Іллінська церква, одна з найцікавіших в історичному плані храмових будівель Подолу, в якій правилася служба Божа протягом 1000 років, розташована на розі вулиць Набережно-Хрещатицької та Почайнинської і є важливим архітектурним акцентом у забудові Подолу та композиційною домінантою набережної Дніпра.
Архітектурний ансамбль церкви складається з Іллінської церкви (1692 р.), дзвіниці (початок XVIII ст.), Малої бурси (XVIII ст.), брами й огорожі (1755р.), проскурні (друга половина XVIII ст.). За композицією Іллінська церква належить до типу українських тризрубних храмів. Церква тридільна, однобанева.
Історичні відомості про те, що в Києві ще до прийняття християнства існувала церква Св. Іллі, знаходимо в договорі, укладеному великим князем Ігорем з грецьким імператором Романом Лекапеном у 945 р. в м. Константинополі. Зокрема в "Изследовании о древнейшей Киевской церкви св. Ильи, упоминаемой в Договоре Великого князя Киевского Игоря Святославовича с греками в 945 году, сохраненном в летописи преподобного Нестора", сповіщається, що цей договір є "драгоценный памятник ума й обычаев древних предков наших". Як зазначає відомий дослідник, історик М. Карамзін, державні договори X ст. дуже рідкісні та цікаві не тільки для вченого, дипломата, а й для всіх уважних читачів.
У договорі написано: "Мы же (Русь), елико нас крестимся есмо, кляхамся Церковицею св. Ильи в Соборной церкви". В тексті літописець вказує і місце, де присягли на вірність руські християни - в Соборній церкві Іллі: "а крестеяную Русь водиша роте в церкви святаго Ильи, яже есть над Ручаєм конец Пасыньче беседы и Козаре".
Існує кілька здогадок, про яку саме Іллінську церкву йдеться в цьому договорі. Деякі дослідники вважають, що Іллінський храм міг знаходитися в Константинополі, а не в Києві. За іншою точкою зору, якщо Іллінська церква була церквою варягів, то вона мала бути католицького віросповідання, а не православного, оскільки варяги були католиками.
Відомий вчений і дослідник стародавніх літописів А. Шлецер допускає, що текст договору було вписано значно пізніше в Несторів літопис [2, с 1].
Отже, маємо інформацію про існування храму Св. Іллі, який, напевно, знаходився у Києві ще до прийняття Володимиром християнства на Русі. Якщо храм Св. Іллі існував у Києві, то де саме?
Місцезнаходження церкви Св. Іллі здавна цікавило дослідників топографії стародавнього Києва. Історична традиція пов`язує церкву Св. Іллі з Подолом. Прагнення більш точно локалізувати давньоруську Іллінську церкву приводили дослідників до суперечливих суджень.
К. Шероцький в путівнику "Київ" пише, що при Несторі Іллінська церква стояла "над Ручаєм" (Почайною), тобто "Ручай" - це не що інше, як річка Почайна [75, с 178-179].
М. Кальницький в путівнику "Знакомьтесь: Киев. Подол" відносно місцезнаходження Іллінської церкви зазначає наступне. Оскільки громаду цієї церкви складали переважно варяги, які прийняли християнство, то існує думка, що перший дерев`яний Іллінський храм стояв на тому самому місці, що і сучасний Іллінський. Під "Ручаєм" слід розуміти річку Почайну, яка, виходячи з назви вулиці Почайнинської, протікала саме в цій місцевості. Людське втручання у ХУШ-ХІХ ст. призвело до того, що русло було знищено і річка злилася з Дніпром [26, с 35-37].
М. Захарченко у книзі "Киев теперь и прежде" пише, що "по преданию, на этом месте (де сучасний храм. - Л. 71), существовал первый христианский храм в Киеве, еще до крещения русского народа при Св. Владимире, причем само основание церкви соединяется с именем Аскольда" [23, с. 262].
М. Брайчевський у статті "Перший Руський князь-християнин" стверджує, що за часів Аскольда в історії Русі стався переломний період. На цей час завершується складний і тривалий процес формування феодалізму східних слов`ян та Давньоруської держави, столицею якої був Київ. Русь могутньо виходила на кін світової історії, утверджуючи себе в ролі важливого чинника тогочасної міжнародної політики. Нащадок напівлегендарного Кия, прямий і законний спадкоємець київського престолу, Аскольд прийняв титул кагана, який прирівнювався до імператорського. Таким чином, Русь ставала формально на один рівень з Візантією та Хозарією - найбільшими тогочасними державами. У 864-865 рр. київські дружинники досягли міста Абсегун в Ісфагані - іранській провінції на південному березі Каспійського моря. Руських купців добре знали у самому Багдаді - уславленій столиці арабського Халіфату. Та найбільшою акцією Аскольда стали славнозвісні походи проти Візантії і укладені ним мирні угоди з греками. У 860 р київське військо та флот взяли в облогу імперську столицю і г змусили візантійську державну владу укласти мирний договір, що мав характер капітуляції. Саме за часів Аскольда у 860 р. було здійснено перше хрещення Русі. Йшов тривалий і багатогранний процес переосмислення сприйняття й усвідомлення великої ідеї єдності буття [10].
Саме за часів Аскольда, в Києві, ймовірно, і була збудована перша християнська церква на Русі - церква Св. Іллі.
З аналізу існуючих припущень про місцезнаходження першого християнського храму в Києві випливають чотири варіанти. За першим, як уже зазначалося, він стояв на тому самому місці, що й сучасний храм. За другим, церква Св. Іллі була збудована на "подгорье Михайловского отделения" Старого міста. За третім, церква розташовувалася на місці пізніше збудованої Йорданської церкви. За четвертим, місцезнаходження церкви Св. Іллі - в районі нижньої течії колишньої річки Глибочиці, у тому місці, де пізніше буде зведена Введенська церква.
Отже, питання, де стояла давньоруська Іллінська церква, ще до цього часу остаточно не вирішене. Основним джерелом, з якого відомо, що на Подолі стояв храм Св. Іллі, є згадка в літопису: "Заутра призва Игорь слы, и приде на холм, кде стояше Перун, и покладоша оружье свое, и щиты и золото, и ходи Игорь роте и люди его, елико поганых Руси; а крестеяную Русь водиша роте в церкви святаго Ильи, яже есть над Ручаєм конец Пасыньче беседы и Козаре; се бо бе соборная церкви, мнози бо беша Варязи хрестеяни".
Відомо, що в 945 р. у Києві над "Ручаєм" стояв перший християнський храм в ім`я Св. Іллі. К. Гупало в книзі "Подол в древнем Киеве" відносно Іллінської церкви пише, що особливо переконливою, певною мірою конкретизуючою місцезнаходження Іллінської церкви, є фраза "в церкви святаго Ильи, яже єсть над Ручаєм" [ 17, с. 36]. Саме у такому сенсі її використовують відомі дослідники Д. Ліхачов і Б. Рибаков: "в церкви святого Ильи, что стоит над Ручаєм".
У літопису конкретизується місцезнаходження "Ручая": "конец Пасын-Ьче беседы и Козаре". Проте назва місцевості "Пасыньче беседы и Козаре", що використана літописцем як топографічний орієнтир, більше не зустрічається на сторінках літописів.
Найбільш відомий давньоруський "Ручай" - так званий Борисоглібський. На плані Києва 1695 р. "Ручай" позначено під схилами Старокиївської гори. Сліди цього ручая були зафіксовані археологами при розкопках на території садиби Покровської церкви, а також вздовж траси метро по осі вулиці Борисоглібської. Саме такий напрямок - від Покровської церкви повз Борисоглібську церкву до Дніпра - мав ручай. Отже, можна припустити, що у літопису йдеться про Борисоглібський ручай. Проте цей водотік не єдиний претендент на звання літописного "Ручая". Під час розкопок на Замковій горі (на місці будівництва Житнього базару) було зафіксовано русло ще одного ручая, що проходив від південно-західної межі Замкової гори на південний схід, повз церкву Миколи Притиска: між вулицями Героїв Трипілля і Хорива, а також по вулиці Волоській. Цей ручай теж впадав у річку Почайну неподалік від існуючої Іллінської церкви. К. Гупало задає питання: то де ж все-таки стояла Іллінська церква? Відомо, що храми, зазвичай, будувалися на тих самих місцях, де раніше стояли однойменні церкви. Маємо "Ручай", Іллінську церкву, маємо освячене давниною місце, напевно, тут і слід шукати давньоруську церкву Св. Іллі. Цієї думки дотримується П. Толочко у книзі "Древній Київ", аргументуючи її тим, що храм мав знаходитися поблизу дніпровської пристані, а, можливо, й Торгової площі Києва X ст. В язичницькому Києві церква була необхідна насамперед приїжджим хозарам, які вели торгівлю на площі, а Ілля вважався покровителем торгівлі [64, с 39].
К. Гупало, розмірковуючи над місцезнаходженням Іллінської церкви, пише, що «местоположение современной Ильинской церкви противоречит словам летописца "над Ручаєм". Не "на Ручае", не "у Ручая", а именно "над". Точно так, "над горою" в середине Х в., по мнению летописца, стоял княжеский "двор теремной"». К. Гупало за основу вирішення складного питання взяв не археологічну і не історичну точку зору, а лінгвістичний аналіз прочитування тексту літопису: "церковь должна стоять ближе не к устью, а к его истокам. Вероятно, подгорье Старокиевской и Замковой гор, на средней террасе, и нужно искать следы древнейшей Ильинской церкви" [17, с. 33-36]. Цієї ж точки зору дотримувалися такі дослідники, як М. Максимович і Ю. Остромисленськии. Вони також вважали, що давньоруський Іллінський храм стояв на схилах Старокиївської гори.
Підводячи підсумок, висловимо і свої міркування. Виходячи з розуміння божественного призначення храму та існування на території міста так званих енергетичних точок, які особливо пронизані "божественною енергетикою", напевно, правими у своїх судженнях слід вважати тих дослідників, які ототожнювали сучасне місце церкви з давньоруським храмом Св. Іллі. Як правило, на таких місцях зводилися храми, костьоли, мечеті для безпосереднього спілкування людини з Всевишнім, із Творцем. Ці точки сталі, особливо добре це видно - на прикладі Десятинної церкви м. Києва. Змінювали один одного князі, гетьмани, губернатори, а на тому самому місці щоразу після руйнування зводився храм. Те саме відбувалося із Михайлівським Золотоверхим собором. Його зносили, руйнували, а він знову й знову поставав на тому самому місці.
Пророк Ілля, на честь якого збудовано храм на Подолі, жив приблизно в 900-х рр. до Різдва Христового. Народився він у м. Фесфії Галаадській, в коліні Левііном, в племені Аарона, від батька Саваха. У ті часи царем Ізраїлю був Ахава, його дружина Єзавель поклонялася ідолам і була дуже нетерпима до інших релігій. Найшанованішим богом вважали Ваала. Цар Ахава збудував у м. Самарії надзвичайно красивий храм на його честь. Але при царському дворі були й ті, хто переконував народ відмовитися від ідолопоклонства. Серед них був і пророк Ілля. Бог часто з`являвся йому і показував, що має відбутися. У "Першій книзі Царів" сказано: "І станеться - будеш ти пити з потоку, а крукам наказав Я годувати тебе там" [34, с 95-100]. Ілля, як вісник Бога, звертається до ідолопоклонників з проханням покаятися і повірити в Єдиного Бога Всевишнього. Проте ревниві ідолопоклонники визнавали лише бога Ваала. І тоді Господь-Бог покарав їх. Протягом багатьох місяців не було ні дощу, ні роси вранішньої на травах, палюче сонце знищило всю рослинність, хліб на полях зів`яв, а на деревах не вродили плоди.
Інше чудо трапилося з пророком в м. Сарепти. Ілля прийшов до міста, де мешкала бідна вдова, і оселився в неї. Народ, що там жив, не знав Господа і поклонявся ідолам. Ілля розповів про Бога вдові, і вони почали разом молитися Господу. Та раптом велике горе спіткало нещасну. Захворів її син і помер у неї на руках. Бідна жінка була у відчаї і думала, що то боги покарали її за віровідступництво. Вона звернулася до Іллі з гіркими докорами. Тоді Ілля сказав: "Дай сина свого!" Жінка принесла вже мертву дитину. Ілля заніс її до своєї кімнати і почав щиро молитися до Господа: "Господи, Боже мій! Невже ти зробив зло вдові, в домі якої я живу, невже ти умертвив її сина?" Після цього Ілля нахилився над підлітком, благаючи: "Господи, Боже мій! Поверни душу підлітка назад!" І тоді сталося диво -хлопчина ожив. З тих пір вдова стала щиро вірити в Єдиного Бога.
Ще одне чудо продемонстрував Ілля на горі Кармел. Повернувшись на землю Ханаанську, Ілля запропонував царю Ахаві зробити жертовник на горі. Поклав теля, облив його водою і почав молити Бога: "Господи, Боже Авраамів, Якова і Ізраїля! Нехай пізнають цього дня, що ти Єдиний Бог в Ізраїлі і що я -раб твій. Почуй мене!" Раптом вогонь злетів з неба та спалив і жертву, і дрова, і навіть каміння, а вода в рові висохла. Коли жителі землі Ханаанської побачили це диво, впали долілиць і сказали: "Господь - це Бог! Господь - це Бог!" І пішов дощ... Дощ наповнив водою висохлі ставки, освіжив зів`ялу траву і напоїв спечені на сонці ниви [34, с 95-100].
В українському побуті Ілля є наступником громовержця Перуна. І з цим пов`язано багато вірувань та легенд. В українських приказках говориться: "Грім гримить, то Ілля по небесному мосту у вогняній колісниці їде", "До Іллі хмари ходять за вітром, після Іллі - проти вітру", "На Іллю повний хліб на столі". Саме на Іллю українські селяни випікають хліб з нового врожаю.
Сучасний храм Св. Іллі побудовано між 1613-1692 рр. З "Официальной ведомости киевоподольской прототипии", датованої 1784 р., відомо, що будівничим храму був київський міщанин Петро Гудима. Його родина, будучи ктитором храму, протягом довгого часу опікувалася архітектурним ансамблем, фінансувала всі потреби цього подільського комплексу.
До нашого часу зберігся надзвичайно цікавий портрет сина фундатора храму - Івана Петровича Гудими. Портрет написано на 100-літній ювілей портретованого, як вважав П. Білецький, для Іллінської церкви. Перед нами надзвичайно стара людина - висохле тіло, обличчя перерізано глибокими зморшками. Як належить старому, Гудима думає про бога, душа його прагне повернення в божественне лоно, з якого вона вийшла. Напевно художник малював старого з натури. Намагаючись добитися подібності, живописець попросту не міг надмірно омолодити його. В руках портретованого чотки і молитовник, на столі - скульптурне розп`яття [8, с 130]. Напис на сувої не полишає сумніву в тому, що це портрет одного з ктиторів Іллінської церкви, який писався на замовлення сім`ї: "се бо сто лет в нынешнем году скончает". Тобто портрет писали з живої, але хворої людини. Портретованого звеличують за цілий ряд чеснот: "когда малым был, старым не грех было звати, как старым стал, молодцом не раз его звано". Тут же зазначається, що Гудима "ходил на молитву спешно и рано, в поте лица своего, что достал кормился... трезвость, целомудрие сохранил всемерно". За це його "благословил бог жизни долготою, детьми, как леторосьми, женою, как лозою. Как соберутся вси ближни к сему деду, не вмещает трапеза деток при обеду". Портрет був написаний у повчання нащадкам: "Гудимову житию изволь подражати". Панегірик нічого не повідомляє про рід занять почесного старця, його походження. Дванадцять букв у гербовому картуші розшифровуються так: Іван Петрович. Одягнений Гудима дуже просто. На ньому довгий темний кафтан, під яким щось подібне до підрясника. Він причесаний на прямий проділ, його волосся, незважаючи на похилий вік, не поріділо, не побіліло, навіть на сотому році життя погляд не помутнів.
Дослідники, аналізуючи портрет Гудими, зазначають, що, схоже, за 100 років свого життя Іван Петрович не заслужив ні чинів, ні звань, не обійняв жодної великої посади. Це був типовий київський міщанин. В історії м. Києва відомі козаки Гудими: Петро, Іван та Михайло. Петро - родоначальник дворянського роду, за універсалом І. Мазепи у 1692 р. отримав маєтності. Петро, Іван і Михайло у другій половині XVIII ст. були київськими сотниками. Маємо відомості, що у 1760 р. київський магістрат, посилаючись на заборону торгувати людям військового звання, двічі намагався закрити чотири лавки, які належали сотнику Петру Гудимі. К. Розумовський взяв його під захист і наказав: "Магистрату впредь никакого препятствия ему, Гудиме, не чинить и сидельцев под караул не брать" [8, с. 130].
Мурована церква споруджена коштом Петра Гудими у 1692 р., судячи з форм декору, московськими майстрами. Церква постраждала від пожежі у 1718 р., а у 1755 р. була відновлена осавулом Павлом Гудимою. Напевно, тоді ж до неї було прибудовано теплий приділ Іоанна Хрестителя.
Цікавий випадок трапився у 1770 р. в стінах Іллінського храму. Про це писав К. Шероцький у своєму путівнику "Київ". Під час мору в м. Києві від страшної недуги помирали тисячі людей. Всі храми міста правили Божу службу Ісусу Христу, щоб врятувати киян. Ніщо не допомагало. Перелякана місцева влада кидалася з однієї крайності в іншу, аби лише зупинити пошесть. Один полонений турок порадив відправити службу Божу в Іллінській церкві на честь Магомета. Така незвична порада була прийнята розгубленою владою. І службу на честь Магомета відправили. Це викликало страшне невдоволення і роздратування у православного духовенства. З часом пошесть припинилась.
Великих збитків подільським храмам завдавали пожежі. К. Шероцький зазначає, що оскільки навколо Іллінського храму була дуже щільна забудова, в основному, дерев`яних одно-, двоповерхових будинків, покритих черепицею, то "во избежание пожаров строго-настрого было запрещено курить возле Божьего храма" [75, с. 178-179].
Церква зазнала втрат під час пожежі 1811 р., яка охопила весь Поділ. Пожежа, очевидцем якої став шестирічний хлопчик, так сильно на нього вплинула, що через півстоліття, вже будучи відомим істориком Києва, він детально опише її. Родина Миколи Закревського жила на Подолі неподалік від Флорівського монастиря. Коли спалахнула пожежа, родина Закревських пробиралася на Гору в район Софійського собору. "С трудом мы могли пробраться в кривых и узких улицах, загроможденных мебелью, людьми, экипажами. Со всех сторон огонь и дым, шум и крик приводили меня в ужас... Июля, 10 дня, Киево-Подол представлял уже смрадные, горящие или дымящиеся развалины... Сгорели прекрасные монастыри -Петропавловский, Греческий, Братский, Фроловский... Горели Воскресенская, Рождественно-Предтеченская церкви. Очень сильно пострадали Николы Набережного, Рождества Христова, Николы Доброго, Покровская с колокольней. Пожар истребил 19 деревянных и каменных церквей, от многих не осталось даже следа. Перестали существовать церкви Живоносного источника, Борисоглебская, Спасская, Васильковская казацкая... Горели каменные церкви с колокольнями -Николы Притиска, Ильинская. Ни в одной из церквей не уцелело внутреннее убранство" [48].
Зазнала великої шкоди і церква Св. Іллі, зокрема згорів іконостас, новий облаштували у 1818 р.
У першій половині XIX ст. до церкви з півдня і заходу прибудовано невеликі притвори. В західному притворі вхід фланковано парами колон спрощеного доричного ордера, які несуть карниз і трикутний фронтон [44,с 44-45].
План Іллінського храму за композицією близький до типових українських дерев`яних церков і складається з бабинця, пави і вівтаря. Вівтар та бабинець у плані п`ятигранні, короткі рамена нави з півночі та півдня тригранні. Над бабинцем влаштовано невеликі хори. Рамена хреста перекрито півциркульними склепіннями, між ними встановлено пласкі трикутні паруси, на які спирається високий восьмигранний підбанник, увінчаний зімкнутим склепінням бані. Інтер`єр церкви надзвичайно цікавий, тут домінує центральний підбаневий простір. Його компактність і спрямованість вгору ще більше підкреслюються тим, що склепіння рамен хреста є ніби підпружними арками, які несуть високий, залитий світлом, підбанник. Вражає гармонійне поєднання форм мурованої і дерев`яної (трикутні пласкі паруси) архітектури, з якою пов`язані гранчасті об`єми рамен хреста і підбанника. Порівняно невелика споруда вирізняється монументальністю лаконічних і чітких архітектурних форм, підкреслено стриманим зовнішнім декором. На середині висоти церкви проходить поясок цегляного поребрика з профільованим карнизом. Стіни та підбанник завершено профільованим карнизом із зірчастими розетками. Увінчує баню невеликий декоративний ліхтарик з маківкою.
Півциркульні вікна оздоблені в першому ярусі витонченими напівколонами. Зверху над кожним вікном легкий трикутний фронтон. У 1996 р. баню Іллінського храму позолочено. Особливо красиво сприймаються золото бані й маківки з боку Дніпра. Основне оформлення інтер`єру храму було здійснене на початку XIX ст. У 50-х рр. XX ст. проведена реставрація настінного живопису храму, яка відповідає стандартам академічної школи храмового живопису.
У північно-західному кутку садиби Іллінської церкви знаходиться дзвіниця з корпусом Малої бурси.
Дзвіниця двоярусна цегляна, прямокутної форми, перекрита високим цегляним шатром, формам дзвіниці притаманні риси російської архітектури XVII ст. Напевно дзвіницю, як і церкву, будував один і той самий російський майстер, який працював у Києві на межі ХУІІ-ХУШ ст. Ймовірно, що спершу він збудував храм, а потім - дзвіницю.
Корпус Малої бурси добудовано до дзвіниці у другій половині XVIII ст. у північно-східному напрямку. Це одноповерхова цегляна споруда, що має секційне планування. Входи до будівлі оформлено порталами з плоскими пілястрами і стилізованими капітелями. Корпус має вишуканої форми карниз.
М. Кальницький у "Зводі пам`яток історії та культури України" відносно крамниць Іллінської церкви пише, що одноповерхові цегляні крамниці зводилися у дві черги. Перший період - це початок 60-х, другий - середина 70-х рр. XIX ст. Розташовані крамниці вздовж фронту Іллінської та Набережно-Хрещатицької вулиць. Крамниці використовувалися церквою як прибуткові торговельні та складські приміщення. Будівлі споруджені в стилі пізнього класицизму. Довгі фасади лавок -це ритмічно розміщені аркові прогони. Будівлі досить вдало вписалися в існуючий архітектурний ансамбль Еллінської церкви.
Брама й огорожа Іллінського храму, як зазначає відомий архітектор Т. Трегубова, є одним із найкращих зразків малих архітектурних форм, пов`язаних з церковною архітектурою. Брама і ворота датовані серединою XVIII - початком XIX ст. Тинькована брама має вигляд тріумфальної арки, зведеної в стилі українського бароко. Брама розміщена на відстані чотирьох метрів від храму. Арку проїзду фланковано пілонами, оздобленими з боку вулиці спареними 3/4 колонами на базах своєрідного композитного ордера, близького до творчості архітектора Івана Григоровича-Барського. Колони несуть розвинутий антаблемент і кінцеві частини розірваного сегментного фронтону, поміж яких - динамічно спрямований вгору ускладнений криволінійний фронтон. Верхня частина фронтону увінчана хрестом, нижче знаходиться ніша, де розміщена ікона. З півдня до брами примикає металева огорожа на цегляному цоколі та фігурних стовпчиках, виконана у формах історизму другої половини XIX ст. У центрі воріт красивий візерунок з літерами "И" та "П", що означає "ІЛЛЯ ПРОРОК" [24, с 399-401].
Впритул до брами розміщена проскурня, будівля датується другою половиною XVIII ст.
Під час історико-культурної інвентаризації старої забудови Подолу, проведеної у 1972-1979 рр. архітектором В. Шевченко, було зафіксовано два будиночки, розташовані симетрично з обох боків брами. Ці споруди позначені на плані м. Києва 1803 р. Обидва будиночки разом з брамою утворювали червону лінію вулиці Почайнинської, пізніше будинок з південного боку брами знесли. Будівля, яка збереглася до нашого часу, цегляна, тинькована, прямокутної форми, складається з анфілади приміщень. Східний фасад з боку двору завершено високим профільованим карнизом, він має два невеликих прямокутних вікна. Вхід розташовано в центрі фасаду. Західний фасад з боку вулиці розчленовано лопатками та увінчано антаблементом з неглибокими нішами. Вигляд споруди зіпсовано внаслідок численних ремонтів: заклали два вікна, зруйнували карниз, змінили дах. Проскурня є складовою частиною Іллінської церкви, має містобудівну цінність, оскільки фіксує напрямок стародавньої вулиці Подолу.
Досить сильне враження на прочанина, що прийшов до храму, справляють дві картини майже два метри заввишки, розміщені праворуч і ліворуч від входу. Це зображення Св. Ольги і Св. Володимира - найбільш улюблених, канонізованих давньоруських святих, які найчастіше зустрічаються у православних церквах. Святі показані в повний зріст у дорогих княжих вбраннях, колорит картин витримано у темно-червоних тонах.
Центральна частина храму відмежована від вівтаря новим триярусним іконостасом. Його каркас металевий, оздоблений гіпсовим ліпленням у псевдовізантійському стилі, подібний до іконостаса Володимирського собору. Виконаний за ескізами художника С. Домінчука, скульптора М. Немченка. Ікони до іконостаса намальовані художником С. Вандаловським за традиційними українськими канонами. Слід зазначити, що гіпсовий триярусний іконостас, встановлений 1992 р., привніс деяку дисгармонію внутрішньому простору храму. Як вважає Н. Логвин, це сталося внаслідок різних стилів та кольорових вирішень. Настінний розпис Іллінської церкви неодноразово поновлювали київські художники та реставратори. Зокрема, у 1909 р. були проведені значні живописні роботи художниками іконописної майстерні А. Маленка [24, с 399-401].
У 1956 р. було проведено ремонтно-реставраційні роботи за проектом архітектора І. Шмульсона. Живописні роботи в інтер`єрі виконано під наглядом художника В. Баб`юка.
Сюжети-картини присвячені, головним чином, діянням пророка Іллі, на честь якого і збудовано храм. Один із найбільш цікавих - сюжет із Старого Завіту "З`явлення Бога святому пророкові Іллі у вигляді вогню, землетрусу і повітря". Привертає увагу композиція "Святий пророк Ілля і цар ізраїльський Ахава", на якій обидві постаті зображені у повний зріст в інтер`єрі царського палацу, де пророк пропонує цареві зібрати ізраїльський народ на горі Кармел та пізнати Єдиного Бога, а не ідола Ваала. Нині споруди Іллінського храму в досить доброму стані, храм належить Українській православній церкві Московського патріархату.