка церковного уставу і та свавільність, яка часами набуває за тими, чи іншими, церковними службами і загрозливих форм ... Треба також нам ознайомитись і сказати свою думку щодо спроби нових церковно-проповідницьких відправ, я.ких ми зараз маємо дві: „'Визволення" і „Слово Хресне" — твори В. М. Чехівського ... Ніхто не може зрікатися вислухати голосу Церкви, голосу Зборів, як вони самі думають про різні Богослужбові зміни" . .. (Церква і Життя, ч. 2/7 1928 р., стор. 95-96. Підкресл. наше).

Як бачимо на підставі документальних даних, пекуча потреба в перекладах на живу українську мову головних церковних відправ задовольнялась в умовах тяжких з самим друком, а також і в ідейній боротьбі за святе діло і право кожного народу християнського звертатися до Бога з молитвою в своїй рідній мові. Бо ж на Україні найбільша може боротьба в тих часах в житті церковному йшла на грунті мови богослужбової, поміж автокефалістами з українською богослужбовою мовою і „словянистами", що тримались, під впливом російського і зросійщеного духовенства та такого ж дяківства і книжників з мирян, мови церковно-словян-ської, як Іколись на Московщині старовіри книг „до-Ніконовської печаті". Як проходили роки, і люди, слухаючи відправу, співи в рідній мові, звикали до такої зміни, і, навпаки, починала різати вухо мова словянська з московською вимовою, то слабла боротьба на тлі мови церковної, про що знаходимо свідоцтва сучасників. «Народе український, споконвіку щирий до віри й побожний, — писав єп. Микола Карабіневич, — дорогоцінну перлину, пилом припалу, ворогами притоптану — мову рідну твою піднесла й освятила Божою службою Церква наша Українська. Правда, зараз всі ті, що топтали її, сміялись з неї, звали „базарною", вже благословляють для вжитку в Божих службах. Не забувай же, що до цього примусила їх наша свята Українська Церква, і тільки вона. Боролись — і були переможені в цій боротьбі, а тепер лицемірно „благословляють» (Ц. і Ж., ч. 4. 1927 р., стор. 286).

В досягненням УАПЦеркви сучасники, поруч з впровадженням української живої мови в церковне Богослуження, відмічали й той факт, що в час відродження національної Української Церкви „широко й могутньо розгортають свою працю церковні композитори

215


України". З глибоким жалем історикові доводиться тут одначе подати, що вже на початку пробудження до нового життя національної Української Церкви вона понесла тяжкі втрати в рядах творців її національної релігійної музики.

Ще перед Київським Собором, в жовтні 192) р., не стало композитора Миколи Леонтовича, що на першій українській Службі Божій в Києві 9/22 травня 1919 р. сам керував хором в Миколаївському соборі, співаючи літургійні співи власної композиції. Трагічно загинув М. Леонтович 23 січня 1921 року.

Микола Дмитрович Леонтович народився 1 грудня 1877 р. в с. Манастирьок на Поділлі, в свяіщеницькій родині. Вчився в „духовному училищі" в Шаргороді, по скінченні якого перейшов до Ка-мянець-Подільської Дух. Семінарії; в семінарії диригував церковним хором; під час вакацій записував по селах народні пісні. Скінчивши курс семінарії, Леонтович вчителює в с. Чукові, в м-ку Тив-рові, потім в залізничій школі при ст. Гришино на Катеринослав-щи'НІ; пізніше займає посаду вчителя співу і музики в жіночій єпархіяльній школі і 'В приватній гімназії в м. Тульчині на Поділлі. З Тульчина М. Леонтович їздив до Птетрбурґу, де брав приватні лекції теорії музики у проф. Бартоміна, пізніше у проф. С. Танєєва і Б. Яворського. З революцією 1917 р. М. Леонтович, широко знаний своїми обробками українських народніх пісень, а також і оригінальними композиціями, був запрошений до співпраці в Музичному відділі при Міністерстві Освіти. Працюючи тут, М. Леонтович викладав спів р. 1918 в Київській Дух. Семінарії та в Музично-Драматичному Інституті ім. Миколи Лисенка. У вересні 1919 р., коли Київ був під денікінською владою, М. Леонтович залишає Київ і переїздить на вчительську посаду знову до м. Тульчина на Поділлі. Але ж від небезпек розшалілої громадянської війни М. Леонтович втікає з Тульчина до села Марківці, Гайсинсько-го пов., в якому старий батько його був тоді священиком. В часі перебування М. Леонтовича у батька-священика зайшов над вечір 22 січня 1921 р. до священницького дому невідомий подорожній у військовій уніформі й попросився переночувати. З старовинною гостинністю прийняли подорожнього, нагодували вечерею, вели бесіду з ним і поклали відпочивати на ніч в однім покої з М. Леонтовичем. Над ранок 23 січня цей невідомий бандит пострілом у груди забив на смерть славетного українського композитора Миколу Леонтовича і зник... Тяжкий злочин і причина його доконання залишились не розслідуваними і невиясненими. На 44-му році життя, в розквіті музичної творочости, відійшов з цього світу знаменитий творець ніжно-ліричних мелодій, основаних «а українській народній ліричній пісні. Українська церковна музика, в якій Леонтович залишив свою „Літургію", понесла на зорі її відродження тяжку втрату. Один вже всюди звісний кант „Почаївській Божій Матері" („Ой, зійшла зоря вечеровая") може творити сла-

216


ву Миколи Леонтовича, як великого лірника посеред побожних українських лірників народніх з давніх часів.

Через рік і три місяці після трагічної смерти М. Леонтовича УАПЦерква понесла другу, найтяжчу втрату: 29 квітня (16 кв. ст. ст.) помер протоєрей Кирило Григорович Стеценко, якого вважають основоположником, в наших часах відродження Української Православної Церкви, нової української національно-церковної музики (В Завітяевич. „Протоєрей Кирило Григорович Стеценко". Укр. Календар на 1957 р. вид. УПЦеркви в США, стор. 124).

Народився К. Г. Стеценко 24 травня 1882 р. в с. Квітках, Канівського пов. «а Київщині. Батько К. Г. — Григорій Михайлович був селянин-маляр, а мати Марія Іванівна — дочка диякона з того ж села, о. Івана Горянського. Сім'я Стеценків була велика (11 душ), а достатки дуже мізерні (2 з половиною десятини землі). Змалку Кирило Стеценко допомагав батькові при розмальовуванні ним сільських церков, а дідові в церковних співах «а кли-росі. Велику ролю в житті К. Г. і взагалі цілої родини їх, як пише брат славного композитора Петро Григорович, відограв їх дядько по матері, старший брат мами — о. Данило Горянський, який мав вищу богословську освіту (іКиїв. Дух. Акад,) і був на посаді „смотрителя Київо-Софійської Духовної Школи" (посада смотрителя в „духовних училищах" рівнялась посаді о. ректора в духовних семінаріях). Цей дядько допоміг родині сестри„як то кажуть, — вийти в люди".

На здібності малого Кирюші о. Данило звернув увагу, перебуваючи літом 1892 р. в рідному селі у сестри, і коли від'їздив по вакаціях, то взяв з собою Кирила до Києва, де віддав його в науку до відомого маляра Мурашка, а разом з тим і до підготовчого клясу духовної Київо-Софійської школи. Під час навчання в цій школі (5 років) живе К. Г. на повному утриманні у свого дядька, а в час літні'х вакацій заробляє, щоб допомогти батькам: ходить до панської економії збірати кузьки на буряках, стає за поганяча волів; батькові фарби розтирає та в малюванні церков допомагає, на роботу ходячи пішки до тих церков перегонами верстов від 20 до 40 (Шпола, Водяна, Кавунівка, Козацьке, Стебне, Звенигородка і інш.). В с. Стебному К. Г., вже по закінченні семінарії, сам розписав образами церкву всю, взявши „підряд". Але найбільше замилування К. Г. було все ж таки в мистецтві музичному, і особливо церковному. В своїй Київо-Софійській бурсі він в церковному хорі співає (при духовних училищах скрізь були домові церкви); в 3 клясі будучи, вже часто й диригує цим хором, навіть робить першу спробу в церковній композиції, пише концерт на текст лсалма 33 — „Благословлю Господа на всякеє вре-мя"... Як тільки має можливість, спішить на Богослуження до св. Софії (Київо-Софійська бурса знаходилась в тій же митрополичій садибі, де й катедра), і там не зводить оченят своїх від великого маестро Я. С. (Калішевського, як він керує знамените катедраль-

217


ним хором. Перейшовши восени 1897 р. до Київської Дух. Семінарії, Стеценко перший рік ще жив у свого дядька о. Д. Горянського, а на другий рік вступає співаком і помічником диригента в Михайлівський архиєрейський хор і живе вже на власні кошти. Диригентом архиєрейського хору в Михайлівському манастирі був в той час І. І. Аполонів, дуже музична людина, а меценатом хору вікарний єпископ Сергій, що вельми любив спів і до свого хору збірав все, що було найкращого тоді в дух. семінарії. Під час навчання в дух, семінарії К. Г. брав участь в хорі Миколи Лисен-ка, як співак і я« субдириґент, і в знаменитих концертових подорожах цього хору по Україні в часах перед революцією 1905 р. Після скінчення в 1903 р. курсу Київ. Дух. Семінарії К. Стеценко дістає посаду вчителя співів в Київській Церковно-Вчительській Семінарії, завідувачем якої був тоді прот. В. Липківський. В той же час К. Стеценко вступає до відкритої р. 1904 музично-драматичної школи М. Лисенка, де удосконалює свої знання з теорії гармонії і контрапункту у проф. Любомирського.

Репресії, що почались після перемоги режиму над революцією 1905-06 р., зачепили і К. Стеценка, який за поширювання національно-визвольних українських ідей посеред шкільної молоді був висланий з Києв до Олександровська-'Грушевського (обл. Війська Донського), де пробув два роки. Повернувши на Київщину, був рік викладачем співів в гімназіях м. Білої Церкви, а діставши дозвіл на замешкання в Києві, став за вихователя і викладача співів в Київській медичній школі. В цей час закладає К. Г. в Києві, разом з проф. В. Петрушевським і О. Кошицем, музичне товариство. Але недовго пробув К. Г. в Києві; знову був адміністративно висланий за скомпоновану ним музику на текст „Ще не вмерла Україна" та „Прометей", виданих поетом О. Коваленком. Р. 1910 К. Г. повертає до Києва, але посади ніде не може дістати і примушений був з матеріяльних обставин покинути Київ, цей музичний центр, так потрібний йому для поповнення музичної освіти. Тоді виїздить на Поділля, до м. Тиврова, на посаду вчителя церковних співів в Тиврівській духовній школі, смотрителем якої був тепер дядько його о. Данило Горянський. Р. 1911 К. Г. приймає сан священика з призначенням на парафію с. Голово-Русава, Подільської єпархії; на цій парафії служив до революції 1917 р. З вибухом революції в лютому 1917 р., о. Кирило залишає село і їде спочатку до Вінниці, яка не дає йому задоволення; він рветься до Києва, куди скоро й переїздить на посаду вчителя співів і законовчителя Церковно-вчительської семінарії.

В той час до Києва злетілись видатні молоді музичні сили українські, які, за виразом П. Г. Стеценка, „горіли українською музичною справою" (Церква і Життя, ч. 4. 1927 р., стор. 345). Вироблялися проекти різних музичних інститутів, зразкових національних хорів, а також державної капели й симфонічного оркестру. На початку 1919 р., з доручення Голови Директорії С. Пет-

218


люри, прот. К. Г. Стеценко, разом з Ол. Кошидем, організовує Українську Республіканську Капелу, яка була виряджена, під диригуванням О. Кошиця, для концертового турне за кордон, в цілі поширення на Заході свідомости про українську духову культуру. Перебуваючи впродовж 1919 р. в Камянці-Подільському і ще більше в Галичині, о. Стеценко організовує національні хори, пише музично-вокальні твори (між інш. — музична картина з поеми Шевченка „Гайдамаки" — „Молітесь, братіє"). Повернувшись до Києва після залишення його в кінці 1919 р. деникінцями, о. Сте-ценко організує при „Дніпро-Союзі", де він був на посаді, другу національну капелу, з якою, за допомогою „Дніпро-Союзу", відбуває концертову подоріж майже по всій Україні в 1920 р. Ця по-доріж була одночасно, ще перед висвятою української ієрархії на Соборі 1921 р. в Києві, благовістям відродження національної Укранїської Церкви. <В Одесі довго з захопленням згадували, як о. Стеценко, викликавши велике зворушення концертами своєї капели, в одну неділю в св.-Дмитрівській церкві сам відправив над-хнено в українській мові Службу Божу при співі своєї капели; цією відправою була заснована в Одесі! украніська парафія. Такою ж відправою, з участю української капели, при проповіді українською мовою, були засновані о. Стеценком українські парафії в Єлисаветграді, Черкасах та інших містах.

Коли з своєї подорожі з капелою повернувся в лютому 1921 р. о. Стеценко до Києва, то мусів скоро залишити з родиною Київ, тікаючи від тої біди й голоду, які весною 1921 р. запанували в столиці України. Виїхав з родиною К. Г. на село Веприк (на Київщині, біля м. Фастова), на становище парафіяльного священика. Тут і спіткала його невблагана смерть. Пошесть плямистого тифу прийшла в с. Веприк; о. Стеценко, причащаючи одного хворого селянина, сам від нього захворував на тиф на Великодньому тижні 1921 року. Тиф був в тяжкій форім, і .за яких десять днів згорів в боротьбі з страшною недугою, проживши 40 років всього, славний український композитор.

Поховали прот. Кирила Стеценка на цвинтарі біля церкви в с. Веприку, згідно з бажанням парафіян, які не хотіли віддати тіла свого „батюшки" для похорону в 'Києві, чого домагались кияни. Осиротив покійний дружину і трьох діток; старша з двох доньок в оповіданні „Сирітство" залишила на пам'ять про татка надзвичайно чулі спогади про останні дні і смерть о. К. Г. Стеценка. (ІНадрук. в журн.: „Церква і Життя", ч. 4 — 1927 р., стор. 346-349).

„За два з половиною роки свого життя і праці, як народилась Українська Автокефальна Православна Церква, — писав брат композитора Петро Стеценко, — К. Г. стільки написав церковно-музичних творів, що передивляючись тільки написане ним, дивуєшся силі й могутності його надхнення, творочості й просто фізичній витривалості цієї малої, слабенької зовні, але великої й могутньої в своїй творчості людини, а разом з тим уявляєш собі, скільки

219


міг би написати К. Г. за свого життя, коли б безжалісна й нагла смерть так рано не скосила його" (Ор. сії., стор. 345). Скарб цер-ковно-музичйої творчости о. 'Стеценка представляється нині так: 1. Всенощна (на мішаний хор). — 2. Літургія (для народнього співу). — 3. Літургія (на мішаний хор). — 4. Панахида (на мішаний хор). — 5. Шість „херувимських". — 6. Чотири „Милість спокою". — 7. Девять „Хваліть ім'я Господнє". — 8. Гармонізації на-півів Київо-Печерської Лаври — 9. „Христос воскрес" (3). — 10. „Ангел вітав". — 11. Задостойники. — 12. „Розбійника благора-зумного". — 13. Канон у Страсну Суботу. — 14. Колядки. — 15. Духовні канти (<В. Завітневич. Ор. сії., стор. 123).

Коли, з впровадженням в Богослужби української живої мови, Богослуження в Українській Православній Церкві стало пройматися національним українським характером побожної душі українського народу, то тій же цілі виявлення особливостей душі нашого народу мали служити в Богослуженні й забарвлені національним характером церковні співи, церковні мелодії; українізація, коли не боятися цього, для де-кого страхітливого, терміну, повинна охопити й ділянку церконого співу, як проходив той процес в давній нашій старовині, з приняттям нашими предками християнства (див. т. І цієї праці, стор. 92, 159; т. II, стор. 298; т. III, стор. 106, 108). Проф. В. Завітневич пише: „К. 'Стеценко добре знав і відчував національну українську природу старих церковних напі-вів, але разом з тим він відчував у них втрату зв'язку з українською пісенністю, створеною українським народом в наступних віках ... Український народ, творець старого церковного православного співу, був позбавлений можливосте оживляти і поповнювати свій первотвір новим елементом пісенної творчости. Тонкий музичний ум Стеценка відчував той розрив між церковним і новим народнім співом і з перших кроків своєї композиторської діяль-ности починає він заповнювати цю прогалину" (Ор. сії., стор. 124).

Трохи старший віком з-посеред славетної трійки українських музик доби відродження українського народу (О. Кошиць, М. Ле-онтович, К. Стеценко), яка вийшла з школи Миколи Лисенка (1842-1912), Олександер Антонович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в родині старовинного українського духовного роду Коши-ців на Київщині, в с. Тарасівці, Звенигородського пов., де батько його був священиком. Освіту загальну й богословську одержав О. Кошиць в Богуславській бурсі, Київській Дух. 'Семінарії й Київській Дух. Академії; музичну освіту — в Київській школі М. Лисенка, ло клясу композиції у проф. Г. Л. Любомірського. Вже студентом Дух. Академії О. Кошиць вславився як знаменитий дири-ґент академічного хору в Богоявленському Братському манастирі (хор був мішаний, в якому дисканти і альти набірались з учнів Київо-Подільської бурси). Слухати концерти А. Веделя у виконанні цього хору в „Братстві" під диригуванням О. Кошиця збірав-ся, як висловлювались насельники манастиря потім, „увесь право-

220


славний Київ", і слава про О. Кошиця, як про неперевершеного мистця-дириґента церковного академічного хору, залишилась в анналах Академії до кінця її існування (1919 р.).

Після скінчення Академії О. Кошиць був де-який час вчителем історії в гімназіях м. Ставрополя і Тіфлісу на Кавказі, а від року 1904 оселився у Києві і віддався музичній та педагогічній праці. Вчителював по різних середніх школах Києва і диригував хорами (серед них славним хором студентів Київського Університету і Вищих жіночих курсів), був капельмайстром в українському театрі М. Садовського і в Київському оперному театрі. З національним відродженням України в революцію 1917 р., О. Коши'ць, разом з другими українськими музиками, розпочав велику працю по організації музичних інституцій, зразкових українських хорів. На доручення Гол. Отамана Петлюри, при кінці 1918 р. К. Стеценко (голова Музичного Відділу при Міністерстві Освіти) і О. 'Кошиць (голова Етнографічної секції того Відділу), взялись за організацію Капелі, яка мала, в кількості до ста найкращих співаків і співачок України, виїхати за кордон в концертову подоріж по головних центрах європейської культури. З Українською Республіканською Капелою, як названа була ця установа, виряджена Урядом Директорії УНР за кордон з місією (пропагувати там ім'я нашого народу й багатство його душі в народній пісні, вирушив О. Кошиць, як диригент Капели, з України весною 1919 року та вже й не повернувся на Батьківщину, опановану большевиками. В рр. 1919-1927 О. Кошиць, на чолі Української Республіканської Капели, а з припиненням її існування як української держеної установи (зимою 1921 р. з причини, головним чином, фінансової скрути) на чолі Українського Національного Хору, як їх диригент, об'їхав, даючи з надзвичайним успіхом концерти, такі краї: Чехословаччи-на, Австрія, Швайцарія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Англія, Німеччина, Польща, Бспанія, США, Канада, Куба, Мексіка, Бразилія, Урагвай і Аргентина. Після цієї світової подорожі кояцертової Українського Національного Хору О. А. Кошиць мав поодинокі виступи на чолі українських хорів, проживаючи в США в Ню-Йор-ку; в ряді років приїздив О. Кошиць з НкиЙорку до Канади на Літні Освітні Курси у Вінніпегу, що їх організовував щорічно „Осередок Культури" при Українському Нац. Об'єднанні. Ці курси закінчувались звичайно концертами їх учасників під знаменитим проводом О. Кошиця. Після таких курсів в літі 1944 р. О. А. Кошиць несподівано захворів і помер у Вінніпегу на Різдво Пресвятої Богородиці 21 вересня 1944 р. Поховано його на цвинтарі .(11 миль за містом) в мавзолеї м. Вінніпегу. В церковно-музичній спадщині по славному диригентові й композиторові залишились церковні композиції О. Кошиця: 5 літургій (4 для міш. хору і 1 на три муж. голоси), догматики 8 голосів, піснеспіви Всенічної (в манускрипті), багато кантів і колядок. Про канти і псальми казав О. Кошиць, що вони є найкращим свідоцтвом щирої релігійности українського народу. „Чудова, щира, як саме народне серце, ме-

221


лодія, з відгуком старовинного українського церковного співу; прекрасний, ви'сокопоетичний вірш народньої поезії з її наївними чарівними образами, загальний, трохи перевищений, релігійний настрій — це все ті риси, які ставлять нашу релігійну пісню на височенний художній л'єдесталь".

В області церіковно-релігій'ної музичної творчости доби відродження національної Української Православної Церкви треба назвати ще імена українських композиторів: Якова Яциневича (1869-1945), П. Демуцького (1860-1927), П. Кознцькото, о. Хомичев-ського, Гайдая, о. Г. Павловського, Гончарова, о. М. Тележинсько-го, А. В. Річинського і інш. Як в ділянці перекладів богослужбових Ікииг на українську мову і ширення їх великою перешкодою було відношення до Церкви в Україні радянської безбежної влади, таке ж відношення не сприяло, без сумніву, й розвиткові цер-ковно-музичної творчости в лоні УАПЦеркви, особливо як посилилась антицеркювна і антирелігійна робота партії і уряду. Цер-ковно-музична творчість мусіла заглохнути в Україні під атеїстичною владою, позбавленою засад релігійної толеранції. Собор 1921 року визнав необхідним, щоб ВПЦРада, для збагачення церковно-співочого матеріялу, подбала про обслідування всіх матеріялів по старовинному церковному співу, які переховуються по церковних архівах, організувала запис старовинних церковних співів від дяків, священиків, старих співаків, подбала про науково-художню обрібку зібраного матеріялу, витворення на його ґрунті українського церковного обіходу; скористала б для церковного вжитку з кращих творів композиторів інших православних церков. Для організації церковно-співочої справи 'Собор 1921 р. ухвалив також, аби ВПЦРада „поставила підготовку диригентів та дяків на сталий грунт" і „подбала про організування в храмах загальних церковних співів".

Не маємо даних, щоб судити, що і в якій мірі могла ВПЦРада з цих постанов Собору 1921 р. про „Українські церковні співи" („Діяння" Собору 1921 р. Ор .сії., стор. ЗО) виконати; на це потрібні були і кошти, з якими у ВПЦРади був „завжди, — як свідчить митроп. Липківський, — стан катастрофічний", і інші умови-ни від тих, в яких знайшлася Церква по відокремленні її від держави одночасно з ограбуванням її урядом тої держави. Є фактом, засвідченим в доповіді архиєп. Константина Малюшкевича на Великих зборах ВПЦРади весною 1928 р., що дяка-дириґента тяжко було дістати парафіянам, і то не тільки в УАПЦркві; архиє-•пископ Малюшкевич наводить статистичні дані, що на Україні в 1914 р. було 10793 дяків, а в 1927 р. тільки 4574, зменшилось на 6219, або на 57,6%; легче було знайти другого священика, ніж дяка на парафію (Церква і Життя, ч. 2 — 1928 р., стор. 105-106). Очевидна річ, що в УАПЦеркві питання дяків-дириґентів ускладнювалось вимогою співів в українській мові, що не було легким

222


для дяків, вивчених і навиклих в мові ц.-словянській, при тому стані, до того ж, перекладів богослужбових книг, про який сказано нами вище.

Великого значення набула в УАПЦеркві церковна проповідь, коли з церковної катедри та проповідь стала виголошуватися рідною мовою українського народу. Український народ по селах за часів до-революційних властиво був позбавлений живого слова з церковного амвону пастирів Церкви. Київський митрополит Флавіян долю .пастиря, палкого проповідника, в Рос. Церкві характеризував в кінці XIX — «а початку XX стол. словами, що такого „відставляють подальше" (т. III цієї праці, стор. 252). Але ж на Україні, поза зросійщеними її містами, до цього треба додати незрозумілість сільськими парафіянами (в яких 80-90%) російської мови проповіді, хоч би й охочого до проповідництва священика. Тому проповідь пастирів по сільських церквах України була, беручи загально, рідким явищем. Не можемо твердити про всі духовні семінарії на Україні, але про свою Харківську автор цієї праці, як її вихованець, може засвідчити, що нас не вправля-ли в проповідницькій практиці. В роках учоби в духовних школах Харківської єпархії (1893-1904) не пам'ятаю жодної проповіді в церквах і Духовного Училища і Дух. ІСемінарії, виголошеної ду-ховником або о. ректором; в семінарії мали ми добрих учителів гомілетики, як, напр., С. (В. Булгаков, автор відомої „Настольної книги для священнослужителів", але ніколи семінаристи не виголошували проповідей в семінарській церкві; вивчаючи теорію і пишучи за нею .проповіді, не набували практики у виголошенні проповіді, з тим і «а парафію виходили. Проповідницька практика набувалась де-котрими з нас щасливим випадком, що від ідейних священиків м. Харкова, як о. Миколай Жебунів, о. Петро Фомін, вийшла ініціятива притягнути кількох семінаристів до проповідництва в їхніх церквах і в поза-богослужбових зібраннях і бесідах релігійних.

Безумовно, що не було легким, як почалось відродження Української Православної Церкви, розпочати благовістя Слова Божого з церковної катедри в українській мові. Мусіла вироблятися сама проповідницька українська мова, богословська термінологія (досі не устійнена) в українській мові. За це взялись національне свідомі пастирі та й світські з богословською освітою, набутою в школах російських, в духовних академіях і семінаріях. Яке велике значення надавали проповідництву в УАПЦеркві, видно з того, що ВПЦРада, скасувавши в Церкві адміністративні становища окружних „Благочинних", які в давній нашій Український Церкві іменувались „протопопами", замінила їх, як пише митр. Липківсьїкий, „благовісниками", що мали бути в кожній повітовій, чи районо-вій Церкві, з функціями, очевидно, бути зразковими проповідниками в районі та порадниками священиків в ділі проповіді. В самому Києві, при Софійському соборі, було організовано „Брат-223


ство робітників слова", на чолі якого стояв кандидат богословія Київ. Дух. Академії Володимир Чехівський, б. прем'єр Уряду Директорії УНР.

„Мистецтво проповіді в Українській Церкві, — писав р. 1927 В. Чехівський, — визнають навіть її супротивники. За короткий час відродження Українська Церква дала кілька видатних могутніх проповідників. І форма, і зміст проповіді удосконалюється. Повнота життя, що в проповіді захоплюється, широта, що одкри-вається, глибина, що дається живим словом, служать за ознаку розвитку проповіді в Українській Церкві... Нові форми відправ церконих, т. зв. проповідницькі відправи, з особливим змістом і текстом, як, напр., відправа „Визволення", „Слово Хресне", святкові повечір'я-концерти, повечір'я колядкове й інші, розвиваються невпинно в творчості Української Церкви" („Церква і Життя". 1927, ч. 1, стор. 8-9). На жаль, про мистецтво проповіді в тих часах в Українській Церкві заховались виключно майже спогади слу-хачів-сучасників, що з великим пієтизмом згадують про сильні вражін'ня від проповідей ряду проповідників-ієрархів УАПЦеркви, як: митропол. Василь Липківський, архиєп. Олександер Ярещенко, архиєп. Нестор Шараївський, архиєп. Йосиф Оксіюк, митроп. Ми-колай Борецький, архиєп. Іоан Теодорович, архиєп. Константан Малюшкевич, архиєп. Константан Кротевич і др.; з світських проповідників вславився сам голова „Братства робітників слова" Во-лод. Чехівський, прозваний „всеукраїнським благовісником".

Але ми не знаємо, чи в друку появлялися ті проповіді; в журналі УАПЦеркви „Церква і Життя" «е знаходимо жодної проповіді, хоч в програмі журналу й подано було посеред відділів її — відділ „релігійне навчання і благовісти" (Ч. 1 1927, стор. 126). Може бути, що тих проповідей «е допускало до друку в журналі цензурне око безбожної влади. В постановах зібрання духовенства Хіарківської округової церкви 26 березня 1928 р. знаходимо таку постанову: „Прохати ВПЦРаду своєчасно надсилати промови". Видно, що ВПЦРада надсилала проповіді, хоч і несвоєчасно, — очевидно не видавництвом з друкарень, націоналізованих радянською владою. В каталозі книжок Книжкової комори при ВПЦР значаться на продаж „Промови за червень і липень" митроп. В. Липківського, друковані на шапірографі; треба думати, що таким же способом друкувались і поширювались промови митрополита і за другі місяці, а можливо і інших архиєреїв. Президія ВПЦРа-ди в засіданні 23 березня 1927 р. ухвалила „порушити клопотання перед Урядом про дозв'іл на видання окремим додатком до журналу „Церква і Життя" збірника церковних промов під назвою „Проповідь" (Протокол зас., стор. 2). Чи було порушено таке прохання, і які були наслідки його, — слідів ми не знайшли.

В рр. 1934 і 1936 о. П. Маєвський видав у Вінніпегу (Канада) ротаторним способом (не зовсім читким друком) дві збірки проповідей Василя Липківського, перша р. 1934 під наголовком „Сло-

224


во Христове до Українського народу", на теми євангельських читань за Службою Божою (160 проповідей), друга р. 1936 — „Слово Апостольське до вірних Христової Церкви", на теми читань з Апостола (50 проповідей). Видавець, свідчачи в передмові , що ці проповіді надіслані йому о. Митрополитом прямо з Києва, при чому ЗО з надісланих не дійшло („невідомо з яких причин"), висловлює надію, що „може Церква найде змогу випустити обі ці збірки звичайним друкарським способом для вигідного і загального користування ними". Так здавалось би, що вже з пошани до особи першого митрополита УАПЦеркви належало видати його проповідницькі труди як слід, ділом шануючи, а не „многорічи-вими" і часто порожніми фразами. Це є дуже важне для характеристики також змісту і форми проповідництва тих часів відродження «ашої Церкви. Може, знайшлись би й проповіді в манускриптах інших проповідників видатних в тім часі. В цій справі належного видання проповідей проповідників УАПЦ в Україні е ще одна дуже важлива річ. Це питання автентичности тої чи іншої проповіді, приналежносте ЇЇ вказуваному авторові.

На сторінках української церковної преси у вільному захід-ньому світі зустрічаємо проповіді з 'поданням імени митрополита Липківсько<го, як їх 'автора, але без подання джерела, звідкіль редакція взяла цю проповідь, як проповідь митроп. В. Липківського. Отже завжди може .повстати сумнів: та чи дійсно та чи інша проповідь належить митрополитові В. Липківському? Історик може допуститися великих помилок в характеристиці митроп. ЇВ. Липківського, як проповідника, в характеристиці проповідництцва того часу взагалі в УАПЦерві, коли буде безкритично приймати за автентичні казання відсутніх чи вже й померлих проповідників УАПЦ, не звертати уваги на ту чи іншу документацію їх авторства. Особливо стосується це митрополита В. Липківського з огляду на його ролю у відродженні Української Православної Церкви. Тут би ні в якому разі не повинно було мати місце приватне видання окремої особи, що й відчув о. П. Маєвський, апелюючи до Церкви (треба думати, що до УГПЦеркви в Канаді), чи не буде в спроможності вона видати збірки проповідей митроп. Липківського.

Тільки що сказане можемо ілюструвати таким яскравим прикладом. На сторінках часопису „Відомості Генерального Управління УАПЦеркви у В. Британії" ч. 2/29 за 1953 р. видруковано було „Слово в Неділю Мясопустну" митропол. В. Липківського „Страшний Суд і Український Народ". Прочитавши цю проповідь, ми особисто впали в сумнів, чи може вона належати митрополитові Липківському; потім одержали запити й від де-яких священиків на предмет тої проповіді, сумління яких було стривожене наукою про Страшний Суд, поданою в „Слові" митроп. Липківського. Дійнсно, та наука не має підстав в Св. Письмі і суперечить православній науці з християнської есхатології, як вона викладе-

15                                                                                                                                                                                                                     225


на в Символичних книгах Вселенської Православної Церкви; а як суперечна з наукою Церкви, то не може бути віднесена й до т. зв. „теологумен", тобто окремих богословських думок, богословських поглядів там, де нема ясно висловленої науки Церкви. За змістом тої проповіді, український народ (як, очевидно, і кожний народ) на Страшкому Суді має відповідати колективно за те, чи боровся за утворення незалежної рідної Церкви і чи молився та Богослуження правив в своїй живій мові? Коли цього не робив, то „опиниться не між вівцями, а між козами"... Названі речі проповідник вважає „нашим найпершим обов'язком перед Богом, за який наш народ повинен буде дати відповідь на суді ІБожому" („Відомості" Ор. сії., стор. 3). Поперше, наука нашої Православної Церкви не знає колективної відповіді на Страшному Суді (в складі нації, народу, кляси, союзу і т. п.), а тільки особисту кожної людини (Римл. XIV, 12); подруге, автокефальність Церкви, мову Богослуження, молитви треба розглядати в області права, а не морального обов'язку людини. За розумуванням проповідника, усі наші прадіди, від схрещення України, що не мали автокефалії Церкви і молились в церковно-словянській, а не в живій народній мові, повинні будуть відповідати за це на Страшному Суді Христовому. іВіра в 'Бога, особисте моральне удосконалення і добрі діла (Мт. XXV, 31-41) то є найістотніші речі для оправдання людини на Страшному Суді і для її спасіння, а не те, чисто земне, а не вічне небесне, про що в названій проповіді говорить проповідник. І тому, така проповідь, на нашу думку, не могла вийти від митроп. В. Липківського, особи з вищою богословською освітою.

Думаємо, що такі залякування православних українців відповідальністю на Страшному Суді Христовому за те, що не приєднуються всі вони до УАПЦеркви, не могли виходити не тільки з уст митрополита Церкви, але й взагалі з уст освічених проповідників того часу в УАПЦеркві. У самого митрополита Липківського знаходимо, супроти науки про колективну відповідальність окремих народів на (Страшному Суді, ясне вчення, на підставі бла-говістя апостола Павла, що „кожна людина відповідальна перед Богом за всі свої вчинки і таємниці свого життя, і настане день,

•коли всі люди стануть перед Судом Божим" („Слово Апостольське до вірних Христової Церкви". Вінніпег. 1936, стор. 4).

Отже, не маючи, крім проповідей митроп. Липківського, автентичність яких належало б перевірити нашим науково-богословським установам, казань інших проповідників УАПЦеркви, трудно аналізувати зміст і форму проповідництва тих часів відродження

-нашої Церкви. Одначе, на підставі змісту проповідей митроп. ЛшІ-.ківського, історик може ствердити, що з церковної катедри УАПЦеркви в 20-их рр. в Україні під безбожною комуністичною владою сміливо велась боротьба з безвірництвом і матеріялізмом, ідеологією марксізму-ленінізму, яку пропагували „партія і уряд". В проповідях митрополита сумна сучасність часто стає предметом

226


докорів проповідника. Наведемо приклади. «Браття! Якою ганьбою закидають тепер слово р а б ті, що вважають себе тепер найбільшими панами. „Ми розбили кайдани всякого рабства і панства, — галасують вони, — ми не хочемо бути нічиїми рабами, навіть рабами Божими! Розірвемо кайдани релігії"... Так вони викрикують, але мабуть і самі бачать, а тим більше з боку видно, що ніхто не був в такому тяжкому рабстві, ніхто ее брязчав такими кайданами, як вони. Єдиний шлях визволення від рабства у людей це є рабство у Христа» ... („Слово Апостольське до вірних Христової Церкви". Написав о. Вас. Лштківський, митрополит Київський і всієї України. Вінніпег. 1936, стор. 12). «Вже перш' люди, Адам та ?ва, захотіли бути, як боги. Та й сусчасні матер: ялісги галасують: не треба нам Бога, ми самі хочемо бути, як боги! Чим ця охота їхня скінчиться, ще не відомо, може вона не краще скінчться, як у Адама і Єви ... А коли справді сучасні ма-теріялісти досягнуть того, що стануть богами, то це будуть боги подібні до паганських — Юпітера, Бахуса, Венери та інших, з усіма примхами людського еґоїзму та розпусти, чи з погляду хри-стиняського це будуть витвори темряви світу цього, сил диявольських» ... (ІЬісІет, стор. 76-77). «Зараз провадиться ще більш вперта боротьба християнства з прапорами безвірства, яке намагається не тільки знову хрест в землю загнати, а й зовсім із землі знищити, щоб прапор спасіння ніде не стояв на шляху до загибелі. Якже, браття, безмежно важливо тепер, щоб усі християни одностайно стали під свій прапор і спільно вийшли на цю боротьбу зі „зброєю Божою", себто в святості правди і любови перемагати людську неправду і насильство» (ІІЬісіет, стор. 43). «В наші часи особливо гостро й фанатично повстали проти відбитку в собі Христа керівники Ігролетаріяту. Пролетар, кажуть, неодмінно мусить бути безвірник і у всякому разі відкинути всякий відбиток на собі Христа, щоб зберегти свою „клясову єдність". Чи ж •справді відбиток Христа в народі усуває всі його національні й соціяльні відміни? Ні в якому разі» (ї'ЬісІет, стор. 81). «Нас хо-тять запевнити, ніби Христа й зовсім не було, й апостоли в більшості вигадані, і все християнство не більше, як чиясь вигадка, для людей непотрібна. Але ні. Страждань та крови не вигадаєш. Це жахливий, але дійсний факт. Християнство засновано на крові Христовій, на крові свв. апостолів, на крові безлічі 'святих мучеників» (ІЬісіет, стор. 25). «Браття! Є віра і є безвірство. Але чи є ж безвірств'О? На мій погляд, його нема. У безвірників віри навіть більше, ніж у вірних. Хіба безвірники не вірять Марксові, Енгельсові та іншим своїм ідеологам, як ми Євангелію? Твори цих безвірницьких „євангелистів" це для безвірників св. письмо. Навіть в релігійному безвірстві они керуються вірою» (ІЬісіет, стор. 100). Про нео'сяжні заслуги християнства в історії людства митрополит проповідує: «Християнство величезну жертву поклало на вівтар підвищення загального життя людности, на його науку, мистецтво, культуру. Але воно завжди є й залишиться живим закли-

227


ком до всіх людей і народів: будуйте з себе гідний храм Бога живого. Бо це лише є гідне завершення всякої людської праці, що надасть їй вічної ваги. Все інше: і великі фабрики і заводи, і безліч літаків та пароплавів, і величні міста і держави, — все це минеться. Для найвищого життя незабутні слова апостола Павла: ви є храм Бога живого» ... (ЇЬігіет, стор. 47).

Архиєп. Константин Малюшкевич в своїй доповіді „Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії", виголошеній на Великих Зборах ВПЦРади весною 1928 р., казав, що від єпископа в УАПЦеркві завжди вимагалось значною частиною її членів, щоб він був блискучий промовець. Що ж до змісту проповіді, то казання суто церковного змісту, віронавчальні, моральні багатьох не задовольняли на печатках, були не популярні. «От коли 'Проповідник говорить так, що в кожній його промові можна було знайти певний політичний натяк, тоді це промовець, тоді ним задоволені, його хвалять, його слухають». Та в таких вимогах від проповіді наступила далі зміна, коли найперше самі єпископи „залишили цей легкий спосіб здобуття популярности", і проповіді їх стали набувати церковного, переважно загально апологетичного характеру. „ІБоятись за стан єпископів, як проповідників, тепер не приходиться. Ухили від правдивої норми церковного проповідництва, коли бувають і будуть, то це лише ухили, і боротись з ними треба, як з ухилами. Не доводиться боятись і за оцінку таких суто-церковних промов з боку дійсних вірних нашої Церкви. Вони вже слухають ці промови й починають їх любити, а за них 'починають поважати й самих проповідників" (Церква і Життя, ч. 7 — 1928 р., стор. 99-100).

Сучасники українського церковного життя 20-их рр. XX стол. в Україні свідчать, що „український церковний визвольний рух викликав в Церкві піднесення й життя духовного, морального, переборов в собі невірство, індеферентизм до Христової віри. Християни, що раніш були напівбайдужі до справи 'Божої, у визвольному русі перероджуються, виявляють глибоку й повну самовідданість". .. <(Ц. і Ж., ч. 1. 1927, стор. 9). Очевидно, що такі факти спостерігались найбільше посеред української національне свідомої інтелігенції та півінтеліґенції, раніш в значній частині до Церкви байдужої, а то й ворожої, з огляду на її політичну ролю в до-революційній царській Росії. Без сумніву, що для багатьох з навернених до справи Божої немале значення мав національний момент в житті УАПЦеркви, але ж, як подано було нами на початку цього підрозділу, другим, не менш важним завданням відродженої Української Православної Церкви було в ідеології її діячів, оздоровлення сучасного церковного життя в світі, задоволення духовних стремлінь тих вірних, що в Церкві шукають найперше правди Божої, шукають Христа, прагнуть виконання Його заповітів. Такі настрої підсилювані були страхіттями ревілюційного часу, громадянської війни. Про ці настрої і звернення Церкви на-

228


зустріч їм знаходимо прекрасне місце в доповіді митрополита Ми-колая Борецького „Духовне керівництво УАПЦ" на зборах ВПЦ-Ради весною 1928 р.

«Кому не відомо, — казав митрополит, — чим вабить і тягне до себе наша УАПЦ? Кому не відома новітня ідеологія нашої Церкви? Хто не помітив, що тільки одна вона і лежить в підвалині новітніх людських церковних шукань? Що до неї тільки одної поспішає кожне зболіле серце і що тільки тій Церкві належить славне майбутнє, яка чесно розуміє цю істину і визволить себе від своїх старих мертвих форм і турбот. Огляньте ви ряди нашої УАПЦ і ви побачите в ній нам близьких тю вірі і крові людей. За-гляньте ви в наші храми, яка там сила є людей, які на запитання ваше, чого вони шукають в УАПЦ, вам скажуть, що „їм трудно на душі", і тому вони прийшли до УАПЦ, бо тільки в УАПЦ вони відчувають новий дух, нові теплі настрої.Так ось що веде людей до УАПЦ, — це її „новий дух і теплі настрої"... Проголосивши автокефалію, соборноправність, білий єпископат та де-які інші принципи в нашій Церкві, ми думаємо, що тим уже склали ідеологію УАПЦ. Ні, мої дорогі! А хто ж розв'яже всі ті трагедії людського життя, яких не в силі була розв'язати стара словенська Церква і тим знизила свій авторитет і залишилась бідною вдовою, без дружини і дітей? А Христос стоїть .в Церкві і кличе: прийдіть до Мене всі струджені і тяжкою недолею знеможені, і Я заспокою вас. Чим же заспокоїть наша УАПЦ цих ,,струджених і знеможе-них" дітей, якщо в ній не буде належної свідомосте, не буде розуміння Самого Господа Христа?» «Сила, — каже Слово Боже, — сходила з Христа і сціляла всіх (Лк. VI, 19). Отже про цю силу нам слід найперше пам'ятати, і ця сила є наша дійсна й щира любов до Бога і людей, є наш правдиво християнський дух, наші християнські ибастрої, які одні тільки можуть вилікувати трагедії людського життя і в той же час дати нам інший християнський світогляд,а за ним і іншу християнську ідеологію, до якої рветься тепер новий світ, і яку складає спільними своїми силами наша УАПЦерква» (Церква й Життя, ч. 2 — 1928, стор. 97).

Питання про видання духовного журналу, як періодичного органу УАПЦеркви, виникло, треба думати, скоро вже по соборі 1921 р. Але зреалізувати цю думку вдалося тільки в 1927 р., коли радвлада 15 січня 1927 р. під ч. 4889 дала дозвіл на видання місячника УАПЦ під назвою „Церква і Життя" з умовою, що друкуватися він буде в Харкові. Не знаємо, коли власне уперше ВПЦ-Рада звернулась до влади за дозволом на видання церковного журналу, але в листопаді 1924 р. Третя Президія ВПЦР, обрана в травні 1924 р., у відомій заяві її до Голови Раднаркому УРСР писала також про видання органу: „Визнаючи за необхідне вжити всіх заходів до боротьби з усім тим, що затримує культурний розвій працюючих віруючої людности на Україні, яким так широко зловживала стара словянська Церква, й уважаючи найкращим засо-

229


бом в такій боротьбі — періодинчий орган друку, ВПЦРада прохає, в ім'я інтересів істини й культурного життя віруючої людности, дати змогу мати періодичний орган друку УАПЦ, часопис, з умовою і обов'язком дотримуватись сучасних правил друку". Якими мотивами керувалась радвлада, обумовивши місце друку журналу „Церква й Життя" (з додатком теж місячної газети „Церковні Вісті") Харковом, — невідомо, бо ж органи ДПУ в Києві так само могли цензурувати зміст поданого до друку матеріялу; для видавців же журналу утворено було тим труднощі: Редакційна колегія при видавці-ВПЦРаді знаходилась .в Києві, а друк і зносини з державними цензорами друку в Харкові. Пришилось в Харкові мати відповідального редактора, а потім при ньому ще й Видавничу комісію.

Редакційна колегія в Києві була в складі: голова — митрополит В. Липківський, члени — єп. М. Грушевський, єп. Я. Чулаїв-ський і О. О. Левитський; найближчими співробітниками — архи-є'п. Н. Шараївський, прот. М. Хомичевський, В. М. Чехівський. Відповідальним редактором в Харкові був архиєп. Іван Павловський; він входив також в склад Редакційної колегії журналу „Церква й Життя" і був „представником її для зносин в справах видання журналу з Осередковим Урядом і Цензурою", мав „стояти на варті для охорони УАПЦ, «стежити за тим, аби зміст статтей журналу не давав приводів для підозрінь в нелояльності, або нетактовності УАПЦ до Уряду" ^(Протокол засід. Президії ВПЦР 22 лютого 1927 року). Клопоти перед урядом про дозвіл друкувати журнал в 'Києві не мали успіху; обіцяно було урядом, що як вийдуть перші числа журналу і через них уряд переконається в лояльному напрямку журналу, то буде дано дозвіл на друк в Києві. Тому в Харкові, в поміч відповідальному редакторові арх. Павловському, було засновано Видавничу комісію в складі прот. Л. Юнакова, прот. П. Протопопова і братів А. Янченка і їв. Гаращенка; два останніх скоро участи в комісії зріклися.

Журнал „Церква і Життя", якого вийшло всього 7 чисел, — 5 в 1927 р. (2-3 в одній книжці) і 2 в 1928 р., не був по свому змістові і характеру для широкого читача, журналом популярним. Ми би сказали, що його зміст і стиль вимагав читача вище середнього, відповідав характеру журналів духовних, що виходили при духовних академіях в до-революційних часах; правда, й співробітники його були переважно з вихованців Київ. Дух. Академії. Характерною була дискусія щодо напрямку і змісту журналу, орга-нуУАПЦ, ще перед друком першого числа „Церква і Життя". Дискусія відбулась Ю лютого 1927 р. в позачерговому засіданні Президії ВПЦРади з участю й не-членів Президії, співробітників журналу. Голова Президії єп. Ромоданів, знаючи, як церковна громада УАПЦ, довго очікуючи на вихід в світ журналу своєї Церкви, цікавиться ним і покладає на нього великі надії, а тому хотілось би, щоб перше число його вийшло якнайкращим, — скористав з

230


прибуття до Києва трьох єпископів — архиєп. Ф. ІСергієва, єп. Г. Мозалевського і єп. В. Дахівника-Дахівського — і про'сив їх перечитати матеріял до першого числа „Церква і Життя", вже апробований для друку Редакційною колегією. Єпископи, перечитавши, просили скликати засідання ВПЦР, «а яке були запрошені також прот. М. Хомичевський і В. М. Чехівський.

Єп. Григорій Мозалевський 'перший висловив на засіданні такі думки: „Журнал — моя (і не тільки моя) дорогоцінна мрія; сьогодні ця мрія змінилася острахом: я боюся, щоб перше число журналу не пошкодило всій справі, бо матеріял, що виготовлено для січневого журналу, занадто тяжкий, сухий і робить неприємне вражіння. Червоною ниткою в ньому проходить якесь самохвальство, що переходить в своєрідне сектантство; ми, а більше — ніхто; треба, щоб нас другі хвалили, а ми повинні виступати перед читачами з духом всеоб'ємлючої християнської любови; треба мати також на увазі освітній рівень і бажання нашого духовенства й селянства; заготовлений матеріял не задовольнить цих бажань".

Архиєп. Феодо'сій Сергієв висловився, що „загальний напрямок журналу мусить бути просякнутий духом любови і не повинен викликати озлоблення з боку інших релігійних течій; треба уникати всяких приводів для підозріння журналу в якому-будь політиканстві. Неприпустиме в журналі загальне обвинувачування старої ієрархії Рос. Церкви, серед якої були великі мужі Церкви і святі угодники <(Іоасаф, Феод осій та інші), тому такі вирази, як хижаки-епископи можуть викликати обурення серед вірних і духовенства".

Єп. Дахівник-Дахівський висловився, що „журнал слід наблизити більш до розуміння середнього читача і навіть до загально грамотного парафіянина, а тому треба більш Іпопулярізувати зміст журналу, бо інакше він не зацікавить духівництво й залишиться в Редколегії".

Архиєп. Н. Шараївський казав: *На мою думку, журнал „Ц. і Ж." мусить перш за все виявляти сучасне життя нашої Церкви, накреслювати й освітлювати шляхи до кращого майбутнього, оізна-йомляти з життям інших церковних течій, задовольняти насуш-ні 'потреби сучасного церковного менту; історія минулого життя, полеміка про право нашої Церкви на автокефалію, про благодать і т. інше зараз вже не цікавить нікого; журнал мусить допомогти духівництву і громадам вірних виявити свої права в умовах сучасного життя, освітити ідею соборноправности, що часто виявляється в неприпустимих формах, дати підтримку в боротьбі проти безвірництва і т. ін. Ставити перед собою високі завдання несвоєчасно, слід використовувати журнал для зміцнення того, що вже є, щоб УАПЦ набула реальну силу, з якою мусіли.б рахуватися противники».

231


Прот. М. Хомичевський висловив такі думки: „Загальний напрямок журналу мусить відповідати духу канонів УАПЦ і мусить бути християнським у високому розумінні цього слова; можна виступати з полемікою, сперечатись і заперечувати, але не в спосіб загострення взаємовідносин, а в спосіб спокійного, лагідного, об'єктивного і обґрунтованого виявлення ідеології УАПЦ; журнал мусить бути серйозним і в той же час популярним. Коли укладалась програма журналу, то малось на меті випускати два журнала".

Митрополит В. Ли'пківський поінформував, що „Редакційна колегія приступила до праці, не маючи ніяких певних конкретних завдань. Обставини вимагають негайно випустити перше число журналу; для цього використовується той матеріял, що є під руками; коли вийде перше число журналу і коли на нього відозветь-ся періферія і допоможе цій справі морально і матеріяльно, вона буде розвиватися і в найближчому часі стане на певний шлях, а зараз від Президії ВПЦР залежить вирішити, чи випускати перше число з таким змістом, як вже виготовлене, чи чекати, поки буде підібрано і виготовлено який матеріял".

В. М. Чехівський спростовує завваги попередніх промовців і твердить, що матеріял, з якого складено перше число журналу, має велике значення і задовольнить всіх читачів; журнал мусить буде серйозним і змістовним, таким і є .перше число його, а майбутнє буде залежати від різних обставин, які зараз і передбачати трудно; погодився, одначе, на редакційні поправки, згідно з заувагами єпископів.

?п. Ромоданів зсумовує думки всіх промовців і ставить на голосування Президії, чи надсилати до Харкова матеріял для першого числа журналу вже виготовлений Редколегією, чи відкласти на де-який час, поки Редколегія виготовить новий матеріял. Ухвалено було визнати нагальною потребою УАПЦ видання журналу „ІД. і Ж." якнайскорше, а тому ствердити перше його число в змісті, який складено Редколегією, доручивши їй тільки виправити деякі статті за вказівками і заувагами єпископів. (Протокол засід. Президії ВПЦР ч. 11/31, 10 лют. 1927 р.).

І в дальшому журнал „Церква і Життя" виходив не без перебоїв. В червні місяці 1927 р., після виходу першого числа і виготовлення матеріялу для ч. 2-3, повстали якісь непорозуміння в Редколегії, в наслідок чого митрополит В. Липківський зрікся головування в Редколегії і просив Президію ВПЦРади припинити висилку журналу по парафіях УАПЦ, що „провадиться з його їні-ціятиви, доки з приводу цього не відбудеться відповідна ухвала Президії ВПЦРади". Ця заява була принята Президією до відома, але єп. Ромоданів, дякуючи Митрополитові за невтомну працю по Редколегії, висловив надію Президії, що о. Митрополит після місячного відпочинку поверне до активної праці в Редколегії, на що Митрополит відповів, що він „від участи в праці Редколегії не

232


відмовляється, але головування в ній на себе не прийме" (Протокол засід. Президії ВПЦР 19 червня 1927 р.).

Редакційна Колегія „Церкви і Життя", як видно з її оголошень, ставила широкі наукові завдання журналу, маючи містити оригінальні статті й «переклади за такими відділами: 1) Філософія і етика християнства; 2) Історія релігій; 3) Церковна історія; 4) Студії над Ов. Письмом; 5) Релігія й наука; 6) Релігія та економічне й соціяльне життя; 7) Церковне мистецтво та ц. археологія; 8) Релігія й красне письменство; 9) 'Бібліографія й крититка; 10) Богословські наукові й церковно-історичні матеріяли; 11) Церковна апологетика й полеміка; 12) Пастирська практика; 13) Богослужбовий культ; 14) Релігійне навчання й благовісти; 15) Сучасне релігійне життя в УАІПЦ і >за її межами, вірші, оповідання релігійного змісту і т. ін. („Церква і Життя", ч. 2-3. 1927 р., стор. 248).

За митрополитства митрополита ІВасиля Липківського вийшло чотири числа журналу „Церква і Життя"; число 5 вийшло перед Різдвом 1927 р., ч. 1/6 в 1928 р. вийшло на Великдень, ч. 2/7 в кінці літа 1928 р. На тому видання органу УАПЦ припинилось. Належить зазначити, що хоч на О'кладинках всіх сьоми чисел „Церква і Життя" стоїть „Видання всеукраїнської Православної Церковної Ради", одначе, як бачимо з оголошення в кінці ч. 5-го журналу, видання „Церква і Життя" передано було, за ухвалою ВПЦ-Ради, Видавничій Комісії при Харківській Округовій Церковній Раді. Чим була мотивована передача, точно не знаємо. Можливо, що мотивами фінансового характеру, аджеж кошти друку кожного числа журналу виносили 1500 крб. Але ж тоді виходило б, що Харківська Округова Церковна Рада стояла матеріяльно міцніше ВПЦРади цілої УАІПЦ; про сумний стан фінансів ВПЦР мова буде нижче. Можливо, що були в тому мотиви й церковно-політичного характеру. В зазначеному вище оголошенні ч. 5 журналу читаємо, що нова, /при Харківській О. Ц. Раді, „Видавнича комісія ма? на меті журнал по змісту упростити, зробити його більш цікавим для рядового члена УАПЦ" (Ц. і Ж., ч. 5. 1927 р., стор. 461).

Цінним з цього погляду був заклик Харківської Видавничої Комісії в наступному ч. 1/6 журналу в 1928 р. Писали там: „Час минає. Ніхто нігде не пише історії відродження й життя УАПЦ. Прекрасні, надхнені з воістину історичними подіями часи відродження нашої Церкви зникають з нам'яті піонерів нашого церковного святого діла. Треба вміти своєчасно й правдиво записати все для історії. Отже Комісія про.хає всіх тих, хто близько стоїть і спочатку був біля нашої церковної справи, викласти на папері все, що було, пригадати хронологічні дати подій, імена діячів й назви міст та сел. Бажано, аби кожна округа в хронолічному порядку українізації переписала всі парафії, пригадала, хто з місцевих вірних взяв участь активну і який священодіяч допоміг їй організуватись. Добре було б, аби О. Ц. Ради дали список священ о діячів

233


й зазначили, коли й ким хто висвячений і т. інше. Все це потрібно записати, надрукувати й передати до матеріялів історії нашої Церкви" (Ц. і Ж., ч. 1(6) 1928 р., стор. 69).

В останньому ч. 2/7 журналу 1928 р. жодного вже оголошення ні від Видавничої (Комісії ттри Харківській Окр. Ц. Раді, ні від ВПЦРади нема. Отже, треба думати, що видавці вже знали про те, що „Церква і Життя" більше не вийде, але подати про це, як і про причини невиходу, не сміли. (Очевидно, що журнал УАПЦер-кви ,,Церква і Життя" після півторарічного існування вмер не своєю смертю ...

Інших видань церковно-релігійної літератури, які заслуговували б уваги, не було, крім журналу „Церква і Життя"; навіть на відбитки окремих статтей з журналу, клопотати про що Президія ВПЦР доручила Відповідальному Редакторові, радвлада згоди, як видно, не дала. ВПЦРада звернулась до влади за дозволом на друк церковного календаря на 1926 р., але 'присланий на цензуру мате-ріял так залежався і загубився, що проминув час, належний для випуску календаря. Відшукав його в ДПУ прот. Л. Юнаків, мате-ріял пристосували тоді до календаря на 1927 р., в якому він і ви-Ійшов з дозволу влади, як вийшов також календар і в 1928 р.; тираж їх був по 3000 примірників.

9. Світла й тіні у внутрішньому житті УАПЦеркви (продовження): церковне життя в округах; округові церковні собори; роля єпископів в округах. Характеристика духовенства УАПЦ митрополитом В. Липківським. Громадський стан священослужителів УАПЦ в ідеології її діячів. Засоби підготовки духовенства УАПЦ: школа і учительство, пастирські наради. Перевірка персонального складу духовенства. Правне положення й матеріяльний стан духовенства. Соборноправність в практиці церковного життя УАПЦ. Матеріяльний стан УАПЦеркви.

Архиєпископ Константин Кротевич писав: „У всі віки християнської Церкви фактом великої законодавчої вартосте був Єрусалимський Апостольський собор. Він мусить служити мірилом, зразком, ідеалом для майбутніх часів... Принципові соборноправно-сти у нас завжди віддавалось досить значне місце. Ми мусимо боротися за цей принцип, обороняючи право активної участи народу в нашому церковному житті, коли розрішаємо всі головні питання, особливо питання про вибори наших священнодіячів; в той же саме час ми мусимо цю народню працю ставити в площину чисто церковну... Треба, одначе, зо всією щирістю сказати, що не так легко буде використовувати соборне начало в нашому житті; багато зусиль треба вжити, Іщоб вирівняти напрямок нашого церковного життя, оздоровити його відповідним соборним порядком. Царство правди на землі, по великому заповіту Христа, береться зусиллями і, видимо, зусилля нам найбільше прийдеться ви-

234


явити, призиваючи нашій віруючій людності цей принцип собор-ноправности. Тому й не дивно, що вживання цього принципу найбільше викликає змагань, непорозумінь і тертя" (Церква і Життя, ч. 1/6 1928 р. „До ідеології УАПЦеркви", стор. 17-18).

Про "тіні", і часто великі, від зле зрозумілої засади собор-ноправности в церковному житті УАПЦ буде мова нижче. Світлим проявом засади соборноправности були в церковному житті по округах (єпархіях) УАПЦ Округові церковні собори. Вони відо-гравали велику організаційну ролю в житті Церкви і пробуджували життя церковної округи, коли воно занепадало. В часі від Вел. Покров. Зборів 1926 р., на яких була обрана нова Президія ВПЦРади, й до кінця грудня 1926 р. відбулось 13 Округових ц. соборів, на яких було обрано 8 єпископів по округах. Стільки соборів в такому короткому часі було викликано необхідністю організації церковного житя УАПЦ пгсля погрому його радвлдою в літі 1926 р. На переведення Округового ц. собору вимагався кож-норазовий дозвіл осередкового уряду в Харкові. Що такий дозвіл не був простою формальністю, можна бачити з випадку скликання в тому ж часі після Вел. Покр. Зборів 1926 р. Лубенського Округового Собору на 25-26 січня 1927 р. Голові Президії ВПЦР єп. Ромоданову було зауважено представниками уряду в Харкові, що дозволу на «цей собор не дано урядом з огляду на те, що на те-рені Лубенської округи де-якими священнодіячами (особи зазначені) переводиться агітація проти напрямку сучасного складу Президії ВПЦРади, що не може сприяти заспокоєнню й налагодженню нормального життя Лубенської Церкви. Єп. Ромодановим було посвідчено представникам уряду документально про цілком лойяльне відношення до ВПЦР архиєп. Йосифа Оксіюка, а тому нетактовні виступи окремих невідповідальних осіб, хоч і священ-нодіячів, не можуть стояти на 'перешкоді до скликання Округового Собору, що має налагодити церковне життя й увести його в нормальне русло, обравши для цього відповідні округові керівни-чі органи (Окр. Церк. Раду, Окр. Ц. Суд, Іспитову 'Комісію, Ревіз. Комісію). Після цього представники уряду погодилися дати дозвіл на скликання Лубенського Собору з умовою, що на тому Соборі буде присутнім представник Президії В'ПЦР і що Президія ВПЦРади ручається за спокій і лойяльне відношення членів Собору до Уряду. іН'а Лубенський Собор Президія ВПЦР делегувала, як свого 'Представника, архиєп. Нестора Шараївського (Протокол заеід. Президії ВПЦР ч. 3/23, з дня 21 січня 1927 р.).

Округові Церковні Собори, як прояв засади собарноправно-сти в УАПЦеркві, з участю особливо представиків від ВПЦРади, відогравали, як сказано, велику позитивну ролю творчу в житті Церкви на періферіях, 'по округах. Але Собори ці були спорадичним явищем, залежним також, як бачили, від дозволу на них рад-влади; постійним же органом управління церковного на засаді соборноправности були по округах Округові Церковні Ради, про ді-

235


яльність яких, беручи загально, історик не може винести такого позитивного враження, як від діяльности Округових Соборів. Сам митрополит В. Липківський пише: „УАПЦерква не встигла ще і не мала зовнішньої можливосте досягти справжньої соборноправ-ности, а досягла лише хіба „радоправія", та й то куцого, та ще під постійною небезпекою антихристового меча" („Відомості Ген. Церк. Управл. УАПЦ «а Вел. Британію". Грудень 1951 р., стор. 13).

Архиєп. К. Кротевич писав: «Першохристиянство дає нам дві головних підпори церковної організації — церковну громаду та її єпископа: „Як нема Церкви без єпископа, так нема єпископа без Церкви". Наприкінці вже III віку на фоні церковного життя виявилося ясно два цих основних церковних елемента — єпископський і громадський з єпископами, на яких лежало духовне керівництво і навіть обов'язок давати напрямок всім церковним справам; виступала разом і церковна громада, яка була теж діючою силою і подавала так звану церковну рецепцію (згоджування клі-ру і вірного народу» (Ор. сії., стор. 17. Підкр. наше). До цих слів архиєп. К. Кротевича треба додати, що ці дві підпори церковної організації — церковна громада і її єпископ — існували і в давній історії Української Православної Церкви від початків її в X в. і, з де-якими перебоями (в XVI в.), впродовж ряду віків до підпорядкування нашої Церкви Московській церковній владі, узалеж-неній скоро після того цілком світській владі (цезарепапизм) при царі Петрі І.

З відродженням УПЦеркви в революційні часи з 1917 р., видна в процесі цього відродження явна тенденція принизити стан єпископа, кваліфікуючи його, як „єпископське самодержавіє", „єпархолачаліє" і т. под. презирливими назвами. Але само життя спротивилось такому відступленню від нашої церковної традиції, основаної на першохристиянській традиції. Історик, студіюючи це церковне життя УАПЦеркви в 20-их рр. біж. століття, не може не ствердити великої ролі єпископа в справі організації, упорядкування і розвитку цього життя, перед якою ролею єпископа на дур-гому плані стає ославлена „соборноправність" через церковні ради, що мала б по канонах Собору 1921 р. заступити- ієрархічну засаду в церковному управлінні.

Історик має всі підстави найперше ствердити, що в тих церковних округах УАПЦеркви, де були видатні єпископи, ширились ці округи в кількості парафій і в церковному житті їх тримався порядок, кріпла церковна дисципліна, йшло до розквіту в різних галузях церковно-релігійного життя народу. В доповідях з місць на Великих і Малих Зборах ВПЦРади, про які ми маємо відомості, завжди виступають як організовані, свідомі і кращі по розвитку церковного життя частини УАПЦеркви — Округові Церкви: Лубенська, Уманська, Вінницька, Черкаська, Полтавська. Але свій стан такий ці Церкви мали завдяки керівництву в них таких видатних єпископів, як Лубенський (62 парафії) — архиєп. Йосиф Оксіюк,

236


в Уманській — (125 парафій) архиєп. Константан Малюшкевич, у Вінницькій (126 парафій) — спочатку архиєп. Іоан Теодорович, потім архиєп. ФСонстантия Кротевич, в Черкаській (110 парафій) — єпископ Юхим Калішевськйй, в Полтавській (42 парафії) — єпископ Юрій Жевченко. Залишення такими єпископами, керівниками організованих ними їхніх церковних округ, відразу ж загрожувало підупадом церковного життя в тих округах. В „Огляді праці Малих Зборів ВТТЦ'Ради, що відбулись 6-8 березня 1928 р.", читаємо: „Єдина небезпека для Лубенської Церкви — можливість залишення її архиєп. 'Йосифом, що його запрошує до себе Полтавська Церква... Полтавська Церква живе без єпископа після від'їзду до Одеси всеч. єп. Юрія Жевченка. На Полтавщині характерним церковним явищем є Булдовщина", яка ... „заставляє Президію Окр. Церк. Ради стежити за її заходами щодо руйнування наших парафій і прискорити справу запрохання до Полтави єпископа". .. „Уманська Церква, ослаблена цього церковного року відсутністю єпископа (архиєп. К. Малюшкевича було обрано на катедру Київську, сполучену з мійської й сільської Київських в одну Київську, найбільшу в УАПЦ Округову Церкву), ослаблена і змінами в складі Президії; є сама настирлива потреба допомюгти цій Церкві, надавши їй єпископа"... (Церква і Життя, ч. 6. 1928 р., стор. 36,38).

З тих же доповідей з місць на Малих і Великих Зборах ВПЦ-Ради, як і з протоколів засідань Президії ВПЦР, бачимо, що головну причину занепаду, дезорганізації, а часом і анархії в церковному житті тієї чи другої церковної округи сучасники вбачали у відсутності в окрузі єпископа. Ось де-кілька тільки з багатьох 'прикладів такої церковної свідомосте щодо ролі єпископа в Церкві.

23 лютого 1927 р. в м. Житомирі відбувся Округовий собор Волинської Округової Церкви, з участю представника від ВПЦРа-ди еп. Уманського К. Малюшкевича; на ньому були арх. Степан Орлик, єп. Григорій Мозолевський, 12 священиків і 15 мирян. Загальний стан Волинської церковної округи виявився „тяжкий і сумний"; єдиною особою, що тримала життя округи був прот. В. Авушев, але й він залишив Житомир. Округа потрібує духовного керівника, який би зібрав і об'єднав всі активні сили округи й підніс духовне життя. Але коли прийшлось обговорювати питання про обрання кандидатів на заміщення єпископської катед-ри, то таких не знайшлося, і Собор ухвалив просити ВПЦРаду допомогти Волинській Церкві в справі набуття єпископа. Президія ВПЦР ухвалила: „З сумом констатувати занепад Волинської Округової Церкви й віднести такий тяжкий стан Округи за рахунок відсутносте в ній протягом останніх років духовного керівника, а тому визнати потрібним, аби Волинська Округова Церква мала свого окремого єпископа"... (Протокол засід. Президії ВПЦР від 1 березня 1927 р.). А через рік, в доповідях з місць на Малих

237


Зборах ВПЦР, 6-8 березня 1928 р., знову чуємо: „Волинська Церква, перебуваючи без єпископа, занепала організаційно"... (Ц. і Ж., ч. 6 — 1928 р., стор. 35).

На Чернігівщині Собор Ніжинської Церковної Округи, що відбувся 22-23 грудня 1926 р., „констатував сумний занепад життя Ніжинської Округи (40 парафій) через відсутність постійного духовного керівника і керуючого округового органу і тому ухвалив обрати постійного єпископа"... На такого було обрано єпископа Глухівського Олександра Червінського, обрання якого було стверджено Президією ВПЦР, з дорученням йому керування і Чернігівською Округою (всього 5 парафій), яка після переходу архиєп. Івана Павловського до Харкова залишалась теж без єпископа (Протокол засід. Президії ВПЦР за 25 лютого 1927 р.).

На Чернігівщині, крім Чернігівської 1 Ніжинської церковних округ, були Глухівська й Конотопська церковні округи, сусідні між собою. З них Конотопська округа майже увесь час, була без власного єпископа, бо в самому Конотопі не мала церкви1 для катедри єпископа. Наслідком відсутносте єпископа була боротьба в Конотопській окрузі поміж духовенством, прояви анархії (справа прот. Д. Карпенка — Проток, зас. Президії ВПЦР від 1 вересня 1927 р.), як явище хронічне, що сконстатовано в часі Малих Зборів ВПЦР 6-8 березня 1928 р..„Конотіпська Церква після 2-го Всеукраїнського Собору не вжила нічого, щоб зробити свій стан кращим. Президія Округової Ради не діє зовсім. Організоване життя завмерло". .. (Церква і Життя, ч. 6 — 1928 р., стор. 37).

На Поділлі в Гайсинській і Тульчинській церковних округах^ як повідомляла Гайсинська Округова Церковна Комісія по унормуванню церк. життя на Тульчинщині Президію ВПЦР, запанува-ла „цілковита анархія поміж духівництвом, дисципліна зовсім занепала, справа вимагає єпископа, який би об'єднав і підніс життя УАПЦеркви". З довідки, поданої при обміркуванні в засіданні Президії ВПЦР питання про стан церковного життя в Тульчинській і Гайсинській церк. округах, видно, що єпископ Микола Борецький повідомив В'ПЦРаду 15 грудня 1926 р., що по хворості своїй він не може прийняти на себе духовне керівництво на Тульчинщині, а листом з дня 21 січня 1927 р. просить звільнити його від обов'язків доглядача за Тульчинсько-Гайсинською округою і числити його тільки настоятелем Св.-Миколаївської церкви м. Гайси-на. Було ухвалено — доручити еп. М. Карабіневичу перевести підготовчу працю по скликанню Тульчинського Округового Собору (Протокол зас. Президії ВПЦР 25 січня 1927 р.). Цей собор відбувся 14-15 лютого 1927 р.; на ньому обрано було на єпископа Тульчинсько-Гайсинської округи єп. Володимира Дахівника-Дахів-ського, з перебуванням його в м-ку Ладижині, бо в Тульчині не було церкви в користанні УАПЦ (Прот. зас. През. ВПЦР 25 лютого 1927 р.).

238


На Поділлі ж, з причини відсутносте чи яких неладів в положенні єпископа в церковній окрузі, був сумний стан церковного життя в округах — Могилівсько-Подільській, Кам'янецькій, Про-скурівській. З обслідування стану церковного життя УАПЦ на Мо-гилівщині Вінницькою Округовою Комісією при кінці 1926 р. виявилось, що „українська справа на Могилівщині ледве держиться, вона потрібує єпископської підтримки, бо старо-словянські священики ведуть агітацію проти УАПЦ, і малодушні священики падають духом, а благовісники недбайливо ставляться до своїх обов'язків". Президія ІВПЦР ухвалила: просити архиєп. К. Кротевича при першій змозі завітати до укр. парафій Могилівщини для піднесення їх морального стану і для всебічного з'ясування умов щодо утворення на Могилівщині окремої єпископської катедри. (Прот. зас. ВПЦР 25 лютого 1927 р.).

В 'Камянецькій окрузі „часта зміна єпископів на Камянецькій катедрі надзвичайно негативно відбилася в житті Камянецької Церкви як в моральному, так і в матеріяльному відношенні". Єп. Дахівник-Дахівський змушений був там застосувати чистку духовенства усуненням від праці найбільш аморальних осіб, а також виключити зі складу УАПЦ чотири парафії, що не бажали підлягати ніяким розпорядженням керуючих органів. Але ж і сам єпископ В. Дахівник-Дахівський не міг втриматися на Камянеччині і просив ВПЦРаду вирядити його на єпископську працю в іншу округу, мотивуючи свою просьбу головним чином цілковитою відсутністю матеріяльних засобів до утримання єпископа в Камянецькій окрузі. (Прот. зас. През. ВПЦР 9 лют. і 25 лют. 1927 р.). Був він обраний, як вже сказано, на Тульчинську 'єпископську катедру.

ІНа Проскурівському Округовому Соборі 14 грудня 1926 р., що відбувся в присутності делегата від ВПЦР єп. Я- Чулаївсько-го, було сконстатовано, 'що єп. Максим Задвірняк, проживаючи в с. Іванькові, де настоятельствує в парафії, не має жодного зв'язку з Проскурівською Окр. Церк Радою, а це „викликало анархію в окрузі, повну дезорганізацію в її житті". Єп. Чулаївський вважав, що вийти Проскурівіщиеа з цього тяжкого стану зможе тільки тоді, коли вдасться влаштувати єпископську катедру в самому Проскурові та зосередити там працю Округової Церковної Ради. З цим погодилась і Президія ВПЦР (Прот. зас. През. ВПЦР 8 лютого 1927 року).

Великі комплікації з обсадженням єпископської катедри УАПЦ були увесь час в Дніпропетровську (Катеринославі), від чого так терпіло в свому поширенні і розвитку на Катеринославщині українське церковне життя. В своїй доповіді на Вел. Мик. Зборах ВЦПР 29 травня 1928 р. митрополит М. Борецький казав: „Погляньте ви хоча би на Дніпропетровську округу, і ви прийдете в жах від тої шаленої боротьби церковних угруповань, які там всі, під прапором Церкви, безперервно воюють одно з одним і в бажанні перемоги заливають одно одного найтяжчими обвинуваченнями і

239


наклепами. Пивоварівці, Ромоданівці, Морозівці, Орликівці та інші на Дніпропетровщині існують як легальні в нашій Церкві угруповання, і вас не повинно не скільки дивувати, коли при зустрічі почесного гостя ви почуєте, що хліб-сіль підноситься від пивова-рівців, або ромоданівців, або яких інших"... (Церква і Життя, ч, 2/7 1928 р., стор. 94).

З наведених тут прикладів бачимо, як саме церковне життя УАПЦеркви 'Привертало правдиве розуміння ролі й служіння єпископів в християнській Церкві. Архиєп. К. Малюшкевич в своїй, згаданій вже вище, доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1928 р. „Служіння єпископа в УАПЦ і місце священика УАПЦ в парафії" стверджує цю думку. Вія казав: „Перший ВПЦСобор 1921 р. не багато зупинявся на цьому питанні (єпископського в Церкві служіння). Він добре знав, що єпископи потрібні як носії Божої благодаті; він знав, що єпископи старої словяно-ро'сійської Церкви зайняли неправдиве, неналежне для «осителїв сугубої благодаті місце в церковному житті, але яке місце 'повинні зайняти єпископи в УАПЦ, щоб воно було правдиве, цього Собор не сказав. Накази УАПЦ, прийняті лише другим Всеукр. Прав. Церк. Собором, і до цього часу не надруковані і через те невідомі всій Церкві. Значить, життя Церкви само визначило це місце... Що зробила наша Церква, що зробила ВПЦРада, щоб встановити правдиве відношення членів Церкви і керівни'чих органів Церкви до єпихжпо-пів? Щоб воно було неправдивим, — зроблено багато. Вихована думка, що єпископів треба багато, щоб не тільки в кожній окрузі, а й у кожному районі був єпископ. І єпископів дійсно святили. Може це викликалось потребами часу для збільшення благо-вістя. Але разом з користю це спричинилось до надто сумних явищ в житті Церкви (зречення єпископів, приниження і заплямування імени єпископів і т. ін.). Виховували думку, що єпископи хотять захопити владу в Церкві у свої руки, через те за ними треба стежити і не давати їм змоги це зробити. В Катеринославі група активних діячів Церкви одному з єпископів, що не виявляв таких захватницьких намірів, ще й не знаючи його добре як особу, зразу заявила, що „ми будемо за вами стежити". Єпископських нарад боялись і вперто їх переслідували... Обмежили єпископів у правах виборів. Великі Збори ВПЦР, здається 1923 р., поставили під великий сумнів право єпископів бути членами Президії ВПЦР і ще під більший сумнів право бути головою Президії (Мова, очевидно, про дійсне головування, а не про „почесне". З приводу того, що в Черкаській Округовій Церкві єпископ Юхим Калішев-ський став дійсним головою Округової Церковної Ради, Президія ВПЦР ухвалила „визнати неприпустимим сполучення в особі Окру-гового єпископа обов'язків дійсного голови Округової Церк. Ради" — Повідомлення Лубенської Округової Церк. Комісії про життя УАПЦ, ч. 2. 1927 р. Автор). Тільки тоді, коли Церква опинилась у надто тяжкому стані і треба було її з цього стану вивести,


тоді мовчки погодились на те, щоб за цю роботу взялись єпископи ... Ставлення Округових Рад до єпископів мало теж багато неправдивого, ненормального. Без суду, без Собору Окр. Церк. Рада усувала єпископа з катедри, або не давала йому змоги здійснювати фактично його єпископське служіння. Запрошуючи єпископа на катедру, не утворювали матеріяльної бази для можли-вости його перебування на катедрі, і збудування цієї бази залежало від господарських здібностей самото єпископа. В наслідок такого ставлення керівничих оранів, ми мали таке ж ставлення до єпископів і з боку окремих парафій: де-які парафії не запрошували єпископа до себе на Службу, а звертались до ОЦРади і просили прислати їм єпископа; інші парафії вважали, що єпископа вони можуть привезти до себе, а відвезти вони не обов'язані і т. д. і т. д. Все це може й надто дрібне й негідне того, щоб про нього багато говорити, але це дрібне змальовує стан єпископів у нашій Церкві, це дрібне показує, з чим нам треба боротись, щоб зробити цей стан гідним служіння єпископського в Церкві».

«Звичайно, — продовжує архиєп. К. Малюшкевич, — що не всі єпископи були в такому стані. Звичайно, що не всі Округові Ради і не всі члени Церкви так ставились до єпископів; звичайно, що бачили єпископи й виявлення чистої, безкорисної любови до себе, яка рідко кому випадає на долю, і поваги до служіння свого, і турбот про добробут і допомоги в праці... Звичайно, що й вся Церква в своїх положеннях, зафіксованих у Наказах (на 2-му Всеукр. Церк. Соборі), не припустила зневажливого ставлення до єпископів і визначила місце єпископа в Церкві як найбільш відповідальне і почесне» ... «Коли й тепер формула „єпископ є вжций духовнний керівник" дає комусь з єпископів думку про „право" лише, а не про обов'язки, коли й тепер є ті зловживання правами, що мали місце раніше, то ясно, що треба боротися із зловживаннями. Але як боротись? Не зменшенням прав єпископів взагалі, не утворенням „радоправства", не приниженням авторитету і значення єпископів в Церкві, а точним і ясним визначенням їх прав і обов'язків; постійним усвідомленням самих єпископів в тому, що вони не над Церквою і не над Радою, а з Церквою і з Радою; Іщо з Радою вони розділяють всі права і обов'язки... Читайте пакти наказів про єпископське служіння в Церкві... Дотримуйтесь лише цих пактів, аби вони не на папері лише були записані, а втілювались в житті й діяльності єпископа, і тоді єпископи будуть творити своє служіння з радістю, а не зідхаючи». (Церква і Життя. Ч. 2/7 1928 р., стор. 103. Підкресл. наші.).

«Коли вже в вищих представниках УАПЦеркви (єпископах), — пише митрополит В. Липківський, — більше виявились людські немочі, ніж сила Божа, то що вже казати про нижче парафіяльне духівництво»? І далі подає характеристику цього духовенства УАПЦ, досить невідрадну, ближче не зостановляючись над причинами такого сумного стану. «Треба визнати, — пише митрополит,

18                                                                                                                                                                                                                     241


— що УАПЦ після оголошення автокефалії залишилась не тільки без єпископів, але й без священиків. З тихонівського духівництва дуже мало приєдналось до УАПЦ, і вона завжди відчувала великий брак пан-оцтів і мусіла приймати всіх, хто тільки виявляв бажання. В пан-отці пішло багато учителів і просто грамотного селянства, переважно молоді, що мало ще мала спільности з церковним служінням; короткотермінові курси чи приватна підготовка

— могли надати їм лише поверхові знання, потрібні для церковного служіння.,. Хоч би як вони щиро ставились до свого служіння і ним захоплювались, їх мала підготовка тяжко відбивалась на їх церковній праці. А багато ж пішло Іще просто за шматком хліба, чи з інших земних міркувань; такі зразу робились лише механічними виконавцями треб. Пан-отців — свідомих працівників, організаторів своєї церкви-тгарафії, пастирів своєї отари — було мало. Крім того, пан-отці УА'ПЦ теж в більшості не були обранцями парафій, бо не було з кого й обірати, а хоч би якого-не-будь мати; були надіслані від Повітових (Округових) Рад, чи й так самі заблукали, а тому з парафіями не мали ніякого зв'язку. Плинність, як тепер кажуть, духівництва теж була великою хибою УАПЦ; рідко який лан-отець засиджувався на парафії більше року, а то побуде місяць-два і плине далі».

«Мала спільність українських тгаїн-отців зі своїми парафіями і взагалі з УАПЦ, — продовжує митроп. Липківський, — особливо сумно виявилась, коли припекло сонце комунізму, і по'плило на духівництво проміння всяких обмежень. Тоді духівництво УАПЦ найбільше стало писати в часописи заяви про зречення сану, часто навіть ганебні й безсоромні, самі себе звали шахраями. Це була тяжка спокуса для УАПЦ, яка показала, що свого справжнього духівництва, як представництва церкви-парафії, УАПЦ ще не встигла утворити, а користалась в більшості ,,нальотчиками"... Правда, безмірно тяжкі умови праці церковної на селі могли примусити до зречення і чесних працівників. З задоволенням треба сказати, що все-таки е пан-отці, які самовіддано працюють, а немало зазнало і тяжких страждань на .засланні і навіть мучеництва під розстрілом. Утворити справжнє духівництво, зосередити на ньому церковну благодать — це для УАПЦ справа майбутнього. Досі вона не мала ні сили, ні змоги цього зробити, і це безумовно була велика хиба в житті УАПЦ досі; нижче духівництво УАПЦ було тяжкою болячкою на її тілі» (3 розд. VII Історії Церкви. — „Відомості Ген. Церк. Упр. УАПЦ на Вел. Британію". Грудень 1951 р., стор. 14).

Трудно сказати, що розумів митрополит Липківський під „утворенням справжнього духівництва УАПЦ, на якому була б зосереджена церковна благодать". Вище у нас була мова про „Прилюдну Заяву до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", автором якої був В. М. Чехівський і яка була зачитана на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. та ними стверджена з ухвалою вжити всіх заходів

242


до її поширення. В цій „Прилюдній Заяві" висловлено погляди, що в УАПЦ нема зовсім духівництва, а є тільки священодіячі. Розвиток цієї думки знаходимо на тих же Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. в доповідях на тему „Громадський стан священо-служителів УАПЦ" прот. М. Хомичевського і В. М. Чехівського та в дискусії по заслуханні цих доповідей і принятих резолюціях Зібрання.

З-посеред туманних фраз і недомовленостей, зрозумілих в умовах обміркування поставленого питання при безбожній державній владі, справа духівництва в ідеології діячів УАПЦ представлялась в основному так. УАПЦерква прагне до визволення трудящих від усякого роду гноблення. 'Священодіячі в ній не є жодним професійним станом, чи кастою, яка прагнула б до визиску вірних на свою користь. Священодіяння їх в Церкві не являється матеріальним засобом для їх існування, не являється певною професією, а „лише найвищим піднесенням творчого морального християнського життя людини". Як кожен віруючий міряний УАПЦ, — так і „священ'ослужителі її, діючи в межах Церкви на підставі закону про відокремлення Церкви від Держави, являються в той же час свідомими громадянами УСРР, що, згідно з ідеологією УАПЦ, непохитно прагнуть до оновлення громадського життя всесвіту на підставі законів соціялістичної правди для визволення несвідомої людности від усякого затемнення розуму лжерелігійним суевірств'Ом, а тому повинні бути визнані корисними культурними працівниками у всесвітньому маштабі". Через те і священодіячі, як кожний член УАПЦ, а одночасно громадянин УСРР, повинні користуватись рівними 'правами з усіма громадянами Укр. Республіки, бо приналежність до тої чи іншої релігійної, чи антирелігійної, течії, згідно з пролетарським законом, є правом лише особистого морального переконання кожного громадянина. В той же час в справі практичного переведення в життя побажання, щоб служіння священика не було професією і джерелом матеріяльно-го його існування з родиною, пропонувалось, аби священики участю в кооперативній праці» культурно-о світній, ремісничій включались в трудовий елемент держави і не вважались владою елементом нетрудовим. В дусі такого розуміння положення священодія-чів в УАПЦеркві і в УСРР мала Президія ВПЦРади скласти меморандум до Радвлади, тези якого ухвалено було, крім того, поширити посеред Округових церков до відома і керівництва священо-діячам в їх праці. (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР 25-30 травня 1924 р., стор. 40-43).

Очевидно, що ідеологам УАПЦ, які в утворенні ідеології УАПЦ взагалі звертались до неповторних часів первісного християнства, вставали в уяві образи перших апостолів, особливо в посланнях Апостольських ап. Павла, який не раз писав про утримання себе власною фізичною працею: „Срібла та золота або одежі ні від кого не жадав я. Самі ж ви знаєте, що потребам моїм і тих, хто

243


бував зо мною, служили оці мої руки (Діян. XX, 33-34. Порівн. Діян. XVIII, 3; 1 Сол. II, 9; 1 Кор. IV, 12; 2 Кор. XI, 9; 2 Сол. III, 8). Але у самого ж апостола Павла маємо оправдання й незатруднен-ня священодіяча іншою якою професією, чи працею. „Чи не знаєте, — каже він, — що хто править служби Божі, ті .від храму живляться; і хто доглядає жертівника, ті від жартівника одержують частину. Так і Господь наказав тим, що проповідують Євангелію, жити з благОІВІствування" (1 Кор. IX, 13-14). В історії християнської Церкви у різних народів ця засада щодо удержання духовенства Церквою запанувала, але це зовсім не було рівнозначним з утворенням в Церкві духовного стану, як якоїсь професійної касти.

Без сумніву, концепції діячів УАПЦ про громадський стан свя-щенослужителів УАПЦ викликували тільки усмішку у Баліцького, Карина і др. службовців ДПУ: Церква з її ідеалістичним світоглядом була найпершим ворогом режиму з його матеріялістичним світоглядом марксизму-ленінізму. Отже утворення „справжнього духівництва" в УАПЦ залишалось мрією її ідеологів, а дійсне життя революційної доби топтало ці м,рії, ставлячи одначе свої вимоги в задоволенні насущних церковних потреб.

Першою такою потребою, як би не розуміти служіння священика в Церкві під сучасну пору, потреба в кандидатах священства, брак яких відчувався бо лі он о увесь час, про що пише й митрополит Липківський. І церковна влада мусіла дбати лро підготовку цих кандидатів. В перших часах після Київського Собору 1921 року існувала в Києві пастирська школа УАПЦ, яка „випустила, — доповідав на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1924 р. В. М. Чехівський, — значну кількість священодіячів, але скрутний матеріяльний стан не дав можливости розвинуть справу підготовки священодіячів на належну височінь" (Протокол Зборів, стор. 38). Не знаємо докладно, коли ця школа припинила своє існування з причини недостатків засобів на її удержання, але думається, що вона, виникнувши ще в часі неорганізованосте Радвлади на Україні, все одно не утрималась би без дозволу на неї влади. В дальнішому ми все бачимо клопотання Президії ВПЦР перед Урядом в Харкові про дозвіл на відкриття в Києві пастирсько-богословської школи УАПЦ. На 'Придбання і утримання помешкання для цієї школи встановлено було ВПЦРадою переводити окрему збірку пожертв по церквах УАПЦ тричі на рік: в неділю Вербну, на Великдень і в день св. Тройці; з цих пожертв, надсиланих до ВПЦР, складався освітній фонд, який Президія ВПЦР «е мала права витрачати на інші потреби, як тільки на організацію пастирсько-богословської школи. Старання перед урядом про дозвіл на відкриття пастирсько-богословської школи осягли того успіху, що „Осередковий Уряд в Харкові дав свою принципову згоду на відкриття такої школи Голові Президії ВПЦР єп. Ромоданову і казав надіслати докладну програму дисциплін в школі та 'пообіцяв увійти в зно-

244


сини з Київським місцевим урядом, щоб останній допоміг ВПЦР в справі підшукання помешкання під школу" (Проток, зас. Президії ВПЦР 21 січня 1927 р.). Зустрічаємо потім відомості з грудня 1927 р., що дозвіл на відкриття школи був даний, але не на ім'я ВПЦР, тільки на приватний якийсь комітет на чолі з єп. Я- Чула-ївським. Чи ж була врешті відкрита до ліквідації УАПЦ ця пастирсько-богословська школа в ній, даних не маємо.

Одночасно з клопотами про дозвіл на відкриття богословської школи, Президія ВПЦР виступала з просьбами до Уряду про дозвіл на організацію по церковних округах УАПЦ коротко ер очних богословських курсів для підготовки кандидатів священства, а також про дозвіл друкувати на шапірографі і розсилати по парафіях богословські лекції і проповіді церковні (для заочної пастирсько-богословської освіти). На це була урядова відповідь: „При наявності пастирсько-богословської школи, на відкриття якої буде дано дозвіл, не .вбачається потреби в оюругових ластирсько-бого-словських коротоксрочних курсах, а проповіді й лекції можна друкувати в журналі Церква і Життя" (>ІЬіс1ет).

При таких скрутних обставинах щодо шкільної підготовки кандидатів свяіщенства, виникла думка про „учительство", як засіб підготовки на священика, по зразку Христа і 'апостолів. Про-паґатором цієї думки був особливо В. М. Чехівський. Єпископи по своїх округах, священики в парафіях мали б шукати побожних учеників, що мають иахил .присвятити себе служінню Церкві, брали б таких під свою духовну опіку і керували б в їх освітній підготовці до пастирства, практично-літургічній — до священо-ді'йства. Для переведення такого „учительства" треба розподілити між єпископами працю по складанню популярних матеріялів з богословія й інших церковних наук, які були б підручними в керуванні учениками; треба скласти каталог книжок для богословської самоосвіти, видати збірник проповідей. На пленумі Малих Зборів ВПЦРади 28-30 грудня 1926 р. була дискусія в церковно-освітній справі підготовки до священства і підвищення освіти вже діючого священства. В цій дискусії чути було й критичні голоси щодо успіхів з учительства в справі здобуття кандидатів на свя-щенство. Прот. Пухальський ('Конотоп) казав: „Школа в першу чергу. Учительство нічого не дасть. \Без школи через 25 років не буде ні одного освіченого священика". А коли В. М. Чехівський сказав, що у цього зневіреного промовця „нема підстав і досвіду для таких тверджень", то о. Пухальський заявив: „Я й другі священики підготовляли по принципу учительства священиків; тепер і вони плачуть, і ми плачемо від них. Одна школа дасть реальні наслідки; заклик до учительства цього не дасть". Збори, визнавши в резолюції по церковно-осітній справі за першу вимогу заснування богословської школи УАПЦ, ухвалили: „Крім того, доручити ВПЦР подати конкретного наказу Округовим Радам звернути особливу увагу на підняття до вищого ступня учительства по

245


Округах у виді короткосрочних богословських курсів, лекцій, бесід на ріжні теми й з'ясування Євангелії, утворення коротких до-повідів, підручників, видання промов і т. інше. Для провадження цього завдання в життя закликати всі інтелектуальні сили центрів і періферій" (Протокол Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 18-19). Як <ми вже бачили, на короткосрочні богословські курси по Округах не було дано згоди Радвладою.

25 жовтня 1923 р., під час поширених Зборів Малої Ради УАПЦ, відбулась перша Всеукраїнська нарада священодіячів, яка винесла свою ухвалу про доцільність систематичного функціонування пастирських нарад в УАПЦеркві. Ця ухвала підтверджена була Вел. Мик. Зборами ІВПЦРади 25-30 травня 1924 р., які визнали пастирські наради доцільними і корисними для самоосвіти священиків (Протокол назв. Зборів, стор. 47). Оскільки пастирські наради духовенства бували корисними в житті УАПЦеркви, за приклад може послужити пастирська нарада духовенства Вінницької Церковної Округи, що відбулась 13-14 грудня 1926 р. (в час подорожі архиєп. Вінницького 1К. ІКротевича в цілях місійних до далекого Семіріччя). Нарада духовенства Віницької Округи звернула особливу увагу на .взаємовідносини поміж священиками, на де-зорганізаційні виступи де-яких священиків, на моральний і мате-ріяльний стан духовенства й т. ін. й виннесла такі головні резолюції: 1. Визнати неприпустимим факт відсутносте на нараді більшосте духовенства й запитати через оо. 'Благовісників кожного зокрема священодіяча про причини такой відсутности; 2. Звернути пильну увагу всього духовенства на те, що, дякуючи відсутності зв'язку з центром і недисциплінованості самих священодіячів, вноситься певна дезорганізованість в справу, від чого страждає в першу чергу само духОіВенство, й закликати всі здорові церковні інтелектуальні сили прийняти найактивнішу в церковному житті участь для впливу й підтримки слабших і похитних своїх собратів; 3. З'ясувати в доступний для віруючого населення спосіб надзвичайно тяжке матеріяльне становище священодіячів нашої Церкви, з залишенням навіть де-якими діячами своїх посад з причини відсутности найнеобхідніших засобів до життя їх родин, і просити віруючу людність більш уважно поставитись до добровільних внесків на утримання причетів; 4. Признати неприпустимим, анти церковним, нехристиянським, надзвичайно шкідливим для церковної справи свавільне одвідування священиками, без відома о. Благовісника, парафій УАПЦ з метою захопити їх; в разі допущення цього, притягувати до відповідальносте і в самий суворий спосіб карати, включно до усунення з посад і виключення зі списків духовенства УАПЦ; 5. Визнати обов'язковим, аби по всіх парафіях Округи було заведено в церкві загальні співи. Нарада виробила план розподілу Округи на 14 благовісницьких районів і відзначила віддану працю Голови Комісії по унормуванню життя Вінницької округи 6р. Ю. М. Машкевича, якому вислови-

246


да щиру подяку. Президія ВПЦРади всі ухвали Наради духовенства Вінницької Церковної Округи ствердила, а 6р. Ю. М. Машке-вичу, що „в тяжких умовах життя Вінницької Округи зберіг її від занепаду й розпорошености", ухалила видати грамоту від імени ВПЦРади (Прот. за-сід. Президії ВПЦР з 11 січня 1927 р.).

Мимо того, що пастирські наради духовенства були такі корисні, а відбувались, як бачимо, часом і з ійіціятиви мирянина, хворо'бливий страх перед „кастовостю" духовенства та порушення засади „соборноправности" викликував, бувало, акцію в УАПЦ проти улаштування окремих пастирських (і єпископських) нарад. На Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р., при обговоренні доповідей з місць і членів Президії про сучасний стан церковного життя УАПЦ, бр. В. М. Чехівський в промові казав: «Доповідачами з •місць, а також Президії ВПЦР, поставлено ті гасла, що сприяли б піднесенню нашого церковного життя. Де-хто говорив про дисципліну, але навіть не з'ясовано, що треба розуміти під тим фетишем — дисципліною. Що ж треба розуміти під дисципліною церковною? Захоплення нашою справою, творча праця — головніша умова успіху праці. Ніякий примус і ніякі накази не піднесуть нашого церковного життя. „Будь образом, будь прикладом для вірних" е Альфа і Омега нашого життя. Є в нашому Статуті інший пакт про збори духовенства; він не з'ясований. Раніш цього не було, а зараз ця форма зборів, Наради духовенства набі-рає сили. Треба з'ясувати: що ці Наради можуть дати нашій Церкві? У нас нема касти, й Наради духовенства не мають жодних привілеїв; в них виявляється нахил до утворення кастовости, замкнутої корпоративносте Напр., єпископські наради перед самими Вел. Мик. Зборами відібрали той час, який треба було б дати Малим Зборам ВПЦР {Пленуму Президії ВПЦР) ... Відчувається загроза кастового партійного панування, бо в минулому Церкви провід верхів завжди переходив в панування та захоплення волі цілої Церкви. Що ж у нас духовенство? Самі вирази „духовенство і миряни" не є вірні вирази; вони безпідставні; ці розподіли не є навіть християнські, бо всякий християнин живе духовно. (Чи не є це наближення до науки про загальне свячценство християн? І. В.). Раніш в це поняття „духовенство" входили дочки, матушки, родини священо діячів; треба берегтись кастового угруповання, що омертвило життя Церкви в минулому». Тут предсідник Зборів єпископ К. Малюшкевич зупиняє промовця, але В. Чехівський протестує, і Збори просять його продовжувати далі. Промовець вимагає, щоб наради єпископські й пастирські були відкритими для всіх вірних, бо «особливо треба дбати про розвиток самодіяль-ности Церкви, розвиток участи в церковній діяльності всіх членів Церкви» . .. Думки В. Чехівського знайшли свій вираз в наступній ухвалі, 'Принятій Вел. Мик. Зборами в засід. 13 травня 1927 р.: «Єдність і суцільність в керівництві церковним життям не можна порушувати подвійністю органів керівництва; отже наради церков-

247


них діячів того чи іншого звання не являються формою кастового відокремлення духовенства, але лише сприяють піднесенню творчости його, і тому ие повинні вести рівнобіжної роботи з органами церковного керівництва й засвоювати собі їх функцій; ці наради не повинні бути замкненими, крім справ персональних, переживань соромливости. На нарадах можуть бути присутніми члени Церкви, що й не належать до кола діячів, які чинять нараду» (Протокол назв. Зборів, стор. 56).

Коли відбувалась Всеукраїнська Нарада УАПЦ 1-3 вересня 1926 р., скликана з дозволу Радвлади єпископами для рятуванн17 УАПЦ після погрому її керівничих органів державною владою, то вже на тій Нараді принята була (треба думати, що на вимогу ДПУ) ухвала тіро необхідність перевірки 'персонального складу священодіячів УАПЦеркви. Цю ухалу ствердили Вел. Покр. Збори УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., доручивши Президії ВПЦРади розробити ясну інструкцію для переведення перевірки складу духовенства УАПЦ. На Малих Зборах ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. ця справа перевірки персонального складу духовенства розглядалась як «накреслення засобів до оздоровлення духовенства УАПЦеркви». (На засіданні Президії ВПЦР 2 березня 1927 р. було заслухано проект інструкції для переведення перевірки складу духовенства УАПЦ і ухалено: «Протягом більш п'яти років до складу УАПЦ приймалося, або з-посеред вірних висвячувалося служителів Церкви іноді без уважного відношення до них з боку керуючих органів УАПЦ, без перевірки відомостей про їх минулу діяльність, про їх придатність до церковної /праці, без належних іспитів і навіть без персональних документів. 'В наслідок цього УАПЦ стоїть перед фактами не завжди задовольняючого стану духівниц-та УАПЦ з боку: а) Морального (піяцтво, розпуста, нечесність з собою та інші форми аморальносте); б) Освітнього (повна відсутність богословських знань, непідготовленість до діла захисту віри й Церкви, до служіння Церкві словом); в) Ц ер -к о в н о - і д е о л о г і ч н о г о й ц е1 р к о в н о - а д м! і«(і с т ^> а -т й в « о г о (нерозуміння ідеології УАПЦ, байдужість до Церкви та її вимог, непідлягання церковній дисципліні, використовування Церкви для завдань нецерковних — антирелігійних, власницьких, політичних). Все це шкідливо відбивається на УАПЦ, зменшує в очах віруючих її ідейну височінь і чистоту, зменшує її авторитет взагалі. Для піднесення життя УАПЦ і авторитету її свяіщенодія-чів визнати потрібним перегляд всього сучасного персонального складу духовенства УАПЦ. Підставою для цього вважати: а) вчення Христової Церкви про служителів її, зокрема слова ап. Павла (1 Тим; III, 2-Ю, 12-16; 2 Тим. Й, 15; Тит. І, 7-9; 1 Кор. V, 13); б) канони УАПЦ; в) ухвалу Всеукр. Наради представників УАПЦ 1-3 вересня 1926 р.; г) ухвалу Вел. Покр. 'Зборів 1926 р.». Далі в ухвалі говориться про те, що перевірка проводиться на всій Україні, обіймає єпископів, священиків і дияконів та повинна закінчи-

248


до Вел. Покр. Зборів 1927 р., або до 2-го ЇЗсеукр. Церк. Собору. Визнаючи за цією перевіркою велике значення для УАПЦ, Президія вважала потрібним ще раз почути в цій справі голос Округових Церков, а тому рішила проект інструкції розіслати на розгляд Округових Церкоівних Рад, з тим, що остаточне затвердження інструкцій для перевірки складу духовенства відбудеться

•на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1927 р., а підготовча робота по перевірці повинна -бути вже тепер розпочата (укладання списків свя-щенодіячів і затребування від них та зібрання потрібних персональних документів) Окр. Церковними Радами (Протокол засід. Президії ВПЦР ч. 20/40, з дня 2 березня 1927 р.).

Справа перевірки персонального складу духовенства УАПЦ викликала велике заворушення в житті Церкви, як свого роду „чистка" посеред духовенства, яку мали перевести церковні органи. Дійсно, п. 11 проекту інструкції встановляв: «Перевіривши свя-щенодіяча УАПЦ у всіх .відношеннях (з боку релігійного, морального, освітнього, церковно-ідеологічного, церковно-адміністрацш-ного й церковно-громадянського), Церковно-Перевірочна Комісія зараховує 'його до одної з трьох категорій. До першої категорії

— осіб бездоганних і цілком придатних до праці в УАПЦ, до другої категорії — осіб, що потрібують допомоги з боку Окр. Ц. Ради й духовного керівництва для виправлення й піднесення, до третьої категорії — осіб зовсім не придатних до праці в УАПЦ і підлягаючих усуненню зі складу духовенства УАПЦ». На Малих Зборах ВПЦР 10 травня 1927 р. і Вел. Мик. Зборах ВПЦР 11-13 травня „Інструкція для перевірки персонального складу духовенства УАПЦ" стала предметом критичного обговорення. П. 11 про розподіл працівників на категорії був скреслений, як такий, що „тяжко впливає на душу людини"; замісць нього вказано було робити індивідуальний підхід при перевірці кожного діяча. Було постановлено, що перевірка повинна відноситись тільки до церковної діяльности священодіяча, а не всього попереднього його життя, що не є завданням церковних органів; признано також, що не є справою Церковно-Перевірочної Окр. Комісії накладати кари, для чого існують церковні суди, до яких і скеровуються такі справи Комісією, раз вона знайде потрібні матеріяли і факти для передачі церковному судові. Включено було до перевірки і „штатних дяків", себто таких дяків, що „спеціально виконують свої дяківські обов'язки, обрані -парафією і стверджені Окр. Церковною Радою". Слід зауважити, Іщо в тих часах дяка, а особливо дяка-дириґента тяжко було діставати. Статистичні дані, які наводить архиєп. К. Малюшкевич, говорять, що в 1914 р. дяків на Україні було 10.793, а в 1927 р. — 4.574; зменшення на 6.219; легше було найти два священики на парафію, ніж одного дяка („Церква й Життя", ч. 7, 1928 р., стор. 106). З такими поправками Вел. Мик. Збори 1927 р. ствердили Інструкцію для перевірки персонального складу духовенства УАПЦ. (Проток. Вел. Мик. 36. ВПЦР з 11-13 травня 1927 р., стор. 63-65).

249


У треті роковини після Всеукраїнського Церковного Со-бору 1921 р. Президія ВПЦРади видала відозву „до всечесних єпископів, чесного священства та всього у Христі братерства", яку підписали — Почесний Голова митр. В. Лштківський, Голова — про-тод. 'В. Потієнко й члени; архиєп. Н. Шараївський, прот. М. Хо-мичевський, прот. Я. Кавушинський, прот. Д. Ходзицький, П. Ан-типчук, Г. Вовкушівський, М. Свідерська і П. Гордовський. В цій Відозві 'ВПЦРада, пригадавши коротко шлях визволення Української Православної Церкви з революцією 1917 р. і як дійшли борці за це визволення своєю твердістю, непохитністю, одностайністю в праці до Всеукр. Церк. Собору 1921 р., після якого почався розквіт і зріст УАПЦеркви, впадає далі в сумний тон і каже: «Але і в нашій святій Церкві, що заснована на чистій науці Христовій, на щирій вірі народній, і своїм устрієм та своїми канонами життя рішуче порвала з ріжними мирськими звичаями владолюбства, хитрощів, особистих рахунків, прислужництва, шпигунства та зради, на великий жаль і сум, стали вже за цей час виникати темні випадки всіх цих земних звичаїв, занадто шкідливих для життя нашої Церкви... Отже на всі ці випадки ухилень від принципів і ідеалів нашої Церкви ми повинні й зараз уже звернути саму пильну увагу, поставити їх перед власні очі, бо доки ще вони малі, легше буде їх лікувати». Далі ВПЦРада вказує у Відозві ці сумні прояви в житті УАПЦеркви, надзвичайно для неї шкідливі. Це — зречення від праці в УАПЦ і взагалі від Церкви і віри священиків і дияконів УАПЦ, що подають про це і в часописах для всенародньої публікації, при чім додають часто і виправдання свого чину, що, мовляв, «думав знайти в УАПЦ щось нове, світле, а знайшов багато того самого темного». «Інші, як справжні іуди-предателі, не задовольняючись цим виправданням, не соромляться прилюдно заявляти, що вони ніколи й не вірили в Бога, а увесь час свого священства обманювали народ за попівські прибутки, надалі ж вже не хотять обманювати й прилюдно заявляють себе безвірниками». «Велику шкоду, — за словами Відозви, — приносить УАПЦеркві і звичайна у працьо.вників ЇЇ байдужість, роз'єднаність, самотність, відсутність спільносте в праці та взаємної допомоги в біді. Може б не було таких випадків зречення наших працівників від Церкви і віри, коли б наші священики й церковні працівники не були такими самотніми, коли б в братерстві жили, спільно працювали, один одного підтримували... Самим звичайним приводом для зречення від церковної праці це є скрутний матеріяльний стан наших працьовників... Але ж, брате, — звертається до священика ВПЦР у Відозві, — коли ти не дбаєш навіть про впорядкування матеріяльного стану своєї парафії, не хочеш хоч трохи прикласти праці, щоб вивести її з хаотичного безпораднього стану, ти перш за все підриваєш свій власний добробут, рубаєш гіляку, на якій сам сидиш. Але ж, крім свого добробуту, коли ти дійсний церковний діяч, ти повинен дбати і про керуючі церковні осередки і твою парафію робити твердою мате-

250


ріяльною базою й для допомоги своїм керуючим органам. Отже дбайте, брати, про впорядкування матеріяльного стану своїх парафій, про підтримку керуюючих органів — Рад, своїх єпископів, про виконання фінансових завдань своїх керуючих органів, старайтесь про своєчасні й систематичні внески на них, і цим ви підтримаєте й свій матеріяльний стан. Вже 5 років наша Церква бідкається в 'цьому матеріяльному хаосі, пора вже взятись за утворення в ньому певної системи і порядку».

Як бачимо, Відозва до духовенства і вірних ВПЦРади, з нагоди тірьохріччя від Собору 1921 р. і відновлення на ньому ієрархії, наводячи ряд сумних проявів з стану духовенства УАПЇД, вину за такий стан складає найбільше на саме ж духовенство нижче по селах, яке було й, за виразом митропол. В. Липківського, „тяжкою болячкою на тілі УАПЦ". «'Безумовно, — читаємо ще в тій Відозві, — ми тепер .переживаємо той час, про який казав Предтеча Христов Іоан, коли „лопата в руках Господа", і Він віє на Свому току, одвівує полову від пшениці (Мтф. III, 12). Ця лопата для нашої Церкви дуже навіть корисна» ... Чи потреба в такій „лопаті" для відвіяння полови від пшениці в духовенстві УАПЦ ще збільшилась за три роки від осінньої Відозви 1924 р. ВПЦРади, коли ВПЦРада на Велик. Мик. Зборах 1927 р. затверджує Інструкцію для перевірки персонального складу духовенства УАП-Церкви ?

Не маємо відомостей, чи ця перевірка була переведена до кінця, і які були висліди її, але матеріяли з церковного життя УАПЦ після 2-го Всеукр. Церк. ІСобору в жовтні 1927 р. підходять з іншого боку до справи стану духовенства в УАПЦ, освітлюють цю справу сумних проявів в житті й діяльності духовенства інакше, беручи в оборону нижче духовенство в його гіркому правному, моральному й матеріяльному стані, в якому винувате далеко й далеко не само духовенство.

В доповіді про духовне керівництво УАПЦ на Малих Зборах ВПЦР, що відбулись 6-8 березня 1928 р., митрополит Миколай Борецький доповідав, що єпископські наради і наради пастирські, які переводив митрояолит, змалювали йому сумне положення в Церкві цих працьовників її. <^Це слуги за все, без догляду й допомоги. Самотність, знесилення, безпорадність, байдужність. Закинуті в глухі села, відірвані від світла й тепла культурного життя, а найбільше так званим „правом соборноправности", яку в уявленнях людських із дорогоцінного дару Христового злі елементи нашої Церкви перетворили в безмежну сваволю, — от стан нашого ідейного священства, змальований устами самого священства" („Церква й Життя, ч. 1/6 за 1928 р., стор. 38).

«Що скажу дро місце священика в парафії? — ставить собі запитання архиєп. К. Малюшкевич (в доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1928 р.) і відповідає, — колись говорили наші люди: „Попові є спокій і сите життя". Велика доля правди у цих сло-

251


вах була. Частина духовенства жила надто єитно й надто спокійно. Яке ж прислів'я складе наш нарід тепер про життя священика? Ось що пише мені про своє становище один з священиків Київщини: „На протязі року білого борошна в хаті не бачив, бо купити нема за що; по тижнях нема хліба чорного в хаті, а то й картоплі. Пішов по хатах з молитвою, а люди кажуть: „Он дивись, пішов старцювати". Про утримання парафії не говори, а за треби дають — по ЗО копійнок за похорон, за схрещення 5 коп., а шлюб і даремно. Гине священик, гине з ним його дружина, гинуть і діти з ними". А ось другий лист більш загального характеру, але про те ж саме „життя неможливе". Ніхто не був готовий до того, що доводиться переживати. Священики продають останні корівки, залишають дітей без молока, продають останні речі. Допомоги нема ні від кого. Окр. Ц. Ради в біьшості умивають руки, відмовляються допомогти своїм священикам. Що далі буде? Невідомо, а наслідки вже тепер є. Всі священики зажурені, нема бадьорости, повішали голови. Отакий матеріяльний стан, така „ситість".

Який же моральний стан, який спокій? О:сь про цей стан пише в листі до ВПЦРади сам священик: „Що ви порадите священикові такої парафії: село має 290 дворів, з них 52 безвірницьких і 60 сектантських. ІСело п'яне, самогон варять через одну хату, п'яні не тільки дорослі, а й діти ... Церкву відвідують раз або два на .рік, а то й зовсім не бувають ... Нема ні одної сем'ї в селі, до якої б священик міг би піти і поділитися з нею думками своїми, де міг би одвести душу і хоч трохи заспокоїтись. І жахаєшся і з розуму сходиш"...

Що ж далі буде? що робити священикам? Хотілось би думати, що це виключне явище, але, на жаль, листів приблизно з такими скаргами я маю немало. Додайте до цієї ,,ситости" й „спо-кійности" особливий громадянський стан священика, його безправність, пригадайте, як тяжіко священикові віддати дітей своїх до школи, а коли всіма правдами й неправдами це навіть і удасться, то як тяжко цим дітям затриматись у цій школі через високу платню, перевірку соціяльного складу учнів і т. ін. і т. ін.; пригадайте, скільки через це буває родинних драм, коли дружина розлучається з чоловіком, щоб урятувати дітей, коли діти відрікаються батьків, аби скінчити школу, то, здається, — картина стану священика буде ясною. Але ж ні, ця картина далеко не повна. Як це не дивно, найбільш темні фарби накладає на цю картину положення священика в самій парафії, відношення до нього парафії, місце його в парафіяльному житті,..

Яке ж дійсне ставлення парафії до священика? То є ставлення господаря до наймита. „Це наш наймит" — ось що знає парафія. Як наймитові, йому можна наказати, як наймита, його можна найняти на певний час; з ним можна поторгуватись, наймаючи; його можна, коли захочеться, без суду, без обвинувачування

252


звільнити. Та священик ще й не звичайний наймит, бо звичайний наймит знаходиться під охороною закону і своєї спілки, його не можна окривдити безкарно. А це наймит, що стоїть поза законом, Йому можна платити, можна й не платити: ніхто нічого за це не скаже. А коли він сам покине -парафію, на його місце хутко другий найдеться. Коли священик наймит, то ясно, що він не має права втручатись у парафіяльне життя, не має права бути членом Окр. Ц. Ради, Парафіяльних Зборів, втручатись у справу фінансову, свічкову, взагалі в церковне господарство, бо це діло хазяйське. Повна безправність у парафії — ось його місце за думкою частини членів Церкви. На 'Київщині ця думка засвоєна парафіянами більш, -ніж на теренах інших Округових Церков. Цим відношенням до нього, як до наймита, опреділюються до де-якої міри і вимоги парафії до священика, як до пастиря і учителя. Ясно, що наймит не може бути й не повинен бути пастирем і учителем. Гарно, голосно служити, хрестити, вінчати, навіть говорити промову — це він повинен, але не вчити, не наставляти, не докоряти, не втручатись у життя своїх парафіян, не виправляти моральних хиб, бо хазяї цим можуть образитись. У нас витворився навіть особливий термін — „дати промову". Це значить сказати щось гучне, блискуче, тріскуче, цікаве.

Хто винен у такому становищі священика? Певне, найбільше винна наша загальна некультурність, бо подібного явища ви не знайдете в народів 'культурних. Певне, винне становище Церкви, — а, значить, і священиків, — у минулому, коли Церква була частиною держави, державним апаратом, а священик урядовцем, а в парафії господарем і паном, через те тепер тяжко йому знайти своє належне місце» ...

Доповідач вважає одначе, що посилатись на такі загальні причини значить відмовитись від виправлення хиб. Треба шукати причин фальшивого стану священиків УАПЦ десь ближче, десь „коло нас, а може і в нас самих". Завинило в цьому, за словами архи-єпискола К. Малюшкевича, само вище духовне керівництво Церкви, з уст якого на Зборах ВПЦР не раз доводилось чути людям: „Ви хазяї, а ми слуги; що ви скажете, те й буде, те ми й будемо робити". Винні й самі єпископи, бо ніколи, ні на одних Зборах не запротестували, не сказали, що це не християнське розуміння взаємовідносин між священиком і Церквою. Винні і самі священики, бо де-хто з них і сам дивиться на себе, як на наймита, та по суті й був наймитом. ІНе один з них говорив громаді: заплатите, то зроблю. І коли парафія просила його допомогти, напр., в справі реєстрації, то він казав: я найнявся у вас в церкві служити, а не за писаря. Оце „найнявся" і виявляло в ньому наймита. Має значення в положенні священика й нерозуміння державних законів. Держава обмежила священика в громадських правах, а це обмеження за нерозумінням де-які -парафії перенесли й на парафіяльне життя. А „найважнішою причиною (сумного стану священика

253


на парафії) безумовно являється нерозуміння соборноправности",

але про цю причину мала бути на тих же Вел. Мик. Зборах 1928 р. окрема доповідь.

В кінці своєї доповіді архиєп. К. Малюшкевич подає накази про служіння священика, приняті в УАПЦеркві: 1. Пресвітер, себто священик, є перший слуга Божий у своїй парафії і духовний крівник-пастир її; 3. Священик, як обірається, так і звільняється парафіяльним церковним собором, згідно з наказом цього собору, з відома і за згодою Окр. Церк. Ради; 10. Священик, як почесний голова і перший порадник, працює в Парафіяльній Раді й, допомагаючи їй у праці, користується правом голоса, нарівні з усіма її членами; 19. Вся Рада вживає всіх заходів, щоб могло виявитися у всій повноті служіння всіх священодіячів парафії; 22. Парафіяльні собори й ради дбають, щоб члени причету, замісць платні за треби, одержували постійну що-місячну допомогу для життя; 24. Парафіяльна Рада мусить забепечити священодіячів помешканням, паливом, а також виплачувати за причет державні податки.

«Переведіть у життя ці пакти наказів, — казав доповідач, — освітлюйте це питання на ваших зборах, у нашому журналі, в наших інформаціях, і ви зробите велике діло Церковне». На закінчення архиєп. К. Малюшкевич висловився, що подані ним в доповіді сумні явища з стану священства в УАПЦ не є загальною нормою для всіх. «Є в Українській Церкві немало світлих, чистих, натхнених благодаттю Божою пастирів Церкви; немало й парафій, де люблять і шанують своїх пастирів і дають їм змогу здійснювати їх служіння». (,,Церква й Життя". Ч. 7/2 1928 р., стор. 103-108).

Впродовж цього оповідання нашого про внутрішнє життя УАПЦеркви ми нераз вже в наших джерелах зустрічались з закидами супроти засади соборноправности, яка в практиці церковного життя, при неналежному розумінні її, вела часто до сваволі, анархії і хаосу в церковному житті на місцях. Так, митрополит Василь Липківський, що був найбільшим посеред ієрархів УАПЦ прихильником „всенародної соборонправяости", відчувши на собі, як ми бачили, владу „ляїка" М. Мороза, прийшов в своїх мемуарах до висновку, що УАПЦ не мала можливости „досягти справжньої всенародньої соборноправности, а досягла лише хіба „радоправія", та й то куцого, та й ще під постійною небезпекою антихристово-го меча» ... Митрополит Миколай Борецький в своїй доповіді про духовне керівництво УАПЦ на Малих Зборах 'ВПЦР в березні 1928 року застерігає проти неправдивого розуміння соборноправности і використання її не на благо, а на зло, і кличе до рішучої боротьби з тим церковним свавільством і тою церковною розбещеністю духа, коли великий дар Божий повертається в зброю і засіб до панування в Церкві Х|ристовій цілком не церковних елементів. „Ви погляньте, — казав митрополит, — які наслідки дає со-борноправність в тих округах і тих парафіях, які в розв'язанні <цер-

254


ковних питань використовують не думку церковної громади. Ви погляньте, до чого зводиться .право еоборноправности, коли в обранні парафіяльного священика чи округового єпископа керуються «е християнськими принципами, шукають і обирають собі не пастиря доброго, що душу свою покладе за овець своїх, а людину виключно від „світу цього", бравого і горластого, щоб далеко було видко, було чути» ... („Церква й Життя". Ч. 1/6 за 1928 рік, сто,р. 38).

Єпископ П. Ромоданів в доповіді, як Голова Президії ВПЦРа-ди, про стан УАПЦ на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1927 р. казав: «Президія ВПЦР мала багато клопоту з виявленням розуміння соборноправности, бо нарід наш ще не досить уявляє ці підвалини со-борнолравности, і сам здебільшого перейняв владу колишніх єпископів до себе. ІКоли громади вносили мент примусового елементу, всі члени ВПЦР, на чолі з о. митрополитом, оберегали Церкву від неправдивого тлумачення цієї соборноправности. У випадках приниження духовенства до положення наймитів ВПЦР підіймала їх до належного положення священослужителів. Порушення соборноправности священству з періферії досить відоме: як воно гальмувало справу нашу церковну, скільки приходилось Президії ВПЦР відогравати ролю сватів між священодіячами і представниками ла-рафій. Тяжка ця роля. Завдяки тому, що ще не переведено планово в життя цих чистих принципів, ми маємо факт неупорядко-ваности церковного життя в багатьох округах, як Кам'янеччина (5 парафій в цій окрузі не визнавали ніякого керуючого над ними органу), Могилівщина та інш. Захоплення висвячуванням якнайбільше єпископів, щоб вони зайнялися своїми роздрібленими округами, не дає бажаних наслідків. Ті великі колективні одиниці, що їх очолював відповідний єпископ, й зосталися великими, і навпаки — малі залишились „малими". Дріблення не має ніякої рації — це значить знесилювати життя сильних округ на менші і слабші» (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР з 11-13 травня 1927 р., стор. 30-31. Підкр. наші.).

В своїй доповіді єп. П. Ромоданів свідчить, що порушення соборноправности священству з періферії досить відоме; звідсіль можна бачити, що викривлення ідеї „соборноправности"' мало місце по церковних громадах переважно на провінції, і тоді причиною його могла б бути низька ступінь церковної свідомости. Але ж ми вже бачили (підрозділ 5, розд. II), яке розуміння „всенародної соборноправности" було у Голови 2 ВПЦР Михайла Мороза, від імени якого постала навіть назва зле зрозумілої соборноправности „морозовщиною". Автор цієї праці уперше почув цей термін з уст єпископа Сильвестра Гаєвського на одному з засідань Собору єпископів УАПЦеркви на еміграції; думаємо звідсіля, що цей термін був в ужитку посеред церковних діячів УАПЦ вже й на Україні в 20-их рр. Дійсно, приходить на думку, що й при „всенародній соборноправності" УАПЦ мала обер-прокурора в особі

255


світського голови ВПЦРади, тільки вже не з призначення влади, а з народнього вибору.

А ось і другий яскравий приклад розуміння соборноправности теж не десь «а .періферії, а в самому осередку, в парафії при митрополичій катедрі св. Софії — Премудрости Божої в Києві. Архи-єпископ Нестор Шараївський на 'Соборі 1921 р. був другим, після митр. В. Липківського, обраний на єпископа УАПЦ, висвячений на архиєпископа Київського і обраний заступником Всеукраїнського митрополита. Йому не було Собором визначено спеціяльно ка-тедральної церкви в Києві, але, як заступник митрополита, він цілком слушно, лроживаючи і працюючи в Києві, уважався в заступ-стві митрополита при катедрі митрополичій св. Софії. Одначе Парафіяльна Рада собору св. Софії, — нам не вдалося вияснити, з яких причин, — ігнорувала архиєпископа, заступника митрополита, і старалась не допустити його до служення в св. Софії. Справа такого поступовання Софійської Парафіяльної Ради не раз була на розгляді Президії ВПЦРади. Ось в засіданні Президії ВПЦР 8 квітня 1927 р. заслухано було заяву Голови еп. Ромоданова про те, що його запрошено Софійською Парафіяльною Радою для служення в Софії 9-10 квітня замісць о. Митрололита. Не вважаючи для себе можливим приняти це запрошення без згоди Президії ВПЦР і без порозуміння з заступником митрополита, архиєп. Н. Шараївським, єл. Ромоданів просив винести з приводу цього відповідну ухвалу. Архи'єп. Н. Шараївський заявляє, що він нічого не має проти служення всеч о. П. Ромоданова в соборі св. Софії, але вважає себе зневаженим з боку Софійської парафії, що ігнорує його систематично, як Заступника о. Митрополита, і тому він в таке велике свято, як Благовіщення Пресвятої Богородиці, мусів залишитися без служіння. Президія ухвалила: „Вважати сумним фактом в житті УАПЦ тактику Софійської Парафіяльної Церковної Ради до особи Заступника о. Митрополита Архиєпископа Не-стора Шараївського і питання про стан служіння його внести на чергу дня Всеукраїнського Церковного Собору; до того часу, аби не залишати храм св. Софії без єпископської служби, погодитися на служіння в св. Софії єпископів по запрошенню Парафіяльної Церковної Ради, що вважає себе правомочною розпоряджа-ся катедрою Митрополита всієї УАПЦеркви" (Прот. ч. 28/48 за-сід. Президії ВПЦР за 8 квітня 1927 р.).

Як бачимо, ані о. Митрополит УАПЦ, ані Президія ВПЦРади не вважають себе компетентними дати вказівки Парафіяльній Церковній Раді св. Софії, хто є правомочний ропоряджатися службами в катедрі Митрополита всієї УАПЦеркви. Через три місяці, 8 липня 1927 р., в засіданні Президії ВПЦРади архиєпископ Н. Шараївський робить заяву, що в катедрі св. Софії 3-7 цього липня, за хворістю о. Митрополита, не було єпископських відправ; є відомості, що й на ту неділю не передбачається єпископської служби, і це в той час коли до Києва взагалі й до св. Софії зокрема

256


приходить багато прочан і екскурсантів з далеких країн; Парафіяльна Рада собору св. Софії не вважає потрібним запросити будь-кого з єпископів для служення в соборі св. Софії, а тому архиєп. Н. Шараївський просить Президію ВПЦР довести до відому Парафіяльної Ради Софійської парафії, що він, як Заступник о. Митрополита, буде служити в цю неділю 15 липня в храмі св. Софії, що не є зичайним парафіяльним храмом, а катедральним собором о. Митрополита. Заслухавши цю заяву архибп. Н. Шараївського, Президія ВПЦР ухвалила: „Зауважити Раді собору св. Софії про потребу в інтересах УАПЦ, щоби в соборі в дні свят і неділь завжди відправлялися єпископські служби" (Прот. зас. Президії ВПЦР ч. 53/73 за 8 липня 1927 р.). Невідомо, чи після такої „дипломатичної" ухвали вищого центрального уряду УАПЦ архиєпископ Н. Шараївський був допущений Парафіяльною Радою св. Софії до відправи в катедрі 15 липня.

З-посеред численних прикладів нерозуміння правдивої собор-нолравности наведемо ще один, що теж мав місце не в глухій провінції, а в Дніпропетровську (б. (Катеринослав), де, як ми вище писали, були комплікації з обсадженням єпископської катедри та існували в церковному житті різні угруповання (за словами мит-роп. Миколая Борецького, — пивоварівці, ромоданівці, морозівці, орликівці). В січні 1927 р. до ВПЦРади поступила від вірних осередкових парафій Дніпропетрівсько-Запорізької Крайової Церкви (б. Катеринославської єпархії) заява, в якій писалось: «Нам відомо, що ВПЦР через свого Голову зробила одвод щодо переїзду єп. Юр. Жевченка на нашу країну (з Полтави). Ми вбачаємо в цьому роботу попередньої бувшої ВПЦР, й сучасна ВПЦР так само ставиться до унормування нашого життя й не хоче допомогти й ствердити наше обрання. Ми ще раз звертаємося до ВПЦР й благаємо стати на твердий шлях, ствердити наше обрання, бо ми про це раніше дбали від Одеси, і коли єпископ Жевченко видав акції раніше нам, то ми прохаємо їх виконати. Інформаціями Голови ВПЦРади ми не вдоволені й вимагаємо надіслати тільки Жевченка, бо це є топтання ухвал нашого собору й соборнолравно-сти з чийого боку це не було б. З другими кандидатурами не погоджуємося. ІНе надсилайте нам. Цим ви внесете розклад, коли не ствердите нашого обрання і не вплинете на єп. Жевченка». В листі до одного з членів Президії ВПЦР ініціятори цієї заяви писали: «(Нашим архипастирем повинен бути єпископ Жевченко. Другого нікого краще не надсилайте, бо не гарно з ним може статися. Хай Ю. Жевченко бере нас під свій догляд. Це крайня міра. Другому буде скрутно, а для Ю. Жевченка все буде зроблене». Президія ВПЦР ухвалила: «(Вважати вище наведене листування тенденційним і тому неприпустимим і шкідливим для Дніпропетровської Окр. Церкви; закликати Дніпропетровську Окр. Ц. Раду прискорити справу з набуттям духовного керівника для округи. Незалежно від цього, з метою попередити в майбутньому дезоргані-заційні виступи осіб, гуртків, парафій та церковних органів, —

"                                                                                                           257


просити1 Дніпропетровську Окр. Ц. Раду взяти на себе обов'язок виховати вірних Дніпропетровської Церк. Округи в напрямку виконання ними канонів та правил діяння УАПЦеркви щодо правних зносин з керуючими церковними органами» (Протокол ч. 5/25 за-сід. ВПЦР за 25 січня 1927 р.).

Викривлеяня ідеї соборнолравности -в УАПЦ творило не тільки „морозовщину", коли світський елемент в Церкві переймав на себе в управлінні владу колишніх єпископів, а підривало урівнян-ням в правах складових частин Церкви і авторитет єпископства в очах духовенста, священиків. Спостерігається не раз, що там, де в Округових Ц. Радах керму управління перебрали в свої руки священики, воли теж, бувало, починали свавільничати і виступати в „соборноправності" супроти навіть заслужених єпископів. Єпископ Конон Бей немало потрудився для упорядкування церковного життя в Роменській і Прилуцькій ц. округах на Полтавщин, так що ВПЦРада вважала справедливим „висловити єп. Кононові Бею щиру подяку за його невтомну і корисну працю по благовістю й організації церковного життя на Прилуччиїні й Роменщині" (Прот. зас. През. ВПЦР за 25 лют. 1927 р.). Але Президія Роменської Окр. Ц. Ради, головою якої був прот. Л. Терлецький, а правою рукою його в Раді свящ. Г. Язвінський, завзялися вижити єпископа Коно-на Бея з Роменської округи. Непорозуміння, які трівали місяцями, набули гострої форми, коли в засіданні Президії Роменської Окр. Ради 15 червня 1927 р. було ухвалено, що єл. Конон Бей „за час перебування на Роменській катедрі вносив лише дезорганізацію в життя округи в наслідок небажання 'працювати у контакті й порозумінні з ОЦРадою, присвоював собі адміністраційні функції, що негативно відбивалося в житті церкви, і що єп. Бей не задовольняє Роменську церкву, як єпископ УАПЦ". Тому Президія Роменської Окр. Ц. Ради „подає до відому ВПЦР, що вона надалі не може працювати в контакті з єп. К. Беєм, як з своїм Округовим єпископом". Сам єпископ К. Бей в листі до ВПЦР просив, або „захистити його від безсоромної навали оо. Терлецького та Язвін-ського, або звільнити його від єпископського служіння в УАПЦ, бо, коли він не задовольняє Роменську церкву, як єпископ УАПЦ, то не зможе задовольнити й ніякої іншої Округової церкви в УАПЦеркві".

Розглянувши всю цю справу, Президія ВПЦРади в своїй ухвалі „з сумом констатує всю безпідставність обвинувачень, що їх закидає Роменська ОЦРада свойому єпископові, обраному Округовим Собором, і тому вважає своїм обов'язком закликати Роменську ОЦРаду до церковної дисципліни. Єпископ УАПЦ всеч. о. К. Бей бездоганно працює на користь УАПЦ більше п'яти років; як відомо Президії ВПЦР, поніс немало праці в цьому році й на організацію Роменсьької та Прилуцької церковних округ; він ? обранець Округової Церкви, і Округова Рада не мала права без волі Округового Собору кваліфікувати свого єпискола, як не за-

258


довольняючого всю Округову церкву. Тому то питання про єпископа мусить бути поставлене на обговорення Округового Собору, що має відбутися в найближчому часі, а до того часу ніякий інший єпископ не може втручатися в духовне керівництво Ромен-ською Церковною Округою, і такого права не може надати нікому з єпископів і Президія ВПЦРади, бо вона цим порушила б права Роменського Округового ІСобору, що обрав своїм єпископом всеч. о. К. Бея" (Прт. ч. 63/83 засід. Президії ВПЦР за 9 серпня 1927 р.).

Численні факти неправдивого розуміння соборноправности в церковному житті викликали потребу в окремій доповіді на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 29 травня — 1 червня 1928 р. на тему: „Со-борноправність в сучасному церковному житті". По цій доповіді (єп. Петра Ромоданова) була принята Вел. Мик. Зборами 1928 р. наступна резолюція: «А). Визнати соборноправність невідмінним організаційним началом (засадою) УАПЦ. Б). Констатувати, що в УАПЦ мали місце зрозуміння й виявлення соборноправности яко сваволі й визначення цієї сваволі: 1) в справі проведення в життя євангельської етики (моральність); 2) в зловживаннях моментом і засобами нецерковної боротьби в справі визволення Церкви; 3) зловживання в справі церковної українізації .приводили в окремих випадках до прояв шовінізму в різні боки, 4) в затемненні автокефальносте порушенням церковної аполітичносте, 5) в безсистемності вживання вільної творчосте в церковно-богослужбовій практиці (вільні служби, штучна драматизація і т. ін.), 6) в порушенні організаційної єдности Церкви нехристиянськими настроями церковних угруповань; В). Вел. Мик. Збори визнають неприпустимим пертворення соборнопрвности в сваволю й ухвалюють виправити неправдиве розуміння соборноправности такими засобами: 1) усвідомити віруючу людність в догматичних і етичних основах Церкви Христової; 2) звільнити Церкву від нехристиян-ських виявлень українізації та автокефалії; 3) провадити визволення УАПЦ суто-християнськими засобами; 4) урегулювати вживання в церковно-богослужбовій практиці УАПЦ здобутків вільної творчости; 5) рішуче попереджувати та припиняти відповідними впливами керівних органів порушення церковної єдности через утворення та виступи церковних угруповань; 6) доручити керуючим церковним органам конкретизацію цих ухвал та переведення їх в життя УАПЦеркви" („Церква й Життя". Ч. 2/7 за 1928 р., стор. 86).

В цій ухвалі Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 1928 р. про боротьбу в УАПЦ з „перетворенням ідеї соборноправности в сваволю" звертає на себе увагу те, що лершим засобом в цій боротьбі визнано Зборами „усвідомлення віруючої людности в догматичних і етичних основах Церкви Христової". Очевидно звідсіля, що викривлення ідеї соборноправности вважалось Великим Мик. Зборами вислідом несвідомосте віруючої людности, що таке Церква

259


Христова, як догматично-канонічне поняття. Але затемнення дог-матичіно-канонічної православної науки про Церкву Христову допущено було на самому Київському Соборі 1921 р. в ухвалах про внутрішній всенародньо-соборноправний устрій „Всеукраїнської Спілки православних парафій".*) Ті ухвали були відступленням від давньої української церковности, яка будувала церковне життя на засадах соборности (термін ,,'соборноправність" в джерелах нашої давньої церковної історії майже не зустрічається), але інакше розуміла ці засади, ніж потрактовано їх під формою „всена-родньої соборноправности" в канонах Собору 1921 р.

В давній українській церковній соборності містилося не 'Стільки поняття права, скільки поняття, свідомість обов'язку, — будучи членом Церкви, брати активну участь в її житті, виходячи не з якого свого формального права, а з морального закону любо-ви до ближнього, яким законом повинно пройматися християнське життя, життя Церкви Христової. Цим моральним обов'язком лю-бови, а «е свідомістю свого права „соборноправности", пройняті були в своїй широкій діяльності давні українські православні братства. З другого боку, давня українська соборність, кличучи до соборної активної участи в церковному житті й ділі спасіння душ людських всіх членів Церкви, завжди визнавала і в соборному житті Церкви за ієрархією Церкви спеціяльні її ієрархічні уповноваження не тільки в області священодіяння і учительства, але й управління в Церкві, не урівнювала всіх в керуванні всіма церковними справами ,в ім'я всенародньої собориоправности, розглядаючи знову таки і спеціяльні в Церкві ієрархічні повновласті не як привілеї які, правну владу для панування, а як високий в Церкві моральний обов'язок священства людей, покликаних церковною громадою і висвячених для того. Отже ми можемо сконстатувати, що відступлення від ідей соборности традищійно-українських і заміна їх „всенародньою соборноправністю" не вийшли на добре для Української Православної Церкви. Новий лад в Церкві, названий в „Діяннях (Собору 1921 р." всенародньо-соборноправним, в сумній же практиці церковного життя того часу окреслений митрополитом В. Липківським як „радоправіє", не оправдав себе. Не оправдав якраз в тяжкі, люті часи лихоліття для Церкви, коли, з огляду на ворожість до Церкви і взагалі релігії безбожного державного апарату і переслідування тим апаратом, підтримка й оборона Церкви лягала на цілу соборну церковну громаду. І хоч „очевидці" пишуть, що „свою церковну життєздатність безприкладне довела соборноправність УАПЦ в часи митрополитів 'Василя Лип-ківського і Миколи Борецького" (Данило Святогорський. Головні Засади Української Автокефальної Православної Церкви. На чужині. 1946. Стор. 9), то історик, супроти таких „очевидців", повинен, на підставі першоджерел, наведених частинно тільки вище,

*) Наша аналіза ухвал Собору 1921 р. про внутрішній устрій УАПЦеркви знаходиться в підрозд. З розд. II.

260


• свідоцтв митрополитів 'В. Липківського і М. Борецького, архи-єп. К. Малюшкевича і др., — ствердити якраз протилежне. Ще одним доказом цього протилежного нехай послужить в кінці коротке освітлення матеріяльного стану УАПЦеркви в ті часи „життє-здатности" всенародньої соборонправности в УАПЦ.

При розв'язанні в історії Православної Церкви питання про участь в церковному управлінні світського елементу, роля і значення цього мирського елементу в керуванні церковним господарством у всі часи найменше зустрічала сумнівів і суперечок. В основі лежала здорова моральна ідея увільнити духовні особи в їх високому служінні Церкві від матеріяльних турбот і охоронити їх

•від можливих нарікань, так часто пов'язаних з завідуванням громадським добром. В державах, де Церква не відокремлена від держави, державні світські уряди дбають в тій чи іншій мірі про ма-теріяльний стан Церкви та її служителів. При відокремленні Церкви від держави турбота про матеріяльні засоби для неї і її служителів цілком лягає на плечі церковної громади, яка цілком слушно й керує через своїх представників церковним господарством. В УАПЦ, відокремленій від держави згідно з Декретом Рад-влади „про відділення церкви від держави і школи від церкви", виданим нею в Росії 23 счня/5 лютого 1918 р., а в березні 1919 р.

•поширеним Радвладою большевицькою й на Україну, — турботи про матеріяльне удержання Церкви, її установ і служителів тим більше цілком лягли на церковні громади, що Радвлада, одночасно з відокремленням Церкви, дощенту ограбувала Церкву зо всіх її маєтностей, сконфіскувавши ие тільки церконі землі, доми і капітали, а навіть самі храми Божі. Отже й Собор 1921 р. в своїх ухвалах про внутрішній устрій УАПЦ постановляє щодо „коштів і матеріяльних засобів Української Церкви": «Потрібні на утримання Божих храмів, церковних працівників і організацій кошти й матеріяльні засоби Українська Церква здобуває шляхом добровільних членських внесків, пожертв і т. інш.», збірку ж цих засобів, завідування ними і взагалі керування церковним господарством покладає на ради — парафіялні, волосні (районові) церковні, повітові (округові) і ВПЦРаду (Діяння ВПЦСобору 1921 р., розд. XI. Організація Укр. Церкви і церковного урядування. Ґ. Кошти й матеріяльні засоби Української Церкви, пп. 87-94).

Митрополит В. Липківський в не раз вище цитованому листі його до о. П. 'Корсуновського в СІІІА з дня 23 липня 1922 р. писав: „Признатися, праця дуже тяжка, коштів майже ніяких не маємо ... Не все, безумовно, в нас іде плавно та ладно; найбільш гальмується господарська справа, бо нема над чим господарюва ти, але б'ємось до кращого"... Ці зусилля добитись кращого в церковній господарці так і не здійснилися з багатьох причин. І коли пізніше, після звільнення з катедри, митр. В. Липківський писав історію відродження УПЦеркви, він казав те саме: „Господарчий відділ це було місце найбільш болюче другої ВПЦРади від

261


початку до кінця її життя, не тому запевне, що не було кому го-сподарити, а тому, що не було над чим. Матеріяльний стан другої ВПЦР був завжди, як кажуть, катастрофичний"... Ми можемо додати до цього, що не в кращому матеріяльному стані для праці знаходились Президії і всіх наступних, після другої, ВПЦРад.

В доповіді про фінансовий ста-н ВПЦРади на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. скарбник П. М. Антипчук з'ясовував, що за 5 років існування УАПЦ провадила велику працю відродження нового церковного життя при надзвичайно тяжких умовах. Особливо тяжко довелось працювати членам ВПЦР та її співробітникам. Голодні, без усякого майже утримання, працювали вони весь час для загальної справи, не звертаючи уваги на обставини, в яких доводилось працювати: холодне помешкання ВПЦРади і т. інш. Недостатки матеріяльні були страшенною перешкодою в справі підготовки нових кадрів духовенства, друку богослужбових книжок і задоволення інших необхідних потреб Церкви. Заборженість ВПЦР за 'помешкання, за друк богослужбових книжок і т. ін. була величезна, до тисячі карб, в золоті. Всі кошти, які поступали до скарбниці ВПЦР, в першу чергу йшли на виплату боргів. Ще й досі борг за друк богослужбових книжок не погашений, що не дає можливости друкувати ті книги далі. Рятуючи матеріяльний стан Церкви, ВПЦРадою було розіслано обіжника до Округових Церков та інших об'єднань з закликом допомогти ВПЦР добровільною підтримкою, але бажаних наслідків від цього ми й до цього часу не бачимо. Впродовж 5 останніх місяців Округові Ц. Ради майже нічого не прислали на утримання ВПЦРади. Доповідач вносить пропозицію, аби по всіх церковних радах заведена була грошова відчитність і вжиті заходи до надіслання місцевими радами добровільних внесків на утримання осередкового уряду ВПЦР що-місяця. Збори ухвалили: закликати місцеві ц. ради, аби щомісяця, не пізніше 15 числа, надсилались від них до ВПЦР за минулий місяць грошові допомоги осередкові в розмірі загального розрахунку не менш, як по одному карбованцю в місяць від кожної парафії; за своєчасним виконанням цієї ухвали мають стежити Округові Ц. Ради з єпископами (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 18, 45).

Заслуговує на увагу, що Вел. Мик. Збори ВПЦР 1924 р. до відповідальности за збір грошей на утримання Церкви притягують вже і єпископів, тих самих єпископів, що не могли бути дійсними головами Округових Ц. Рад. В недавно ж наведеній нами Відозві ВПЦРади з осени 1924 р. (з нагоди трьохріччя від Собору 1921 р.) праця по впорядкуванню матеріяльного хаотичного стану в парафіях покладається вже й на священиків, про яку-будь ролю яких на зібраннях волосних (районових) і парафіяльних церков та у волосних і парафіяльних радах — постанови Собору 1921 року про внутрішній соборноправний устрій УАПЦ зовсім нічого не кажуть.

262


Вел. Покр. Збори ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р., що унормували життя УАПЦ після погрому його радвладою в літі того року, в резолюції про внутрішнє життя Церкви, наказали новообраній Президії ВПЦР „неухильно боротися з рознузданістю, відступництвом і недбальством як у виконанні духовних вимог церковного життя, так і в задоволенні матеріяльних вимог Церкви". Новообраній же Ревізійній Комісії доручено було Зборами обревізувати фінансову справу б. Президії ВПЦР за 1925-26 рр., зробити доповідь Малій Раді, а Малій Раді зробити певні висновки щодо ведення фінансової справи (Прот. Вел. Покр. Зборів ВПЦР з 25-30 жовтня 1926 р., стор. 27).

Нова (четверта) Президія ВПЦРади розпочала свою працю, прийнявши скарбницю ВПЦР з готівкою на 1 листопада 1926 р. в 1 карб. 54 копійки. Тому, при розпреділенні обов'язків між членами Президії та технічним персоналом ВПЦР в засіданні Президії 3. XI. 1926 було ухвалено: „Всі члени Президії ВПЦР і технічні робітники її несуть вільне служіння УАПЦ, одержуючи матері-яльну добровільну допомогу від Церкви в залежности від стану скарбниці ВПЦРади" (Протокол ч. 2 засід. Президії ВПЦР 3 ли-стоп. 1926 р.). На засіданні Малої Ради ВПЦР, яка мала свій пленум в кінці 1926 р., в доповіді про видавничу справу чуємо, що працьовниками у відділі видавництва є члени Президії, якими опрацьовуються й другі відділи — освіти, благовістя, перекладу книжок, Передсоборної Комісії і других. В кожному відділі працюють одні й ті ж особи. Тими ж майже самими особами приймаються ухвали по кожному відділові, які мусять вони ж виконувати. Бо де ж узяти других сил без коштів? Недобре ж кооптувати осіб, не маючи чим їм подякувати за працю. Тому такий вихід найможливіший і порадив Найпочесніший о. Митрополит. Другого знайти — річ неможлива (Протокол Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р., стор. 15).

Дійсно, технічний персонал вищої центральної установи УАП-Церкви ВПЦРади складався тоді всього з п'яти осіб: бухгалтера, діловода, помішника діловода, друкарщиці (машиністки) і завідуючого книжковою коморою. Перед нами кошторис ВПЦРади на 1927-28 церковно-господарчий рік (з 1 вересня 1927 по 1 вересня 1928 р.), схвалений Малою Радою 28-30 грудня 1926 р. Нужденність, вбогість кошторису надзвичайна, принявши ще під увагу вартість в тому часі карбованця (рубля). В прибутках і видатках кошторис зведено до 23.850 карб. Головним джерелом прибутків являються внески від парафій (по карбованцю в місяць від парафії), які дають по кошторису 14.436 карб., а коли виключити 1620 карб, від парафій в Канаді і США, то парафії в Україні повинні б дати на рік на утримання і діяльність центральних установ УАПЦ в Києві 12.816 карб. По стороні видатковій в 23.850 карб, на винагороду працівникам, називану в кошторисі „допомогою", асіґновано 8.520 карб.; з них Митрополит і Голова ВПЦР

263


мали отримувати по 70 карб, місячно, Заступ, митрополита, заступники Голови ВПЦР, секретар і скарбник ВПЦР по 50 карб, місячно, три члена Президії ВПЦР по 40 карб, місячно і працьов-ники по найму — -бухгалтер, діловод, друкарщиця і зав. книжковою коморою по 40 карб, місячно, а помішник діловода — 20 карб, на місяць. ЇВ ухвалі до цього Кошторису Мала Рада ВПЦР ствердила надзвичайно тяжкий фінансовий стан В'ПЦРади, а причинами його: а) ненормальний стан життя УАПЦ; б) неналаго-дженість фінансової справи по парафіях і Округових Ц. Радах; в) недбайливість в цій справі церковних діячів, переважно священиків (?). Доручено Президії ВПЦР: а) клопотати перед держаь-ним урядом, аби не ставлено було перешкод на місцях до покращання фі'нансово-господачого стану парафій; б) вивчати матері-яльну заможність Округових церковних Рад, в залежності від якої ставити до Рад свої вимоги; в) вимагати від Рад їхніх кошторисів і фінансових справоздань на 1 березня і на 1 вересня (ІЬідет, стор. 11).

Мізерні квоти винагороди за працю працьовникам ВПЦРади не виплачувались одначе своєчасно зза стану бідного скарбниці ВПЦР. В березні 1927 р. Голова Президії єп. П. Ромоданів доповідав на засіданні Президії ВПЦР: „Від листопаду 1926 р., за браком коштів, де-хо ще нічого не одержував, де-хто одержував частину від 10% до 50% допомоги, що призначена по кошторису; життя кожного з працьовників ставить свої вимоги; матеріяльні злидні негативно відбиваються на продуктивності праці; робітники знесилюються, доходять до нервовости, або й зовсім падають, як це сталося з бр. М. Кобзарем, що вже другий місяць лежить хворий; його обов'язки перейняв на себе секретар, що теж стоїть під загрозою від «перевтоми надмірною працею; інші члени Президії, що 5 місяців одержують по 20 карб, на місяць, не можуть далі продуктивно працювати. Тому слід виявити спроможність скарбниці ВПЦРади і задовольнити членів Президії і співробітників по справедливості, згідно з кошторисом". І далі прийнята була ухвала про це „задоволення" за минулих 5 місяців в розмірі від 50% до 100% по кошторису, відповідно матеріяльно-го стану індивідуально кожного працьовника (Протокол ч. 24/44 зас. Президії ВПЦР за 26 березня 1927 р.). Вел. Мик. Збори ВПЦРади, що відбулись 11-13 травня 1927 р., заслухавши фінансовий звіт скарбника ВПЦР бр. М П. Кобзаря, ухвалили: „Звернутись від Зборів через Округові Ц. Ради до всіх парафій про виконання обов'язків щодо внесення членських внесків і боргів" (Недобору в поступленнях по кошторису на 1 травня 1927 р. було 8.491 крб. 80 коп. Книжкового боргу за Округовими Радами і парафіями 3.775 крб. 5 коп. — Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 48-44).

Не був би такий кепський матеріяльний стан центральної установи УАПЦ, її ВПЦРади, коли б фінансова справа стояла на міс-

264


цях добре, по церконих округах і парафіях. В доповідях з місць на Великих Зборах ВПЦР постійно чути було в устах делегатів: „фінансовий стан надзвичайно тяжкий", „фінансова справа кепсько стоїть", „фінансова справа не може налагодитися", „духовенство в надзвичайно тяжкому матеріяльному стані" і т. д. Такі церковні округи, як Волинська (Житомир), Камянещька (Камя-нець Подільський), Д'НІпропетрівсько-Запорізька (Катеринослав), не могли утворити матеріяльної бази, щоб утримувати постійно єпископа. Безпорадний стан Камянецької округи був такий, що бр. В. М. Чехівський запитував на Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р., чи не могла б Харківська церква, сильна матеріяльно, хоч мала вона тоді всього 12 парафій, взяти під свою матеріяльну опіку Камянецьку церкву? Відповідь Харківського архи'єп. Павлов-ського була: „Це може вирішити тільки сама Харківська церква" (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 26). Київська Окру-гова Ц. Рада (сільська), що мала більше сотні парафій, догоспо-дарилась до того, що в червні 1927 р. звернулась до Президії ВПЦР з проханням позичити їй п'ять карб., які „буде повернуто при першому одержанні будь-яких грошових сум". З довідки при розгляненні цього прохання на засіданні Президії заборгованість Київської Окр. Ради перед ВПЦРадою членських внесків, за книжки і інш. на 1 липня 1927 р. була 1.063 карб. В своїй ухвалі Президія ВПЦР констатувала „повну нездатність і небажаність сучасного складу Київської Окр. Ц. Ради впорядкувати життя Округо-вої Церкви", запропонувала Раді підготовити документи і справи до ревізії, а прохання про позику 5 карб, ухвалила „залишити без наслідків" (Прот. засід. Президії ВПЦР ч. 51/71 за 1 липня 1927 р.).

Розуміється, що не було й без винятків, хоч би й рідких округ, як от вже названа була Харківська, в яких фінансова справа була впорядкована, чи навіть добре поставлена. Зразковою могла бути Лубенська Церковна Округа. Архиспископ її Йосиф Оксіюк доповідав на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 1927 р.: „Округа почуває себе міцно поєднаною з усією УАПЦ та її вищим керівництвом. Термометром любови та єднання є жертва, а не вислови при-хильности та лойяльности. Лубенська Церква боргу за минулий рік не має; за цей рік внесено членського 300 карб., боргу за книжки не має ... На сьогоднішній день Лубенська церква передала під всіма титулами до ВПЦР 1054 крб. 34 коп." (62 парафії). Тут якраз було розуміння соборноправности в дусі давньої української соборности. „Взаємовідносини духовенства і мирян, — казав в тій же доповіді архиєп. Йосиф, — ще не дають в нас підстав для сумних узагальнень про перестановку, перенесення панування, влади з одного боку на другий; з найменшими проявами цього ОЦКерівництво бореться і спиняє так само, як ліквідує і спадщину старих нецерковних форм життя, намагаючись і свою працю будувати на основах любови й служіння, а не холодного

265


розрахунку, права та зверхництва" (Протокол Велик. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 18-19. Підкр. наші.).

В „Огляді праці Малих Зборів ВПЦР", які відбулись 6-8 березня 1928 р., знову читаємо невтішні речі щодо матеріяльного стану Церкви: „Сумною була доповідь завідуючого фінансово-господарчим відділом М. П. Кобзаря. Покриття боргів, оплата помешкання, господарчі видатки не дозволяють видавати допомогу працьовникам Президії ВПЦР навіть в тому розмірі, що вона визначена по кошторису. І член Президії, що веде відповідальну роботу завідуючого видавничою чи освітньою справою, одержує допомогу з запізненням на цілі місяці в розмірі 30-40 карб. А Президія хоче дотриматись ствердженої 2-им ВПЦСобором системи витрат, аби на допомогу працьовникам не витрачали того, що положено на видавництво чи на що інше. Ревізійна комісія нагадує про те ж саме. Що робити? Де взяти коштів? Стан парафій, що є основним дежерелом для поступлення коштів до Президії, теж тяжкий. Ще тяжший матеріяльний стан священодіячів. Як візьмеш з них, коли й самі вони не мають? І всеж таки приходиться ще й ще нагадувати їм, що то їх обов'язок підтримати загальну церковну справу, ще й ще звертати їх увагу на дотримання певної системи ведення церковного господарства, відчитности, недопускання заборогованости і т. д." (Церква й Життя. Ч. 1(6) 1928 р., стор. 45).

Зібрано громадою для Української Армії:

536 007 грн.

 

Розклад роботи:

Храм відчинено у п’ятницю, суботу, неділю та святкові дні з 9:15 до 18:00

 

Розклад служб: 

 

Субота 27 вересня

Літургія о 10:00

Воздвиження Хреста Господнього.

 

Неділя 28 вересня

Літургія о 10:00

 Неділя 16та після П’ятидесятниці.

Вмч. Микити (379).

 

Ми у Facebook

© Парафія св. вмч. Димитрія Солунського, УПЦ-КП (2009-2014)