1. Кладовище, цвинтар за розумінням православних християн – це святе місце. Етимологічного слово «кладовище» походить від слова «класти» – місце, де кладуть померлих. Із іншого боку, це однокорінне слово зі словом «клад», скарб – щось дуже цінне, заховане в землі. Українське слово цвинтар має лінгвістичне значення місця спочинку – пол. cmentarz, від лат. coemeterium, яке у свою чергу з грец. κοιμητήριον — місце спочинку, κοιμοῦμαι — спати. Отже, кладовище це таке місце де тіла покійних спочивають, очікуючи часу Другого пришестя Господнього та загального воскресіння померлих.

2. Поховання перших християн, а особливо християнських мучеників, ставали місцями богослужінь Церкви. Катакомби, в яких хоронили перших християн, ставали першими православними храмами. Саме приналежність християнської громади до досвіду померлих мучеників, апостольське спадкоєство й слугувало певним критерієм істинності чи «православності» громади. Це переконання дійшло до нашого часу, тому в кожному православному храмі, в найсвятішому місці – на св.Престолі зберігається Антимінс, шовковий плат, на якому віддруковано ікону покладеного до гробу Спасителя зі вшитою частинкою св.Мощів – тіла якогось із канонізованих Церквою святих. Літургія звершена без освяченого належним чином Антимінсу не є дійсною, себто не є літургією.

3. «Цвинтарем» також називають територію навколо кожного типового православного храму. У давнину християн хоронили поблизу церков, і навпаки – храми та каплиці спеціально будували на місцях масових поховань. Оскільки ми віримо в життя після смерті, для нас надзвичайно важливо мати можливість якомога частіше молитися за людей, яких ми любимо, навіть якщо вони вже відійшли до вічності. Відтак, рідко коли люди приходили до церкви, щоб не відвідати місця поховань своїх рідних чи друзів і не помолилися за них. Для християнської свідомості не припустимо молитися в храмі тільки за себе, чи тільки за живих. Як данину, вияв вдячності, любові та пошани до наших батьків, учителів, воїнів, друзів і ворогів, ми згадуємо їх постійно в своїх приватних і загальноцерковних молитвах.

4. Для жителів багатьох регіонів України, на жаль, досі притаманне ставлення до кладовищ, як до цілком побутової території, призначеної для певних цілком раціональних і практичних цілей. Відтак, поведінка багатьох відвідувачів кладовищ нічим не відрізняється від їх поведінки цих людей у будь-якому іншому світському місці. З точки зору віруючих людей це великий гріх, бо зневага померлих – це не тільки зневага їхніх тлінних останків, але й неповага до Вічності, до святині. На цвинтарях ми повинні вести себе так само, як ведемо в храмі Божому. Неприпустимо голосно викрикувати, палити цигарки, сміятися, вживати алкоголь чи їжу. Так само, величезний гріх красти квіти з чужих могил або ходити по надгробках. Особливий гріх перед покійним коли ми не тільки вживаємо алкоголь чи їжу на могилі, але й виливаємо горілку на саму могилу, начебто «для померлого». Не варто помножувати язичницькі марновірства. Покійнику потрібна лише молитва та добра пам’ять. А от зайву їжу, а також добрий одяг чи інші речі померлого, добре роздати безхатькам і бідним.

5. Наша любов до батьків, і всіх тих, хто жили перед нами, виявляється у тому, що ми піклуємося про них за життя, а після смерті – докладаємо зусиль, аби в доброму стані зберігалися їхні могили. Віруючі люди регулярно відвідують могили своїх померлих близьких, родичів і друзів. То ж маємо без особливого нагадування турбуватися, щоб вони були завжди в належному стані, прибрані, пофарбовані. А якщо про могили своїх родичів турбуються навіть атеїсти, годі говорити, що християни повинні робити це з ще більшою ревністю. Могили – це не лише місця тихого сну, але й місця воскресіння наших померлих. Православному християнину більш відповідний простий і скромний хрест на могилі, ніж величезні коштовні склепіння чи коштовні пам’ятники.

6. Православна Церква встановила на честь наших померлих особливі дні молитовної пам’яті за них. Зазвичай, в цей день віруючі замовляють в храмі панахиди, приносять до церкви пожертви – хліб, оливу, вино, тощо, аби священик відслужив у намірі померлого особливе богослужіння. Звичайно, такі служби відправляються весь рік( якщо немає винятків або великих свят), переважно щосуботи. Однак, існують дні, в які ми особливим чином маємо згадати померлих, зокрема – на день їх народження, іменини, річницю смерті. Дуже добре, коли ми в такі моменти не тільки побудемо в храмі, але й відвідаємо могили людей, за яких молилися.

7. Прийшовши до могили ми маємо запалити свічку (якщо є така можливість), і помолитися. У молитовнику («Молитвослові») є спеціальні молитви, тропарі за померлих. Звісно, слова які належить читати священику – не читаємо. Краще всього час від часу запрошувати священиків на могилу відслужити літію та окропити святою водою могили. Зазвичай, так роблять на Радоницю (вівторок Фоминої неділі), або в дні особливі значимі для родини чи померлого. Існують також «Акафісти за померлих», які можна читати на кладовищі родичам або близьким покійного.

8. Існує забобон, між іншим – цілком безпідставний, про те, що вагітним і дітям краще всього не дивитися на померлих, не йти на похорони, не відвідувати кладовища. Звісно, такі страхи не мають під собою жодних підстав. Смерть людини – це цілком природній стан, і до того ж неминучий, про який треба знати і до якого треба готуватися. В дитинстві наша свідомість не є настільки чутливою, якою вона буде в дорослому віці. А відтак, навчена до реалій життя дитина коли виросте буде цілком здорово та тверезо сприймати новини про чужу, і навіть власну смерть. Спроби ізолювати дитину від будь-якого негативу схожа до намагання турботливої матусі тримати власне дитя в абсолютно стерильному середовищі. Як тільки організм звикне до нього, зустріч із найменшим мікробом для дитини може бути фатальним. Між іншим, маленькі діти до смерті ставляться цілком спокійно, з розумінням. Так само, зустріч із померлими на похоронах, заупокійні богослужіння чи відвідання кладовища вагітним жінкам не може принести ніякої шкоди. Все залежить від любові вагітної до людини, яка померла.

9. У давнину цвинтарі розбивали поруч іх храмами. Згодом, особливо через епідемії та небезпечні хвороби, кладовища почали виносити поза межі населених пунктів. Тим не менше, з точки зору Церкви, немає ніякої принципової різниці де саме буде розміщене нове кладовище. Правильно, аби на кладовищі всі могили були об лаштовані так, щоб кожну могилу увінчував святий хрест у ногах померлого. Покійник до часу суду Божого має наче звертати свій погляд на символ свого спасіння та воскресіння. Зрештою, в католицьких країнах навпаки – хрест ставлять у головах. Померлого, зазвичай, ховають головою на захід і ногами в сторону сходу. Саме так був покладений у свій гріб Спаситель наш Ісус Христос. У Новому Завіті говориться, що перед кінцем світу Христос знову прийде, з’явившись блискавкою зі сходу. І воскреснуть померлі, щоб постати перед Судом Божим. І відразу ж зможуть побачити Христа. Тим не менше, у багатьох населених пунктах кладовища та ряди поховань було облаштовано без уваги на це. Це не повинно спокушувати та приводити до відчаю родичів. Для спасіння людини має значення не те, як її поховано, а як вона жила та скільки добрих справ зробила. І, звісно, як багато друзів і родичів за неї моляться після смерті.

10. У давнину існували традиція не хоронити на християнських кладовищах нерозкаяних грішників, самогубців, ворожбитів, акторів, і навіть, рабів. Сьогодні закони держави забороняють хоронити померлих деінде, окрім чітко призначених для цього місць. Тим не менше, люди, які померли без розкаяння в смертних гріхах, чи ті, які заповіли поховати їх без священика, мають бути похоронені згідно волі покійного  – позбавлені церковного відспівування. Воля померлого щодо цього – закон та сповідання його віри, чи що точніше – безвірства. Тим не менше, здоровий глузд та любов вимагає від нас безперестанної молитви за всіх людей, грішників, єретиків, самогубців, убивць та всіх інших злочинців , бо вони в першу чергу потребують такої молитви. Навіть тоді, коли не розуміють своїх помилок і гріховності власних вчинків. Все ж, молитися на Літургії ми за них не можемо – особи які свідомо відлучили себе від благодатного життя в святій Церкви не можуть бути приведені туди та спасенні насильно. Церква поважає вибір людини, навіть якщо Вона з ним категорично не згодна.

Джерело