Таким чином безсумнівні історичні джерела виказують, що кількість парафій УАПЦеркви в Україні в рр. 1924-27, в часі напередодні вже 2 Всеукраїнського Собору УАОЦ в жовтні 1927 р., на якому було звільнено з митрополичої катедри митрополита Василя Липківського, може -бути об'єктивно означена істориком в словах: „до 1100 парафій", приймаючи під увагу, що й після Великих Мик. Зборів 1927 р. до Всеукр. Церк. 'Собору 1927 р. могли бути приєднання, повернення з „невиразного стану" де-яких парафій, що відпадали до ДХЦ. І це була найбільша кількість парафій УАПЦ в Україні, бо ж після звільнення митрополита Липківсько-го зовсім не мав наступити розквіт УАПЦеркви, а швидкими кроками пішла ліквідація її безбожною радянською владою.

Не маємо зовсім даних для встановлення числа вірних УАПЦ, бо парафії були різні, малі й великі й середні щодо числа родин, парафіян в них Іще й до революції 1917 р. Тепер же, при утворенні і організації УАПЦ, треба прийняти під увагу й те, що приєднання до УАПЦ тієї чи другої парафії не завжди означало, що приєднується ціла парафія, як і після приєднання бували випадки 'поділення парафій. Це ми бачимо з анкети відомостей про парафії, ствердженої Президією ВПЦР 5 липня 1927 р. (про неї була мова вище); п. 36 тієї анкети запитувалось, ,,чи не була парафія раніше цілком українізована, а потім подвоїлася; коли це трапилося, то з яких обставин і до якої церковної течії одійшла друга частина парафії?" Бували випадки нераз, що при самому рішенні в парафії приєднатися до УАПЦеркви — парафія ділилася на частини; противники приєднання, залишаючись і в меншості, часто домагались права на церкву і богослужіння в ній їхнього священика в ц.-сло'вянській мові, як і навпаки бувало: меньшість, що бажала українізації богослужби, доходила свого права на церкву в парафії, приймаючи до себе священика з УАПЦеркви.

Справи користання церквою в тій чи іншій парафії вирішував осередковий державний уряд в Харкові, тодішній столиці УСРР, де й перебував тоді, найбільше для заступництва в цих оправах користання з церковних святинь, „правопорадник" від УАПЦ, який мав клопотатися перед Колегією НКВС в усіх справах УАПЦ. Після єп. Ромоданова, коли той став головою Президії ВПЦРади, таким правопорадником був прот. Л. Юнаків. Такі не одно'цілі парафії, в яких користання з храмів для богослуження відбувалось за чергою і належало, за постановою радянського уряду, до двох частин -парафії, в актах ВПЦРади мають різні назви: „спільні парафії", „потижневі парафії", „рівнобіжні парафії"; в протилежність цим одноцілі парафії в округах називаються іноді ,,самостійними". Скільки було „самостіних", тобто тих, що самі тільки мали в користанні „націоналізований" комуністичною владою парафіяльний храм, а скільки „спільних", чи „потижневих" парафій, — не маємо даних, бо й ті й другі в доповідях представників від округ подавались звичайно разом, як українські парафії; іноді

153


тільки зустрічаються числа „спільних". Для ілюстрації співвідношення тих і других можемо подати: в Лубенській окрузі на 62 парафії було 10 „потижневих" (на Миргородщині); в Уманській окрузі на 114 парафій — 20 „рівнобіжних"; в. Переяславській окрузі на 17 парафій — 9 самостійних, а 8 „спільних з іншими угрупованнями". В доповіді від Київської сільської округи на Вел. Ми'К. Зборах 1927 р. архиєпи-скопа Нестора Шараївського маємо свідчення, що „спільне користування храмами тяжко відбивається на життю Церкви". Єпископ Юрій Жевченко тоді ж казав, що він був у Миколаїві на відкритті парафії, де нашій громаді передано Адмиралтейський собор у спільне 'користування з „обновленнями"; ці останні не доглядають храму, майна, не мають віруючої людности; прохання Миколаївської парафії до Вел. Зборів — потурбуватись про передачу храма в цілковите користування нашій громаді. Боротьба за право цілковитого користання храмом взагалі займала видне місце в житті УАПЦеркви того часу; видно, що спільне користання мало великі недогідності і загострювало церковно-релігійну боротьбу. На підставі цього досвіду, Лубенська 'Окр. Церк. Рада, як доповів на тих же Вел. Мик. Зборах 1927 р. архиєп. Йосиф Оксіюк, „нових потижневих парафій в окрузі не організує й не приймає" (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р.).

„Здається, мало що зроблено, — заключає митроп. Липків-ський про перші роки ширення УАПЦеркви в Україні, — але коли взяти під увагу, що це все зроблене за три роки при надзвичайно тяжких умовинах, при тяж-кій боротьбі, при безперестанній громадянській війні, то і за це варто щиро хвалити Бога, бо і це все могло статися тільки при допомозі Божій і загальному прагненню людности до нашої Церкви". Коли зважити, що в православних єпархіях України до революції 1917 р. було, — кругло візьмемо, — 10.000 парафій („Церква і Життя". Ч. 7. 1928 р., стор. 105), то 1100 'парафій, які приблизно за п'ять років увійшли в склад УАПЦеркви, становлять 11 % загальної кількости православних парафій в Україні. Нема мови, що зросійщені великі міста в Украші, з величезним допливом до них і чисто великоруської на-родности, мало надавались для організації в них українських парафій, але ж, ломимо того, факт, що 89%, або 9/10, парафій залишалось в тих часах під московським єпископатом в Україні, під великий сумнів поставляє твердження >про „загальне прагнення людности" переходити до УАПЦеркви. Не входимо тут в -питання приналежносте тої людности до Московської патріяршої Церкви, як було у великій більшості, чи до „Обновленчеської" або „Синодальної", яка, походячи від т. зв. „Живої церкви" Російської, назвала себе в Україні для більш успішного душехапства навіть „Українською Синодальною Церквою", коли з осени 1923 р. на чолі її став відомий нам з попереднього голова Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. архиєпи. Подільський Пімен Пєгов, обраний „обновленцями" на митрополита в Украші.

154


З цього факту, що куди більша частина українського православного народу залишалась в 20-их роках в Україні під зверхністю московського єпископату, коли була вже УАПЦерква з єпископатом українським 1921 р., не можна, на нашу думку, ні в якому разі робити висновку про стан національної свідомости в тому часі українського народу, казати, що то була частина (89%), яка ,,не встигла ще національне прозріти і блукала в темряві не-свідомости", як таке доводилось нам читати. Пишучи так, ми тіль-принижуємо власний народ і в ступені його національної свідомості, і то після рр. 1917-19, після універсалів від І до IV і Акту соборної злуки українських земель в січні 1919 р., і в ступені його загально-духовної культурности в розвитку її від часів св. князя Володимира 'Великого. Думаємо, що в справі поширення УАПЦ в Україні заважив комплекс причин, що стали перешкодою для її поширення.

Сміємо твердити найперше, що коли б на церковну оправу в житті українського народу звернена була від початку відродження Української державности належна увага української влади, яка подбала б 'про забезпечення Української Православної Церкви власною національною ієраріхєю, без порушення традиції Вселенської Православної Церкви поставлення в єпископи преємствен-но єпископами ж, — то інші були б висліди зростання в числі церковних громад такої УА'ПЦеркви. Так само було б, на нашу думку, коли б українських єпископів поставили, на просьбу Українського Собору, коли не було вже в Украї'ні української державної влади, російські чи інші православні єпископи. Православна Церква українського побожного народу, приналежність до якої в давніх часах, під польською займанщиною, була ознакою приналежносте її вірних до української нації, залишалась в народі такою самоцінностю, що покрити чи виправдати національною потребою порушення в ній глибоких традицій напіткнулось якраз на спротив традиційної консервативної побожности, як і взагалі в релігійному житті консервативна психіка відограє велику ролю. Правда, митроті. Липківський в підрозділі „Відношення народу до Української Церкви та нової ієраріхї" (Розд. VII. Відродження Укр. Церкви) «аже, що «не „благодать нова" головним чином ділила народ, велика маса (крім свідоміших) мало в ній мабуть і розуміла» ... 'На нашу думку, якраз оце „мале розуміння" масою появи архиєреїв нової благодаті і було тим плодючим ґрунтом, на якому зростав спротив ширенню УАПЦ, коли і старе духовенство на місцях, і свідоміші „церковники" по парафіях, і монахи та монашки, що мусіли тепер, як пише митр. Липківський, з ма-настирів закриваних розлізтися, як миші, поміж народ, — розносили скрізь чутки про „неправильність" нових єпископів і недійсність довершуваних ними та поставленими від них священиками таїнств. Найкращим доказом того, оскільки було актуальним в ти'х часах посеред українського правосланвого громадянства в Україні питання „нової благодаті" і нової ієрархії 1921 р., являється

155


той факт, що цьому питанню присвячено найбільше уваги в органі УАПЦеркви „Церква і Життя", який почав виходити, з дозволу влади, через 5 років після собору 1921 р. Жодної проповіді не було уміщено в журналі „Церква іЖиття", а повно було в ньому статтей в оборо<ні соборного чину 'поставлення єпископів пресвітерами в Києві в жовтні 1921 р. Ось ці статті: „Походження єпископату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії УАПЦеркви", В. Волинського. „Основа визволення Церкви від „князівства тьми віку цього", В. М. Чехівського (ч. 1. 1927 р., стор. 58-83; 84-96). „Настановлення єпископів та іншого духівництва на церковні посади в християнській церкві", В. Юхимовича (В. Чехівського). „Основа визволення УАПЦеркви", В. М. Чехівського. «Перший Всеукр. Правосл. Церковний -Собор, Священний „Собор Єпископів України" та собори перших віків християнства», архи-еп. Івана Павловського (ч. 2-3. .1927 р., стор. 151-171; 183-194; 197-205). „Основа визволення УАПЦ" — продовження, В. М. Чехівського. „Правда про Святу УАПЦеркву", єп. Миколи Карабіневи-ча. „Настановлення єпископів"... 'продовження, В. Юхимовича (ч. 4. 1927 р., стор. 268-272; 273-288; 288-316). „Основа визволення Церкви"... продовження, В. М. Чехівського. „Настановлення єпископів". .. закінчення, В. Юхимовича (ч. 5. 1927 р., стор. 378-392; 415-445). „Основа визволення Церкви", В. Чехівського (ч. 1/6 — 1928 р., стор. 6-13; ч. 7. 1928 р., стор. 109-121). Ясно видно, що не з браку іншого матеріялу містилися через увесь час існування органу УАПЦ „Церква і Життя" оці статті в ньому, а потрібува-лися вони спротивом в народі ширенню УАПЦ з неканонічно поставленою в ній ієрархією, що підтверджується й таким авторитетним свідком, як митрополит Іоанн Теодорович, який каже: „З того, що воля й серце нашого народу утворили в 1921 р., багато з того не було свобідним лроявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин. До таких проявів з примусу, а не свобідним рішенням, треба віднести самий акт відновлення нашої ієрархії, що опісля став „пя-тою Ахилла", болісним місцем, яке все потрібувало оборони, а не було місцем опори, що дає певність стояння, не потрібуючи жодних підпор". (З листа митроп. Іоанна від 16 жовтня 1947 р. до т. зв. „автокефалістів-соборноправ'ників" в Ашаффенбурзі — Німеччина. Підкреслення наше).

•Безумовно, -що разило в народі й порушення духовенством і архи?реями УАПЦ віковічної традиції Української Церкви щодо безженного стану єпископів та одного шлюбу (з дівою й до свя-щенства) священиків і дияконів. Ми знаємо, яким обуренням посеред наших предків, православних наших братств зустрінуто було в XVI в. порушення в духовенстві за митрополитства Ониси-фора Дівочки правил щодо шлюбного стану духовенства (див. т. І цієї праці, стор. 201, 253). І хоч митроп. В. Липківський і пише про теперішні часи, що ніби „народ не дуже (?) блазнився навіть сумною необережністю декого з українських єпископів в одруж-

156


ніх справах, — що ж, мовляв, це життьова річ ..., але це не переконливе, коли сам же митрополит, дійсність зображаючи, каже в інших місцях і про таких „пастирів", яких „привабила до УАПЦ воля від канонічних традицій, що зла людська вдача «е загаялася її використовувати", і про тих єпископів, що якраз через „подружні справи не могли ніде затриматися і взагалі бути пастирями і проводирями Церкви" („Церква і'Нарід". Ч. 4. 1950, стор. 22-23).

Сам митрололит Василь Липківський найважливішою причиною спротиву в народі проти УАПЦ вважає живу мову Богослу-ження. „Мова Богослуження, — пише він, — була причиною ворожнечі і боротьби ... Майже в кожному селі повстали дві ворожих парафії — українська і словянська". В іншому місці буде мова про те, що робила ВПЦРада в справі перекладу богослужбових книг на українську мову і властиво, що могла вона робити, але тут треба підкреслити відразу надзвичайно складну справу переходу в Богослуженні на живу українську мову, яка справа обіймала і питання текстів перекладу, і .пристосування їх до існуючих церковних співів, і кадрів виконавців тих співів, і психіки церковного народу, призвичаєного до молитви і церковного співу в мові церковно-словянській. Нема чому дивуватися, що ця складна проблема, та ще при тому положенні, коли з духовенства „тихо-нівського", за виразом митр. Липківського, „дуже мало приєдналося до УАПЦ, і вона завжди відчувала великий брак пан-отців і мусіла приймати всіх, хто тільки виявляв бажання, переважно з молоді, що мало ще мала спільного з церковним служінням", ця складна проблема дуже велику ролю відограла по селах, коли дяки й співаки на клиросах не могли потрафити перейти на живу мову та часто не мали й по чому і ставали проти, бажали залишатися Ігри знаному і звиклому. Ще важливіша річ, що дяки, очевидно і з матеріальних обставин в ці часи, взагалі стали кидати свою порфесію, що ясно виказують статистичні дані, наведені в доповіді на Вел. Мик. Зборах 1928 р. архиєп. Константина Малюш-кевича: дяків на Україні було в 1914 р. — 10.793, а в 1927 р. — 4.574; зменшилось на 6.219. („Церква і Життя", ч. 7. 1928 р. стор. 106).

Всі вказані досі причини, що стояли на перешкоді ширенню УАПЦ в Україні, були причинами внутрішнього характеру, енутри самого церковного життя Православної Церкви на Україні. До них приходять найсильніші, на нашу думку, причини зовнішнього характеру: гасла і атмосфера революційного часу, в яких стали го-рувати не ідеї і почуття вищого ідеального 'порядку, а -побудки та інстинкти матеріяльного життя („грабуй награбоване!") з обіцянками урівнялки всіх в добробуті, коли влада державна дісталась до рук безбожників-матеріялістів, які розпочали похід взагалі проти релігії, як ідеальної вартости в житті народів, проти Бога, проти Церкви, та ще й національної, як УАПЦерква. На цю тему так писав митроп. Липківський: „УАПЦерква в складі всього

157


церковного суспільства ще була мала дитина, вона тільки ще почала жити, ще не мала певних традиційних устоїв, ще була мало свідома, мало церковна, мало, так мовити, євангельська; організація УАПЦер'Кви ще була дуже слаба, жваво вона складалась, але легко й розпадалась ... А коли й на все суспільство повіяло тяжким комуністичним повітрям знищення Церкви й віри, то, звичайно, кволість, малодухість і зрадливість в суспільстві УАПЦ ще більше виявились, ніж в її духовенстві, і завдали УАПЦеркві чи не найбільше ран"... (Розд. VII. Відродження Укр. Цверкви. Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за другої ВПЦРади). Та докладніше про ролю в житті УАПЦеркви тих часів державної безбожної влади буде мова далі.

5. Головні етапи у внутрішньому житті УАПЦеркви в Україні; правовий стан її в межах Радянської держави. ВПЦРада як центральний орган управління УАПЦ, митрополит Василь Липківський

і Радянська влада.

Митрополит Василь Липківський р. 1927 писав: „Надзвичайно великі завдання поставила собі наша Українська Автокефальна Православна Церква в її відродженому стані для піднесення й визволення християнського життя взагалі... Але всі ці завдання загально-християнські й церковно-українські об'єднує собою проголошене нашою УАПЦ величне завдання це — аполітичність УАПЦеркви. Досі по всьому світові панував і зараз ще майже скрізь панує принцип згоди, „союзу" Церкви з державою, цебто політичність Церкви й церковність політики. Не торкаючись політики, треба лише вказати, що цей союз був загибельний для Церкви, він спричинився до перетворення Церкви в Державу, не тільки ,по формі, але й по суті, в 'католицтві — до папоцезаризму; він спричинився до підпорядкування Церкви Державі в останніх церквах — до цезарепапізму, яким найбільше хворіла Православна Церква й на сході й зосібна в Росії, але який є властивим і в протестантстві і в англиканстві. УАПЦерква вважає за своє завдання рішуче відокремитися від держави, бути цілком аполітичною. Вона сама не хоче робити ніяких політичних впливів, але й не хоче залежати ні від яких політичних сил і угруповань; при всіх зовнішніх обставинах, хоче залишатись сама собою, царством не від світу цього" („Церква і Життя". Ч. 1. 1927 р., стор. 3-5). Розуміється, що союз і гармонія між Церквою і християнською державою, як було в нашій історії в першій добі історичного життя Української Православної Церкви (див. т. І цієї праці, стор. 47-52), не є ні папоцезаризм, ні цезарепапізм. „Аполітичність" Церкви в розумінні «рішучого відокремлення її, як „царства не від світу цього", від держави», не тільки не стала на шлях реалізації її в житті УАПЦ, але не видно, щоб стала загально признаною і проводом Церкви, увійшла б в ідеологічні засади УАПЦеркви. І тому в Проекті Програми Другого Церковного Собору УАПЦер-

158


к>ви (в жовтні 1927 р.) намічено було питання (її. 10): „Відношення УАПЦ до державно-громадського життя; Церква в Державі та їх відокремленість; члени Церкви взагалі й священодіячі зокрема у відношенні до Держави". А голова Передсоборної Комісії до того Собора Архиєпископ Нестор Шараївський,  він же Заступник митрополита, писав: „Час не стоїть, рямці життя розширюються; ускладнюються вимоги Церкви. Потрібні нові, творчі сили, збільшення впливу їх на всі галузі життя, потрібні наочні сліди цього впливу на вироблення нових форм громадського, соціяльного й політичного побуту. Але тут Церква в о>собі духовних провідників своїх опинилася в критичному, безпорадному стані. Вона виявила повну анемічність, не життєздатність ... А тим часом життя намагається відкинути Церкву геть. Діло дійшло до того, що після десяти віків християнської ери в Країні уряд стомільйоно-вої держави усуває Церкву від впливу на життя народу і каже провідникам Церкви: о дійдіть геть, ми вас не знаємо і знать не хочемо; ви нам не помічники; у нас з вами нема нічого спільного". ..   «Отже  і в  наш  час,  коли  темрява знов  обгорнула  світ, Церкви всіх народів, згадавши початок християнської доби, повинні знов високо підняти прапор Христової любови в сучасній боротьбі людства за кращу долю ... Дарма гордий розум людський намагається звести Бога на землю, щоб самому піднестися на. небо, кажучи: „Нема ніякого Бога-Духа, нема нічого, крім матерії". .. Такі твердження матеріялістичного світогляду затуманюють де-які  голови  й бентежать  людське  сумління  особливо  за останніх півтора століття ... Невідступна проповідь в ім'я Христової любови е прямим і незмінним ділом Церкви. Устами своїх архипастирів і пастирів Церква повинна невпинно й голосно бла" говіствувати слово Божої правди, настоювати, докоряти, погрожувати, благати зо всяким довготерпінням... (2 Петр. IV, 2). Супротивники Церкви беруться за діла її; розумом людським, без Бога,  гадають  упорядкувати  многостраждальне життя народу.  І радіють овороги Церкви тому, що ніби вже на смерть засуджено її. Та нехай не радіють, а знають, що вона живе по віки ... З такою вірою УАПЦерква, що відродилася для нового життя в огні й бурі,  вийшла на стежку, може й тісну й терном покриту, на стежку до дійсного виявлення правди Божої в житті рідного народу, як душа його, і як один з чинників християнізації всесвіту» („Церква і Життя". Ч. 2-3 — 1927 р., .ст. „Діло Церкви Христової", стор. 133-138. Підкр. скрізь наші).

На наш погляд, подані тут основні думки архиєпископа Не-стора Шараївського щодо головних завдань відродженої Церкви українського народу куди краще ставлять і формулюють ці завдання, ніж завдання її „аполітичносте", та ще в умовах тої її „ві-докремленности від держави", якою „обдарувала" Церкву взагалі Радянська влада і свободу якого відокремлення так боліснр на собі відчув митрополит, страдник Василь Лилківський. Студіюючи й ті, недостатні для повноти характеристики внутрішнього жит-

159


тя УАПЦеркІви в Україні тих часів, матеріяли, якими ми розпоря-джаємо, можемо сказати, що саме це внутрішнє життя Церкви в головних його етапах ішло не так по волі керівних органів УАП-Цер«ви, творчих сил її проводу, як по волі політичних органів і проводу державної Радянської влади на Україні. Не сумніваємось поставити тезу: УАПЦерква, при відокремленні церкви від держави в Україні і всьому СССР, в такій мірі залежала від держави і державних органів НКВС, в якій ніколи не була залежна Православна Церква в Росії при цезарепапізмі і обер-прокурорах Св. Синоду. В правдивості цієї тези ми переконаємось з фактів в дальнішому оповіданні про життя нашої Церкви та її ліквідації в У кращі.

Головні етапи у внутрішньому житті УАПЦеркви були пов'язані зі змінами її ВПЦРади, властиво Президії цієї ВПЦРади, яка Президія була постійним, згідно з канонами 1921 р., виконавчо-адміністративним вищим органом УАПЦеркви. Ця Президія (Мала Рада) мала б вибіратися щороку (на один рік — п. 46, розд. XI канонів 1921 р.), але, з огляду на те, що Великі Збори Покров-ські ВПЦРади, на яких це обрання Президії ВПЦРади переводилось би, не могли щороку збіратися, то і щорічного обрання складу Президії не було. Чому не могли Великі Збори ВПЦРади збіратися? Тому, що УАПЦерква не була легалізована в Україні впродовж 5 років, і тільки 10 грудня 1926 р. „Статут Всеукраїнського Об'єднання релігійних громад Укранїської Автокефальної Православної Церкви, яке скорочено зветься УАПЦ", затверджено радянською владою та занесено до реєстру під ч. 56 (Позачергова інформація Президії ВПЦРади від 22 січня 1927 р.). Такий „правовий" стан УАПЦеркви теж жіливав на можливості її поширення. На скликання Великих Зборів ВПЦРади вимагався дозвіл влади, якого часто не давали.

В меморіялах митроп. Литовського зустрічаємо нараховання трьох ВПЦР: Перша ВПЦР була організована в листопаді 1917 р. і розв'язалась зі окликанням нею і початком праці Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р.; в квітні 1919 р. організувалась Друга ВПЦРада, яка проіснувала 7 років з трьома місяцями (закрита владою 31 липня 1926 р.); Третя ВПЦР була обрана на Великих Покровських Зборах 1926 р.; її митроп. Литовський зве „ліквідаційною", розуміючи під цим ліквідацію УАПЦеркви. Ближча аналіза церковного життя і ролі в ньому вищого керівного органу ВПЦРади виказує, що не можна існування Другої ВПЦР обраховувати в 7 років 3 місяці, бо ця Друга ВПЦРада скінчила своє життя і працю в час дозволених владою Вел. Мик. Зборів ВПЦР, що відбулися 25-30 травня 1924 р. На цих зборах вибрано було нову Президію (Малу Раду) ВПЦР, на голову її — протодиякона Василія Потієнка, і не був обраний попередній голова Мих. Мороз. Цю нову ВПЦР, з огляду на її склад і на її діяльність та поставлення до неї, як -побачимо, радянської влади, ми не мо-

160


жемо не відділити від Другої ВГИДР на чолі з М. Морозом. Це була Третя ВПЦРада, яка скінчила своє життя насильством влади 31 липня 1926 р. Четверта ВПЦРада була під головуванням єп. Петра Ромоданова, від Великих Покров. Зборів ВПЦРади 25-30 жовтня 1926 р. до Другого Церковного Собору УАПЦ в жовтні 1927 року, на якому, після усунення митроп. Василя Липківського і обрання на митрополита єпископа Миколая Борецького, була обрана П'ята Президія ВПЦради на чолі з головою прот. Леонтієм Юнаковим, що залишалась до Надзвичаного (ліквідаційного) Церковного Собору УАПЦ, що відбувся 28 січня 1930 р.

Праця жодної з цих ВПЦРад не була вільною, як церковної установи, покликаної для розвитку внутрішнього церковного життя і керування «им, згідно з завданнями св. Церкви, яка від держави вже відокремлена, а проходила під недремлючим оком *Іо-ліційної влади Радянської держави, завданням, до тото ж, котрої, як антихристиянської і взагалі антирелігійної, був також розвал церковного життя, нищення Церкви. Як пише митрополит Липківський (в „Розділі VII" Історії Укр. Церкви), Радянська комуністична влада спочатку користала з УАПЦ, щоб поборювати Тихо-нівську Церкву на Україні. „ДПУ" (Державне Політичне Управління) зразу вирішило використати церковну боротьбу для руйнації Церкви. Напевно з цією метою Радянська влада досить охоче реєструвала українські парафії, давала церкви, дозволяла зібрання і навіть Всеукраїнський Собор в Києві 1921 р. Але як почався після Собору 1921 р. зріст УАПЦеркви, як архипастирські візитації парафій самого митрополита і других єпископів викликували по містах і селах .національно-релігійне піднесення в народі, як перед владою вороги, — писав в листі до о. Корсуновського (23. VII. 1922.) митр. Липківський, — „почали точити доноси, що ми петлюрівці й ведемо політичну протисовєтську агітацію", — тоді „влада почала до нашої Церкви зосібна подекуди на місцях ставитися підозріло і навіть вороже. Безумовно, влада пильно стежить за нашою Церквою"...

Церква Христова в своїй історії завжди мала ворогів, але відома річ, що краще мати ворога відкритого, ніж потаємного, який часто веде розкладову руїнницьку роботу в середині самої організації, Іпо волі тих, хто послав його на таку роботу. «Ніяка організація, — пише митроп. Липківський, — не може бути без хиб. Навіть між 12-ма апостолами Христа був один Іуда — зрадник... Цілком лриродньо, що й до УАПЦ, під час найбільшої народньої завірюхи, залетіло немало легкого, просто авантюрницького пороху ... Таких авантюрників було мабуть немало і на Першому Всеукраїнському Соборі, навіть в його президії... Можливо за інших часів всі ці байдужі, малодухі, шкурники тягнули б свою життьову нитку ні для кого непомітно, але під пильним оком та орудою більшовицького ДПУ багато з них перетворилось в ганебних іуд христопродавців... Як риба, кажуть, -псується з голо-

11                                                                                                                                                                                                                     161


ви, так сталося і в УАПЦ; перша її тяжка рана об'явилась у вищому керуючому органі — ВПЦР і насамперед в її голові... Ще до Собору (1921 р.) негативні риси голови Другої ВПЦР Михайла Мороза не так висувались; всі тоді, здається, працювали без задніх думок. Але зараз же після Собору шило з мішка стало дуже боляче висовуватися. Мороз чомусь собі уявив, що всенародна соборноправність це є „радолравіє", тобто що Собор усю владу церковного керівництва передає церковним радам, а в Раді самий ґрунт її — це голова, отже Голова ВПЦРади це і є найвищий керівник УАПЦеркви. І цю свою теорію Мороз зараз же після Собору став виявляти на практиці. Був в складі ВПЦРади скарбник Микола Пивоварів; людина він був дуже підлеслива. Казали, ніби він колишній священик, що зняв з себе сан... Придивляючись до нього, помітив я в ньому низькі моральні риси. Тижнів через два після (Собору виїхав я днів на 5 у подоріж в напрямку Білої Церкви, де мала відбутися висвята на єпископа Володимира Бржосньовського. В Білій Церкві мене зустрічає Пивоварів уже в рясі і каже, що Мороз повернув йому сан на підставі ухвал Собору яро .повернення сану вдруге одруженим. Це мене здивувало, і коли я прибув до ІКиєва і запитав Мороза, чому він не пождав мого .повернення і взагалі минуле 'Пивоварова мені не відоме, Мороз відповів: „Пивоварів мені щиро покаявся, і я повернув йому сан". Ще тижнів через два Мороз заявляє в Президії: „В неділю будемо робити хиротонію". ,,ІКого?" — питаю. „Та о. Миколу Пи-воіварова. Він людина з вищою освітою і гідна єпископства". Я зауважив, що він не є кандидат Собору і ніким не обраний, нема чого його й висвячувати. Ще через тиждень Мороз подає приго-вор Микільської Печерської парафії, що вона бажає мати в себе єпископа й обирає Пивоварова. Печерська парафія і так ледве животіла, і за моєю вимогою ця справа перейшла на поширені збори ВПЦРади, які відкинули заходи Мороза. В січні 1922 р. я виїхав у подоріж, а 'коли приїхав до Києва, то Пивоварова було вже висвячено і послано на благовісництво до Таращі, а під час другої моєї подорожі підвищено на архиєпископа і переведено до Катеринославу. Мороз .при свойому „радоправії" взагалі не любив ні з ким радитись, а що собі задумає, те переводить у спосіб інт-риґ, шептів та утворення біля себе „партій"; на це він був фахівець, і в Президії ВПЦРади за його головування всі були „моро-зовці", крім мене та В. Чехівського, навіть мій заступник архи-єпископ Нестор Шараївський покірно виконував волю Мороза» ...

„Радоправіє" Мороза дуже шкідливо відбивалось і на праці Повітових Церковних Рад. Морозові чомусь не подобався архи-єпископ Винницький Іоанн Теодорович. І от в наслідок листування Мороза з членами Винницької ПЦРади від неї надійшла вимога про звільнення архиєпискола Теодоровича за „єпархоначаліє" по термінології Мороза, і архиєпископа зразу було звільнено. Але я і Чехівський запротестували проти цього, і ВПЦРада мусіла за-

162


питати пояснення від архиеп. Теодоровича і Вінницької ПЦРади. Виявилось, що там були якісь дрібниці, що їх можна полагодити взаємним порозумінням, як потім і сталося, а „єпархоначаліе" просто є лише нез'ясованість з боку самої ВПЦРади відносин між єпископами і радами. Але Мороз вже без доручення ВПЦР поїхав до Вінниці, зібрав ПЦРаду і своєю владою оголосив звільнення архиєпископа. Цим страшенно обурилось Вінницьке українське громадянство; був скликаний Окружний Собор, на якому одноголосне підтверджено було на катедрі архиєпископа Теодоровича, а звільнено ПЦРаду та обрано її в іншому складі. Такий же розклад Мороз пробував утворити в Харкові та в інших ПЦРа-дах, часто подорожував до них з метою „налагодження" їх пр?-ці... Весною 1922 р. Мороз вмить забажав висвятитися на священика. Хоч це церковною справою не вимагалося, та й здібностей до священства -він мало мав, але прийшлося його висвятити. Якось під час моєї подорожі він нагородив себе саном протоєрея і митрою, бо це ніби йому личить як голові ВПРади, а за кілька днів до Великих Покровських Зборів 1922 р. Мороз зібрав щось з десять підлизників і обрав себе на Київського повітового єпископа і став вперто вимагати, аби його висвяту урочисто було переведено на початку Великих Зборів. Цього вже було занадто, і я настояв, щоб справу цю було подано на ствердження Зборів. Великі Збори вже дуже були роздратовані проти Мороза і висвяту його зовсім відкинули, а щоб вже до краю його не принижати, залишили його ще на рік головою ВПЦРади. Та це служіння Мороза що далі, то більше, ставало обурливе і навіть підозріле, — і перші Великі Збори ВПЦРади, які відбулись після Зборів в 1922 році, Микільські Збори 1924 р., в першу голову усунули Мороза від головенства в ВПЦРаді. Він потім поїхав до Катеринослава, далі до Одеси, скрізь набаламутив і нарешті відмовився від УАПЦ, від сану і заняв якусь урядову посаду»... Таке оповів митро'по-лит Липківський в розділі VII своєї історичної праці про „Відродження Української Церкви". („Хиби в житті УАПЦ та її керівних органів за Другої ВПЦР". — Відомості Генер. Церковн. Управл. УАПЦ на Велику Британію. Червень-Липень 1951, стор. 5-6).

До цього оповідання митрополита треба додати, що б. голова ВПЦРади Михайло Мороз був на судовому процесі в Харкові „Спілки Визволення України" (9. III. — 19. IV. 1930 р.) одним з головних свідків і м. інш. зізнавав, що ,,по суті він атеїст, але брав участь в церковному житті виключно з політичних мотивів, бо в УАПЦ скупчувались" протисовітські і самостійницькі елементи". (М. Ковалевський. Україна під червоним ярмом. Документи. Факти. В-во „Схід". Варшава-Львів. 1936, стор. 103). Не припускаємо, щоб посеред церковних діячів УАПЦ тих 20-их рр. роля усуненого з становища голови ВПЦРади і потім свідка в процесі СВУ Михайла Мороза не була відома, і одначе в устах одного з них знаходимо таку характеристику Мороза: „На чолі ВПЦРади

163


обрано Михайла 'Наумовича Мороза. Це був перед тим земський працівник, дуже тверда і енергійна людина, розумна, дипломатична і тактовна" (час. „Неділя", 3 липня 1949 р. ст. „До історії УАПЦ — соборноправної"). Так писав про Мороза один з „живих свідків" церковного життя на Україні. Чи випадки таких свідоцтв, цілком суперечних з фактами, -поданими нами з мемуарів митрополита Литовського, не підривають у істориків довір'я до подібних живих свідків життя УАПЦ?

За часів же головства в Другій ВПЦР Мих. Мороза почалась інспірована ДПУ розбивацька акція в житті УАПЦеркви, яка виявилась особливо в утворенні на початку 1924 р. братства під назвою „Діяльна Христова Церква" (в скороченні ДХЦ), головою якого став сам Мороз. Про боротьбу з цим церковним розколом переловімо в іншому місці. Тут же наведемо, що про цю акцію казала Президія Третьої ВПЦРади, обрана на Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р.:

«Найбільш шкідливе для нашої Церкви, найбільшою загрожують їй небезпекою ті сумні випадки незгоди, непорозумінь, сепаратних виступів і темних заходів, до провокацій і доносів включно, якими комусь хочеться утворити розбрат в нашій Церкві, розколоти її одностайність, так би мовити, зірвати її з середини. Безумовно, наша Церква вільна і кожному свому членові, кожному гурткові дає .повну волю щодо виявлення своїх думок, переведення їх в життя, але вся ця праця повинна провадитись в спосіб со-борноправний, шляхом прилюдного виявлення своїх думок і захисту їх на соборах, на зборах рад: „посеред церкви співатиму Тобі" (Пс. XXI, 23). На великий жаль, всі такі явища мали місце в самій Президії ВПЦР старого складу. Тут штучно утворювалась та думка, ніби то в поглядах і вчинках окремих членів Ради ? принципове розходження, говорилось, що де-які члени ВПЦР прагнуть до епархоначалія, під яким розумілось єпископське самовладство старої Церкви, а другі захищають „радоправіє". Це була абсолютна неправда і вигадка. Комусь хотілось бачити і утворити розкол в нашій Церкві, і от до головних діячів її стали пришивати ті чи інші течії... Брудна робота утворення розбрату в ВПЦ-Раді перекинулась поза межі її. Стали утворюватись поза ВПЦР, без її відому, різні сепаратні гуртки під святою назвою братств, але з недоброю метою ділити членів єдиної УАПЦ на окремі течії, — праве крило і ліве крило, звичайних і упривілейованих. В самому Києві заснувалось братство „Діяльна Христова Церква", яке відразу здобуло собі різні привілеї. Разом з діяльністю цих „братств" 'появились ганебні статті в часописах (напр., „Мракобіси" в „Пролетарській Правді" ч. 105 ц. р.) відносно членів ВПЦР, що стояли на перешкоді ганебній діяліьності цих „братств", і інші темні та безсоромні доноси і наклепи на них. Очевидно, комусь хотілось зробити розколину в самій нашій Церкві. З цією метою одні члени ВПЦР виставлялись як благонадійні, з ними

164


єднання для когось приємне; другі, навпаки, неблагонадіні, з ними єднання небезпечне» (Відозва ВПЦР до Всечесних Єпископів, Чесного свяіщенства та всього у Христі братерства, з нагоди трьох-річчя „Відновлення Української ієрархії", за підписом митроп. Василя Липківсьокго, голови Ради протод. В. Потієнка, членів Ради

— архиєп. Н. Шараївського, оо. М. Хомичевського, Е. Кавушин-ського, Д. Ходзицького, братів П. Антипчука, Г. Вовкушівського і члена-секретаря П. Гордовського. Датована 14 листопада 1924 року). В цій „Відозві" ВПЦРади з дня 14. XI. 1924 р. бачимо досить прозорі натяки на те, кому на руку „незгода, непорозуміння,

•сепаратні виступи і темні заходи" в житті УА'ПЦеркви, кому „хочеться утворити розбрат в УАПЦеркві". І тому подібні відозви цієї ВПЦР, як і окремі послання митрополита Липківського та проповіді його і др. єпископів на цю тему, все посилювали лють ДПУ проти ВПЦР та її активніших членів. Треба сказати, що на Великих Микільських Зборах ВПЦРади, що відбулись, з дозволу влади, 25-30 травня 1924 р., перед виборами нової Президії ВПЦРади зачитана була, на пропозицію В. М. Чехівського, „Прилюдна Заява до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", як „директив новообраній Раді від Великих Зборів ВПЦР". Про цю „Прилюдну Заяву" мит-роїпол. В Липківсь'кий пише в своїх мемуарах так: „Щоб відкинути від УАПЦ всякі закиди в контрреволюційності, петлюровщині і т. інш., член ВПЦР В. Чехівський вніс на Збори проект „Прилюдної Заяви" про відношення УАПЦ до влади, написаний аж надто в дусі „клясової боротьби та диктатури пролетаріяту". При запитанні цієї „Прилюдної Заяви" ВПЦР був присутнім представник Київського Губліквідкому тов. Леснер. В цій заяві ВПЦРади „до всієї людности України про віру нашу" саме відродження УП-Церкви поставляється в причинний зв'язок з появою радянської влади на Україні. „Природньо на Вкраїні, коли Соціялістична Радянська Республіка скинула силу старих гнобительських клясів, могла відродитися Христова громада — Українська Церква. Природньо, що Христова Церква на Вкраїні так ясно і твердо перед церквами всього світу підняла прапор — Христовий Хрест, — прапор служіння ділу піднесення життя всіх трудящих і обтяжених до вищого розвитку"... «Творчий визвольний рух Української Автокефальної Церкви, — говориться в „Прилюдній Заяві", — являється лише складовим елементом всесвітнього руху „трудящих і пригноблених"... Соціяльна революція, як перехід влади в Державі від кляси гнобителів до кляси творців-робітників являється для членів УА'ПЦеркви ділом правди життя, моральною слравед-ливостю ... З вживанням діла Церкви на національне гноблення, з проявами всякого шовінізму і гнобительського націоналізму Українська Христова Автокефальна Церква бореться і буде боротися. Всякий член Української Церкви, що виявить роботу підо-грівання в Церкві національних почувань для встановлення влади гнобительських дармоїдних кляс, з Церкви виключається... В Українській Автокефальній Церкві касти нема, нема і духівництва,

165


а е тільки священодіячі. Віки Православія і панослужіння поклали свій намул світоглядів віроучення і етичного учення, а також в свяіщенодіянні. Українська Церква почала і буде далі провадити вичищення життя церковного від намулу віків... Суєвірство фе-тішізму щезне в Українській Церкві, щезне від світу науки Христової ... Ми знаємо і віримо, що ті, хто відкидає богів капіталізму, богів цареславія і панослужіння, не знаючи невідомого їм Єдиного Бога, єством, природою часто чинять добро, і вони ближче стоять до громади Божої, ніж служителі бога капіталізму, бога панів і царів» ... (Протокол Великих Микільських Зборів ВПЦ-Ради, що відбулися 25-30 травня 1924 р. в Київо-Софієвсьокму Вел. Соборі. „Прилюдна Заява" ВПЦР міститься на стор. Протоколу 29-32).

Після за-читання цієї „Прилюдної Заяви" ВПЦРади В. М. Че-хівський в промові до Вел. Зборів зазначив, що «влада Пролетарської Соціалістичної Республіки, відділивши Церкву від держави, не потрібує будь-яких самозванних посередників, вона не піде шляхом призначення діячів по свойому вибору, як це було при старому режимі. Треба обірати лише тих членів Церкви, які дійсно не опорочєні по суду і будуть діяти, Я'К на підставі законів Радянської влади Іпро відокремлення Церкви від Держави, так і на підставі „Прилюдної Заяви" ВПЦР, яка виявляє собою кредо нашої Церкви». (Підкресл. наше.). „Прилюдну Заяву ВПЦР" Вел. Мик. Збори затвердили і ухвалили вжити всіх заходів до її поширення. Після того переведені були вибори Президії Ради. На Голову Ради обрано було протодиякона Василя Потієнка (в голосуванні: 86— за, 32 — проти, 12 утрималось; кандидатура М. Мо-роза зібрала: 43 за, 73 проти, 21 утрим.). На першого заступника Голови обрано було архієпископа Олександра Ярещенка, на другого заступника — прот. М. Хомичевського, «а секретаря Ради — П. Г орловського, на скарбника — П. Антилчука, членами Ради — прот. Д. Ходзицького, прот. Е. Кавушинського, К. Терещен-ка і М. Свідерську. Митрополит В. Липківський входив до складу Президії, як Почесний Голова, без обрання, згідно з канонами 1921 р. Що торкається заступника митрополита, архиєп. Нестора Шараївсь'кого, то він, за практикою минулого часу, теж входив до складу Президії без обрання, але що канони 1921 р. про це мовчать, то запропоновано було це проголосувати, на що Збори одноголосне ухвалили: архиєп. Нестор, з рації становища заступника митрополита, входить в склад Президії Ради без окремого обрання. Дякуючи Зборам за довір'я, Голова В. В. Потієнко „обіцяє непохитно боронити в житті УАПЦеркви її революційні здобутки і головним чином собор'ноправний устрій, який лягає в основу її життя; далі, поскільки канони Укр. Церкви ще не цілком розроблені і переведені в життя, головним завданням нової Ради він вважає 'поглиблення ідеології УАПЦеркви, а також переведення в життя тих ідей, які накреслені в „Прилюдній Заяві

166


ВПЦР", з'ясовуючи відношення УАПЦ до Державного Уряду і інших течій церковних на Україні"... (ІЬісіет, стор. 34).

В листопаді 1924 р. Президія ВПЦРади звертається до Голови Раднаркому УРСР з заявою „в справі унормування правового стану УАПЦеркви й з'ясування тих фактів, що порушують об'єктивні умови для життя УАПЦ". Стверджуючи в цій заяві, що УАПЦ „перша з церков на терені СОСР щиро вітала завжди з самого початку свого відродження Робітниче-Селянську владу", ВПЦРада ,,ще раз (після „Прилюдної Заяви") посвідчує перед Вищим Українським Урядом про своє відношення до сучасного життя, ведучи в напрямку допомоги, активної участи вірних УАПЦ в будівлі Пролетарської Держави й підносить свій голос в захисті прав на життя для усунення ненормальностей, що виникають в процесі спільного життя і відносин Церкви до Держави. В той час, коли інші Церковні Всеукраїнські Об'єднання мають право на легальне існування на підставі зареєстрованих статутів, — УАПЦер-•ква такого права ще й досі не має. Непорозуміння через це на місцях, Іщо значно перешкоджають, часто й гальмують справу визволення українського народу, а з ним і всесвіту, з пануючої в Церкві темряви, 'Постійні загрози з боку Київського ГПУ в позбавленні права на працю навіть Президії ВПЦР — примушують ВПЦРаду Іще раз прохати Раднарком про зареєстрування Статуту УАПЦ, поданого до реєстрації". До цієї головної просьби про зареєстрування статуту ВПЦР додає просьби про дозвіл на печатку для ВПЦР, на друк богослужбових книг і на видання періодичного органу УАПЦ, але в цьому всьому відмовлялось якраз з формальної причини — відсутности зареєстрованого статуту установи. („Повідомлення ВПЦРади до всіх Парафіяльних Об'єднань УАПЦ". 14 листопада 1924 р., ч. 4).

Не вважаючи на запевнення перед Урядом УРСРеспубліки більше ніж в своїй лояльності, а в активній участі вірних УАПЦ в будівлі Пролетарської Держави, — Уряд не вірив, очевидно, ВПЦРаді і статуту УАПЦеркви не реєстрував, стримуючи тим і ширення на місцях парафій УАПЦ, і діяльність керівних її органів та держачи в .постійному напруженні центральний виконавчий орган Церкви — Президію ВПЦР в Києві. Про розвиток, в зв'язку з цим відношенням Радянської влади, подій в житті УАПЦеркви передамо найкраще словами самого митрополита В. Липківсько-го з листа його до архиєпископа Іоанна Теодоровича в США (лист з Києва з датою 11 листопада 1926 р.). «Діяльна Церква, про яку Ви вже свідомі, зробила те, для чого її засновано: своїми доносами та наклепами відкинула нас в лагер контр-революції і викликала велике недовірство до нашої Церкви, а найбільше до ВПЦР. В реєстрації нашій Церкві відмовлено й запропоновано ВПЦР припинити свою працю. Але як ми могли припинити? Лише так, щоб передати свої уповноваження другому складу ВПЦР. А це можна було б зробити лише на Великих Зборах. А між тим

167


дозволу на Великі Збори нам не давали на протязі 2*/% років. Від Голови ВПЦР В. В. Потієнка вимагали підписки про припинення праці ВПЦР, але він не дав; з нього взяли підписку, що ВПЦР буде 'працювати лише в складі Президії з 11 осіб. Так ми й працювали до останку. З осени минулого року (1925) почались репресії: відібрано кілька церков в різних містах і між ними Андріївську та Іллінсь'ку в Києві. Наді мною і всією Президією ВПЦР заведено слідство по 119 ст. угол. кодексу (підбурювання проти сов. влади) і взято підписку про невиїзд з Києва... Заарештували єпископа К. Малюшкевича, Полтавського єпискола Юрія Жев-ченка, Чернігівського Івана Павло'вського і забрали до Харкова... Єпископів тримали місяця 1%. В цей час, 18 березня (1926), на 5-річчі існування Харківської парафії архиєпискО'П Александр (Яре-щенко) якось висловився необережно про утиски з бо'ку влади, і його 1 квітня заарештовано, а 22~го вислано в Москву, а звідти в заслання в Ташкент, де він і досі. З єпископами Малюшкевичем, Павловським, Жевченком 'поведено розмови, що їм може бути даний дозвіл на Вел. Збори, аби тільки не збірала їх Президія ВПЦР. Ми й на це погодилися. Але 3 червня заарештовано було Голову ВПЦР В. В. Потієнка, який ще й досі у в'язниці. Робиться вражіеня, що на арешт його найбільше вплинув лист, написаний до Вас і вміщений в часописі „Дніпро". Стали нас винуватити, що „Дніпро" є орган УАІПЦ, а між тим в ньому багато анти-совєтських виступів, і сам Голова ВПЦР в цих виступах бере участь. На вміщення цього листа в „Дніпрі" подивились, як на жалобу Голови ВПЦР на сов. владу іншій аятирадянській державі. 14 червня викликали нарешті до Харкова тих єпископів, відносно Вел. Зборів, дозволено прибути « мені та заступникові ВПЦР прот. Хомичевському. 17 червня ми були у представника влади, і нам запропоновано, як абсолютну вимогу для змінення до нашої Церкви відношення влади, осудження архиєп. Ярещенка і Потієнка і переведення чистки від нецерковних елементів. Ми подали заяву, що відмежовуємось від будь-яких антирадянських і взагалі політичних виступів, що судити тих чи інших персон, і усунути їх має право лише Церква. Цим «е задовольнились, і ми поїхали ні з чим. В ніч на 31 липня заарештовано мене, продер-жано 4 дні в Києві, а потім відправлено в Харків і звільнено лише 18 вересня. Крім справи Турченка (виключеного зі складу духівництва УАПЦ за те, що зрадив своїх поручителів, що негідно священика), мені інкримінували співчуття Ярещенкош та Потієн-крві, використовування катедри для антирадянських виступів, навіть посилку делегатів на Стокгольмську конференцію („Всесвітня Конференція Життя і Праці 'християнських громад", що відбулась у Стокгольмі 19-30 серпня 1925 р. І. В.), зосібна неприпинення праці ВПЦРади, коли її визнано нелегальною. 1 серпня (1926) ВПЦ-Раду запечатано, а 11-го від усіх членів ВПЦР взято підписку, що вони не 'приступлять до 'праці. Коло церковної керми залишився лише архиєпископ Нестор Шараївський... Між тим до Києва

168


стали викликати єпископі© і вести з ними розмови; наслідком цього архиєпископом Нестором 1-3 вересня скликана була Нарада єпископів і представників УАПЦ, на якій ухвалено пропозицію (по вимозі влади) визнати достойними осуду мене, Ярещенка і Потієнка і (ввесь склад Президії ВПЦРади за ніби політичні і анти-радянські виступи. Нарада з себе обрала „Комісію по унормуванню життя УАПЦ", на чолі з єпископом Петром Ромодановим, якій влада й передала канцелярію ВПЦР і навіть мене віддала їм на поруки. „Комісія" здобула собі довір'я влади, і їй дано дозвіл на скликання Великих Покровських Зборів, які й відбулись з 25 по ЗО жовтня» ... В нашому розпорядженні є відпис з Протоколу цих Великих Покр. Зборів ВПЦР 25-30 жовтня 1926 р., і тому ми наразі припинюємо лередачу про події з надзвичайно цінного листа митрополита В. Липківського з дня 11. XI. 1926 р.

Ув'язнення Голови ВПЦРади протод. В. В. Потієнка, заареш-тування через два місяці Почесного Голови ВПЦРади митрополита всієї УАПЦ Василя Липківського з одночасним закриттям і запечатанням канцелярії ВПЦРади витворювали небезпечний стан для дальнішого життя всієї УАПЦеркви, як організації, що досі, не будучи зареєстрованою, існувала, виходить, явочним порядком, що не раз вже було формальною причиною для відмови Урядом в реєстрації і окремим парафіям, що зголошували свою приналежність до УАЛЦеркви. Коло церковної керми в цей тяжкий час залишався лише, як пише в наведеному вище листі митр. Липків-ський, архиє'пискол Нестор Шараївський, — очевидно, в осередку церковного уряду, на становищі Заступника митрополита УАПЦ. Сам архиєп. Шараївський згадує про ці часи в своїй промові на засіданні Президії ВПЦР ЗО березня 1927 р. на захист архиєписко-па 'йосифа Оксікжа, який просив підтримати його клопотання перед урядом про зняття заборони йому виїздів з Лубень впродовж вже трьох років. Архиєп. Шараївський свідчив, що „коли життя УА'ПЦ в 1926 р. примусило його взяти на себе, як заступника митрополита УАПЦ, керування УАПЦ, він в першу чергу звернувся за порадами до архиєп. Оксіюка і за його порадою скликав „Всеукраїнську Нараду представників УАПЦ, яка й відбулась 1-3 вересня 1926 р. Для нас з цього свідчення архиєп. Шараївського ясно, що ідея вересневої Наради належала архиєл. йосифу Лубенському, але для реалізації цієї ідеї потрібна була згода Радянського уряду, до чого не надавались вже ні заступник митрополита архиєл. Шараївський, ні обмежений в горожанських правах архиєп. Оксіюк. Як видно зо всіх дальніших подій в житті УАПЦ, реалізатором цієї ідеї був єпископ Петро Ромоданів, що більше двох років був право'порадником від УАПЦ в Харкові та став там за „мужа довір'я" в НКЗВС.

„Всеукраїнська Нарада представників УАПЦ" в Києві, що відбулась 1-3 вересня 1926 р., пішла ото лінії бажань Радянського уряду, засудивши найперше митрополита В. Липківського, архиєпи-

169


скопа Олександра Ярещенка і Голову ВПЦРади В. Потієнка за політичні антирадянські виступи. За згодою влади, була обрана „Всеукраїнська Комісія (ВУК) по унормуванню життя УАПЦ", як тимчасова організація до скликання Вел. Покроеських Зборів в жовтні цього ж 1926 р. Вона мала часово заступити закриту ВГТЦРа-ду; ій же передана була канцелярія і всі справи Третьої ВПЦРади. Головою ВУК в УАПЦ було Нарадою обрано єпископа Петра Ромоданова. Одночасно припинили свою діяльність і Округові („Повітові" по канонах1921 р.) Церковні Ради, які були заступлені теж „Округовими Комісіями по унормуванню життя УАПЦ".

„Всеукраїнська Комісія по унормуванню життя УАПЦеркви" підготовила скликання на 25 жовтня 1926 р. Вел. Покровських Зборів ВПЦРади, які й відбулись в храмі Св. Софії — Премудро-сти Божої в Києві за листовним дозволом Київського Адмінвід-ділу за ч. 31580 з дня 13. X. 1926 р., в присутності представника Уряду тов. Марковича; засідання Зборів продовжувалось 25-30 жовтня. В складі цих Вел. Зборів брали участь: один митрополит, 17 єпископів, 48 священиків, 2 диякони і 64 делегатів мирян, разом 132. Головою зборів було обрано В. М. Чехгвського, а заступниками голови єпископів Константина Малюшкевича та Івана Пав-ловського. Митрополит Липківський, після доповідей прот. Хоми-чевського (про діяльність Президії ВПЦР від останніх Вел. Мик. Зборів 1924 р. до 31 липня 1926 р.) і єпископа П. Ромоданова (про працю ВУК від наради 1-3 вересня 1926 р. до дня Зборів), залишає Збори, по проханню родини, підтриманому Президією Зборів, через хворість. Почесним головою залишається до кінця Зборів один архиєп. Шараївський, як заступник митрополита. Єп. Петро Ромоданш в своїй доповіді, загально характеризуючи до-сьогочасне життя УАПЦ як духоно вбоге через занечищення складу церковних діячів аморальними особами, розпорошеність інтелектуальних сил і відсутність єдности ідеології діячів УАПЦ, — підкреслює „невикористання всіх можливостей для піднесення церковного життя під охороною декрету про 'Відокремлення Церкви від Держави, яке (піднесення) почалось спочатку при сприятливості Уряду до заходів УАПЦ щодо оновлення церковного життя"; 'Підкреслює рівно ж і теперішнє „доброзичливе відношення Уряду до всіх клопотань Всеукр. Комісії, — визволення о. митрополита, зняття печаті з канцелярії ВПЦР; -прихильно прийнято клопотання про повернення о. Ярещенка, але теж, як і справа В. В. Потієнка, затягується порушенням спокою через ці питання в парафіях Харківській і Києво-Софійській". Коли розпочались доповіді з місць від кожної з церковних округ 'Про стан життя і події в ньому, то представники округ мусіли дати відповідь на питання, як в їхній окрузі поставились до резолюції Наради 1-3 вересня ц. р., і чи приєднуються округи до 'постанов тієї Наради. Відповіді всіх округ були: так; навіть представником Київської Мій-ської округи В. М. Чехівським було заявлено: „До резолюцій На-

170


ради м. Київ приєднується". На підставі цих заяв, наперед можна було передбачати й зміст резолюції Великих Зборів УА'ПЦ по доповідях Хомичевського і єп. Ромоданова, але Уряд не був, видно, певний в прийнятті Зборами бажаної йому резолюції з засу-дом митроп. Липківського, архиєп. Ярещенка і Голови ВПЦР В. Потієнка, коли зажадав від Голови Зборів В. Чехівського представлення проекту резолюції для ознайомлення ДПУ перед голосуванням її, при чім було попереджено, що „від цього буде залежати продовження Зборів чи припинення їх". Для представлення урядові •проекту резолюції була обрана ціла делегація в складі: В. М. Чехівського, єп. К. Малюшкевича і єп. П. Ромоданова; видно, що момент був 'критичний, і розмови про „аполітичність Церкви, відокремленої від держави", були переведені з головними церковними діячами.

Врешті, резолюція, в основі укладена єпископом Малюшкеви-чем і зредагована Редакційною Комісією, що в засіданні її було прийнято 7 голосами, проти одного (:В. Чехівського, який пропонував свою, неприйняту, редакцію,), була проголосована в засіданні Вел. Зборів 28 жовтня 1926 р. і прийнята майже всіма голосами присутніх, бо тільки 5 було „проти", а 7 „утрималось". Резолюція була наступна:

„Вел. Покр. Збори ВПЦР УАПЦ, що відбулися 25-30. X. 1926 р., здійснюючи ухвалу Всеукр. Наради представників УАПЦ 1-3. IX. ц. р. про необхідність поставити на Вел. Покр. Збори справу про нелойяльні, нетактовні, антирадянського змісту вчинки Президії ВПЦР, Голови Президії ВПЦР В. Потієнка, заступника Голови — архиєп. Хіарювського Олександра Ярещенка та о. Митрополита В. Липківського й 'винести свій вирок з приводу цих вчинків, заслухавши доповіді заступи. Голови б. Президії ВПЦР прот. М. Хо-мічевського і Голови Всеукр. Комісії по унормуванню життя УАПЦ єп. П. Ромоданова про життя УАПЦ за час від Мик. Зборів 1924 р. і доповіді в цій справі з місць, і прийнявши під увагу однодумну в цих доповідях оцінку засобів до унормування життя УАПЦ, —

1. Стверджують своїм авторитетом всі ухвали Наради щодо констатування надзвичайно тяжкого зовнішньо-правного стану УАПЦ, який стався завдяки нетактовним, нелояльним до Уряду УСРР і антирадянського змісту окремим виступам в діяльності осіб, зазначених в ухвалах Наради, й висловлюють осуд Церкви лінії поведінки Президії ВПЦР і вчинкам Голови Президії В. Потієнка, заступника Голови Президії архиєп. Олександра Ярещенка, о. Митрополита Василя Липківського. Великі Збори рахують необхідним в самий категоричний спосіб застерегти всіх, що зазначені в ухвалах Наради, від подібних вчинків на майбутнє, а за вчинки вже зроблені ухвалюють рахувати достатньою покутою ці постанови Покровських Зборів і не накладати на них іще особливої церковної кари.

171


2. Збори без всяких заперечень приймають і декляративну частину ухвал Наради, що торкаються відношень між Церквою і Державою, і доручають Президії ВПЦР стежити за дотриманням принципів, зазначених в ухвалах, всіма діячами УАПЦ, і в разі порушення їх окремими діячами Церкви, не зупинятись перед відповідними застереженнями, або й карами" (Протокол засідань Великих Покровських Зборів УАПЦ 25-30 жовтня 1926 р., стор. 16-17).

Великі ПокрО'ВСькі Збори ВОЦ'Р' 1926 р. мусіли задовольнити також і другу вимогу Радвлади: перевести чистку (названу „перевіркою") 'Персонального складу священодіячіе УАПЦеркви. Ухвала Зборів була: „Стверджуючи ухвали Всеукранїської Наради 1-3 вересня ц. р. про необхідність перевірки .персонального складу духівництва в УАПЦ згідно принципів, що ухвалені тою ж Нарадою, Вел. Покр. Збори доручають Президії ВПЦР розробити ясну інструкцію про спосіб перевірки для керування Округових Церковних Рад в цій справі" (ІЬМет, стор. 27).

Що до правового стану УАПЦеркви надалі, то єп. Ромоданів запевнив Збори, <що „надія на реєстрацію повна, заважає брак статистичних відомостей про кількість парафій". Редакційна Комісія переглянула Статут УАПЦ, поправки до нього були Зборами прийняті, і дано уповноваження (Президії ВПЦР Статут підписати і представити на реєстрацію Радвладі. Прийнято було Зборами внесення: „Клопотатися Зборам перед Урядом про звільнення В. В. Потієнка, про повернення архиєпископа Ярещенка і про дозвіл волі руху о. Митрополита, членів б. Президії ВПЦР архиепископа Оксіюка і В. М. Чехівсь'кого".

З офіційного протоколу Зборів, який рівно ж міг бути зужиткований владою, трудно, розуміється, відчути всі дійсні настрої і думки учасників Зборів з приводу тогочасних подій в житті Церкви і, голоене, засудження морального її Митрополита. Але що такі настрої, супротивні домаганням Радвлади, були, і можливо навіть сильніші, видно з того, що навіть еп. Ромоданів в останньому слові при дебатах над його доповіддю сказав, що „повна пошана до о. Митрополита, як духовного керівника, диктує про необхідність збереження його від адміністративно-господарчих дрібниць, що зараз привели до необхідносте визнання помилок; треба гарантувати о. Митрополитові повну волю суто-духовного керівництва без можливости підведення його під загрозу осуду. Всі винні, що не зберегли батька. ВПЦР засіла в свої бюрократичні крісла, не відгукувалась на тяжкі страждання периферії і заставила мимоволі відгукуватись на них о. Митрополита" (стор. Прот. 14-15). В інших промовах чути було: „Вищий керівничий орган б'ється, але церкви (округові) байдужі. Умовини унеможливлюють працю вищого органу: не дотримували директив вищого органу, не підтримували його матеріяльно, переважало шкірне питання" (прот. Басовол).

172


Наявністю иа Зборах таких настроїв викликана була й ухвала подяки від Зборів засудженій б. Президії ВПЦР, разом і з подякою ВУ1К, такого змісту: „Відзначивши в праці б. Президії ВПЦР моменти, що були шкідливими для життя (Церкви з боку зовніш-ньо-правного, і такі хиби, як .відсутність тісного зв'язку з Округо-вими Церквами, неясне визначення церковних територій, неясне відношення до окремих діячів Церкви, що порушували церковну дисциплину, Великі Покровські Збори не можуть не відмітити самовідданої і корисної праці ВПЦР у суто-внутрішньому житті Церкви, що при тяжких умовах діяльносте дала найбільш можливі досягнення, й складають їй сердечну подяку за те корисне, що зроблено для Церкви, зокрема за поширення церковно-видавничої справи. Так само складають Великі Збори щиру подяку й Все-укр. Комісії (ІВУК), що в скрутний мент життя нашої Церкви, не боячись, взяла на себе відповідальність і зуміла вивести УАПЦ з тяжкого зовнішньо-правного стану" (стор. Протоколу 26-27. Під-кресл. наші).

До Митрополита Липківського послано було в кінці Зборів делегацію в складі єп. К. Малюшкевича, прот. Л. Юнакова і бр. Галети — просити йото, яри можливості, прибути хоч на кінець Зборів і благословити їх перед закриттям. Після навіщення митрополита еп. Малюшкевич освідчив Зборам, що митрополит через хворість прибути не може і передає сво? благословення на закриття Зборів.

Великі Покровські Збори ВПЦР 1926 р. обрали Четверту Президію ВПЦРади в наступному складі: Голова — єпископ Петро Ромоданів (за — 72 гол., проти — 26, утрим. — 22); Заступники Голови: Перший — єпископ К. Малюшкевич, Другий — прот. Л. Юнаків (з обов'язком перебування в Харкові ва становищі пра-вопорадника УАПЦ, яке займав перед тим еп. Ромоданів); Секретар — прот. Харитон Говядовський; Скарбник — бр. М. Кобзар; Члени — архиєп. Феодосій Сергієв (оправи Богослужбові), єп. М. Грушевський (за відмовою В. М. Чехівського, — справи благовістя), єті. Я- Чулаївський (справи церковної освіти), бр. Коваленко-Каламацький (видавнича справа), Ол. Ор. Левицький (член-правник), архиепископ Н. Шараївський (лерекладові справи), бр. Тищенко. З митрополитом В. Литовським було 13 членів постійної ВПЦРади. Треба зауважити, що хоч в протоколі Вел. Покр. Зборів 1926 р., архиєп. Н. Шараївський внесений до складу Президії ВПЦР як член по справі перекладів богосл. книг, одначе в дальших протоколах засідань Президії ВПЦР він пишеться як член-заступник Митрополита, себто член Президії з уряду. Звертає на себе увагу, що в складі цієї 4-ої Президії ВПЦР переважав єпископат (7 членів) і дійсним головою її був єпископ.

Відновленням діяльности ВПЦРади та обранням нового складу Президії її, постійного вищого керуючого органу УАПЦ, — скінчилося на цей раз те напруження, в якому перебувала УАП-

173


Церква після опечатаний канцелярії ВПЦР та арешту митрополита. Зараз же після закриття ЗО жовтня бел. Покр. Зборів, відбулось 1 листопада 1926 р. засідання нової Президії ВПЦР, в присутності й Почесного Голови митрополита Василя Липківського та кількох нових єпископів лоза Президією, на якому, на пропозицію Голови еп. Ромоданова, було ухвалено: „Всеукранїську Комісію по унормуванню життя УАПЦ, як тимчасовий керівничий орган, ліквідувати; всім членам і 'співробітникам її висловити від імени ВПЦР щиру подяку за їх чесну і бездоганну працю". Того ж дня 1 листопада підписано було у нотаря Статут УАПЦ і заяву 10 членів ВПЦР до НІКІВС про реєстрацію Статуту, перепровадження якої справи доручено було прот. Л. Юнакову в Харкові; йому ж доручено негайно подбати перед Урядом про звільнення Митрополита Липківського від заборони вільного виїзду і надання -права вільного переїзду по всій Україні в справах духовного керівництва Церквою.

Пережита криза відбилась тепер піднесенням духовного та церковно-організаційного життя в цілій УАПЦ. В листопаді 1926 року даний був, — правда разовий, — дозвіл митрополитові Лип-ківському на виїзд до Полтави на врочисте свято освяти Воскре-сенського храму; 10 грудня 1926 р. зареєстровано було Статут УАПЦ; перед тим 5 грудня випущено з в'язниці протод. В. Поті-єнка; 18 грудня дано було дозвіл відбути Малі Збори ВПЦР. Ці Збори й відбулись 28-30 грудня 1926 р. в присутності 11 єпископів, 6 священиків та 11 мирян. На цьому пленумі Малих Зборів, після заслухання доповіді самого Митрополита про духовне життя УАПЦеркви та звітів про працю ВПЦР за час від Вел. Покр. Зборів 1926 р. Голови президії єп. Ромоданова і секретаря прот. Говядовського, принято було таку оптимістичну ухвалу: „Малі Збори в задоволенні відзначають: а) піднесення духовного життя українського віруючого люду, об'єднаного в УАПЦеркві; б) збільшення зацікавлености життям Церкви з боку духівництва і мирян, не тільки членів УАПЦ, а і інших церковних течій; в) поступове заспокоєння Церкви після попередніх хвилювань; г) унормування зовніпгньо-правного стану Церкви; д) налагодження церковно-адміністративного життя через скликання Округових і Районових Соборів, обрання керуючих органів, встановлення зв'язку між ВПЦР і Округовими церквами через листування, надсилку протоколів і виїзди на місця членів Президії ВПЦР. Малі Збори цілком ухвалюють працю Президії ВПЦР за відчитний час і доручають Президії, продовжуючи свою працю в тому ж напрямкові, вимагати й від Округових Церковних Рад налагодження церковного життя шляхом скликання Районових Церковних Соборів і тіснішого зв'язку з ВПЦР через надсилку до неї протоколів всіх своїх засідань і ретельної відчітноети" (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦРади УАПЦеркви, що відбулись 28-30 грудня 1926 р., стор. 7).

174


15 січня 1927 р. прийшло на ім'я ВПЦРади повідомлення від Наркомосвіти ч. 4889 лро дозвіл на видання місячника „Церква і Життя", як органу УА'ПЦ, з умовою, одначе, видання журналу в Харкові. Було це нове досягнення ВПЦРади, так давно бажане і очікуване в духовних колах УАПЦеркви. Головою Редакційної Колегії журналу був митроп. В. Липківський. В березні 1927 р. митрополит В. Липківський, з дозволу -влади, виїздив до Харкова на врочисте свято п'ятиріччя української Св.-Миколаївської парафії в Харкові. Так, здавалось, церковне життя УАПЦ після кризи в ньому за часів Третьої ВПЦРади почало за Четвертої ВПЦРади, Президія якої, на чолі з єп. Ромодановим, вважалась свого роду проурядо'вою, розвиватися, підготовляючись і до другого Всеукраїнського Со'бору УАПЦеркви з надзвичайно широкою, як побачимо, програмою.

Але скоро після відбуття Пленуму Малих Зборів ВПЦР 28-30 грудня 1926 р. єп. П. Ромоданів відбув подорож до Харкова, Дніпропетровська й Ромен і звітував про цю подорож в засіданні Президії ВПЦР 21 січня 1927 р. Недобрим віщуном про майбутнє УАПЦ був його звіт про візиту в „Осередкового Уряду" в Харкові в частині, що в протоколі засідання Президії ВПЦР ч. 3/23 — 1927 р. записана так: „Що торкається відношення Уряду до осіб о. Митрополита, архиєп. О. Ярещенка і архиєп. Йосифа Оксікжа, то воно 'Поки що залишається таким, як було й до сього часу, бо в розпорядженні Уряду маються документи, які, — може й мимоволі цих осіб, — дискредитують їх в очах Уряду; документи ці оголошенню не підлягають". Між іншим, Лубенській Округовій Церкві не дано було дозволу на відбуття округового собору 25-26 січня, бо на терені цієї округи де-якими священиками шириться агітація „проти напрямку діяльности сучасного складу Президії ВПЦР". Після запевнень єп. Ромоданова, що така агітація не може виходити від архиєп. Оксіюка, представник Радвлади погодився дати на собор дозвіл, але з тим, що на той Лубенський собор Президія пришле також свого представника. В Харкові симпатії до засланого архиєп. Ярещенка проявлялись в поминанні його за богослуженнями, а коли .прибув обраний Харківською громадою на осиротілу катедру архиєп. Іван Павловський, то Окр. Церковна Рада постановила, щоб його не поминати „Харківським", а „Сло-божансько-До'нецьким", яка демонстрація „нервує і Уряд і частину громадянства", так що уряд вимагає від ВПЦР „закінчити цю гру з поминаннями, бо вона не потрібна для УАПЦ". Президія ВПЦР ухвалила повідомити Округову Харківське-Слобожанську Церковну Раду, щоб трималась постанови Собору цієї Округи від ЗО. XI. 1926 р., ствердженої ВПЦРадою, згідно з якою архиєп. Іван Павловський обраний на Харьківсько-Слобожанську, а не на Слобожанське-Донецьку катедру.

В час подорожі до Харкова на ювілей 5-річчя Св.-Миколаїв-ської української парафії 18 березня 1927 р., митрополит В. Лип-

175


ківський завітав до представників Уряду і відбув з ними розмову в присутності архиєп. Івана Павловського і бр. Івана Гаращенка. Як записано про це в протоколі засідання Президії ВЛЦР з дня 23 березня 1927 р., — „о. Митрополит заявив представникові Уряду і зараз підкреслює, що він був і надалі буде цілком коректним в своїх відношеннях до Уряду". Постанова ж Президії по цій доповіді митрополита була: „Запевнення о. Митрополита, що він в своїх відношеннях до Уряду був і надалі буде цілком лойяль-ним і коректним, прийняти до відому". Очевидно, що така постанова вимагалась обставинами.

В засіданні Президії ВПЦР 5 квітня 1927 р. був присутнім прот. Л. Юнаків з Харкова, який мав доповідь „про стан УАПЦ взагалі, оскільки він виявляється з відношень Уряду до УАПЦ". Доповідь принято „до уваги" без жодної передачі ближчого її змісту в протоколі. З листовного ж повідомлення біля цього часу, отриманого ВПЦР від прот. Юнакова, видно, що НКВС передав в користання УАПЦ ряд церковних об'єктів, між ними таких визначних, як: Покровський собор в Одесі, Борисо-Глібський в Чернігові, Троїцька церква в Полтаві, церкви в Києві — Іллінську, їордансь'ку, Покровську (на Соломінці) і др. Через три дні, в засіданні 8 квітня 1927 р., Президія ВПЦР слухала „заяву Найпо-чесні'Іного о. Митрополита в справі інформацій, поданих заст. Голови прот. Л. Юнаковим в засіданні 5 квітня б. р." і ухвалила: „Колію заяви о. Митрополита надіслати до НИВС, зазначивши, що спільна праця ВПЦРади в 'протязі півроку дає їй підстави посвідчити перед Урядом правдивість і щирість заяви о. Митрополита". В засіданні Президії ВПЦР 6 травня 1927 р. була заслухана „доповідь Голови Президії про подорож його до Харкова в загальних справах УАПЦеркви", яку доповідь ухвалено „.прийняти до відому", без означення змісту доповіді. Слід тут зауважити, що, як видно з протоколу засідання Президії ВПЦР з дня 16 листопада 1926 р., на якому дебати були щодо права зносин ВПЦРади з закордонними церковними організаціями і церковними діячами без •порозуміння в кожному випадкові зносин з Урядом Радвлади, — було встановлено, що всі протоколи засідань ВПЦРади надсилаються до Уряду. 11-13 травня 1927 р. відбулися Великі Микіль-ські Збори ВПЦРади, і на тих Зборах відзначено було, щодо відносин з Урядом, заспокоєння життя УАПЦ. Було ухвалено: „Заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР єпископа П. Ромодано-ва про працю Президії й життя УАПЦ за час від Великих Покров-ських Зборів, Микільські Збори визнають, що Президія ВПЦР дотримувалась і переводила в життя ухвали Вел. Покр. Зборів, зокрема й сама ставилась І дбала, аби й всі керівники УАПЦ ставились лойяльно до Уряду. Ви'конуюючи свій обов'язок в цій справі, своєчасно і правдиво застерегла Американську й Канадійську УАПЦ від припущення у своїх часописах („Сіяч", „Православний Благовісник") окремих статей і виразів, що не відповідають лінії

176


відношення УАПЦеркви до Уряду" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 11-13 травня 1927 р. стор. 55). Сам митрополит В. Лип-ківський, хоч не мав доповіді на Великих Мик. Зборах 11-13. V. 1927 р. (вступне слово від імени ВЛЦР і доповідь про стан життя УАПЦ виголосив еп. П. Ромодашв), перед закриттям Вел. Зборів дав „слово благословенства", в якому „вітав Вел. Збори з вільним виявленням духа нашої Церкви, закликав всіх членів приймати участь у виданні журналу „Церква і Життя" та висловив побажання, щоб члени Зборів все, що на Зборах чули, понесли туди, на місця, обдумали його та, відкинувши все хибне, вели нашу Церкву до звершенства, на славу її Основоположника Христа Спаси-теля і на користь нашого українського народу, а через нього на користь всього світу" (ІЬісІепІ, сгор. 69-70).

Під час цих же Вел. Мик. Зборів прийнято було, на пропозицію митроп. В. Липківского, Зборами ухвалу: „Просити єпископів звернути належну увагу на підготовку до 2-го Всеукр. Правосл. Церковн. Собору і до цієї праці треба закликати всіх єпископів і всі сили церковні". „Здавалось, все добре", — читаємо про ці часи в пізнішій доповіді „Комісії дослідження церковного життя УАПЦ", — „взято новий правдивий курс церковного життя, що повинен дати Церкві повне заспокоєння, але так здавалось... Ясне порушення життя УАПЦ починається зборами Троїцької парафії 2 червня 1927 р. в приміщенні Президії ВПЦР. Це зібрання було початком напруження відносин між Президією з одного боку та вищим духовним керівником о. Митрополитом Василем з другого, яке тривало до 2-го ВОЦСобору. Це напруження відбилось і на житті периферії, яка тлумачила його по-різному. Основною причиною цих розходжень було іменно різне ставлення духовного керівника і ВПЦРади до ухвал вересневої Наради і По-кровських Зборів 1926 р." („Церква і Життя" ч. 2/7. 1928 р., стор. 84), тобто в оправі відношення керівництва Церкви до державної Радвлади.

На засіданні Президії ВПЦР 19 червня 1927 р. митропл. Лип-ківський подав заяву про те, що «ві« складає з-себе головування в Редколегії журналу „Церква і Життя" і просить припинити висилку журналу по парафіях УАПЦ, Іщо провадиться з його ініци-ятиви, доки з приводу цього не відбудеться відповідної ухвали Президії ВПЦРади». Заява була прийнята до -відому. Після цьо'го митрополит не був присутнім на кількох засіданнях Президії ВПЦР до кінця липня, коли 26-27 липня відбулась Передсоборна Нарада.

На засіданні Президії ВПЦР 16 серпня 1927 р. було заслухано доповідь Голови еп. Ромоданова про його подорож до Харкова і завітання до НКВС. Радвлада принципово погодилася на скликання 2-го Всеукр. Церк. Собору, офіційне повідомлення з дозволом буде надіслане в свій час. Що торкається задоволення прохань про передачу храмів, відкриття Богословської школи і т. інше, то „остаточне вирішення цих питань відкладено до 2-го В'ЦСобору

 

й буде розв'язано в залежності від напрямку праці того Собору".

В цьому ж засіданні 16 серпня 1927 р. заслухано було відпис Заяви митрополита "В. Липківського до вищих .представників Центрального Уряду УСРРеспубліки з дня 15 серпня 1927 р. Заява була наступна:

«Громадянина УСРР Василя Липківського, митрополита Української Автокефальної Православної Церкви. Вважаю за обов'язок свого служіння Українській Автокефальній Православній Церкві в Укранїській Соціялістичній Радянській Республіці звернутися до Вас з заявою-проханням про захист моїх громадянських прав і волю виконання мого церковного служіння. Співробітники Держполітуправління весь час досліджували мою працю з політичного боку, два рази, в 1923 і 1926 рр., брали мене до в'язниці, але моє перебування тепер на волі свідчить про те, що якихось навмисних політичних злочинів в моїй праці не знайдено; але й досі залишають мене під підозрінням в антира-дянських і контр-революційни'х настроях. І от через одне лише підозріння в мені антирадянських настроїв я вже більше року як позбавлений права виїзду з Києва й можливосте фактично виконувати своє служіння Церкві; крім того, ще й на Церкву, якій я служу, накликаються через мене ріжні загрози. 27 липня ц. р. представник Всеукраїнського Держполітуправління, бувши в Києві, викликав мене з шістьма представниками округових церков під час Передсобороної Наради і в моїй 'Присутності викладав перед нами в образливий для мене спосіб мої ніби антирадянські і контрреволюційні вчинки, які ставлять під загрозу вільне і легальне існування в УСРР всієї Української Церкви, заявивши їм, що він остільки не вірить жодному моєму слову, що до мене навіть не звертається.

Які ж це вчинки викликали таке недовір'я до мене і зневаження мене з боку представника Держполітуправління? Мені інкриміновано розмову насамоті з бувшим головою ВПЦРади По-тієнком, що мала місце в січні ц. р., під час якої я ніби сказав, що Радянська влада на Україні переживає агонію; колись весною, невідомо перед ким і коли, висловився, ніби Радвладі залишилось 2-3 тижні існування і т. інш. Але свідчу, що ніколи й ні з ким таких розмов я не вів, і не знаю, чому мені накидають такі балачки, яких я ніколи не веду. Далі мені закинуто, як обвинувачення в петлюрівщині те, що відсилаючи до Харкова, до відповід. редактора часопису „Церква і Життя" архиєп. Івана Павловського, разом з іншими матеріялами до друку, лист до мене Шелухіна ще від 18 червня 1925 р., — я викреслив в ньому гострі і лайливі вирази Шелухіна відносно Петлюри і цим ніби виявив свою прихильність до Петлюри. Але зробив я це, як бувший голова Редколегії, що вже листівко з'ясував Держполітуправлінню, не з будь-яких петлюрівських міркувань чи симпатій, а лише з міркувань суто церковних, аби в церковний часопис не вносити будь-

178


якої політики. 'Нарешті мені закинуто, ніби з мого відому склався якийсь то український гурток з метою погодження Української Церкви з Тихонівською для спільної боротьби проти обновленців. Але 'Про цей гурток я вперше почув від представника Держполіт-управління. Сам представник Держполітуправління до цього додав, що ці й подібні мої вчинки виявляють мої антирадянські настрої і контр-революційну душу, але моїм виправданням в цих настроях він не вірить.

Положення моє в Українській Церкві таке, що проти мене направлено всі заходи ворогів Укр. Церкви, які звичайно перш за все засипають наклепами на мене ДПУ, і, безумовно, всі ті наклепи не є останніми. Представник Всеукраїнського ДПУ в моїй присутності заявив представникам УАПЦеркви, що він мені не вірить і тому вважає зайвим зо мною говорити. Але я є духовний керівник цієї Церкви, вважаю негідним себе і своєї Церкви говорити будь-кому неправду. Отже свідчу і свідчення моє правдиве:

1) Нічого відносно сучасної Радянської влади нікому ніколи, що дискредитувало би Радянську владу, я не говорив, ні прилюдно, ні насамоті. — 2) Ні з якою політичною 'партією, чи окремими .політичними особами, ні тут, «і за кордоном, я ніяких стосунків не маю і ніколи не мав. — 3) Ні політичним революціонером, ні політичним контр-революціонером я ніколи не був і зараз таким не є, бо в ніяку політику я ніколи не втручався і втручатись не хочу. Але я є церковним революціонером, бо Українська Церква й виникла й визволяється і боротьбу з старим ладом веде в революційний спосіб і будь-якої реакції в себе, повернення назад не допустить. Тому й політичну й соціяльну революцію, визволення загальне й більш справедливе задоволення трудящих — я вітаю. — 4) Я все життя цікавився лише церковними справами, мріючи про визволення церкви, себто про такий її стан, коли не буде в ній ніякого панства, ні князівства, а лише братство, і коли держава не буде втручатися в її життя. І я щасливий, що дожив до можливосте здійснення цього стану церкви під час Радянської влади, за її законом про відокремлення Церкви від держави. — 5) Я ніколи не мирився з тим станом Церкви за капіта-листичного ладу й російського царизму, коли вона була багато віків обтяжена безмежними скарбами, пішла на службу мамоні і цим втратила Христові заповіти і вгасила в собі дух Христа, по слову Христа: не можна служити Богові і мамині (Мт. VI, 24), і віддала себе на послуги державній владі за цю мамону; я щасливий, що за Радянської влади Церкву визволено від тягарів капіталізму, повернено в становище Христа, що не мав на землі, де голови прихилити (Лк. IX, 58); вона тепер вільно може пройматись Христовим духом і Його заповітами, служити лише Богові та меншим братам. — 6) Я завжди був і є сином свого народу і мріяв про визволення Української Церкви і народу від чужого церковного керівництва, денаціоналізації, і щасливий бачити, що

179


за Радянської влади дано можливість і Церкві нашій і народові визволятись від чужих утисків і відновити своє рідне церковне й культурно-національне життя. — 7) Всі почуття вищого щастя в мому житті, які я переживаю завдяки Радянській владі, роблять мене щирим прихильником Радянської влади, заставляють мене бажати їй розвитку й зміцнення, а не бути її ворогом, і весь час моєї церковної праці за Радянської влади може багато викликав я революційних настроїв в народі щодо бувшого царського самодержавного ладу, а ніяк не сприяв анти радянським контр-револю-ційним настроям, бо і в душі своїй їх не мав і не маю. — 8) Радянській владі, згідно з заповітом Апостола, я у всьому корюся, як її свідомий громадянин, закони її сповняв і сповняю і належну пошану їй віддаю не лише за страх, а і за совість, й ніколи Радянська влада не побачить & мені противника чи бунтівника проти неї. Це ж свідчу і за всю Українську Церкву. — 9) Безумовно я визнаю величезне значення для повноти волі й могутности на-родньоіго життя віри взагалі, а для українського народу Православної Христової Церкви, — і для зміцнення, визволення і озброєння українського народу заповідями Христа буду працювати, доки живу. Але гадаю, що з боку державного ця моя праця не є антирадянською, ні контр-революцйною, оскільки Українська Церква базується на Радянському законі про відокремлення Церкви від держави і в революційний спосіб визволяється від старих традицій дерковної державносте. — 10) Визнаю, що для дальшого переведення в життя Державного закону .про відокремлення церкви від держави в УСРР та оцінки значення Церкви взагалі в житті народу багато ще буде працювати і Держава і Церква, аби знайти ту рівновагу, на якій і Церкві найбільш було б забезпечене вільне життя, і державні інтереси цілком були б забезпечені з боку Церкви. Під час цієї праці не можна було обійтися без помилок в той чи інший бік. Але смію запевнити не лише за себе, але й за Українську Церкву, що вона ніколи не стане на шлях будь-якої політики чи бунтарства, як і досі ніякої полтики вести не бажала, свідомо від усякої політики відійшла, свідомо обмежила себе лише релігійно-моральним вихованням свого рідного народу й лише в цьому бажає від Держави сприятливих умов для вільного життя і розцвіту. — 11) Запевняю за себе й за Українську Церкву, що ніякого шовінізму чи націоналізму, себто воро-жости до інших народів чи насильства над ними вона в собі не має і в народі не виховує, а згідно заповітів Христа метою своєю має братерство всі'х народів, не штучне звеличення своєї нації, а піднесення її до рівности й співробітництва з націями всього світу на духовну користь всього людства. — 12) Ісповідую й проповідую, що Церква Христова понадпартійна, не знає партій, та й Українська Церква фактично є церква робітника й селянина, і тому щасливе свідоме життя робітництва та селянства їй найбільш близьке, а всяке гноблення, визискування робітництва та селянства їй найбільш противне.

180


От мої одверто, правдиво і щиро висловлені душевні настрої й переконання, якими я жию і на підставі яких працюю. Волею Церкви мене поставлено на служіння їй в сані вищого духовного керівника; лише воля Церкви може мене й відставити від цього служіння. А поки ще я на цьому служінні, прошу розпорядження, аби знято було з мене обмеження моїх громадянських прав, дано мені вільний рух в межах УСРР і можливість виконувати своє служіння в Церкві.

Увесь час мого життя й праці за Радянської влади яскраво свідчить, що моє служіння ніде й ніколи не викликало в народі Іконтр-революці'йних, антирадянських вчинків чи навіть настроїв; навпаки, не-раз викликало заспокоєння й освідомлення людности. Смію запевнити, що й надалі моє церковне служіння не буде собою уявляти ніякої «ебезпеки для Радянської Державної влади. 1927 р. 15 серпня. Митрополит Василь Липківський». З оригіналом згідно: Секретар — Протоєрей X. Говядовський. (Протокол ч. 67/87 засідання Президії В'ПЦР, за 16 серпня 1927 р., стор. 24-27).

Ця заява митрополита В. Липківського до Уряду УСРР була принята Президією ВПЦР до відому, -після чого мало місце наступне внесення Голови Президії ВПЦР єп. П. Ромоданова: „Президія ВПЦР мусить вживати всіх заходів для заспокоєння Церкви й оберігати особу о. Митрополита від будь-яких підозрінь з боку Уряду, щоб довести УАПЦеркву до 2 Всеукр. Церковного Собору, а між тим, зараз по Києву ширяться провокаційні чутки про потребу збірати підписи на захист о. Митрополита. Ці чутки порушують спокій церковного життя й можуть пошкодити особі о. Митрополита, а може і всій УАПЦеркві, більше, ніж попередні зауваги Уряду. Підставою для таких чуток треба вважати •промову бр. В. М. Чехівського в Софійському соборі 7 цього серпня на тему: „Один з обов'язків християнина в ділі підготовки церк. життя до майбутнього Всеукр. церк. собору", в якій промові бр. В. М. Чехівський звертався до вірних з закликом посвідчити законно, по голосу своєї совісті, про безневинність о. Митрополита з державного боку і просити про зняття з Митрополита обмежень його праці. Бр. В. М. Чехівський у своїй заяві до Президії ВПЦР зазначає, що він один бере на себе церковну відповідальність, але відповідальність позацерковна може впасти не на бр. Чехівського, а на Софійську парафію, її настоятеля, на ВПЦРаду і на всю УАПЦ. Щоб попередити такі наслідки промови В. М. Чехівського, Президія ВПЦР мусить виявити свій погляд на виступ бр. В. М. Чехівського".

Після внесення єп. Ромоданова митрополит В. Липківський запевняє Президію, що ні він, ні Софійська парафіяльна рада не були попереджені бр. В. М. Чехівським про зміст його промови й не давали своєї згоди на такий виступ. Архиєп. Ф. Сергієв вважає неприпустимими подібні виступи з церковної катедри в цей час, коли йде дослідження Комісії, обраної всією Церквою для

181


всебічного з'ясовання життя Церкви. Такі виступи, чи на захист о. Митрополита, чи проти нього, ні в якому разі не можуть сприяти заспокоєнню Церкви, і тому їх слід вважати шкідливими для Церкви взагалі й для особи Митрополита зокрема. Президія ВПЦР ухвалила: „Вважати виступ бр. В. М Чехівського з катедри Софійського собору 7 серпня б. р. необережним і шкідливим для о. Митрополита і всієї УАЛЦеркви й зауважити Пар. Раді собору св. Софії, аби вони надалі не допускали подібних виступів з церковної катедри" (ІЬісіет, стор. 23-24).

Після цього поступила до Президії ВПЦР заява В. М. Чехівського з просьбою призначити окреме засідання Президії для за-слухання -його пропозиції щодо погодження спільної праці ВПЦР і о. Митрополита В. Литовського. Таке засідання, в присутності й митр. В. Липківського, відбулось ЗО серпня 1927 р. Внесення В. М. Чехівського було наступного змісту:

1. Сучасний стан життя УАПЦ напередодні 2 Всеукр. Собору вимагає консолідації вищих керуючих органів Церкви — Президії ВПЦР і Митрополита Церкви; на перешкоді до такої консолідації і згідної праці їх стоїть незясованість і неунормованість взаємовідносин поміж Митрополитом і 'представниками Уряду УСРР. — 2. В такому положенні, як є, Митрополит може думати, що Президія не все зробила для того, щоб усунути утруднення і допомогти Митрополитові вийти з його тяжкого стану недовір'я і обмежень його Іправ Урядом; Президія ж могла стати на той ґрунт, що Митрополит своїм відношенням до Уряду заважає праці Президії. — 3. Посеред вірних такі складаються вражіння, що, або Президія ІВПЦР не «хоче підтримати Митрополита своїм авторитетом перед Урядом, або Митрополит, не унормувавши своїх взаємовідносин з Державним Урядом, шкодить церковній справі. — 4. Отже треба ще до 2 ВУСобору унормувати взаємовідносини поміж Державним Урядом і Митрополитом. В який спосіб? Треба чи то з церковної катедри, чи в належній заяві до Уряду з'ясувати абсолютну аполітичність Митрополита, виявити ясно і конкретно політичний світогляд Митрополита; цю заяву повинна підтримати з свого боку Президія ВПЦРади через посилку до Уряду окремої делегації. — 5. За посилку делегації промовляє досвід минулого: делегація в складі бувшого Голови ВПЦР В. Потієнка, архиеп. Олександра Ярещенка і його, Чехівського, мала минулого року авдіенцію у тов. Баліцького, завірила його в лойяльності УАПЦ, дала певні гарантії, які цілком задовольнили Уряд і забезпечували УАПЦеркві легальне існування; тільки „архиеп. О. Яре-щенко, людина нервова, людина емоцій, не дотримав свого слова і цим пошкодив собі і всій Церкві; о. Митрополит більш урівноважений, і коли делегація і на цей раз викличе довір'я Уряду, то о. Митрополит не порушить умов". — 6. Коли б ця спроба спільними силами реабілітувати Митрополита не вдалася, тоді вже всім

182


було б видно, що похід проти Митрополита ведеться незалежно від Церкви й поза нею.

При обговоренні цього внесення В. М. Чехівського члени Президії ВПЦР спростовували найперше думки Чехівського, ніби поміж Президією ВПЦР і митрополитом Литовським існують якісь непорозуміння і що Президія не вживала ніби всіх заходів для реабілітації в очах Уряду і для захисту митрополита. Зі слів еп. П. Ро-моданова виникало, що охорона і захист митрополита після вересневої Наради 1926 р., коли вдалось було урегулювати відносини ломіж Урядом і митрополитом, були до тої міри, що викликали вже обвинувачування з боку Уряду Президії ВПЦРади в тому, що вона покриває контр-революційні виступи митрополита, як про це заявив представник Уряду в часі Передсоборної Наради в кінці липня ц. р. „Тепер, коли Президія ВПЦР сама позбавлена довір'я з боку Уряду, її виступ через делегацію на захист Митрополита не буде мати ваги ні перед Урядом, ні перед Церквою(?). Може Президія повинна була зробити більше в цьому напрямку, але, як Голова Президії, свідчу, що в справах політичних посередництво представника Церкви не виправдовує гідности самої Церкви: ми можемо лише стукатися в двері, щоб найти способи для виправлення стосунків з Урядом. Факт обвинувачення о. Митрополита є наочним фактом вини: маються по де-яких пунктах обвинувачення матеріали і в розпорядженні церкви; тому реабілітація о. Митрополита може йти лише від нього самого; Уряд не вірить словам, треба правоту (?) довести ділом, фактами, і коли це може зробити о. Митрополит, Президія ВПЦР буде з радістю вітати такий його крок".

Член-секретар Президії лрот. X. Говядовський відмітив, що до січня місяця взаємовідносини поміж Урядом і Церквою були сприятливі; була надія, що Уряд здійме з о. Митрополита заборону виїзду, але після визволення з в'язниці б. 'Голови Президії ВПЦР В. Потієнка і врочистого вшанування його гуртком вірних на чолі з о. Митрополитом в соборі св. Софії, — ці взаємовідносини почали з кожним місяцем гіршати ... Єп. М. Грушевський висловив думку, що як посилати до Уряду делегацію, то не від Президії ВПЦР, а від впливових в УАПЦеркві громадян. Решта членів Президії висловились, що в сучасних умовах посилка будь-яких делегацій не доцільна і може бути зрозуміла Урядом, як демонстрація з боку Церкви. Сам митропол. В. Литовський освідчив, що він подав вже свою заяву до всіх вищих представників Уряду і більше в цьому напрямку нічого робити не буде. Тоді було ухвалено: „Констатувати, що поміж Президією ВПЦР з одного боку і о. Митрополитом з другого ніяких приводів до взаємних непорозумінь за весь час спільної праці не було, що Президія ВПЦР виконала свій обов'язок охорони особи Митрополита від будь-яких обвинувачень його в контр-революції, і що коли такі обвинувачення є, то вони мали місце поза Президією ВПЦР, і тому реабілітація о. Мит-183


рополита залежить виключно від нього самого" (Протокол засідання Президії ВПЦР ч. 70/90, за ЗО серпня 1927 р. ).

Так бачимо з наведених вище документів, що усунення митрополита В. Липківського з митрополичої катедри на 2 Всеукр. Церк. Соборі, хоч сам митрололит склав, а Президія ВПЦР, заслухавши і подякувавши, розіслала по всіх церковних округах складену ним Відозву з приводу того ІСобору (Протокол засід. Президії з дня 9 вересня 1927 р.), — це усунення не було, зокрема для Президії ВПЦР, несподіванкою, викликаною наглими вимогами ДПУ. До цього, як бачимо, вели попередні події й відносини, основу яких спробуємо аналізувати 'пізніше, коли оповімо про розв'язку трагедії відродженої УПЦ на 2 Всеукр Церк. Соборі. Але перед тим, для повноти історичних обставин, скажемо ще про розкладові течії, які в житті УАПЦ діяли на її периферіях в тій же добі перед 2 Всеукр. Церковним Собором.

6.   Спроби розкладу УАПЦеркви. Братство „Діяльна Христова Церква"  (ДХЦ). „Українська Автокефалія" на чолі з еп. Феофілом

Булдовським.

Коли допустом Божим суджено було Українській Православній Церкві вступити в зносини з Радвладою на Україні, то вона при реєстрації у цієї влади не як Церква була реєстрована, а як „Спілка українських парафій". Це було ще в 1919 р. Коли ж, 'після Київського Собору 1921 р., ця „Спілка", маючи вже власну церковну ієрархію і лринятий на тому Соборі Статут внутрішнього свого устрою і управління, як ,,Українська Автокефальна Православна Церква", повинна була такою зареєструватися, то Радянська влада тягнула це зареєстрування 5 років. Для безбожної Радянської влади, як писали ми про це й вище (Розд. II, 3), „було догідні-ше для ослаблення й розкладу Церкви мати діло не з Церквою-інституцією, сильною своєю єдністю в управлінні й житті на засадах Божественного права, що коріннями свого історичного буття сягає в глибину віків", а з „спілкою", яка складається з релігійних гуртків (парафій), що можуть входити і виходити з „спілки". Не зареєстровуючи УАПЦеркви, як інституції, до якої нові парафії могли б просто вписуватися, Державне Політичне Управління (ДПУ), як пише митроп. В. Липківський, — „хоче розбити УАПЦ з її всеукраїнським характером на окремі гуртки, для цих гуртків вживає тепер старовинну назву українську братств, але в кожному місці дає братству іншу назву, щоб менше було спільносте". Більше того, цей засіб до розкладу УАПЦ спробують застосовувати й до зареєстрованих вже парафій УАПЦ. „От з Миколаєва, — пише митр. Липківський, — одержано ВПЦРадою повідомлення, що Парафіяльну Раду викликано до ДПУ й запропоновано переєстру-вати свою парафію на Українське Церковне Братство. Коли Рада на це не погодилася, то від неї храм одібрано і дано тій 'громаді, що зареєструвалась як „Українське Церковне Братство". Скоро й з

184


Одеси одержано відомості, що й там одібрали від української парафії Покро'вський собор і обіцяли повернути лише тоді, коли парафія перетвориться в братство і прийме статут „Братство Відродження". Було замітно, — оповідає митрополит В. Липківський, — що прот. К. Янушевський, працюючи в ВПЦРаді, як обраний секретар, теж -складає проект якогось братства, закликає якихось братчиків; раз вони закликали до участи навіть В. Чехівського, і той проектував їм назвати своє братство Церква Працюючих" („Відомості Ген. Церк. Управл. УАПЦ в В. Британії", ч. 8 р. 1953, стор. 9).

На початку 1924 р. це „Братство" прот. Янушевського появилось на світ, але не з назвою „Церква Працюючих", але з назвою „Діяльна Христова Церква". Статут цього братства „ДХЦ" було Радвладою зареєстровано; в статуті не було нічого противного засадам УАПЦ, але не 'було сказано, що ДХЦ є в складі УАПЦ. Під статутом були підписи, як фундаторів цієї ДХЦ, голови Президії ВПЦРади М. Мороза, прот. К. Янушевського, еп. Степана Орлика; визначним членом братства ДХЦ від початку його був також єп. Петро Тарнавський, член ВПЦР і настоятель Київо-Софійської парафії. Коли у єп. Тарнавського загострились стосунки з Софійським причетом і він мусів залишити собор св. Софії, то відразу дістав від Радвлади персонального мандата на Михайлівський ма-настир по сусідству з Софійським собором; тут, в Михайлівьско-му соборі, й було відкрито парафію ДХЦ з явною метою розколоти українську Софійську парафію.

На Великих Микільських Зборах 1924 р., в засіданні 28 травня, з доповіддю „Братства в сучасній УАПЦеркві і Братство Д і -яльна Христова Церква" виступив митрополит В. Липківський. Вітаючи в своїй доповіді ідею відновлення церковних братств, як одну з давніх форм соборности в минулій історії УП-Церкви, митрополит робить застереження, щоб в здійсненні цієї ідеї „не принизити попередньої високої культурної ідеї Братств у вільному житті Української Православної Церкви: братства в нашій Церкві можна вітати лише тоді, коли вони будуть об'єднувати, а не роз'єднувати нашу віруючу людність, бо в останньому разі вони будуть величезним злом". Митрополит зостановлюється на обставинах появи в Києві братства „Церква працюючих" і каже, що коли бажано, щоб братства утворювались, то не бажано, щоб відношення їх до ВПЦРади були не братерськими: братство „Церква працюючих", переіменоване на назву „Діяльна Христова Церква", існує, а про склад і працю його ВПЦРада нічого не відає. З огляду на те, що ця ДХЦ провадила свою працю потайки, почали ширитися по Києву чутки, що голова ВПЦР Мороз і прот. К. Янушевський перейшли до „Живої Церкви".

Перевіривши статути зареєстрованих владою на Україні українських братств, ВПЦРада переконалась в ідентичності тих статутів по змісту; видно було, що утворенням тих братств, сепаратних від

185


ВПЦР, а значить і від УАПЦ, керувала одна рука, ворожа ширен-ню і розвиткові УАПЦеркви. Тоді Президія в засіданні своєму 27 березня 1924 р. ухвалила:

1. Всі ті українські церковні Братства, в статутах яких нема пункта про відношення їх до УАПЦеркви, вважати не належними до цієї Церкви, а тому з статутів українських церковних братств — „Церква Жива", „Церква Працюючих", „Братство Відродження" зняти своє розрішення на їх існування, а також просити Найпочес-нішого о. Митрополита зяяти своє благословенство з тих братств, яким воно було надано;

2. Надалі вимагати, щоб всі Братства, які бажають працювати в єдності з ВПЦРадою, повинні в своїх статутах ясно зазначити своє відношення до нашої УАПЦеркви;

3. Українські церковні братства, які бажають працювати в єднанні з УАПЦ, повинні, перш, ніж подавати статут на реєстрацію до влади, представити його на розгляд відповідних органів нашої Церкви й на затвердження ВПЦРади;

4. Всім тим українським братствам, які вже існують на підставі зареєстрованих статутів, запропонувати, аби вони в місячний термін доповнили свої статути пактом, коли такого нема, що вони будуть працювати на користь УАПЦ і -в повному єднанні з нею. В разі невиконання ними в зазначений термін цієї вимоги, вважати їх неналежними до УАПЦеркви.

В розвиток 'Цієї засадничої щодо відкриття і праці братств в УАПЦ ухвали, — Мала Рада ВПЦР в поширеному складі на засіданні 3 квітня 1924 р., ствердивши приведену вище ухвалу, додала правила розгляду проектів статуту братств та їх затвердження в залежності від терену їх праці (парафія, район, округа, вся Україна), заключивши ці правила такою важливою ухвалою: „Братства в УАПЦеркві є організації .внутрішнього церковного життя і мають вартість з морального боку і з боку допомоги адміністрацій-ним церковним органам по різних галузях церковного життя, а тому зареєстровуються тільки для легального існування, а всякі зносини з державною владою ведуть через посредство відповідних адміністраці'йних органів, чи за їхньою згодою".

Доповідь митрополита (В. Лштківського викликала довшу дискусію, але з огляду на те, Ідо більшість лромовців, які брали слово в справі заснування Братств, засадничо приєднались до наведених митрополитом ухвал Президії і Малої Ради на поширених зборах 3 квітня 1924 р., .поставлена була на голосування резолюція такого змісту: „Визнати ухвали Малої Ради відносно Братств правильними і належними до здійснення". Ця резолюція доповнена словами: „В статутах Братств не повинно фігурувати, як додаток до назви Братств, слово „Церква", щоб уникнути того, що Братство можливо було б трактувати, як окрему Церкву", — була всіма голосами ^прийнята на Великих Мик. Зборах ВПЦРади 1924 року

186


(Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 21 на звороті до 29 включно). Слідом за вирішенням питання про Братства в УАПЦ йшли перевибори Президії (Малої Ради) ВПЦРади, які з правила мали відбуватися на Вел. Покровських Зборах ВПЦР, але в р. 1923 Ідах зборів не було. Відношення до діячів-учасників в розкладовій акції в житті УАПЦ через закладання сепаратних від ВПЦР Братств, зокрема „Церква Працюючих" або „Діяльна Христова Церква", виявилось і в цих перевиборах, коли, за словами митрол. Липківського, „прот. Янушевського навіть ніхто не виставив кандидатом, а кандидатуру прот. Мороза на голо-венство ВПЦР відхилили великою більшістю" (було за — 43, а 73 проти і 21 утрим. І'ЬШегп, стор. 34).

Після Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1924 р. не маємо відомостей про якісь інші сепаратні братства, опріч Братства ДХЦ. Т. зв. Братство „Діяльна Христова Церква" не тільки не виконало постанов щодо Братств в УАПЦеркві Вел. Мик. Зборів 1924 р., а ще ширше повело свою розкладову акцію. Як повідомляла 'ВПЦРада у своїй Відозві „до Церковних Рад і всіх пастирів і вірних УАПЦ", Братство ДХЦ випустило 11 вересня 1924 р. прилюдну відозву з наклепами на Митрополита та інших діячів УАПЦ і „приговорило до смерти всю УАПЦ, поставивши заголовком своєї ганебної відозви текст Св. Письма: „Життя і 'смерть поставлю Я перед тобою, ви-бірай же життя" (себто ДХЦ), щоб жив ти і весь рід твій". Відозва вийшла за підписом голови ДХЦ єп. Володимира Бржосньов-ського, єп. Петра Тарнавського, прот. Янушевського і „ще двох, що відмовились від Церкви взагалі". На запитання ВПЦР цих духовних осіб, чи вони вважають себе приналежними до ДХЦ, вони відповіли, що належать і до ДХЦ і до УАПЦ. Тоді справу їх Президія ВПЦР передала до 'Вищого Церковного Суду. Розглянувши справу, Церковний Суд постановив 11 лютого 1925 р. виключити єп. Бржосньовського, єп. Тарнавського і прот. Янушевського зі складу УАПЦеркви.

Але їхнє Братство ДХЦ „і далі продовжувало вести ту ганебну розкладову працю в УАПЦ, для якої воно було засноване, і в різні обманні способи стало переводити на свій статут парафії УАПЦ, наочно цим показуючи, що воно є зовсім окрема церква, цілком ворожа УАПЦ, 'хоч з юдиним лицемірством продовжувало цілування своє, поминаючи на Службах Божих і ВПЦР і митрополита Василя. В травні 1925 р. „діяльними" випустили нову відозву, повну „неправди, наклепів та лживих політичних доносів на діячів УАПЦ, а найбільше на о. Митрополита". „Спроба ДХЦ, — читаємо далі у Відозві ВПЦР, — поєднатись з ОбновленІсько-Си-нодальною Церквою через келейне рукоположення не тільки остаточно відділила т. зв. ДХЦ від УАПЦ, але й позбавила по суті ДХЦ права іменуватися церковною організацією, поскільки керівники її не вірять в повноту благодаті Духа Святого, Який перебуває і діє в Церкві". „Діяльники" кричали, ,що становище УАПЦ

187


катастрофальне, що вона ніколи не буде зареєстрована, мусить припинитися, і тому єдиний засіб спасти УАІПЦ — це приєднатись до ДХЦ, владою зареєстрованою.

21 жовтня 1925 р. відбулось Всеукраїнське зібрання ДХЦ. На ньому „діяльники" вирішили, що час смерти УАПЦ вже наступив, і винесли ухвалу, що вони є правні наслідники УА'ПЦ, повинні перейняти всі функції УАПЦ і обрали свою ВПЦРаду в складі осіб навіть неприналежних до УАПЦ, якій дійсна ВПЦР повинна б передати свої функції. Таким чином „діяльники" узурпували в самий ганебний спосіб владу Церкви-громади, нав'язуючи свої постанови церковній організації, до якої не належать. На цьому з'їзді так само йшли найбільші старання дискредитувати о. Митрополита, ВПЦР — обрану на Вел. Мик. Зборах 1924 р. (Третю), окремих діячів УАПЦ, при чому „діяльники", обвинувачуючи ВПЦР і Митрополита в нецерковній роботі, не зостановились навіть перед ухвалою про політичну неблагонадійність церковного проводу УАПЦ. В кінці своєї Відозви про розкладову акцію ДХЦ Президія ВПЦРади закликує „з огидою відкинути заклики діяльників про підлягання їм", каже не лякатися їхніх постійних застрашувань „державними засобами", бо ж і УАПЦ складається з зареєстрованих парафій, а Президія ВПЦР вживає всіх заходів до реєстрації Статуту УАПЦ.

Митрополит Василь Липківський від себе окремо звернувся „до священства і вірних УАПЦеркви" з посланням з приводу акції ДХЦ. Наводимо цей документ часу цілком.

«Любі отці і брати! Ой, луче-б мені мовчати, ніж говорити те, що я мушу сказати. З біллю серця і сльозами жалю сповіщаю вас, що з-серед нас вийшли люті вороги нашої Церкви, що зєдна-лись в т. зв. Братство „Діяльна Христова Церква". І ні перед чим не зупиняються, щоб розвалити, розкласти нашу УАПЦеркву і всіма неправдами та наклепами плямувати мене й інших працівників її. Це бувші наші єпископи — Петро Тарнавський і Володимир Бржосньовський, б. наш прот. Кость Янушевський та їхні прибічники. „Але, як би це ворог ганьбив мене, — скажу словами псальми, — то я стерпів би, або коли б це ненависник мій робив наклепи на мене, то я не заважав би на нього. А то ти, чоловіче, рівня мені, мій приятелю, з котрим ми щиро сходилися і до Дому Божого разом ходили"... Псальма далі каже: „Нехай же смерть прийде на них"... (Пс. 41, 15). Я ж, як слуга Христа Опасителя, скажу до кожного з них словами Христа до Юди-зрадника: „Друже, роби те, на що ти пішов" (Мт. ХХІУІІ, 50). А вас, любі, застерігаю від їхньої омани, зрадництва та наклепів, з метою розкладу нашої Церкви, які що раз набірають більшої безсоромносте. Зібравшись на своє зібрання 21 цього жовтня, ця купка діяльників не посоромилась винести ухвалу, що Президія ВПЦР, яка обрана волею всієї Церкви, повинна вже бути зліквідована, і вирішили звернутися до державної влади, щоб нею відібрано було від ВПЦР

188


всі функції керування УАПЦ і передано було Раді їхнього Братства. Я певний, що державна влада наша учинить правду і в цій церковній справі і дасть змогу зібратися Великим Зборам ВПЦР, які й вирішать всіх правил що до життя нашої Церкви. А до того часу, браття, будьте бадьорі, твердо стійте у вірі, будьте мужніми, непохитними (1 Кор. XVI, 13) та одягніться у всю зброю Божу, щоб змогли ви встояти проти хитрощів диявола. Дотримуйте повного єднання з сучасним складом Президії ВПР, яка, безумовно, може бути змінена тільки тією Церквою, яка її обрала, ця ВПЦРада вживає всіх заходів до найскоршого скликання Великих Зборів ВЦПР. На зухвалий же заклик ворогів нашої Церкви „ді-яльникїв" підлягти їхньому керуванню дайте відповідь лише ще більшим поміж собою і з ВПЦРадою єднанням, щоб не було розділення в молодому тілі нашої Церкви, а щоб всі члени ЇЇ однаково один про одного дбали. Благодать Господа Іисуса Христа і любов моя з усіма вами у Христі Іисусі. Амінь. (1 Кор. XVI, 23). Архиєпископ Василь Липківський, Митрополит 'Київський і всієї України. Року Божого 1925 10/23 жовтня. (Свято Відродження ієрархії УАПЦ)».

24 жовтня 1925 р. в Харківській газеті „Комунист", під наголовком „Раскол в УкраинскО'й Автокефальної Церкви", уміщена була депеша, надіслана з Києва від з'їзду „автокефалістів" ДХЦ на ім'я голови ВУЦИК тов. Петровського, предсідника СОВНАР-КОМ-у тов. Чубаря і Наркомвнудел-у тов. Балицького такого змісту: «Перший Всеукр. З'їзд членів УАПЦеркви, що об'єдналась в Бр-во „ Діяльно -Христова Церква", вітає у Вашій особі селян-сько-робітничи'й уряд України за надання права віруючій людності вільного впорядкування свого церковно-релігійного життя й просить прийняти щире запевнення в тому, що УАПЦерква в особі Братства та його виконавчого органу ВПЦРади, що обрана цим з'їздом 20. X. 1925 р. і в сучасний мент являється єдиним право-мічним керуючим органом в Українській Церкві, буде прагнути до здійснення соціальної правди на Вкраїні, заповіданої Христом». Підписано Президією з'їзду на чолі з єп. П. Тарнавським.

Редакцією часопису до цієї депеші додано було замітку: «З'їзд, засідання якого проходять в Києві, об'єднує парафії, що з'єдналися проти теперішніх керівників так зв. Української Автокефальної Церкви, які викликали незадоволення своєю дворушницькою політикою щодо Радвлади та своїми зв'язками з контрреволюційними колами на Україні і закордоном».

З 'приводу цього, так небезпечного для УАПЦ, виступлення ДХЦ перед владою і прилюдно, відбулось засідання Президії ВПЦР, на якому було ухвалено надіслати до 'центральних органів влади і до газети „Комунист" спростовання лживих інформацій і депеші Президії з'їзду „діяльників", які не є членами УАПЦеркви і не мали на свому з'їзді жодних представників від парафій УАПЦ, і редакційної примітки про дворушництво політики керівників УАПЦ

189


та про зв'язки їх з контр-революцією. Тексти спростовань, укладені прот. М. Хомичевським, були прийняті на тому ж засіданні (Протокол засідання Презид. ВПЦР ч. 129, ЗО жовтня 1925 р.). Спростовання ВПЦР в часоп. „Комунист" не було надруковано, але й держвлада не стала на шлях 'Признання „ВПЦР", обраної з'їздом „діяльників", „єдиним в сучасний мент керуючим органом в Українській Церкві", залишаючи їх і надалі при підривній роботі внутрішнього життя УАПЦ.

Хоч ми не маємо стислих даних, щоб судити про поширення розкладової акції „діяльників", але видно з дальніишх подій, що протиакція ВПЦРади відразу виявила духовенству і вірним УАПЦ справжнє лице ДХЦ. Тому в переході до ДХЦ яких осіб з ієрархії чи сященства, а також цілих парафій, трудно вбачати якісь ідейні мотиви; ці переходи можна прирівняти до тих „перельотів", які в цьому часі (з 1925 р.) мали місце в житті Православної Автокефальної Церкви в Польщі, коли була розпочата там католицька акція „нео-унії", або, як звали її, „урядової унії", унії „східнього обряду": в „перельотах" на цю унію годі було шукати морально-ідейних характерів, переходи .парафій викликувались або обманами, або незадоволеннями церковною владою слушних просьб парафіян. З єпископату УАПЦ, крім вже названих єпископів В. Бржосньовського і П. Тарнавського, перейшов до ДХЦ єп. Микола Ширяй, розійшовшись з Ніжинською Окр. Радою; став робити заколот, до 20 парафій на Ніжинщині перейшло до ДХЦ. Відомий вже нам з попереднього єпископ Пивоварів теж став в ряди „діяльників" і цілу майже Брацлавську округу (з 27 парафій 26) „в провокаційний спосіб", за словами прот. Басовола, приєднав до ДХЦ, використавши незадоволення з причини позбавлення Округи окремого існування, як округової Церкви (Протокол Вел. Покр. Зборів 1926 р., стор. 7). Викреслені з складу УАПЦ, по рішенню Вищого Церк. Суду, єп. П. Тарнавський сидів на парафії при Михайлівському Золотоверхому манастирі, єп. В. Бржосньов-ський — в Білій Церкві на Київщині (при Св.-Пантелеймонівській церкві). Опріч названих 4-ох єпископів ДХЦ, зустрічаються в актах ще імена, як єпископів ДХЦ, Хомжі (працював на Зинов'єв-щині-'Єлісаветград) і Василя Пшеничного, обидва — невідомо нам, ким були висвячені. Єп. М. Ширяй після Ніжинщини (с. Носовка) перейшов до Києва і мав там приєднану до ДХЦ Троїцьку парафію. ? відомості, що ДХЦ випускала навіть свій орган „Церковне Життя".

Між тим потреба держвлади в „ДХЦ" значно ослабла, а далі і зовсім відпала, в зв'язку з подіями в церковному житті УАПЦ, про які ми оповіли вище: закриття держвладою Третьої ВПЦР, ув'язнення митрополита В. Липківського, прибуття до Києва з Харкова єп. П. Ромоданова, скликання вересневої Наради 1926 р., утворення Всеукр. Комісії ло унормуванню життя УАПЦ і скликання Вел. Покр. Зборів ВПЦР 1926 р., на яких обрана була нова Прези-

190


дія 'ВГ1ЦР на чолі з єп. П. Ромодановим, признана Радвладою. Вже з утворенням Всеукр. Комісії для унормування життя УАПЦ даний був, видно, розказ діячам ДХЦ ліквідовуватися, і від проводу ДХЦ поданий був ВУК меморандум, з приводу якого утворено було з представників ВУК і ДХЦ комісію для спільного розгляду мемо-рандума і обговорення умов повернення ДХЦ до УАПЦ. Доповідь про працю цієї «омісії і ухвалу в цій справі ВУК-а представив на Вел. Покр. Зборах 1926 р., в засіданні 29 жовтня, єп. К. Малюш-кевич. Після дебати над цією оправою, в яких 'переважала думка, що „члени ДХЦ, як блудні сини, повинні просити прощення у митрополита і в своїх парафіях, і тоді їх приєднувати", була прийнята наступна ухвала: „Великі Покровські Збори визнають що існування в УАПЦ Братства ДХЦ в сучасних умовах життя Церкви не є потрібне. Зарахування до складу УАПЦ парафій, що рахують себе належними до ДХЦ, бажане. Для цього зазначені парафії повинні оформити справу через свої загальні збори і протокольну постанову про зарахування їх до УАПЦеркви. Зарахування священ-нодіячів теж бажане, але вони самі повинні звертатись з заявою про зарахування їх до відповідних керівничих органів УАПЦ (єпископи до ВПЦРади, священики до Окр. Церк. Рад). ВПЦР звернеться до всіх парафій і •священослужителів Братства ДХЦ з закликом про повернення їх до УАПЦ" '(Протокол Вел. Покр. Зборів 1926 р., стор. 27-28).

Після того, як ІВПЦРадою, на підставі цієї ухвали Вел. Покр. Зборів, визначено було шлях до поєднання ДХЦ з УАПЦ, і після ухвали про це, ВПЦР розіслала 'Округовим Церквам та до осередку Братства ДХЦ, — від останнього прийшло до ВПЦР прохання зробити спільну нараду для остаточного встановлення умов поєднання. Шрада, яка відбулася 29. XI. 1926 р., не мала бажаних наслідків. „Загальне вражіння від представників ДХЦ на нараді було таке: К. Янушевському поєднання не бажане, бо справи Церкви йому не дорогі, а роз'єднання дає йому змогу вести боротьбу з тими особами, проти кого він має злобу; єпископи поюджуються на поєднання, коли тільки буде при цьому забезпечено їх власний до'брО'бут; взагалі ж представники ДХЦ вважають за можливе тільки цілковите поєднання всього складу „Братства", тоді як ВПЦР, на підставі акту, підписаного в час Вел. Покр. Зборів 11 єпископами УАПЦ, визнала повернення до праці єп. Пивоварова за неприпустиме. Тому 10. XII Президія ВПЦР ухвалила справу ДХЦ поставити на остаточне вирішення Пленуму Малої ВПЦРади" (3 „Повідомлень Лубенської Округової Церковної Комісії про життя УАПЦ", ч. 2).

Б засіданні! Пленуму Малої Ради ВПЦР 29 грудня 1926 р. взяли участь в справі ліквідації ДХЦ єпископи ДХЦ: П. Тарнавський, В. Бржосньовський і М. Ширяй. Під час обговорення цієї справи єп. Г. Маляревський висловив думку: „Не треба ставити запитання, що побудило єпископів відійти до ДХЦ, бо Христос не питав

191


навіть блудниці і розбійника, а простив обох". На це з боку ми-рянства було зауваження: „Христос не питав, бо знав, а ми люди й повинні знати причини відходу". Одначе, крім признання своєї помилки, причин суттєвих відпадіння так і не було подано єпископами ДХЦ, а митрополит В. Лиггківський склав заяву: „З мого боку персональної ворожости не було, й після відходу присутніх єпископів від УАПЦ я їх вперше бачу. Вони стали ворогами Церкви, і я Церкву боронив від них, тому після приєднання, поки не побачу їх в праці, що вони не вороги Церкви, я персонально утримуюсь від братерського поєднання з ними". Єпископи ДХЦ знову стояли на приєднанні ДХЦ іп согроге, але це було відкинуто. Навпаки, поставлено питання, „чи три єпископи є Гарантією, що все Братство 'поєднається?" (архиєп. Н. Шараївський).

Врешті Мала Рада В'ПЦР, вірячи в щирість винних і бажання їх увійти в члени УАПЦ, прийняла була ухвалу, згідно з якою єпископи ДХЦ Бржосньовський, Тарнавський і Ширяй приймаються персонально в число членів УАПЦ, для чого подають формальну заяву про вихід їх з спілки ДХЦ і Ради її, відпис якої заяви подається й до Держадмінвідділу. З огляду ж на запевнення названих єпископів, що й ціла спілка ДХЦ бажає зліквідувати свій статут і припинити діяльність, доручено Президії ВПЦР вжити заходів до здійснення повної ліквідації ДХЦ при участі зазначених єпископів. Щодо місця священнослужіння принятих єпископів, то справу цю передати на вирішення Президії ВПЦР (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР УАПЦ'28-30 грудня 1926 р., стор. 11-14). В з'язку з цією ухвалою відбулось 21 січня 1927 р. засідання ліквідаційне Ради спілки релігійних громад ДХЦ (скорочена назва ВПРС), під головуванням єп. Ширяя, на якому засіданні ухвалено було припинити працю ВУРС і передати всю справу по керуванню ДХЦ до 'ВПЦР, про що оповістити всіх священиків і парафії 'Спілки та запропонувати їм негайно виконати розпорядження Вел. Покр. Зборів; про припинення праці ВУРС довести до відома Радвлади. Цікавими є мотиви до цієї ухвали „діяльникві": 1. їхній ВУРС був ніби тимчасовим керуючим органом УАПЦер-кви до обрання постійного керівн. органу УАПЦ; 2. На Вел. Покр. Зборах в жовтні 1926 р. постійна ВПЦР в УАПЦ обрана і Радвла-дою затверджена; 3. Спілка релігійних громад ДХЦ, як складова частина УАПЦ, 'повинна тепер підпорядкуватися законній ВПЦРа-ді і виконати постанову Вел. Покр. Зборів, дозволених Урядом.

Президія ВПЦРади прийняла в засіданні 25 січня 1927 р. до відома цю ліквідаційну ухвалу „діяльників" і звернулась до Київського Окрадмінвідділу з проханням повідомити ВПЦРаду про остаточну ліквідацію Статуту Братства ДХЦ; після одержання такого повідомлення ВПЦРада мала прийняти всі справи ДХЦ до архіву ВПЦР. Але, як бачимо, з Протоколу Вел. Мик. Зборів 11-13 травня 1927 р., ліквідація ДХЦ й після наведених ліквідаційних постанов не пішла так швидко. І справа була не в низах, які власти-

192


во не завинили в самому утворенні розколу ДХЦ. Парафії, заблу-кані до ДХЦ, часто й не розуміли, що вони «е в УАПЦеркві. В доповідях з місць на Вел. Мик. Зборах були заяви: „ДХЦ зліквідовано" (Проскурівщина), „Брацлавщина" зліквідована {ціла округа 'була в ДХЦ); „в нез'ясованому стані 16 парафій, що перейшли від ДХЦ" (Київщина); „невиразне відношення де-яких парафій, що приєднались від ДХЦ" (Білоцерківщина); „діяльництво лишило сумні тяж«і наслідки повної анархії... 16 парафій приєднано від ДХД" (Ніжинщина). В доповіді про стан УАПЦ голови Президії ВПЦР еп. Ромоданова ясно вказані головні винуватці затяжного процесу повернення ДХЦ до УАПЦ. „Де-хто з священства, — казав єп. Ромоданів, — бажаючи зберегти своє отаманство в ДХЦ, не зовсім погодився з тими принципами поєднання, що їх висунули Вел. Покр. Збори. Білоцерківська Олександрійська парафія — люди наші, а священнодіячі... Кепсько стоїть справа з вищими керівниками братства ДХЦ П. Тарнавським, В. Ержосньовським та іншими єпископами; особливо звертає на себе увагу небажання єпископів колиши. ДХЦ підлягати ухвалам Президії ВПЦР про неприпустимість залишення деяких священнодіячів на місцях по-передьного їх служіння"... До таких якраз належали самі П. Тар-навський і В. Бржосньовський. Голова Білоцерк. округи свящ. Дов-галенко оповідав: „Поки єп. Бржосньовський буде в Білій Церкві, поєднання щирого певно не буде; поєднання тільки на папері, а діло робиться старе, як і робилось"... І Білоцерківська округа, в особах її представників, просила Збори ухвалити пропозицію єп. Бржосньовському залишити Білу Церкву і виїхати для праці на користь нашої св. Церкви в іншу округу, якщо хоче перебувати в складі УАПЦеркви. Але Збори ухвалили тільки „просити ВПЦРа-ду вжити в цій справі відповідних заходів" (Протокол Вел. Мик. Зборів 1927 р., стор. 14, 24, 31-32, 61-62, 66). Митрополит В. Лип-ківський добре знав тих єпископів з ДХЦ, коли хотів спочатку побачити їх в праці після „поєднання", щоб мати з ними братерське єднання на підставі праці. Наші відомості про єп. Бржосньов-ського уриваються на тому, що Президія ВПЦР знайшла потрібним прийняти до відома „'повідомлення уповноваженого Олександрійської Св.-Пантелеймонівської парафії м. Білої Церкви Самофа-лова про бажання парафіян залишити своїм настоятелем єп. В. Бржосньовського" (Протокол Президії (ВПЦР, засід. 9 вересня 1927 року). Що ж до єп. П. Тарнавського, то про нього після приєднання і ухвали Вел. Мик. Зборів в травні 1927 р. зустрічаємо в актах ВПЦР відомості, як він був викликаний Президією ВПЦР для вияснень стану Михайлівської парафії при Золотоверхому мана-стирі, яка досі фактично не поєдналась з УАПЦ, хоч і живе по статуту УАПЦ. Єп. Тарнавський дав пояснення, що Михайлівська парафія вважає себе в складі УАПЦ, але, на підставі соборноправ-ности, не може визнати вимогу ВПЦРади змінити свого настоятеля" (тбото самого о. Тарнавського) Президія ВПЦР ухвалила: „Визнати помилковим і шкідливим погляд єп. П. Тарнавського на

«                                                                                                           193


соборноп'равність УАПЦ, як на право кожної парафії жити по-своєму, не підлягаючи ніяким розпорядженням керуючих органів; таке тлумачення соборноправности приводить до невиразности стану самого о. П. Тарнавського, як і Михайлівської парафії, що уявляє зараз з себе „автокефалію в автокефалії» (Прот. засід. Президії ВПЦР 28 червня 1927 р.)-

Іншого походження і іншого -характеру, ніж Братство (для роз'єднання братів) ДХЦ, була в цих же часах українська церковна течія в напрямку теж унезалежнення Української Православної Церкви, а ворожа УАПЦ, прозвана противниками цІ?Ї течії „Бул-довщиною", Іго прізвищу єпископа, «пізніше митрополита, Феофіла Булдовського, який цю течію очолював. „Багато громадян Радянської України, — пише Фр. Гейєр, — які під політичним оглядом стояли 'посеред національне -українського руху і в ідеї з ентузіяз-мом вітали заснування своєї Автокефальної Національної Церкви, були одначе так глибоко пов'язані з православними традиціями, що в них мусіла повстати глибока знеохота при такому розвиткові Церкви Липківського. бони уболівали, що так незвичайно висвячені єпископи Литовський і Шараївський стали поза канонічним апостольським переємством. Вони хотіли, аби там, де справи торкаються Церкви, церковні постуляти не затінялись, або не витіснялись, політикою" (Ор. сії., стор. 90). Про цю ж течію В. В. По-тієнко, б. голова третьої Президії ВПЦРади (1924-26), який р. 1928 мусів вийти з складу духовенства УАПЦ і зректися дияконського сану („Церква і Життя" ч. І/б 1928 р,, стор. 37), писав р. 1944 так, 'протиставляючи її „найбільш реакційним церковним елементам" в Україні, що не приймали нічого з постанов Київського Собору 1921 р.: „Інші, далекоглядніші, згоджувалися, що постанови Собору пожвавлять життя Церкви, нададуть їй життєвої сили, оздоровлять її, приваблять до Церкви нові сили, що стояли до того часу осторонь Церкви, зроблять Церкву ближчою до народу й потрібною йому, — але вони хотіли б, щоб усе це було проведено законним порядком, через існуючу владу Московського пат-ріярха Тихона. Особливо сильна така тенденція була на Полтавщині, і очолював цю течію прот. Феофіл Булдовський" (В. П о -тієнко : Українська Автокефальна Соборноправна Церква. Кірх-гайн, березень 1944. Манускрипт, стор. 7).

Протоієрей Феофіл ІБулдовський народився р. 1865 в священ-ницькій українській родині на Полтавщині; до революції 1917 р. належав, як прот. В. Липківський на Київщині; до визначних поступових .пастирів на Полтавщині і був українофілом. Доповідь на Полтавському Єпархіяльному З'їзді 3-6 травня 1917 р. „Про українізацію Церкви", про яку подано у нас вище (див. розд. І, 1), належала перу прот. Ф. Булдовського, як про це в згаданому вище манускрипті свідчить В. Потієнко. Коли в Полтаві старорежимну Дух. Консисторію замінило Єпархіяльне Управління, в склад його увійшов і прот. Ф. Булдовський, що очолив національно-україн-

194


ське оточення навколо архиєпископа Парфенія Левицького, який підтримував національно-український рух в Церкві, але в канонічних формах. Після Київського Собору 1921 р. прот. Булдовський, як і архиєп. Парфеній, був противником нової ієрархії, висвяченої соборно на тім Соборі для УАПЦеркви.

Під час Київського Собору 1921 р. екзарх Михаїл висвятив в Києві полтавського протоієрея Григорія Лісовського на єпископа Лубенського, вікарія для архиєпископа Парфенія. Єпископ Григорій і був обраний Полтавським Єпархіяльним Зібранням на катед-ру єпископа Полтавського після смерти архиєпископа Парфенія в січні 1922 р. В Єпархіяльному Управлінні й далі поважну ролю ві-догравали ті національне -українські кола Полтави, що тримались канонічних позицій в церковному русі. Від них, посилаючись на широкі успіхи УАПЦ на Полтавщині з висвятою в єпископи для Лубень Олександра Яреіщенка, а для Полтави Константина Кроте-вича (в березні 1922 р.), вийшла просьба до єп. Полтавського Григорія .висвяти на вікарія Лубенського єпископа-українця, щоб ослабити, якщо не припинити, успіхи ,,липківців". Кандидатом на такого єпископа й був прот. Феофіл Булдовський. 6п. Григорій не міг, очевидно, сам вирішити цього питання і звернувся до екзарха Михаїла. Але в тих часах і єпископи на Україні в юрисдикції Московської патріярхії здавали свої попередні позиції під впливом і ширення УАПЦ і появи в 1922 р. „Живої Церкви", що з Москви простягала свою руку й на Україну. „5 вересня 1922 р. Собор єпископів на Україні (т. зв. „тихонівців"), під проводом Екзарха України митрополита Михаїла, постановив у Києві стати на шлях автокефалії і вирішувати церковні справи самостійно на Соборі Єпископів". (З послання „До всечесного духовенства Православної Церкви на Україні" за підписами Алексія, мит-роп. Волинського — екзарха України, А н т о н і я, архиєп. Херсонського, С й м о н а, архиєп. Чернігівського і др. єпископів-автоно-мистів. „Український Голос". Проскурів 22 січня 1942 р.). Отже і думка висвяти прот. Ф. Булдовського в єпископи була зустрінута прихильно і дістала санкцію Собору єпископів під проводом екзарха Михаїла. На Новий Рік 1/14 січня 1923 р. хиротонія прот. Булдовського, при участі трьох єпископів, надзвичайно урочисто відбулась в Полтаві, де до того народ не бачив висвяти в єпископи.

В тому ж 1923 р. було висвячено, на внесення вже єп. Булдовського, другого вікарія Полтавської єпархії, Прилукського; єпископом Прилукським став архимандрит (Сергій Лабунцев, економ архиєрейського дому в Полтаві, що був представником того ж напрямку, що й єп. Феофіл. Оселившись в Лубнях, єпископ Лубенський і Миргородський Феофіл Булдовський дійсно на де-який час загальмував поширення УАПЦ, бо в тих парафіях, де була тяга до автокефалії і бажали відправи в українській мові, часто осідав священик з юрисдикції єп. Булдовського і служив по-українському. З другого боку, і для тих священиків, які стояли на ґрун-

195


ті українізації Церкви, але не хотіли, або вагались, визнати постанови і чини Київського Собору 1921 р., наявність епископа-українця Феофіла Булдовського допомагала 'означити своє становище. До єпископа Булдовського такі українські священики й з других єпархій почали звертатися, щоб бути під його опікою і керівництвом. Ця „національно-сепаратистична" в церковному житті акція єп. Булдовського викликала ворожість до нього і Полтавського і сусідніх епархіяльних архиєреїв, які й подали на Булдовського скаргу патріархові Тихону, в якій закинули єп. Фео-філові втручання в життя інших єпархій, в справи інших єпископів, відокремлення в особливу єпархію парафій з священиками, сепаратизм, наміри творити свою автокефалію. Єпископ Феофіл був викликаний до патріярха Тихона в Москву.

В цьому приблизно часі прибуває до Лубень єпископ Павло Погорілко з Поділля. Був він, як знаємо (Розд. І, 6), українським кандидатом в єпископи ще перед Собором 1921 р., але не згодився з способом висвяти, принятим на Соборі 1921 р., і відійшов від УАПЦ. Потім приєднався о. Погорілко до „живо-церковного" руху в Церкві, і 'Єпископами „Живої Церкви" був висвячений в Москві в єпископи. Повернувся єп. Погорілко на Поділля і там почав провадити „церковно-обновленчеську акцію" на національному ґрунті, вимагаючи, одначе, аби парафія, що хоче українізуватися, „виявила до цього волю не менш як 2/13 голосів всієї парафії". Погорілівська акція успіху на Поділлі не мала (Протокол Вел. Мик. Зборів 25-30 травня 1924 р., стор. 8), Тоді єп. Погорілко сполучується з єп. Булдовським і переїздить на Полтавщину. У взаємному порозумінні єпископів Булдовського, Погорілка, Ла-бунцева рішено було домагатися української автокефалії на канонічних засадах; з тим єп. Булдовський і виїхав до Москви на виклик патріярха. Розгляд справи в Москві, за оповіданням В. По-тієнка зі слів, як видно, самого єп. Булдовського, скінчився тим, що „Булдовський не дістав ніякої кари, зобов'язувався не втручатися в життя інших єпархій; патріярх Тихон дуже добре поставився до нього і нібито в справі автокефалії сказав, що „на блюді тобі автокефалії ніхто не піднесе", нібито, як стверджує Булдовський, патріярх Тихон згодився на автокефальний шлях Православної Церкви на Україні і дозволив організувати Собор єпископів для управління Церквою на Україні" (Манускрипт, Ор. сії., стор. 4).

Повернувшись з Москви, єпископ Феофіл дійсно скликав до Лубень єпископів для організації управління Українською Церквою. В цьому Соборі єпископів взяли участь чотири єпископи: Феофіл Булдовсь'кий, Павло Погорілко, Сергій Лабунцев і, здається, Макар Крамаренко. Вони оголосили автокефалію Української Церкви. Собор єпископів взяв на себе функції всеукраїнського церковного керівництва, визначивши місцем осідку Собору — Лубні; за постановою Собору, було висвячено ще два єпископи.

196


Радвлада скоро зареєструвала статут цього релігійного об'єднання, представлений Собором єпископів під назвою „Братське Об'єднання Українських Автокефальних Церков", в скороченні БОУА'ПЦ. Бо влада радо користала зо всякого поділу і дроблення, які знесилювали Церкву. Але ця акція єпископа Булдовського і других з ним викликала рішучий опір з боку тихонівського єпископату на місці.

Собором єпископів, під проводом екзарха Ми'хаїла, єп. Фео-філ Булдовськи'й був поставлений під суд єпископів, який відбувся, як свідчить В. Потієнко, заочно. Але коли відбувся цей суд, наші джерела плутають. Фр. Гейер проголошення незалежности від Москви єпископом Булдовським і другими єпископами з ним українських парафій відносить на травень 1925 р., після чого ніби патріярх ТихО'Н віддає єп. Булдовського під суд, який відбувається, як суд єпископів на Україні, 4-5 червня 1925 р. Але ж патріярх Тихон помер 25 березня ст. ст. 1925 р. (Ор. сії., стор. 91-92). В. Потієнко пише про суд: „Був складений акт, в якому інкримінувалося єп. Булдовському ряд злочинів церковно-канонічного порядку. Як кару, ухвалено було позбавлення єпископського і свя-щенницького сану. Цей акт був надісланий до Москви, де вже правив Церквою теперішній патріярх Сергій (тоді митрополит) ... Митр. Сергій висновок судового акту, підписаний 12 єпископами, затвердив" (О.р. сії., стор. 5). Але ж митроп. Сергій Старгород-ський став керувати Рос. Церквою, як місцеблюститель патріяр-шого престолу, більш ніж через два роки після смерти патріярха Тихона, з липня 1927 р. Суд же був таки, в зв'язку з Собором єпископів в Лубнях весною 1925 р., того ж 1925 р., а не в 1927 р. В передачі присуду теж є розбіжність, бо у Фр. Гейера присуд єпископський був мякший, умовний: „Сектярів Лубенських віддати церковній покуті, і якщо не визнають своїх блудів і не принесуть покути, то будуть позбавлені священого сану і відлучені від Церкви" (ІЬісІет, стор. 92).

Та ні присудові .в цій формі, ні в тій, яка приведена вище в оповіданні <В. Потієнка, єпископ Феофіл і Собор єпископів, однодумних з ним, не скорився. Очолена ним „Українська Автокефальна Церква" продовжувала своє існування. За свідоцтвом В. Потієнка, „в найбільший розквіт тієї Автокефальної Церкви до неї належало коло 200 парафій — на Лубенщині, Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі і Дніпропетровщині" (стор. 5).

З посиленням чим далі боротьби безбожної Радянської влади з Церквою і релігією та нищенням церковного життя, і Автокефальна Церква, очолена єп. Булдовськм, поділила долю інших Церков; в зв'язку з утиском і переслідуваннями, діяльність самого єп. Булдовського була перенесена до Харкова, а далі до Луганська. Коли в Луганську була р. 1937 замкнута остання церква, єп. Булдовський повернувся до Харкова і проживав там як при-

197


ватна особа (Фр. Гейєр, стор. 92). В час німецької окупації України в рр. 1941-43 єп. Булдовський, вже в сані митрополита, знову •появився в церковному українському житті, але про це розповімо в своїм часі, за ходом подій.